— Чи не хочете прослухати надзвичайну музику? — запропонував Цаген, заходячи до кабінету Чан-су.

— Може, ви склали кантату на честь невідомої планети? — посміхнувся Чан-су, натякаючи на схильність Цагена до складання гімнів на честь Всесвіту.

— Ні, цього разу невідома планета склала собі кантату сама. Щойно мені вдалось прийняти і записати на стрічку майже всю програму. Це якийсь концерт; одверто кажучи, не дуже приємний для вуха людини. І все ж уявляю, як скривиться Ватсон, коли його почує!.. Зараз передають якусь лекцію. Ходімте, послухаєте, яке це чудесне скигління!

Вчені вже попрямували до лабораторії, коли це з відеофону раптом пролунав голос чергової з Центральної станції:

— Викликаємо товаришів Цагена і Чан-су… Вам треба негайно прибути до лікарні кратера Тіхо…

— Може, сталося нещастя під час спроби Шайнера? — стурбувався Чан-су.

— Не повинно б… — знизав плечима Цаген. — Адже ракета стартувала нормально… В усякому разі, треба поспішати.

Через кілька хвилин ракетоплан покинув обсерваторію па Південному полюсі Місяця і попрямував на північ, до кратера Тіхо.

Пілот майстерно приземлив апарат за кілька десятків метрів від головного входу в підземний металургійний завод.

Наваров, лікар заводської лікарні, вже чекав на вчених. Вибігла назустріч їм і Алена Свозилова, — така бліда, що Цаген аж злякався.

— Життя Северсона в небезпеці! — кричала вона, насилу переводячи дух. — Навіщо тільки я брала його з собою!

Лікарня була поруч заводу. Через кілька секунд вчені вже заходили до залу, де лежав Северсон. Пацієнт не рухався.

— Спить… — сказав лікар у відповідь на німе запитання відвідувачів. — Все гаразд. Він звихнув ногу, а слідом за тим у нього почався серцевий припадок.

— Як же це трапилось? — стурбовано запитав Чан-су.

— Дві години тому чергові спостерігачі перехопили по радіо одчайдушний заклик. Невідомий двічі закричав: «Допоможіть!» — а потім ще кілька хвилин було чути хрипіння. Бідолаха не вказав місця, де перебуває… Цей заклик почув і Северсон. Він забув, що радіоприймач скафандра не дає можливості визначити напрямок звуку, помчав на допомогу, але, непризвичаєний до зменшеної сили тяжіння, упав під час стрибка через камінь і звихнув собі ногу. Серцевий припадок стався вже тут… Зараз йому легше.

— А той нещасний, що благав про допомогу?

— Його й досі не знайшли.

— Кого не вистачає?

— Інженера Фаухера. Виходячи з заводу, він сказав, шо йде подивитись на випробування швидкісної ракети. З центрального входу звернув ліворуч… Зараз вирушає в дорогу рятувальна група, щоб оглянути склади під головним валом кратера.

— Прошу, скажіть їм, щоб зачекали, я піду з ними теж, — попросив Чан-су.

— І я, — вирішив Цаген. — Одверто кажучи, я не розумію, що могло трапитись? Сьогодні, якщо судити з передачі головної станції, метеоритного дощу не було…

Рятувальна експедиція рухалась вперед у густому напівмороку тіні від прямовисного валу кратера. В сяйві прожекторів з темряви проступали гострі скелі та каскади застиглої лави.

Біля підніжжя хаотично нагромаджених горбів експедиція звернула в гори понад вертикальною кам'яною стіною.

— Сліди! — вигукнув чоловік, що йшов попереду.

Справді: шар ніжного сіро-блакитного попелу на вузькій стежці був порушений. Місцями були виразно видні відбитки важких черевиків скафандра. Ці сліди змусили всіх насторожитись: інженеру Фаухеру в цій пустелі нічого було робити. Куди ж він прямував?

