Сигнали з Всесвіту

Крізь темний отвір тунелю назустріч глядачам випливала величезна печера неймовірної краси. В світлі прожекторів нестерпно виблискували крижані сталактити, які, немов мармурова колонада, підтримували високе склепіння. Понад стінками росли кришталеві джунглі, а над ними велично височів могутній орган, який, здавалось, тільки чекав на чарівного музику, щоб заграти райських пісень. На замерзлих краях озера світилися білосніжні чудернацькі крижані візерунки. Хід до другої печери закривала завіса з довгих крижаних бурульок — безперечна ознака того, що сюди давним-давно не заходив ніхто.

— Ми вирішили проникнути глибше… — продовжував Северсон. — Я обережно зламав одну з бурульок і збив нею кілька сусідніх. Печерою прокотився брязкіт, немов розбилося скло, і частина завіси впала в крижану воду.

Друга печера мала трохи інший вигляд. Біля стіни виступали з води жовті приступки, зроблені з вапняку. Струмок, що протікав понад правою стінкою, губився в дальшій печері… Ми вийшли на твердий грунт, а човен припнули до сталактита. В цю печеру ми пролізли плазом через вузький прохід між двома вапнякуватими стовпами. Тут потік кінчався — власне, губився під кам'яною стіною.

Печера була набагато менша, простіша, а головне — тепліша за попередні.

Ми освітили всі закутки, щоб знайти отвір, яким можна було б проникнути далі, але всі наші зусилля були марні.

— Поглянь! — вигукнула раптом Алена, показуючи вгору.

На гладенькій стіні була зображена велика картина, яка розповідала про втечу різноманітних істот від діючого вулкана. Серед птахів, що ширяли в повітрі, були намальовані й літаючі квартяни.

«Хто ж був автором цієї картини?» — подумали ми. Хід до печери закритий; бурульки й сталактити не наростуть за тиждень-два; дія води створює їх протягом тисячоліть.

— Можливо, колись, у давноминулі часи, тут жили такі ж розвинені істоти, якими були древні вавілоняни та єгиптяни… — висловила здогад Алена. — Але куди вони поділись?.. Може, загинули?

Ми знову задивились на картину. Вона була цікаво виконана. її творець, прагнучи досягти найбільшої реальності зображення, наліпив на малюнки звірів шерсть і пір'я здобуте, очевидно, з справжніх тварин. Слід сказати, що зблизька це не справляло приємного враження.

Наші міркування порушило підозріле шарудіння.

Ми швидко погасили кишенькові ліхтарики, притиснулись до стінок. В ту ж мить поруч мене почувся глухий удар багатократно посилений луною.

— Живий? — прошепотіла мені на вухо Алена.

— Тс-с-с!.. Тут, мабуть, хтось є… — відповів я ледве чутно.

Але в печері знову запала могильна тиша.

Я обережно обмацував навколо себе руками, щоб з'ясувати що впало мені до ніг. То був уламок каменя, який при ударі об підлогу печери розбився на шматки…

Пробачте, що в цих місцях мій репортажний фільм має прогалини, — було темно…

— Відірвався шматок скелі. Ми відбулись щасливо! — сказав я і знову засвітив прожектор.

— Звідки міг випасти камінь, якщо стіни й склепіння над нами гладенькі й зовсім не пошкоджені? — здивувалась Алена.

— Тут щось не гаразд, — притишив я голос. — Будь коло мене, мені тут не подобається. Повернімось.

Не пройшли ми й десяти кроків до виходу з печери, як за нашими спинами впав ще один камінь.

Ми блискавично обернулись.

Над картиною, під стелею печери, ми побачили правильний круглий отвір, якого хвилину тому не було, а в ньому — крилатого квартянина, одягнутого в незвичайний одяг. Засліплений світлом прожектора, він затулив долонею очі і відступив на крок до таємничого ходу.

Алена від несподіванки скрикнула.

В ту ж мить з'явився ще один квартянин, схопив свого товариша і потягнув його в глиб скелі. Круглий отвір лишився відчиненим.

