Проте це був не кiнець.
      Наступного дня Ернана Рамiро знов привели на допит. Слiдчий вороже глянув на нього з-пiд насуплених брiв i сказав:
      - Я бачу, Рамiро, що ви й далi вважаєте за можливе водити нас за нiс.
      Ернан дивився на нього, нiчого не розумiючи. В чому рiч? Адже вiн сказав усе, нiчого не приховав.
      - Ви насмiлилися дати менi брехливi вiдомостi про мiсце схованки креслень i записiв, - продовжував слiдчий. - Ми перекопали чи не весь сад i нiчого не знайшли.
      - Креслення i записи закопанi пiд магнолiєю, як я i сказав вам, ствердив Ернан.
      - Не брешiть! Там нiчого немає. Чи скажете ви, нарештi, де ви їх сховали?
      - Клянуся, що вони там. Я сам закопував їх пiд магнолiєю! Може, ви в чомусь помилилися, не там шукали...
      - Не базiкайте нiсенiтницi, Рамiро! Не вам учити нас шукати! В усьому садку не лишилося сантиметра неперекопаної землi. Кажiть, де креслення й записи?
      Ернан мовчав. Його пальцi були стиснутi до бiлого. Що вiн мiг сказати? Тепер вiн розумiв: креслень i записiв немає пiд магнолiєю, де вiн їх тодi закопав, тому що Хуанiта пiсля його арешту переховала їх. Це було єдине пояснення. Навiщо вона зробила це? Невiдомо. Та сказати про це слiдчому означало б наразити її на новi муки, новi страшнi допити. I Ернан мовчав.
      - Отже, не хочете вiдповiдати? - погрозливо зауважив слiдчий. - Ну, що ж, ми спитаємо про це вашу дружину, Рамiро.
      - Нi! Не робiть цього! Я розповiм усе. Я напишу все заново, нiчого не приховаю! Тiльки залиште Хуанiту, залиште!
      Проте слiдчий байдуже махнув рукою:
      - Нам потрiбнi креслення i записи. Поновлюючи, ви можете щось приховати. А нам потрiбно все. Скажете, де ви їх сховали?
      Ернан безпорадно схилив голову. Слiдчий подзвонив.
      - Вiдведiть його, - сказав вiн охоронникам. I кинув Ернановi наостанок: - Ви самi виннi, Рамiро, в тому, що ми змушенi далi допитувати вашу дружину. Але ми дiзнаємося, про все дiзнаємося, запевняю вас!
      5. ВIДЧАЙ I ПОРОЖНЕЧА
      Про те, що сталося потiм, Ернан Рамiро довiдався лише значно пiзнiше, в концентрацiйному таборi, куди його зрештою перевели пiсля року перебування у в'язницi. Слiдчий помилився, вiн нi про що не дiзнався!
      Дивними, заплутаними шляхами дiстаються до вiдрiзаних од свiту довiчно ув'язнених людей звiстки! Кружним шляхом - вiд одного до другого й третього - мандрують тi звiстки, доки не дiйдуть до того, хто роками чекає їх, може, i краще було б тiй людинi зовсiм не знати нiчого, щоб не розiрвалося на шматки її серце, щоб невимовний бiль не розкраяв душу...
      Слiдчий помилився. Хуанiта не сказала нiчого навiть пiд допитом третього ступеня, коли її катували безжалiснi фалангiстськi звiрi. Вона не витримала мук, вона померла пiд час чергового допиту, шепочучи побiлiлими губами:
      - Ернан... Лорхе...
      Помер i Анхело Альварес, який ще в слiдчiй в'язницi захворiв на сухоти. Переведений до концентрацiйного табору, вiн сконав протягом двох мiсяцiв. А маленький Лорхе?..
      Пiсля арешту Хуанiти його вiддали до дитячого будинку, створеного фалангiстською полiцiєю для належного, з її погляду, виховання дiтей державних злочинцiв i довiчно ув'язнених. Це виховання було таким дбайливим, що маленький Лорхе, звиклий до пестощiв нiжної матерi, зiв'яв пiд муштрою фалангiстських опiкунiв, як тендiтна квiтка, позбавлена свiтла й вологи. Його не стало вже через пiвроку. А втiм, чи ж не такою самою була доля й переважної бiльшостi дiтей, якi потрапляли до тих будинкiв?..
