Сигнали з всесвiту (Сигнали з всесвiту - 1) (на украинском языке)

      - Куди веде ота чудна естакада? - здивувався Северсон.
      - О, вона веде далеко! - захоплено пояснив Митько. - З неї тричi на тиждень стартують ракетнi кораблi на Мiсяць.
      - Куди?! - рвучко обернувся до хлопця Северсон.
      - Та на Мiсяць же... На отой, що свiтить увечерi. Северсон з хвилину дивився на хлопця, а потiм насупився:
      - Не вважай мене абсолютним дурнем, Митю! Хоч я й проспав усе на свiтi, однак знаю, що можливе, а що нi. Менi вiдомо, наприклад, цiлком точно, що мiж Землею й Мiсяцем залiг величезний безповiтряний простiр. От тепер i скажи, якщо ти все знаєш, як рухатиметься лiтак, коли повiтря немає?.. Чи, може, ти вистрелиш лiтаком з гармати, як снарядом? Так це можливо тiльки у Жюля Берна, бо насправдi рiзкий удар вмить знищить екiпаж. А крiм того, лiтаковi треба було б надати швидкостi дванадцять кiлометрiв на секунду, щоб вiн взагалi мiг вийти з сфери притягання Землi. Але такої швидкостi не можна досягти нiяким пострiлом, це вже доведено...
      - Ви все ще менi не вiрите, товаришу Северсон! - докiрливо сказав хлопець. - А скiльки разiв я уже довiв, що нiколи не брешу. Та й навiщо я мав би вигадувати?.. Ця естакада справдi є стартовою дорогою ракетопланiв на Мiсяць. А для мiжпланетних кораблiв повiтря не потрiбне. їх рухають ракети, це ми в школi вже вивчали... Та запитайте хоч би в товаришки Алени Свозилової - отiєї, що дзвонила сьогоднi на електростанцiю до тата. Вона щойно прилетiла з Мiсяця i увечерi прийде до нас.
      Северсон замислився.
      - Ти дуже милий супутник, Митю, i я не хотiв би тебе будь-чим образити. Але ти раз у раз готуєш менi такi сюрпризи, що я пiсля них ледве отямлююсь... Отже, ти кажеш, що людина вже потрапила на Мiсяць... Якщо ти й цього разу правий, я тобi урочисто обiцяю не дивуватись бiльш нi з чого.
      Митько почав говорити про перспективи польотiв у зоряний Всесвiт, але Северсон слухав неуважно. Його уява марно намагалась намалювати образ жiнки, яка пролетiла безповiтряним простором i побувала на Мiсяцi... Що вона там бачила? Про що розповiдатиме?
      Аеродром вже давно зник з поля зору. Вертолiт легко знижувався над широким майданчиком, який з'єднував обидва крила висотного будинку, де жила родина Зайцевих.
      Роздiл X
      Дiвчина
      з Мiсяця
      Як i слiд було сподiватись, Митько повiв гостя насамперед до своєї робочої кiмнати, заставленої моделями рiзноманiтних кораблiв та лiтакiв.
      - Оце й є та "Iскра", що лiтає на Мiсяць,- пояснював вiн жваво.- Не розумiю, в чому рiч, але моя модель досi погано працює. Це вже друга. Перша, керована по радiо, кудись залетiла. Немає вже й "Струменя", якого ви отодi знайшли...
      Хто знає, скiльки б ще часу Митько посвячував Северсона в таємницi свого маленького царства, коли б з дверей не почувся голос старшого Зайцева;
      - Доки ти мучитимеш гостя, вiчний копирсайло? На столi холоне вечеря, а Аленка пiсля подорожi Космосом, мабуть, таки добре зголоднiла.
      - Товаришка Свозилова вже прийшла? - радiсно вигукнув хлопець i помчав з кiмнати.
      - От невихований! - посмiхнувся вслiд йому Зайцев. - Ну, то ходiмте, прошу.
      Северсон попрямував за хазяїном з невиразним почуттям хвилювання й цiкавостi. Жiнку з Мiсяця вiн уявляв собi, сам не знаючи чому, блiдою та серйозною, високою й стрункою. А тим часом на верандi сидiла звичайна засмагла дiвчина i про щось весело розмовляла з господинею. Побачивши у дверях Северсона, вона швидко пiдвелась i зробила кiлька крокiв йому назустрiч.
