Сигнали з Всесвіту

Звідкись здалеку почулось протяжне: «Гуііі…» — і над обрієм знялась зграя крилатих квартян.

— Мабуть, ми перешкодили їм тут понишпорити… — засміявся Ватсон. — Можливо, вони прилітали по нові експонати для особистих колекцій… Пригадуєте лупу та уламки, які ми знайшли в їхніх печерах?

***

У просторому клубі міжзоряного корабля «Фотон» кінчається лекція для молодих астронавтів. Начальник рятівної експедиції академік Хотенков каже на прощання:

— Сподіваюсь, що питання навігації в міжзоряному просторі ми розібрали досить грунтовно, — насамперед завдяки багатющому досвіду героїчного екіпажу «Променя». Наступні кілька лекцій ми присвятимо питанням техніки міжзоряного зв'язку. Читати лекції буде доктор Заяц — великий вчений, який відкрив абсолютно новий принцип передачі сигналів на практично необмежену відстань…

Погляди кількох слухачів зупинились на смаглявому обличчі молодого Заяца. Юрко збентежено опустив очі її почервонів: батькова слава хоч і радує його, але говорити про це він не любить.

Юрко швидко склав свої учбові посібники до портфеля й вибіг з клубу. Зупинився біля великого круглого вікна, яке з'єднує їхній штучно створений летючий світ з безмежним Всесвітом. Притиснув чоло до холодного скла і задивився в зоряне небо. При погляді на сузір'я Андро-меди його серце стиснулось від страху: та невже ж ота маленька зірочка і є наше любе золоте Сонце?

Він одвернувся од вікна і попрямував у робочий кабінет батька, мугикаючи смутну народну пісню з Білих Карпат, яку колись давним-давно співали бідолахи, що працювали від зорі до зорі:

Сідай, сонечку, сідай За високу гору… Як не хочеш ти сідати, — Стягнемо за ногу…

— Так, стягнемо за ногу, це правильно! — жартівливо підхопив доктор Заяц. — Та не одно сонце, а всі три зразу, як це зробили на Кварті люди з чужої зоряної системи..!

Юрко був здивований несподіваною радістю батька, а ще більше — його словами.

— Як це?.. Ти хочеш, може, перемістити кудись ті сонця?

Доктор Заяц щиро засміявся:

— Ні, любий, ми ще не сягнули так далеко, щоб гратись сонцями, як тенісними м'ячиками! Але ми можемо їх запрягти далеко краще, ніж робили це досі. Ми навчилися поки що використовувати величезну теплову енергію, яку наше Сонце посилає Землі, його притягання, гравітація, для нас досі тільки кайдани, які намагаються ув'язнити людину в межах одної сонячної системи… А от незнайомі люди на Кварті зуміли зробити дещо інше. Молодці!.. Прочитай уважно оце повідомлення! — подав він Юркові густо списаний блокнот.

Юрко швидко прочитав усе і розчаровано знизав плечима.

— Але ж це тільки детальний опис атомної електростанції, яку наші вчені виявили на Кварті?

— Кажеш, «тільки»? — підвів брови доктор. — А чи знаєш ти, що ця електростанція означає?.. За всіма прикметами, незнайомі люди стягнули за ноги всі три сонця і примусили їх розщеплювати атоми!.. Щось подібне я намагаюсь зробити вже протягом кількох років. Скидається на те, що квартяни показали мені шлях…

Доктор узяв Юрка за руку і повів до столу, на якому лежало кілька аркушів паперу з нашвидкуруч накиданими формулами.

— Ми не тільки розкрили й вивчили таємниці гравітації, а вже частково й оволоділи ними, — наслідком цього є використання гравітаційного поля для міжзоряного зв'язку. Силу тяжіння ми навчились усувати. А от створити гравітацію штучно, як ми створюємо магнетизм з допомогою електромагнітів, досі не вміємо. Коли б нам пощастило це зробити, ми б тепер не пересувались по «Електрону» з допомогою електромагнітної підлоги, яка притримує нас за металеві підошви, як мух на стелі, а ходили б вільно, як на Землі… І ще одне ми не зуміли: сконцентрувати гравітацію в одній точці, як концентрують світло з допомогою лупи… А незнані люди на Кварті цю проблему розв'язали. Ті загадкові спіралі на електростанції, які постійно повертаються до сонць, і є тими лупами, що концентрують гравітацію всіх трьох світил всередині реактора і таким чином вивільняють з атома невичерпну енергію. Увесь оцей хитромудрий агрегат не якийсь там перпетуум-мобіле, як здається на перший погляд, його приводить в рух сонячна енергія.