      Свiт, колись такий широкий, сповнений мрiй, прагнень, смiливих поривань i надiй, став тепер для ув'язненого номер 467 517, колишнього iнженера Ернана Рамiро, порожнiм. Був колючий дрiт табору, були стiни барака, була безглузда праця в каменоломнi, яка притуплювала свiдомiсть. I бiльше нiчого. Порожнеча в душi й серцi. Так минали мiсяцi, сiрi, одноманiтнi, так минув рiк, пiвтора. Iнодi ув'язнений номер 467 517 мимоволi згадував жорстокi, вкрай безсердечнi слова, якi промовив слiдчий, повiдомляючи його про переведення до концентрацiйного табору:
      - Ви впертi, Рамiро. Але не менше упертi й ми. Ви вiдмовилися дати нам потрiбнi вiдомостi. То ваша справа. Ми могли б покiнчити з вами. Але не робимо цього. В концентрацiйному таборi ви матимете час усе добре обмiркувати. Ми не турбуватимемо вас нагадуваннями, ми терплячi. Здоровий глузд пiдкаже вам зрештою, що немає рацiї чинити дальший опiр. Ми мiцнiшi. Сила в наших руках. Табiр i його каменоломнi пiдтвердять вам це. I коли вони допоможуть вам зрозумiти, що краще скоритися, повiдомте нас. Ми чекатимемо, хоча б це тяглося й десятки рокiв.
      "Краще скоритися", - сказав слiдчий... Мабуть, справдi, краще було б скоритися, тiльки тодi, з самого початку. А тепер - навiщо йому все те, що здавалося колись таким привабливим, важливим, дорогим? Навiщо й саме життя?.. Втрачене все: любима Хуанiта, маленький Лорхе, вiрний друг Анхело, зникли без слiду всi науковi записи, всi креслення... Порожнеча, суцiльна порожнеча! Чим мiг би вiн заповнити її навiть у тому разi, коли б скорився, пiшов на службу кривавим пройдисвiтам-фалангiстам? Адже тепер йому все байдуже, нiщо не зможе захопити його, запалити, як тодi, ранiше... нiщо, крiм, можливо, помсти катам. Але для цього треба було б вирватися звiдси, з-за колючих дротяних загорож концтабору. Та хiба ж це можливо?..
      6. СПРАВУ РАМIРО ЗАКРИТО
      Так звана "справа iнженера Ернана Рамiро" тим часом лежала на полицях управлiння полiцiї разом з сотнями й тисячами iнших "справ". Вона була закрита й передана до архiву лише тодi, коли полiцiя одержала вiд адмiнiстрацiї концтабору короткий рапорт, у якому зазначалося:
      "Повiдомляємо, що ув'язнений номер 467 517 загинув пiд час перевезення партiї робочої сили з нашого табору до нових каменоломень на островi Сан-Карло. Морський транспорт уже виходив з гаванi, коли раптом у воду звалився недбало закрiплений якiр, потягнувши ланцюг за собою. Важкий ланцюг, розмотуючись, збив за борт ув'язненого номер 467 517, який перебував поблизу. Транспорт було негайно спинено, але знайти потерпiлого не вдалося. Очевидно, вiн був поранений чи вбитий ударом якiрного ланцюга i зразу ж таки потонув, про що й повiдомляємо".
      Цей рапорт був пiдшитий до папки, що мала назву "Справа iнженера Ернана Рамiро". На самiй же папцi з'явився розмашистий напис червоним олiвцем:
      "Справу закрити, передати до державного архiву. Ув'язненого номер 467 517 (вiн-таки iнженер Ернан Рамiро) вважати померлим".
      ...У рапортах i справах державної iберiйської полiцiї не знайшла, певна рiч, свого вiдбитку маленька i зовсiм незначна подiя, що мала мiсце через два тижнi пiсля перевезення партiї ув'язнених на морському транспортi до нових каменоломень на островi Сан-Карло. Ця, можливо, й справдi не варта уваги полiцiї подiя полягала в тому, що пiзно ввечерi до маленького будинку на околицi мiстечка Карданова, де жила старенька тiтка Хуанiти, пiдiйшов невисокий чоловiк у плащi з пiднятим комiром, у глибоко насунутому капелюсi. Чоловiк озирнувся, переконався, що поблизу нiкого немає, i тодi обережно постукав у вiкно.
      Через хвилину вiкно вiдчинилось, i з нього визирнула стара жiнка, яка недовiрливо i боязко вдивлялася в напiвтемряву. Чоловiк мовчки зсунув капелюха назад i промовив усього кiлька слiв. Стара жiнка скрикнула вiд несподiванки й сплеснула руками. Чоловiк зробив знак перестороги i рушив до дверей будинку.
