Проте вже з самого його вигляду Олесь зрозумiв, що з справами у них далеко не все "гаразд".
      Роздiл двадцять другий
      1. ДАЙ МЕНI РУКУ, ОЛЕСЮ!
      Вони зiйшли сходами на землю: Педро Дорiлья, Марта i Олесь, супроводжуванi Валенто Клаудо.
      "Люцифер" стояв мiж двома високими пiвденними соснами на узгiр'ї, розлогi крони яких нiби прикривали своїми широкими крилами велетня вiд майже вертикального сонячного промiння. Його механiзми, мабуть, були вимкненi, бо величезний корпус громiздко спирався на колеса. Не було чути й звичного шипiння, яке свiдчило б про роботу механiзмiв. Поранений "Люцифер" неначе вiдпочивав, припавши до землi.
      Непорушна тиша панувала навколо, тiльки здалеку долинали раз у раз розмiренi удари морського прибою: Капiтан обрав мiсце для стоянки машини недалеко вiд берега.
      - А тепер трохи почекаємо, бо Капiтан сказав, що вiн сам зараз вийде сюди, - мовив Валенто Клаудо. Здавалося, що вiн нi до кого не звертався, а говорив наче сам з собою, вiдповiдаючи на власнi думки. Олесь ще раз поглянув на нього: Валенто був таки чимсь пригнiчений, неуважний. З кишенi його комбiнезона висувалася рукоятка великого пiстолета, який йому, очевидно, заважав, бо Валенто час вiд часу роздратовано засовував його глибше в кишеню. Навiщо Валенто озброївся тим пiстолетом?
      - Нам що, доведеться йти кудись? - спитав його Педро Дорiлья.
      Валенто Клаудо навiть не повернув голови в його бiк, а лише коротко вiдповiв:
      - Зараз довiдаєшся.
      У дверях "Люцифера" показалася знайома струнка постать Сивого Капiтана. Вiн на мить спинився на сходах, тримаючись рукою за поруччя, i пiдвiв голову. Погляд його гострих сiрих очей немов шукав чогось у небi, чистому синьому небi, де високо-високо наче завмерли нерухомi бiлi хмаринки.
      Вiн був такий самий, як i завжди, у шкiрянiй куртцi, без шапки, кучеряве волосся з сивим пасмом вiльно спадало на високий лоб. Такий самий i не такий...
      Худорляве його тонке обличчя змарнiло, навколо запалих очей лягли глибокi тiнi. Двi рiзкi зморшки з'єднали нiздрi з краями рота, i це надавало блiдому обличчю вираз засмученостi, хворобливої втоми. Тiльки очi свiтилися, як i ранiше, внутрiшнiм полум'ям, що немов вилучалося з них; але погляд Ернана Рамiро втратив властиву йому твердiсть i впевненiсть, вiн горiв якимсь нездоровим лихоманковим вогнем, неспокiйним i тривожним.
      - Вiн хворий! - стурбовано, самими губами прошепотiла Марта, стискаючи руку Олеся.
      Ернан Рамiро повiльно спустився сходами на землю i знов пiдвiв запитливий погляд угору. Що вiн шукає в небi? Адже там немає нiчого, крiм сонця i хмаринок.
      Мабуть, i Капiтан переконався в цьому. Вiн уважно, мов вивчаючи, подивився на Марту. Якась неясна подоба посмiшки промайнула на його обличчi.
      - Гадаю, що тепер ти вже цiлком заспокоїлася, дiвчино, - сказав вiн. Радий за тебе. I за вас також, Педро Дорiлья, - повернув вiн голову до її батька.
      - Я глибоко вдячний вам, Капiтане, - вiдповiв Педро, - ви врятували менi життя.
      Ернан Рамiро неуважно махнув рукою:
      - Я зробив те, що обiцяв вашiй дочцi. Тут нема про що говорити...
      - Але через це ваш "Люцифер" зазнав пошкоджень, - зауважив Педро Дорiлья наполегливо, - потрапив у скрутне становище. Це менi дуже прикро. I коли б у моїх силах, я...
      Сивий Капiтан спинив його:
      - Про це також не варт говорити. Бо таке могло трапитися i в iншому мiсцi, незалежно вiд вас, Дорiлья. Не про те зараз мова. Вам доведеться десь знайти притулок i для вас самого, i для Марти. На "Люциферi" ви залишатися далi не можете...
      Вiн перевiв погляд на Олеся. I юнаковi раптом здалося, що той погляд якось дивно потеплiшав, на одну лише невловиму мить, але потеплiшав.
      - I з тобою, Олесю, ми теж зараз розлучимося. Пам'ятаєш, я колись сказав тобi, що ти ще зможеш зробити вибiр, лишатися на "Люциферi" чи нi?