Доктор Заяц посміхнувся і махнув рукою:

— От бачиш, як трапляється… Я сушу собі голову над цією проблемою справді давно, — і раптом знаходжу її розв'язання… Не можеш навіть уявити, як мене приголомшила ця звістка… Все. що я тобі зараз розповідаю, поки що тільки припущення. Підтвердить їх ґрунтовне вивчення квартянської електростанції. Але не виключено, що результати цього дослідження і моє припущення допоможуть нашим мужнім вченим на Кварті краще використати хитромудрі конструкції в селищі невідомих людей.

***

Мільйон атомних печей, і одна краща за другу! — як це ви собі уявляєте? — гнівався Фратев, коли дізнався, що майже вся наукова експедиція на Кварті хоче на кілька днів перебратись до Селища Невидимих, щоб дослідити умови для побудови сталеливарного заводу. — Хіба я немовля, щоб залишатись отут, як у яслах?! Запевняю вас, що я вже зовсім здоровий. Якщо Свозилова і Вроцлавський поїдуть з вами, — я поїду також.

Молодінова безнадійно махнула рукою:

— Що мені з вами робити? Розумію, що довга хвороба дратує. А з отого «мільйона атомних печей» суджу, що у вас справді вже нічого не болить. То, може, заберемо його з собою? — звернулась вона до Алени Свозилової.

— Тільки при одній умові: пацієнт лишатиметься лежати в «Стрілі», а на селище дивитиметься з вікна, — вдавано суворо відповіла Алена. — Обережність ніколи не завадить, а на Кварті ще находитесь, аж набридне.

Вчені старанно замкнули будинок, щоб під час їхньої відсутності туди не завітав який-небудь непроханий гість.

Ракетний літак на повній швидкості помчав по ледь хвилястій поверхні Надії, закружляв над Накритим столом і попрямував на схід.

Незабаром він досяг Нової Волги.

Вроцлавський лишився з Фратевим у «Стрілі». Інші наділи скафандри й вийшли на берег.

Після короткого огляду атомної електростанції Молодінова скликала вчених у затінку високої піраміди на нараду.

— Ми повинні зараз вирішити, де поставимо металургійний завод. Як ви вже бачили, житло невідомих створінь для нас незручне. Якщо завод побудуємо тут, то насамперед треба подбати про будинок, бо добиратися сюди з Накритого стола двічі на добу — не дуже приємно…

— По-моєму, в цьому не буде потреби, — сказав Навратіл. — Можна або пошукати, чи немає тут десь під землею чогось на кшталт наших ливарень, або побудувати завод на Накритому столі і постачати його енергією звідси.

— Остання пропозиція мені здається доцільнішою, — погодився Чан-су. — Шукати ливарню невідомих людей — забарна справа. Ми вже встановили, що великі кулі на пірамідах — передавачі електричної енергії. Залишається їх тільки використати.

— Знову ж таки невідомо, чи далеко передається енергія з допомогою цих куль, — заперечив Мадараш. — Ми повинні насамперед визначити це.

Вчені погодилися з ним.

Підйомним краном вивантажили з «Стріли» вертоліт, швидко змонтували його, і Мадараш негайно вилетів, щоб дослідити, як далеко передається високочастотна електрична енергія випромінювачів атомної електростанції невідомих людей. Повернувся він годин через п'ять в дуже поганому настрої.

— Кепсько! Максимальний радіус дії передавача — три тисячі кілометрів, а Накритий стіл звідси в півтора разу далі… Я не кажу вже про велику втрату енергії при пересиланні…

І все-таки було розв'язано й цю проблему, яка здавалась неймовірно складною. Між гравітаційною електростанцією та Селищем Завойовників Всесвіту, як називався відтепер виселок на Накритому столі, вирішили побудувати дві проміжні станції з такими ж блискучими кулями-випромінювачами, що й на кінцевих пунктах.

