Мимоволi у вухах Олеся знов прозвучали дивнi, сповненi якогось погрозливого змiсту слова, що їх Сивий Капiтан твердо i самовпевнено промовив тодi, перед знищенням "Сан-Себастiана": "Я, володар технiки, людина, яка не боїться нiкого i нiчого... єдиний, хто має право наказувати всiм..."
      Хiба не дають цi слова якоїсь вiдповiдi? О нi, такого не може бути! Сивий Капiтан сказав їх у запалi, вражений жорстокими вчинками ворога, який готувався вже розтрощити "Люцифер" артилерiйським вогнем. У тих словах не можна шукати вiдповiдi на запитання про намiри й мету Капiтана. I все ж таки...
      Чиясь рука легко торкнулася плеча Олеся. Юнак рвучко обернувся. То була Марта, яка тихо увiйшла до каюти. Вродливе її обличчя було сумне, великi очi дивилися схвильовано, наче тим поглядом дiвчина шукала в Олеся захисту.
      - Що сталося, Марто?
      - Нiчого не сталося, Алексо. Менi страшно... я боюся...
      - Чого страшно, Марто? - здивовано подивився на неї юнак. - Що тебе лякає? На "Люциферi" нема чого боятися, останнi подiї блискуче довели це!
      - Не те, Алексо, зовсiм не те...
      - А що ж тодi?
      Марта озирнулась, наче хотiла переконатися, що її нiхто, крiм Олеся, не чує. I тихо, майже пошепки сказала:
      - Я боюся Капiтана...
      - Що?.. - навiть розгубився трохи вiд несподiванки юнак. - Що ти верзеш, Марто? Боятися Капiтана, який так добре ставиться до нас обох?.. Боятися людини, яка вирiшила допомогти твоєму батьковi, визволити його з в'язницi... нi, ти щось плутаєш, Марто!
      Дiвчина схилила голову. В усiй її постатi з безпорадно опущеними руками було щось таке зворушливе, що в Олеся стиснулося серце: бiдолашна Марта, з нею щось не гаразд, треба допомогти їй, але перед тим потрiбно з'ясувати, що ж саме її турбує.
      - Слухай, Марто, - розсудливо почав Олесь, - розкажи менi, в чому справа. Щось трапилося? Може, Капiтан був чимось роздратований i гримнув на тебе? Та кажи ж нарештi! Чим вiн тебе так перелякав, що ти й слова вимовити не можеш? Я не розумiю.
      Марта пiдвела на нього сумний, докiрливий погляд.
      - Я бачу, що ти й справдi нiчого не розумiєш, - мовила вона.
      - Так поясни тодi менi! Що трапилося? I що тебе перелякало?
      - Нiчого не трапилося, я тобi вже казала. I нiщо мене не перелякало, я не з таких. Тобi вже час знати це.
      Дiйсно, важко мати справу з дiвчатами! Щойно в Марти був такий кволий, зворушливий вигляд - i одразу на тобi! Говорить так, начебто Олесь завинив, докоряє, немов образилась...
      А Марта вже вела далi, не чекаючи на запитання:
      - Так, Капiтан обiцяв визволити мого батька, i я йому дуже вдячна за це. I ставиться вiн до мене добре, хiба я заперечую? Не в тому рiч, Алексо.
      - А в чому ж тодi?
      - У ньому самому є щось таке, чого я боюся. Щось страшне. Не знаю... ну, як тобi пояснити, Алексо, коли ти не розумiєш цього, не розумiєш, правда?
      Вона тоскно дивилася на Олеся, пальцi її нервово перебирали носову хусточку. Юнаковi дуже хотiлося заспокоїти Марту. Але що мiг вiн вiдповiсти, коли й справдi все це було для нього незрозумiлим? Тому вiн тiльки сказав, як мiг, най-лагiднiше:
      - Марто, мила, краще ти просто подiлися зi мною своїми думками. Ну, от, розкажи все-все, що ти думаєш.
      - Не знаю, чи зумiю, Алексо, - тихо мовила дiвчина. - Але менi так хочеться, щоб ти зрозумiв... бо з ким же менi ще подiлитися тут?.. - Вона несмiливо знов пiдвела погляд на Олеся, стурбований, сповнений щирого прохання погляд її вологих темних очей.
      - Слухаю, Марто, люба, слухаю тебе! - вихопилося в юнака. - Ну, кажи, що ти знайшла такого страшного в Капiтанi?
      - Нi, я почну не з цього, Алексо, так менi буде легше. От вiзьми Валенто: я знаю, що вiн добре ставиться до мене...
      - А Капiтан хiба погано? - обурено перебив її Олесь.
