Сивий Капiтан (на украинском языке)

      Хосе Френко навшпиньках одiйшов вiд стола. Вiн узяв з настiнної шафи карту, повернувся з нею i розклав на столi.
      - А це навiщо? - насупився Мiгель Хуанес. - Хiба ми й без вашої карти не знаємо, де розташованi всi цi пункти?
      Його помiчник значуще хмикнув:
      - Знаємо, пане Хуанес, але краще все ж таки вiдзначити. Може, щось i з'ясується. Зробiть таку ласку, пане Хуанес, переказуйте менi пункти з рапортiв, а я їх тут позначатиму...
      Мiгель Хуанес знизав плечима: завжди цей Френко щось вигадує. Проте вiн не став заперечувати. Знов перекладаючи рапорти агентiв, особливо уповноважений перелiчував один за одним пункти, де з'являлася машина Сивого Капiтана, а його помiчник ставив на картi акуратнi хрестики червоним олiвцем. Раптом Хуанес зауважив:
      - Слухайте, Френко, що я помiтив! Адже це данi не за одну добу, а за кiлька. Значить, агенти помiчали машину i ранiше, тiльки не звертали на неї уваги. А тепер, дiставши розпорядження, згадали. Ось чому однi й тi самi пункти iнодi згадуються двiчi. Як вам це подобається?
      - Тим краще, пане Хуанес, тим краще, - буркнув Хосе Френко, продовжуючи вимальовувати хрестики.
      Нарештi роботу було закiнчено. Френко задоволено випростався
      - Ну, i що? - пiдвiв на нього очi Мiгель Хуанес
      - Подивiться самi на це пiвколо. Начебто десь усерединi й є лiгво нашого звiра, пане Хуанес, - вкрадливо вiдповiв Френко - Ви ж хотiли довiдатися, де його шукати, i тому перечитували рапорти перелiчували пункти. Я одразу зрозумiв вашу думку, тому й хрестики ставив... Дуже дотепна думка, насмiлюся сказати дуже!
      Хуанес недовiрливо глянув на Френко про яку дотепну думку той говорить? Товстий, немов обрубаний палець його помiчника вказував на якесь мiсце карти:
      - Адже ви саме це мали на увазi, пане Хуанес? Цей лiс?
      Детектив ще деякий час мовчки дивився на карту. Кiлька десяткiв маленьких червоних хрестикiв... Вони й справдi утворювали грубе пiвколо... Хуанес знов поглянув на Френко. Той все так само поштиво дивився на нього, i слiду розумної думки не можна було помiтити на його тупому червоному обличчi.
      Так, хрестики створюють пiвколо... i всерединi його... Раптом Хуанес стукнув кулаком по картi:
      - Звичайно, Френко, це так! Вихiдна точка для дiй є! Ось вона. Слухайте мене, Френко, уважно. I мовчiть, не перебивайте.
      - Єсть, пане Хуанес! - Нижня щелепа Френко вiдвисла ще бiльше.
      - I закрийте рот. Це мене дратує, Френко. Так. Ми з вами звернули увагу на те, що всi цi пункти розташованi наче пiвколом.
      - Цiлком правильно, пане Хуанес.
      - Кожне пiвколо мусить мати центр. Ви можете його вказати на картi?
      Хосе Френко слухняно схилився над картою. I вiдповiв:
      - Єсть, пане Хуанес. Геометричним центром цього пiвкола буде великий лiс Фонтiверос мiж Кастеляною i Тортозою... десь бiля Вiнароса...
      Так. Все ясно, Френко! Ви швидко схоплюєте думку
      - Ви думаєте, пане Хуанес що...
      - Нi, я нiчого не думаю Все зрозумiло. Зараз я вам поясню. Зараз!
      Хосе Френко мовчки, з величезною повагою дивився на енергiйне обличчя свого начальника, що набрало натхненного виразу Мiгель вiдкинувся на стiльцi й недбало випустив великий клубок диму Вiн примружив очi вдаючи цiлковиту байдужiсть, як i личило талановитому детективовi, для якого така проблема була всього-на-всього незначною дрiбничкою.
      - Так от, Френко, - розвивав свою думку, неуважно дивлячись на димок люльки, Мiгель Хуанес. - Ми маємо незаперечнi вiдомостi, що "Люцифер" невiдомого поки що нам Сивого Капiтана з'являється в рядi мiсць, розташованих майже правильним пiвколом навкруги великого лiсу Фонтiверос. Тiльки iнодi "Люцифера" помiчали в iнших мiсцях... як, наприклад, учора в столицi. Проте це зовсiм не заважає основнiй, провiднiй думцi. Висновок такий. Десь усерединi Фонтiвероса є його лiгво, в якому завжди переховується "Люцифер". Там, мабуть, мусять бути i його склади палива, i ремонтна майстерня, i всякi iншi речi. Одним словом - база. Звiсно, не дуже легко шукати все це серед шести тисяч гектарiв лiсу... проте... проте для розумної людини немає нiчого неможливого, Френко, чи не правда?