Все це сталося так швидко, що ми в першу хвилину не могли збагнути, чи це дійсність, чи галюцинація. Отвір у стіні, однак, був беззаперечним доказом: підземний лабіринт населений квартянами, які вміють виготовляти собі одяг.

— Чому нас отой квартянин бомбардував камінням? — засмутилась Алена. — Адже ми йому нічого лихого не заподіяли…

— Пізніше я його запитаю! — пожартував я. — Повернімось до човна, а то нам тут ще щось впаде на голову.

Можете уявити собі наші почуття, коли ми, повернувшись до сталактита, не знайшли там човна? Ми побігли вздовж підземної річки до крижаної завіси. Але там сухопутна дорога кінчалася.

Як же ми потрапимо назад до літака?.. Чому я, осел, залишив портативний передавач у човні?

Я кинувся в річку, щоб переплисти вузьку ущелину, але кривава вода була така холодна, що я був змушений повернутись на берег.

Ми опинились у пастці.

Що ж тепер робити? Як урятуватись?

Якщо кликатимемо на допомогу, — хто нас почує? Тільки квартяни, а вони нам навряд чи допоможуть… Де ми переночуємо? У крижаній печері холодно, а в печері з настінною картиною — небезпечно.

Збігали години, а нам все ще нічого не спадало на думку. Нарешті ми все-таки вирішили лишитись у печері з картиною. Домовились спати по черзі.

Перші два дні минули спокійно. Вода, правда, мала неприємний присмак, але пити її можна було.

Третій день приніс з собою голод, а четвертий — втому. Саме через це й сталося так, що я заснув на варті.

Крізь сон я раптом відчув, що мене хтось схопив під руки й поніс. Перш ніж я усвідомив, що трапилось, я вже був у круглому отворі, а поруч мене — двоє химерно вдягнених квартян з суворими, але інтелігентними обличчями.

— Де Алена? Пустіть мене!.. Алено! — закричав я в розпачі, наче вони могли мене зрозуміти.

Квартяни не звертали уваги на мої протести і в абсолютній темряві тягли мене в глиб скелі. Я зрозумів, що опиратись марно.

Здавалось, тунель не мав ні кінця ні краю. Серце моє стискалося від страху за Алену, і з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебі, не було ніякої радості плентатись з такими милими компаньйонами у невідомість.

Нарешті перед нами з'явився миготливо освітлений отвір, який все збільшувався, аж поки перетворився на ворота підземного храму.

Я був просто приголомшений, красою залу в надрах скелі. Прикрашену картинами стелю підтримували чудесно вирізьблені стовпи, або, скоріше, скульптурні групи фантастичних істот.

Бокові стіни храму утворювали рельєфи, розмальовані різними відтінками коричневого, жовтого й блакитного кольорів. Посередині стояли колом кам'яні брили з химерним орнаментом. В центрі кола палахкотіло блакитне полум'я, що виходило з отвору у підлозі.

Неприємні поводарі, не сказавши ні слова, посадили мене на підлогу біля підніжжя стовпа. Зі мною лишався один, а другий кудись зник.

Я напружено міркував, як мені бути, але нічого путнього придумати не міг. Через кілька хвилин повернувся мій провідник, а з ним ще кілька квартян.

Мене підвели з землі і посадили на сидіння в колі, спиною до полум'я.

Один з квартян з цікавістю поглядав на кінокамеру й прожектор у мене на грудях. Він зробив рух, ніби хотів їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано відступив.

Стоячи півколом переді мною, інші також позирали на мене з цікавістю. Вони по черзі відкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нічого. Мабуть, якщо вони й справді розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.

Квартяни мали цілком миролюбний вигляд, і це мене трошки заспокоїло.

— Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете мені допомогти? — запитав я голосно.

Квартяни здивовано одсунулись від мене, ніби побоюючись, що я на них накинусь. Потім, мов за наказом, посідали і широко розплющеними очима вп'ялись у моє обличчя.

