Сигнали з Всесвіту

Другого дня в інституті академіка Тарабкіна терміново зібрались найвидатніші лікарі й фізіологи світу. На запрошення славетного вченого вони прибули до Москви, щоб проаналізувати весь хід операції та визначити причину її невдачі.

— Любі друзі, шановні гості, — звернувся до них академік Тарабкін, відкриваючи цю надзвичайну нараду. — Ви вже знаєте, чому я вас потурбував. Справа дуже й дуже важлива. Треба будь-що встановити, чи припустились якої помилки ми, чи, може, в цьому випадку нам на шляху стала невідома науці перепона, — коротко кажучи, треба вирішити, чи здатні ми нині подолати смерть, що тривала сімдесят тисяч років… Попередній контроль ходу операції ми вже провели. Вся апаратура працює справно… А втім, можете переконатися самі. Ось — контрольна плівка і записи…

Згортки пластмасових і паперових стрічок з численними зазначками й химерними лініями переходили з рук у руки. Уважно розглядаючи та порівнюючи їх з протокольними записами операції, вчені не квапились з висновками. Нарешті норвезький лікар Галльстрем сказав задумливо:

— Все свідчить, що причину невдачі слід шукати зовсім не у надмірному тиску крові, яка подавалася в мозок… проте знімки беззаперечно доводять, що крововилив стався саме через це… Нічого не розумію!

Американський професор Дамбурі підняв руку;

— Дозвольте, Олександре Івановичу! На мою думку, можуть бути кілька причин невдачі. Перша і найвірогідніша: метод, який виявився придатним для оживлення тварин, не придатний для людини. Друга: можливо, кору мозку та центральні нерви було пошкоджено під час заморожування. І, нарешті, третя: кров сучасної людини не годиться для неандертальця, який, по суті, стояв на перехідній стадії між людиною й твариною…

— Я б хотіла заперечити академіку Дамбурі, — озвалась Наташа Орлова. — Дозвольте, Олександре Івановичу?

— Прошу! — кивнув головою Тарабкін.

— Гадаю, що про хибність методики не може бути й мови. Оживляючи неандертальця, ми на основі численних дослідів змінили весь хід операції, взявши до уваги ступінь розвитку первісної людини. Мозок перед переливанням крові зовсім не був пошкоджений замороженням, це перевірено. І, нарешті, при трансфузії ми не використовували крові сучасної людини такою, яка вона є, а змінили її відповідно до загального біологічного стану неандертальця. Отже, всі три припущення академіка Дамбурі відпадають. Я особисто шукала б причину в іншому. Ще на засіданні Всесвітньої Академії наук я говорила про небезпеку зруйнування ніжних тканин замерзлого мозку ультразвуком та радіохвилями…

— Ні, ні, не в цьому річ! — похитав головою Тарабкін. — До переливання крові фізіологічний розчин струмував у всіх судинах без перешкод і легко проникав у всі капіляри мозку. Я особисто не вірю в шкідливу дію дослідницьких променів на замерзлі тканини…

Було висловлено ще кілька припущень про причини невдачі і так само детально обговорено їх. Все свідчило про те, що колектив тарабкінців передбачливо зважив на всі можливі обставини, вжив усіх потрібних заходів.

Розтин трупа підтвердив точку зору Тарабкіна про те, що мозок неандертальця був справді оживлений і перед операцією не мав на собі ані найменшого сліду зруйнування структури.

Дивним і нез'ясовним було те, що крововилив стався внаслідок розриву капілярних судин, хоч в них не спостерігалось ані найменших ознак склерозу.

— Отже, в усьому винна я! — Наташа Орлова схопилась за голову. — Це ж я стежила за манометром посилача крові в мозок!

Але не встигла вона це промовити, як раптом від дверей пролунав сумний голос чергового хірурга:

— Ні, Наташо, ти ні в чому не винна… Товариші, я приніс вам ще одну прикру звістку: хвилину тому, під час останньої операції при переливанні крові, загинув піддослідний собака номер сімнадцять-тридцять… Знову ж таки крововилив у мозок…

Тарабкін швидко скинув гумові рукавички і вибіг з операційної. За ним — Наташа, Бастіен, решта членів колективу й гості.

