Сивий Капiтан (на украинском языке)

      Вони сидiли один бiля одного на вузенькому лiжку в маленькiй каютi, яка потроху ставала вже для Олеся звичною. Юнак уже знав, що ця каюта належала його новому друговi, знав, що в таких самих каютах жили на "Люциферi" й iншi члени команди, по двоє в кожнiй. Тим лiжком, яке тепер було вiддане Олесевi, ранiше користувався один з механiкiв машини, що недавно через хворобу змушений був лягти до лiкарнi.
      У каютi точилася розмова. Власне, то була не розмова, бо говорив весь час Валенто Клаудо, а Олесь захоплено слухав його, спершись лiктями на колiна i поклавши на долонi пiдборiддя. Пiдлога каюти разом з лiжком раз у раз легко погойдувалась - i юнак розумiв, що "Люцифер" кудись мчить з великою швидкiстю. Олеся не дивувала вiдсутнiсть поштовхiв, властивих руховi кожного автомобiля: адже вiн перебував не на якомусь звичайному автомобiлi, бодай i дуже удосконаленому, а на "Люциферi", який мав фантастичну здатнiсть мчатися з величезною швидкiстю, навiть не торкаючись колесами дороги. Чим пояснювалася ця незрозумiла здатнiсть, - юнак, звiсно, не знав, як не мiг би вiн пояснити й iнших чудодiйних властивостей дивної машини, де все вражало i здавалося неймовiрним: i тi екрани, на яких стовбури дерев наче танули i ставали прозорими, вiдкриваючи оковi спостерiгача те, що приховувалося за ними; i загадковий штурвал у кабiнi Сивого Капiтана, який самостiйно, немов розумна iстота, повертався i керував машиною без дотику рук водiя, та ще й на вузькiй, звивистiй дорозi; i те, що "Люцифер" мiг стрибнути з кручi в море - i залишитися непошкодженим... та хiба мало було тут чудес технiки, з якими чи не на кожному кроцi стикався вражений Олесь, кожного разу майже не вiрячи своїм очам?..
      Та все це зараз вiдiйшло нiби на другий план, було вiдтiснене в уявi юнака iншим, тим, що неквапливо, рiвним голосом розповiдав йому Валенто Клаудо. Валенто говорив стримано, спокiйно, але Олесь вiдчував, що пiд тiєю зовнiшньою стриманiстю приховується хвилювання щирої людини, душа якої не може залишатися спокiйною, коли нею оволодiвають згадки про страждання iнших. Олесь не зводив очей з Валенто, слухаючи його розповiдь. Вiн бачив, як час вiд часу хмурнiшає обличчя його друга, як на нього мов набiгає тiнь,i тодi хмурнiшав i сам юнак, вiдчуваючи, як глибоко хвилює його доля того, про кого розповiдав Валенто. I от що розповiв Валенто Клаудо Олесевi.
      2. ЕРНАН I АЛЬВАРЕС
      Талановитий iнженер i дослiдник Ернан Рамiро привернув до себе увагу товаришiв i професорiв ще задовго до того, як вiн блискуче закiнчив фiзичний iнститут у столицi. Це було задовго й до того, як державну владу в Iберiї захопила чорна фалангiстська партiя на чолi з генералом Фернандесом. Коли б тодi Ернана Рамiро спитали, хто такi фалангiсти, - молодий студент тiльки недбало вiдмахнувся б: що йому до тих фалангiстiв, якi про щось шалено галасують, комусь погрожують, чогось домагаються? Це щось таке, зв'язане з полiтикою. А саме полiтика завжди була чимсь цiлком стороннiм для Ернана Рамiро, бо всi його iнтереси поглинала наука, її глибина, її сяючi неозорi обрiї, до яких ведуть людину надiйнi щаблi математичних висновкiв, смiливих i дотепних логiчних побудов, - непорушнi щаблi, створюванi завжди нестримним, охопленим одвiчною жагою пiзнання людським розумом.
      Вiдважний людський розум, озброєний наукою, розкриває перед нами найглибшi вражаючi таємницi Всесвiту, сягаючи далеко поза найвiддаленiшi галактики. I той же самий допитливий людський розум проникає в найтоншi загадки атомного ядра, дослiджуючи те, що й зовсiм недоступно людському оку, грунтуючись виключно на теоретичних мiркуваннях. I тодi захоплене людство довiдується про непорушну єднiсть усього, що створює невичерпний Всесвiт, вiд гiгантських космiчних сонць, що велично линуть у неосяжному холодному просторi, до найменшої частки атомного ядра, до важкого протона i байдужого до всього нейтрона. Все пов'язане непорушними науковими законами, все складає одне величезне цiле - без кiнця i без краю.