Одинокий пішохід тримався створеної природою стежки ще кількасот метрів. І він, і люди, які йшли його слідами, мусили пересуватись з великою обережністю, бо з лівого боку була прямовисна стіна, а з правого зяяло провалля. Там, де стежка повертала ліворуч, сліди загадково уривались.

Може, Фаухер подерся на скелю? Ні, цим шляхом пройти він не міг: згори піддашком нависала зморшкувата хвиля лави. Отже, спустився вниз?

— Треба зазирнути в провалля… — сказав Чан-су. — Тут, безперечно, щось трапилось: погляньте, як розворушено шар пилу край майданчика…

Члени рятувальної групи прикріпили до скелі мотузяну драбинку, і Цаген почав спускатись у темну ущелину. Він ще не добрався й до дна, як побачив людину в скафандрі. Кинувся до неї. Присвітив ліхтариком.

— Друзі, до мене!.. Фаухер тяжко поранений, він спливає кров'ю.

За кілька секунд всі були вже внизу.

— Мертвий… — тихо сказав один з учених.

— Порвано скафандр… Ззаду на поясі і ось, на лівому боці…

Всі схилили голови.

— Швидше до лікарні! — вигукнув Чан-су. — Можливо, його ще врятують повним переливанням крові!

Але було вже пізно: інженера Фаухера повернути до життя не вдалось.

Спалахнув екран службового телевізора в кабінеті академіка Навратіла, і на ньому з'явилось лукаве обличчя Шайнера.

— Вітаю вас, великий завойовнику Всесвіту! — вигукнув він задерикувато. — Я хотів зробити вам сюрприз тільки тут, на Місяці, але не можу більше стримати себе… Чи хоч припускаєте ви можливість того, що шість годин тому я запустив експериментальну ракету, яка нині мчить з швидкістю п'ятдесят тисяч кілометрів на секунду?!

— Яку ракету, любий? — іронічно посміхнувся Навратіл. — її закінчать монтувати тільки післязавтра!

— А ми були такі нетерплячі, що виготовили таку саму ракету самотужки, на наших заводах.

— Гм… Це дуже мило з вашого боку, але боюсь, що спроба не вдасться. Гадаю, що вам бракує удосконаленого приймача радіосигналів ракети. Не забувайте, що зі збільшенням швидкості на основі принципу Допплера буде змінюватись і частота радіоколивань. А головне: наша ракета буде рухатись за найдосконалішою системою використання атомної енергії на сімдесят дев'ять процентів…

— …що запропонував Зайцев, знаю! — перебив Шайнер. — Справа в тому, що наша ракета рухається за тією ж системою. Інженер Зайцев позичив нам копію проекту, надісланого вам. А приймач у нас також удосконалений, системи академіка Чан-су. У нього в цій галузі чималий досвід, завдяки полюванню на сигнали з Проксими.

Навратіл з хвилину не міг отямитись від здивування.

— Це блискуча ідея, дякую вам за допомогу! Але чому ви не повідомили мене про це раніше? Ми могли б зекономити час для інших невідкладних справ.

— Я теж думав так само, але зрештою сказав собі: «Хлопче, а що, коли під час випробування що-небудь зіпсується? А так ти собі тим часом гарненько розкриєш усі недоліки, усунеш їх, а дослід повторимо».

Академік Шайнер оглянувся:

— Хвилиночку, зараз до мене прийшли повідомити, як іде справа. Ну, хлопці, скільки?

— Вісімдесят тисяч — і кінець!

— Як це? Який кінець?

— Зверх п'ятдесяти тисяч швидкість наростала нерегулярно, а хвилину тому ракета замовкла зовсім.

Навратіл зблід:

— Не може бути, щоб здійснилось пророкування Ватсона! Хіба це можливо, щоб тіло, яке летить з швидкістю близько сто тисяч кілометрів на секунду, розпалось на атоми?!

— Даруйте, я перевірю апарати, чи не трапилось якогось пошкодження, і за хвилину викличу вас знову, — перепросив Шайнер, і його обличчя зникло з екрана телевізора.

Навратіл підвівся з крісла і почав нервово походжати по кімнаті.