Я не міг стримати посмішку:

«А, людська мова вас вражає, — подумав я, — то що ж ви скажете про спів? «Серце красуні схильне до зради…» — заспівав я арію з «Ріголетто».

Вплив був не набагато більшим, аніж до того.

Я розлючено крикнув:

— Пустіть мене! — рвонувся, але на мене навалились; м'яко, проте досить-таки міцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий після чотириденного голодування.

Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнів.

Коли я прийшов до пам'яті, то відчув, що лежу на чомусь м'якому в абсолютній темряві.

«Мабуть, усе це мені тільки приснилось!» — промайнула в мене думка.

Я швидко ввімкнув прожектор і роздивився навколо. Я був один у невеликій шестигранній камері без вікон. За підстилку мені правили кілька товстих, пухких листків невідомого дерева.

Недалеко від мене лежала купка темно-синіх плодів та кам'яний посуд, яким я одразу ж зацікавився: мене мучила спрага.

В посудині була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освіжив губи і обережно покуштував. А потім напився досхочу.

Одразу ж по тому я відчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто міг би мені сказати, їстівні вони чи отруйні?

З годину я вагався, поки нарешті зважився.

«Все одно… — думав я. — Чи загину з голоду, чи отруюсь… А може, ці плоди мене врятують…»

Я розломив один з них і довго розглядав його. Він мав м'якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно… Солодкий. Це — добрий знак.

«Нічого не вдієш, рискну!» — подумав я і помалу з'їв увесь плід. Він був смачний.

Без роздумів я взявся за другий…

Незабаром до мене повернулась сила й здатність мислити.

«Очевидно, квартяни кинули мене до в'язниці як небезпечного ворога… — міркував я. — Або ж мене спіймали як незвичайного звіра, якого будуть спостерігати…»

Я одсунув завісу, що закривала вхід до печери, і визирнув назовні, щоб дізнатись, чи стережуть мене.

Там не було нікого. Дуже зручний момент для втечі.

Я проминув сусідню печеру і зазирнув до дальшої.

У мене похололо в грудях. На такому ж ложі, яке мав я, на підлозі лежала Алена. Я підбіг до неї, присвітив у обличчя. Вона була непритомна.

Я швидко приніс води, хлюпнув на неї і цим привів її до пам'яті. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише після того, як вона напилася води та з'їла кілька солодких плодів.

— Тікаймо, доки ніхто не зайшов! — запропонувала Алена, як тільки змогла сяк-так стати на ноги.

Що далі, то швидше ішли ми лабіринтом печер і тунелів, потім побігли. Підземні приміщення були безлюдні.

— Мабуть, усі вирушили в якусь експедицію… — догадувалась Алена. — Поспішаймо, поки не повернулись.

Нарешті ми потрапили до широкого коридора, який зміївся через усі печери. Я вже радів, гадаючи, що це й є головний вихід з лабіринта, коли це перед нами почувся стукіт. Ми сповільнили кроки і з хвилину прислухались. Потім, наблизившись до повороту, зазирнули за ріг. Коридор вів до величезного кам'яного храму.

— Повернімось, — прошепотів я. Алена не погодилась:

— До в'язниці повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь інший хід.

Ми зайшли до храму та й стали мов укопані.

Біля однієї стінки працювали квартянські скульптори й художники, а на протилежній вже сяяли нові барельєфи й настінні картини.

Художники працювали з таким запалом, що навіть не помітили нас… Погляньте уважніше на їхні твори, друзі! Безперечно, ви будете так само здивовані, як і ми, — посміхнувся Северсон.

На проекційному полотні з'явився великий, розкішний рельєф.

— Наша «Стріла»! — вигукнула Молодінова. — Поруч неї три фігури… Хто ж це може бути?

— Потерпіть, зараз ітиме крупний план.

— Навратіл…

— Фратев…

— Молодінова… — пролунало майже в один голос.

— Саме так, — погодився Северсон. — І хоч ваші профілі, друзі, трохи спотворені, ми також впізнали вас з першого погляду.

