Одного р ізу Кролик та Паць сиділи на ґанку Пухової хатки й слухали розповідь Кролика. Сам Вінні-Пух також сидів разом з ними.
      Був дрімотний літній полудень, і Ліс був сповнений чарівно-колискових звуків, кожен із яких, здавалося, казав Пухові: "Не слухай Кролика. Слухай мене". Отож Вінні-Пух умостився найзручніше, аби не слухати Кролика, і тільки час від часу розплющував очі й казав "Ого!", а тоді заплющував очі знову й казав "Еге", а Кролик раз по раз серйозно перепитував: "Ти розумієш мене, Пацику?" — і Паць так само серйозно кивав головою, аби показати, що він розуміє геть усе.
      — Так от,— сказав Кролик, дійшовши, нарешті, до суті справи,— Тигра останнім часом так розплигався, так розстрибався — одне слово, став таким вискочнем, що його слід приструнчити. Як ти вважаєш, Пацику?
      Паць сказав, що Тигра останнім часом таки справді дуже розструнчився, і коли можна придумати, як його приструнчити, це буде Блискуча Думка.
      — Саме так я й думав,— сказав Кролик.— А що скажеш ти, Пуше?
      Пух, здригнувшись, розплющив очі й сказав:
      — Чудово!
      — Що чудово? — спитав Кролик.
      — Те, що ти казав,— промовив Пух.
      Паць штовхнув Пуха ліктем у бік, і Пух, який відчував, що його дедалі дужче заносить у сон, повільно звівся на ноги й потроху став прокидатися.
      — Але як ми це зробимо? — спитав Паць.— Як ми його приструнчимо?
      — Треба дати йому добру науку! — рішуче сказав Кролик.
      — Яку науку?
      — Про те й мова — яку? — сказав Кролик.
      Слово "наука" розбудило в Пухові якісь невиразні спогади.
      — Там була така штука, що зветься " два-над-два",— сказав він. — Крістофер Робін якось спробував познайомити мене з нею, але нічого не вийшло.
      — Що не вийшло? — спитав Кролик.
      — Хто не вийшов? — спитав Паць.
      Пух похитав головою:
      — Не знаю,— сказав він.— Мабуть, нічого й ніхто не вийшли. А про що ми говоримо?
      — Пуше,— докірливо сказав Паць,— ти що, не слухав, про що казав Кролик?
      — Я слухав, але у вухо мені забилася якась пушинка. Кролику, повтори, будь ласка, все спочатку, гаразд?
      Кролик завжди був готовий повторювати все що завгодно, отож він тільки й спитав, звідки йому почати повторювати, а Пух сказав, що, ясна річ, звідти, звідки йому забилася у вухо пушинка. Тоді Кролик спитав, коли ж це сталося, а Пух відповів, що він точно не знає, бо не дуже напружено слухав. Тоді у справу втрутився Паць. Він пояснив, що вони просто хотіли придумати, як приструнчити Тигру, бо, хоча й усі вони дуже його люблять, та ніхто не стане заперечувати, що Тигра так розстрибався, що став нестерпним вискочнем.
      — А-а, розумію,— сказав Пух.
      — Він так розстрибався, аж далі нікуди,— сказав Кролик,— і ось тепер він у нас пострибає.
      Пух спробував щось придумати, але в голову йому лізло таке, від чого марно було б чекати користі. І він тихенько засопів собі під ніс таку пісеньку:
 
 
Якби Кролик
був з Тигру завбільшки -
і завдовжки,
й заввишки,
й завширшки,
А сам Тигра
був з Кузьку завбільшки -
чи завменшки,
завтоншки
й завнижки,
То ніякі вже ігри
баламутного Тигри
не лякали б ніскільки
друга Кролика...
ТІЛЬКИ,
Якби Кролик був зростом,
як кішка,
Ну, а Тигра... а Тигра,
як... мишка.
 
      — Що там Пух сопе? — спитав Кролик.— Щось розумне?
      — Ні,— сумно відповів Пух.— Безрозумне.
      — Ну, а я вже придумав Думку,— сказав Кролик.— Ось яку: ми візьмемо Тигру в далеку подорож, заведемо його туди, де він ніколи не був, і начебто загубимо його там, а наступного ранку знову його розшукаємо, і тоді — згадаєте мене! — тоді Тигра буде вже зовсім не той, що був.
      — Чому? — спитав Вінні-Пух.