      Хай багато чого ще не знає наука, хай щоразу стикається вона з новими й новими загадками й таємницями природи,- смiливий людський розум поступово розкриває їх, з'ясовує й переможно просувається далi й далi. Що з того, що людство нiколи не зможе до кiнця пiзнати таємницi матерiї, бо вона невичерпна? Це ж тiльки краще для людини, бо завжди, скiльки б не iснувало людство, виникатимуть перед нею, перед її свiтлим розумом новi й новi проблеми, питання, завдання. Значить, завжди, перед людством будуть широко вiдчиненi дверi до дальшого, ще глибшого пiзнання свiту й природи. Що може бути прекраснiшим для людського розуму, нiж такi величнi, невичерпнi перспективи?..
      Так мiркував, так палко доводив друзям пристрасний молодий студент Ернан Рамiро. I якою жалюгiдною, не вартою уваги рiччю здавалася йому жорстока i дрiб'язкова полiтика, що нею займаються рiзнi там партiї та угруповання, - фалангiсти, соцiалiсти, анархiсти, комунiсти тощо! Це все, як презирливо казав Ернан Рамiро, призначене для натовпу, для задоволення його мiзерних побутових потреб, для задоволення честолюбства полiтичних ватажкiв. Хiба можна порiвнювати цi мiзернi, обмеженi iнтереси з захоплюючими своєю величчю прагненнями скерованої в невичерпне майбутнє науки?.. Та лише сама енергiя атомного ядра дасть людству незрiвнянно бiльше, нiж обiцяє йому не тiльки одна якась полiтична партiя, а й усi вони, разом узятi! А енергiя атомного ядра, в свою чергу, то лише малесенька частка тiєї неймовiрної сили й могутностi, яку дасть людству наука... Про що ж тут далi говорити?..
      Таємницi далекого Всесвiту, хоч якi велетенськi вони були, не приваблювали Ернана Рамiро.
      - Я - людина практична, мене цiкавить те, що можна використати, посмiхаючись, казав вiн. - А Всесвiт, космос тощо, певна рiч, хоч i дуже красивi й романтичнi, але надто далекi; я ж хочу займатися тим, що, зрештою, принесе в мої руки практичну користь. Великий космос цього менi не дасть. А малесеньке атомне ядро, механiка - дадуть!
      Саме в цiй галузi вiн i працював. I працював не як студент, який покiрно i слухняно виконує вказiвки професорiв, побоюючись самостiйностi. О нi! Ернан Рамiро був злiплений з iншого тiста. Побудова нових смiливих теорiй i найскладнiшi, найтоншi експерименти, якi злякали б декого з досвiдчених дослiдникiв, - ось що тягло Ернана Рамiро до себе, наче магнiт. Ще студентом вiн написав оригiнальну наукову працю пiд назвою "Деякi особливостi подiлу електричних сил в атомному ядрi", пiдкрiплену разючими наслiдками його власних експериментiв на цю тему. Навколо працi студента Ернана Рамiро розгорнулися пристраснi науковi суперечки, вона була невдовзi перекладена на iншi мови i надрукована в наукових журналах багатьох країн.
      I ця ж таки праця поклала фундамент мiцної дружби мiж Ернаном Рамiро i Анхело Альваресом, теж студентом, який не менш пристрасно захоплювався iншою галуззю новiтньої технiки - електронiкою i автоматикою. То була дружба двох ентузiастiв науки, дружба, що грунтувалася не тiльки на взаємних симпатiях i повазi, а й на спiльному переконаннi, що в результатi такого єднання можна досягти надзвичайних наслiдкiв. Анхело Альварес, який полюбляв точнi й стислi формулювання, одного разу так висловився з приводу цього:
      - Архiмедовi потрiбен був важiль, щоб перекинути земну кулю. Застарiла технiка! Ми з Ернаном зробимо це легше. Вiн дасть потрiбну енергiю, а я засоби керування тiєю енергiєю. Тримайся, стара Земле!
      Ернан Рамiро не заперечував. Так само, як Анхело вiрив у його здiбностi фiзика-атомника, так i Ернан захоплювався конструкторським талантом Альвареса i чудодiйним умiнням його справдi золотих рук. Наполеглива праця Ернана Рамiро тiльки обiцяла разючi наслiдки в майбутньому; тим часом Анхело Альварес вражав усiх уже тепер чи не кожною своєю новою роботою, новою конструкцiєю. Здавалося, що досить йому було зацiкавитися певною iдеєю, як вона без найменшої затримки перетворювалася в його свiдомостi на закiнчену механiчну систему. Насвистуючи нескладну мелодiйку, вiн легко, майже недбало накидав на шматку паперу прозорi штрихи рисунка чи ескiза. I за тим рисунком або ескiзом одразу можна було будувати бездоганний механiзм, який починав працювати майже без налагоджування чи пiдгонки.