На наступному знімку був рельєф з загадковим Селищем Невидимих. На подвір'ї селища було зображено багато фігур у скафандрах.

— Це надзвичайно! — захоплювався Фратев. — Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжній промисловий центр!

— Цілком можливо, — погодився Навратіл. — Однак Що означають оті величезні спіралі на півкулі?

Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з літака поблизу «Нової Волги». Те ж підтверджують і піраміди з кулями на вершинах. А втім, Нова Волга на рельєфі зображена також, — Алена привернула увагу вчених до хвилястих ліній. — Погляньте сюди… І сюди… — додала вона з посмішкою.

— Цього не може бути! — вигукнув вражений Навра-тіл, глянувши на дивний літак, що сидів на кам'яних хвилях рельєфу. — Адже це не схоже ні на один з наших допоміжних літаків. І люди в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не відвідували, та й скафандри мають зовсім не таку форму, як наші…

— Так, квартяни увічнили таємницю, якої ми ще не розкрили, — погодилась Алена. — Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, які перебувають на такому ж ступені розвитку, як і ми.

— Чудесно! Дивовижно! В усякому разі, вони нам допоможуть відремонтувати «Промінь», і ми незабаром скажемо Кварті «прощай», — бурхливо виявляв свою радість Фратев. — Тисяча громів з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом відвідати сусідню планету?

Навратіл знизав плечима:

— Не знаю. «Дочекайся часу, як гусак квасу!» — посміхнувся він. — Завтра подивимось на це селище зблизька, тоді й дізнаємось про все. А Кварту дослідимо ще раз, грунтовніше.

Северсон продовжував свою розповідь:

— Нас зацікавили інструменти, якими квартяни працюють у скелях. Ми наблизились до групи художників, що висікали новий рельєф.

Їхні долота мали досконалу форму, — хоч і не таку, як наші, а метал був напрочуд твердий. Це вже є достатнім доказом того, що на Кварті десь існує металургійний завод або щось схоже.

Деякий час ми спостерігали роботу квартян, а потім тихенько прослизнули в бічний тунель.

На нашу радість, через кілька поворотів блимнуло світло в печері, і незабаром ми опинилися на невеличкому майданчику перед входом у підземний лабіринт. З трьох боків він був оточений високими стовпами, стесаними на конус. Мабуть, це був захисток проти ящерів.

Ми пролізли через вузьку щілину в загорожі і зітхнули з полегкістю.

Ми були вільні. На небі сяяли всі три сонця, наче бажаючи винагородити нас за тяжкі хвилини перебування у темному підземеллі.

За нами — прямовисна стіна, перед нами — праліс.

Ми вирішили піти уздовж стіни, щоб таким чином уникнути надзвичайно важкого просування джунглями та добратись до Червоної ріки якнайшвидше.

Правда, шлях понад стіною теж був нелегкий, та все ж після двогодинної виснажливої ходьби ми побачили озеро Жюля Верна з гігантськими ліліями.

Недалеко від лілій на хвилях спокійно гойдалась наша «Стріла». А біля берега в гирлі Червоної ріки у вирі кружляв наш човен. Мабуть, там, у печері, я його просто погано прив'язав…

Доктор Заяц прибіг додому засапаний:

— Отже, любі мої, полетите разом зі мною! — радісно вигукнув він з дверей. — Мати працюватиме на атомній електростанції, Юрко буде помічником в кабіні управління. А я — призначений командиром «Електрона»…

Гана Заяцова мовчки кивнула головою. На її обличчі можна було прочитати цілу гаму почуттів: і гордість за чоловіка, і радість з приводу того, що їй виявили велику честь, включивши до складу експедиції, що вирушить в далекі зоряні світи, і деякий неспокій, і жаль за Землею, яка одразу почала здаватися неповторно прекрасною. А Юрко Заяц, сповнений самим тільки почуттям невимовної радості, відповів басом:

— Дякую, тату!