      — А тому, що він стане Скромним Тигрою. Тому, що він стане Сумним Тигрою, Смирним Тигрою, Маленьким і Ввічливим Тигрою, саме таким, який повсякчас повторює: "Ой Кролику, який же я радий тебе бачити!" — Ось чому.
      — А чи буде він радий бачити мене й Паця?
      — Аякже!
      — Це добре,— сказав Пух.
      — Тільки я не хочу, щоб він увесь час був сумний,— завагався Паць.
      — Тигри ніколи не бувають весь час сумні,— пояснив Кролик.— Вони навдивовижу швидко знову стають веселі. Я питав у Сови, — просто так, щоб упевнитись,— і вона мені точно сказала, як швидко вони звеселяються. Але якщо нам пощастить примусити Тигру побути Маленьким і Сумним бодай п'ять хвилин, ми вже зробимо добру справу.
      — А що сказав би на це Крістофер Робін? — спитав Паць.
      — Ось що,— сказав Кролик.— Він неодмінно сказав би: "Пацику, ти зробив добру справу. Я б і сам її зробив, та мені дуже ніколи. Спасибі тобі, Пацику. І Пухові також спасибі".
      Паць страшенно цьому зрадів й остаточно повірив, що вони затіяли добру справу, а якщо в ній, окрім Пуха, бере участь ще й Кролик, то це вже така добра справа, в якій може взяти участь навіть Малесенький Паць, і при тому він навіть може напередодні спокійно спати.
      Отже, тепер їм лишилося вирішити єдине питання: де краще начебто загубитиТигру?
      — Ми заманимо його на Північний полюс,— сказав Кролик,— бо Північний полюс ми дуже довго відкривали, а це означає, що Тигрі доведеться дуже-дуже довго його закривати! Ха-ха-ха!
      Тепер прийшла черга радіти Вінні-Пухові, адже це віннайперший знайшов Північний полюс, і коли вони прийдуть туди, Тигра побачить напис: "Відкритий Вінні-Пухом. Пух його знайшов". І тоді Тигра знатиме (бо досі він, мабуть, цього не знає), із яким ведмедем він водиться. Із ОТ-ТАКИМ ВЕДМЕДЕМ!
      Вони домовилися вирушити вранці, а також про те, що Кролик, який живе в сусідстві з Кенгою, Крихіткою Ру та самим Тигрою, піде зараз додому й по дорозі спитає Тигру, які в нього на завтра плани, бо якщо він не має ніяких планів, то чи не податися їм у похід разом із Пухом та Пацем? І якщо Тигра скаже "Еге!", тоді все в порядку, а якщо Тигра скаже "Ні"...
      — Він не скаже,— сказав Кролик.— Покладіться на мене.
      І Кролик, не гаючи часу, подався геть.
      Назавтра погода дуже змінилася. Можна сказати, що вона обернулася негодою. Замість сонця й тепла — холоднеча й туман.
      Самому Пухові все це було не страшно, та коли він уявив увесь той мед, що його бджоли не зроблять цього дня, йому стало дуже шкода бджіл.
      Він поділився своїми думками з Пацем, а Паць сказав, що він думав не так про це, як про те, як же холодно й сумно буде тому, кого начебто загублять цього холодного й туманного дня в гущавині Лісу.
      Та коли вони з Пухом підійшли до Кроликової хатки, Кролик сказав їм, що це саме такий день, який їм треба, бо Тигра увесь час вискакує і забігає наперед, і, тільки-но він зникне з очей, вони всі хутенько звернуть убік, і він ніколи їх більше не побачить.
      — Зовсім ніколи? — спитав Паць.
      — Та ні, лиш доти, доки ми його знову розшукаємо, Пацю. До завтра або іще до колинебудь. Ходімо. Він нас чекає.
      Коли вони підійшли до Кенжиної хатки, виявилося, що Ру — найближчий друзяка Тигри — їх також чекає і це псує всю справу. Але Кролик, прикривши лапкою рота, прошепотів до Пуха: "Покладіться на мене",— і підступив до Кенги.
      — Я гадаю, що Крихітка Ру сьогодні хай краще не йде,— сказав він.— Сьогодні не варто.
      — Чому? — спитав Ру, хоча вважалося, що він нічого не чує.
      — Бридкий день,— сказав Кролик.— Собача погода, сирість. А ти сьогодні вранці кашляв.
      — Звідки ти знаєш? — обурено спитав Крихітка Ру.