      - Ти, Анхело, i сам як той автомат, - жартував Ернан. - Досить вкинути в тебе iдею, як ти у вiдповiдь майже негайно викинеш з себе готову конструкцiю! Твоя механiчна черепашка - твiй прообраз, бо ти так само автоматично знаходиш вiрний шлях, як i вона.
      Вiн мав на увазi чудодiйну механiчну "черепашку, виготовлену Альваресом, ще коли вiн був студентом-першокурсником, у години дозвiлля, як забавку. Але та забавка примушувала всiх, хто бачив її в дiї, розгублено розводити руками i без кiнця дивуватися.
      Уявiть собi невелику округлу рiч завдовжки не бiльше п'ятнадцяти сантиметрiв на малесеньких, непомiтних зовнi, колiщатках, прикриту зверху овальним блискучим панциром, що надавав їй подiбностi до черепашки, хоч, правда, тiльки з одним скляним оком, яке мiстилося у переднiй частинi панцира.
      Анхело Альварес ставив свою черепашку посерединi кiмнати й казав:
      - Ну, дитино, побiжи пiд крiсло на тому кiнцi кiмнати. Як я гукну, ти й побiжиш, гаразд? А щоб тобi було на чому продемонструвати свiй розум, я поставлю рiзнi перепони. I вiн розставляв на шляху черепашки стiльцi, клав на пiдлогу книжки тощо. Потiм голосно гукав:
      - Вперед, черепашко!
      I механiчна черепашка бадьоро вирушала в путь. Вона неквапливо, як i належить черепашцi, повзла по пiдлозi намiченим напрямком, самостiйно спиняючись перед перешкодами; на хвильку немов замислювалася перед ними, потiм повертала, обходила нiжку стiльця чи книжку i повзла далi до заздалегiдь вказаного крiсла, до своєї мети. Нiхто нею не керував, нiхто не торкався її, - а вона повзла й повзла, вибираючи собi шлях, наче розумна жива iстота!
      Коли черепашка майже досягала мети, Альварес несподiвано грiзно гукав:
      - Стiй! Тут не можна!
      I черепашка слухняно спинялась. Вона застигала на мiсцi, мов мiркуючи. А тодi повертала, обходячи те мiсце, на яке їй забороняв ступати володар, i повзла далi, аж доки не залазила пiд призначене крiсло. Анхело весело кричав їй:
      - Назад, дитинко, до мене!
      Вкрай враженi глядачi бачили тодi, як черепашка поверталася i так само неквапливо вирушала в зворотний шлях, до свого господаря. Вона так само обережно обходила всi перешкоди, прямуючи до Альвареса, який зустрiчав черепашку оплесками i додавав:
      - Ну, друзi, я думаю, що й ви похвалите її, чи не так?
      Не варт, мабуть, говорити, що всi присутнi охоче нагороджували розумну механiчну черепашку бурхливими оплесками, наче вона розумiла й це.
      На всi запитання друзiв про будову черепашки Альварес недбало вiдповiдав:
      - Нiчого дивного. Трошки фотоелементiв, трошки мiкрофонiв, трошки напiвпровiдникових приладiв, трошки реле - i все. От коли Ернан дасть менi потрiбну атомну енергiю, - тодi ви й справдi побачите чудеса автоматики й електронiки! О, ми з ним таке збудуємо, що й не снилося свiтовi!
      Весь iнститут ходив дивитися й на iнше чудо технiки - механiчнi руки, сконструйованi i збудованi Анхело Альваресом, коли його друговi треба було провести небезпечнi експерименти з штучними радiоактивними речовинами. Ернан Рамi-ро мусив манiпулювати тонкими iнструментами з-за бетонної стiни, щоб на нього не вплинули шкiдливi випромiнювання. Альварес прийшов друговi на допомогу, яка справдi була неоцiненною.
      Ернан всовував кистi рук у своєрiднi стальнi рукавички, зробленi наче з металевої луски, - вони дещо нагадували залiзнi рукавички стародавнiх рицарiв. Складна система важелiв вiд тих рукавичок проходила крiзь канали в бетоннiй стiнi i закiнчувалася двома механiчними руками, кожна з яких мала по три стальнi пальцi. Крiзь перископ Ернан бачив те, що вiдбувалося за бетонною стiною, де були такi самi iнструменти, як i тi, що стояли перед ним. Вiн брав цi iнструменти своїми руками в металевих рукавичках - i стальнi руки за стiною точно повторювали кожен рух його пальцiв, брали такi ж самi iнструменти, манiпулювали ними обережно й безпомилково.
