- Стiй!
      - Спинися, Френко!
      - Стiй!
      Пiзно! Широко розмахнувшись, Хосе Френко жбурнув свою пластмасову гранату вгору, прямо пiд переднi колеса "Люцифера", що не встиг ще пiднятися бiльше як на три-три з половиною метри. Поки граната летiла вгору, Хосе Френко стрибнув убiк, шукаючи захисту за ешафотом. I раптом вiн обiмлiв. Помилка, трапилася страшна помилка!
      З того боку ешафота, де вiн розраховував сховатися за прямовисною кам'яною його стiною, були другi сходи, яких вiн не бачив з протилежного кiнця двору. Мiсця для того, щоб сховатися, не було!
      З пронизливим, одчайдушним вереском Хосе Френко побiг назад, нiчого вже не тямлячи вiд раптового нападу тваринного страху. Вiн не бачив, як кинута ним граната пролетiла бiля самого колеса машини, перевернулася в повiтрi ще раз... Чи вiдштовхне її електромагнiтна завiса "Люцифера", як вiдштовхувала вона вiд себе перед тим кулi й iншi гранати?..
      Нi!
      Гучний вибух струсонув повiтря. З-пiд переднiх колiс "Люцифера" вихопилося полум'я i чорний дим. Щось просвистiло в повiтрi. Ще, ще...
      Пролунав стогiн. Хосе Френко лежав на землi з розбитою головою: великий шматок одiрваної вибухом оболонки машини наздогнав його i врiзався в череп.
      Iншi шматки летiли в рiзнi боки. Хтось бiля Мiгеля Хуанеса упав, лементуючи:
      - Вбили! Вбили!
      Може, то був Карло Кабанерос? Хуанес не знав цього, оглядатися не було часу.
      Мiгель Хуанес бачив, як велетенський корпус "Люцифера" рiзко струсонувся, мов хтось раптом пiдштовхнув його знизу. На блискучiй поверхнi мiж переднiми колесами з'явився великий темний отвiр, з країв якого звисали подертi шматки оболонки. Звiдти виринула хмарка сiрого диму, виблиснули яскравi блакитнi iскри, наче при короткому замиканнi проводiв.
      "Люцифер" спинився. Передня його частина опустилася нижче задньої, мов поранена, безсила. Гучне шипiння ще посилилося. "Люцифер" здригався, тремтiв. З темного отвору мiж колесами виринали одна за одною димовi хмарки, прорiзуванi iскрами. Потiм цi окремi iскри злилися в блакитне полум'я, слiпуче й жарке, що вибивалося з отвору.
      Раптом "Люцифер" рвучко пiднявся вгору, нiби стрибнув одразу на кiлька метрiв. I знов спинився. Чи вiн втратив керування, став безпорадним?..
      Нi, "Люцифер" почав знов повiльно пiдiйматися. I водночас вiн потроху повертався, скеровуючи нiс у бiк охопленого новою панiкою людського натовпу в тюремному дворi. Щоправда, то були не такi впевненi, чiткi рухи, як ранiше, корпус машини все ще здригався, йому було немовби важко, як пораненiй людинi. Але "Люцифер", усiм корпусом наполегливо повертався так, щоб передня частина його дивилася прямо на юрбу в дворi.
      I тодi залунав гучний голос Сивого Капiтана. Вiн також був зовсiм не такий, як перед тим. Нестримне роздратування, гнiв i лють бринiли в погрозливому голосi.
      - Ви насмiлилися пошкодити мiй "Люцифер"? Незважаючи на мої попередження? Гаразд! Ви накликали на себе смерть. Готуйтеся її зустрiти!
      Роздiл двадцять перший
      1. МИ ЛЕТИМО, МАРТО!
      Все, що вiдбувалося цiєї бурхливої, сповненої неймовiрних подiй ночi, як i наступного свiтанку, важко було звести докупи, уявити собi як щось реальне. Наче тривав якийсь довгий складний сон, у якому напливали химернi видiння, несподiванi й вражаючi. Кожне з них було незаперечним фактом, бодай той факт i викликав граничний подив, приголомшував. Але разом усього цього було надто багато, - немов час украй ущiльнився, i через те одна нiч вмiстила в собi стiльки подiй, що свiдомiсть вiдмовлялася сприйняти їх як реальнiсть
      Олесь, правду кажучи, i не намагався тодi розмислювати над тим, що дiялося навколо нього i з ним самим. Не тiльки тому, що на не в нього не лишалося часу, а й тому, що кожного разу та чи iнша подiя наче втягувала його в себе, робила безпосереднiм учасником, вражала, пригнiчувала або навпаки, захоплювала
      Схвильована розповiдь Марти про нiчну зустрiч Сивого Капiтана i Фредо Вiкторе, яка остаточно з'ясувала погордливу й самонадiяну позицiю Ернана Рамiро, що вiдмовився вiд будь-якої спiлки з патрiотами-республiканцями i вирiшив дiяти самостiйно; рiшуче й жорстоко...