      Мiгель Хуанес знову примружив очi. Але й з-пiд опущених повiк вiн бачив, що Хосе Френко не зводить з нього шанобливого погляду, навiть сяє вiд захоплення своїм начальником яка, мовляв, свiтла, талановита голова Хуанес задоволено посмiхнувся
      - Я не сказав вам ще одного, Френко, - мовив вiн виймаючи люльку з рота. - Ви вже знаєте, що я призначений особливо уповноваженим у справi лiквiдацiї Сивого Капiтана.
      - Так, пане Хуанес.
      - Я призначаю вас моїм безпосереднiм помiчником i цього разу. Вiрю, ви зможете бути на щось придатнi. Ви вмiєте принаймнi не заважати, коли в мене народжуються iдеї. I в недалекому майбутньому, коли я одержу орден Бiлого Орла вам також дещо перепаде. Ви задоволенi, Френко?
      - Завжди до ваших послуг, пане Хуанес! У дверi постукали.
      - Увiйдiть! - недбало кинув Мiгель Хуанес.
      Увiйшов черговий.
      - Термiнова телеграма. Начальник вiддiлу рапортiв наказав негайно передати її вам, пане особливо уповноважений!
      Черговий вручив Хуанесу телеграму i вийшов. Детектив розгорнув папiрця i прочитав:
      "Агент № 418 доповiдає появу розшукуваного автомобiля захiднiше Вiнароса. Автомобiль з великою швидкiстю пiвгодини тому проїхав на захiд у напрямi Фонтiвероса. Назад не проїжджав".
      Хуанес пихнув люлькою i мовчки передав телеграму Френко. Той прочитав її i так само мовчки запитливо глянув на свого начальника. Хуанес нахмурив брови. Тодi вiн повiльно заговорив, мовби радився сам з собою:
      - Близько години тому Сивий Капiтан розмовляв з начальником полiцiї по телефону. Тсс, Френко, про це нiхто не мусить знати! Говорив вiн з автомата номер три тисячi п'ятнадцять, тут, з околицi столицi. Минуло всього пiвгодини - i його автомобiль уже бачили бiля Вiнароса... за двiстi - двiстi п'ятдесят кiлометрiв вiд столицi. Гм... Виходить...
      - Жоден автомобiль не може так швидко проїхати цю вiдстань, - зауважив Хосе Френко.
      - Це я й без вас знаю, - буркнув Мiгель Хуанес. - Доводиться припустити одне з двох. Або Сивий Капiтан ще й досi лишається в столицi, а його "Люцифер" поїхав до Фонтiвероса без нього, або по телефону з начальником полiцiї говорив не Сивий Капiтан, а хтось iнший. Проте я ж чув: то був той самий голос, який лунав i вчора... Гм... Так чи iнакше, вибирати нема з чого. Головне - не марнувати часу, Френко.
      - Так, пане Хуанес.
      - Ви тiльки й кажете, що "так", Френко! - незадоволено скривився його начальник. - Хоч би раз вимовили щось путяще, таке, що могло б допомогти справi...
      - Пробачте, пане Хуанес!
      - Гм... Вигляд Сивого Капiтана нам невiдомий, шукати його зараз серед мiльйонiв iнших людей у столицi - безглуздя... принаймнi не арештувавши перед тим вашого Педро Дорiлью, чи як його там... i не довiдавшись у нього чогось. Френко, негайно наказ про арешт Дорiльї! Вiд мого iменi, як особливо уповноваженого!
      - Єсть, пане Хуанес.
      - Далi розпорядiться, щоб на аеродромi приготували для мене лiтак. Я тим часом вiддам усi iншi накази... Доведеться використати й вiйськовi частини. I негайно повертайтесь. Ми вилетимо разом. До Фонтiвероса, Френко! Я надумав дещо... Здається, Сивий Капiтан не вислизне з пастки, яку я йому влаштую!..
      Роздiл третiй
      1. ПРОБУДЖЕННЯ ОЛЕСЯ
      Олесь вiдкрив очi - i зразу ж таки знов заплющив їх вiд яскравого свiтла, яке заслiпило його. Щось заважало на головi, мов стягувало лоба. Хлопець спробував пiдвести руку i здивувався: рука пiдводилась дуже повiльно, непевно. Здавалося, що на нiй висить важкий тягар. I, щоб подолати той тягар, треба напружувати всi сили. А їх чомусь так мало...