      Вiн пробув там близько години - i за цей час у вiкнi маленького будинку лише на кiлька хвилин загорiлося свiтло, яке потiм знову погасло. Через годину чоловiк вийшов з будинку, так само пiднявши комiр плаща i глибоко насунувши капелюха. Хода його була непевна, вiн похитувався, наче трохи п'яний чи приголомшений якоюсь несподiваною i вражаючою звiсткою.
      Чоловiк iшов i йшов, не дивлячись навколо, заглиблений у тяжкi думки. Вiн навiть не помiтив, коли вийшов на одну з центральних вулиць. Тiльки сигнал автобуса, що обганяв його, повернув, мабуть, чоловiка до дiйсностi. Тодi чоловiк озирнувся, наче згадуючи, де вiн.
      Було вже досить пiзно, на малолюднiй вулицi горiли подекуди лiхтарi. Чоловiк наблизився до одного з них, ще раз озирнувся. Поблизу нiкого не було. Тодi вiн вийняв з кишенi конверт, розкрив його i повiльно, слово за словом ще раз перечитав листа. Ось що було написано в ньому:
      "Мiй любий, мiй єдиний Ернан! У мене немає змоги
      порадитися з тобою, але я знаю, певна, що ти схвалиш зроблене
      мною. Не може бути сумнiву, що вони шукатимуть креслення й
      записи. Ти, звiсно, не скажеш, де вони схованi, i Анхело також
      не скаже. Будь певен, що i я не видам нашої таємницi! Але ми
      сховали цi папери надто поспiшно, їх можуть знайти пiд
      магнолiєю. Тому я переховала їх. Тепер вони закопанi у
      сусiдньому саду, бiля лiвого кута альтанки, яку видно з вiкна
      лабораторiї. Там ти їх i знайдеш, коли повернешся. Я вiрю i
      знаю, що цi люди, якими б вони бездушними i жорстокими не були,
      не заподiють тобi шкоди, бо сподiваються використати твiй
      талант у своїх цiлях. Ти повернешся, Ернан, i перехованi мною
      папери допоможуть тобi закiнчити працю. Не думай про нас з
      Лорхе: у нас вистачить терпiння дочекатися тебе! Ти повернешся,
      Ернан, повернешся, хоч я й не знаю, коли це станеться... Любий
      мiй, що б не трапилося, пам'ятай про те, як любила й любить
      тебе твоя Хуанiта i як вона палко хоче, щоб ти завершив свою
      працю. Нiкому й нiколи твоя Хуанiта не розкриє схованки,
      креслення й записи чекатимуть тебе, коли б ти не повернувся!
      Ах, любий мiй, яка я щаслива, що можу зберегти їх для тебе!
      Цiлую тебе мiцно i вiрю в тебе, вiрю, що ти закiнчиш свою
      працю, якою ми так пишалися, мiй Ернан!
      Твоя Хуанiта".
      Чоловiк одвiв вологi очi вiд листа i подивився вдалину. Поодинокi лiхтарi неспроможнi були розiгнати нiчну темряву, запiзнiлi перехожi поспiшали кудись вулицею. їх чекали затишнi будинки, родини - дружини й дiти, якi любили їх. Чоловiк стояв бiля лiхтаря. Йому не було куди йти. Його нiхто не чекав. Вiн був один, на самотi з своїми думками, з своїм сумом - i з цим листом у руках, листом вiд Хуанiти, яка до останньої хвилини вiрила, що її Ернан повернеться. Вiд Хуанiти, яка вiддала життя для того, щоб Ернан закiнчив свою працю, якою вона пишалася разом з ним... Хуанiто!
      Чоловiк у плащi з пiднятим комiром труснув головою. Вiн раптом вiдчув, що йому жарко, i зняв капелюха. В його каштановому волоссi ясно вирiзнялося широке сиве пасмо. Чоловiк сховав лист у кишеню i пiшов уздовж вулицi, в нiчну темряву, в невiдоме майбутнє, до працi в iм'я тiєї, хто в останньому своєму листi закликав його перемогти...
      ***
      Валенто Клаудо замовк. Олесь широко розкритими очима дивився на нього, на його виразне добре обличчя, на якому зараз був незвичний сум i глибоке хвилювання.
      - Значить, Ернан Рамiро врятувався? - спитав нарештi Олесь. - Але як?
      - Хiба це має значення, хлопче? Врятувався - i все. Тiльки знає про це лише кiлька чоловiк. Тепер у тому числi i ти, - задумливо вiдповiв Валенто Клаудо.