      - Я - Алена Свозилова... Петро Iванович не хотiв менi говорити, хто в нього буде гостем. Мовляв, це сюрприз. I справдi, сюрприз удався. Вчора ми з академiком Цагеном згадували про вас, але я й не припускала, що зустрiнусь з вами так скоро.
      Северсон зовсiм знiяковiв. Виручив його Зайцев:
      - Чого ти дивуєшся, Аленко? Чи зможеш ти знайти у когось шановнiших гостей, анiж у мене?.. А ви, друже, теж не дивуйтесь: яка жiнка не цiкавиться знаменитими мужчинами?! Бачите, правду кажу, бо вона одразу ж надулась на мене!.. Ну, а тепер - прошу до столу.
      Северсон вдавав, що цiлком зайнятий вечерею, i тiльки час од часу крадькома поглядав на "дiвчину з Мiсяця". Здавалось, вона не помiчає цих поглядiв, захоплена розмовою з Зайцевим. Розмова iшла про щось вiдоме тiльки їм двом.
      - ...Гадаю, що суперечка про сигнали iз Всесвiту незабаром скiнчиться. її виграє Навратiл, це вже точно.
      - Хiба вдалося розшифрувати загадковi знаки?
      - Нi, бо це не знаки, а суцiльна передача.
      - Передача з Проксими? Дивовижно! А що надсилають? Швидше говори, не тягни!
      - Ти б хотiв усе зразу! - посмiхнулась Алена. - Вистачить i того, що встановив учора Чан-су. Вiн довго сушив собi мозок: чому Проксима передає на стiлькох хвилях одночасно i чому на кожнiй хвилi чути iншi сигнали? "Я запевняю, - заявив вiн нещодавно, - що приймач з амплiтудною модуляцiєю нам зовсiм не пiдходить. Мабуть, Проксима надсилає фазово-частотну модульовану хвилю з надзвичайно великим частотним зсувом..." Це означає, любий Петре, що створiння з Проксими надсилають для нас не кiлька програм водночас, як ми досi гадали, а тiльки одну, з якої ми перехоплюємо окремi уривки. Навiть хлопчисько мiг би зрозумiти, що Чан-су - правий. Але Цаген, як завжди...
      - Стривай, стривай! - махнув рукою Зайцев. - Що ж, власне, виявив учора Чан-су?
      - Не перебивай! - жартiвливо розгнiвалась Алена. - Незабаром пiсля тiєї розмови Чан-су полетiв на Землю i повернувся з широкополосним посилювачем власної конструкцiї. Вчора його припущення пiдтвердилось: з допомогою нової апаратури вiн встановив, що iмпульси на рiзних частотах взаємопов'язанi. Якщо йому вдасться демодулювати сигнали, це означатиме, що ми незабаром почуємо й побачимо телевiзiйну програму невiдомих створiнь з Проксими. Цим уперше буде доведено те, що ми, агробiологи, твердимо давно: наша Земля - не єдина планета, на якiй життя досягло високого ступеня розвитку.
      - А я радiв! - скептично похитав головою Зайцев. - Я сподiвався, що ти навчиш мене, як сказати проксимською мовою "атомна електростанцiя", а виявляється, вони там, нагорi, фантазують!.. А що, коли правий не Навратiл, а Ватсон? Чому не можуть випромiнювати радiохвилi з фазово-частотною модуляцiєю якiсь там розжаренi газовi туманностi?
      - З таким же успiхом i крокодил може розмовляти iспанською мовою! розсердилась Алена. - Навратiл мене посилає, щоб я запросила тебе спiвробiтничати з нами, а ти спiлкуєшся з Ватсоном проти нас!
      - Однак, Аленко, ти вже не розумiєш жартiв! Оце так ти змiнилась на Мiсяцi?.. Не знаю, чим би я мiг стати в пригодi Навратiлу, але ти ж знаєш, що вас не зраджу... А втiм, поговоримо про це згодом. Товариство, мабуть, вiтало б бiльше веселi розваги. Чи не зайти нам краще до Парку культури й вiдпочинку?
      Пропозицiя Зайцева припала усiм до смаку, особливо Северсону, який майже нiчого не розумiв з розмови, хоч слухав дуже уважно. Розпитувати "дiвчину з Мiсяця" вiн побоявся, щоб не здатися їй смiшним.
      ***
      У величезному, повному народу парку Северсон та Алена Свозилова, затримавшись бiля одного з атракцiонiв, загубили своїх супутникiв.