      — Ой Ру, а ти мені навіть не сказав! — докірливо мовила Кенга.
      — То був печивний кашель,— сказав Ру,— печивний, а не такий, про який кажуть мамі.
      — І все ж, любий, мабуть, сьогодні не слід. Нехай іншим разом.
      — Тоді завтра? — спитав Крихітка Ру голосом, сповненим благання та надії.
      — Подивимось,— мовила Кенга.
      — Ти завжди тільки дивишся, а тоді нічого не буває,— сумно сказав Крихітка Ру.
      — Такого дня, Ру, ніхто нічого не може роздивитися,— сказав Кролик.— Та й ми, напевне, підемо не дуже далеко, і до обіду всі... ми всі... ми... А-а, Тигро, це ти?.. Ходім! Бувай здоровенький, Крихітко Ру! До обіду ми... Ходімо, Пуше! Всі готові? Чудово. Пішли!
      І вони пішли. Спочатку Вінні-Пух, Кролик та Паць ішли рядком, один біля одного, а Тигра гасав круг них, описуючи великі кола. Згодом, коли стежка повужчала, Кролик, Паць та Пух пішли ланцюжком — один за одним, а Тигра гасав кругом них, описуючи ще більші кола, а ще далі, коли обабіч стежинки звівся суцільний живопліт колючого чортополоху, Тигра то забігав далеко наперед, то повертався, іноді наскакуючи на Кролика, а іноді й ні. І що далі вони йшли, то туман густішав — так що Тигра раз по раз безслідно щезав, і коли всі вже починали гадати, що він щез назовсім, Тигра зненацька з'являвся й гукав: "Ну, чого ж ви? Гайда!" — і, перш ніж ви встигали щось сказати, він знову щезав.
      Кролик озирнувся і штовхнув ліктем Паця.
      — Одразу після цього разу! — сказав він.— Попередь Пуха.
      — Одразу після цього разу! — сказав Паць Пухові.
      — Що одразу після разу?— спитав Пух.
      Тигра зненацька вистрибнув із туману, наскочив на Кролика і знову щез.
      — Пора! — сказав Кролик.
      Він чкурнув в улоговину, що перетинала стежку, і Пух та Паць помчали за ним. Вони причаїлися під кущами папороті й стали прислухатися...
      У Лісі було тихо-тихо — анішелесь. Вони нічого не бачили й нічого не чули.
      — Тс-с!.. — сказав Кролик.
      — Я й так,— сказав Пух.
      Почулося тупотіння... І знову запала тиша.
      — Агов! — сказав Тигра так близько від них і так несподівано, що Паць напевне підскочив би з переляку, коли б не виявилося, що майже на всьому ньому сидить Вінні-Пух.
      — Де ви?! — гукав Тигра.
      Кролик штовхнув ліктем Пуха, і Пух озирнувся, щоб штовхнути ліктем Паця, проте не знайшов його, а Паць вдихав собі тищечкомнищечком пахощі вологої папороті й почувався дуже хоробро.
      — Чудеса! — сказав Тигра.
      На мить запала мовчанка, а потім вони почули даленіюче тупотіння лап. Вони почекали ще трохи, і в Лісі знову стало тихо-тихо, так тихо, що іще трохи, і їм зробилося б страшно.
      Тоді Кролик звівся на рівні ноги і смачно потягся:
      — Ну що? — прошепотів він гордо.— Бачили? Усе, як я казав!
      — А я все думав,— сказав Пух,— і ось надумав...
      — Ні,— сказав Кролик. — Потім. Біжімо. Швидше!
      І всі вони чкурнули навтьоки. Кролик біг попереду.
      — А тепер,— сказав Кролик, коли вони відбігли досить-таки далеченько,— можна й поговорити. То що ти хотів сказати, Пуше?
      — Та нічого особливого. А чого ми сюди біжимо?
      — Бо це дорога додому.
      — А-а! — сказав Пух.
      — А, по-моєму, треба правіше,— занепокоєно сказав Паць.— Як ти гадаєш, Пуше?
      Пух подивився на свої передні лапки. Він точно знав, що одна з них була права, і ще знав, що коли він вирішить, яка з них права, то друга точно буде ліва. Але він ніяк не міг згадати, з чого почати.
      — Та бач,— нерішуче почав Пух.
      — Гайда! — сказав Кролик.— Я чудово знаю дорогу! — і вони побігли далі.
