Сигнали з Всесвіту

Прочитавши листа, Галльстрем підсунувся з своїм кріслом ближче до гостя, взяв обома руками його руку:

— Академік Тарабкін просить мене піклуватись про ваше здоров'я… Чи будете ви довіряти мені так, як довіряли йому?

— Не знаю, чи заслуговую я взагалі на таку увагу, — збентежено відповів Северсон. — А до того ж невідомо, чи знайду я тут роботу і чи зможу стільки заробити, щоб розрахуватися з вами…

— Лікування у нас безплатне, — посміхнувся Галльстрем. — А знайти роботу допоможу вам я.

— Ви берете на себе дуже велике зобов'язання, — похитав головою Северсон. — Я надто багато проспав і нічого не знаю.

— Вчені з неба не падають, і навіть тепер діти не народжуються з вищою освітою. Якщо наполегливо візьметесь за навчання, — все надолужите, оволодієте всіма нашими таємницями.

— Вчитись — хочу. Але з чого почати? Вся сучасна наука й техніка для мене — китайська грамота. Мені здається, що я провалився б і в початковій школі.

— Справа не така кепська, як вам здається. В Лондоні ви свого часу одержали непогану освіту. На її базі зможете просуватися далі. Основи лишились незмінними, наука тільки розвинулась вглиб і вшир… — Лікар підвівся, відчинив двері до сусіднього приміщення. — Ось — книжки. Вони до ваших послуг.

Северсон обвів пожадливими очима довгі шеренги книжкових шаф.

— Можна оглянути?

— Прошу, без будь-яких церемоній. А я з дружиною зараз приготую вечерю, тому покину вас на часинку.

Северсон зайшов до кімнати, витягнув навмання одну з книжок. То був трактат про анабіоз та про оживлення тварин.

Колишньому льотчикові, звичайно, важко було розбиратись у специфічних зворотах, якими ряснів текст монографії, і все ж він настирливо вчитувався в рядки і навіть розумів його!

Невідомо, скільки б він отак читав, коли б у кімнаті раптом не пролунав знайомий голос:

— О, то наш пацієнт уже почав читати! Чи не зарано? Северсон швидко підвів голову. В дверях поруч Галльстрема стояла усміхнена Наташа.

«Може, вона тут уже давно? — раптом спало йому на думку. — Чи не дозволила вона мені піти пішки тільки для того, щоб скрізь випередити мене та попередити Галльстрема і весь Ярлсберг про мій приїзд?»

Посмішка в Наташі була таки лукава.

Було вже далеко за північ, коли до кабінету академіка Навратіла на дванадцятому поверсі Фізичного інституту в Празі зайшла «дівчина з Місяця», Алена Свозилова, і, поклавши на стіл великий картонний футляр, тихенько сіла осторонь.

Академік навіть не поворухнувся. Безперечно, він помітив дівчину, але не мав права розпорошувати свою увагу: саме в ці секунди він гарячково маніпулював кнопками електронно-обчислювальної машини.

Аж ось нарешті стихло легеньке шурхотіння; машина закінчила складні обчислення і викинула в нішу карточку з результатом. Академік Навратіл переписав цифри в блокнот, зітхнув з полегкістю, випростав плечі і посміхнувся до Алени на знак привітання. Вона відповіла йому тим же, аніскільки не ображаючись, — такий був стиль відносин між ними.

— Зауваження Чан-су слушне… — сказав академік так, ніби й не було майже двотижневої перерви в бесіді. — Один розум добре, а два ще краще. Траєкторію слід змінити за його пропозицією… А що у вас?

— Зайцев додержав слова! — переможно посміхнулась Алена. — Я хороший дипломат, правда ж?

Вона розв'язала стьожки і зняла кришку з футляра. Обережно витягла сувій креслень та густо списані аркуші паперу. Простелила їх на столі, притиснувши кількома предметами, що трапились під руки.

Академік швидко перебіг очима креслення й стовпчики цифр, його погляд затримався на останніх рядках доданого листа:

«…Це свідчить, що Ваша пропозиція — здійсненна. Проект атомної електростанції, який Вам надсилаю, перевірено численними експериментами.