До квартянської «зими» енергетичну лінію ввели в дію; на контрольному щиті Селища Завойовників Всесвіту було одержано напругу понад чотириста тисяч вольт. На жаль, через погану погоду подальші роботи довелося припинити.

Період тривалих дощів учені використали для підготовки до будівництва ливарні та для огляду печерного міста.

Квартяни цього разу зустріли їх дуже привітно. Охоче показали їм підземний лабіринт і свої примітивні печі, в яких виплавляли деякі метали, познайомили з своїм мистецтвом.

Ці істоти, власне кажучи, ще стояли на досить низькому рівні розвитку. Вчені вирішили навчити квартян цілого ряду ремесел, передати їм для копіювання досконаліші інструменти, взагалі допомогти усім, чим можна.

Домовлятись було важко, але люди кам'яного віку багато чого розуміли з жестів. Чимало допомагали й малюнки.

Северсон сидів на лавочці перед будинком і задумливо дивився на недобудовану ливарню. Крізь відчинене вікно вітерець доносив «Влтаву» Сметани — музику, яка долетіла з Землі на Кварту після чотирирічної подорожі Всесвітом. Обидва великі сонця стояли тісно одне поруч одного. Проксима купалась у рожевій туманній імлі низько над обрієм.

Все тут було вже таке звичне, що навіть дивною здавалась думка, що десь існує інший світ, зовсім не схожий на цей. Але той далекий світ кликав і манив.

Северсона охопила несподівана туга — туга за батьківщиною.

В упертому бою з підступною природою, в невтомній спільній праці спогади про вітчизну не тривожили так, як зараз, коли він лишився тут один-однісінький охороняти селище.

Северсон підвівся, причинив вікно клубу і пішов до будівництва. Зупинився біля опор, що тримали широкий дах, вистелений великим листям квартянських дерев. Ця покрівля захищала будівельників сталеливарного заводу від дощів, а зараз давала приємний холодок.

«Сталеливарний завод… — посміхнувся Северсон, глянувши на великий циліндр з півкулею на вершині. — Людина, почувши таку назву, скоріше уявила б собі велетенські споруди, огорнуті димом, аніж цю непоказну піч, що скидається на гриб…»

Його думка знову полинула на Землю, в глибоке минуле, до часів молодості. Тоді всі жили в страху перед війною. Люди не знали таємниць невичерпної атомної енергії. Виробництво сталі та сплавів металів було дуже складним і важким: руду переплавляли на чавун у доменних печах, потім напівфабрикат ішов до сталеливарних заводів, де в мартенах перетворювався на сталь. Із сталі відливались болванки, які переходили в прокатний цех. Гам вони знову нагрівались і поступово розвальцьовувались потрібним чином…

Вчені довго думали над тим, як скоротити цю довгу Дорогу. Тільки атомна енергія допомогла їм виробляти сталь та інші метали просто з руди і одразу відливати в форми. Тому й завод, який будується на Накритому столі, має лише атомну піч та ливарний майданчик.

Роздуми Северсона урвало шарудіння, що почулося десь за атомною піччю. Він швидко схопив рушницю й попрямував до ящиків з апаратурою. Шарудіння замовкло.

За кілька хвилин звуки повторились знову. На одному з ящиків трохи піднялась і зразу захлопнулась кришка.

«А постривай-но!» Северсон підійшов навшпиньки, повільно зсунув кришку.

В отворі з'явилось злякане обличчя молодого квартя-нина. Дивлячись виряченими очима на Северсона, він судорожно стискував у руці котушку з блискучим дротом і тремтів усім тілом.

— Чи ви бачили такого злодія?! Сам спіймався в пастку! — щиро зареготав Северсон. — Що ти тут шукаєш, друже?

Квартянин печально проскиглив: «Гуііі…» — і притиснувся до стінки ящика. Потім простягнув котушку Северсону.

— Отож-бо й є!.. А де ті чашки, які вкрадено у нас з літака?.. Ну, не бійся, ти вільний. Лети додому!