Ні, це вже не той хлопчина з солом'яно-жовтою чуприною, якого ми знали, а ставний стриманий юнак. Після закінчення одинадцятирічки він вступив до вищої астро-навігаційної школи, щоб стати пілотом міжпланетного корабля. І ось його мрії здійснились, — здійснились швидше, ніж він сподівався.

Коли Юрко слідом за своїм батьком ступив на борт ракети, що прямувала на Місяць, він уже добре знав усе з книжок і розповідей. Здавалось, його вже ніщо не може здивувати. І все ж перший політ у міжпланетний простір був для нього суцільним хвилюванням.

Його приголомшив вигляд Землі, яка все віддалялась, аж поки перетворилась на великий, огорнутий імлою глобус, що вільно плив зоряним небом. Юнак захоплювався Сонцем з його зеленкуватою короною.

Однак найсильніше враження справив на нього місячний пейзаж та майже двокілометрові зорельоти, які велично зводились над аеродромом в кратері Тіхо. Юрко знав до дрібниць будову та функції всіх апаратів зоряних кораблів, та все ж, коли став віч-на-віч з творінням людського розуму, йому зробилось навіть якось моторошно.

Обидва велетні стартували одночасно. Місячний пейзаж під ними швидко розростався вшир, аж поки перетворився на неозору кулю з дрібними кратерами на її поверхні.

По кількох годинах польоту кораблі наблизились один до одного і з'єднались розсувним коридором, аби зробити можливим безпосередній контакт екіпажів.

Земля і Місяць зникли у зоряному небі.

Сонце перетворилось на яскраву зорю.

***

— Скільки разів казав я тобі, а ти все не хотів вірити. Тож поглянь тепер! — показав Мак-Гарді на небо, в якому плив вертоліт. — Вони помітили нас тоді випадково, а тепер прилетіли спеціально. Втікаймо та сховаємось глибше в джунглі.

Краус не міг відірвати погляду від вертольота:

— Безглуздя! Тут нас не знайдуть, а на втечу часу вистачить… Мені цікаво, що вони робитимуть у Селищі Невидимих? Можливо, з ними трапиться те ж саме, що і з Грубером?.. — Краус здригнувся.

— Я ж казав, що Грубера там лишати не можна! Од страху перед невидимими навіть не поховали його…

— Нехай вони його поховають. Мене туди тепер ніхто й калачем не заманить. А втім, невидимі, напевно, його прибрали. Не лишать же вони там труп?

Вертоліт повільно спускався, аж поки нарешті приземлився. На подвір'я загадкового селища вийшли Нав-ратіл, Ватсон і Мадараш. Северсона з Аленою було видно крізь вікна машини.

Затамувавши подих, стежили за своїми колишніми колегами двоє втікачів. Сюди, на протилежний берег, не долинало й звуку. Тільки видно було, що вчені біля вертольота про щось радяться. І це було справді так.

— Мабуть, вони нас бояться і стежать за нами із схованок, — припустив Навратіл.

— Квартяни харчуються плодами, як і ми! — сказав Ватсон, піднімаючи з землі довгастий, схожий на банан плід. — Але де ж вони самі?

— Перш ніж хтось з'явиться, давайте оглянемо оту споруду з спіральними конструкціями, — запропонував Мадараш. — Ніяк не можу зрозуміти її призначення.

Вчені поволі наблизились до загадкової будови.

— Ці піраміди справді таємничі, — сказав Ватсон. — Але щодо великого параболічного дзеркала, то я, здається, зрозумів, у чому суть. Б'юсь об заклад, що цим пристроєм квартяни збирають сонячну енергію.

Тільки тепер Навратіл звернув увагу на те, що вхід до великої півкулі відкритий. На їхній заклик ніхто не озвався, і троє вчених обережно просунулись у отвір.

— Квартяни, мабуть, невисокі на зріст, бо не лазять же вони до свого будинку на колінах? — міркував уголос Ватсон.

— Чорти його знають, що це за істоти, — пошепки погодився Навратіл. — Чи звернули ви увагу на те, що жодна з їхніх будов не має вікон?