      - Я тодi ж таки вiдповiв вам, Капiтане: лишатися! - твердо вiдповiв юнак.
      - То було давно, багато змiнилося з того часу, - втомлено зауважив Ернан Рамiро. - I тому я вже не запитую тебе. Ти теж не можеш бiльше бути на "Люциферi".
      - Чому? - вихопилося в Олеся.
      - Незабаром сам зрозумiєш... - i наче мимоволi вiн ще раз поглянув на небо. Але одразу й продовжував: - Ви пiдете разом з Валенто до рибальського селища. Вiн влаштує вас там... на якийсь час. Потiм побачимо. Ви взяли ракетний пiстолет, Валенто?
      - Так, Капiтане, - безрадiсним тоном вiдповiв Клаудо, дивлячись собi пiд ноги.
      - Отож у разi потреби ви зможете дати сигнал. Мабуть, цього й не доведеться робити. А коли все влаштуєте, повернетеся сюди. Все ясно?
      Цiлком несподiвано для всiх, а насамперед, мабуть, для Ернана Рамiро, Валенто Клаудо мовив:
      - Вони й самi могли б дiйти, Капiтане. А менi краще б одразу взятися за роботу... Адже "Люцифер"...
      Вiн сказав це, нiби пересилюючи себе, бо ще нiколи не заперечував Капiтановi.
      Брнаи Рамiро здивовано поглянув на нього i зсунув кошлатi брови. Голос його враз набув владного тону:
      - Я вже сказав усе, Валенто. Ясно?
      - Так, Капiтане.
      Дисциплiна перемогла: Валенто здався, хоч увесь вигляд його свiдчив, що вiн пiдкоряється проти волi. Ернан Рамiро все ще дивився на нього, i Олесевi знов здалося, що в цьому поглядi з'явилося щось дивовижно тепле, дружнє. I знов це тривало якусь мить.
      Раптом Рамiро перевiв погляд на юнака. Хвильку вiн мовчав, нiби обмiрковуючи щось, а потiм сказав:
      - Менi шкода розлучатися з тобою, Олесю. Нi, нi, мовчи, - тут-таки заперечив вiн, помiтивши, що юнак немов хоче вiдповiсти йому. - Менi хотiлося б, щоб ти краще взнав мене перед тим, як виносити присуд... Так, можливо, тодi ти iнакше оцiнював би дещо...
      - Але ж, Капiтане...
      - Я вже сказав тобi, мовчи. Дай менi руку!
      Олесь знiяковiло простягнув Ернановi Рамiро руку. Вiн вiдчув мiцний потиск i побачив дивний сум в його сiрих очах, якi невiдривно дивилися прямо на нього. Та що ж це робиться? Та хiба ж можна отак пiти, не сказавши, як схвильовано б'ється серце, сповнене поваги й любовi до цiєї сумної людини, погляд якої, теплий i батькiвський, мов проникає в саму Душу!
      - Капiтане, я... я хочу...
      - Мовчи. Олесю. Бiльше нiчого не треба...
      I знову цей глибокий, невимовний сум у поглядi! Нi, не тiльки в поглядi, а й у словах Капiтана, що йдуть, здається, вiд самого серця, змученого, скривавленого серця Ернана Рамiро. Нiколи, нiколи досi не чув Олесь в голосi Капiтана такої безмежної скорботи, як зараз! Ернан Рамiро говорив мов у снi:
      - Як жаль, як жаль, що все обернулося так!.. Скiльки мрiй i прагнень сповнювало душу!.. А життя пройшло, минуло марно... навiщо, навiщо ж було все?.. Для помсти? А де ж вона, та помста? Хiба я досяг чогось? Нi, нiчого, i все минуло, i все марно... i нiякої користi нi для кого... то навiщо було все це?..
      Олесь вiдчував, що не може далi володiти собою. Ось зараз вiн кинеться до Капiтана, обiйме його, скаже, як вiн... Але Ернан Рамiро раптом замовк. Вiн рiзко труснув головою, мов вiдганяючи од себе щось, що заважало йому, мучило.
      - Iдiть, друзi, - сказав вiн, вказуючи рукою на далекий берег. - Уже час. Iдiть!
      I зразу ж таки увiрвав мову i прислухався. До розмiреного одноманiтного шуму морського прибою, що весь час долинав сюди, виразно примiшувалося зараз iще щось, якесь гудiння, що дедалi гучнiшало, наближалося, зростало. Лiтак! Безумовно, це лiтак!
      Валенто Клаудо незграбно переступив з ноги на ногу, кашлянув i нерiшуче почав:
      - Капiтане, дозвольте...