      - Ми тепер навряд чи знайдемо їх серед такої маси людей, але це не страшно. Зустрiнемось з ними бiля головного павiльйону, - заспокоювала його дiвчина. - А поки що покладiться на мене. Я тут добре все знаю; недалеко звiдси унiверситет, де я вчилась... Ну, то куди ми пiдемо?
      - Знаєте куди? - посмiхнувся Северсон. - До аеродрому!
      - Чому саме до аеродрому? - здивувалась Алена. - Вам зi мною не подобається? Ви хочете кудись полетiти?
      - Нi, що ви! Коли б навiть хотiв, полетiти не можу.
      - А куди б ви полетiли, коли б могли?
      - Спочатку додому, в Норвегiю, - сказав вiн нерiшуче. - Потiм знову спробував би перелетiти Пiвнiчний полюс... Але насамперед хотiв би побачити своїми очима лiтак, що стартує на Мiсяць.
      Алена подивилась на годинник:
      - Всi вашi бажання - здiйсненнi, а останнє можна виконати навiть зараз. "Iскра" стартує приблизно через пiвгодини. Ми ще встигнемо.
      Сонце вже заходило, i весь парк поступово розгорявся безлiччю вогнiв. Повiяло свiжою прохолодою; нiжно запахли нiчнi квiти. У вологому повiтрi звуки лунали м'якше, мелодiйнiше.
      Северсон та Алена довго йшли красивою безлюдною алеєю. Нарештi перед ними помiж дерев заблищало темне свiчадо водойми. Вони пiдiйшли до берега широкого каналу.
      - Звiдси чудово видно аеродром, - сказала Алена. - Ви бачите оту естакаду вдалинi?.. Оце й є стартовий трамплiн мiжпланетних кораблiв.
      - Я його вже бачив, - сказав Северсон. - Коли ми летiли сюди, Митько...
      Та раптом слова застряли у нього в горлi. Естакада обгорнулась червоним сяйвом, а на її вершинi з'явився дивовижний лiтак з маленькими крильцями ззаду. Вiн затримався на якусь частку секунди, а потiм зринув у повiтря. Його шлях на присмерковому небi прокреслила вогненна смуга, що губилась аж десь у безконечностi.
      Северсон довго дивився на те мiсце, де востаннє блиснув спалах.
      - Менi все це здається сном... - сказав вiн задумливо.
      - Я вас розумiю... - прошепотiла Алена.
      Було в її голосi щось таке, що Северсон мимохiть обернувся i вперше подивився у великi чорнi очi дiвчини. Вони були теплi й щирi.
      Роздiл XI
      "Додому,
      додому!"
      З прогулянки Северсон повернувся додому знову ж таки вертольотом. Його проводжала "дiвчина з Мiсяця", Алена Свозилова.
      - На добранiч!.. До зустрiчi в Празi!.. - гукала вона з вiконця вертольота, коли той, висадивши Северсона на даху iнституту Тарабкiна, пiднявся в повiтря. Машина подаленiла, перетворилась на одну з летючих зiрочок над великим освiтленим мiстом. Потiм зникла й зiрочка. I тiльки тодi Северсон вiдiрвав погляд вiд неба.
      "До зустрiчi в Празi!" - лунало в його вухах, коли вiн спускався лiфтом.
      "До зустрiчi в Празi!" - ще чулося йому, коли вiн зайшов до своєї кiмнати.
      Северсон пiдняв штору, вiдчинив вiкно, задивився в далечiнь. В головi метушливим роєм перебiгали подiї неспокiйного дня, i всi враження повертались яскравiшими й сильнiшими, анiж були, але їх не хотiлося аналiзувати. Чудна туга стиснула йому груди. Вiн сам не знав, звiдки з'явилось оце не знане досi вiдчуття тужливого неспокою.
      Северсои сiв до письмового столу, мимохiть витягнув з шухляди аркуш паперу й перо.
      "Любий Альберте..." - написав вiн тремтячою рукою. Закреслив обидва слова, зiм'яв папiр. Знову простяг руку до ящика. Витягнув ще один аркуш i задивився на його бiлу поверхню.
      До кого писати? Кому розкрити свою душу?.. Вiн тепер на бiлому свiтi сам-самiсiнький - старими друзями покинутий, а поруч з новими - такий по-смiшному жалюгiдний...
      Северсон пiдвiвся, пройшовся кiлька разiв по кiмнатi. Знову повернувся до стола. Вiн хотiв позбутись сум'яття думок та почуттiв, звiритись бодай паперовi.