Северсон відійшов від ящика, але квартянин навіть не поворухнувся, не зводячи з Северсона очей.

— Ну, то як хочеш. Зачекаю, поки ти отямишся… — сказав поблажливо Северсон, відійшов ще на кілька кроків і сів. За якийсь час квартянин посміливішав, виліз з ящика і примостився поруч з Северсоном.

— Киш! Та біжи ж додому!

Квартянин здригнувся, розвів руками з перетинчастими крилами, але тут же знову склав їх на колінах.

«Боїться мене!» — подумав Северсон. Він підвівся і попростував до будинку. Але коли озирнувся, то побачив, що квартянин шкутильгає за ним.

— Чи то тобі у нас сподобалось, чи ти ще щось замислив?

— Гуііі… Кеііі… — відповів квартянин, ніби зрозумівши. Він наблизився й сів почіпки.

— Ти не голодний? — добродушно запитав його Северсон, витяг з кишені пакунок з цукерками і простягнув незвичайному гостеві. Квартянин охоче взяв подарунок. Якусь мить розглядав уважно з усіх боків. Після кількох спроб йому вдалося розірвати пакунок. Цукерки, які висипались на землю, він швиденько зібрав і напхав ними собі рот. З сяючих очей та радісного підстрибування можна було судити, що земні ласощі припали йому до смаку.

Увечері, коли експедиція повернулась, Северсон з квартянином вже були найкращими приятелями.

— Дозвольте відрекомендувати вам мого друга Ксаве-рія! Він попросив у нас притулку, — засміявся Северсон. побачивши здивовані обличчя друзів. — Ані на крок не відходить від мене. Мабуть, йому стало нудно в джунглях.

— Або ж його житло та родичів знищив вулкан, — припустила Алена Свозилова. — Це — щаслива нагода… Краще вивчимо життя квартян і, можливо, також його чого-небудь навчимо. У нього цілком інтелігентне обличчя.

— А як пройшла розвідка? — звернувся Северсон до Навратіла.

— Понад сподівання, чудесно. Кварта становить собою справжню скарбницю найрізноманітніших руд. Ми знайшли такі багатющі родовища, що могли б побудувати тисячу «Променів».

— Трохи перебільшуєте! — сказала Молодінова. — Мабуть, ви заразилися від Фратева.

— А хіба я перебільшую? — вищирив зуби Фратев. — Хай виростуть у мене такі крила, як у цього маленького Ксаверія, коли я перебільшив хоч одне слово!

Квартянин переводив погляд з одного на другого і злякано притискувався до землі.

— Ще одне велике відкриття, Лайфе! — сказав Навратіл. — На острові Підкова ми виявили… А втім, ідіть подивіться самі…

Северсон зайшов до кабіни.

— Ви, Краус?! — запитав він здивовано.

На койці лежала давно не голена виснажена людина.

— Так, я… Повертаюсь до вас… Назад у людське товариство… Не можу жити один, без людей… Судіть мене…

Северсон поклав йому руку на плече:

— Тільки лежіть спокійно, щоб собі не зашкодити… Для суду часу вистачить. Я можу вас зрозуміти, бо знав ще старий світ.

***

В каюті Хотенкова блимнуло червоне світло. На великому екрані відеофону з'явилось обличчя доктора Заяца:

— Не гнівайтесь, що турбую вас. «Фотон» і «Електрон» вже досягли швидкості триста тисяч кілометрів на секунду!

— Зупиніть в такому разі реактивні двигуни. А як поводяться вільні атоми водню в міжзоряному просторі?

— Непогано. Температура зовнішньої оболонки піднялась тільки до дев'яноста градусів. Ми боялися, що буде гірше.

— Чудово! Таке торжество ми повинні сьогодні як слід відсвяткувати. Не хочу хвалитись, але й я за останні дні досягнув певного успіху. — Хотенков відчинив шафу і витягнув з неї футляр з скрипкою. За мить полились чудесні звуки радісного маршу.

— Прекрасний звук, як у страдіварки! — схвально сказав Заяц, коли Хотенков дограв.

— Вам подобається? В такому разі — вдалось.