      - Нiчого не дозволяю! Я сказав усе, що треба було, Валенто. Iдiть, я кажу, вже час!
      То був знову владний i невблаганний голос Сивого Капiтана, який не припускав заперечень.
      - Єсть, Капiтане!
      Валенто повернувся до Педро Дорiльї, Марти i Олеся.
      - Пiшли! Такий наказ Капiтана... - сказав вiн безнадiйним тоном людини, яка змушена скоритися...
      Вони йшли вниз з узгiр'я один за одним: попереду Валенто Клаудо, похнюплений, з важко опущеними руками, а за ним iншi. Олесь iшов останнiм. Вiн обернувся й поглянув назад.
      Ернан Рамiро нерухомо стояв бiля величезного корпуса "Люцифера" i невiдривно дивився їм услiд. Мабуть, вiн побачив, що Олесь озирнувся, i пiдняв руку, наче востаннє вiтаючи його... чи прощаючись з ним, хтозна?.. Юнак також пiдняв руку в останньому вiтаннi. Йому хотiлося б висловити в цьому мовчазному жестi всi тi бурхливi почуття, якi володiли ним зараз. Адже знов, як i ранiше, вiн побачив у Сивому Капiтанi ту людину, яка притягала до себе його палкi симпатiї, яка так щиро й тепло ставилася до нього тодi, в першi днi його перебування на "Люциферi"... Немовби Капiтан у цi хвилини прощання розкрив залiзний панцир, що вiдгороджував його i вiд Олеся, i вiд iнших людей.
      Марта обернулася до юнака. В очах її стояли сльози.
      - Алексо, менi його так шкода... вiн був зараз такий сумний... i менi чомусь здається, що я вже нiколи не побачу Капiтана...
      Вона говорила уривчасто, схвильовано:
      - I тепер менi здається, що... що нiчого в ньому немає страшного... вiн, мабуть, зараз такий самiтний... i йому дуже, дуже тяжко... вiн так говорив, що менi плакати хотiлося...
      - Тобi плакати хотiлося... А що ж тодi сказати менi? - глухо обiзвався Олесь, не дивлячись на неї. - Я ж так докоряв, засуджував його...
      - Лiтак! - вигукнув Педро Дорiлья, показуючи вгору.
      У небi справдi з'явився лiтак. Вiн виринув з того ж боку, звiдки прилетiв свого часу "Люцифер", i робив тепер широке пiвколо над островом Тарквенiдо. То був не пасажирський лiтак, а невеличка вiйськова машина, яка нагадувала своїми обрисами винищувач. Всього хвилину чи двi треба було йому для того, щоб вивершити те широке пiвколо, - i винищувач уже зник у зворотному напрямi. Поступово затихло i його гудiння. I знов у тишу, мабуть, таку звичну на цьому пустельному островi, вривався тiльки то наростаючий, то затихаючий рiвний гул морського прибою.
      Поява вiйськового лiтака не давала Олесевi спокою. Чого вiн прилiтав сюди? I саме пiсля того, як на островi опинився "Люцифер"? Чи немає тут якогось зв'язку?
      Юнак згадував побоювання Валенто Клаудо вiдносно того, що "Люцифер" може помiтити якийсь радарний пост, розташований у прибережнiй смузi суходолу. Невже так i є? Треба спитати Валенто, що вiн думає з цього приводу.
      Прискоривши ходу, Олесь пiдiйшов до Валенто Клаудо, який iшов попереду, низько схиливши голову. Що це? Вiн щось говорить, наче розмовляє сам з собою? Олесь прислухався, тим бiльше, що Валенто, здавалося, не помiчав нiкого. Так i є, з уст Валенто Клаудо раз у раз зривалися окремi слова, незв'язанi i безладнi. Олесь розiбрав:
      - Замiсть лагодити... могли самi... не розумiю... а, вiн знав!.. значить, навмисно... каже, сказав усе... Нi, не все, зовсiм не все!.. А що зробиш... коли вiн такий упертий...
      Так людина говорить у снi, в тяжкому снi, коли її мучать кошмари, коли нею володiють невiдчепнi марення. Але ж Валенто Клаудо не спить, вiя говорить свiдомо! Олесевi стало моторошно, i вiн непевно запитав:
      - Валенто, про що ти говориш? I з ким?
      З тривогою Олесь побачив, як Валенто Клаудо повiльно, мов через силу повернув до нього голову, подивився на нього наче невидющими, якимись скляними очима.
      - А, це ти, Олесю, - вiдiзвався вiн, нарештi. - Хiба я говорив щось?