Тварина лежала в термостаті нерухомо. Її смерть була гірким докором ученим, навіювала тривожні думки і сумніви. Де, коли, яким саме чином у злагоджений хід операції заповзла фатальна похибка? Що це — знову прикрий випадок чи ще не розкрита закономірність?

— Після стількох вдалих дослідів — знищений мозок… — засмучено сказав академік Тарабкін після тривалої мовчанки. — І — у тварини… Товаришу Дамбурі, ви тепер переконались, що всі ваші припущення відпадають?.. Подивіться на цей мозок самі. Ті ж ознаки, що й у неандертальця. А цей пес був заморожений ненадовго, і ми використовували ті ж методи, що й раніше; навіть ті самі апарати… В чому ж тоді криється помилка?

Китайський академік Сун Чін-і підійшов ближче до термостата:

— Кажете, використовувалась та ж сама апаратура?.. То давайте ж перевіримо її якнайсуворіше.

Тарабкін погодився.

Спочатку випробували кожен з апаратів у дії. Всі вони працювали бездоганно. Потім усі прилади розібрали до останнього гвинтика, старанно оглянули кожну складову частину. Все було гаразд.

— Що ж, лишається тільки перевірити вакуум… — запропонував академік Дамбурі.

Отут і пролунало вперше нищівне, приголомшливе повідомлення: у вакуумі манометра виявилось повітря!

— Так ось у чому справа! — вигукнув Тарабкін. — Манометр брехав! Він показував значно менший тиск крові в мозку, аніж було насправді… Під час нормального переливання крові це не відіграло б особливої ролі, а для знесиленого організму підвищення кров'яного тиску стало катастрофічним… — академік затримався поглядом на обличчі Наташі Орлової. — Але як могло потрапити у манометр повітря?!

Наташа мовчки затулила обличчя руками. Вона навіть не торкалася чутливого точного приладу, який чіткістю й бездоганністю своєї роботи визначає успіх чи неуспіх операції. Ніхто не міг би закинути їй неуважності чи лихого наміру. Але факт лишався фактом: в манометр повітря само собою просочитись не могло.

Дамбурі взяв у руки невеличку закручену трубочку, ще раз пильно оглянув її.

— Друзі, — сказав він по хвилині гнітючого мовчання. — Насамперед слід встановити, хто розбирав манометр, а потім я висловлю своє останнє і, можливо, єдино вірне припущення про причину невдачі… Коли була попередня трансфузія, що скінчилася вдало?

— Два тижні тому.

— Отже, за цей період хтось покопирсався в манометрі.

Академік Тарабкін уважним, сумовитим поглядом обвів членів свого колективу. Його очі зустрічались з чесними, правдивими очима соратників. Він був певен у них: ці люди задля успіху загальної справи віддавали все, ніхто з них не приховав би власної провини.

Тарабкін знизав плечима:

— Що ж — тоді лишається припустити, що манометр з якихось міркувань розбирав Йонес… До речі, я забув вам сказати, друзі, що він сьогодні на світанку вилетів додому, до Америки. У нього тяжко захворіла мати.

Академік Дамбурі насмішкувато звів ліву брову і хитнув головою:

— Здається, настав час висловити моє останнє припущення, друзі!.. Отже, підозрюю, що бульбашку повітря було впущено у вакуум навмисне!

Тарабкін замахав руками, наче відганяючи лиху примару:

— Ви жартуєте, друже?! Хто, скажіть мені, хто був би в цьому зацікавлений?! Адже це — страшний злочин!.. Хто з нас хотів би знищити те, що так самовіддано створював протягом довгих років?!

— І все ж я гадаю, що бульбашку було впущено у вакуум навмисне! — вперто повторив Дамбурі. — Пропоную запитати Йонеса по радіо, чи розбирав він манометр?