      "...Менi важко... - писав вiн похапливо. - Нiчого не розумiю. Почуваю себе жалюгiдною мурашкою, яка з земного праху дивиться на людину-велетня... Велетень до мене ласкавий i люб'язний, але я його боюсь. Вiн володiє страшною силою. Менi здається, що в нього довжелезнi руки, якими вiн обiймає всю земну кулю, як м'яч, i з легкiстю сягає Всесвiту. Вiн необмежено панує i там, де я колись втратив життя в бою з природою. Нарештi i моє життя вiн вирвав з обiймiв смертi, змусивши її поступитись.
      Живу з велетнем, який не знає перепон, не вiдчуває запаморочення голови нi од висоти, нi од швидкостi. З його ласки живу в казковому мiстi, яке можна смiливо порiвняти з раєм... I все-таки я його боюсь.
      Легко звикаєш до хорошого, i важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пiзнiше досить сил, щоб воювати з долею?
      Колись я мiг би смiливо стати до перших лав, а тепер я - останнiй з останнiх, найжалюгiднiший, дурнiший за десятирiчного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому i почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або..."
      Останнє слово перетворилось на рiзку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постiль i занурився головою в подушку. Раптом вiн здригнувся: пальцi вiдчули холодний аркуш паперу.
      Пiднiс його до очей. Лист...
      Швидко перечитав написанi красивим почерком рядки.
      "Не гнiвайтесь на мене, друже, що я не дочекалась Вашого повернення. Ми з Тарабкiним сьогоднi проводимо важку й вiдповiдальну операцiю. Зате завтра я з Вами буду цiлий день. Сподiваюсь, що у Зайцевих Вам сподобалось. Якщо буде щось потрiбно,- дзвонiть. Бажаю Вам приємних снiв! На добранiч!
      Наташа"
      Северсон сiв на край лiжка, замислився. Отже, Наташа не спить. Тарабкiн також.
      "Нi, не чекатиму ранку, все скажу їм зараз!" - вирiшив вiн раптом i вибiг з кiмнати до напiвосвiтленого коридора. Безпорадно зупинився, не знаючи, в який бiк iти.
      "Звiсно, кабiнет Тарабкiна десь далi, бо iнакше я б зустрiчав його тут частiше..." - подумав Северсон i попрямував на нижчий поверх. Але цим вiн досягнув небагато. Нiде анi найменшої ознаки життя. Металевi цифри на дверях мовчали, оберiгаючи схованi за ними таємницi.
      "А навiщо ота розмова? - спало на думку Северсону.- Просто треба тiкати геть!"
      Вiн почав швидко спускатись сходами, однак трьома поверхами нижче зупинився на площадцi.
      Куди втечеш без грошей?.. Як прослизнути мiстом, якщо майже кожен знає його з виду i одразу зрозумiє, що бачить перед собою втiкача?.. I що сказати, коли випадково зустрiнешся з ким-небудь у вестибюлi?
      Гарячковий погляд Северсона впав на ряд мармурових табличок з золотими написами:
      Лабораторiї - 1548-56
      Академiк Тарабкiн - 1547
      Операцiйнi зали - 1557-60
      "Який я дурень!" - посмiхнувся вiн мимохiть i ступив до довгого коридор.
      Ось на дверях блиснула табличка з цифрою 1547. Северсон легенько постукав, а коли нiхто не вiдгукнувся, потягнув за ручку. Не замкнено.
      У великому напiвосвiтленому кабiнетi немає нiкого. Лише розгорнута книга на робочому столi та наполовину списаний аркуш паперу поруч неї свiдчать, що недавно тут хтось сидiв.
      Северсон хотiв швидко повернутись назад, щоб йому не закинули часом лихих намiрiв, але переплутав дверi i потрапив не в коридор, а до лабораторiї.
      Тут, залитi блакитним свiтлом, виблискували розташованi двома довгими рядами склянi резервуари. На кожному з них було прикрiплено по кiлька апаратiв, що скидались на мiкроскопи.
      Непроханий гiсть якийсь час вагався, але потiм цiкавiсть перемогла. Вiн пiдiйшов до одного з апаратiв, припав до м'якого пружка бiнокулярних окулярiв. Затамувавши подих, задивився на незвичайний рух у полi зору приладу.
      В мутнуватому розчинi проповзала розпливчастими хмаринками якась неоднорiдна речовина. Раптом вона почала збиратись у прозорi кульки.