— Скрипку ви зробили самі? — здивовано спитав Заяц. — Можливо, розгадали таємницю Страдіваріуса?

— Здається, так. Після багатьох марних спроб мені нарешті вдалося точно встановити хімічний склад речовини, якою просочувалося дерево страдіварок. Уявіть собі, що той розчин, у якому намочував дерево знаменитий майстер, ми маємо в нашій біохімічній кухні. Білковий розчин скріпляє стінки клітин і робить їх більш еластичними, пружними… Хвилинку… Хтось стукає… Зайдіть!

До каюти зайшов син доктора Заяца, Юрко.

— О, то ви обидва тут! — посміхнувся Хотенков. — Один на екрані, а другий — поруч. Щось у вас похмурий вигляд, чи не трапилось чого? — він запитливо глянув на юнака.

— Прочитайте оце повідомлення.

Хотенков узяв аркуш паперу і прочитав уголос:

— «Я — Кварта. Селище Завойовників Всесвіту. Біля гравіметра Мадараш. Надсилаємо сердечні привітання людству на Землі та екіпажам «Фотона» і «Електрона». З радістю повідомляю, що ми успішно закінчили першу плавку і відлили першу плиту зовнішньої оболонки «Променя». За її електроімпульсну обробку взялися товариші Ватсон, Цаген та Балдік. Лінія передачі електричного струму з Селища Невидимих працює бездоганно…»

Хотенков запитливо подивився на молодого Заяца:

— Така радісна звістка, а ви хмуритесь? — Читайте далі, прошу, — сказав Юрко.

— «Краус, якого, як я вже повідомляв, було знайдено біля Затоки Справедливості, справді повертався до нас.

Його показання підтвердило обслідування шляху, яким він рухався. Це була дійсно єдино можлива дорога, яка вела до Селища Завойовників… Тінь недовіри на його слова кидає тільки те, шо трупа Мак-Гарді у вказаному місці не виявлено. Мабуть, його поховала трясовина на березі Нової Волги… Краус твердить, що став членом «Братства» тільки по дорозі на Проксиму. Спокусив його буцімто Мак-Гарді. Це ймовірно, бо третьою людиною, про яку згадував вмираючий у Африці, був, напевно, Діт-ріхсон… Краус повідомив нас також, що не всі члени злочинного «Братства сильної руки» ховались на східному узбережжі Південної Африки, де вибухнула атомна бомба. Один з них — Йонес, який перешкодив академіку Тараб-кіну оживити замерзлого неандертальця, — живе у Тібеті і працює в лікарні під іменем «доктор Лікургос», двоє інших — Кчакі та Рандек, — цілком імовірно, і досі живуть у Місті Щастя, на території колишньої Сахари. Уважно стежимо за Краусом. Він дуже старанний, допомагає нам з усієї сили, і ми йому в цьому не чинимо перешкод. Після повернення додому передамо його Всесвітній Академії наук для рішення питання про його долю. Якщо підтвердиться, що ніяких злочинів на своїй совісті він не має, пропонуємо його помилувати… Молодий квартянин Кса-верій до нас уже зовсім звик. Охоче наслідує наші рухи і буває дуже милий, коли на своїх коротких ногах викгвеус…»

Хотенков здивувався:

— Що це означає — «викгвеус»?

— Не знаю, але я переписав точно. Все подальше також незрозуміле, не було смислу навіть переписувати. Деякі знаки не вдасться розшифрувати взагалі… Саме це й збентежило мене.

— Передача триває?

— Коли я йшов до вас, — ще передавали, — кивнув Юрко.

— Негайно повідомте Кварту, а я тим часом огляну наш астрогравіметр… Почекайте, запитайте також Всесвітню Академію, чи має їхній прийом такі ж спотворення, як у нас.

Хотенков швидко оглянув апаратуру. Все було гаразд. І однак на контрольній стрічці гравіметра замість правильних знаків була якась плутанина.

— Дуже дивно! — знизав плечима доктор Заяц — Лишається припустити одне з двох: або в них зіпсувався передавач, або щось коїться з гравітаційним полем між нами й Квартою…

Але через кілька годин з Землі надійшла звістка, яка абсолютно виключала обидва припущення:

— «Наші астрогравіметри прийняли все повідомлення без перешкод».