— Я проти! — сухо заперечив Тарабкін. — У Йонеса хвора мати, йому зараз не до цього. Він відповість на запитання, коли повернеться. А про лихі наміри з його боку не може бути й мови. Я знаю його вже шість років, і знаю добре. З яким захопленням він працював над проблемою продовження життя людини! З якою старанністю й наполегливістю проводив найскладніші, найвідповідальніші досліди… Ні, друзі, Йонес на це не здатний… Та й взагалі хто б міг зробити це тепер, коли на Землі вже не існує капіталізму, коли немає ненависті між народами й людьми?

— Бачите, Олександре Івановичу, у нас, в Америці, вважають, що ще не настав час абсолютної безпеки, що необхідна пильність… Чи ви гадаєте, що колишні експлуататори вже вимерли або цілком переродились? А може, в якогось з них ще лишилась в серці звіряча ненависть до людства й шалена жадоба знову захопити владу?

Всі поглядали на академіка Дамбурі здивовано й недовірливо, проте ніхто не заперечив. А він посміхнувся невесело:

— Ну, то почекаємо, що скаже Йонес.

Розмова поступово перейшла на інші теми, потім гості розійшлись.

Тарабкін довго стояв мовчки, поринувши в глибоку задуму. Слова академіка Дамбурі викликали в ньому почуття протесту: не хотілося навіть припускати, що в новому світі — світі без визиску й експлуатації людини людиною — може знайтись такий чоловік, який безжалісно зруйнує плід яскравих мрій і дерзань, виступить не тільки проти людства, а навіть проти самого себе. Весь колектив інституту об'єднаний світлою метою — продовжити життя людини, подолати передчасну смерть. Невже ж… Ні, цього не може бути!

Щоб трохи розважитись, академік вирушив на свою улюблену прогулянку по залах інституту.

В анатомічній академік зупинився біля асистентів, які готували тіло неандертальця до бальзамування. При погляді на нерухоме волохате тіло йому стало моторошно. Одна-єдина бульбашка повітря перешкодила здійснити дерзновенний, неоціненний дослід, вщент розвіяла мрію стати віч-на-віч з своїм далеким предком, первісною людиною…

— Ну, що ж… — сказав академік скоріше до самого себе, ніж до асистентів. — Почнемо все заново.

Академік підійшов до відеофону і набрав номер. На екрані з'явилось обличчя білявої дівчини — чергової з центральної станції зв'язку.

— Олю, будь ласка, викличте Арктику і попросіть від мого імені Бергера, щоб приготували крижину з тілом льотчика. Ми прилетимо її забрати.

— Гаразд, Олександре Івановичу… Почекайте хвилиночку, щойно дзвонив з аеродрому академік Дамбурі і просив переДати вам його пробачення за те, що він проти вашого бажання викликав Йонеса… Уявіть собі, Олександре Івановичу: Йонеса не існує…

— Не існує?! — стурбувався академік. — Як це?.. Що ж з ним трапилось?

— У місті, куди він вилетів, ніхто його не знає, ніякої матері там у нього немає. Він там не народився і не жив ніколи, Йонес — вигадане ім'я…

Вже кілька років академік Чан-су живе на Місяці. За дорученням Всесвітньої Академії наук він керує великою астрономічною обсерваторією на Північному полюсі нашого супутника. Робота така цікава, щодня розкривається так багато невідомого, недослідженого, нового, що співробітники мусять повсякчас нагадувати невгамовному академіку, що відпочивати слід за земним, а не місячним календарем, де одна доба триває майже місяць.

Сьогодні Чан-су має вихідний день, — звісно, за земним календарем, — і він вдома.

Крізь велике вікно на нього дивиться чорне небо, край якого сяє Сонце, затягнуте вуаллю палахкотливого полум'я корони. Скелі, рівнини й кратери Місяця яскраво освітлені, а на небі — мільйони зірок. Вони зовсім не мерехтять, а сяють спокійно й яскраво, ніби намальовані на чорному небосхилі. Низько над обрієм нерухомо висить велика куля. Це — Земля.

Земля… Саме до неї й прикутий зараз погляд академіка Чан-су.