      Наказ Капiтана про усунення Олеся й Марти з "Люцифера", хоч нiбито й тимчасово... це говорило про те, що Ернан Рамiро добре усвiдомлював собi ту небезпеку, на яку вiн наражав i себе, i своїх помiчникiв, виходячи на одчайдушний бiй з фалангiстами. Вiн не хотiв рискувати життям юнака i дiвчини, непричетних до його задумiв i дiй, це так. Але це ж саме свiдчило й про те, що Рамiро був внутрiшньо не такий впевнений у своїй нездоланностi, як показував у своїх промовах...
      Гнiтюча подорож з Валенто Клаудо до самотньої ферми Кристобаля Гомеца, де вони з Мартою мусили лишитися, i несподiвана, вражаюча змiна у вiдношеннi цього чоловiка до свого давнього друга Валенто... Як вплинуло це на Валенто Клаудо, що, напевно, з тяжким внутрiшнiм болем вiдчув, як починають вiдвертатися вiд нього тi, кого вiн любив i поважав, з ким був зв'язаний дружбою цiле життя!
      Жахлива об'ява полiцiї про страту Педро Дорiльї, яку Валенто читав уголос при мiсячному свiтлi, про страту, що мала вiдбутися наступного ранку, ридання Марти... i раптове рiшення Валенто Клаудо негайно повертатися, бiгти до "Люцифера", щоб розповiсти про це Капiтановi, його впевненiсть у тому, що ще можна встигнути врятувати Педро Дорiлью, хоч це й звучало неправдоподiбно, просто неймовiрно.
      Повернення на "Люцифер", коротка доповiдь Валенто Клаудо похмурому Капiтановi, яку вiн робив, задихаючись пiсля нестримного, вiдчайдушного бiгу кам'янистими стежками, ледве освiтленими останнiм промiнням призахiдного мiсяця... Суворий i рiшучим вираз обличчя Капiтана, коли вiн мовчки слухав Валенто Клаудо, не зводячи з нього пильного погляду примружених сiрих очей, i коротка, владна команда Ернана Рамiро, його рiшення, якого так напружено чекала Марта, чекала з гарячими сльозами на очах...
      А тодi... Тодi сталося неймовiрне!
      "Люцифер" вирушив, але зовсiм не так, як звичайно, м'яко i майже непомiтно. Нi, цього разу пiдлога затремтiла значно дужче, весь корпус машини наче напружився в зусиллi. "Люцифер" гойднувся. Олесь вiдчув, немов його тiло враз стало важчим. Ще гойдання, i дивне враження, як то буває в лiфтi, який стрiмко починає пiдiйматися вгору, дедалi прискорюючи швидкiсть.
      Вiдчутна вiбрацiя пiдлоги тривала. Проте дрiбно й напружено тремтiла не лише пiдлога, а й весь величезний корпус "Люцифера", нiби вiн iз зусиллям долав якийсь опiр. Такого Олесь ще нiколи не вiдчував навiть i тодi, коли "Люцифер", збираючи всi рештки своєї механiчної сили, плив пiдземним каналом. Може, то Капiтан вирiшив одразу набрати якнайбiльшу швидкiсть, адже в нього дуже мало часу, i тому включив механiзми на повну потужнiсть?
      Олесь пiдiйшов до iлюмiнатора, зазирнув у нього i скрикнув вiд здивування, схопившись руками за його краї.
      - Що з тобою, Алексо? - злякалася Марта, яка, мабуть, не помiчала нiчого з тих явищ, якi привернули увагу Олеся. Адже нею володiла зараз одна думка, одна турбота: про долю її батька, над яким нависла страшна загроза смертi. Вона сподiвалася ще, вона гаряче хотiла вiрити, що Капiтан здiйснить свою обiцянку, врятує батька, але як, яким чином вiн зможе зробити це? Залишалося так мало часу... Як дiстатися до нього, як зламати опiр охорони, хоч би Капiтан i дуже хотiв зробити це?..
      - Що сталося, Алексо? - повторила вона занепокоєно. - Щось не так, якась затримка? - Цього дiвчина боялася бiльше за все.