— Нічого не розумію! — пригнічено сказав доктор Заяц.

***

Мак-Гарді відчув різкий біль, насилу розплющив очі й зойкнув з жаху. Над ним схилилось кілька дивних створінь з обличчями шимпанзе. Одне з них клало йому на груди жмут трави, змочений жовтою грязюкою.

Поранений знепритомнів. А коли прийшов до пам'яті і боязко розплющив очі, він уже був один. Лежав у густій траві під високим деревом.

«Краус… Де Краус?..» — промайнуло у нього в голові.

Мак-Гарді підвівся на руках, озирнувся. Навколо шумів дикий праліс, а по небу пливли хмари з райдужними краями. На деякій відстані від нього гойдалися під вітром і хилилися до землі під вагою блакитних ягід гілки низенького куща. Поранений майже підсвідомо поповз туди, зірвав і через силу проковтнув кілька плодів.

Аж тепер він усвідомив, що лежить у джунглях сам-самісінький, без надії на порятунок. Очевидно, Краус загинув при перестрілці. А може, таки поплив човном?

У Мак-Гарді паморочилося в голові, до пекучого болю в грудях приєднувалась нестерпна спрага. Напружуючи останні сили, він поповз через хащі туди, звідки чувся плюскіт струмка. Нарешті добрався до берега, зсунувся на череві до води й пожадливо напився. Йому зразу полегшало.

За кілька днів Мак-Гарді настільки зміцнів, що вже міг сяк-так пересуватись. Біль у грудях поступово вщухав. Прострелені легені напрочуд швидко загоювались, — можливо, допомогла грязюка, яку приклали йому до рани крилаті тубільці. Але ті ж тубільці, мабуть, потягли його рушницю. Мак-Гарді довго розшукував її, але знайти не міг.

«Повернусь у гори! — вирішив він кінець кінцем. — В Райській долині вистачить солодких плодів і смачного м'яса. Буду там захищений від ящерів, а можливо, й «Ластівку» відшукаю. Вночі людина погано орієнтується, — може, вулкани вибухнули трохи далі, ніж нам здалось…

Але як я туди доберусь?.. — пронизала мозок страшна думка — Немає човна, немає зброї… Немає нічого!»

І ось він стоїть з голими руками, — сам-самісшькии, покинутий напризволяще серед незнайомої підступної природи, — жалюгідний кандидат у володарі Всесвіту.

Вечір. Час відпочинку. Всі мешканці Селища Завойовників Всесвіту зібрались у клубі. Уважно слухають.

…Течія винесла мене в море… — тихо розповідає Краус. — Побоюючись бурі, я весь час тримався берега. Вітрило з шматка брезенту підганяло мій гумовий човен при попутному вітрі.

Спочатку я подорожував добре. Однак настав день, коли в мене закінчились консерви. Поки я плив уздовж порослого лісом узбережжя, було ще сяк-так. Але берег ставав дедалі пустельнішим, джунглі відсувались у глиб континенту, а їхнє місце займала неозора піщана пустеля.

Якось вранці несподівано налетів рвучкий вітер, підхопив мене і з неймовірною швидкістю погнав просто в море. Почався справжній шторм.

В задній частині мого гумового човна був закапелок, де я зберігав свої жалюгідні запаси, порожні консервні бляшанки та міх з водою. Я заліз туди, затягнув над собою парус і, скоцюрбившись, чекав, що буде.

Човен, мов несамовитий, підстрибував на гребенях хвиль; мене перекидало з боку на бік. Кожна хвилина здавалась мені вічністю, а я ж отак метлявся морем кілька годин!

Нарешті щось підо мною затріщало… Удар!.. Я знепритомнів…

Прийшовши до пам'яті, я обмацав собі руки й ноги… Ой леле! Ліва нога була зламана. Я лежав у мокрій траві на узліссі. Мабуть, збігло чимало часу, бо море, відступивши від берегів, уже заспокоїлось. — Мій човен! — вигукнув я в розпачі. Стогнучи від нестерпного болю в нозі, я плазував околицями, оглядаючи зарості. Результати розшуків були скромні і все ж досить втішні: у гущавині, досить далеко від берега, я знайшов кілька порожніх бляшанок та електричний ліхтарик. Це могло означати, що човен десь недалеко. Мабуть, його підхопив ураган та й закинув кудись на дерево.