      Смiючись, Альварес пропонував кожному бажаючому поголити його бритвою, яку триматимуть металевi руки, - такий вiн був упевнений у точностi їх рухiв... Щоправда, на цю операцiю охочих не знайшлося.
      3. АРЕШТ ЕРНАНА РАМIРО
      Закiнчивши iнститут, обидва друзi не розiйшлися, як це частенької трапляється. Навпаки, їх дружба ще змiцнiла. Саме в той час в Iберiї державну владу захопили фалангiсти з допомогою своїх чужоземних спiльникiв, потопивши в кровi опiр прогресивних партiй i патрiотiв. Ернан Рамiро був так заглиблений у дослiдження в своїй лабораторiї, що лише згодом дiзнався про полiтичнi подiї в країнi: адже все це його не цiкавило. Правда, коли Анхело Альварес принiс до лабораторiї газети з наказами генерала Фернандеса, Рамiро нахмурився: надто вже все це виглядало брутально i жорстоко. Але у вiдповiдь Альваресу, який тривожно спитав його, чи не позначиться все це на їхнiй роботi, вiн рiшуче сказав:
      - Цi полiтикани нi чорта не розумiють у наших справах. Це для них надто тонка матерiя. Що б там не дiялося, ми будемо, Анхело, займатися своїм. Ми з тобою були й будемо поза полiтикою, ми живемо в iншому свiтi, якого все це не стосується!
      Анхело знизав плечима: вiн був не так певен, що становище не змiниться. Та, зрештою, вiн надто звик до рiшучостi свого друга, щоб сперечатися, тим бiльше, що до полiтики вiн ставився майже так само, як i Рамiро. I вони наполегливо продовжували свою працю, про напрям i мету якої нiхто, крiм них, не знав. О, як помилявся Ернан Рамiро i разом з ним його друг Анхело Альварес! Але це вони зрозумiли тiльки значно пiзнiше!..
      Минув рiк, другий. Напружена праця тривала. Нi їй, нi дружбi пристрасних дослiдникiв не завадило те, що Ернан Рамiро одружився з своєю лаборанткою, тихою i спокiйною Хуанiтою. Та й що могло змiнитися? Як i ранiше, чи не двi третини їх життя проходило в лабораторiї, як i ранiше, Хуанiта була надiйною помiчницею Ернана Рамiро i Анхело Альвареса. А що вона стала дружиною Ернана, то це ще бiльше змiцнило їх взаємини, бо тепер у Анхело замiсть одного друга стало двоє, однаково близьких його серцю. А незабаром у те його щире серце ввiйшла ще одна малесенька iстота: у Ернана i Хуанiти народився син, сiроокий пустун Лорхе. I невiдомо було, хто любив цього хлопчика бiльше, - Ернан, Хуанiта чи Анхело, який прив'язався до Лорхе, наче до власного сина.
      А тим часом фалангiсти дедалi ширше й глибше поширювали свою владу, пiдкоряючи собi одну за одною всi галузi життя країни. Хтозна, чи помiчали це дослiдники, з головою зануренi в працю, в якiй вони чiтко розрiзняли вже контури своєї заповiтної мрiї, втiленої в складних розрахунках i безлiчi не менш складних рисункiв, накреслених умiлою рукою Анхело. Праця забирала майже весь їх час; а те, що лишалося, було присвячене спiльному улюбленцевi, жвавому i пустотливому Лорхе.
      Вперше дослiдники вiдчули довгу руку фалангiстiв, яка намацала їх i наче зависла над їхньою працею, коли вони несподiвано одержали розпорядження подати до мiнiстерства науки вичерпнi вiдомостi про характер i мету своїх дослiджень. Прочитавши цей категоричний наказ, Ернан Рамiро похмуро всмiхнувся:
      - Бач, мiнiстерство науки! Ну, я їм вiдповiм. Хай розбираються!
      Вiн написав у вiдповiдь, що займається деякими теоретичними проблемами ядерної фiзики, пов'язаними з використанням атомної енергiї, - i вирiшив, що з цим покiнчено. На жаль, сталося не так.