      Нарештi слабка рука торкнулася лоба. На ньому наче якась пов'язка чи бинт... Що трапилось?
      Хотiлося спати. Олесь знову потихеньку вiдкрив очi. Свiтло вже не здавалося таким слiпучим. Мабуть, то було лише одразу, з незвички. Вiн обдивлявся навколо себе - i все бiльше дивувався.
      Справдi, де це вiн? Крихiтна довгаста кiмнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають маленькi каюти на кораблях або ще купе в поїздах. Вузеньке лiжко з подушечкою, на якiй ледве вмiщується голова... I ця подушка не звичайна, а надута повiтрям. А над ним, угорi, ще одне лiжко, таке саме вузеньке. Зовсiм наче морська каюта... I як же болить голова, як важко її повертати, вона наче налита свинцем...
      Навiть вiкна в цiй кiмнатцi теж незвичайнi. Вони не прямокутнi, а овальнi, з товстими рамами i ще товщим склом - помiтно, як воно виступає з округлої металевої рами. Чи видно взагалi щось крiзь таке грубе скло? Ой, як хочеться пити! I губи сухi-сухi, позапiкалися...
      Тiльки тепер Олесь помiтив на столику бiля свого лiжка невеличкий графин з водою i склянку. Ось воно - те, що йому зараз найбiльш потрiбно!
      Вiн простягнув руку: як хороше, вона стала вже слухнянiшою! А чому ж графин не пiдiймається, хiба вiн такий важкий? А, зрозумiло. I графин, i склянка не просто стояли на столику, а були закрiпленi в пружних пiдставках. Значить, це все ж таки якийсь корабель? Але як сталося, що вiн потрапив на корабель? Нiчого не можна зрозумiти, навколо самi загадки...
      Вода була приємна, прохолодна, з якимсь освiжаючим присмаком.
      "Виходить, я на кораблi", - подумав ще раз Олесь. Вiн витяг i другу руку з-пiд легкої пухнастої ковдри, якою був накритий, i прислухався. Навкруги було тихо, якщо не зважати на якийсь ледве чутний м'який гул. Чи це гудуть, майже непомiтно вiбрують самi стiни?.. Чи, може, то працюють якiсь мотори? Але ж так нечутно, що й не збагнеш, чи пливе цей корабель, чи стоїть на мiсцi.
      Ось Олесь вiдчув, як його лiжко гойднулося. Ще раз... ще... Виходить, цей загадковий корабель таки пливе. Це його гойднули хвилi. Дуже легко, але все ж таки гойднули. А втiм, коли так, чому тi хвилi не гойдають бiльше? Адже все навколо знов заспокоїлося i стало так само тихо, тiльки отой невиразний, ледве чутний гул... Нi, нiчого, нiчогiсiнько не можна зрозумiти!
      Ну добре, чи не допоможе дiлу, якщо вiн спробує пригадати все по порядку? Що з ним сталося взагалi?..
      Легко, майже зовсiм нечутно вiдчинилися дверi. Хлопець рвучко повернув голову.
      До кiмнати ввiйшов високий огрядний чоловiк у синьому комбiнезонi. Вiн поглянув на юнака - i на його широкому вилицюватому обличчi засвiтилась посмiшка. Пiд чорною смужкою коротко пiдстрижених вусiв заблищали два рядки мiцних бiлих зубiв. Великi темно-карi очi дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?
      - Ну, здрастуй, друже,- привiтно мовив незнайомець.- Нарештi ти опритомнiв. А то я вже турбуватися почав: що ж це таке? Спить i спить... Давай знайомитися, чи що. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?
      - Олесь, - через силу вiдповiв юнак. Говорити було також чомусь важко, язик ледве повертався в ротi, немовби вiн став набагато бiльший, нiж звичайно.
      - Олесь? Дивне iм'я! Ну, нiчого, давай руку!
      В цьому чоловiковi в синьому комбiнезонi, який носять звичайно технiки або механiки, в його лагiдному басовитому голосi з щирими дружнiми iнтонацiями було щось таке приємне, що вiдразу приваблювало до себе. Валенто Клаудо був великий, мiцний, i в кiмнатцi вмить стало тiсно, наче вiн заповнив її всю. Але рухався цей чоловiк на диво легко. I широка рука його, що обережно потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава. Юнак усмiхнувся.