Я трошки заспокоївся і заходився біля ноги. Удар припав на голінку: вона зламалась якраз посередині. Вирівнявши кістку, я обгорнув ногу листям і прив'язав до неї ліанами шматок кори. Звичайно, це було не так просто, як я розповідаю; поки мені пощастило виконати цю операцію, я не раз зомлівав від болю.

Виготувавши милиці з сучкуватих дрючків і перепочивши, вирушив на подальші розшуки. Я знайшов ще кілька консервних бляшанок, але човна ніде не було. Мені не хотілося навіть припустити, що його могло занести в море.

Наближалась ніч, а я все ще не знав, де і як переночую. Коли б я був здоровий, то розшукав би човен і перетворив його на примітивний намет або забрався б на дерево. Я цього не міг зробити. А спати на землі небезпечно — може розтерзати перший-ліпший хижак. Отже, лишалось тільки одне: викопати яму, як це роблять дикуни, й прикрити її дрюччям.

Легко сказати — викопати підземне сховище! Але чим, коли немає ніяких інструментів і — більш того! — не можеш навіть ступити на скалічену ногу!

Спочатку я спробував копати яму руками. Робота посупилася поволі й важко, бо грунт був глинястий, та ще й поріс травою з довгим, міцним корінням. Пізніше я використав бляшанку з-під консервів; випробував також каміння й дрючки. Отак я й копирсався в землі всю ніч і весь другий день…

— Не розумію, як вам удалось викопати яму, коли ви не могли стояти навіть на колінах? — скористався з короткої паузи Ватсон.

— Якщо прикрутить, — і дурень розумнішає!.. Дуже просто, хоч і мало приємно: сидячи з випростаними ногами, я копав землю спочатку навколо себе, а потім під собою. Закінчивши копання, я вилізав по заздалегідь гробленій з ліан і гілок драбині…

Примітивний дах забрав у мене ще дві доби виснажливої праці, але тепер я вже мав сякий-такий захисток. Кущі з їстівними плодами росли недалеко, питна вода з'явилась у мене просто в норі. Спочатку я не дуже зрадів з цього, але, подумавши, лишився задоволений. В сплетеній з гілля «підлозі» я лишив отвір для «колодязя». За посуд мені правили ті ж консервні бляшанки.

Минув тиждень, потім місяць, а я все ще жив, як найжалюгідніша первісна істота. Нога загоювалась дуже повільно, вирушати в далекі прогулянки я не міг. Заготівля харчів для мене дедалі більш ускладнювалась.

Аж ось моє злиденне животіння порушила дивна пригода. Почалось з дуже незначного — зникла бляшанка, яку я лишив увечері біля своєї нори.

З'їсти її ніхто не міг; коли б затоптав який ящір, — лишилися б сліди. Отже, її хтось узяв.

«Злодія треба будь-що спіймати!» — вирішив я і поставив нехитру пастку: прив'язав до мотузка бляшанку, вкинув у неї кілька камінців (при найменшому рухові вони деренчали) і увечері поклав біля входу в нору.

Я марно чекав кілька ночей, але, кінець кінцем, бляшанка заторохкотіла. Я вискочив нагору. При світлі ліхтарика я побачив маленького квартянина. На мій подив, він був безкрилий.

Необачно засунувши лапку до бляшанки, злодюжка ніяк не міг витягнути її звідти, тоненько пищав і мружився на мене зляканими оченятками. Я зв'язав його ліанами, кинув на галявині й хотів повернутись до нори, коли це раптом почув підозріле шарудіння: з кущів виповзло ще одне таке створіння. Я причаївся.

Квартянин попрямував до мого бранця. Навіть не спробувавши звільнити товариша, він сів поруч нього і обняв.

«Мабуть, ви таки сумирні істоти. Звільняйтесь та йдіть собі геть!» — подумав я, прямуючи до своєї нори.