      - Та не поспiшай, дай сказати. Коли Валенто щось говорить, то я знаю, вiдчуваю, що це в нього йде вiд душi. Вiд хорошої, доброї душi людини, яка любить i мене, i тебе, й iнших своїх товаришiв, i я знаю, певна, що на його руку завжди можу обiпертися, можу довiритися йому всiм серцем; не розмiрковуючи, це зважуючи. Хiба не так, Алексо?
      - Так, звичайно. А ти хочеш сказати, що Капiтан iнший? Не бачу в цьому нiчого дивного. Бо й на нього i ти, i я можемо смiливо покластися, вiн мужнiй i благородний. Тiльки Капiтан не такий простий, як Валенто, вiн незрiвнянно складнiший. Хiба ж ти не чула, скiльки йому довелося перенести за своє життя? Тому вiн i став загартований, твердий, як сталь...
      - Нi, нi, ти помиляєшся, - палко перебила юнака Марта. - Це правда, що Капiтан багато пережив. Але хiба мало пережив Валенто? Ти ж це знаєш.
      - Знаю, - похмуро погодився Олесь. Вiн наче знов почув проникливий голос Валенто Клаудо, що розповiдав йому про долю розстрiляних iберiйських патрiотiв.
      - Справа не в тому, хто скiльки пережив, - наполегливо вела далi дiвчина, - а в тому, яка в людини душа. Один може дуже багато пережити i вистраждати, але все одно вiн добре ставитиметься до людей, любитиме їх. А iнший...
      Вона замовкла, збираючись з думками.
      - Що iнший?
      I раптом Марта заговорила тихо, майже пошепки, наче сама боялася своїх слiв:
      - Алексо, Капiтан не любить людей! Вiн гордий, самовпевнений, холодний. I жорстокий! Для нього на свiтi є тiльки одне: те, що вiн вирiшив...
      - А що вiн вирiшив, на твою думку?
      - Помста - i ще... не знаю! Звiдки менi знати? Хiба його можна зрозумiти? Але вiн, як той гравець у шахи...
      - При чому тут шахи? - здивувався Олесь.
      - Я, мабуть, дуже дурна, Алексо. Але завжди, коли я дивилася, як грають у шахи, менi було шкода пiшакiв i iнших фiгур...
      - Та що ти верзеш? Як так шкода?
      - Ну зрозумiй трошки, Алексо! Гравець хоче виграти партiю, вiн хоче завдати мат противниковi. I коли вiн надумав, як це зробити, тодi вiн безжалiсно вiддасть i пiшакiв, i iншi фiгури, i навiть королеву, аби за рахунок цього дати мат. Але ж пiшаки й iншi шаховi фiгури - дерев'янi, вони не вiдчувають того, що їх життям гравець розпоряджається отак безжалiсно. А коли б вони були живi? Що тодi?
      - Он як ти мiркуєш, - задумливо мовив Олесь. - Живi пiшаки... гм... i гравець, що розпоряджається їхньою долею... - Здається, юнак починав розумiти, що мала на увазi Марта. А вона продовжувала так само палко:
      - Так i Капiтан. Вiн веде свою гру. Вiн прагне помститись... як, я не знаю. Мабуть, жорстоко. А люди навколо нього - все одно, що пiшаки в складнiй грi. Вiн ставиться до них зверхньо, йому вони нiщо. Потрiбнi йому, - хай живуть. Зникла в них потреба, - вiн, не задумуючись, знiме їх з дошки... знищить, як отих людей на мiноносцi! А хiба вони були в чомусь виннi? Просто вони заважали Капiтановi, стали на його шляху... Коли б вiн любив людей, вiн не мiг би так робити! I я боюся його, вiн страшний, Алексо!
      Олесь мовчки здивовано поглядав на Марту. Нiколи вiн не думав, що ця завжди мовчазна й несмiлива дiвчина, весь свiт якої, здавалося, обмежувався турботами про долю батька, може отак мiркувати. Вона говорила, i щось нове, доти незнайоме поступово вiдкривалося перед юнаком. Немовби Марта примусила його побачити те, про що вiн сам не наважувався подумати; вiн вiдчував, що дiвчина водночас, хоч, мабуть, i не бажаючи цього, виявила якiсь його власнi потаємнi, ще й досi не яснi для нього самого думки, тривожнi, плутанi. Цi думки краще всього було б вiдкинути геть, бо вони були важкими, неприємними, змушували далi й далi заглиблюватися в них, згадувати про те, що так спокiйно i впевнено говорив тодi їм Фредо Вiкторе. Але Олесь не мiг позбутися їх, ба, раз прийшовши, тi тривожнi думки не лишали його, мабуть, саме тому, що в якiйсь неяснiй, неусвiдомленiй формi вони вже iснували i ранiше в глибинах його душi.