      За десять хвилин вони зупинилися знову.
      — Це просто смішно,— сказав Кролик,— але мені здало... Ага, ну, все ясно! Гайда!..
      — Ось ми й тут,— сказав Кролик ще за десять хвилин.— Ні, здається, не тут...
      — А зараз,— 'сказав Кролик ще за десять хвилин,— ми маємо бути, як я гадаю, біля... чи ми збочили трохи правіше, ніж я гадав?..
      — Дива та й годі! — сказав Кролик ще за десять хвилин.— Чого це в тумані все здається однаковим? От сміхота! Ти помітив це, Пуше?
      Пух сказав, що помітив.
      — Наше щастя, що ми так добре знаємо свій Ліс, а то могли б заблукати! — сказав Кролик ще за годину.
      І він засміявся так безтурботно, як може засміятися лише той, хто знає свій Ліс так чудово, що не може в ньому заблукати.
      Паць бочком, бочком непомітно відстав і підкрався до Пуха ззаду:
      — Пуше! — прошепотів він.
      — Що таке, Пацю?
      — Та нічого,— сказав Паць і вчепився Пухові за лапку,— Мені просто захотілося бути ближче до тебе.
      .......................................
      Коли Тигра перестав чекати, що друзі його знайдуть, і коли він стомився гуляти сам, без нікого, кому б він міг сказати: "Ну, чого ж ви? Гайда!" — тоді він вирішив, що треба повертатися додому.
      Так він і зробив.
      Перше, що сказала Кенга, зустрівши його, це: "А ось і наш любий Тигра! Ти прибіг саме вчасно: треба пити риб'ячий жир!" І вона налила йому повну чашку.
      Крихітка Ру гордо сказав: "А я свій уже випив",— і Тигра, проковтнувши все без передиху, сказав: "І я свій теж".
      Після цього Тигра й Крихітка Ру стали подружньому штовхати один одного, і Тигра ненароком перекинув один чи два стільці, а Крихітка Ру ненароком — за компанію — перекинув ще один стілець, і Кенга сказала:
      — А йдіть-но побігайте!
      — А де нам бігати? — спитав Крихітка Ру.
      — Підіть назбирайте мені шишок на розпал,— сказала Кенга й дала їм кошик.
      І вони слухняно пішли до Шести Сосен і почали жбурляти один в одного шишками. За цією розвагою вони геть забули, чого сюди прийшли, і, забувши під деревом кошик, подалися додому обідати.
      Обід уже кінчався, коли двері раптом прочинились і до кімнати зазирнув Крістофер Робін:
      — А де Пух? — спитав він.
      — Тигро, голубчику, а де Пух? — спитала Кенга.
      Тигра почав пояснювати, що з ними трапилося, а Крихітка Ру почав пояснювати про свій Печивний Кашель, а Кенга почала їх умовляти не говорити разом. Отак і спливло багатенько часу, перш ніж Крістофер Робін уторопав, що Пух, Паць та Кролик блукають десь у тумані серед Лісу.
      — Смішняки! — прошепотів Тигра на вухо Крихітці Ру.— А ось Тигри ніколи не можуть заблудитися!
      — А чому вони не можуть, Тигро?
      — Не можуть, і все,— пояснив Тигра.— Такі вони вже є.
      — Отже,— сказав Крістофер Робін,— треба йти їх шукати. Ясно? Ходімо, Тигро.
      — А можна, я теж піду їх шукати? — благально спитав Крихітка Ру.
      — Тільки не сьогодні, мій любий,— сказала Кенга.— Нехай іншим разом.
      — Ну, гаразд. А якщо вони заблудяться завтра — можна, я їх тоді розшукаю?
      — Подивимося,— сказала Кенга.
      І Крихітка Ру, який чудово знав, що це означає, пішов у куточок і почав тренуватися в стрибках. По-перше, тому, що мав бажання потренуватись, а по-друге, тому, що не мав бажання, аби Крістофер Робін і Тигра помітили, як йому гірко, що його не взяли.
      ......................................
      — Хоч як це дивно,— сказав Кролик,— але ми умудрилися заблудитися. Це факт.
      Усі троє відпочивали в невеличкій ямі з піском посеред Лісу. Пухові страшенно набридла ця яма, і він почав підозрювати, що вона просто-таки ганяється за ними, бо куди б вони не подалися, то обов'язково врешті-решт натрапляли на неї.