      - I його називають Сивим Капiтаном? - не вгавав збуджений Олесь. Через те сиве пасмо у волоссi, так? I вiн закiнчив свою працю, збудував цей чудесний "Люцифер"? Значить, саме "Люцифер" вiн задумав колись збудувати, працюючи з Анхело Альваресом? I йому допомогли тi креслення, якi зберегла для нього Хуанiта? Так, Валенто? Та скажи ж, нарештi, так? Яка надзвичайна людина! Як треба його поважати, в мене просто слiв немає, щоб висловити своє захоплення! Валенто, говори, що ж далi, говори!
      Валенто Клаудо пiдвiвся. Вiн подивився просто в очi юнаковi, наче бажаючи прочитати його думки. А тодi коротко мовив:
      - Те, що було ранiше, ти вже знаєш, Олесю. Я розповiв тобi. А те, що буде далi, ти побачиш на власнi очi. Адже ти залишаєшся з нами, я чув? Ну, значить, будеш нашим товаришем. До речi, мушу тобi сказати, що це менi дуже подобається, друже мiй!
      I вiн мiцно потиснув юнаковi руку.
      Роздiл восьмий
      1. У РОБIТНИЧОМУ КВАРТАЛI СТОЛИЦI
      Двоє людей швидкими кроками йшли вузенькою вуличкою робiтничого кварталу столицi. Невисокий стрункий юнак у звичайному цивiльному одязi, трохи повернувши голову до свого високого i кремезного супутника, уважно прислухався до його слiв. Кремезний чоловiк, дивлячись на одноманiтнi бруднi будинки, поблизу яких не можна було знайти не лише зеленого деревця, а й жодної травинки, говорив:
      - Те, що ти бачив у центрi мiста, друже мiй, то тiльки бундючна вивiска, пишнi декорацiї для влаштування парадiв та замилювання очей чужоземним туристам. Палаци, розкiшнi готелi, пам'ятники... Самому лише славнозвiсному каудiльйо їх у центрi столицi поставлено вже аж чотири... щоб добронравнi iберiйцi всюди могли милуватися з його пишних вусiв, розсипу орденiв на грудях i загального гордовитого вигляду великого Фернандеса, слава йому, тьху!
      Високий чоловiк так енергiйно сплюнув убiк, що його молодий супутник мало не пирснув зо смiху: так контрастувало це з попереднiми висловами хвали каудiльйо.
      - Там, - продовжував високий чоловiк, наче й не було нiчого, - ти, звiсно, можеш насолоджуватися прохолодою бiля фонтанiв у парках i садках, там по блискучому асфальту линуть найновiшi автомашини, там вiтрини розкiшних магазинiв, рiзноколiрнi неоновi реклами, дзеркальнi дверi ресторанiв... Усе там! А всього лише за кiлька кварталiв - отаке захоплююче видовище!
      Вiн вказав рукою на купку напiвголих дiтей, що гралися серед брудної курної вулицi, на подерту бiлизну, що сохла, звисаючи з вiкон прямо над головами прохожих, на закопченi стiни злиденних будинкiв, з яких позвалювалася штукатурка, залишивши по собi безформнi зяючi дiрки й плями.
      - Чудове видовище! I отак живуть люди з року в рiк, у гонитвi за нужденним шматком хлiба, отак зростають у пилюцi й брудi. Та що до цього великому каудiльйо? Адже чужоземнi туристи не заїжджають сюди, їх приваблює в Iберiї пiвденна екзотика, великi ресторани, розваги в центрi столицi... Е, стiй, не треба так поспiшати!
      Малесенький хлопчисько, живiт якого ледве прикривала куца сорочка, єдиний його одяг, розiгнавшись, ткнувся в ноги високого чоловiка. Той розсмiявся, схопив хлопчика мiцними руками, пiдняв i поставив на тротуар:
      - Бач, герой який! Ледве не збив мене з нiг. Ну, iди собi, iди, якщо ти так поспiшаєш!
      I лише згодом розгублений хлопчик, що так i стояв на тротуарi, не зводячи захопленого погляду з великого, як брила, лагiдного незнайомця, помiтив у себе в брудному кулачку чудесну цукерку, яку встиг всунути йому цей дивний чоловiк.