      - Звiсно, говорив, тiльки я не розчув. Чи ти думав уголос? - спробував юнак сказати якнайбадьорiшим тоном.
      - Мабуть, що так, - нехотя погодився Валенто.
      - А про що ти так напружено думав? - не вгавав юнак, якому дуже хотiлося вивести свого друга з цього гнiтючого стану. - Що на тебе так вплинуло?
      Це було сказано необережно, легковажно, i Олесь зразу вiдчув це, бо Валенто немов спалахнув.
      - Вплинуло? I ти ще питаєш? А ти сам не бачив, не чув? - швидко, перебиваючи сам себе, заговорив вiн. - Капiтан вiдправив вас усiх з "Люцифера", це зрозумiло. Але навiщо, чому вiн наказав менi йти а вами? Хiба ви самi не дiйшли б? А коли я спробував щось сказати" що вiн вiдповiв? Ти думаєш, це випадково? Нi, вiн хотiв, щоб мене там не було, ось що! А хто лагодитиме "Люцифер", як не я? Лагодити треба негайно, час не жде, а вiн вiдiслав мене!..
      - Тодi чому ж Капiтан зробив так? - вдалося Олесевi вставити запитання в потiк слiв Валенто.
      - Хiба я знаю чому? Хiба його можна зрозумiти? А ти думаєш, вiн не знав заздалегiдь, що має прилетiти отой лiтак? Ти хiба не пам'ятаєш, як вiн поглядав у небо? Вiн чекав, чекав, що лiтак з'явиться, Я тобi це точно кажу!
      - То, виходить, що нас таки помiтили з якогось радарного поста i надiслали лiтак?
      - А, та це цiлком ясно, - вiдмахнувся Валенто Клаудо. - I Капiтан знав, що помiтили. Я тобi кажу, вiй знав, що з'явиться той лiтак. I тому пiдганяв нас, говорив, пам'ятаєш: "Iдiть, бо вже час", ти пам'ятаєш це, Олесю?
      - Але ж тодi треба було б, навпаки, негайно лагодити "Люцифер", якщо вiн знав, що нас помiтили i можуть надiслати за нами погоню, - непевно зауважив Олесь.
      - Ото ж бо воно й є! - роздратовано вигукнув Валенто. - А замiсть того Капiтан вiдiслав мене, та ще й невiдомо навiщо... я ж тобi весь час тлумачу це! Чого вiн зробив так, ти можеш менi сказати?
      - Нi, - визнав Олесь. Справдi, все це здавалося принаймнi дивним. Капiтан знає, що "Люциферовi" загрожує напад, i не вживає заходiв, щоб пiдготуватися, а навпаки, вiдсилає того, хто мiг бути найкориснiшим у цiй справi, свого помiчника Валенто Клаудо...
      - Нi, я цього не розумiю, - зiтхнув юнак.
      - I я не розумiю, - сердито ствердив Валенто. - Але вiн саме так наказав, ти ж чув? Значить, вiн знав, що робить, У нього була якась мета. А яка?..
      Олесь мовчав. Одна думка, ще неясна, ще туманна, народжувалася у нього в головi. Але та думка здавалася юнаковi неможливою, страшною, неймовiрною. I вiн боявся не тiльки висловити її, а навiть припустити, щоб вона виразнiше оформлялася. Нi, нi, цю жахливу думку треба вiдiгнати геть, не згадувати про неї!..
      Юнак озирнувся. Далеко на узгiр'ї, яке вони покинули, виднiвся "Люцифер", все такий самий нерухомий, наче прип'ятий до землi. Звiдси, здалека, вiн здавався не таким великим, як зблизька. А двi людськi постатi бiля нього виглядали й зовсiм iграшковими.
      - Море! - скрикнула Марта.
      Справдi, вони вже пiдходили до берега. Мiж бескидiв вiдкривався широкий морський краєвид, безкрая й тиха, наче лiнькувата поверхня моря простягалася до самого обрiю, далекого i недосяжного. Там, десь за тим обрiєм, ховалася Iберiя. Як добре, що сюди не дотягнуться скривавленi лапи фалангiстського уряду, що цей тихий, пустельний острiв вiддiлений вiд нього морем, таким лагiдним, синiм, спокiйним, з чистим, також синiм небом над ним, де у величавiй височинi пливуть тiльки вiльнi хмарки, i бiльше нiчого...
      Нiчого?
      Валенто Клаудо спинився як укопаний. Слiдом за ним завмерли й iншi, дивлячись туди ж, куди скерований був Його застиглий погляд.
      Ще далеко, ще над самим обрiєм, але вже досить виразно й чiтко в синьому, такому чистому i спокiйному небi виднiлися чорнi цятки. їх було кiлька, вони, здавалося, не мали в собi нiчого загрозливого, просто - кiлька чорних цяток у небi.