      Щоразу, коли яма виринала з туману, Кролик переможно казав: "От тепер я знаю, де ми!"; Пух сумно додавав: "Я теж"; а Паць узагалі не казав нічого. Він силкувався придумати, що б йому таке сказати, але на думку спадали хіба що єдині слова: "Ми заблукали, поможіть!", проте вимовити їх уголос було б, мабуть, нерозумно, адже поруч із ним були Пух та Кролик.
      — Ну що ж, — сказав Кролик після тривалої мовчанки, під час якої він, очевидно, сподівався, що йому подякують за приємну прогулянку.— Треба однак кудись рушати, бо тут ми нічого не висидимо... В якому напрямку підемо тепер?
      — А що, як ми... — неквапливо почав Пух,— що, як ми, коли оця Яма зникне з очей, спробуємо її розшукати знову?
      — Який у цьому сенс? — спитав Кролик.
      — Та бач,— сказав Пух,— ми оце досі шукаємо Дім і не знаходимо його. От я й подумав, що коли ми шукатимемо цю Яму, ми її обов'язково не знайдемо, і тоді ми, напевне, знайдемо те, чого ми нібито не шукаємо, а воно буде саме те, що ми насправді шукаємо.
      — Не бачу в цьому ніякого глузду,— сказав Кролик.
      — Це правда,— сказав Пух скромно,— глузду тут немає. Але коли я починав говорити, він збирався тут бути. Мабуть, із ним щось трапилося по дорозі.
      — Якщо я піду геть від цієї ями, а тоді до неї вернуся, то, звісно, я її знайду,— сказав Кролик.
      — А я подумав, що, мабуть, ти її не знайдеш,— сказав Пух.— Чомусь мені так здалося.
      — Спробуй,— несподівано озвався Паць,— а ми тебе тут почекаємо.
      Кролик зареготав, щоб показати, який Паць дурненький, і ступив у туман. Відійшовши на сто кроків, він обкрутився і пішов назад...
      І після того, як Пух із Пацем прождали його двадцять хвилин, Пух виліз із Ями.
      — Цього я й чекав,— сказав Пух.— А тепер, Пацю, ходімо додому.
      — Пуше! — вигукнув Паць і затремтів від хвилювання.— Хіба ти знаєш дорогу?
      — Ні,— сказав Пух.— Але в моєму буфеті стоять дванадцять горщиків із медом, і вони вже давно кличуть мене. Досі я не міг їх добре розчути, бо Кролик без упину торохтів, але якщо всі, окрім дванадцяти горщиків, мовчатимуть, то я напевне дізнаюся, звідкілявони мене кличуть. Отак-то, Пацику. Ходімо!
      Вони пішли, і Паць довгий час мовчав, аби не перебивати горщики з медом; а тоді він раптом тихенько кувікнув... а тоді сказав "О-о!", бо почав упізнавати місцевість. Однак він ще не наважувався промовити це вголос, щоб не зіпсувати справи.
      І саме тієї миті, коли він уже так упевнився в собі, що йому стало зовсім байдуже — чути поклик горщиків чи ні, — попереду хтось гукнув, і з туману виринув... Крістофер Робін.
      — А-а, ви тут,— сказав він безтурботно, намагаючись удати, ніби він анітрішечки не хвилювався.
      — Ми тут,— сказав Вінні-Пух.
      — А де Кролик?
      — Не знаю,— сказав Вінні-Пух.
      — Гм... Ну, нічого, Тигра його розшукає. Він, здається, гайнув розшукувати всіх вас.
      — Це добре,— сказав Пух.— Але я мушу поспішати додому, щоб підкріпитися, і Паць теж, бо ми досі не підкріплялися й...
      — Я вас проведу, — сказав Крістофер Робін.
      Він провів Пуха додому і прогостював там не одну годину.
      ......................................
      А весь цей час Тигра гасав по Лісі й голосно-преголосно гарчав, щоб швидше розшукати Кролика.
      І нарешті дуже Маленький та Сумний Кролик почув його. І цей Маленький та Сумний Кролик кинувся на голос крізь туман, і голос раптом обернувся на Тигру — на Доброго Тигру, на Великого Тигру, на Рятівного й Виручального Тигру, на того самого Тигру-вискочня, який вискакував — якщо він узагалі вискакував — краще за всіх Тигрів на світі.
      — Ой, Тигро! — вигукнув Кролик. — Який же я радий тебе бачити!