      - Чого смiєшся? - удавано суворо спитав Валенто Клаудо i при цьому зробив таку звiрячу гримасу, що Олесь i зовсiм розсмiявся. - Чого смiєшся? Хiба я такий уже смiшний, що не можна стриматися? Га?
      - Нi, ви не смiшний. А дуже симпатичний, - щиро вiдповiв юнак.
      - Якщо я справдi симпатичний, тодi називай мене по-товариському, на "ти", як я тебе. Згода?
      - Згода, - охоче вiдповiв Олесь.
      - Так. Перше дiло зроблено. Значить, тебе звуть Олесем? А звiдки в тебе таке чудне iм'я? Принаймнi я нiколи ще не чув такого. Хто ти, звiдки?
      - Я росiянин. Тому в мене й iм'я таке.
      - Що? Росiянин? - вiдверто здивувався Валенто. - А як же ти потрапив сюди? Що за дивна рiч!
      - Я їхав поїздом, - непевно почав Олесь. Щось заважало йому, гальмувало, наче на свiдомостi лежала важка, непрониклива ковдра. - їхав поїздом... - ще непевнiше повторив вiн.
      - Та чув уже, що поїздом, - нетерпляче зауважив Валенто. - А звiдки? Куди?
      Олесь мовчав. Думки його гарячково стрибали. Звiдки вiн їхав? Куди? Поїзд... це вiн пам'ятає. Поштовх, гуркiт... А що було перед тим? Треба згадати... дуже треба... Хiба ж можна не пам'ятати, звiдки вiн їхав?.. Поїзд... а перед тим - темно, i нiчого не видно, наче все завiшане чорною пеленою... Нема! Нiчого нема перед поїздом, нiчого не було! Ой, як це страшно! Звiдки?.. Куди?..
      Валенто запитливо дивився на юнака. Обличчя його похмурнiшало.
      - Не знаю! - з одчаєм вихопилося в Олеся. - Може, додому... Не знаю... нiчого не знаю, не пам'ятаю!
      - Не пам'ятаєш? - здивовано повторив Валенто. - Слухай, хлопче...- В його голосi забринiли нотки пiдозрiння.- А ти не брешеш?
      - Нi! Клянусь, нi! Я не знаю, що зi мною... Я хочу згадати - i не можу. Повiрте менi, я кажу правду!
      I така щирiсть була в словах i голосi юнака, такий сум, так чесно дивилися його свiтло-сiрi, майже прозорi очi, що Валенто тiльки руками розвiв:
      - Справдi, нiбито не брешеш... Але, мушу сказати, виходить зовсiм незрозумiла iсторiя... Олесь, росiянин... а як опинився тут - не пам'ятаєш. Дуже дивно! Кажеш, додому їхав? - раптом пожвавiшав вiн. - В Радянський Союз?
      - Мабуть, так, - знову непевно вiдповiв Олесь. Видно було, що згадувати йому страшенно важко, нiби й фiзично боляче. На обличчi його з'явився вираз страждання, вiн зблiд.
      - I ти комсомолець? - спитав Валенто.
      - Так... А звiдки ви знаєте?
      - Не дивно знати, коли в тебе на джемперi комсомольський значок, усмiхнувся Валенто. - Дивно iнше: з якого це часу люди розгулюють по фалангiстськiй Iберiї з комсомольськими значками на джемперi, хоч i пiд пiджаком?..
      Олесь безпорадно дивився на Валенто: йому не було чого вiдповiсти... Вiн нiчого не знає, нiчого не пам'ятає...
      - Слухай, Олесю, - вiв далi тим часом його спiврозмовник, наче з'ясовуючи щось сам для себе, - ти кажеш, що їхав додому. Гаразд. Але тодi в тебе є, мабуть, якiсь документи? З нашої благословенної країни жандармерiя так легко не випускає нiкого... та ще й до Радянського Союзу, овва! Мусить же в тебе бути посвiдчення чи перепустка, дозвiл, нарештi? Чи не так?
      Олесь кивнув головою.
      - А де ж вони тодi? Роздягаючи тебе, я переглянув усе, що було в кишенях. Нiяких документiв не знайшов. Може, вони десь схованi? Зашитi, чи що?
      Олесь все так само безпорадно дивився на нього.
      - Теж не знаєш? Так, так... Нi, ти, мабуть, не брешеш, - раптом розсмiявся Валенто Клаудо. - Бо кожен, хто бреше, вигадує звичайно щось хоч трохи переконливе. А з тобою виходить таке безглуздя, що й ради не даси... Ну, гаразд, спробуємо з iншого боку. Стiй, стiй! - гукнув вiн, наче щось згадав. I хитро спитав: - Якщо ти росiянин, тодi звiдки ти так добре знаєш iберiйську мову? Ну, кажи!