Нарешті заблимало червоне світло виклику.

— На жаль, не можу вас нічим порадувати, — сухо сказав Шайнер. — 3 приймачем усе гаразд, а ракета мовчить. Навряд чи можна припустити, що зіпсувалась апаратура. Для гарантії ми встановили три автоматичні передавачі; коли б вийшов з ладу один, ми чули б сигнали інших.

— Отже, ви теж припускаєте, що ракета вибухнула під впливом надмірної швидкості? — стурбовано запитав Навратіл.

— Звичайно, ні. Навпаки, я переконаний, що ваш проект нас не підведе.

Навратіл гірко посміхнувся:

— А от підвів, та ще й у найважливішому пункті. Якщо не можна досягнути швидкості понад вісімдесят тисяч кілометрів на секунду, значить, увесь мій проект нездійсненний. Незважаючи на те, що нам вдалося продовжити людське життя, вирушати в космічну подорож, яка триватиме двадцять років, немислимо.

— Не втрачайте надії. Завдяки моїй передбачливості ми маємо змогу повторити дослід! — пожартував Шайнер, намагаючись підбадьорити приятеля.

— А якщо не перейдемо через оті вісімдесят тисяч?

— Значить, спробу завоювати сусідню сонячну систему пересунемо трошки в майбутнє. А натомість — вирушимо в бій у іншому напрямку. Недослідженого перед нами ще багато.

До однієї з дослідницьких лабораторій підземного металургійного заводу в кратері Тіхо зайшов чоловік у білому халаті, обвів поглядом завалені приладами столи і, хоч нікого не побачив, дуже тихо запитав:

— Дітріхсон, ви тут?

— Так, тут і чекаю на вас, — раптом з'явився серед апаратів високий стрункий чоловік з трохи відстовбурченими вухами й густими бровами.

— Побоююсь, що ми зайшли надто далеко. Ми могли б змусити Фаухера мовчати й іншим способом.

— Невже їм вдалось повернути його до життя? — злякано запитав Дітріхсон.

— Ні, але трапилось ще гірше. При детальному дослідженні виявлено, що скафандр був пошкоджений ще до того, як Фаухер вирушив у путь. Якби він загинув зразу біля валу кратера, в цьому не було б нічого дивного. На жаль, костюм розірвався пізніше, аніж ми припускали, і тепер ніхто не може збагнути, чого Фаухера понесло в гори… Нам загрожує небезпека, що схованку буде виявлено: Чан-су наполягає, щоб скелі, де загинув Фаухер, були обшукані якнайпильніше.

— Треба якомога швидше завалити вхід до схованки. Східний бік валу тепер в тіні, так що ми доберемось туди непомітно. Прожекторів можна не вмикати: цілком вистачить відбитого світла з протилежного валу… Їдьмо негайно!

— Якщо хочете, — їдьте, але без мене! — рішуче сказав відвідувач. — Я не хочу скінчити так, як Фаухер.

— Обережніше, приятелю! Ви якраз і йдете його шляхом… Чи не погрожуєте ви зрадою? — глузливо запитав Дітріхсон.

— Ні, я не донощик. Але весь наш план оволодіти невідомою планетою вважаю безглуздям. Я скорше примирюсь з тим, що ми вже ніколи не досягнемо могутності наших батьків. Добре вам говорити: «Divide et impera!» — «Поділяй і володарюй!» — але це вже не так легко робиться, як нам хотілося б.

— Бачу, що ви незабаром вийдете з гри, боягузе! — прошипів Дітріхсон і одвернувся.

Стан здоров'я Северсона настільки поліпшився, що хворий уже без особливих зусиль пересувався по лікарні, але, незважаючи на це, йому влаштували грунтовний медичний огляд за участю Наташі Орлової, що спеціально задля цього прилетіла з Москви на Місяць.

— Все гаразд! — запевняла вона Алену Свозилову, яка все ще тремтіла за життя Северсона. — Він просто перехвилювався, тому й стався припадок.