Радий був би взяти участь у випробуванні на Місяці, — отже, не забудьте запросити! Розраховуйте на мене також і при реалізації Вашого відважного й величного проекту.

Ваш Петро Іванович Зайцев»

Навратіл схилився над великим, дбайливо виконаним кресленням.

— Погляньте, Аленко: електростанція доповнює наш проект просто-таки бездоганно!

— Еге, а погляньте-но сюди! — переможно простягнула Алена списаний формулами аркуш, — Петро Іванович віддає нам своє найновіше відкриття! Енергію атомних ядер буде використано на сімдесят дев'ять процентів!

— Не може бути! — підхопився Навратіл. — Це — фантастика… А втім… — він зосереджено перечитував розрахунки. — Так… так… Гм… Послухайте, та це ж просто як у казці!.. Ось що, люба дівчинко: спати сьогодні вам не доведеться.

— Хіба це первина? — жартівливо відгукнулась Алена. — Всім у Празі відомо, що академік Навратіл не витикає навіть носа з лабораторії; більш того, він втратив усяке уявлення про час…

— А й справді… — Навратіл замислився. — Який сьогодні день?.. Четвер?

Алена щиро засміялась:

— Ну, чи не правду я сказала?! Сьогодні субота, любий академіку! Субота, двадцять восьмого вересня…

— В такому разі до понеділка нам лишається ще два дні. Як ви гадаєте, чи встигнемо за цей час опрацювати весь матеріал і скінчити проект?

Дівчина трохи збентежилась:

— Ви хотіли б подати його на наступне пленарне засідання Академії?

— Я б хотів, люба дівчинонько, щоб цей етап вже лишився позаду, — засміявся академік. — Знаєте, важко носити свою мрію багато років у серці. Я не такий флегматичний, як вам здається: не забувайте, що я з Кийова-Словацького і очікування мене нервує… Можливо, проект відхилять, то було б шкода часу працювати над ним далі.

— Не можуть відхилити! Проект, безперечно, здійсненний. Але закінчити його за два дні… — Алена завагалась.

— …не встигнемо? — договорив за неї Навратіл. — Що це з вами сталося? Я не впізнаю вас!.. Чи не робив наш колектив значно більше, навіть за коротший термін? Якщо розподілимо завдання, то в понеділок вранці все буде готове. Треба тільки взятись як слід.

На обличчі Алени спалахнув рум'янець, що проступив навіть крізь загар.

— Не думайте, що я хочу втекти з поля бою перед вирішальною битвою. Але…

— Але?.. — академік поглянув на Алену здивовано, а потім ляснув себе по лобі: — Ах, так, я зовсім забув! Чекаєте на гостя!

— Я — ні. Але Академія… — поправила вона збентежено.

— Звичайно, звичайно. Я переплутав… Отже, Северсон прилітає до Праги сьогодні?

— Так, опівдні. З доручення Академії я маю супроводити його до Академічного містечка… А втім, Академія запросила Северсона за вашою порадою… — додала вона докірливо.

— Коли б не доктор Свозилова, я б не додумався до такої геніальної пропозиції. Побоююсь, що це був перший крок до того, щоб втратити свою найкращу співробітницю.

— Ви докоряєте мені так, ніби ревнуєте! — сказала ображено Алена. — Хіба ви не знаєте, яка для мене честь працювати з вами?.. А Северсон… Та я ж з ним тільки розмовляла кілька годин у Москві, а після того ми навіть не бачились…

— Гаразд, гаразд! — посміхнувся Навратіл. — Ви не розумієте жартів. От що: принесіть і перевірте ваш проект кухні — це забере у вас кілька годин. До дванадцятої впораєтесь — ну, то й їдьте собі на аеродром. Більшого від вас я все одно не вимагав би.

***

Алена Свозилова сказала правду: після тієї випадкової зустрічі в Москві вона з Северсоном більше не зустрічалась. Але дівчина не згадала про своє з ним листування та про відеофонні розмови з лікарем Галльстремом, що торкались виключно стану здоров'я та самопочуття «людини з минулого».

Навряд чи Алена змогла б сама розібратись у своїх почуттях, тож, певна річ, і ніхто не мав права звинувачувати її в прикиданні. І все ж дівчині чомусь не хотілося розповідати про ті листи, які вона одержувала від Северсона щотижня, не хотілося признатися, що в ній виникає щось далеко складніше за звичайне піклування про долю малознайомої людини.