      - Не знаю, - важко зiтхнув Олесь. Ах, як хотiлося йому вiдповiсти хоч що-небудь ясно, таке, що довело б його щирiсть! Але нiчого, нiчого вiн не пам'ятає...
      Валенто безнадiйно махнув рукою:
      - Знову те ж саме! Слухай, хлопче!
      Вiн сiв на друге лiжко навпроти Олеся.
      - Можливо, тобi пощастить згадати щось, коли я тобi розповiм, як ми знайшли тебе i як ти опинився тут. Ти ж тодi був непритомний i, очевидно, також нiчого не пам'ятаєш. Слухай.
      Валенто коротко розповiв Олесевi про те, як вони знайшли його бiля мiсця залiзничної катастрофи, як агент полiцiї наказав везти непритомного юнака до жандармерiї.
      - Ну, той агент був трохи неввiчливий, тому ми вирiшили делiкатно заспокоїти його, щоб вiн вiдпочив i отямився, - лукаво пiдморгнув Валенто, а тебе забрали до нашої машини. Що ти скажеш на це? Чому агент хотiв забрати тебе до жандармерiї? Що ти накоїв?
      Олесь знизав плечима: i цього вiн не знає, не пам'ятає...
      - Знову не можеш вiдповiсти? Що ж з тобою робити, зрештою?
      - Може, я пiзнiше згадаю, - нерiшуче сказав юнак. - Але я, слово честi, нiчого не зробив поганого, запевняю вас! Дайте менi трохи одужати... Ви кудись пливете... дозвольте менi поки що лишитися на вашому кораблi... бо я ж не знаю й сам, що менi робити тепер... коли я нiчого не пам'ятаю...
      Думки Олеся плутались; йому хотiлося сказати так багато, але навiть те, що вiн говорив, виходило незграбним. I вiд того на душi ставало ще гiрше. Адже й сам вiн на мiсцi цього нового знайомого дивувався б не менше i, мабуть, не вiрив би тим недоладним поясненням... А Валенто Клаудо ще й такий добрий, привiтний, вiд нього не хотiлося б щось приховувати. Ось i зараз на його широкому веселому обличчi грає така ясна посмiшка...
      - Мабуть, у тебе, хлопче, взагалi дуже погана пам'ять. Адже ми умовилися з тобою говорити по-дружньому, по-простому, на "ти". Хiба ти забув? Дивись, щоб я бiльше не чув вiд тебе "викання". Це по-перше. А по-друге, звiдки ти взяв, що ми кудись пливемо?
      - Та я ж на кораблi... i лiжко гойдається...
      Клаудо голосно розсмiявся:
      - Еге, та ти спостережливий, я бачу! Тiльки цього разу не вгадав. Ти зовсiм не на кораблi i нiкуди не пливеш. I до моря звiдси далеченько. Хоч ми до нього й наближаємось.
      - А де ж я? - спитав Олесь здивовано.
      - Згодом дiзнаєшся. Не поспiшай. Скажу лише, що ти - серед добрих людей. Вони вирiшили допомогти тобi - i все. Хоч, правду сказати, я вже й не знаю, як ми зможемо тобi допомогти, коли ти нiчого не пам'ятаєш про самого себе... Ну, гаразд, хай Капiтан розбереться. Як вiн вирiшить, так i буде... а ось i вiн сам!
      Дверi кiмнати розчинилися. Через порiг переступив чоловiк у коричневiй шкiрянiй куртцi. Валенто Клаудо одразу пiдвiвся з лiжка, на якому сидiв, i випростався.
      Чоловiк у шкiрянiй куртцi спинився посеред кiмнати, заклавши руки за спину. Вiн був середнього зросту, у чоботях, без шапки. Кучеряве волосся вiльно спадало на його високий блiдий лоб. Серед того каштанового волосся бiлiло велике сиве, наче срiбне, пасмо. Чисто виголене обличчя чоловiка з крупним, енергiйно окресленим ротом було спокiйне i впевнене. Сiрi очi пiд густими, кошлатими, немов зламаними пiд кутом бровами дивилися серйозно i вдумливо.
      Мимоволi Олесь зробив рух, щоб хоч сiсти на своєму лiжку. Вiн не зводив очей з прибулого, який мав вирiшити його долю. Але чоловiк у шкiрянiй куртцi спинив його.
      - Не треба, - мовив вiн. Голос його звучав м'яко, але владно. Вiн трохи повернув голову до Клаудо.
      - Отже, Валенто? - так само коротко запитав вiн.