      - Ти мовчиш, Алексо?.. А я так сподiвалася, що ти зрозумiєш мене, що менi буде легше, коли я подiлюся з тобою всiм цим...
      Лагiдний, нiжний голос дiвчини звучав ще тихiше, нiж ранiше. Сумнi очi шукали в обличчi юнака спiвчуття, допомоги. Що сказати їй, як пiдбадьорити, як втiшити, коли й самому Олесевi так тривожно, коли Марта пробудила в ньому давнi неяснi сумнiви?..
      - Ти мовчиш, Алексо? - повторила вже зовсiм пошепки Марта, нiби остаточно втрачаючи надiю. - Ти лишаєш мене отак?..
      - Нi, Марто, нi! - вигукнув Олесь. Вiн схопив вузеньку руку дiвчини, одразу вiдчувши, як похололи її тонкi пальцi. - Нi, Марто, я не мовчу! Я не лишаю тебе - i не залишу нiколи! Як ти могла подумати таке? Я розумiю тебе, i ми будемо з тобою разом... i я зроблю все, все, що вiд мене залежатиме, щоб ти... щоб ми з тобою... ну ж, Марто, не треба плакати, все буде гаразд, дай менi руку, посмiхнися трошки, Марто... отак, iще трошки, iще!.. Бач, наскiльки краще, коли ти посмiхаєшся?..
      Вони сидiли поруч. Олесь дивився в ще вологi очi Марти, тримав її руку, бачив її кволу, ще непевну посмiшку, плутано щось говорив i думав: як хороше вiдчувати, що є дiвчина, для якої ти радий був би зробити все, все на свiтi.
      Роздiл п'ятнадцятий
      1. МЕЛОДIЯ СРIБНИХ ДЗВОНИКIВ
      Дивними, сповненими розгубленостi й неясних тривог були цi днi для Олеся. I не тiльки тому, що на нього справила велике враження остання розмова з Мартою.
      Так, подiї останнього часу: полювання полiцiї на "Люцифер", безжалiснi намагання знищити i чудову машину, й її винахiдника - не могли не вплинути на Сивого Капiтана. Але хiба ж можна було чекати вiд нього такої разючої змiни, яка сталася?
      Куди подiлася звична м'якiсть i лагiднiсть Капiтана в розмовах з Олесем, якi так чарували юнака? Ернан Рамiро, який досi, зустрiчаючи хлопця, завжди знаходив для нього ласкаве слово, тепер нiби зовсiм не помiчав його.
      Ранiше з командою "Люцифера" Сивий Капiтан завжди говорив стримано, впевнено, дещо владно, але то був голос i тон старшого товариша, якого поважали. Тепер Сивий Капiтан тiльки наказував - коротко, уривчасто, як повновладний господар, який навiть не мiг припустити, щоб хтось насмiлився заперечувати чи не виконати його категоричного наказу. Бiльше того. Вже кiлька разiв Олесь помiчав, як Сивий Капiтан нервово стискував кулаки, погрозливо насуплюючи кошлатi брови, коли, на його думку, якийсь наказ виконували не досить чiтко. Цього також, безумовно, не бувало ранiше. Невже ж його справдi зробило таким жорстоким прагнення до помсти, що цiлком опанувало ним?..
      Ернан Рамiро тепер весь час перебував або в своїй каютi, або в кабiнi керування, бiля приладiв. На другий день пiсля загибелi "Сан-Себастiана" Олесь вирiшив був, як i ранiше, зайти до кабiни керування i спитати про щось Капiтана. Та щойно вiн вiдкрив рота, як Рамiро, не повертаючи навiть голови, сухо одрiзав:
      - Я не кликав тебе, Олесю. Коли ти будеш потрiбен, тебе покличуть. Iди.
      Схиливши голову, нiчого не розумiючи, юнак вийшов. Хiба вiн чим завинив перед Сивим Капiтаном? Хiба ж той сам не дозволив йому звертатися до нього коли завгодно?..
      За цi днi вiдбулося кiлька стрiмких, блискавичних поїздок "Люцифера" в рiзнi кiнцi країни. Здебiльшого вирушали вночi: мабуть, Капiтан не хотiв наражатися на небезпеку зустрiчi з пiдступними ворогами. Та то було лише здогадкою Олеся, який, певна рiч, нiчого не знав про намiри Ернана Рамiро i про мету тих поїздок. Можливо, щось сказав би Валенто Клаудо, але кремезний механiк був надто зайнятий, щоб розмовляти з юнаком.