Северсон писав їй, що регулярно відвідує Будинок культури та Виробничий центр, познайомився та потоваришував з багатьма мешканцями нового Ярлсберга. Друзі запрошували його переселитись до них, але він живе в своєму рідному будинку на горбі і хазяйнує сам. В його листах дуже часто згадувався дідусь Олафсен: старий лишився йому вірний і частенько заходить до нього погомоніти.

Северсон писав скупо, небагатослівно, але дівчина вміла читати між рядків. З його повідомлень про те, що він наполегливо вивчає основи атомної фізики та біологію, Алена бачила, що «людина з минулого» поступово перетворюється на людину сучасну, — з широким діапазоном прагнень. Звичайно, це були тільки перші кроки; Северсон, як ніколи, потребував підтримки саме зараз. Лікар Галльстрем з властивою йому тактовністю скеровував енергію Северсона в потрібному напрямку, — саме йому слід було завдячувати, що пацієнт поступово одужував повністю. Але дещо зробила й Алена Свозилова. Це з її ініціативи Всесвітня Академія наук запросила Северсона на чергове засідання історичної секції, де мали розглядатись матеріали, що торкались початку двадцятого сторіччя. Не кажучи вже про те, що Северсон справді міг засвідчити та доповнити факти, про які не було прямого документального матеріалу, участь «людини з минулого» в такому засіданні була б дуже корисною, бо, можливо, вперше показала б Северсону, що він може знайти собі місце в новому суспільстві.

Звичайно, Северсон навіть не підозрював, що запрошення Академії відоме Алені Свозиловій. Навпаки, коли сріблястий ракетоплан лінії Осло — Прага приземлився на празькому аеродромі і до гостя підбігла Алена, він дуже здивувався:

— Ви тут?! Як ви дізнались, що я прилітаю до Праги?.. Я навмисне про це не писав, щоб зробити вам сюрприз.

— А тим часом зробила сюрприз вам я! — сказала Алена, простягаючи йому руку. — Ви когось виглядаєте?

— Так, я повинен зустрітись з представником Академії наук.

Вона посміхнулась:

— Цим представником виступаю я.

— Ви?.. Яким чином?

— Велінням долі! — пожартувала Алена. — Ви розчаровані?

— Навпаки, приємно вражений.

— Але все ж я хочу уникнути офіційності і бути просто вашим другом. Як вам подобається програма на сьогоднішній день: в другій половині дня — огляд міста; увечері — концерт або опера. Згодні?

— Я вам дуже вдячний. Вже давно мрію оглянути Прагу.

Можна було скористатися з автомобіля чи побродити по вулицях старовинного міста пішки, однак вони вирішили викликати аеротаксі: з висоти пташиного польоту перспектива розкривається величніше.

Вертоліт неквапно пропливав над парками і лісосмугами, перетканими золотими барвами осені, інколи повисав над мальовничими куточками міста.

— Ця частина Праги лишилась без змін, — показала Алена на Градчани1 та на Малу-Страну2. — Її вирішили зберегти як історичний пам'ятник. Збережено всі визначні палаци та художньо цінні будинки. Деякі з них стоять на своїх місцях, інші ми перенесли, щоб досягнути повної гармонії між старою та новою Прагою. Найбільше змінились ті частини міста, де раніше на вулицях не було ні сонця, ні зелені. Погляньте, наприклад, ліворуч, на отой схил. Це — Жижков3. Палаци з баштами побудовані вже в атомному віці, і все ж це ніяк не порушує стилю нашої «Стобаштової Праги». Архітектори про це подбали. Промислові підприємства ми перенесли за місто, щоб у Празі звільнилося більше місця для парків.

— А що ото за велика споруда на горбі? — показав Северсон на Петржин4.

— Це — наша гордість, пам'ятник культури чеського та словацького народів. На будівництві працювали найвидатніші художники, скульптори, архітектори, малярі. Тут зібрані праці всіх наших мислителів, учених, художників та письменників.

Прогулянкам по місту віддали й половину другого дня, а потім Северсон з Аленою полетіли до Пржерува, де містилась Всесвітня Академія наук.