Ви не можете уявити, який я був здивований вранці: обидва квартянини сиділи на даху мого «палацу».

— Чому ви не втекли? — запитав я голосно, відчуваючи гостру потребу поговорити хоч з ким-небудь, незалежно від того, чи розуміють тебе, чи ні.

Почувши мій голос, квартяни здригнулись, але зостались на місці. Вони поглядали на мене з цікавістю, ніби шукали орган, з якого виходили оті дивні звуки. Я засміявся:

— Не треба голосу боятись, а треба з нього милуватись… — продекламував я, широко розкриваючи рот. — Ви чуєте людини глас, і так говорить кожен з нас…

Дивні створіння не зводили з мене очей. Розглядав їх і я. Спочатку я не міг зрозуміти, чому в одного з дитинчат є крила, а в другого нема. Потім я збагнув: мабуть, той, який потрапив до мене в полон, позбувся крил під час якоїсь пожежі. В усякому разі, в нього на тілі поміж волоссям виднілись шрами від опіку.

Чудні відвідувачі відірвали мене від думок тоненьким пищанням, яке затихало на найвищих тонах. Чи вони хотіли мені щось сказати, чи хвалились своїми прекрасними співами, не знаю. Я тільки відчув, що це — вияв прихильності. І не помилився: коли квартянчики посміливішали, вони почали ходити за мною, наслідуючи кожен мій рух. Вони скидались на дітей. Признаюсь, я полюбив цих милих створінь з першого ж дня. Я їх назвав Франтиком і Мар-женкою. Франтик був з крилами, а Марженка — без крил.

За кілька днів ми так потоваришували, що Франтик і Марженка захотіли за всяку ціну поселитись у моєму підземеллі. Я б збрехав, коли б став запевняти вас, що був у захваті від їхнього наміру. Житло для трьох було надто тісним, а найголовніше — то були для мене все-таки тварини. Поруч «их я не міг би спати спокійно.

Отже, Франтик і Марженка розташувались назовні, в затишному гніздечку серед густої трави. Щодня вони пустували аж до глупої ночі, а потім спали до полудня. Я всіляко намагався змінити їхній режим, але згодом облишив свої спроби перевиховання, бо зрозумів, що для них ніч служить днем. Зрештою, я був радий з цього, бо моє житло таким чином мало нічних охоронців.

Нові друзі стали мені корисними й з іншого погляду. Зразу ж після першого походу за харчами вони зрозуміли, чого я потребую для існування, і за короткий час буквально засипали мене плодами. Деякі з них, правда, були огидні, зате дуже подобались Франтику і Марженці.

Після чудових сонячних днів почалися дощі, а разом з тим турботи про житло для друзів. Слабосила Марженка безперервно тремтіла від холоду, наче хвора на пропасницю. Самовідданий Франтик даремно обгортав її своїми перетинчастими крилами. Я вирішив тоді, що зразу ж після дощів побудую для своїх нових приятелів примітивну хату, а тим часом хай вони поживуть у моїй норі.

То було мудре рішення, бо рівень води на дні ями підвищувався, і її доводилось безперервно вичерпувати. Без ретельних рук Франтика і Марженки я не впорався б з цією каторжною роботою, і мені довелося б тікати з нори.

Отак у спільній боротьбі з негодою ми прожили цілих три місяці. То було сповнене турбот сумне й жалюгідне існування.

Однак хмари все ж розвіялись, і на небі з'явились сонця. Ми привітали їх веселим танком у мокрій траві. Сам не усвідомлюючи того, я повсякчас переймав від моїх нових друзів їхню дитячу безпосередність, а вони, навпаки, наслідували мене, так що інколи доходило до комічних ситуацій.

Край галявинки біля мого житла росли два великі дерева, їхні стовбури були один від одного на відстані близько метра, а крони сплітались воєдино.

Отут я й вирішив побудувати халупу для Франтика і Марженки. Невисоко над землею я з'єднав стовбури дерев дрючком, обабіч нього прикріпив похило вкопані в землю гілки, переплів їх ліанами й покрив дах товстим гладеньким листям. Таким же чином я побудував обидві бічні стіни.