      Тiльки протягом останнiх двох дiб, коли "Люцифер" стояв у печерi-базi, дiставшись до неї пiдводним ходом з моря, Валенто Клаудо разiв зо два забiгав до Олеся, та й то лише для того, щоб весело ляснути його по плечу й обмiнятися кiлькома словами. Чи помiчав Валенто якiсь змiни в Капiтанi, для Олеся лишалося невiдомим. Власне, i тут, у печерi, також тривала напружена праця, яка забирала весь час i Валенто Клаудо, i всiєї команди.
      Олесь бачив, як навантажують на "Люцифер" якесь спорядження, як у рiзних частинах машини замiнюють деталi або навiть цiлi механiзми. Як сказав мимохiдь Валенто, Сивий Капiтан здiйснював у "Люциферi" певнi удосконалення, але якi саме, Олесь не знав. Люди тут лише керували роботою механiзмiв, що робили за них мало не все. Було щось дивне й подеколи страшнувате для незвиклого ока, коли якийсь складний механiзм самостiйно виробляв з шматка металу замовлену йому деталь, а закiнчивши роботу, клав свiжу, блискучу деталь поряд себе, подавав сигнал свистком чи лампочкою, що запалювалася на ньому, i немов покiрно чекав дальших розпоряджень...
      Власне, мiркував Олесь, iнакше тут i не могло бути. Коли б Ернан Рамiро не потурбувався про наявнiсть усiх цих механiзмiв i автоматичних машин, хiба ж змiг би вiн упоратися з потребами ремонту i постачання величезного "Люцифера"? Та тодi б тут потрiбнi були сотнi майстрiв i робiтникiв! Тiльки цi розумнi машини, автоматичнi верстати i механiзми й робили можливим швидкий ремонт i лагодження того, що псувалося або виходило з ладу на "Люциферi". Особливо тепер, коли не припинялося полювання на автомобiль i часто доводилося лагодити пошкодження, заподiянi "Люциферу".
      Час вiд часу юнаковi було незручно, нiяково, що вони з Мартою нiчого не роблять у той час, коли всi навколо напружено працювали. Але тут нiчого не можна було вдiяти: до чого б серед тих складних машин i механiзмiв могли прикласти свої недосвiдченi руки Олесь з Мартою? Колись, правда, Капiтан сказав юнаковi, що згодом дiло знайдеться i для нього; але то було давно, ще тодi, коли Сивий Капiтан помiчав його i говорив з ним...
      Тепер Олесь говорив тiльки з Мартою. Дедалi бiльше часу проводили вони разом. Дiвчина охоче розповiдала йому про своє життя, i Олесь слухав Марту з непослабним iнтересом. Вiн i не помiтив, з якого часу рiшуче все, навiть найдрiбнiшi деталi з життя дiвчини почали глибоко цiкавити його, так само, як кожен жест, кожна посмiшка здавалися йому дорогими i близькими, сповненими якогось важливого змiсту. Одне тiльки засмучувало Олеся пiд час таких розмов: це те, що вiн не мiг так само щиро i безпосередньо розповiсти Мартi про себе. Дiвчина здивовано поглядала на юнака.
      - Та невже ж ти й справдi нiчого не пам'ятаєш про своє минуле? Ну, спробуй згадай хоч що-небудь!
      Проте непроникна пелена ще не спала з пам'ятi Олеся. Тiльки й лишилося згадки, що про поїзд, який кудись мчав на повному ходу... гуркотiння, чорне провалля i нiчого бiльше...
      I зараз, коли вони вдвох сидiли бiля приймача в каютi Олеся, слухаючи одноманiтнi мелодiї танцювальної музики, хлопець невтiшно схилив голову на руки. Як важко усвiдомлювати, що в тебе невiдомим чином зникло минуле! Коли б вiн тiльки знав, як пригадати його!..
      А тут iще та дратiвлива музика, що, здається, вся цiлком складається з виючих труб та оглушливих барабанiв, хрипких вигукiв якоїсь несамовитої жiнки i котячого виску пронизливих дудочок...
      Раптом Олесь здригнувся. Що це? Що за дивна змiна?
      В репродукторi зникло виття i барабанний гуркiт. Крiзь сухе потрiскування атмосферних розрядiв звiдкись, дуже здалеку, наче з якогось iншого свiту, долинали м'якi мелодiйнi звуки, нiжний передзвiн. Цi лагiднi звуки несли з собою щось рiдне, до болю в серцi знайоме: вони виринали один за одним, створюючи виразну мелодiю, хоч i коротеньку, хоч i нескладну... i та мелодiя раз у раз повторювалася, примушуючи серце солодко стискуватись водночас вiд туги i вiд радостi... Та що це? Чому в грудях раптом стало так гаряче, чому в Марти схвильоване, сяюче обличчя, немов i вона вiдчуває те ж саме?