      Через деякий час до лабораторiї з'явився якийсь чоловiк в окулярах i з фалангiстським значком на лацканi пiджака; вiн показав повноваження мiнiстерства науки i зажадав, щоб його ознайомили з точним напрямом дослiджень i документацiєю лабораторiї. Вiн поводився, як людина, що навiть i думки не припускає про можливiсть опору його вимогам. Бiльше того, з його запитань можна було вiдразу зрозумiти, що цей чоловiк знає значно бiльше, нiж написав Ернан Рамiро в своїй вiдповiдi мiнiстерству науки. Ставало ясним, що фалангiсти про щось пронюхали. Звiдки? Невже ж серед технiчних працiвникiв лабораторiї знайшовся такий, що iнформував їх?.. Певна рiч, нiхто з тих технiчних працiвникiв не знав справжнiх задумiв i мети Рамiро i Альвареса; але деякi деталi працi могли наштовхнути зацiкавлених осiб з мiнiстерства науки на непотрiбнi друзям догадки.
      Так чи iнакше, непрошений гiсть з мiнiстерства науки викликав у запального Ернана Рамiро таке обурення, що iнженер, незважаючи на застережливi погляди й знаки Хуанiти й Альвареса, майже виштовхнув його за дверi, виразно попередивши, що взагалi не радить йому бiльше з'являтися в лабораторiї.
      - Бо це може загрожувати вам, пане, деякими особистими неприємностями, - додав Ернан дуже багатозначно.
      А втiм, людину в окулярах, мабуть, трудно було збентежити, бо вона не менш значуще вiдповiла, виходячи:
      - Спасибi за попередження, але гадаю, що ви, пане Рамiро, наражаєтесь на значно бiльшi неприємностi.
      - Геть! - закричав Ернан Рамiро.
      Вiн iще стояв посеред кiмнати, важко дихаючи, коли почув тихий голос Хуанiти, яка говорила Альваресу:
      - А тепер, Анхело, давайте негайно збирати всi креслення й записи. їх не можна лишати тут. Якщо фалангiсти почали щось робити, то вони вже не вiдступляться.
      - Що ти хочеш сказати, Хуанiто? Що ти маєш на увазi? - здивовано спитав Рамiро, враз забувши про своє збудження.
      - Всi креслення й записи треба сховати в надiйному мiсцi, - так само тихо пояснила Хуанiта. - Ти, Ернан, поводишся, наче мала й нерозумна дитина. Навiщо ти вигнав цього чоловiка? Хiба ти не розумiєш, що це нiчого не дасть, бо в їх руках - сила? Що ти можеш протиставити їм? Ах, Ернан, Ернан!..
      Вона сказала це дуже переконливо, - так переконливо, що Рамiро не знайшов одразу, що вiдповiсти. Вiн перевiв погляд на свого друга: Анхело не дивився в його бiк, а слухняно збирав креслення i складав їх на великий стiл.
      - Значить, ви обидва проти мене? - палко вигукнув Ернан. - Що ж, на вашу думку, я мусив скоритися цим пройдисвiтам? Адже ясно, що вони мають на метi накласти свої бруднi лапи на нашу працю!
      - Ми не проти тебе, навпаки, за тебе, Ернан, - мовила Хуанiта. - Але треба було дiяти iнакше... Ну, тепер не варт про це говорити, дiло зроблене. Нам лишається тiльки добре сховати креслення й записи. Звiсно, не в лабораторiї, а десь в iншому мiсцi. I заздалегiдь пiдготуватися, вирiшити, що саме казати, коли вони знову прийдуть. А це станеться незабаром...
      Вона мала рацiю. Фалангiсти не марнували часу. Тiєї ж ночi до лабораторiї з'явилася жандармерiя в супроводi того самого чоловiка в окулярах. I поки уповноважений мiнiстерства науки задавав арештованим Ернану Рамiро i Анхело Альваресу стандартнi запитання вiдносно вiку, професiї, мiсця народження тощо, жандарми старанно обшукували примiщення i збирали всi аркушики паперу, де було хоч що-небудь написане. Коли вони скiнчили, чоловiк в окулярах недовiрливо поглянув на зiбране i спитав Ернана:
      - А де ж основнi записи вашої наукової працi?
      - Це все, - твердо вiдповiв iнженер.
      - Ну, якщо ви не хочете говорити зараз, то ми знайдемо засiб зробити вас балакучiшим, - недбало кинув чоловiк в окулярах.
      - Подивимось, - презирливо вiдповiв Рамiро.
      - I ви також твердите, що тут усi записи? - перепитав чоловiк в окулярах Альвареса. Той мовчки кивнув головою.
      - Гаразд, - зловiсно мовив уповноважений. I ще додав: - Раджу вам, пане Рамiро, попрощатися з вашою дружиною й сином. Вас обох з паном Альваресом перевезуть до слiдчої в'язницi, де будь-якi побачення забороненi.