      - Iди сюди. Поглянь сама! - коротко вiдiзвався Олесь, не обертаючись. Вiн не мiг вiдiрватися од видовища, яке вiдкривалося перед його очима в iлюмiнаторi.
      Марта недовiрливо наблизилася, глянула - i так само скрикнула, вражена.
      У свiтанковiй iмлi далеко-далеко пiд ними пливли поля, горби, гаї. Де-не-де блимали поодинокi жовтавi вогники: то, мабуть, на фермах прокидалися селяни для нового трудового дня. Свiтлою змiйкою звивалася примхлива рiчка. Як округлi блюдця, повнi срiблястого молока, виблискували ставки. Вони повiльно пропливли внизу й зникли позаду. Звiдкись збоку виникла тонесенька, мов акуратно викреслена на рельєфнiй картi лiнiя залiзницi. Вона раптом розгалузилася на багато iнших лiнiєчок, серед яких яскраво горiли вогники: очевидно, то була станцiя. А за нею темною плямою вгадувався великий лiс, що скидався на пухнастий килим, який турботливо вкривав тиху, сплячу землю.
      Зi сходу небо помiтно свiтлiшало, на його фонi вже вирiзьблювалися легкi хмаринки, а позаду, на заходi, догоряли останнi зiрки, особливо яскравi тепер, коли переможний свiтанок уже готувався змести їх з небосхилу.
      - Ми летимо! - захоплено сплеснула руками Марта.
      - Летимо! - вiдгукнувся в тон їй Олесь.
      Так ось що мав на увазi Валенто Клаудо, коли говорив їм ще бiля ферми Кристобаля Гомеца, що "Люцифер" може встигнути на допомогу Педро Дорiльї, що є ще час i вони не знають, на що здатний могутнiй "Люцифер"!
      Капiтан поспiшав. Вiн зважив, мабуть, що звичайним шляхом "Люцифер" не зможе подолати велику вiдстань до Сан-Сальвадора за той обмежений час, який ще лишався до намiченої страти. Та й по дорозi могли трапитися якiсь затримки, адже всюди можна було чекати на пiдступнi засади ворогiв. I тому вiн обрав iнший, швидкий i несподiваний для тих ворогiв шлях, - повiтряний. Капiтан одразу пiдняв "Люцифер" у повiтря: тим i пояснювалася напружена дiя механiзмiв.
      "Пiдняв у повiтря"... Це легко сказати, але як же трудно усвiдомити той несподiваний факт, що "Люцифер" здатний не тiльки їхати по землi й проминати над нею, не торкаючись її колесами, не тiльки плавати по водi й пiд водою, а ще й вiльно лiтати в повiтрi! Лiтати без крил... Тут Олесь раптом спинився i, наскiльки було можливо, зазирнув в iлюмiнатор лiворуч i праворуч: а може, у "Люцифера" й крила з'явилися?.. Нi, крил таки не було. Як же "Люцифер", хоч i сповнений технiчних таємниць, може лiтати?
      Олесь на мить замислився i майже вiдразу знайшов вiдповiдь на це питання. Вiн згадав, що Ернан Рамiро свого часу розповiдав йому про антигравiтони, як за допомогою генератора антигравiтонiв "Люцифер" може перемагати земне тяжiння й линути над землею. Дуже просто: якщо "Люцифер" може вiдриватися за допомогою антигравiтонiв вiд землi бодай на метр, - а це Олесь бачив на власнi очi! - то чому, посиливши дiю генератора, вiн не мiг би злiтати й вище? Чому вiн не мiг би просто летiти в повiтрi, високо над землею, адже це по сутi одне й те ж?
      "Дуже просто"... Згадавши про цi легковажнi слова, якi ледве не вихопилися у нього вголос, Олесь вiдчув нiяковiсть. Та де ж там "просто"? Навпаки, надзвичайно складно, так складно, що нiхто, крiм Ернана Рамiро, досi й гадки не мав про таке! А вiн, Сивий Капiтан, не тiльки вiдкрив це, але й здiйснив, втiлив у своєму справдi чудесному "Люциферi".
      Повернувшись до Марти, Олесь мовив:
      - Ну, тепер ти сама бачиш, що Валенто Клаудо мав рацiю: ми встигнемо. I Капiтан таки виконає свою обiцянку! Ти бачиш, Марто, вiн справдi все може. Хiба не так? Вiн допоможе твоєму батьковi, вiн врятує його, я певен цього!
      Марта уже опанувала себе пiсля першого захоплення польотом "Люцифера". Очi її знов посумнiшали. Вона тихо спитала:
      - Але як? Навiть коли ми встигнемо... не запiзнимося...