      Пальцi дiвчини завмерли на ручцi приймача, наче вона боялася необережним рухом сполохнути цю нiжну, ледве чутну мелодiю, яку вигравали далекi срiбнi дзвiночки. Тихо-тихо, чи не самими губами Марта заговорила:
      - Як приємно, Алексо, як нiжно звучить цей сигнал, правда? Я всього раз чи два в життi чула його, у Фредо Вiкторе... бо це ж так далеко вiд нас i спiймати по радiо дуже важко... Алексо, ти ж знаєш цей сигнал? Дядя Фредо казав, що це уривок з якоїсь пiснi, пiснi про Москву i про Радянську країну, так, Алексо?..
      По Москву? Про Радянську країну? Так, так, ось воно: "Широка країна моя рiдна!.. Широка країна моя рiдна!" Сигнал, позивнi московської радiостанцiї!
      - Москва! Рiдна Москва!
      Кiсточки пальцiв, якими Олесь стискував край лiжка, побiлiли вiд напруження. Москва!.. Вiн переводив широко розкритi очi з Марти на приймач, знов на Марту, хотiв щось сказати, щось вигукнути - i не мiг.
      - Алексо! Що з тобою? Ти зблiд! Тобi погано? Алексо! Та скажи, в чому рiч!
      Олесь насилу вимовив:
      - Зажди... зажди, Марто... я зараз, зараз...
      Щось велике, ще не усвiдомлене, але таке велике й важливе, що закривало собою все iнше, - поволi пiдiймалося з глибини душi Олеся. Воно заповнювало груди, воно нездоланною, могутньою хвилею заливало душу, груди, голову, яка немовби йшла обертом. Один за одним поставали ще неяснi образи, картини. Вони напливали гарячими поштовхами, змiшувалися, зникали - i знову виникали, дедалi яснiшi, барвистiшi... I водночас потроху зсувалася та важка, непроникна пелена, яка досi огортала чорною ковдрою те, що юнак марно намагався згадати. Свiтлi проблиски розривали ту пелену, як гостре яскраве промiння сонця прорiзує iнодi густi хмари. Пелена розступалася неохоче, вона одразу змикалася i зливалася знов, щойно пригасав ще нестiйкий проблиск пам'ятi. Але зате й проблискiв ставало дедалi бiльше, вони краяли важку сiру пелену на шматки, розштовхували її, вiдкриваючи, немов ясне чисте небо, широкi краєвиди i картини того, що Олесь уже вiдчаявся був згадати...
      Радянська країна... рiдне мiсто... заллятi сонцем вулицi, якими вiн хлопчиськом повертається зi школи... прощання з батьком i матiр'ю, коли вiн вiдпливав юнгою на теплоходi... потиск батькової руки й короткi обiйми, як i належить чоловiкам... i сльози матерi, її поцiлунки, вiд яких було i трохи соромно, i невимовно приємно... плавання в далекi краї... напад фалангiстського вiйськового корабля... полон... концтабiр... довге-довге чекання... вiд'їзд багатьох товаришiв... i знов чекання... i нарештi дозвiл приїхати на Батькiвщину... поїзд... довгоноса людина в широкому пальтi... гуркiт залiзничної катастрофи... Валенто i Сивий Капiтан...
      Усе це пролинуло майже враз, обганяючи одне одне, заливаючи яскравим свiтлом минуле юнака, наче хтось крутнув електричний вимикач, i вiд цього зникла темрява, i стало видно все-все, хоч доторкнися рукою.
      Олесь боявся поворухнутись: а що, коли раптом вiн знов усе забуде? Вiн обережно повернув голову лiворуч, праворуч, мов перевiряючи, чи мiцно тримається в нього пам'ять, чи не зникає щось? I тодi вiн помiтив, як тривожно дивиться на нього Марта. А, та й правда, адже вона не розумiє, що сталося!
      - Марто, люба, все минуло! Я пам'ятаю! Все, чисто все пам'ятаю! До мене повернулася пам'ять!
      Вродливе обличчя дiвчини засяяло щирою радiстю.
      - Ти згадав, Алексо! Справдi? I тепер тебе нiщо не мучитиме? Згадав, хто ти i що з тобою було ранiше?
      - Так, Марто, так! Усе знаю, все згадав. Я одужав, Марто!
      - Та ти й не був хворий, Алексо, я ж тобi казала, тiльки ти не вiрив менi, що все буде гаразд!