      Северсон звернув увагу на одну з новоутворених кульок. Здавалось, вона зависла посеред розчину, але її нутрощi швидко змiнювались. В загадковому тiльцi почали з'являтись маленькi зернятка; зовнiшня оболонка розтягувалась i наморщувалась; кулька виростала, збiльшувалась, розтягнулась у вiсiмку i подiлилась навпiл.
      Тiльки тепер Северсон збагнув, що вiдбувалось у нього перед очима: з неоднорiдної драглистої речовини в розчинi утворювались живi клiтини, якi потiм починали дiлитись.
      Вiн замислився.
      "Omnis cellula a cellula!" - "Кожна клiтина з клiтини!" - згадав вiн улюблений вираз старого викладача бiологiї.
      Нi, вчитель був явно неправий: у резервуарi клiтини виникають зовсiм не з клiтин. То невже ж люди навчились створювати життя з мертвої матерiї?! А може, в апаратi вiдбувається щось зовсiм iнше?..
      Северсон вiдiрвав очi вiд окулярiв i злякано озирнувся. Вiн так поринув у спостереження, що навiть забув, чому, власне, тут опинився. Зараз йому здалось, що хтось зайшов до кiмнати й дивиться на нього.
      Але в примiщеннi не було нiкого. Безлюдним був i сусiднiй зал.
      Северсон затримався на хвилинку бiля великої скляної призми, зацiкавившись її складною будовою, йому навiть i на думку не спадало, що саме тут у нього почало битись серцевi що в такому ж термостатi недалеко звiдси маленька бульбашка повiтря вбила неандертальця, який уже почав був повертатись до життя.
      Незвичайнiсть цього оточення не збуджувала, а пригнiчувала Северсона, нагадувала йому про непевнiсть його власного становища в незнайомому свiтi. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серцi болiсну тугу.
      Гнаний бажанням зустрiтись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфiладою лабораторних примiщень i зупинився аж тодi, коли зачув голоси.
      Вiн зазирнув у щiлину напiввiдчинених дверей.
      Перед ним був великий, яскраво освiтлений, майже порожнiй зал. Понад його стiнами стояло кiлька скляних шаф з апаратами, а посерединi операцiйний стiл, оточений групою лiкарiв з масками на обличчях. Двоє з них сидiли бiля приладiв i уважно стежили за екранами, на яких через однаковi промiжки часу перебiгали яскраво-зеленi химернi лiнiї.
      - Серце працює нормально... - пролунав голос Наташi Орлової.
      - Температура?.. - запитав академiк Тарабкiн.
      - Тридцять вiсiм i три...
      - Ну и завдав нам клопоту цей хлопчина! - зiтхнув хтось з полегкiстю. - Теж менi винахiдник: братися до отакого дослiду!
      - А хiба ми з вами були не такi? - засмiявся Тарабкiн. - Ну, нiчого: все гаразд. Серце витримало, опiки загояться... Ось що, друзi: йдiть-но вiдпочивати. Зi мною бiля пацiєнта лишиться тiльки Наташа. О четвертiй ранку нас змiнять Роберт та Андрiй.
      - Замiсть вас лишусь я, товаришу академiк. Ви не спали минулої ночi! промовив один з лiкарiв.
      - Я вже звик, та й спати менi треба менше, анiж вам, молодим, заперечив Тарабкiн. - Iдiть вiдпочивайте спокiйно!
      Почувши це, Северсон швиденько сховався за апаратами, щоб його хтось не помiтив. Але його побоювання були марними: лiкарi, мабуть, вийшли iншими дверима. Довгий час тривала пауза, а потiм Тарабкiн запитав: - Чому ви сьогоднi така мовчазна, Наташо?
      - Мовчазна?.. Та нi, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Вiн, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно вiн знайомився з новим життям тiльки з допомогою телевiзора, а тепер вступив у нього самостiйно. Хотiла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але вiн такий небалакучий.
      - Як i кожен мешканець Пiвночi... - сказав Тарабкiн. - Не сподiвайтесь, що вiн одразу ж буде торжествувати. Поки що вiн тiльки глядач, навiть коли обмацує все власними руками. I я побоююсь, що у нове життя вiн вступив надто рiшуче.
      - Чому ви так гадаєте?