      - Ти от сказав, що тебе дивує вигляд цих дiтей, Олесю, - продовжував тим часом говорити з своїм супутником високий кремезний чоловiк, крокуючи вздовж вулицi. - А з чого б їм виглядати iнакше? Так, вони виснаженi, бо ж несолодко живеться дiтям робiтникiв у нашiй щасливiй Iберiї, яка щодня з ранку й до вечора прославляє iм'я свого благодiйника, великого каудiльйо! Дуже несолодко... ще гiрше, нiж дiтям обiдраних селян; тi хоч дихають свiжим повiтрям, а не пилюкою брудних вулиць. Але, запевняю тебе, друже, них дiтей, зрештою, виручає одне - здорова пролетарська кров. Утiха, звiсно, не надто велика, але має своє значення. От я коли-небудь покажу тобi, яким колись був я у такому вiцi. У мене десь є фотокартка того часу, хоч i не знаю, звiдки батьковi пощастило дiстати грошей на таку розкiш, як фотографування... Навряд чи по тiй картцi можна було б пiзнати мене - i не тому, що картка погана. То само по собi. Проте такий я там нещасний, самi кiстки та шкiра... сам дивуюся, звiдки потiм усе це взялося!
      Валенто Клаудо (бо це був вiн) розправив широкi плечi й випростався. I справдi, важко було уявити, що цей мiцний чоловiк, який мiг правити за зразок атлетичної будови, був колись таким самим хворобливим, виснаженим i блiдим хлопчиком, як тi, що зустрiчалися тут, у робiтничому кварталi столицi, чи не на кожному кроцi. Олесь з повагою глянув на крутi бiцепси Валенто, якi здувалися пiд рукавами його пiджака. А скiльки довелося пережити цiй людинi!
      Клаудо помiтив погляд юнака i усмiхнувся.
      - От i зараз, - продовжував вiн, - я покажу тобi одну дiвчину, яка буде свого часу, гадаю, теж непоганим зразком людської породи, хоч тепер вона поки що й слабенька. Бач, це я кажу про Марту. У цiєї дiвчини теж справжня пролетарська кров. Це дочка Педро Дорiльї, вантажника, мого давнього приятеля, з яким нас багато що зв'язує...
      - Вiн теж патрiот? I бився разом з тобою?
      - Який же iберiйський робiтник не є патрiотом, Олесю? - докiрливо вiдповiв Валенто Клаудо. - Чи ти думаєш, що робiтники зможуть колись примиритися з фалангiстським режимом, остаточно скоритися? Нi, друже мiй, такого бути не може! Фалангiстам пощастило захопити владу, розгромити робiтничi органiзацiї, потопити опiр у кровi... але зажди, дай час! О, фалангiсти ще вiдчують, що таке народний гнiв! Та й Капiтан...
      Вiн раптом обiрвав мову, наче вирiшив, що сказав щось зайве.
      - Що Капiтан? - нетерпляче перепитав Олесь.
      - Нiчого, нiчого, настане час - узнаєш сам, - вiдмахнувся Валенто. - Ми не про це говорили з тобою. Так от, Педро Дорiлья, як я тобi казав, мiй старий приятель. Колись ми з ним були на вiйнi, вкривалися в окопах одним рядном. Тодi ми й зiйшлися. Це - хороша, чесна людина. Тiльки один є в нього недолiк. Це те, що вiн завжди, скiльки я його знаю, якось цурався полiтики й полiтичних справ, стояв осторонь вiд них. I не з обережностi, а просто, як вiн пояснював менi, не мав до них смаку... Вважав, що полiтика - то не його дiло, i все. I нiяк я не мiг йому втлумачити, що так не годиться.
      - Але ж, Валенто, так само ставився до полiтики, як ти розповiдав менi, й Капiтан... тобто, Ернан Рамiро, - зауважив Олесь i вiдразу ж спинився. Бо Валенто Клаудо несподiвано суворо глянув на нього i вiдповiв якимсь чужим для юнака холодним i застережливим тоном:
      - Ти, друже, Капiтана не чiпай. Те, що вiн робить i вирiшує, не нам з тобою оцiнювати. Бо це - Капiтан, а не хтось iнший! Це людина, яка створила "Люцифер". Кожне його слово - закон. I ми мусимо беззастережно виконувати його, зрозумiй це раз i назавжди.
      Здивований Олесь мовчав. Так, вiн безмiрно поважав Сивого Капiтана. Спочатку його вражала твердiсть цiєї загадкової мовчазної людини. Потiм у юнака почала народжуватися щира й глибока пошана до надзвичайного технiчного таланту Капiтана. А ще пiзнiше Олеся остаточно захопила трагiчна iсторiя iнженера Ернана Рамiро, i вiн усiєю душею вiдчув, як його серце сповнюється спiвчуттям i симпатiєю до стiйкої, незламної людини, що пройшла такий важкий життєвий шлях i не скорилася, не здалася, а знайшла в собi сили для продовження початої колись складної i важкої працi.