Ватсон замість відповіді зойкнув і відсахнувся. Всі ніби остовпіли.

— Що там таке? — запитав нарешті Навратіл.

— Перед нами лежить якась людина. Мабуть, мертва. Відчуваєте специфічний солодкуватий сморід?

— Це Грубер! — вигукнув Навратіл.

— Як він сюди потрапив? Хто його забив?.. На тілі немає жодної рани… — розгублено вимовив Ватсон, оглянувши труп.

— Його забито електричним струмом. Погляньте, як судорожно він скоцюрблений, — прошепотів Мадараш.

Всі троє злякано оглядали стіни коридора.

— Далі без апаратів — ні кроку! А Грубера треба поховати, — сказав Навратіл.

Труп винесли на подвір'я, оглянули ще раз. Грубер справді був забитий електричним струмом. Процес розкладу протікав дуже повільно, бо в коридорі зберігалась незмінна, досить низька температура.

Вчені постояли з хвилину мовчки над могилою нещасного безумця, а потім попрямували до вертольота.

— Надінемо скафандри. Вони захистять нас від найрізноманітніших видів випромінювання і від електричного струму. Водночас матимемо змогу постійно підтримувати радіозв'язок. Будову з конструкціями я досліджу сам, щоб не всі наражались на небезпеку, — сказав Навратіл. — А ви тим часом огляньте селище.

Вчені розійшлися в різні боки.

Северсон і Алена з навушниками на головах напружено чекали на перші повідомлення.

— Нам пощастило проникнути в одну з пірамід, — почувся нарешті голос Мадараша. — Будинок не без вікон, як ми спочатку гадали. В кількох місцях стіни пропускають ультрафіолетові та інфрачервоні промені. З цього можна зробити висновок, що квартяни бачать ці промені простим оком, — тобто що їхні зорові органи побудовані зовсім інакше, ніж наше око. Приміщення без меблів, і здається, що в ньому вже давно ніхто не живе…

— Говорить Навратіл… Надзвичайно! Будова з спіралями, власне кажучи, є дуже досконалою атомною електростанцією. Досі мені не вдалось з'ясувати, за яким принципом вона працює. Я встановив тільки, що в приміщення надходить вода і розкладається з допомогою сонячної енергії на водень і кисень. Обидва гази йдуть до атомного котла, розташованого посеред сферичного залу. Лишається загадкою, чому простір навколо реактора позбавлений сили тяжіння…

— Незрозуміло! — продовжував Навратіл за хвилину. — Атомний котел створено з антиречовини, з від'ємної речовини. Як це можливо?.. Антиречовина і речовина при зіткненні вибухають і перетворюються на випромінювання… Цілком імовірно, що вони тут ізольовані якимись невідомими променями або штучно створеним, речовинним полем… Але звідки тут взагалі взялась антиречовина?.. Високорозвинені квартяни володіють, мабуть, атомною енергією краще за нас, однак ми досі, крім цих будов, не помітили ніякої промисловості… Може, вона в них міститься під землею?.. Щойно я виявив струм високої напруги, що його надсилає котел в кількох напрямах до розташованих на стінах збирачів. Один з цих променів, мабуть, і забив Грубера, бо в просторі між котлом і стіною вільно плаває його кишеньковий ліхтарик. Але як він потрапив назад до коридора — не уявляю…

— Яку потужність має електростанція? — запитав Нав-ратіла Северсон.

— Значно більшу, ніж може виміряти мій прилад, а він показує понад шістсот тисяч кіловат… Розумію, на що ви натякаєте. Ви праві. Ця електростанція може дати енергію не менш як трьом металургійним заводам.

— Я — Ватсон… В будові немає жодної живої істоти, зате повно прозорих моделей тварин і крилатих примітивних квартян. Почуваю себе тут, як у музеї… Всередині міститься великий рельєфний глобус Кварти. Зроблений він дуже старанно. Це селище на ньому позначено також… А біля моря Данте ще якась рельєфна позначка, схожа на лілію. Там, мабуть, розташоване ще одне селище. Більш нічого особливого на глобусі немає.