З півкулі, зануреної в пітьму земної ночі, випромінюється сяйво тисяч вогнів. Це — свідчення сили й величі людини. Континенти, моря й хмари на освітленій частині планети — як барвиста палітра художника. Повітряна оболонка туманить контури великого глобуса, і все ж видно, як на темно-блакитній поверхні Атлантичного океану сліпучо виграє відображення Сонця. Майже вся Європа затягнута хмарами.

Чан-су відірвав погляд від Землі, подивився на годинник. На його батьківщині, в Китаї, зараз саме полудень. Отже, пекінська телевізійна станція починає свою передачу. Треба ввімкнути телевізор.

Насамперед — репортаж з Сахари. Кілька годин тому було закінчено будову тридцятої атомної електростанції для величезної насосної споруди. Дві третини колишньої пустелі вже стали родючими… Потім апарат переносить глядачів на Крайню Північ, в район робіт експедиції по отепленню Арктики… А слідом за тим на екрані з'являється перспектива великого залу.

Телевізійна камера швидко наближається до прозорої скляної призми, всередині якої спить ставний чоловік. Його груди повільно підводяться й опускаються. Рот — напіврозтулений.

— Знайдений у кризі Арктики льотчик, соратник Амундсена, — живе! — урочисто звучить голос диктора. — Наука святкує ще одну перемогу над смертю… Слава академіку Тарабкіну та всім працівникам його інституту!

Чан-су присувається ближче до телевізора. А на екрані з'являється обличчя академіка Тарабкіна.

— Так, льотчика Северсона нам пощастило повернути до життя… — спокійно й зосереджено каже академік. — Ми ще тримаємо його на штучному сні; попереду в нас ще багато клопоту і тривог, але в найголовнішому ми вже перемогли…

Від радісного хвилювання на очі Чан-су навернулись сльози. Він вимкнув телевізор, ліг на канапу. Думкою полинув через космічний простір до академіка Тарабкіна, у Москву, що ото зараз горить ясною зорею на неосвітленій півкулі великого глобуса.

Раптом увагу академіка привернули неяскраві спалахи в небі недалеко від диска Землі. Кількома секундами пізніше спалахи повторились вже значно ближче. А потім, збуривши густу хмару пилу, на рівнину перед обсерваторією знизився незграбний на вигляд ракетоплан. Він під'їхав на гусеничному шасі до ангара, зник у воротах шлюзової камери. А скоро по тому в двері кімнати Чан-су постукали.

— Прошу! — сказав академік, підводячись з канапи. — А, це ви, Цаген!.. Дуже радий вас бачити!.. Щось трапилось?.. Ви так несподівано…

Керівник астрономічної обсерваторії на протилежному полюсі Місяця академік Цаген, — ще нестарий, стрункий чоловік, — мовчки потиснув руку Чан-су, витяг з кишені сувій кіноплівки і розгорнув його на столі.

— Що ви на це скажете? — провів він пальцем по химерній зигзагоподібній лінії на целулоїдній стрічці. — Це — запис радіохвиль із Всесвіту.

— А що тут особливого?.. Може, виявили ще якусь радіозірку?

— А погляньте-но уважніше!.. — Цаген, ледве стримуючи переможний усміх, склав руки на грудях. — Погляньте!

— Але ж я не бачу тут нічого спільного з радіоастрономією! — знизав плечима Чан-су. — Може, ви перехопили якісь радіосигнали з Землі?

— Ні, мій друже, ці сигнали спіймані при вивченні сузір'я Центавра.

— Тоді це означає… — Чан-су ще раз перебіг поглядом по целулоїдній стрічці. — Ви точно зафіксували джерело радіохвиль?

— Звичайно! — посміхнувся Цаген. — Можу повідомити вас про ще цікавіше: на протязі того часу, поки я вивчаю ці сигнали, їхнє джерело помітно зсунулось по круговій орбіті навколо Центавра. Отже… отже, можна зробити висновок, що йдеться про планету.

— Яка довжина хвилі?

— Чотириста сантиметрів. Чан-су потер рукою чоло:

— Чому ви мовчали про це досі? Адже це — надзвичайне відкриття! Воно дає підставу сподіватись, що ви перехопили сигнали мислячих створінь!