      - Свiт за цi роки дуже змiнився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а вiн потрапив у майбутнє несподiвано, бачить тiльки зовнiшнiй бiк речей, а вглиб - не зазирнув. Вiн не знає смислу того, що дiється навколо; ще не розумiє, що технiка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що вiн говорив вам на електростанцiї. Боявся, що не зумiє проiснувати; що його нiхто не вiзьме на роботу, бо вiн не знає нових машин... Ми повиннi розвiяти оцей його страх, допомогти людинi вiдчути впевненiсть у власних силах... Як це зробити - не знаю...
      Ще помовчали. Потiм Наташа запитала нерiшуче:
      - А може, слiд подивитись, як вiн там?
      - Так, так, Наташо, бiжiть... - погодився Тарабкiн.
      Для Северсона настала мить, коли далi зволiкати вже не можна було. Вiн пiдiйшов до дверей, постукав.
      - Зайдiть! - сказав Тарабкiн. - О, це ви?.. Яким вiтром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, i Наташа пiшла поглянути, як вам спиться...
      - А її не можна повернути? - стурбувався Северсон. - Вона злякається, якщо не знайде мене в кiмнатi.
      - Нi, нi. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих... Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд...
      - Я прийшов попросити... хотiв вас попросити... - збентежений Северсон не мiг пiдшукати потрiбних слiв.- Не гнiвайтесь, що я турбую вас вночi... Не вважайте це за невдячнiсть: менi подобається у вас, але...
      - ...Але вiтчизна лишається вiтчизною, чи не так? - посмiхнувся Тарабкiн. - Догадуюсь, що ви хотiли сказати менi саме це. Ну, що ж - я збирався вiдвiдати вас завтра вранцi i повiдомити, що лiкування закiнчилось ранiше, анiж ми гадали. I в цьому нам дуже допомогли ви самi. Ви - стiйкий хлопчина... Розлучаюсь з вами неохоче - адже ви таки трошки мiй син. Але що ж вдiєш: "Додому, додому кличе дорога!" - як сказав колись старий китайський поет.
      На вiдеофонi поблизу операцiйного стола блимнуло червоне свiтло, i на екранi з'явилось стурбоване обличчя Наташi Орлової:
      - Що робити?.. Северсон знову зник...
      - ...I чекає вас тут. Вiн хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранцi ви вдвох вилiтаєте до Норвегiї...
      ***
      Северсон уже давно спав спокiйним сном, коли Наташа подала Тарабкiну копiю одчайдушного "листа в минуле". Академiк похитав головою:
      - Я зрозумiв його стан одразу ж, як тiльки вiн поткнувся в дверi. Гадаю, що подорож на батькiвщину буде для нього найкращими лiками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тiльки там вiн зможе вiднайти самого себе... Нам треба виправити свою помилку хоч зараз...
      - Помилку? - знизала плечима Наташа.
      - Так. Не можна було лишати пацiєнта самотнiм. Ми мусили дати йому компаньйона з тiєї ж хвилини, коли вiн прийшов до пам'ятi. А можливо, йому ще краще дихалося б у товариствi багатьох людей. Самотнiсть - поганий друг, а ще гiрший порадник. Слiдом за нею ходять похмурi думки, а iнодi й розпач. Особливо у людей, якi не бачать перед собою ясної мети.
      Роздiл XII
      Повернення
      Красивий срiблястий ракетоплан, м'яко погойдуючись, помчав довгою стартовою дорiжкою, легко зринув у повiтря i, описавши коло над аеродромом, почав набирати висоту.
      Палаци Москви зменшувались i даленiли. Мiсто застилала запона хмар. Свiтла блакить неба синiшала, перетворювалась на iндигову, поки, нарештi, зовсiм потемнiла. На небосхилi проступили зiрки. А водночас до кабiни через iлюмiнатори зазирало золоте сонечко.
      - На цiй висотi небо скрiзь чорне, - вiдповiла Наташа на нiме запитання Северсона. - Тут повiтря таке розрiджене, що сонячним променям нема вiд чого вiдбиватись... А погляньте-но на обрiй! Навiть найнедовiрливiшi позбулися б тут сумнiву в тому, що наша Земля - кругла...
      Деталi на поверхнi планети поступово розпливались, зникали. Все внизу запнула суцiльна пелена хмар. I може саме тому втратилось будь-яке уявлення про швидкiсть руху лiтака; здавалось, вiн просто висить серед безмежного простору i тiльки ледь-ледь здригається вiд роботи двигунiв.
      Збiгло зовсiм небагато часу, i ракетоплан почав знижуватись.
      - Промiжна зупинка? - запитав Северсон.
      - Нi, приземляємось у Осло.