      - Дуже цiкава i малозрозумiла iсторiя, Капiтане, - вiдповiв той. Хлопця звуть Олесем...
      Той, кого звали Капiтаном, дещо здивовано поглянув на Клаудо.
      - Так, Капiтане, - ствердив Валенто. - Вiн росiянин. Не заперечує, що комсомолець. Але найголовнiше - вiн нiчого не пам'ятає про себе. Нi звiдки їхав, нi куди, нi як вiн потрапив на поїзд - нiчогiсiнько! Проте добре знає iберiйську мову, немовби народився тут. Здається, що говорить правду. Хоча все це дуже дивно.
      Чоловiк у шкiрянiй куртцi, слухаючи Валенто Клаудо, все так же мовчки дивився на Олеся, нiби вивчав його. Вiн пiдiйшов до юнака, не вiдриваючи вiд нього уважного погляду. Здавалось, його щось вразило у виглядi Олеся, бо вiн навiть трохи нахилився над лiжком. Десь у глибинi сiрих очей Капiтана немов ховався ледве помiтний вогник, який то спалахував, то згасав. Ось той вогник спалахнув ще раз, сiрi очi звузилися i знов розширилися. Капiтан одiйшов i звернувся до Клаудо:
      - Змiнiть пов'язку, Валенто. Хворому можна встати з лiжка. Але потрiбен догляд. Доручаю це вам.
      Клаудо кивнув головою.
      - У лiсi можна буде вийти на свiже повiтря. Все.
      - Єсть, Капiтане! - чiтко, майже по-вiйськовому вiдповiв Клаудо.
      Чоловiк у шкiрянiй куртцi повернувся й вийшов з кiмнати. Олесь вражено дивився йому вслiд.
      - Валенто, хто це такий? Це начальник? - спитав вiн.
      - Це - Капiтан, - вiдповiв Клаудо дуже серйозно, з помiтною пошаною. Вiд нього залежить усе. Коли б вiн сказав менi висадити тебе звiдси, я виконав би його наказ негайно, хоча, правду кажучи, ти менi чимсь подобаєшся. I я навiть побоювався, що вiн саме так накаже... Але нiбито щось у тобi привернуло його увагу. Не знаю, що саме, хiба ж його розгадаєш?.. Та, зрештою, те, що вiн наказав, менi приємнiше. Буду доглядати тебе, Олесю. А що далi, знов-таки вирiшить Капiтан. То його справа.
      - Якщо вiн - Капiтан, значить, я на кораблi, - розсудливо зауважив юнак.
      Проте Клаудо знову посмiхнувся:
      - Нiчого не значить! Зачекай, я тобi кажу, про все довiдаєшся згодом... якщо дозволить Капiтан, звiсно. Ну, а тепер давай вставати. Адже Капiтан так наказав. Та й чого тобi лежати, справдi? Ну, впав, ну, розбив трохи голову. Але ж ноги й руки цiлi? Отож вставай! Змiнимо, до речi, пов'язку, i ти почуватимеш себе краще.
      Олесь обережно пiдвiвся. Мабуть, i справдi краще не лежати бiльше. Та й голова вже не болить так сильно, як ранiше.
      Юнак, ще непевно переступаючи, пiдiйшов до овального вiкна з товстим склом, яке з самого початку привернуло його увагу. Це скло було напрочуд прозоре. А за ним...
      2. ТИ - НА "ЛЮЦИФЕРI"!
      Перед Олесем вiдкрилася дивна картина. Хутко, як повз вiкно швидкого поїзда, проносилися стовпи, дерева, кущi. Далеко на обрiї синiв великий лiс i начебто повiльно повертався. Ось той лiс пiвколом заходить лiворуч, туди, куди разом з цiєю невеличкою кiмнаткою-каютою посувався й сам Олесь. Промайнув якийсь невеличкий будиночок, мабуть ферма. Олесь не встигав нiчого розгледiти як слiд, - усе, що було ближче, пролiтало з неймовiрною швидкiстю... нi, це не мiг бути поїзд, жоден поїзд так не мчатиме! Крiм того, не чути нi гуркоту, нi перестуку колiс на стиках рейок... Нi, це, безумовно, не поїзд. А що ж тодi?
      Олесь озирнувся, цупко тримаючись руками за товсту раму вiкна. Вiн вiдчував, що голова його йде обертом - чи вiн був ще надто слабий, чи то так вплинуло на нього побачене... а може, i те, i друге разом. Головне - вiн нiчого не розумiв, усе це було таке дивне. Де вiн, зрештою? Що це за дивна машина, в якiй вiн їде? I чому так лукаво посмiхається Валенто Клаудо?