…Ватсон торкнувся великої кулі, що вільно плавала у просторі, щоб дізнатись, чи зрушить вона з місця, його рука занурилась у глобус з такою легкістю, наче той був створений з рідкої грязюки.

Вчений одсмикнув руку і почав уважно її оглядати. Рука була чиста, без найменших слідів незвичайної речовини. Поверхня глобуса в тому місці, куди занурилась рука, теж не мала на собі ніякого сліду пошкодження.

Ватсон повторив дослід. Цього разу він занурив усю руку, аж по плече, втратив при цьому рівновагу і всім своїм тілом пролетів через глобус, ні на що не наштовхнувшись.

— Я — Ватсон… Таємниця за таємницею! Глобус зроблено… з всепроникної речовини…

— Нісенітниця! — різко відказав Навратіл… Це суперечить основному, найголовнішому закону, який ми знаємо.

— В такому разі йдіть погляньте самі!

За хвилину біля чудного глобуса зібрались усі троє. Ватсон повторив свій дослід. Мадараш старанно досліджував кулю найрізноманітнішими приладами.

— Цікаво! — сказав він задумливо. — Жоден з апаратів не реагує на речовину кулі!..

— Дослідіть ще раз, чудес на світі не існує! — вимагав-Навратіл.

— Все ясно! — раптом вигукнув Мадараш, показуючи на один з приладів. — Глобус виготовлено з нейтронів, виключно з нейтронів.

— Гм… — похитав головою Навратіл. — Справді, матерію робить непроникною речовинне поле атомів; коли б між ними не існувало сил взаємодії, ми пересувалися б у кожному твердому тілі, немов у лісі, в якому дерева стоять одне від одного не менш як за вісімдесят кілометрів… Це шкільна істина — всепроникна речовина може бути створена тільки з нейтронів, які не взаємодіють між собою… Але таємниця цим не розкрита… Незбагненного тут більш ніж досить. Як удалося квартянам утворити цю нейтронну речовину? Навіщо вони зробили з неї глобус?

— Можливо, вони дадуть на це відповідь самі, коли ми зустрінемося з ними, — сказав Ватсон. — А зараз краще ходімо звідси. Кожної хвилини квартяни можуть повернутись, і як вони зустрінуть нас — не знаю…

Але минала година за годиною, а ніхто не з'являвся. Вчені заходились досліджувати дивні конструкції та музей більш старанно.

Висновок був одностайний: селище залишено цими днями; квартяни перебувають зараз десь у іншому місці, — може, у селищі біля моря Данте. Атомна електростанція працює автоматично. Подача пального здійснюється з допомогою сонячної енергії. Її збирають великі параболоїди на пірамідах.

— Атомну електростанцію ми не можемо використати доти, доки не дістанемо на це згоду квартян, — сказав Навратіл. — Негайно, завтра ж, вирушимо до них, у селище біля моря Данте.

— Я ситий цим триклятущим життям вже по самісіньку зав'язку! — досадливо сказав Краус, коли вертоліт з ученими залишив селище. — Вони живуть, як люди, а ми… Не хочу гинути, як тварина! Не хочу, розумієш!.. Повернусь до них, здамся добровільно!

— А вони тебе добровільно застрелять! Ти — член «Братства сильної руки», з тобою панькатись не будуть.

— Членом «Братства» я був, але злочинів на своїй совісті не маю, як ти! — вигукнув Краус. — Я спіймався на ваші обіцянки. Тепер я розумію, що повстати проти всього людства — безумство!.. Ти тут пануй собі на Кварті, прошу, але я повернусь. Голову мені, можливо, не відірвуть, а коли навіть і так, то швидше настане кінець. Хочеш — підемо разом?

— Зараз?.. Негайно? — запитав здивовано Мак-Гарді, коли Краус пішов до берега, де в очереті було заховано гумовий човен.

Краус не відповів. Енергійними рухами він звільняв човен з заростей.