— А може, на нього несприятливо вплинули незвичні умови життя на Місяці?

— Гадаю, що ні. Скафандри прекрасно дотримують потрібну температуру, не пропускають космічних променів. З цього боку йому не загрожує ніякої небезпеки, навіть коли зважати на те, що його організм чутливіший за наші.

Алена палко стиснула руку Орловій. Та посміхнулась, її очі говорили: «Розумію, розумію!»

— І все ж я тепер його не відпущу від себе й на крок!

Прибувши на Місяць, академік Навратіл марно шукав Алену і в обсерваторіях, і на металургійному заводі. Аж через кілька годин він знайшов її в оранжереї. Вона гуляла з Северсоном серед пишних, химерних рослин, виведених у середовищі з вшестеро меншою силою тяжіння.

— Бачу, що ви хворобам не скоряєтесь! — привітав Северсона Навратіл.

— А це тому, — пожартував Северсон, — що я хочу взяти участь у випробуванні ракети. Дозволите?

Навратіл почухав потилицю:

— Ой друже, вирішальне слово мають лікарі. Запитайте Наташу. Я особисто нічого не маю проти, але попереджаю заздалегідь: багато надій на спробу не покладайте.

— Чому? — здивувався Северсон.

Алена, стоячи за його спиною, щосили моргала академікові, щоб той не продовжував розмову.

— А тому, щоб ви не розчарувались при можливій невдачі.

Наташа Орлова, звісно, заборонила Северсону навіть думати про експериментальну ракету. Пацієнт, мовляв, ще потребує повного спокою; пацієнт буде хвилюватись, отже, хай собі лежить та чекає, поки спроба закінчиться, а тоді йому все розкажуть.

Як не сперечався Северсон, йому довелося скоритись.

Експериментальна ракета академіка Навратіла готова до старту.

Представники президії Всесвітньої Академії наук сидять біля приймачів у приміщенні поблизу стартової естакади. Ватсон, поглядаючи на металеву сигару, яка зараз помчить у темний Всесвіт, іронічно посміхається.

— Старт! — розрізає напружену тишу голос Навратіла.

Червоне полум'я на естакаді; ракета, що зникає в неозорій далині, — це вже багатократно бачена, цілком прозаїчна картина. І все ж сьогодні кожен стежить за нею напружено, з хвилюванням. Очі ще довго не можуть відірватись від того місця, де розпливається останній слід міжзоряного мандрівника, який ніколи не повернеться назад.

Періодичні сигнали радіопередавача ракети монотонно відбивають час, як метроном. Тільки дуже чутливе вухо розрізнить збільшення інтервалів між окремими звуками.

Ватсон витягає з кишені записну книжку і спокійно читає свої зазначки. Швидкість — мізерна, якихось там кількасот кілометрів на секунду; те, що відбувається навколо, його ще не цікавить.

Складні апарати точно вимірюють збільшення інтервалів між сигналами і з тихим шерехом перераховують їх на швидкість ракети.

Тридцять п'ять тисяч кілометрів на секунду…

Шістдесят тисяч кілометрів на секунду…

Сімдесят тисяч!

Ватсон починає скоса поглядати на циферблат покажчика.

Навратіл заплющує очі й прислухається, ніби побоюється, що ось-ось в далях Всесвіту пролунає оглушливий удар. На чолі в нього виступають холодні перлинки поту.

Шайнер почуває себе приблизно так, як родич пацієнта, покладеного на операційний стіл.

— Сімдесят тисяч п'ятсот!.. — чується тремтячий голос оператора електронно-обчислювальної машини.

— Критична мить… — шепоче академік Шайнер, стискаючи руку Навратіла.

— Вісімдесят тисяч!

Всі підводяться з крісел.

Кожен звук метронома нагадує Навратілу удар серця.

— Та… та… та… Серце не зупиняється.

А швидкість все зростає: 80 500… 81 000… 85 000… 90 000…

Хотенков знову сідає і гладить собі коліно.

— Ну? — обертається він до Ватсона.