      Дiвчина не закiнчила думки, надто вже страшною вона була. Та Олесь зрозумiв.
      - Встигнемо, Марто, це ж ясно. Що саме зробить Капiтан, я, звiсно, не знаю, але щось зробить таке, що вразить усiх. Недаремно ж "Люцифер" впаде на них прямо з неба!..
      2. НОВЕ РIШЕННЯ ЕРНАНА РАМIРО
      Ми вже знаємо, що так i сталося. "Люцифер", який спустився на тюремний двiр Сан-Сальвадора прямо з неба, врятував Педро Дорiлью, приголомшивши всiх своєю несподiваною появою.
      Важко ушкоджений гранатою, "Люцифер", мов величезна брила, нависав над кам'яним двором, над завмерлим вiд страху натовпом фалангiстiв. На нерухоме тiло Хосе Френко, що лежало посеред двору, не дивився нiхто. Всi погляди були зверненi на "Люцифер", на грiзну машину, яка нерiвними, наче судорожними рухами повiльно пiдносилася вгору, все ще мов нацiлена передньою частиною вниз, на скам'янiлу юрбу.
      Що зробить Сивий Капiтан, гнiвний голос якого ще звучав у вухах кожного з тiєї вже напiвмертвої вiд жаху юрби? Вище i вище пiдiймався "Люцифер", потроху вiддаляючись вiд двору. Може, вiн так i зникне, може, вiн нездатний через пошкодження застосувати свою зброю? Але чому ж вiн усе ще тримає пiд прицiлом носової частини цей тричi проклятий кам'яний мiшок, з якого немає виходу? Тремтячi й переляканi, фалангiстськi наймити почували себе приреченими. I все ж таки десь глибоко в душi у них ще ховалася надiя: а може... може...
      Даремнi сподiвання!
      Всi вони встигли ще побачити застиглими осклiлими очима, як з носової частини "Люцифера" одне за одним вилетiли в напрямi до них двоє чорних кiлець. Потiм слiпучий виблиск блакитного полум'я спалахнув на мiсцi тих кiлець. Але нiхто вже не встиг нi заплющити заслiпленi очi, нi почути гуркотливого вибуху, який струсонув кам'янi мури тюремного подвiр'я в'язницi Сан-Сальвадор. Для тих, хто був у ньому, не iснувало вже нiчого.
      А втомлений "Люцифер" поволi пiдiймався, хоч i з зусиллям, хоч i якимись ривками, над в'язницею, над її величезним кам'яним корпусом, всерединi якого, там, де було неприступне тюремне подвiр'я, клекотiло й вирувало полум'я, звивалися клуби чорного диму.
      Вище й вище в небо, далi й далi вiд зловiсного Сан-Сальвадора злiтав поранений "Люцифер"; все ще покiрно, хоч i з помiтним зусиллям, здригаючись i наче стогнучи, вiн виконував те, чого вимагав вiд нього Сивий Капiтан, який, зцiпивши зуби, напружено вiв його. Куди?
      Цього не знав поки що навiть Валенто Клаудо, який вже з хвилину стояв бiля дверей кабiни керування, не наважуючись вiдвернути увагу Капiтана вiд апаратiв. Хто-хто, а Валенто добре розумiв, у якому складному i загрозливому становищi вони перебувають. Адже вiн щойно закiнчив поверховий огляд тих пошкоджень, яких завдав "Люциферу" i його численним механiзмам вибух гранати.
      Нарештi Валенто Клаудо наважився:
      - Капiтане...
      Ернан Рамiро трохи повернув до нього блiде, напружене обличчя. Його гострi очi на мить спинилися на Клаудо. Тiльки на одну мить, i потiм знов Капiтан перевiв погляд вперед, у тому напрямi, куди летiв "Люцифер". Але Валенто Клаудо не мiг позбутися враження, що Капiтан за цю мить наперед дiзнався про все те, що вiн збирався розповiсти.
      - Доповiдайте, Валенто. Я слухаю.
      - Не дуже добре, Капiтане, - обережно почав Валенто Клаудо.
      - Це я знаю. Точнiше.
      - Розiрвана оболонка корпусу. Пошкоджено систему електромагнiтної завiси, вона не дiє, Капiтане.
      Валенто спинився. Таку доповiдь йому було дуже важко робити.
      - Далi?
      - Антигравiтонна дiя передньої частини також порушена. "Люцифер" тримається тiльки дiєю заднього генератора.
      - Так. Це збiгається з показаннями iндикаторiв. Полагодити принаймнi систему електромагнiтної завiси на ходу можна? Ви з'ясували?