      - Так швидко?.. Отже, Митько був правий... Тiльки нi, це не Осло! вигукнув вiн, коли ракетоплан прорвав запону хмар над аеродромом. - Я це мiсто знаю як свої п'ять пальцiв!
      - Запевняю вас, це справдi Осло, - посмiхнулась Наташа. - Правда, трохи змiнене за роки вашої вiдсутностi.
      На аеродромi мандрiвники пересiли на вертолiт i продовжували свою подорож над узбережжям, покраяним численними фiордами.
      - Я оце думаю, - порушила мовчанку Наташа, - чи не краще було б попередити мешканцiв Ярлсберга, що ви прилетите? Зустрiч могла б бути радiснiшою для вас.
      - Навпаки, Наташо, я радий, що прилiтаю iнкогнiто. Не люблю урочистих промов, а до того ж повертаюсь додому не як переможець, а як переможений.
      В його голосi бринiв глибокий сум. Що могла сказати Наташа? Як заспокоїти людину, що повертається до рiдної країни, де вже немає нi близьких, нi друзiв? Слова тут зайвi.
      Северсон переходив од вiкна до вiкна i палаючими очима стежив за рiдною землею, що пропливала глибоко пiд ним. Мiстечка й села здавались йому бiльш барвистими й веселими, пустельна тундра - зеленiшою. Хвойнi лiси на диких скелях кликали його повернутись назад, у дитинство, йому здавалось, що аж сюди, до сонцем пронизаних висот, долiтає знайомий гуркiт гiрських струмкiв.
      Над голими верхiв'ями Скандинавських гiр вималювався на обрiї снiжно-бiлий шпиль Гальдгепiгену, вдалинi заблищала гладiнь моря.
      - Погляньте, Наташо, лiворуч! Там - Берген! - по-хлоп'ячому радiсно вигукнув Северсон.- Я знаю тут кожну вершину, кожен острiвець. Праворуч вiд нас - Гаупне та Лейкангер. Нам треба летiти на Гулен, а потiм уздовж узбережжя до гирла Сегне-фiорду.
      Незабаром вертолiт наблизився до групи невеликих острiвцiв.
      - Чи не можете ви летiти трохи нижче? - попросив Северсон пiлота. Щось я не впiзнаю рiдного краю.
      Острiвцi справдi дуже змiнились. Тодi, коли Северсон бачив їх востаннє, на них лише де-не-де чорнiли халупи рибалок. Тепер ця мiсцевiсть нагадала Северсону московський Парк культури i вiдпочинку. Поз'єднуванi мостами острiвцi перетинали в усiх напрямках вулицi-алеї, уздовж яких серед зеленi свiтились красивi будинки.
      - Куди ж подiлись рибалки? - здивувався Северсон. - I звiдси їх витiснили багатiї?
      Наташа мовчки посмiхнулась, а вiн продовжував скрушно:
      - Нашi рибалки були люди поряднi, чеснi... Саме на цьому островi жив старий Фрiтьйоф Ельвестад. Ми, хлоп'ята, часто його вiдвiдували. То був такий собi народний фiлософ - говорив небагато, зате мудро...
      Северсон похитав головою i попросив пiлота:
      - Прошу вас, приземлiться... Бачите оту долину пiд скелями?..
      Вертолiт почав повiльно знижуватись, наближаючись до скелястого берега.
      - Звiдси до нас година ходьби. Чи не хочете пройтись пiшки, Наташо?
      - Охоче пiшла б з вами, але на мене чекає вiзит. Професор Иогансен з Фарнеса попросив допомогти йому поставити один експеримент. Ви тим часом огляньте рiдний край, а увечерi зустрiнемось у лiкаря Галльстрема. Ви його знайдете легко, тут його знають всi. Прошу, не забудьте передати йому листа вiд академiка Тарабкiна... Якщо дозволите,- я вiзьму вашi речi з собою. Вам легше буде йти.
      ***
      Тiльки-но вертолiт зник за кам'яною стiною фiорду, як Северсон повернувся обличчям до моря й сiв на великий замшiлий камiнь. Вiн дивився на кучерявi баранцi хвиль, i його серце поступово заспокоювалось.
      Вiтчизна! Рiдний край!