      Але тi цятки на очах зростали. I вiд них уже долинало потужне ревiння моторiв, спочатку слабке, ледве чутне, але дедалi гучнiше, безнастанне i настирливе.
      Лiтаки!..
      2. ОСТАННIЙ БIЙ "ЛЮЦИФЕРА"
      Ескадрилья фалангiстських вiйськових лiтакiв держала курс на острiв Тарквенiдо. I не доводилось гадати, з якою метою вона летiла сюди. Це було ясно й так.
      Радарнi пости помiтили "Люцифер", засiкли його напрям, коли вiн пролiтав над прибережною смугою. Телеграфнi рапорти сповiстили про це уряд. Розвiдувальний лiтак, що зробив пiвколо над островом, надiсланий був для того, щоб остаточно з'ясувати мiсцеперебування пошкодженого "Люцифера". I вiдразу пiсля того, як лiтак сповiстив про наслiдки своїх спостережень, сюди вирушила цiла ескадрилья бойових лiтакiв, яка могла мати тiльки одну мету знищення "Люцифера".
      Ернан Рамiро передбачав це! Вiн знав - i це було видно тепер з його слiв i вчинкiв! - що йому не пощастило пролетiти прибережну смугу непомiченим. Мабуть, ультракороткохвильове випромiнювання радiолокацiйних приладiв, яким радарнi пости намацували в просторi "Люцифер", було вiдзначене його чутливими апаратами. Ернан Рамiро звернув на це увагу, зробив висновки. А передбачити пiсля того, що навздогiн "Люциферовi" будуть негайно надiсланi бойовi лiтаки, було вже нетрудно. Капiтан знав, що має вiдбутися! Вiн знав це ще перед тим, як повести "Люцифер" на посадку, зважив на все, i ще в повiтрi вiддав Валенто Клаудо наказ супроводжувати Педро Дорiлью, Марту i Олеся, яких вiн не хотiв залишати при собi.
      Чому Капiтан зробив це? Бо вiн уже не вiрив, що вийде переможцем, як завжди перемагав ранiше. Тому що вiн наочно побачив приреченiсть "Люцифера", який не мав тепер змоги захищатися й нападати водночас i на полагодження якого не було нi часу, нi можливостей. Але чому ж тодi вiн сам, разом з рештою команди, лишався на ньому? Адже дальший опiр став безнадiйним...
      Всi цi думки вихором промайнули в головi Олеся за тi кiлька секунд, коли вiн дивився на зловiснi чорнi цятки, що линули сюди з-за моря. Вiн швидко обернувся: а що ж робитиме тепер Капiтан? Чи помiтили на "Люциферi" цю страшну загрозу, яка насувалася на нього? А втiм, коли й помiтили, що може тепер вдiяти Капiтан?..
      До "Люцифера" було звiдси досить далеко. Але Олесь ясно бачив не тiльки його витягнений корпус, а й малесенькi силуети людей, що зайнятi були чимсь бiля передньої частини. Невже ж вони не помiчають? Тодi треба їх сповiстити, звернути їхню увагу на наближення лiтакiв! Може, випустити ракету, адже Валенто має з собою ракетний сигнальний пiстолет...
      Юнак знов повернувся, вже до Валенто Клаудо, швидко говорячи, як у лихоманцi:
      - Валенто, треба сигналiзувати, треба...
      I спинився, побачивши, що Валенто i без його слiв уже вийняв пiстолет i пiдносив його вгору, в напрямi "Люцифера". Але не вистрiлив, бо мiцна рука Педро Дорiльї раптом лягла на його плече:
      - Стiй, Валенто! Не стрiляй, - мовив наполегливо Педро.
      Валенто Клаудо рвучко повернув голову:
      - Чому?
      - Не гарячкуй, Валенто. Цим ти тiльки допоможеш лiтакам, вказуючи їм напрям "Люцифера". Та й пiзно вже, поглянь!
      Справдi, лiтаки вже наближалися до самого острова. Вони на ходу перешиковувалися, утворюючи одну вигнуту лiнiю, заходячи один за одним. Обстрiлювати чи бомбардувати вони збиралися?..
      Валенто Клаудо опустив пiстолет. Вiн переводив погляд з лiтакiв на "Люцифер" - i знов на лiтаки, що сповнювали повiтря шаленим гуркотом. Вiн стискував кулаки, лють, змiшана з вiдчаєм, охоплювала його.
      - А, вони все одно добре вже знають, де "Люцифер", вони прямують просто на нього! - проговорив вiн крiзь зцiпленi зуби й знов пiднiс пiстолет. I повiльно знов опустив його.