      Валенто безпорадно розвiв руками:
      - Неможливо, Капiтане. Надто велике пошкодження, вибухом вирвано цiлi шари обмотки корпусу. Без бази не обiйтися.
      Вiн бачив, як ворухнулися зцiпленi щелепи Ернана Рамiро.
      - Велика пробоїна в оболонцi, Валенто?
      - Загалом близько квадратного метра, Капiтане.
      - Полагодити на ходу можна?
      Валенто Клаудо помiтно вагався. Нарештi вiн вiдповiв:
      - На ходу нi, Капiтане. Пластира такого розмiру в нас немає. Роботу треба провадити на землi.
      - На землi? I дати себе при тому розстрiляти? Так, Валенто? - Вперше за весь час розмови в голосi Ернана Рамiро забринiло помiтне роздратування.
      Валенто знов розвiв руками: вiн не мав вiдповiдi, яка могла б задовольнити Капiтана.
      Настала пауза, довга й болiсна. Капiтан уперто дивився вперед, не знаходячи розради. Мовчав i Валенто, розумiючи, що вiн не може запропонувати нiякого виходу. Адже тiльки на базi, тiльки там можна полагодити цi серйознi пошкодження. Але...
      Ернан Рамiро порушив мовчання першим. I його слова були саме про те, про що не наважувався говорити Валенто Клаудо.
      - З такою пробоїною "Люцифер" не може не тiльки зануритися пiд воду, щоб дiстатися бази, але й пливти по поверхнi води. Значить, це виключено.
      - Так, Капiтане, - ствердив Валенто Клаудо те, що, як вiн знав, було найдошкульнiшим в їх становищi.
      - Лишається тiльки посадка на землю, - продовжував Ернан Рамiро. Куди?
      Пiд ними, далеко внизу, пливла земля фалангiстської Iберiї, i всюди на тiй многострадальнiй землi на них могли чекати i, напевне, чекали пастки, розставленi полiцiєю i жандармерiєю. Опинитися на тiй землi означало неминучу загибель, бо позбавлений електромагнiтного захисту "Люцифер" був безпорадний проти нападу на нього. Та й залишатися надовго в повiтрi також було небезпечно: перша-лiпша зустрiч з якимсь лiтаком була б фатальною для "Люцифера". Адже тепер машина Ернана Рамiро не мала нi електромагнiтного захисту, нi потрiбної маневреностi...
      Крiм того, "Люцифер" зараз тримався в повiтрi тiльки за допомогою одного генератора антигравiтонiв, розмiщеного в заднiй його частинi. Цей генератор весь час приймав на себе подвiйне навантаження i дуже розiгрiвався. Отже, вiн також мiг вийти з ладу. Треба було якнайшвидше лагодити пошкоджений генератор, а для цього не обiйтися без посадки на землю. Де?..
      Де знайти такий шматок землi, таку бодай крихiтну дiлянку, де "Люцифер" зустрiв би друзiв, якi стали б на його захист i оборону на час ремонту або хоч не виказали його? Немає таких друзiв у "Люцифера", у Сивого Капiтана, i навiть у самого Валенто Клаудо не стало їх за останнiй час. Гiркий досвiд з Кристобалем Гомецом красномовно довiв це...
      I знов Валенто Клаудо мимоволi згадав про нiчну зустрiч Капiтана з Фредо Вiкторе.
      "Капiтане, Капiтане, чи вiрний ви шлях обрали? Чи не слiд було прийняти пропозицiї Фредо Вiкторе? Ми ж лишаємося самi, самi серед незлiченних ворогiв!.." - цi слова готовi були вже вихопитися в Валенто Клаудо. I знову вiн стримався, не змiг подолати вимог шанобливої дисциплiни: не можна, не можна висловлювати якiсь сумнiви, докоряти чимось Капiтановi, коли й без того йому тяжко, коли створилися такi складнi, загрозливi умови!..
      Валенто Клаудо мовчав. Мовчав i Сивий Капiтан. Про що думала ця загадкова людина? Чи згадувалися їй трагiчнi сторiнки далекого минулого, чи, навпаки, в уявi Капiтана малювалося майбутнє? Чи розум його був зайнятий складним вирiшенням питання про те, як i де дiстати можливiсть полагодити пошкодження "Люцифера", щоб знову скеровувати його в бiй проти запеклих ворогiв?..