Цаген прочесав пальцями свою кучеряву попелясту чуприну:

— Обережність — матір мудрості! Я сказав собі: перш ніж ти, Роберте, поткнешся з своїм відкриттям у світ, хоча б зрозумій, у чому суть справи… — він сперся трьома пальцями на кіноплівку. — Як бачите, передача систематично уривається. Тривалість сигналів та інтервали несталі. Спочатку я намагався знайти в цьому якусь закономірність, але такої не існує… Потім я спробував перетворити сигнали на своєрідну телеграфну азбуку. Ось вона… — Цаген поклав на стіл товстий блокнот, густо списаний рисками та крапками. — Це страшенно складна азбука, для розшифрування якої мого хисту астронома не вистачає. Завтра хочу полетіти на Землю і запропонувати, щоб моє відкриття було обговорене у Всесвітній Академії.

— Пропоную інше… — Чан-су випростався і поклав руку на плече Цагена. — Я за те, щоб Всесвітній Академії ви надіслали тільки детальне повідомлення… а мене запросили до вашої обсерваторії. Один розум добре, а два ще краще. Поки Академія розбиратиметься в цій справі, я хотів би допомогти вам у вивченні сигналів.

Цаген охоче погодився. Чан-су швидко приготувався до подорожі.

Ракетоплан помчав до південного полюса Місяця.

Людина, що лежить на незвичайному ліжку в одній з кімнат інституту академіка Тарабкіна, ще не усвідомлює себе людиною. В її отупілому мозку повільно проповзають розпливчасті хаотичні образи: свідомість то спалахує на мить, то згасає. А разом з нею ніби й життя то покидає тіло, то повертається до нього, розливаючи судинами особливе тепло, таке знайоме кожному, хто зазнав кальційових вливань. Соратник відважного Амундсена, капітан Северсон, поступово прокидається від багаторічного крижаного сну.

Часом Северсону вчуваються якісь голоси. Він пробує розплющити очі, та марно, намагається зрозуміти зміст слів, але постіль під ним починає гойдатись, і людина знову поринає в примарний сон.

Пробудження приносить небагато: повіки наче свинцем налиті, губи немов чужі. Вухо ловить звуки розмови, яка не доходить до свідомості. А мозок повідомляє про себе першою більш-менш чіткою думкою: «Врятований!.. Хто ж мене знайшов?.. Амундсен?.. Нова рятувальна експедиція?»

Відновлюється нюх. Ніс відчуває якийсь приємний запах, але який саме — встановити не можна.

Відтепер сон і неспання змінюються все частіше. І з кожним разом думки людини стають дедалі виразнішими й чіткішими.

«То, виходить, мені ще й пощастило… А як ноги? Не відморозив?»

Ні, він вільно ворушить пальцями ніг. По-дитячому радіє з цього.

Трошки-трошки, з великим зусиллям, пересунулась рука, намацала м'яку тканину.

«Де ж це я опинився?.. Звичайно, не у крижаній печері, бо звідки ж там узялася б оця тканина… А може, все це мені тільки сниться?»

Ні, це не сон! Пальці ніг рухаються, руки торкаються м'якої ковдри. Людина заспокоюється і одразу ж засинає. А прокинувшись, продовжує дослідження.

Ні, з тілом таки все гаразд: можна цілком вільно рухати руками й ногами. От тільки очі ніяк не вдається розплющити, бо повіки немов склеєно.

Наступне пробудження принесло Северсону радісний сюрприз, його повіки повільно підвелись, очі широко розкрилися. Довколишня абсолютна темрява почала розвіюватись, з присмерку виступило кілька предметів, і насамперед — ліжко.

«А де вікно?., Чи воно затягнуто запоною, чи, може, зараз ніч?»

Відповідь знайти важко. Якщо ніч — то, значить, він лежить, мабуть, дуже довго: адже він замерз удень, а за Полярним колом день таки довгуватий — майже півроку.

«А може, я на кораблі?»

Северсон напружив свідомість. Абсолютна тиша і спокій, жодного натяку на рух. Отже, він не на кораблі.