      - Ой Марто, як хороше! I яка ти розумна, яка гарна!
      Вiн скочив i кинувся до дiвчини. Схопив її в обiйми i палко поцiлував, вкладаючи в цей поцiлунок усю свою безмiрну радiсть. Марта зашарiлася, вона соромливо пручалася, хоч очi, великi й блискучi, зраджували її i красномовно говорили про таку ж саму радiсть i хвилювання.
      - Та зажди, зажди, Алексо! Та що ж ти робиш? Ну, стривай! Я ж тобi кажу, Алексо, - викрикувала вона, ледве переводячи подих.
      Але Олесь не чув нiчого i схаменувся тiльки тодi, коли раптом почув здивований голос Валенто Клаудо:
      - Оце так картина! Як я бачу, ти, юначе, часу не гаєш. Та й Марта теж тиха-тиха, а бач, що воно виходить!
      2. НЕ ЗАПИТУЙ МЕНЕ, ОЛЕСЮ
      Тепер настала черга почервонiти й юнаковi. Справдi, якось воно вийшло трохи не так... Валенто Клаудо стояв бiля дверей i похитував головою, поглядаючи то на Олеся, то на Марту, якi почували себе дуже нiяково. Першою опанувала себе дiвчина. Вона кинулася до механiка й обхопила його шию руками:
      - Дядю Валенто, та ти ж зрозумiй, що сталося! Алексо все згадав!
      - Що згадав? - не зрозумiв одразу Клаудо.
      - Все про себе, що з ним ранiше було. Ми слухали радiо, i раптом менi пощастило спiймати московськi дзвоники, як вони вiдбивали мелодiю... Алексо враз зблiд, i я подумала, що вiн захворiв... а вiн каже менi мовчати, а сам такий блiдий i напружений... а потiм усе й згадав, розумiєш, дядю Валенто? I тодi ми обоє дуже зрадiли... Ну, i тодi Алексо...
      - Гм... - трошки недовiрливо пробурмотiв Клаудо, все ще запитливо поглядаючи на Олеся.
      - Це правда, Валенто, - дивлячись йому просто у вiчi, мовив юнак. - Я не знаю, як саме це сталося, але я згадав усе. I тепер ти, нарештi, повiриш менi, що я нiчого не хотiв вiд тебе ховати. Бо тепер я можу розповiсти про себе все-все... все життя!
      - Отак-таки зразу й згадав усе? - перепитав iще Валенто.
      - Не знаю... може, i не одразу, а за кiлька хвилин. Я не можу сказати, як це було. Але зараз нiби я нiколи нiчого й не забував.
      - Ну, тодi менi лишається тiльки поздоровити тебе, Олесю, - широко посмiхнувся чесний Валенто Клаудо. Вiн вiдкрив обiйми: - Iди-но сюди, я теж розцiлую тебе! Можливо, це тобi й не буде так приємно, як попереднiй поцiлунок, але...
      I вiн притиснув до себе юнака.
      - А тепер розкажи менi, хоча б i коротенько, що ж саме ти згадав про себе? - спитав, вiдпускаючи Олеся, Валенто. Вiн сiв на лiжко, уважно вдивляючись у схвильоване обличчя юнака.
      Але як розповiсти коротенько про цiле життя? Збиваючись, перестрибуючи з одного на iнше, Олесь говорив про те, що згадувалося найпершим, що здавалося найважливiшим. I хоч це була й дуже кострубата, незв'язна розповiдь, обидва його слухачi, i Марта, i Валенто Клаудо, слухали, не пропускаючи жодного слова. Адже перед ними був тепер i той самий, i дещо iнший Олесь. Той самий, бо вiн лишався звичним для них, безпосереднiм, жвавим юнаком; iнший - бо з його розуму спала пелена, яка заважала йому, пригнiчувала. Олесь пам'ятав! Вiн пам'ятав усе-все, наче й не страждав нiколи вiд того чорного провалля в пам'ятi!
      Раптом юнак спинився. Вiн глянув на Марту, потiм на Валенто Клаудо, трохи завагався i нарештi мовив:
      - I як же менi хочеться додому! Ой, i сказати не можу! От коли не пам'ятав нiчого, то було якось по-iншому. Здавалося, є десь дiм, далеко-далеко... наче в туманi, невиразно. А зараз так ясно бачу любу мою Батькiвщину, така вона мила моєму серцю, що аж стискається все всерединi... I коли тiльки менi пощастить її побачити?..
      Справдi, коли таке може статися? I хiба ж тут залежить щось вiд волi самого Олеся, закинутого долею у бурхливий вир подiй, заплутаних i складних?.. Звiсно, нi; йому лишається тiльки чекати i мрiяти, мрiяти про далеку Батькiвщину, про повернення до неї, рiдної...