      Все було таким, як i колись. Грiзнi вали набiгали на прибережнi скелi, з гуркотом обрушувались на них, вiдбивались i котились назад, стикаючись з наступними. Над скелями височiли покрученi сосни, зазираючи в ущелину, яка лишалась такою ж романтичною й красивою, як i тодi, коли Лайф блукав тут з хлопцями. Тiльки стежка, що вела вгору, за цей час перетворилась на хорошу дорогу. Северсон ще раз озирнувся на море i рiшуче попростував нею.
      За першим поворотом з'явились "карлики". Так, вони на тому ж мiсцi, незмiннi. Химерно згрупованi скелi все ще нагадують святкову гульню гномiв. Тiльки похлянь пильнiше, одразу ж побачиш, як їхнi обличчя починають посмiхатись, ворушитись. Найменший гном з досадою дивиться на море, де, за древньою легендою, вiкiнги забрали в нього човен... Iншi скелi теж не лишаються нiмими. Гострi тiнi вiд сонця вдихнули в них життя. З гри свiтла i тiней на стрiмчастiй кам'янiй стiнi виступає посiчене крижаними вiтрами обличчя Амундсена...
      Северсон здригнувся, клiпнув очима. Створена розбурханою уявою картина розпливлась, розбилась на окремi свiтлi й темнi плями.
      - Рiдний край... - Северсон зiтхнув i попрямував далi.
      Дорога тепер в'юнилась вузькою долиною понад шумливим гiрським струмком. Вiн дзюрчав i вирував, люто бив об гранiтнi береги, мчав через скелястi пороги до моря. Цей струмок нiс перший привiт з рiдного села.
      "Ще один поворот, - думає Северсон, - i я побачу халупу маляра Абiлгаарда".
      Його житло, сховане в густому чагарнику, завжди приваблювало хлопчакiв своєю таємничiстю. Похилий вiком дiдусь Абiлгаард ходив навколишнiми селами, пропонуючи свої картини. Люди нiчого не купували в нього, зате давали йому милостиню, як жебраковi. Вiн брав її з дитячою посмiшкою: "Дякую, дякую! Тепер у мене буде за що купити фарби!". Але всi знали, що вiн вже давно не малює, а на тi грошi купить хлiба та солонини, щоб не померти з голоду...
      Однак у прогалинi помiж столiтнiх сосен з'явилась не халупа, а велика сучасна вiлла з скляним дахом. Северсон зупинився перед нею i довго стояв замислений. Незабаром у вiкно визирнув усмiхнений чоловiк з маленькою цапиною борiдкою i привiтно махнув рукою, нiби запрошував завiтати...
      Це не був старий Абiлгаард. Це був хтось чужий. Новий мешканець вiдлюдного куточка чудової долини.
      Северсон збентежено опустив очi i швидко рушив далi,
      Зразу ж за наступним поворотом очам подорожнього вiдкрилась широка долина. Та тiльки все в нiй було незвичне, нове. Куди подiлись старi поважнi будови? Звiдки взялись вiлли та багатоповерховi будинки?
      I все ж вiн вдома. На цьому горбi, траплялось, сидiв вiн вечорами з молоддю. А в лiсi, що над горбом, лазив по соснах, видираючи там совинi гнiзда. Ох i перепадало ж йому за це вiд матерi!
      Гори й лiс не змiнились. Але на оцьому ось мiсцi стояв зовсiм iнший будинок. В обшарпанiй халупi тут доживали вiку бiдолахи, що лишались на бiлому свiтi без рiдних та майна. Деякi з них, правда, запевняли, що мають сина чи дочку в Америцi, де їм, мовляв, добре живеться. Проте поштар завжди проходив повз притулок, не звертаючи на нього уваги. I старим лишалась єдина втiха: марнi сподiвання, з якими вони i йшли в могилу...
      Северсон звернув з головної дороги i попрямував стежкою помiж кущiв до невеликого гайка серед скель. Тут вiн знав кожен камiнь, адже ця стежка вела до його рiдної хати.
      Коли помiж дерев з'явився старий, типово пiвнiчний будинок з високим димарем, у Северсона засяяли очi. Вiн побiг уперед, потiм зупинився.
      Старий будиночок лишився таким самiсiньким, яким був тодi, в 1927 роцi, коли Северсон вiдвiдав його востаннє.
      I сумно, й радiсно людинi, яка прийшла на побачення з своєю юнiстю, з минулим, що вже нiколи бiльш не повернеться.
      Хто живе в тобi, старий будинок? Як i колись, старанно прибрано палiсадник, нiби й сьогоднi попрацював у ньому дбайливий батько. I в ящиках пiд вiкнами смiються квiти...