«А чи це часом не лікарня?.. Яка?.. В Кінгсбеї було б значно холодніше, навіть коли б опалювали… То, може, це — Тромсе?.. Або Осло?»

Мозок повідомляє, що втомлений, і переключає організм на сон.

Прокинувшись, Северсон уже впізнає предмети в приміщенні. Це не лікарня, бо меблі надто розкішні. Ліжко — чудне: воно має грати, як дитяча колиска.

Северсон схопився за поруччя і після кількох невдалих спроб підвівся. Озирнувся навколо.

Біля ліжка на відстані простягнутої руки стоїть невеличка скринька. Северсон обмацав її. Радіоприймач!.. Які ж уважні ті, що надали йому притулок!

«Може, увімкнути?» Северсон обережно торкається гранчастих ручок на бічній поверхні скриньки. Він вагається, боячись потурбувати кого-небудь, але спокуса перемагає.

Тихенько клацнув вимикач. Збігло кілька секунд, і з'явився ще один приємний сюрприз: на протилежній стіні повільно вималювалась світлова картина.

«Ага, це не радіо, а фільмоскоп!» — говорить сам до себе Северсон, з цікавістю поглядаючи на широку квітучу рівнину. Над темною зеленню лісу видніється єгипетський сфінкс, а за ним — піраміда.

Северсон закліпав очима і ущипнув себе за руку: картина — рухлива! На передньому плані коливаються під вітром пшениці, вдалині між кущами пересуваються люди.

Значить, це не фільмоскоп, а кінопроектор. Мабуть, зараз демонструється якийсь фантастичний фільм, бо звідки ж візьмуться квіти перед мертвими очима сфінкса, що споконвіку стоїть серед голої мертвої пустелі?

Картина на стіні повільно змінюється. З'являється канал, що тягнеться в неозору далину, а на ньому — корабель. І знову сфінкси та піраміди серед зелені.

«Однак оці кіношники — неабиякі штукарі! Все здається зовсім правдоподібним, а насправді — трюк!»

Тепер на стінці з'являється детальний кадр: кілька засмаглих людей у білих капелюхах махають до когось руками. На привітання відповідає водій якоїсь гігантської машини, що має довгу, як у бронтозавра, шию і ковтає пісок…

Картина розпливається, і на стінці з'являється постать красивої дівчини. Здається, вона дивиться 'просто на Се-версона. Відкриває рот, ніби щось говорить, але її не чути.

«Хороша річ, оце домашнє кіно! — думає Северсон. — Фільм майстерно розмальовано. Але навіщо режисер вибрав таку нездійсненну тему? Він, мабуть, ніколи не бачив пустелі… Озеленити її — все одно що виростити квіти на Північному полюсі…»

Северсон міркує й міркує, аж поки, нарешті, знову засинає, йому сниться, що він дома і дбайлива мати кладе його в ліжко, ніжно шепоче: «На добраніч!»

Северсон з зусиллям розплющує очі. В приміщенні темно, тихо. Мабуть, йому все це тільки приснилось.

В сусідній кімнаті хтось голосно розмовляє. До дверей наближаються кроки.

«Нарешті дізнаюсь, де я…» — думає Северсон і заплющує очі, прикидаючись, ніби спить.

До ліжка підходять кілька чоловік, — мабуть, лікарі. Один з них бере Северсона за руку, рахує пульс у нього на зап'ясті.

— Северсон, спите?.. — лунає тихе запитання чистою норвезькою мовою.

«Отже, слово «Северсон» має бути моїм іменем? — думає Северсон, повільно розплющуючи очі. — Звісно, вони не знають, хто я. Мабуть, мене знайшла чужа рятувальна експедиція».

Він мовчки дивиться на відвідувачів. Всі в білих халатах, а на нижній частині облич — маски. Так, це лікарі.

Северсон схопився за поруччя ліжка, підвівся. Хотів привітатись, але язик не корився йому.

— Не напружуйтесь, Северсон! Лежіть спокійно, вам ще треба трошки зміцніти, — посміхається до нього білява дівчина, голос якої йому вже знайомий.

— Д-де… де я? — мимрить пацієнт, напружуючи всі сили.