Але не задирливе запитання виводить того з удаваного спокою.

— Не кажіть гоп, поки не перескочимо! — відповів він тихо.

Навратіл чує це, але не гнівається, його теж мучать сумніви: «А й справді, чи перескочить ракета через сотню тисяч?»

Бурхливу радість після кожного наступного повідомлення виявляє тільки академік Шайнер. Він навіть пробує жартувати в цій напруженій обстановці. Але його жарти не зустрічають відгуку.

А Северсон, не підозрюючи, що історична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великій оранжереї Тіхського металургійного комбінату. Завідувач лікарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропічних рослин, — з ручним кріслом, бібліотечкою, письмовим столом, тахтою та телевізором. Тут красиво й затишно, але сьогодні пацієнтові якось не по собі.

Він думає про минуле й про сучасне.

«Я живу у величну епоху… — каже він сам до себе. — Війни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини… Час летить, і незабаром ці славетні роки збіжать у минуле, як і незабутні подорожі з Амундсеном… Я повинен їх якось затримати… Почну писати щоденник».

Хід його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:

— Лайфе, любий! — кричить вона, насилу переводячи дух. — Ракета досягла швидкості сто двадцять тисяч кілометрів на секунду! Швидкість дедалі зростає… Лайфе, ми виграли!

Северсон зробив крок назустріч дівчині, міцно взяв її за обидві руки:

— Аленко, я хочу піти туди.

— Ходімте, Лайфе, ходімте! Це справді для вас буде потрібно.

Коли вони зайшли до бункера біля стартового майданчика, електронні покажчики швидкості ракети показували сто сорок п'ять тисяч кілометрів на секунду.

— Ура! — вигукнув Шайнер. — Це — швидкість, з якою вже можна вирушати в путь!

Тепер його підтримали й інші. Перемога була беззаперечна. Політ до іншої зоряної системи з неймовірної фантастики перетворювався на цілком реальну річ.

Академік Ватсон довго сидів мовчки, потім підійшов до Навратіла:

— Я радий, що помилявся… — сказав він тихо. — Якщо ракета досягне запланованих вами ста п'ятдесяти тисяч, я охоче візьму участь в експедиції на Проксиму.

Навратіл глянув на нього здивовано:

— Ви це кажете серйозно?.. Ви, принциповий противник мого проекту?!

— Так. Ось вам моя рука! Я б хотів на власні очі побачити, як виглядають оті ваші квакаючі люди.

— О, перший доброволець! — іронічно посміхнувся академік Хотенков. — Чи усвідомлюєте ви, яким рискованим буде цей політ?

— Можливо, я усвідомлюю це краще, ніж академік Навратіл. Саме тому й хочу взяти участь в польоті.

Хотенков повільно похитав головою й подумав: «Він ще відмовиться від своїх слів або ж сподівається, що ракета отих ста п'ятдесяти тисяч кілометрів не досягне».

Коли індикатори показали швидкість сто сорок дев'ять тисяч кілометрів на секунду, Ватсон ледь помітно зблід. Він напружено стежив за екранами апарата і мовчав.

Збігала хвилина по хвилині, минула година, а швидкість не підвищувалась. Сигнали не замовкали; вони повторювались через довгі проміжки часу, але інтервали вже не збільшувались.

— Мабуть, ракета вичерпала все пальне… — з досадою сказав Навратіл.

— В такому разі можна вважати, що спробу закінчено… — академік Хотенков підвівся і потиснув руку Навратілу. — Закінчено з дуже хорошим результатом. Дозвольте мені ознайомити президію Академії з експериментальними даними і запропонувати, щоб було дано наказ розпочинати побудову міжзоряного корабля.

— Одночасно повідомте, що я добровільно зголошуюсь бути членом екіпажу цього корабля! — попросив академік Шайнер і глянуз скоса на Ватсона. — Оті тисяча кілометрів, яких не вистачає до ста п'ятдесяти, мене не зможуть зупинити.