      Не поїзд, не корабель... Може, автомобiль? Але де ж в автомобiлях бувають такi кiмнатки-каюти? Знов-таки, для автомобiля надто велика швидкiсть... I не штовхає нiчого, не гойдає, хоч це властиво кожнiй, навiть найкращiй машинi, та ще на такiй неймовiрнiй швидкостi.
      Вiн вiдчував, що остаточно розгублюється, i з благанням звернувся до Валенто Клаудо:
      - Скажи менi, де я? I хто ви такi?
      - Усе взнаєш, про все довiдаєшся, Олесю... коли прийде час.
      Раптом за дверима пролунав мелодiйний дзвiнок. Обличчя Клаудо враз посерйознiшало.
      - Приїхали, - мовив вiн. - Ти можеш вийти надвiр, Олесю. Чи, може, ти ще надто слабий?
      - Нi, нi! - заперечив юнак. - Я з радiстю вийду!
      Та хiба ж можна було вiдмовитися вiд цього запрошення, коли йому так хотiлося якнайскорiше про все дiзнатися?
      Клаудо вiдчинив вузенькi дверi. Олесь побачив неширокий прохiд, як коридор. Праворуч i лiворуч були такi самi вузенькi дверi, як i тi, з яких вiн щойно вийшов. I стiни, i пiдлога зробленi з якогось невiдомого Олесевi твердого, наче метал, матерiалу. Але то був i не метал, бо вiн зовсiм не дзвенiв пiд ногами...
      Трохи далi той коридор перетворювався на невеличкий майданчик, що закiнчувався пiвкруглими скляними дверима. За ними було ясно видно широку каюту з великими овальними вiкнами. Там стояли якiсь апарати з рукоятками i важелями, виднiлися численнi циферблати, складнi великi й маленькi прилади. Загалом усе це нагадувало пiлотську кабiну сучасного великого лiтака, так багато було в тiй каютi обладнання. Ця схожiсть з пiлотською кабiною лiтака пiдкреслювалася ще й тим, що в переднiй частинi каюти, бiля великого вiкна, стояли два широкi крiсла, а за ними можна було помiтити й штурвали. Бiля одного з крiсел стояв той самий чоловiк у коричневiй шкiрянiй куртцi, що заходив недавно до Олеся. Вiн уважно дивився у вiкно, наче до чогось приглядаючись. Капiтан!
      Клаудо повернув праворуч. I Олесь побачив перед собою вiдчиненi дверi. А за ними - трава, зелене листя дерев... Лiс!
      - Можеш вийти i вiдпочивати, - мовив Клаудо. - Свiже повiтря тобi зараз дуже потрiбне. Тiльки не вiдходь далеко, краще побудь тут поблизу. Коли чогось треба буде, поклич мене. Я почую.
      I вiн пропустив юнака, а сам повернувся в машину.
      Надворi було дуже тихо, так тихо, що шелестiння листя на деревах здавалося голосним. Олесь спустився по драбинi вниз i сiв на траву. Справдi, вiн був iще надто слабий; той невеличкий шлях, що його вiн пройшов коридором, стомив юнака. А втiм, вiн зараз не помiчав цього.
      Олесь сидiв на травi обличчям до загадкового автомобiля. Очi юнака широко розкрилися вiд здивування. Та хiба ж цей дивний апарат можна було назвати автомобiлем?..
      Його велике довгасте тiло нагадувало велетенську краплину води. Спереду виднiлися великi овальнi вiкна,- мабуть, тiєї самої пiлотської каюти, де стояв бiля штурвала Капiтан. Далi вiкна ставали меншими i тягнулися вздовж усього корпусу споруди. То були вiкна окремих кают, вирiшив Олесь. Деякi з них закритi глухими щитками. Сам корпус помiтно звужувався в заднiй частинi i закiнчувався чимсь подiбним до широких риб'ячих плавцiв. Один з плавцiв був поставлений вертикально, два iнших розташованi майже паралельно землi. Олесь одразу вирiшив, що то стабiлiзатори для того, щоб апарат зберiгав стiйке положення на великих швидкостях.
      "Коли це автомобiль, то вiн мусить мати й колеса", - подумав ще Олесь.
      Так, дивна машина мала колеса, хоч вони й були майже схованi пiд плескатими щитами. З-пiд тих щитiв виднiлися краєчки товстих гумових шин. Щити опускалися майже до самої землi, й будь-яка перешкода - навiть камiнь на дорозi - мусила б завадити їм. Та й весь дивний автомобiль так низько сидiв на землi, що трава закривала собою весь просвiт мiж його велетенським корпусом i грунтом,
      "Як же ця машина взагалi може їхати? Та ще й так, що не вiдчувається найменшого поштовху? Дивно, дивно..." - думав вражений Олесь.