      На півдорозі від Пухової хатки до Пацевої хатки було Задумливе Місце, де Пух та Паць іноді зустрічалися, коли йшли один до одного в гості. І в тому місці було так затишно й тепло, що друзям було дуже приємно трішки там посидіти й подумати, — що б його таке зробити, коли вони вже зустрілися.
      І якось, коли вони з Пацем вирішили нічогоне робити, Пух навіть склав про це місце віршика, щоб усі знали, для чого воно існує:
 
Тут часто Ведмідь
У задумі сидить
І думає:
"Що б то зробити?"
Бо він же не пень,
І цілісінький день
Не може без діла сидіти.
 
      — А також мій друг Паць,— додав Пух, згадавши, що це не тільки його, а й Пацеве місце.
      І от одного осіннього ранку, коли вітер вночі зірвав із дерев усе листя і намагався зірвати гілки, Пух із Пацем сиділи в Задумливому Місці й думали, що б їм таке зробити.
      — Я думаю,— сказав Пух,— що я думаю ось що: непогано б зараз піти на Пухову Галявку провідати Іа, бо, мабуть, його хатку здуло вітром і, мабуть, він дуже зрадіє, коли ми її знову збудуємо.
      — А я думаю,— сказав Паць,— що я думаю ось що: непогано було б зараз піти провідати Крістофера Робіна, але ми не застанемо його вдома, тому нема чого йти.
      — А ходімо провідаємо всіх-всіх,— сказав Пух,— бо коли ти довго ходиш на вітрі, а тоді раптом зайдеш когось провідати, і він тобі скаже: "Привіт, Пуше! От доречно ти завітав! Зараз саме час трохи підкріпитися!" — це завжди дуже-дуже приємно!
      Паць сказав, що для того, аби провідати всіхвсіх, потрібна серйозна причина — скажімо, така, як розшуки Кузьки чи підготовка Ех-спотикції, і нехай Пух щось придумає, коли він може.
      Пух, звичайно, міг.
      — Ми підемо тому, що сьогодні четвер,— сказав він,— і ми всіх привітаємо та побажаємо їм Дуже Щасливого Четверга. Пішли, Пацику!
      Вони підвелися, але Паць одразу ж сів знову: віяв страшенний вітер. І коли Пух допоміг йому стати на ноги, вони рушили.
      По дорозі першою трапилася їм хатка Вінні-Пуха, і, можете собі уявити, що коли вони зайшли до неї, господар — сам ведмедик Вінні-Пух — був удома і запросив їх трохи підкріпитися. Далі вони подалися до Кенги, тримаючись один за одного та перегукуючись: "Ну, що скажеш?" — "Що-що?" — "Я нічого не чую!.."
      Отож доки вони дісталися до Кенжиної хатки, обидва так змучилися, що довелося їм затриматися й там, аби ще раз гарненько підкріпитися. Коли друзі вийшли знову надвір, їм здалося, що дуже холодно, і вони щодуху помчали до Кролика.
      — Ми прийшли побажати тобі Дуже Щасливого Четверга,— сказав Пух після того, як кілька разів зайшов і вийшов із хатки, щоб остаточно упевнитися, що двері в ній не схудли.
      — А що, власне, має трапитися в Четвер? — спитав Кролик, і коли Пух пояснив що, а Кролик, чиє життя складалося з Дуже Важливих Справ, сказав: "А-а! А я гадав, ви справді прийшли у справі",— Пух із Пацем хвилинку посиділи і за хвилинку... почвалали далі.
      Тепер вітер дув їм у спину, і вже не треба було так кричати.
      — Кролик — він розумний! — глибокодумно сказав Вінні-Пух.
      — Еге,— сказав Паць,— у нього справжній мозок, а не тирса.
      Запала довга мовчанка.
      — Мабуть, тому,— сказав Пух,— мабуть, тому він ніколи нічого й не розуміє!
      Крістофер Робін у цей передобідній час був уже вдома, і він так зрадів друзям, що вони засиділися майже до обіду, а тоді ще майже підобідали (бо це був такий обід, про який можна потім забути) і поспішили на Пухову Галявку, щоб провідати Іа й не запізнитися на Справжній Обід у Сови.
      — Привіт, Іа,— радісно привітали вони ослика.
      — А! — сказав Іа.— Заблукали?
      — Та що ти! Ми просто прийшли тебе провідати,— сказав Паць,— і подивитися, як поживає твоя хатка. Диви, Пуше, вона й досі стоїть!