      Валенто Клаудо спiвчутливо поглянув на юнака:
      - Все прийде в свiй час, друже! Бач, хоча ти й не вiрив, а сталося так, як тобi казали i я, i Капiтан: адже пам'ять до тебе повернулась? I далi теж буде все прекрасно... До речi, ти вже сказав Капiтановi про новину з тобою? Нi? Ех, ти, а вiн напевно дуже зрадiв би, почувши про таку приємну подiю!..
      Капiтан?.. Олесь трохи розгублено подивився на Марту. її очi були опущенi.
      - А чого ж, i справдi, ти досi не сказав Капiтановi про це? - вiв далi Валенто, не помiчаючи, як з обличчя юнака потроху збiгала радiсть.
      - Ну... коли б же я мiг?.. - повiльно сказав Олесь. - I я не знаю, чи буде це йому зараз цiкаво... можливо, Капiтану воно й нi до чого...
      - Як так? Що ти говориш? - щиро обурився Валенто. - Та як ти взагалi можеш казати таке? Капiтан, який так любить тебе...
      Олесь ще раз подивився на Марту. Вона нiби нiчого не чула. Тiльки її тонкi пальцi, що нервово перебирали край накинутої на плечi хустки, виказували її внутрiшнє напруження. I тодi Олесь швидко сказав, наче кинувшись у воду:
      - Капiтан нiкого не любить. Вiн не любить людей.
      Валенто Клаудо не змiг приховати свого подиву. Мабуть, вiн нiяк не чекав таких слiв. Його рот вiдкрився, потiм закрився, наче вкрай обурений механiк не мiг знайти слiв. I вже пiсля того Валенто вибухнув:
      - Ти... ти говориш таке! Та як ти насмiлюєшся судити Капiтана, який врятував тебе? Капiтана, який ставиться до тебе, мов до рiдного сина! Вiн не любить людей, га? I це ти кажеш про людину, яка держить тебе при собi, яка на твоїх очах вирiшила ще й допомогти моєму друговi, Педро Дорiльї? Нi, це нi на що не схоже! Марто, чи ти чула таке?
      I тодi настала хвилина, коли доброго i чесного Валенто Клаудо наче вразило громом. Бо саме тодi, коли вiн перевiв погляд на Марту, чекаючи, що дiвчина висловить принаймнi таке ж саме обурення словами Олеся, як i вiн сам,- вона, все ще не пiдводячи очей, тихо мовила:
      - Я, мабуть, дуже дурна, дядю Валенто, але Алексо сказав те, що думала й я. Менi весь час страшно, дядю Валенто! Ти розумiєш, я знаю, що тепер усе моє життя залежить вiд Капiтана. Бо вiн обiцяв звiльнити батька, а... а потiм наче зовсiм забув про це. I жодного разу не згадав про свою обiцянку... А мiй любий татусь сидить у в'язницi, його, може, катують...
      - Дурницi! - знов спалахнув Валенто Клаудо. - I твого батька нiхто не катує, i Капiтан, напевне, добре пам'ятає про все. З якої це речi ти вимудрувала, що Капiтан не виконає своєї обiцянки? Хiба досi вiн не робив усе так, як казав? Ти даремно хвилюєшся, Марто. Капiтан не терпить несправедливостi, вiн радий був би всiм допомогти i зробити всiм краще... Капiтан знає все, от що!
      Олесь побачив, як Марта на мить пiдвела погляд на Валенто. В очах її стояли сльози. Звичайно, вона хвилюється, вона звикла ставитися до Валенто Клаудо, як до кращого батькового друга, чиї слова й думки завжди були для неї дуже вагомими, вона просто не наважується сказати Валенто те, що говорила так щиро Олесевi. Ну, гаразд, тодi вiн скаже це сам! I, не думаючи бiльше нi про що, юнак палко заговорив:
      - Капiтан знає все, ти кажеш, Валенто? I коли вiн щось сказав, то все це цiлком вiрно й буде виконано, так?
      - Звичайно. Та яка тебе муха вкусила, хлопче? Що ти маєш на увазi? - в голосi Валенто Клаудо бринiло щире здивування.
      - Тодi, виходить, вiрно й те, що Капiтан оголосив себе володарем, єдиним, хто має право наказувати всiм i вирiшувати долю людей? Вiн хоче помститися фалангiстам, добре. Але вiн посилає на морське дно сотнi людей, якi були виннi лише в тому, що ними розпоряджалися офiцери, командири мiноносця, так? За що Капiтан убив їх, скажи, Валенто? I чи не про те, що може саме так статися, говорив тодi Фредо Вiкторе? Кажи, Валенто! Бо це не лише, мої думки, так думає й Марта. Ну, вiдповiдай нам щиро, як завжди, як ми звикли говорити з тобою!