      Звичайно, Олесь не знав нiчого про намiри Сивого Капiтана, про мету, досягнення якої об'єднувало творця i командира "Люцифера" з тими людьми (в тому числi i Валенто Клаудо), що складали екiпаж чудесного автомобiля. Та хiба ж могли бути сумнiви в тому, що тi намiри й мета були благородними?
      Але одна справа - глибоко i щиро поважати й навiть любити Сивого Капiтана, i зовсiм iнша - дивитися на нього, немов на якусь надприродну людину, кожне слово якої є таким непорушним, чи не священним законом, що про нього нiчого не можна й говорити, а тiльки виконувати. Навпаки, якщо ти поважаєш i любиш людину, то ти просто зобов'язаний щиро говорити їй про те, що, на твою думку, можна було б зробити краще. Це ж звичайне i ясне правило. Нi, тут щось не так, якось воно у Валенто виходить дивно, не по-справжньому. Проте зараз про це говорити не можна було. Що ж, треба вiдкласти розмову до iншого, слушнiшого моменту. Але ми ще поговоримо про все це, Валенто, ось побачиш, поговоримо i, можливо, навiть переконаємо тебе!..
      2. ВИКИНУТА НА ВУЛИЦЮ
      А Валенто Клаудо, мовби вiн i забув уже про недоречне з його погляду зауваження Олеся, вiв далi своїм звичним, дружнiм тоном:
      - Отакий, кажу я тобi, був єдиний недолiк Педро Дорiльї, вiд якого, скiльки менi вiдомо, вiн не вилiкувався й досi. Ну, це не завадило все ж таки нам з ним бути добрими приятелями. Звiсно, тепер ми зустрiчаємося рiдко, але час вiд часу бачимося, згадуємо про минуле... i навiть iнодi мрiємо про майбутнє, он як! Дуже добрий вiн чолов'яга, з чесною, щирою душею, той Педро Дорiлья... Та ти й сам це вiдразу вiдчуєш, Олесю. I ото мене повiдомили, що йому загрожує небезпека... дуже дивно, тим бiльше, що, як я вже сказав, полiтичними справами Педро нiколи не займався. Не розумiю, в чому тут рiч. Але все одно, треба його попередити i, можливо, допомогти. От ми майже й прийшли...
      Вони завернули за рiг вулицi. I раптом голос Валенто обiрвався.
      - А що ж це робиться? - здивовано вигукнув вiн.
      Обидва вони спинилися, враженi несподiваним видовищем, що вiдкрилося перед їх очима.
      Посеред тротуару, перед старим засмальцьованим вiд багаторiчної кiптяви будинком стояли, наче безпритульнi, злиденнi хатнi речi: невеличка шафа, скриня, маленький стiл, два лiжка, кiлька стiльцiв, на яких лежали наспiх заповненi клунки. На одному з стiльцiв сидiла дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, схиливши голову на руку. Чорнi її кучерi розсипалися i впали вниз, закриваючи обличчя. Бiля дiвчини стояло кiлька лiтнiх жiнок, якi нiби втiшали її.
      - Та що це значить? Адже це - Марта! - вихопилося в Клаудо.
      Швидкими кроками вiн пiдiйшов до дiвчини. Жiнки розступилися перед ним. Олесь слiдкував за Валенто. Вiн i зовсiм нiчого не розумiв: якщо це та сама Марта, про яку щойно розповiдав йому Клаудо, то чому ж вона сидить тут, на вулицi, на своїх речах?
      - Марто! Що сталося? Чому ти сидиш тут? Де батько? - спитав Валенто Клаудо у дiвчини, торкаючись своєю великою рукою її тоненького плеча. Дiвчина пiдвела голову i враз зiрвалася з мiсця. Сльози бiгли по її обличчю, але це не зменшувало його принадностi. Чорнi аж до синього кучерi ще бiльше вiдтiняли нiжну бiлiсть личка, на якому пiд пухнастими, красиво вигнутими бровами горiли великi темно-карi, майже чорнi очi. Дiвчина кинулася до Валенто Клаудо, обхопила його могутню шию руками, притиснулася до його високих грудей, немов благаючи захисту.
      - Ах, дядю Валенто, дядю Валенто! - тужно говорила вона, захлинаючись вiд ридання. - Коли б ти знав!.. Чому ти не прийшов ранiше... може, все сталося б iнакше... а тепер я така нещасна, така нещасна...
      - Та що трапилося, любонько? - намагався втiшити її Валенто, гладячи неслухнянi кучерi. - Заспокойся, розкажи все як слiд. Де батько? Що з ним?