      "Люцифер" одiрвався вiд землi! Так, так, ось уже ясно видно просвiт мiж його корпусом i краєм узгiр'я! Значить, Капiтан вирiшив-таки щось зробити, вiн бачить лiтаки, що сунуть на нього! Мабуть, вiн винайшов якийсь спосiб боротьби!..
      Але що це? Хоч "Люцифер" i пiдносився вгору, дедалi збiльшуючи швидкiсть, на узгiр'ї пiд ним лишалися люди. Один, другий, третiй... а там же не було щойно нiкого, крiм команди "Люцифера". Тодi хто ж це?
      Здалеку не можна було розгледiти нiчого, крiм малесеньких силуетiв, якi деякий час лишалися нерухомими, а потiм швидко перебiгли пiд дерева, наче шукаючи захисту. Та в чому ж рiч, що то за люди?..
      - Хто це? - мимоволi вигукнув вражений Олесь.
      У вiдповiдь вiн почув здавлений, неприродний голос Валенто Клаудо:
      - То нашi люди... Капiтан лишив їх на землi i знявся на "Люциферi" сам один... лишив їх, як i мене.
      А "Люцифер" тим часом, пiдносячись вище й вище, наче сковзнув у повiтрi вбiк вiд тiєї уявлюваної лiнiї, якою линули вниз нападаючi лiтаки. То був смiливий i спритний маневр, бо який би намiр не мали пiлоти лiтакiв, обстрiляти "Люцифера" чи скинути на нього бомби, - все одно вiн вийшов з прицiлу, опинився збоку. Лiтаки ж, що розвинули велику швидкiсть, не могли вже повернути слiдом за ним. Вони пролинули над високими соснами, пiд якими ще з хвилину тому перебувала їх вистежена мета, i знов почали набирати висоту, в той же час повертаючи в напрямi, куди звернув "Люцифер".
      - Все одно, все одно це тiльки вiдстрочка... вони швидкохiднiшi... i Капiтан не може їх спинити, бо генератори пошкодженi, не працюють, бурмотiв пересохлими губами Валенто Клаудо. - I вiн один на "Люциферi"... сам... а я тут...
      Олесь добре розумiв те, що думав Валенто. Коли б система електромагнiтної завiси не була пошкоджена, коли б потужнi ультракороткохвильовi генератори працювали, Капiтан мiг би не лише захиститися вiд пострiлiв, але й спинити двигуни лiтакiв. Мiг би... Але зараз у нього такої змоги не було!
      Лiтаки з надривним ревiнням проробляли один за одним складний маневр. Вони злiтали вище й вище; в той же час вони, вихиляючись так, що їхнi крила ставали пiд прямим кутом до землi, робили крутий вiраж з таким розрахунком, щоб той вiраж закiнчився якраз над "Люцифером" i перерiзав йому шлях. Бо тодi досить буде влучної черги з крупнокалiберних кулеметiв, i справа закiнчиться.
      Дивно, але Ернан Рамiро наче вiдмовився вiд дальшої спроби вислизнути з-пiд смертоносного обстрiлу, який мав вiдбутися. Вiн вiв "Люцифер" по прямiй лiнiї, нiкуди не звертаючи, просто у море. Вiн немов забув про напад лiтакiв, якi, описуючи в небi широку й плавну криву лiнiю, линули наперерiз йому. "Люцифер" летiв далi й далi в море.
      - Та вiн же не зможе вiдiрватися вiд них! Що вiн робить? - вигукнув Педро Дорiлья, не вiдриваючи погляду вiд лiтакiв, що неухильно наближалися до "Люцифера".
      Валенто Клаудо мовчав, стиснувши зуби. Вiн краще за всiх знав i розумiв, що порятунку не було, що "Люцифер" приречений, а разом з ним i Сивий Капiтан. Олесь почув iще, як поруч з ним голосно схлипнула Марта, вчепившись у його руку.
      Лiтаки наближалися. Вони ще не стрiляли, вичiкуючи, мабуть, найвигiднiшої позицiї. Їх потужне ревiння то гучнiшало, коли вiдходили хвилi морського прибою, то наче згасало в його наростаючому шумi.
      I раптом на тому мiсцi, де щойно був перший, головний лiтак, спалахнула яскрава блискавка. Нiби клубок слiпучого полум'я вкрив лiтак. А ще через мить той клубок полум'я обгорнувся чорним важким димом.
      Другий за чергою лiтак не мав часу змiнити курс. Вiн iшов точно слiдом за першим i врiзався в чорну димову хмару, яка залюбки поглинула його. Поглинула, щоб у ту ж, здавалося, мить розколотися новим вилиском полум'я i викинути з себе якесь чорне шмаття, уламки, що стрiмко полетiли вниз, у море.