— У добрих людей, друже. Але зараз не сушіть собі мозок, ми все пояснимо вам згодом. Отой сон серед криги не минув для вас безслідно, однак тепер уже все гаразд. І мова у вас відновиться.

— А… А… Амундсен… де… він?

— Все гаразд. Ми вже послали повідомлення і на вашу батьківщину… Як ви себе почуваєте? Чи не болить де у вас?.. Не відповідайте, показуйте рукою.

Пацієнт посміхнувся і похитав головою.

— Чи ви не голодні?.. Уже настав час вчитись їсти самостійно! — пожартувала дівчина. — Я змусила вас трохи поголодувати, а тепер спробуйте тримати ложку самі.

Пацієнт на знак згоди кивнув головою і знову посміхнувся. Він марно намагався пригадати, як і коли його годували.

— А з цим поводяться ось так… — дівчина схилилась до скриньки і покрутила дві перші ручки.

На протилежній стінці знову з'явилась кольорова картина. Цього разу це був кадр з якоїсь опери, і співаків було не тільки видно, а й чути! Картина була настільки рельєфна, що Северсонові здалось, ніби він дивиться на сцену крізь широке вікно.

— Вам щастить, друже! — посміхнулась дівчина. — Саме передають сучасну норвезьку оперу… Ну, дивіться, слухайте, а ми підемо.

Попрощавшись з лікарями, Северсон зручніше вмостився у ліжку, задивився на яскраву, кольорову картину.

«Передають…» — подумав він раптом. Дівчина йому сказала, що норвезьку оперу передають. Як це?.. Може, передають автоматичні кінокамери?

На екрані проступали то загальні плани, то детальні кадри окремих співаків. Лунала красива своєрідна музика. Однак Северсон дивився й слухав неуважно. В ньому прокинувся колишній запал дослідника.

«Безперечно, це нове технічне чудо, якийсь сенсаційний винахід, — міркував він. — Для випробування його використовують у лікарнях, щоб пацієнти не нудьгували».

Северсон обережно пересунув скриньку на кілька міліметрів. Зазирнув усередину крізь гратчасті отвори на задній стінці. Його погляд ковзнув по ряду блискучих радіоламп.

«Отже, все-таки це радіо… Але як же відтворюється отой звуковий кольоровий кінофільм?.. Чи, може, вже вдалось здійснити телебачення?»

Зрештою, в останньому припущенні не було нічого неймовірного, бо техніка навально рухається вперед. Однак з цього випливало, що він тепер десь у Англії чи в Америці.

«Як я сюди потрапив?.. Як довго лежу?.. Такий складний апарат не виготовиш за тиждень… Значить, я нездужаю кілька місяців, а може, навіть цілий рік?»

Северсона раптом охопила солодка втома. Він згадав слова норвезької дівчини і махнув рукою:

«Ат, навіщо сушити собі голову?.. Все згодом з'ясується».

Северсон вимкнув апарат, ліг і за хвилину вже міцно й спокійно спав.

Життя Северсону було повернуто, але воно все ще трималось на волосинці. Для знесиленого організму становили загрозу навіть найнезначніші потрясіння; непоправної шкоди могли завдати йому як хвилювання, так і депресивний стан психіки.

Перше знайомство пацієнта з невідомим йому телевізором пройшло спокійно, і це дозволяло сподіватись, що нервова система у Северсона досить міцна. Однак найголовніші випробування були попереду. Пацієнта повсякчас мучитиме питання, де він перебуває, як сюди потрапив, скільки часу нездужає. Ізолювати його від сьогоднішньої дійсності неможливо, він стикатиметься з нею на кожному кроці. Отож необхідно було якнайдалі відтягнути ту мить, коли Северсон дізнається, що прокинувся від крижаного сну через багато десятиріч і живе в зовсім іншому світі. Саме через це його тієї ж ночі перевезли сплячим у філіал інституту академіка Тарабкіна, розташований у мальовничому парку недалеко Москви.