Ватсон здригнувся:

— Зачекайте! Я ще не сказав, що вони зупинять мене. Я наполягаю на своїй заяві: я теж хочу взяти участь у польоті!

Сидячи в куточку, Северсон мовчки спостерігав за вченими. Йому було сумно й тоскно; його також вабила мандрівка в далекі зоряні світи, але можливість такої подорожі виключалась. На Проксиму Центавра його ніхто не візьме.

15 листопада. Скільки несподіваних змін за один-єдиний місяць! За весь цей час я не брав пера в руки, хоч і обіцяв собі, що всі події буду записувати щодня. Мене не виправдовує навала роботи; просто я все ще непослідовний, — нема чого дурити самого себе.

Хоч кожну вільну хвилину я віддаю навчанню, в моїх знаннях ще й досі зустрічаються величезні прогалини. Мене тішить тільки те, що я вже позбувся страху перед завтрашнім днем і, лягаючи спати, не боюсь прокинутись вранці серед крижаної пустелі Арктики.

Погода стоїть чудова, здається, що осінь триватиме тут до весни. Прага подобається мені дедалі більше.

Деталі міжзоряного корабля вже виготовляються на багатьох заводах світу. Протягом минулого тижня зголосилися взяти участь в експедиції на Проксиму вісім учених: керівник астронавтичного відділу Всесвітньої Академії Хотенков, академіки Цаген і Чан-су, Надія Молодіно-ва, диспетчер атомної електростанції, де працює Зайцев; Мак-Гарді з американської академії, Мадараш — з угорської; Вроцлавський з Варшавського університету та Грубер з астронавтичного інституту в Берліні.

Останнім часом Алена поводиться дуже дивно. Побоююсь, що вона приховує щось від мене. Чи не хоче вона записатись також?

28 листопада. Моє передчуття, на жаль, справдилось. Навратіл прохопився під час нашої останньої бесіди, що з ним полетить і Алена. Отже, дні нашої дружби вже злічено. Старт «Променя» розлучить нас. На сімнадцять років? Назавжди?.. Я був би радий відговорити її від цієї подорожі, але не наважуюсь. Боюсь за неї, а при цьому знаю, яке значення матиме для неї ця подорож. Вона зі мною розлучиться, як з добрим приятелем. А я?

3 грудня. Під час вечірньої прогулянки Алена призналася, що хоче летіти з Навратілом. Не говорила, мовляв, мені досі лише тому, що ще не мала твердого рішення. Я намагався прикидатися веселим, але жарти мої звучали якось вимушено. Сподіваюсь, що вона цього не помітила. Вчора вона полетіла на Місяць.

31 грудня. Зараз повернувся з новорічної вечірки. Не дочекався й півночі. Мені було сумно. Алена все ще на Місяці. Обіцяла, що повернеться до кінця року — і не додержала слова. Звичайно, це не її провина, а все ж мені неприємно. Чи, можливо, її затримав Краус з Тіхського металургійного?.. Він далеко привабливіший, ніж я…

2 січня. Алена повернулась. Монтаж головної стартової конструкції просувається швидше, аніж передбачали. І радий з цього, і не радий.

5 січня. Фізичний інститут, на пропозицію Навратіла, подарував мені чудовий вертоліт. Мені сказали, що це нагорода за зразкову й самовіддану працю. Однак я добре знаю, що Навратіл просто хотів мене потішити. Тепер бачу, яка це чудесна людина. Раніше я вважав його трохи суворим; іноді мені навіть здавалось, що він трохи ревнує Алену, але цікавиться тільки наукою. Коли б так…

6 січня. Вчора у мене промайнула думка, яку я навіть не наважився записати. Я сподівався, що викину її з голови, але вона вперто поверталась знову, в'язла до мене. Навіть не дала мені спати сьогодні. Яке глупство: пробратись як-небудь на «Промінь» і летіти разом з Аленою!