      Та якщо досi дiвчина хоч i незв'язно, але все ж таки щось говорила, то тепер вона тiльки гiрко плакала, безсила щось сказати. Вона лише щiльнiше притискалася до Валенто Клаудо, який розгублено озирався навколо, не знаючи, як втiшити Марту. А в неї виривалися тiльки окремi слова:
      - Батька... батька... забрали... ой, дядю Валенто!.. Нема батька!
      Тодi Валенто Клаудо повернув голову до лiтнiх жiнок, що оточували їх i з жалем поглядали на дiвчину.
      - Та скажiть хоч ви кiнець кiнцем, що тут сталося?
      Жiнки, немов тiльки й чекали цього запитання, враз заговорили, перебиваючи одна одну:
      - Її батька арештували жандарми...
      - Повезли на машинi...
      - Вiн якраз повертався додому з роботи пiсля нiчної змiни, а тут його вже чекали...
      - Налетiли, наче тi хижаки...
      - I враз схопили! Накинулися i спереду, i ззаду. Як вовки!..
      - А потiм зробили трус у кiмнатi, все перевернули догори ногами...
      - А домовласник, як дiзнався про те, враз i викинув Марту з хати. Мовляв, якщо Педро арештували, то вiн не хоче рискувати своїм добрим iм'ям... Ще можуть вийти неприємностi для нього...
      - Та вiн бреше, не в тому рiч! Ясно, платити за квартиру тепер нема кому, от вiн i викинув...
      - Куди ж їй тепер, бiдолашнiй, подiтися? От i сидить тут на речах...
      Марта мовчки плакала, все ще ховаючи обличчя на грудях Валенто Клаудо, який поступово починав розумiти, що скоїлося з його старим другом. Обличчя його спохмурнiло.
      - Так, - сказав вiн, нарештi, крiзь зуби. - Так, виходить, Педро Дорiлья все ж таки не обiйшовся без полiтики... Тiльки в чому тут рiч? Ну, це з'ясуємо потiм. Значить, ти, Марто, залишилася сама на вулицi?..
      Дiвчина так само мовчки кивнула головою i заплакала ще гiрше...
      - Ну, заспокойся, заспокойся. Адже сльозами тут не допоможеш. Треба щось робити.
      На хвилинку Валенто Клаудо замислився. Рука його машинально погладжувала кучерi Марти. Здавалося, дiвчина послухалася його i потроху заспокоювалась. Вона вже не плакала, лише час вiд часу її тонкi плечi здригалися.
      - Слухай, Марто, - мовив Клаудо, наче вирiшивши щось. - Насамперед тобi треба влаштуватися. Не жити ж тобi посеред вулицi?
      - Менi нема куди йти, - сумно вiдповiла дiвчина. - Хiба ж ти, дядю Валенто, забув, що в нас немає в мiстi родичiв... жили ми з батьком удвох, а тепер... - її голос увiрвався вiд нового вибуху ридань.
      - Зажди, зажди, так не можна, - бурмотiв схвильовано Клаудо. - Ми ж умовилися з тобою, що ти заспокоїшся... бо ж так ми нi до чого не додумаємося. Чуєш, Марто?.. Ну?.. Досить! От, от, так уже краще. Звiсно, я все це знаю, дитинко. Хм... ну, тодi ось що. Дивись, Марто, зi мною прийшов один хлопець. Я зовсiм i забув про нього в цьому гармидерi. От, ми ще з ним порадимось. Iди сюди, Олесю! Вiн, знаєш, Марто, хлопець непоганий, тямущий... Та ти подивися на нього!
      Клаудо жартiвливо примусив Марту повернути голову до Олеся. Дiвчина на мить глянула на юнака з-пiд довгих вiй - i знову сховала обличчя.
      - Що ж ти мовчиш, Олесю? Е, та я бачу, що й ти розгубився!
      I справдi, юнак не мiг вiдшукати жодного путнього слова. Вiн розумiв, що мусить заговорити, що Валенто недаремно звернувся до нього: треба було вiдвернути думки Марти вiд того, що її мучило, якось розважити її. Але, як на лихо, вiн не мiг нiчого вигадати.
      - Цього хлопця, Марто, звуть Олесем... трохи дивне для нашого з тобою вуха iм'я, але, зрештою, це неважливо, все одно, як, скажiмо, Алексо. Можеш так i називати його, тобi буде зручнiше...
      Марта ще раз крадькома глянула на Олеся - юнаковi здалося навiть, що з деякою цiкавiстю. А Валенто Клаудо вже щось вирiшив.