      Мабуть, останнє, бо Ернан Рамiро рiшуче струсонув головою, мов вiдкидаючи непотрiбнi сумнiви й роздуми. Його руки енергiйно повернули штурвал керування. Сонце, яке досi лило своє вже гаряче промiння крiзь правий iлюмiнатор, наче стрибнуло назад, скоса зазирнуло ще раз до кабiни i зникло. "Люцифер", пiдкоряючись Капiтановi, круто повернув на пiвнiч.
      Майже звичайним своїм урiвноваженим голосом - хiба тiльки, що дзвенiла в ньому все ж таки якась неприродна напруженiсть! - Ернан Рамiро наказав, повертаючись до Валенто Клаудо:
      - Ставайте за штурвал, Валенто. Держiть цей курс. Вам вiн мусить бути знайомим. Ми летимо на острiв Тарквенiдо. Там навряд чи хтось заважатиме нам. А я тим часом сам огляну пошкодження. Все зрозумiло?
      Валенто Клаудо кивнув головою:
      - Так, Капiтане! Курс на острiв Тарквенiдо. Вiн узяв штурвал. Капiтан прийняв рiшення, а його обов'язок - точно й неухильно виконувати наказ.
      3. КУРС НА ОСТРIВ ТАРКВЕНIДО
      Далеко на пiвнiч вiд суходолу, кiлометрiв за сто вiд берега Iберiї, майже загублений серед вiдкритого моря, лежав невеличкий острiв, яким нiхто з давнiх-давен не цiкавився. Стратегiчної цiнностi вiн не являв; позбавлений якихось природних багатств i розташований досить далеко вiд суходолу, острiв цей не збуджував апетиту могутнiх iмперiалiстичних держав. Щоправда, повз нього пролягав морський шлях на пiвнiчний схiд, але майже нiколи пароплави не кидали якоря бiля його берегiв. Адже на маленькому островi не було нiчого, крiм рибальського селища, та й скелястi береги не приваблювали нiкого. Офiцiально острiв Тарквенiдо належав Iберiї, цього нiхто не заперечував. Та навiть жадiбний i корисливий фалангiстський уряд, який не обминав i найменшої можливостi визиску, лише зрiдка надсилав сюди якогось з третьорядних своїх уповноважених, щоб спробувати ще раз зiбрати податки з нужденних рибалок. Цим i обмежувався звичайний зв'язок уряду з маленьким скелястим островом Тарквенiдо.
      З усiх поглядiв, Сивий Капiтан не мiг зробити кращого вибору в їхньому становищi.
      Справа полягала лише в тому, щоб благополучно добратися до острова Тарквенiдо, не звернувши на себе уваги спостережних морських постiв. Тому Сивий Капiтан, незважаючи на збiльшену витрату свого дорогоцiнного за цих умов пального, вiв "Люцифер" на великiй висотi. Це збiльшувало шанси на те, щоб пролетiти непомiченими, коли мати на увазi оптичне спостереження. Але у прибережнiй смузi, можливо, iснували також радарнi пости, а для їх радiолокацiйних приладiв висота вже не мала значення. I це, очевидно, було зараз найбiльшою небезпекою.
      Зрозумiло, чому на "Люциферi" панував тривожний настрiй. Ернан Рамiро знов сам узявся за керування, використовуючи всi можливостi, всю потужнiсть пошкоджених механiзмiв для того, щоб проминути загрозливу прибережну смугу на якнайбiльшiй висотi, далi вiд населених пунктiв. Вiн особисто перевiрив перед тим розмiри i характер пошкоджень машини. Все збiгалося з словами Валенто Клаудо; та й наперед можна було знати, що зiрке око його випробуваного помiчника не пропустить нiчого. Стан "Люцифера" був тяжкий.
      I головне, що на ходу нiчого не можна було полагодити, всi роботи потребували посадки!
      - До того, як "Люцифер" приземлиться десь у безпечному мiсцi, нiчого не можна вдiяти, - понуро говорив Валенто Клаудо Олесевi, сидячи в маленькiй каютi. Його великi руки не знаходили собi мiсця, вони нудьгували за працею, мов знали, як потрiбна зараз пораненiй машинi їх вправна допомога. - Капiтан лишився сам бiля штурвала, вiн намагається зараз бути на самотi... такий похмурий, зосереджений, що аж сум бере дивитися на нього...
      - Вiн, мабуть, дуже засмучений, що машина пошкоджена. Адже для нього "Люцифер" все одно, що жива iстота, - зауважив Олесь.
      - Та це я й сам знаю, - нетерпляче вiдповiв Валенто. - Але ж ти не уявляєш собi, як тепер складно вести "Люцифер" у повiтрi, коли машина працює через силу, i в той же час уважно стежити за всiма показаннями приладiв. Це ж мiг би робити я i тим полегшити дiло. А вiн не хоче...