Коли б я одверто попросив зарахувати мене до екіпажу, мене б взяли на глум: Навратіл вже багато разів говорив, що кожен член екіпажу повинен бути здатний першої-ліпшої хвилини взяти на себе керування кораблем. Якщо ж я пролізу на «Промінь» потай, то обікраду інших членів екіпажу на частку продуктів, кисню, води та частину жилої площі.

Шалена думка, але я все ж, мабуть, спробую, бо знаю, що інакше Алену вже ніколи більш не побачу.

10 лютого. Завтра закінчую курс керування вертольотом. Алена обіцяла Навратілу, що спочатку літатиме зі мною, щоб я став більш впевненим. Нині ситуація змінилась. Алена помічає, що я щось приховую. Повсякчас мене запитує, що зі мною, чи не гніваюсь я на неї. Шкода, що не можу звіритись їй; то, мабуть, був би кінець нашої дружби.

15 лютого. Сьогодні я такий вражений і збентежений, що в мене й досі аж тремтять руки.

Учора ми з Аленою домовились про невелику прогулянку вертольотом в околиці Праги. Вранці, коли ми зустрілись біля ангара, я побачив по обличчю Алени, що не все гаразд. У неї були червоні заплакані очі. На моє запитання вона відповіла, що мало спала, — мовляв, було багато роботи. Завжди така весела й балакуча, вона сьогодні мовчала. Не вдавалося почати розмову й мені. Ми піднімались над засніженою Прагою, як двоє німих.

Погода випала чудова. Небо було безхмарне. Сонце викликало в засніженому краю розкішну гру теплих і холодних тонів. Ми летіли над влтавською долиною до Де-чина. І все мовчали.

— Приземліться, прошу, на отій гірській рівнинці… — показала нарешті Алена вниз. — Невелика прогулянка нам не завадить, а сніданок у тихому ресторані буде навіть корисний… — посміхнулась вона майже болісно.

Вертоліт я посадив м'яко, немов на перину (повинен тут похвалитись; це було, мабуть, єдине, з чого я радів).

Ми опинились на маленькій просіці над скелястим берегом Лабе. Проти нас простяглось місто Усті (я визначив це за картою), а недалеко під нами — середньовічний замок Стржекув.

Зробивши кілька кроків, Алена побігла і вигукнула:

— Доганяйте!

Я навмисне біг за нею не на повну силу, щоб дати їй задоволення. Коли вона це помітила, то зупинилась і схопила в руки сніжку:

— На неозброєного не нападаю! Захищайтесь!

Тільки тепер я зрозумів, що вона хоче розважитись, забути про щось неприємне. Це їй справді вдалось. Ми билися сніжками і сміялись, як діти.

— Тепер будемо снідати з більшим апетитом. Ресторан у Стржекуві чудесний! — показала Алена на старий замок.

Зміїста дорога, вікна з шибками, оправленими свинцем старовинні стіни, припорошені іскристим снігом, — все це справило на мене сильне враження. Мені справді здалось, ніби ми з Аленою опинились у казковому світі, світі королів і принцес та жорстоких боїв на бастіонах. Кращого місця для своєї сповіді Алена вибрати не могла.

В ресторані вона знову замовкла. Під час сніданку в неї з очей викотились дві сльозинки. Я вдав, що не бачу ццьог.

— Що вас мучить? — запитав я трохи згодом.

— Нічого мене не мучить… — сказала вона тихо і спробувала посміхнутись. — Я знову посварилась з Навратілом.

Я намагався її втішити, але вона похитала головою:

— Цього разу справа стоїть серйозніше. Боюсь, що Навратіл розгнівався на мене назавжди. Учора ввечері я йому сказала, що в польоті на Проксиму брати участі не буду.

Я був такий приголомшений, що не міг сказати й слова. Вона запитала мене, чи радий я з цього, а я хоч і несміливо, але все одно радісно ствердив. Це її трохи заспокоїло.

Тільки тепер, коли я все як слід обміркував, я усвідомив, що вчинив егоїстично. Тільки тепер я зрозумів, що Аленка зреклась польоту заради мене. Чи можу я допустити, щоб я став причиною її відмови від мети всього життя?.. Чи можу вимагати від неї такої великої жертви?.. Боюсь, однак, що я надто егоїстичний і надто боягузливий, щоб вчинити по-іншому.