      Як-то чотири колеса, що на них стояла машина, витримували на собi всю її вагу, та ще й, очевидно, досить велику, i гумовi шини на них зовсiм не прогиналися?.. I чому знизу, звiдкись з-пiд корпусу машини, весь час долинає рiвний шиплячий звук, такий рiвний i монотонний, що Олесь спочатку i взагалi його не помiчав, а розчув тiльки тепер, вiдрiзнивши той шум вiд одноманiтного шелестiння листя?..
      Сiро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської монолiтної брили невiдомого вiдшлiфованого металу, машина, здавалося, була не тiльки страшенно важкою, а ще й украй неповороткою. А насправдi вона рухалася так швидко, що її не наздогнав би, на думку Олеся, жоден звичайний автомобiль! Вiн добре пам'ятав, як пролинали за вiкном стовпи й дерева...
      Iз-за передньої частини машини вийшло двоє людей у таких самих темно-синiх комбiнезонах, як на Валенто Клаудо. Не звертаючи нiякої уваги на юнака, вони пiдiйшли до одного з колiс i схилилися бiля нього. З їх рухiв Олесь зрозумiв, що вони щось перевiряють. Ось один з них коротко гукнув:
      - Давай!
      I одразу потому здивований Олесь побачив, як велике, сховане пiд металевим щитом колесо почало, мов само по собi, швидко крутитися, залишаючись на мiсцi, легко й безшумно, як дзига. Та як же це так? Коли б тi двоє ще пiдняли корпус машини домкратом, тодi звiльнене колесо могло б крутитись. Але нiхто не пiднiмав корпусу, Олесь бачив на власнi очi.
      Знову пролунав дзвiнок, але вже не так мелодiйно, як першого разу, а уривчасто, навiть тривожно. Мов по командi, люди в синiх комбiнезонах, що перевiряли колесо, скочили i побiгли до дверей. Олесь усе ще сидiв, нiчого не розумiючи, як з дверей висунулася голова Клаудо, який сердито гукнув:
      - Ти що ж, не чуєш сигналу? Негайно до машини!
      Олесь схопився й побiг до сходiв. Валенто Клаудо простягнув йому мiцну тверду руку згори. Олесь пiднявся по драбинцi - i йому здалося, що не тiльки рука Клаудо тягне його до дверей, а й самi схiдцi наче пiдштовхують його вгору, пiдiймаються разом з ним. Щойно юнак опинився поряд з Клаудо, як дверi за ним самi плавно засунулись. Олесь устиг ще подивитися назад: там, де щойно були дверi, тепер матово одсвiчувала гладенька, наче полiрована, суцiльна стiна.
      Пролунав ще дзвiнок - цього разу короткий, нiби обiрваний. I водночас, мов у вiдповiдь, на скло вiкон насунулися глухi щитки. Стало темно. Проте нi: тiєї ж хвилини яскраво засяяли довгастi плафони на стелi. Олесь тривожно озирнувся.
      Вiн лишився сам. Валенто Клаудо, який тiльки-но стояв поруч, зник. Та й усi iншi люди з команди машини, мабуть, розiйшлися по своїх мiсцях. Що йому тепер робити? Iти до своєї каюти? Але чи вiн розпiзнає, якi саме дверi ведуть до неї?
      Пiдлога пiд юнаком м'яко здригнулась. Проте чи поїхав автомобiль, чи то просто запрацювали його потужнi двигуни, Олесь не знав. I найнеприємнiшим було те, що вiн так само не знав, що йому робити...
      Тримаючись за стiну, вiн дивився крiзь напiвкруглi склянi дверi, що вели до великої каюти з приладами. Там, у тiй каютi, спиною до юнака перед штурвалом сидiв у крiслi Капiтан.
      Овальнi вiкна в тiй каютi також були закритi щитками. Але в каютi було напiвтемно, плафони в нiй горiли не так яскраво, як тут. I в тiй напiвтемрявi ясно було видно невеличкий, теж овальний екран, на який дивився Капiтан. Екран свiтився рiвним зеленуватим свiтлом i здавався навiть звiдси, з освiтленого плафонами коридора, дуже яскравим. На ньому щось пересувалось, рухалося. Два такi самi екрани свiтилися праворуч i лiворуч вiд Капiтана, трохи нижче вiд центрального екрана Капiтан напружено вдивлявся в центральний екран, який був прямо перед ним. Одна його рука тримала штурвал, друга лежала на похилому пультi з численними рукоятками i кнопками