      Валенто Клаудо аж вiдсахнувся вiд несподiванки, так здивував його раптовий спалах Олеся.
      - Ну, знаєш... - уже нерiшуче пробурмотiв вiн, не знаходячи потрiбних слiв.
      - Нi, ти скажи! - наполягав Олесь. Юнак добре розумiв, що розмова набула дуже гострого характеру i невiдомо, чим вона скiнчиться. Та вiн помiтив, що Валенто Клаудо вагається, вагається... О, мабуть, i в його душi, десь у глибинi, теж ворушаться сумнiви...
      - Скажи, Валенто!
      Обличчя Клаудо спохмурнiло. Здавалося, що в ньому борються складнi почуття. Нарештi вiн вимовив:
      - Я знаю Капiтана давно, хлопче. I знаю його серце... як i всi ми тут, на "Люциферi". А скiльки часу знаєш його ти, щоб мати право не лише мiркувати так про нього, а й засуджувати його?
      Гiркота й бiль бринiли в словах Валенто. Серце Олеся стислося: вперше вiн бачив доброго й щирого, завжди життєрадiсного i бадьорого механiка таким непевним себе, вперше чув такий глибокий докiр у тому, що вiн говорив. Кинути б усе, не засмучувати б бiльше цю хорошу, чесну людину... та нi, раз почавши, Олесь зобов'язаний не здаватися, а довести до кiнця свої думки!
      - Я не засуджую його, - твердо вiдповiв юнак. - Я кажу тобi, Валенто, про те, що свого часу говорив нам з Мартою Фредо Вiкторе. А ти ж сам казав, що Вiкторе справжня людина, яка добре розбирається в усьому. I ти бачиш, що слова Фредо Вiкторе справджуються... Капiтан робить так, як i передбачав Вiкторе. А ти сам, Валенто, хiба не бачиш цього?
      Клаудо мовчки дивився на Олеся. Вiн помiтно вагався, i це мiг би прочитати на його обличчi кожен. Чесний i щирий Валенто не вмiв приховувати своїх почуттiв. Вiн шукав i не знаходив вiдповiдi, тiльки обличчя його дедалi бiльше хмурнiшало. Наче з останньою надiєю, вiн перевiв засмучений погляд на Марту. Але й дiвчина дивилася на нього так само запитливо, як i Олесь. Тодi Клаудо безпорадно махнув рукою, важко повернувся i мовчки зробив крок до дверей каюти. Серце Олеся стугонiло: невже ж, невже Валенто так i пiде, нiчого не сказавши? Йому важко, дуже важко, бо ж слова його друзiв, i Олеся, i Марти, глибоко вразили його... кинутися б до нього, втiшити... та нi, не можна, не можна пiддаватися почуттю! Справа надто серйозна!
      I вже в самих дверях Валенто спинився. Тримаючись за ручку дверей, але ще не вiдчиняючи їх, вiн повернув голову до юнака й дiвчини, що дивилися на нього, затамувавши подих. Сумно, з великою непiдробною щирiстю вiн мовив:
      - Я не можу вiдповiсти тобi, Олесю... Все це так несподiвано для мене... Та скажу тобi, що я й сам багато чого не розумiю. Але я вiрю, як i завжди вiрив: Капiтан знає, що робить! Я звик до цього. Iнакше не можу. А ще я хочу попросити тебе, Олесю... краще не запитуй мене про такi речi! Капiтан зробить усе, що обiцяв, вiн допоможе, вiн врятує Педро Дорiлью. Бо вiн Капiтан! А щодо iншого... не питай, Олесю! Особливо в такi хвилини, як зараз, коли ми маємо вирушити... вирушити в бiй...
      - У бiй? - водночас вихопилося i в Олеся, i в Марти.
      - Так. Хiба ви не знаєте, що кожен виїзд "Люцифера" тепер означає можливiсть жорстокого бою? Адже на нас полюють i жандармерiя, i полiцiя, i вiйсько... Хiба тут можна говорити про щось iнше, щось зважувати, про щось сперечатися? Треба просто виконувати накази... поговоримо колись згодом, я обiцяю тобi це, Олесю...
      Дверi за ним зачинилися.
      Марта розгублено дивилася на Олеся.
      - Знов сутички, знову бiй?.. - тихо мовила вона. I, не чекаючи вiдповiдi, додала: - А йому ж так важко на душi, ти бачив, Алексо?