      - Отак їх! Отак! - з шаленою люттю скрикнув Валенто Клаудо, в якому спалахнула нова надiя. - Одного за одним, Капiтане! Одного за одним!
      I Олесь вiдчув, як i в нього також гарячково застугонiло серце. Смiливий, вiдважний Капiтан! Вiн вийшов на безнадiйний, здавалося б, бiй i один проти кiлькох швидкохiдних лiтакiв переможно вiв його! "Люцифер", важко поранений i знесилений, не мiг захищатися, як ранiше, не мiг швидко маневрувати. Але в нього лишалася його електрична зброя, страшнi електричнi кiльцевi снаряди, i Ернан Рамiро мужньо використовував їх. "Люцифер" нападав! Уже двох лiтакiв немає. Коли б Ернановi Рамiро вдалося й далi продовжувати напад... коли б йому пощастило...
      Проте лiтакiв було надто багато, Ернан Рамiро не мiг протистояти нападовi цiлої ескадрильї. Лiтаки встигли змiнити курс, вони вже промайнули повз чорну димову хмару i летiли майже паралельно "Люциферовi". Черги довгих жовтих iскор з'явилися на двох з них: то крупнокалiбернi кулемети почали обстрiл "Люцифера".
      Один з цих двох лiтакiв тут-таки й спалахнув, як попереднi: електричний снаряд Ернана Рамiро досяг i його. Але на його мiсцi опинився ще один, i з нього в напрямi "Люцифера" також простягнулися одна за одною жовтi iскри. Нападаючих було надто багато, i кожен з них тут-таки займав мiсце попереднього збитого.
      Останнiй бiй "Люцифера" закiнчувався.
      Сполотнiлий вiд хвилювання Олесь бачив, як одразу в двох мiсцях з корпусу "Люцифера" вирвалися чорнi клуби диму. Вони виринали зсередини, їх наче зносило, стирало вiтром, але крупнокалiбернi кулi вже прошивали оболонку, позбавлену електромагнiтного захисту. То був початок кiнця.
      "Люцифер" загойдався. Вiн наче пiрнув передньою частиною вниз, потiм на хвилинку випростався якимись страшними судорожними ривками, такими несхожими на його звичний плавний рух. А тодi вiн полетiв униз, швидше й швидше, немов його з силою притягала синя поверхня моря.
      - Вiн падає, падає! Його збили! - закричала Марта., ховаючи обличчя в долонях: дiвчина не могла бiльше дивитися на це жахливе видовище.
      Повiльно перекидаючись носом униз, нiби нацiлюючись в море, "Люцифер" падав. Але ще перед тим, як торкнутися хвиль, вiн раптом наче розколовся, розпався на двi окремi частини. Потужний вибух розкраяв корпус "Люцифера", довгi язики вогню вирвалися з нього, знялися вгору, вiдокремились i на якусь мить залишилися в небi сяючим ореолом, немовби то була непокiрна, вiльнолюбна душа Ернана Рамiро, яка не хотiла гинути разом iз змертвiлими уламками в морi...
      Спокiйна й мирна до того морська поверхня здибилася, завирувала й закипiла, розступившись перед тим, що ще хвилину тому було могутнiм, хоч i тяжко пораненим "Люцифером". Високi пiнявi хвилi гнiвно й квапливо побiгли вiд того мiсця, що стало могилою Ернана Рамiро, загадкового Сивого Капiтана, який знайшов тут завершення своєї трагiчної долi. Хвилi бiгли далi й далi, в усi боки, немов кудись поспiшали, немов вони несли з собою сумну звiстку про загибель "Люцифера" i його непримиренного, самолюбивого i владного творця...
      3. ПРАПОР У МОРI
      Лiтаки, знову зiмкнувшись, зробили над морем одне широке коло, ще одне. їхнi пiлоти переконувалися, що цього разу з "Люцифером" справдi покiнчено. А тодi лiтаки повернули геть вiд острова Тарквенiдо, бо їх справа була зроблена, i взяли курс на суходiл. Незабаром вони знов перетворилися на маленькi чорнi цятки в далекому синьому небi i, нарештi, зникли за обрiєм.
      Стало напрочуд тихо. Так тихо, що це важко було переносити. I морський прибiй уже не шумiв так, не налiтав довгими, вкритими сивою пiною хвилями на прибережне камiння. Чи, може, то лише здавалося так Олесевi, який i досi не мiг вiдвести очей вiд моря, що поглинуло знiвеченi останки "Люцифера"...