      - Валенто, я знаю, чому це!
      Валенто Клаудо запитливо поглянув на юнака:
      - Чому?
      - Тому, що Капiтан хоче зараз бути якнайбiльше зайнятий. Щоб у нього не залишалося нi часу, нi можливостi думати про щось iнше, крiм самого керування. Бо йому дуже боляче, ти розумiєш?
      - Що ж, можливо, ти й маєш рацiю, - погодився по паузi Валенто. - Але ж i я хочу щось робити, а не сидiти отак, склавши руки, поки ми проминемо прибережну смугу. Та й пiсля того до острова Тарквенiдо ще буде не близько... Ех! - важко зiтхнув вiн. - Хоч би вже проскочили, на душi б полегшало!..
      Хоч би проскочили... Олесь добре розумiв побоювання свого друга: адже Валенто Клаудо розповiв йому i про тяжкi пошкодження "Люцифера", i про рiшення Капiтана вiдносно курсу на острiв Тарквенiдо, i про небезпеки, якi поставали, коли б їх помiтили радарнi пости. Вiн говорив з юнаком, нiчого не приховуючи, дiлячись з ним всiма своїми побоюваннями i думками, так, як нiколи досi не розмовляв. Нiхто з них не згадував зараз про попереднi суперечки, Олесь бiльше не поривався нi в чому переконувати Валенто Клаудо, а той немовби забув про це. Але юнак усiєю душею вiдчував, що в тому й не було вже нiякої потреби. Нiчна зустрiч з Кристобалем Гомецом наче зламала, докорiнно змiнила щось у Валенто. Можливо, неабияку роль у цьому зiграли й нелегкi розмови його з Олесем. Але переламним пунктом стала зустрiч з старим другом, який так рiзко засудив вчинки i Сивого Капiтана, i самого Валенто Клаудо.
      О нi, жодним словом, жодним звуком Валенто не виявляв тiєї гострої боротьби почуттiв у своїй душi, яка володiла ним, вiд якої кровоточило його серце. Жодного слова докору або засудження чогось у Капiтанi не вихопилося в нього: для цього Валенто Клаудо був надто чесною, надто вiдданою людиною, яка не вмiла кривити душею.
      Навпаки, Олесь помiчав, що тепер Валенто говорить про Капiтана з якимсь особливо теплим спiвчуттям i любов'ю, хоч у його словах i вiдчувалася прихована гiркота. Немовби Валенто Клаудо раптом позбавився звички дивитися на Капiтана звiдкись знизу, вважаючи кожне його слово незаперечним законом, проявом мудростi надзвичайної людини, яка не може помилятися. Немовби Валенто Клаудо побачив у Капiтанi, крiм усього iншого, ще й простi людськi риси, навiть певнi хиби, яких вiн ранiше нездатний був помiтити, - i це, не шкодячи великiй повазi, додало до його ставлення ще й теплоту, i спiвчуття. Бо ж вiн любив Капiтана! I чи не найтяжчим для Валенто тепер було те, що вiн змушений був визнавати рацiй тих, хто засуджував погордливi вчинки Капiтана. Визнавати, мучитися через це i не мати змоги змiнити стан речей. Адже саме Валенто Клаудо найкраще знав характер Ернана Рамiро i тому розумiв, що вiн, раз обравши свiй напрям, уже не змiнить його, а пiде далi й далi тим обраним шляхом, нiкуди не звертаючи.
      Значить, тим самим шляхом мусить iти й Валенто - до кiнця, яким би той кiнець не був. Свою щиру душу й велике серце такi люди, як Валенто Клаудо, вiддають тiльки раз i вже неспроможнi потiм змiнити ставлення, змiнити почуття, що б не сталося.
      Так розумiв Олесь свого друга, який у цей час неуважно стежив крiзь скло iлюмiнатора за далекою рельєфною картою земної поверхнi, що повiльно пропливала внизу. Куди подiлася звична життєрадiснiсть, куди зникла весела посмiшка Валенто Клаудо, його жартiвливiсть i добрий настрiй? Звiдки взялися цi глибокi зморшки на враз змарнiлому вилицюватому обличчi? I очi втратили блиск... Де знайти Олесевi якiсь слова розради, щоб хоч трохи втiшити Валенто, вiдвернути його вiд гнiтючих тяжких думок?..
      Раптом Валенто Клаудо стрепенувся.
      - Нi, не можу далi так, - глухо мовив вiн. - Пiду до нього. Спробую зайти. Якщо не пустить, хоч дивитимуся з-за дверей. Все ж таки краще, нiж сидiти тут, осторонь...