      Щось наче холодною важкою рукою стиснуло серце Ернана. Вiн подивився на мовчазну Хуанiту, що встигла ввiйти до лабораторiї з внутрiшнiх кiмнат, де вони жили. Вона тримала за руку зляканого Лорхе - тiльки три днi тому хлопчиковi сповнилося шiсть рокiв. Iнженер поцiлував сина, притиснув до грудей дружину. Хуанiта сказала тiльки одну фразу:
      - За мене не турбуйся, Ернан.
      їх вивели. Того разу Ернан Рамiро бачив Хуанiту з Лорхе востаннє. Та хiба ж вiн мiг тодi знати це?..
      4. МИ ДIЗНАЄМОСЯ ПРО ВСЕ!
      Потяглися довгi днi ув'язнення. Найважчим для Рамiро i Альвареса була вiдсутнiсть звичної любимої працi. Нiхто, звiсно, не заважав дослiдникам думати; але їм не давали нi шматка паперу, нi олiвця. Регулярно через кожнi два-три днi їх викликали на допити. I це теж було вкрай одноманiтним, бо весь допит щоразу крутився навколо одного й того ж: у чому полягала робота дослiдникiв i де схованi записи. Рамiро i Альварес трималися стiйко, повторюючи попереднi вiдповiдi.
      Ернан Рамiро твердо знав: його можуть розiп'ясти, але вiн не вiддасть у бруднi лапи насильникiв-фалангiстiв наслiдки своєї багаторiчної працi! Вiн був певен, що й Анхело не скориться.
      Та ось друзiв розлучили, перевели в окремi камери. Перед розлукою вони стиснули один одного в обiймах:
      - Тримайся, Анхело!
      - Прощай, Ернан!
      I знов - хiба мiг Ернан Рамiро знати, що й справдi Анхело Альварес прощався з ним назавжди, що нiколи в життi вiн не побачить уже свого вiдданого друга?..
      Вже на третiй день пiсля того Ернана Рамiро викликали на черговий допит. Слiдчий одразу сказав йому:
      - Немає рацiї далi вiдмовчуватися, Рамiро. Ми знаємо все. Нам вiдомий не тiльки напрямок вашої роботи, а й мета.
      Ернан Рамiро здивовано поглянув на слiдчого. Той спокiйно продовжував:
      - Ваш друг Анхело Альварес розповiв нам усе.
      - Ви брешете! - вихопилось в iнженера.
      - Подивiться.
      Слiдчий показав йому верхню частину протоколу. Рукою Анхело там було написано:
      "Вважаючи, що дальший опiр недоцiльний, я вирiшив розповiсти тут усе, що складало змiст моєї спiльної працi з Ернаном Рамiро. Нашою метою було..."
      Дальшi рядки закривала рука слiдчого, який спокiйно спитав iнженера:
      - Сподiваюсь, ви впiзнаєте почерк Альвареса?
      Рамiро мовчав, безпорадно дивлячись на протокол. Так, безумовно, це був почерк Анхело Альвареса, вiн не мiг не впiзнати його! Але як же сталося, що друг...
      - Гадаю, тепер ви розумiєте, наскiльки недоцiльне ваше мовчання? - вiв далi слiдчий. - Тим часом вам досить лише пiдтвердити свiдчення Альвареса й ознайомити спецiалiстiв, яких ми призначимо, з наявним станом роботи в лабораторiї, i всiм цим неприємностям, - слiдчий обвiв широким помахом руки навколо, що, очевидно, мусило означати в'язницю, - буде кiнець. Подумайте, Рамiро! Вас чекає слава, загальне визнання, особиста подяка каудiльйо слава йому! - найкращi умови подальшої працi, ордени i вiдзнаки... Все буде до ваших послуг!
      Ернан Рамiро слухав слiдчого, а в мозку його билася одна думка, одна-єдина: "Анхело, Анхело, як мiг ти скоритися, зрадити, вiддати їм нашу таємницю!.. О Анхело, я так вiрив тобi!.."
      Слiдчий нахилився через стiл до Рамiро:
      - Вам навiть нiчого зараз не треба писати, - продовжував вiн умовляти iнженера. - Це все формальностi. Тiльки скажiть нам, де саме ви сховали рисунки й науковi записи...
      I тодi Ернан Рамiро випростався. Наче вогонь виблиснув у його очах. Вiн зрозумiв! О Анхело, як мiг я сумнiватися в тобi, мiй друже, мiй брате!
      - Досить, пане слiдчий, не витрачайте марно часу, - мовив вiн презирливо. - Все ясно. Вам не пощастить обдурити мене цiєю фальшивкою, вказав вiн на протокол, нiби написаний рукою Анхело Альвареса. - Заберiть її геть i можете далi не вмовляти мене, бо все одно я нiчого вам не скажу!