6 березня. Алена тримається свого рішення, а я все ще не знайшов у собі сили, аби її розраяти. Працюємо разом по підготовці польоту ще з більшим запалом, аніж раніше, щоб хоч чимось віддячити Навратілу, але, незважаючи на це, мені здається, що між нами лежить якась тінь. Навратіл до мене весь час уважний і лагідний, — ба навіть ще більше, аніж раніше, — але я добре почуваю, що він бачить у мені причину відступу Алени. Бачу й по Алені, що вона вже не така весела, як колись.

Побудова корабля просунулась так далеко, що в травні можна буде починати монтування. З заводів усього світу шодня надходять складові частини та пристрої для внутрішнього обладнання, а академік Шайнер повідомив, що за місяць буде закінчена робота на головній стартовій конструкції. Боюсь, що не зможу взяти участі у завершальному монтажі в майстернях, на Місяці, бо Навратіл мене туди, мабуть, не запросить.

21 березня. Доля мстить мені за мою боягузливу поведінку. Я потрапив у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.

Алена вчора вилетіла до Москви в Ядерний інститут, де для «Променя» конструюють атомні реактори. Я гуляв один увечері по Празі. Попрямував до Петржина; хотів оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я піднімався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловік іде весь час назирцем за мною. В першу мить я запідозрив, що це — шпигун. Щоб дізнатись, чи справді він іде назирцем, я несподівано повернувся і пішов сходами униз. Чоловік на мить зупинився, потім знову попрямував слідом за мною.

Під Петржином я звернув ліворуч, в напрямку середньовічної частини Праги.

Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звісно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки він мене наздожене, і вже відкрив був рота, щоб вилаяти його, але він мене випередив:

— Ви — пан Северсон, правда ж?

— Навіщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я? — сказав я сухо. — Хто вам наказав шпигувати за мною?

Чоловік похитав головою:

— Я б хотів з вами познайомитись, бо ми не тільки земляки, але навіть родичі. Я — Олаф Дітріхсон… — несподівано заговорив він норвезькою мовою. — його вимова, вузьке обличчя й світле волосся — все ніби свідчило, що він каже правду.

Він заявив, що доводиться мені двоюрідним онуком (як кумедно: він старший за мене!) і хотів би поговорити зі мною, але, звичайно, не на вулиці, а хоча б за склянкою кави в якій-небудь тихій кав'ярні. Я охоче погодився: повинен признатися, що це несподіване знайомство мене дуже потішило: після довгої перерви приємно поговорити рідною мовою. До того ж я ще зустрів і родича!

Дорогою Олаф перерахував мені всіх наших предків. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.

Ми поминули кілька покручених вуличок, поки нарешті знайшли на Малій-Страні під Градом у середньовічному будинку з арками кав'ярню, яка сподобалась моєму праплеміннику: склеписта стеля, підтримувана круглими стовпами; стіни, покриті на висоту людського зросту дерев'яною обшивкою; дерев'яні лави. В кав'ярні було безлюдно й тихо.

Коли праплемінник почав говорити, я спочатку подумав, що на нього просто вплинуло оточення, дух минулого. Однак тепер я вже розумію, що він завів мене до тієї кав'ярні навмисне.

— Ви задоволені, дядю? — запитав мене Олаф і, не чекаючи на відповідь, продовжував: — Побоююсь, що цей світ — не для вас, що ви в ньому почуваєте себе чужим…

Я погодився, бо таке почуття ще недавно охоплювало мене досить-таки часто; але зразу ж почав виправдуватись:

— Все ж я вже починаю розуміти вашу епоху… Я побачив, що люди тепер живуть щасливіше, ніж за моєї молодості…

На мій превеликий подив, праплемінник покрутив головою:

— Не вірте цьому. Нинішня епоха забрала у заповзятливої людини всяку можливість розвитку.