      Вiн вийшов.
      Олесь залишився сам. Але через якусь хвилину дверi знов розчинилися, й голос Марти спитав:
      - Алексо, ми з батьком хочемо зайти. Добре?
      - Дивне запитання, - вiдгукнувся юнак, знизуючи плечима. - Звичайно, заходьте.
      Вiн дивився на веселе, радiсне обличчя Марти, на якому яскравими вогниками горiли її великi чорнi очi, i майже заздрив дiвчинi: все, все одiйшло зараз вiд неї далеко - i сумнiви, i турботи, i гнiтючий настрiй. Нею володiло одне щастя. Марта знов знайшла батька, вiн бiля неї, вiн врятований! Бiдолашна, вона й гадки не має про той загрозливий стан, у якому перебуває тепер "Люцифер", а разом з ним i всi вони... Та навiщо засмучувати її?
      - Сiдай, тату, - вже розпоряджалася Марта. - Алексо нам зараз розкаже про все, що тебе цiкавить. Правда ж, Алексо, ти розкажеш? Бо я ж не знаю нiчого.
      Олесь знову знизав плечима:
      - Не думаю, щоб я знав набагато бiльше за тебе. Особливо зараз.
      Вiн вiдчував на собi уважний, запитливий погляд Педро Дорiльї, i вiд цього йому було нiяково. Можна було не говорити Мартi про труднощi, якi їх чекають, але яке вiн мав право не сказати правди батьковi дiвчини?
      А Марта вже безтурботно питала:
      - Ну, наприклад, куди ми летимо? Ти ж, мабуть, це знаєш? Валенто сказав тобi?
      - На якийсь острiв Тарквенiдо.
      - Тарквенiдо? - перепитав Педро Дорiлья здивовано. - Навiщо? Адже, скiльки я пам'ятаю, це маленький пустельний острiв у вiдкритому морi!
      - Саме тому Капiтан i обрав його. Щоб ми там полагодили пошкодження, яких зазнав "Люцифер" вiд вибуху гранати...
      - I справдi, ми летимо над морем! - сплеснула руками Марта. - Як красиво! Тату, ти лише глянь!
      Олесь визирнув в iлюмiнатор. Справдi, землi вже не було видно, пiд ними розкинулася зеленкувато-синя морська поверхня. А вiн i не помiтив! Виходить, загрозлива прибережна смуга позаду? Проскочили?..
      I зразу ж таки вiн згадав: нiчого ще втiшного, бо невiдомо, помiтили їх чи нi. Це з'ясується тiльки згодом...
      Вони довгенько розмовляли. Марта жваво i навiть жартiвливо докоряла Олесевi, що вiн чомусь дуже заклопотаний i наче стурбований, а це, мовляв, зовсiм не личить йому. Звичайно, дiвчина просто неспроможна була зараз вiдчути в стриманих вiдповiдях юнака те, що вiн i справдi глибоко занепокоєний, що йому важко вiдповiдати їй. Марта була цiлком захоплена своїм щастям, своєю радiстю.
      Зате її батько дедалi уважнiше дивився на Олеся i немовби розумiв, що в словах юнака звучить щось бiльше, нiж звичайна стриманiсть. Принаймнi обличчя його вже не посмiхалося, як було в першi хвилини розмови. Нарештi, вiн спитав прямо:
      - А чому Сивий Капiтан не скерував "Люцифер" до його бази, де ремонт був би значно легшим? На островi Тарквенiдо немає нiчого, що допомогло б йому.
      Олесь завагався. Вiн не знав, чи має право говорити щось про пiдземну базу. Але тут його виручила Марта, яка вiдповiла:
      - Тату, як ти не розумiєш? База "Люцифера" мiститься пiд землею, i дiстатися туди можна тiльки пiд водою. Ну, а як же "Люцифер" може зануритися пiд воду, коли в нього отака велика дiрка в корпусi? Його заллє вода!
      - Розумiю, - озвався Педро Дорiлья. I додав: - Тодi справа серйозна... Ти, Марто, побудь тут, а я вийду, спитаю дещо Валенто. - Вiн подивився на Олеся, i юнак з усiєю очевиднiстю побачив, що Дорiлья справдi дещо зрозумiв.
      Але вiн не здiйснив свого намiру.
      У дверях, що розчинилися, показалася висока постать Валенто Клаудо.
      - А, ви всi тут? - якимсь нерадiсним, тьмяним голосом мовив вiн. - Можу вас поiнформувати. Iдемо на посадку. Все гаразд.