      Слiдчий люто глянув на нього. Мабуть, вiн уже вважав, що виграв складну гру, i тому тепер йому було особливо досадно.
      - Це ваше останнє слово? - спитав вiн iще.
      - Останнє.
      - Що ж, побачимо. В нас є ще деякi засоби, - загрозливо процiдив слiдчий i натиснув кнопку дзвiнка, викликаючи охорону. - Ми ще побачимося, Рамiро, - кинув слiдчий, коли Ернана виводили.
      Але чомусь слiдчий не поспiшав з новим викликом Ернана Рамiро на допит. Минали днi, - тоскнi, одноманiтнi, заповненi самими думками, тривожними i плутаними. Так, слiдчий зiрвався останнього разу, коли, пригнiчений повiдомленням про несподiвану зраду Альвареса, Ернан i справдi вже мiг скоритися. Слiдчий видав себе, запитуючи Рамiро про мiсце схованки рисункiв i записiв! Коли б Анхело розповiв насправдi, то вiн сказав би й про це. Значить, протокол його допиту був фальшивкою, за допомогою якої слiдчий хотiв зламати опiр Ернана!
      З цього нiчого не вийшло. Гаразд. Але тепер, напевне, слiдчий намагатиметься таким самим способом вплинути на Анхело. Ернан уявляв собi, наче бачив на власнi очi, як Альваресу теж показують протокол допиту його друга, як Анхело приголомшено дивиться на той протокол, написаний нiбито справдi рукою Ернана: адже фалангiстськi шантажисти й пройдисвiти вмiють добре пiдроблювати почерки, Ернан уже пересвiдчився в цьому. I тепер слiдчий вдруге вже не зробить помилки... А що, як Анхело повiрить фальшивому протоколу i скориться?.. Вiд самої думки про це Ернан Рамiро зривався з мiсця й починав несамовито бiгати по вузькiй камерi. Вiн ладен був битися головою об стiну, але що це дало б? Тодi, у слiдчого, вiн засумнiвався в своєму друговi; чи ж не засумнiвався й Анхело в ньому? I нiчим, нiчим вiн не може зарадити справi, не може повiдомити Анхело, вiн безсилий у цiй клятiй кам'янiй клiтцi!..
      Слiдчий кинув наприкiнцi розмови ту загрозливу фразу про якiсь iншi засоби. Що вiн мав на увазi?.. Та невже ж цi мерзотники, переконавшись, що Рамiро i Альварес нiчого не скажуть, вирiшать заподiяти якесь лихо Хуанiтi... чи маленькому Лорхе?.. Нi, нi, це неможливо, навiть у бездушних вбивць є якiсь залишки совiстi, iснують межi, яких нiхто не може перейти! I все ж таки, - що мав на увазi слiдчий, промовляючи тi свої останнi слова, що звучали, як одверта погроза?..
      Минуло ще кiлька днiв i кiлька безсонних ночей. I нарештi Ернана Рамiро знову викликали на допит.
      - Чи не передумали ви, Рамiро? Востаннє раджу вам облишити опiр. I ми забудемо всi неприємностi, - сказав йому слiдчий.
      Iнженер уперто хитнув головою:
      - Нi! Я нiчого не скажу.
      - Побачимо, побачимо, - майже спiвчутливо мовив слiдчий. I вiд цiєї несподiваної iнтонацiї, яка звучала тут, у в'язницi, наче глузування, в Ернана Рамiро похололо в душi. Нi, нi, не може бути, цього не може бути, нi!
      Але це було так.
      Слiдчий натиснув кнопку дзвiнка. Ввiйшло два охоронники. Слiдчий кивнув їм на Ернана. Охоронники стали позаду iнженера й поклали йому на плечi мiцнi руки. Слiдчий подзвонив iще раз.
      Знову вiдчинилися дверi. Ернан Рамiро рвонувся з стiльця, на якому сидiв. Але важкi руки охоронникiв утримали його на мiсцi. Глухий стогiн, схожий на приглушене ридання, вихопився з грудей Ернана. Хуанiто, моя Хуанiто!..
      Двоє фалангiстiв у чорних сорочках ввели до кiмнати Хуанiту. Мабуть, їй самiй важко було йти, бо вони тримали її пiд руки. Хуанiто, що вони зробили з тобою, моя любов, моє щастя!..
      Хуанiта ледве стояла на ногах. Подертi рукави плаття не прикривали багрових синцiв на її нiжних руках. На схудлому обличчi застиг вираз страждання. Великi смутнi очi спочатку нiби не бачили Ернана. Проте ось у них спалахнула радiсть. Хуанiта похитнулась, простягла вперед руки:
      - Ернан!