— Ти сказився?! — зарепетував Мак-Гарді й побіг слідом за ним.

Пролунав постріл. Потім ще один…

Краус схопився за плече й захитався. Однак зразу ж випростався, схопив з кишені пістолет і вистрелив теж.

Мак-Гарді зробив кілька кроків і звалився в болото за очеретом. Голова його занурилась у рідке жовте багно.

Краус дивився на нього з хвилину; побачивши, що той не ворушиться, скочив у човен і відштовхнувся від берега.

Човен поплив по течії.

***

Над морем Данте клубочилися хмари диму й пари. Вода в ньому вирувала й кипіла, — так, ніби його дно було жерлом велетенського вулкана. Береги моря становили собою кам'яний хаос. Все свідчило про те, що тут відбулось кілька вулканічних вибухів такої сили, яких на нашій Землі, мабуть, не траплялось ніколи.

Вертоліт кружляв пошматованим узбережжям вже не першу годину, а вчені все не могли відшукати селище квартян.

— Там! Там! — вигукнув раптом Ватсон. — Погляньте, на обрії видніється силует лілії!

Вертоліт швидко наближався до незвичайної будови. Вона височіла на скелястому стрімчаку, схожа скоріше на пам'ятник, ніж на жиле приміщення.

Вертоліт повис у повітрі. Навратіл з Ватсоном розсувною драбиною зійшли на землю. Підійшли до споруди і застигли в скорботному мовчанні.

Мабуть, це й справді був пам'ятник. Біля його підніжжя лежало кілька металевих покручених плит, які мали на собі сліди вибуху чи різкого зіткнення.

— Це, безперечно, рештки якогось літального апарата. Ось уламок крила…

— Ви праві, Навратіл, — кивнув головою Ватсон.

На середньому листку лілії на пам'ятнику була прикріплена маленька модель космічного корабля чудної Форми з кулястим тулубом. Під кораблем було зображено вогонь.

На протилежному боці пам'ятника виділявся барельєф якоїсь планети, схожої на Сатурн з його кільцем.

Навратіл сів на скелю і, задумавшись, дивився у просторінь.

— Пам'ятник розповідає красномовно… — сказав він повільно… — На цьому місці зазнав аварії міжпланетний корабель; ось чому це полум'я і ця планета. Мені здається, ми марно шукаємо тут істот, які володіють атомною енергією… На Кварті їх немає.

— Чому ви так гадаєте?

— Гадаю, що так само, як і ми, Кварту відвідали люди з якоїсь далекої зоряної системи. При аварії деякі з них врятувались, а може, їхній корабель не був знищений повністю. Вони оселились біля Нової Волги, де з часом поставили атомну електростанцію, щоб відремонтувати зореліт або побудувати новий. Зрештою їм це вдалось, і вони повернулись додому…

— Можливо, — погодився Ватсон. — Ваше припущення підтверджує і барельєф крилатих квартян. Люди, які вирізьблені біля загадкової атомної електростанції, певно, і є гостями з невідомої планети, тому вони в скафандрах. Цим пояснюється також, чому покинуто селище біля Нової Волги… Одне тільки не йде мені з думки: новий корабель вони не могли побудувати без металургійного заводу, а ми досі нічого схожого не виявили.

— Хіба ми оглянули селище з усією старанністю? — посміхнувся Навратіл. — Хто знає, чи не ходили ми біля заводу, як сліпі?

— А може, вони повезли його з собою?

— Навіщо?.. Певно, вони захочуть прилетіти сюди не раз, а ливарня їм ще може придатися. Тому й електростанцію вони лишили на ходу. Вона виробляє енергію постійно, так що нею можна буде скористатись в першу-ліпшу мить. Але як би там не було, ми повинні подякувати їм від щирого серця. З допомогою незнайомих людей з невідомого світу ми відремонтуємо «Промінь» значно раніше, ніж надійде допомога з Землі. Це конче необхідно: вулканічна діяльність дедалі посилюється; незабаром земля у нас горітиме під ногами.