      Педро Дорiлья сидiв на скелi, похмуро дивлячись на хвилi, Марта глухо плакала, не соромлячись своїх гiрких слiз i не ховаючи мокрого обличчя. Час вiд часу вона повторювала:
      - Навiщо, навiщо я так говорила про нього... навiщо?.. - i плакала ще гiрше.
      Валенто Клаудо, як i Олесь, невiдривно дивився в морську далечiнь, завмерлий, скам'янiлий вiд горя, як втiлення скорботи й суму. Вiн не бачив i не чув нiчого навколо себе: Капiтан, його Капiтан загинув!..
      Так, Ернан Рамiро загинув. Вiн принiс себе в жертву для того, щоб врятувати своїх товаришiв. Тепер Олесевi все-все було зрозумiло, з'ясувалося все, на що досi юнак не мiг знайти вiдповiдi. Це було тяжко усвiдомлювати, але все стало на своє мiсце до останньої, найдрiбнiшої деталi.
      Ернан Рамiро ще в "Люциферi", пiд час польоту сюди, побачив, що порятунку немає. Його вистежили, йому не вдалося здiйснити свiй задум i привести "Люцифер" для лагодження в безпечне мiсце.
      Попереду була неминуча загибель. Кинути "Люцифер", своє улюблене дiтище, Ернан Рамiро не мiг: надто багато працi, сподiвань i згадок було пов'язано з ним. Що ж лишалося перед ним, який вихiд?
      Тiльки останнiй бiй, тiльки горда смерть людини, яка нiколи i нi за яких обставин не здається, а йде назустрiч долi!
      Марта i Педро Дорiлья були на "Люциферi" стороннiми людьми, Капiтан зразу ж таки вирiшив висадити їх на островi i вiдправити далi вiд приреченого "Люцифера". А разом з ними i Олеся... того Олеся, що чимсь, як розповiдав Валенто, нагадував Ернану Рамiро маленького сина Лорхе... Олесь згадав зворушливе прощання Ернан а Рамiро, його теплi, схвильованi слова, що звучали так дивно, так душевно, останнi слова Сивого Капiтана, зверненi до нього, - i якийсь клубок пiдступив до його горла... О Капiтане, коли б ви знали, як зараз сумно, як тоскно Олесевi, немов вiн втратив найближчу, найрiднiшу людину!..
      Так, Ернан Рамiро вирiшив врятувати i Марту, i її батька, i Олеся. А разом з ними i Валенто Клаудо, свого вiрного i вiдданого помiчника. Тому вiн i наказав Валенто йти разом з ними. I розгнiвався, коли Валенто Клаудо спробував сперечатися й нагадувати, що вiн потрiбен для лагодження "Люцифера".
      Яке лагодження? Хiба можна встигнути щось зробити до того, як настигне погоня, як буде зроблений напад? Для лагодження пробоїни, генератора, електромагнiтного захисту потрiбно багато часу. А погоню буде надiслано негайно, це ж ясно. Тому Капiтан i поглядав, прощаючись, весь час на небо, шукаючи там першого вiсника наступної атаки, розвiдувального лiтака. Вiн на все зважив у цi останнi хвилини! Так само, як зважив вiн i на долю iнших його помiчникiв i товаришiв по "Люциферу", напевно, так само...
      Олесь уявляв собi, як Капiтан, помiтивши, що наближається ескадрилья лiтакiв, наказав усiм вийти з "Люцифера". Просто наказав, нiчого не пояснюючи. Вiн-бо знав, що його наказ буде виконано без будь-якого обговорення, без роздумiв, як завжди. А тодi, залишившись на "Люциферi" сам, вiн включив механiзми i знявся в повiтря, раптово знявся на свiй останнiй безнадiйний бiй, жертвуючи собою для врятування iнших. Нiщо вже не могло допомогти йому самому, тiльки гордiсть людини, що нi за яких умов не здається ворогам, вела його вперед, надавала йому сили!
      I знов Олесь вiдчув, що якась тепла хвиля пiдiймається в його душi, захльостує його i примушує стискуватися серце, сповнене поваги до цiєї надзвичайної людини, яка була не лише гордою, владною i навiть свавiльною, але знайшла в собi силу пожертвувати власним життям, рятуючи товаришiв. Вiн сумно схилив голову...
      Бiля юнака пролунав голос Валенто Клаудо, похмурий i безбарвний, позбавлений будь-якого життя:
      - Ви лишайтеся тут, чи що, Педро. Або йдiть до селища, все одно. А я повернуся до узгiр'я, там нашi ж... дiзнаюся, що вони й як. Повернуся згодом, тодi знайду вас... тут або в селищi, однаково. Мабуть, уже з ними повернуся...