      Вона ледве не впала. Фалангiсти пiдтримали її - i вона повисла на їх руках. Тiльки великi очi, очi любої Хуанiти наче наблизилися до Ернана, вони горiли пристрасним почуттям, вони немов прагнули перелити в Ернана мужнiсть i силу.
      Наче крiзь вату, Ернан Рамiро почув розмiренi слова слiдчого, зверненi до нього. Слiдчий говорив:
      - Як бачите, Рамiро, ваша впертiсть привела до того, що ми змушенi були арештувати вашу дружину й довiдатися в неї про схованi вами креслення i записи...
      - Але я нiчого, нiчого їм не сказала, Ернан! - вигукнула Хуанiта.
      - Так, можу ствердити це, - озвався слiдчий. - Ваша дружина вiдмовилася говорити щось про рисунки та записи, бо, очевидно, й досi перебуває пiд вашим впливом, Рамiро. I ви бачите на власнi очi, до чого це призвело. Адже ми з свого боку змушенi були, хоч це й дуже прикро для нас, вжити деяких заходiв впливу на неї. Щоправда...
      - Мерзотники! Кати! - не стримав обуреного вигуку Ернан Рамiро. - Ви мордували жiнку, ви мучили її! Та я... - Вiн знову рвонувся з стiльця, i знову дужi руки охоронникiв спинили його. Краплини поту виступили на лобi iнженера.
      - Щоправда, - вiв далi слiдчий, нiби й не чув вигуку Рамiро, - це поки що теж не дало наслiдкiв. Але в нас є час... i засоби теж... Так от, Рамiро, ви можете вибирати: або скажете нам те, що ми вимагаємо, або ми кiнець кiнцем дiзнаємося про все самi вiд вашої дружини. Попереджаю вас, ми не спинимося, поки не одержимо потрiбних вiдомостей. А ви, здається, любите вашу дружину...
      - I тому не кажи їм нiчого, Ернан! Будь мужнiм, Ернан, не кажи нiчого! Благаю тебе...
      Рука одного з фалангiстiв брутально затулила Хуанiтi рот. Люба, рiдна Хуанiто, хiба ж усi тi рисунки й записи вартi твоїх страждань?.. Навiщо вони менi, коли я бачу, як тi кати мучать тебе, моє життя, моя любов, Хуанiто?!
      - Отже, Рамiро, я чекаю вашої вiдповiдi, - пролунав сухий i холодний голос слiдчого.
      Ледве ворушачи пересохлими губами, iнженер прошепотiв:
      - Я згоден... я скажу вам усе... тiльки вiдпустiть її...
      - Ернан! Ти не зробиш цього! Ернан!
      Хуанiта несподiваним ривком звiльнилася з рук фалангiстiв i кинулася до чоловiка. Але вона була надто слаба. Ступивши крок, вона впала б на пiдлогу, коли б її знов не пiдхопили фалангiсти. Та вона все ще повторювала:
      - Нi... ти не зробиш цього, Ернан... не зробиш!..
      Слiдчий махнув рукою. Фалангiсти вивели Хуанiту з кiмнати...
      - Я ручуся вам, Рамiро, що ми одразу вiдпустимо вашу дружину, як тiльки ви дасте нам потрiбнi вiдомостi, - сказав слiдчий, посуваючи до себе папiр. - Я слухаю вас, говорiть!
      I тодi Ернан Рамiро скорився. Вiн розповiв про все - i про змiст своєї роботи, i про таємне мiсце в садку бiля їх будинку, де вiн з Хуанiтою i Альваресом закопали пiд магнолiєю креслення та науковi записи. Як мало все це важило для нього зараз, коли перед очима стояло змучене, схудле обличчя любимої дружини!..
      Повернувшись до камери, Ернан Рамiро довго сидiв на лiжку, обхопивши голову руками. Так, от i закiнчилося все,- боротьба за те, щоб не вiддати в бруднi лапи фалангiстiв свiй винахiд, мрiю цiлого життя i його, i Анхело Альвареса, наслiдки багаторiчної наполегливої працi... Вiн скорився, вiддав усе, щоб врятувати вiд катування Хуанiту: хiба ж мiг Ернан зробити iнакше? Хiба осудить його за це Анхело? О Хуанiта, звiдки в неї така твердiсть, що вона вистояла i жодного слова не сказала фалангiстам, якi мучили її, та ще й закликала чоловiка не скорятися, - така завжди тиха, лагiдна Хуанiта... Зате тепер усе позаду, всьому кiнець...