      — Розумію,— сказав Іа-Іа.— Справді дуже дивно: час би вже комусь прийти та розваляти її.
      — Ми думали, чи не розваляв її часом вітер,— сказав Вінні-Пух.
      — Ага, он воно що! — сказав Іа. — Мабуть, через те ніхто й не став морочитися з нею. А я гадав, що про неї просто забули.
      — Ну, нам було дуже приємно побачити тебе, Іа, а тепер ми підемо провідати Сову.
      — Чудово. Сова дуже люб'язна. Кілька днів тому вона тут пролітала і навіть мене помітила. Звісно, вона не озвалася до мене ані словом, але, ясна річ, вона мене впізнала. Дуже люб'язно з її боку. Справді. Душа радіє.
      Пух із Пацем чемно позадкували від ослика й сказали:
      — Іа, бувай здоровий!..
      Вони щосили намагалися не квапитись, але перед ними була ще далека дорога, і вони хотіли прийти вчасно.
      — На все добре,— сказав Іа-Іа.— Дивись, щоб тебе не занесло вітром, маленький Пацику. Це буде велика втрата. Знайдеться чимало таких, хто зі щирою цікавістю питатиме: "Куди ж це занесло Пацика?" Ну, бувайте здорові. Дуже вам вдячний за те, що ви випадково тут проходили.
      — Бувай здоровий,— востаннє попрощалися Пух із Пацем і рушили до Совиної хатки.
      Тепер вітер дув їм в обличчя, і Пацеві вуха лопотіли, мов прапорці, намагаючись кудись полетіти від свого маленького господаря, що з величезними зусиллями пробивався вперед. Йому здавалося, що минуло багато-багато годин, перш ніж він нарешті доніс свої вуха під захисток Дрімучого Пралісу, де вони знову нагострилися і не без тремтіння прислухалися до завивання бурі у верховітті дерев.
      — А припустімо, Пуше, що дерево раптом упаде, коли ми будемо саме під ним,— що тоді буде? — спитав Паць.
      — Краще припустімо, що воно не впаде,— відповів Пух після глибокого роздуму.
      Це припущення заспокоїло Паця, і незабаром друзі вже весело стукали й дзвонили у двері Сови.
      — Добридень, Сово,— сказав Пух,— сподіваюся, ми не запізнилися до... Я хочу сказати, як ти ся маєш, Сово?.. Ми з Пацем вирішили провідати тебе. А знаєш чому? Тому що сьогодні Четвер.
      — Сідай, Пуше, сідай, Пацю,— люб'язно сказала Сова.— Влаштовуйтесь, як вам зручніше.
      Друзі подякували Сові і влаштувалися, якнайзручніше.
      — Розумієш, Сово,— сказав Пух,— ми дуже поспішали, щоб вчасно встигнути до... ну, щоб вчасно встигнути побачити тебе до того, як ми знову від тебе підемо.
      Сова з гідністю кивнула головою:
      — Виправте мене, якщо я помиляюся,— сказала вона,— але я гадаю, що сьогодні страшенно буряний день, чи не так?
      — Дуже так,— сказав Паць, гріючи свої вушка біля вогню і мріючи лише про те, як би живим-здоровим повернутися додому.
      — Я так і думала,— сказала Сова.— І ось точнісінько такого буряного дня, як сьогодні, мій дядечко Роберт, чий портрет ти, Пацю, бачиш на стіні праворуч, повертаючись пізньої години з... Що це?
      Замок голосно й погрозливо затріщав.
      — Стережися! — закричав Пух.— Обережно, годинник! Пацику, з дороги! Пацику, я на тебе падаю!
      — Рятуйте! — заверещав Паць.
      Пухів -бік кімнати повільно перевертався догори дриґом... Його стілець посунувся на Пацеве крісло. Настінний годинник плавно ковзнув по грубці, збиваючи по дорозі вазони, і, нарешті, все це разом гепнулося на те, що хвилину тому було ще підлогою, а тепер намагалося стати стіною.
      Дядечко Роберт, якому, напевно, забажалося стати килимком, прихопив собі для компанії рештки знайомої стіни і налетів на Пацеве крісло саме тієї миті, коли Паць намірився з нього зіскочити.
      Одне слово, деякий час справді нелегко було визначити, де північ... Потому затріщало ще дужче... вся кімната затремтіла, мов у лихоманці... й настала тиша.