      - Слухайте, тiтонько, - звернувся вiн до однiєї з лiтнiх жiнок, що вже не раз i собi витирала сльози, дивлячись на Марту. - Допоможiть нам. Адже ви самi бачите, яке тут дiло... Ви ж не вiдмовите в допомозi дiвчинi, яка потрапила в бiду? Давайте ми залишимо у вас цi речi, скажiмо, на якусь добу, а там усе з'ясується, гаразд? Ось вам, тiтонько, трохи грошей, щоб хтось перенiс до вас речi. А ми пiдемо. Нам треба ще багато чого обмiркувати. Ходiмо, ходiмо, Марто, все буде гаразд. Бувайте, тiтонько, спасибi вам! А ми, Марто, пiдемо з тобою насамперед до їдальнi, поснiдаємо. Ти ж, напевне, ще нiчого не їла?..
      3. ЯК БУВ СХОПЛЕНИЙ ПЕДРО ДОРIЛЬЯ
      В маленькiй їдальнi на сусiднiй вулицi було в цей час безлюдно. Валенто Клаудо посадив Марту й Олеся за столик у кутку зали i замовив їм їжу. А собi взяв лише склянку кислого червоного вина.
      Незабаром юнак i дiвчина з апетитом їли, зрiдка поглядаючи одне на одного. Олесь вiдчував деяку розгубленiсть: i як то вiн не мiг знайти жодного пiдходящого слова там, на вулицi? Адже Марта, мабуть, вважає його зовсiм дурним, незграбним... I коли зрiдка дивиться на нього, то немов вивчає... погляне - i одразу ж знову вiдведе погляд... Цiкаво, що ж вона справдi думає про Олеся?..
      Валенто Клаудо сидiв навпроти них, маленькими ковтками пив вино, добродушно посмiхався i жартiвливо говорив:
      - Люблю дивитися, як їсть молодь. От, наче й зовсiм не хотiли, вiдмовлялися... А поставили перед ними їжу - дивись, звiдки й апетит узявся! Не те, що ми, старики... Ну, доїли? Добре, добре! Що ж, хай вам дадуть iще по чашцi кави, а ми тим часом поговоримо про деякi невiдкладнi справи. Треба ж щось вирiшити. А щоб вирiшувати, слiд зважити на все, що сталося ранiше.
      Валенто Клаудо вiдставив свою склянку, обiперся на лiктi i вже цiлком серйозно сказав:
      - З речами ми розпорядилися. Але ти, Марто, досi не розповiла менi докладно про те, що сталось. Я чув тiльки тих тiток, а вони ж нiчого не знають, крiм самого факту. От, скажи менi, дiвчино, в чому тут рiч? Наскiльки я знаю, Педро досi нiчим не привертав до себе уваги полiцiї. I раптом - обшук, арешт... Як це зрозумiти, Марто? Батько щось накоїв?
      Марта розвела руками:
      - Коли б я знала, дядю Валенто!.. Це ж сталося так несподiвано... Батько щойно повернувся з роботи, як його i схопили. А за що - звiдки менi знати?
      Валенто замислено подивився на неї:
      - Та я й не сподiвався, що ти надто багато знаєш. Тим бiльше, що навряд чи Педро дуже змiнився за тi два мiсяцi, якi я його не бачив. Не думаю, щоб вiн раптом почав займатися полiтичними справами i зацiкавив своєю особою жандармерiю, та ще в такiй мiрi, щоб його заарештували... I все ж таки мусить бути якась, хоч найменша причина для всього цього... Слухай, Марто, а вiн останнiм часом не розповiдав тобi чогось незвичайного? Ану, згадай!
      Дiвчина подумала трохи i вiдповiла:
      - Повернувшись з вiйськового параду на Авеню-дель-Прадо, батько розповiдав про появу там якогось казкового велетенського автомобiля, що спинив рух усiх машин, i панцерникiв, i танкiв... i що той автомобiль не могли пошкодити нi кулi, нi гранати... але про це гомонiли всi сусiди. Тiльки та й рiзниця, що батько був на тому парадi особисто i розповiдав про те, що бачив на власнi очi. I про те, як вiн чув голос якогось Сивого Капiтана, що керував тим автомобiлем, i...
      Вона спинилася, боязко озирнулась навкруги. I тiльки переконавшись, що в їдальнi нiкого, крiм них самих, немає, закiнчила пошепки:
      - I погрожував урядовi... i фалангiстам теж...
      - Е, дитинко, це все бачив i чув не лише Педро, а й тисячi iнших людей, що були на парадi, - вiдмахнувся Валенто. - За це не арештовують, бо тодi треба було б посадити у в'язницi десятки тисяч людей. Гаразд, згадуй далi. А що говорили жандарми, ти не чула?