А незвичайний пацієнт не підозрював про цю подорож і навіть гадки не мав, якого клопоту завдає всім працівникам інституту. Оточений піклуванням, він просто одужував, набирався сили, його намагались не турбувати медичними обстеженнями, — досить було невсипущого нагляду Наташі Орлової, яка не залишала Северсона ні вдень ні вночі. Хворий звик до дівчини, повірив у її лікарський хист і терпляче виконував її вимоги й настанови. А це давало багато: Северсон дужчав з кожним днем.

Одного ранку Наташа завезла до кімнати Северсона чудне крісло на колесах.

— Ну, друже, — сказала вона з посмішкою, — з сьогоднішнього дня ви частково звільняєтеся з в'язниці, яка зветься ліжком. Дарую вам машину, на якій можна хоч сяк-так пересуватись з місця на місце.

— Я вам щиро вдячний, Наташо!.. — Северсон зацікавлено оглядав крісло: біля правого поручня — руль, на лівому — кілька кнопок. — Я вам щиро вдячний… Але коли нарешті я зможу стати на власні ноги?

— О, цього вже чекати недовго! Однак не поспішайте!.. Хочете, заснуємо зараз невеличку автошколу, щоб ви оволоділи своєю машиною?

Не чекаючи на відповідь, Наташа сіла в крісло, натиснула зелену кнопку. Крісло повільно й безшумно покотилося вперед.

— Хоч нешвидко, зате безпечно, — пояснила дівчина. — Машина не наштовхнеться ні на стіну, ні на будь-який інший предмет, бо обладнана контрольним фотоелементом, який автоматично зупинить її перед перепоною… Керування нею дуже просте: зеленою кнопкою електромотор вмикається, червоною — вимикається… Спробуєте?

Пацієнт з радістю погодився. З допомогою Наташі він перебрався у крісло, кілька хвилин повправлявся під її керівництвом, а потім, як завзятий ковзаняр-фігурист, почав їздити по кімнаті. Дівчина проводжала його доброзичливим усміхненим поглядом.

Надвечір наступного дня Северсона разом з саморухомим кріслом було вперше вивезено на чисте повітря.

Тихо-тихо було довкола. Призахідне сонце щедро золотило білі стовбури берізок. Сизуваті ялини стояли задумливі, мовчазні. Повійнуло запахом соснової глиці — таким знайомим і рідним, що Северсонові аж подих перехопило.

Він рвучко обернувся до Наташі, що йшла поруч його крісла.

— Ну, то скажіть хоч тепер: де я?

— Ви — в Росії, — сказала вона спокійно. — Вас врятувала наша експедиція.

— В Росії… — Северсон погладив щоку, поглянув через плече назад, на клініку. Справжній палац! Палац з алюмінію і скла! Але найголовніше не те, з чого він побудований, а як. Вражала несподівана, дерзновенна краса цієї споруди. Ніколи досі Северсон не бачив нічого схожого, а коли б його запитали, що це за архітектурний стиль, — він відповів би тільки одне: «Неземний!..» І то оцей палац збудовано в Росії, яка тільки-тільки зводиться на ноги після розрухи?!

— Цей палац для вас побудували американці?

— Чому американці? — здивувалась Наташа. А потім похопилась. — А, розумію вас!.. Ні, ми самі. Щиро кажучи, мені цей стиль не подобається. Зараз будують краще.

«Зараз будують краще! — подумав Северсон. — То, виходить, цей палац побудовано не зараз. А коли ж?»

Йому стало трошки моторошно. Хоч як мало збігло часу з того дня, коли він вперше усвідомив себе, а в пам'яті мимохіть накопичується все більше нез'ясовного, дратівливого. Ну, хай так: він потрапив до Росії, лікується в якомусь привілейованому закладі. Хай він зовсім не знає життя більшовицької країни… Але звідки отакий рівень техніки?.. Чому Наташа, яка бездоганно знає норвезьку мову, раз у раз вживає або зовсім незрозумілі слова, або якось по-чудному перекручує їхній зміст?

— Наташо, скільки часу я хворію?

— Довгенько, друже!.. — вона посміхнулась, приклала палець до вуст. — А пам'ятаєте наказ академіка Тарабкіна? Ані слова про хворобу!.. Все — потім, коли одужаєте.