Завтра в першій половині дня в лівому крилі головного палацу Академії мала засідати історична секція, що запросила Северсона. А в головному залі завтра в другій половині дня мав розглядатись проект, який схвилює увесь світ.

Але про цей проект Северсон навіть не підозрював.

Головний зал Всесвітньої Академії наук переповнений вщерть. Прозорі світло-зелені запони на вікнах роблять сонячне світло приємнішим, розсіяним. Але воно тьмяніє у порівнянні з сяйвом схованих за капітелями колон яскравих люмінесцентних ламп.

На трибуну піднімається академік Чан-су, керівник Північної обсерваторії Місяця.

— Я хочу розповісти вам про результати дослідження сигналів з Проксими, — говорить він і робить довгу паузу.

В нього вп'ялись погляди всіх присутніх. Академік Ватсон нервово підсмикує комірець, академік Навратіл гладить долонею коліно. Видно, що обидва хвилюються.

— Суперечку про суть сигналів з Всесвіту, яка виникла між академіками Навратілом і Ватсоном, розв'язано…

— Чому він говорить так повільно? Це мене дратує! — прошепотіла Алена, схиляючись до Северсона.

— …Зараз ми вже пересвідчились, що Проксима або, вірніше сказати, одна з планет, що обертається навколо неї, надсилає не окремі сигнали, а дуже складно промоду-льовану справжню програму. З допомогою спеціальних приймачів нам пощастило відтворити уривки з цієї програми… Прослухайте їх, прошу, у безпосередній передачі з Південної обсерваторії…

Чан-су натиснув на кнопку. На великому сріблястому полотні з'явилось зображення обсерваторії. Перед складним приладом з численними екранами сидів спиною до глядачів чоловік з навушниками на голові.

Ось він покрутив кілька ручок. У гучномовці почулись сигнали, що нагадували телеграфні знаки різної тривалості та тону.

Раптом знаки перетворились на дивовижні голоси, потім пролунала вересклива музика.

— Це аж ніяк не доводить, що звуки надсилають мислячі створіння! — вигукнув академік Ватсон. — Така плутанина тонів може виникнути і при випадковому групуванні випромінювання водневих вибухів у туманностях!

— Ми передбачали таке заперечення, — спокійно продовжував Чан-су. — Ось фонограма. А поруч неї — запис голосу людини…

На полотні з'явилась химерна хвиляста лінія, потім ще одна.

— Зверніть увагу, прошу: обидві фонограми дуже схожі. Звісно, розгадати смисл фраз, які передаються, надзвичайно важко. Але нема сумніву в тому, що їх передають з планети біля Проксими мислячі створіння, з досить високою культурою…

У залі пролунали оплески. Слово взяв академік Шайнер.

— З допомогою надпотужного передавача на Місяці ми пробуємо налагодити зв'язок з істотами на Проксимі. Рано чи пізно нам вдасться це зробити. Складність полягає в тому, що ми не знаємо ні їхньої мови, ні способу мислення. Проте є закони, які лишаються незмінними для всього Всесвіту. Я маю на увазі математику… Пропоную почати з основ геометрії — теореми Піфагора. На Проксимі, звичайно, вона називатиметься зовсім інакше, однак її співвідношення лишаться. Тож давайте проекзаменуємо мешканців Проксими, чи знають вони цю теорему.

По залу прокотився веселий шум, але академік Шайнер продовжував:

— Це буде дуже просто: надішлемо спочатку три, потім чотири, і, нарешті, п'ять сигналів, — тобто потурбуємо дідугана Піфагора з його твердженням, що три в квадраті плюс чотири в квадраті дорівнюються п'ятьом у квадраті… Якщо Проксима ствердить цей результат, то ми…

У аплодисментах, які залунали в залі, потонули останні слова вченого.

На кафедру вийшов академік Навратіл.

— Я хотів би запропонувати інший проект, щоб переконатись в існуванні мислячих створінь на невідомій планеті… — сказав він повільно, і голос його трошки затремтів. — Пропоную вирушити до сусідньої сонячної системи і подивитись на власні очі…

Зал загудів глухо, стривожено.

— Це неможливо! Як ви гадаєте подолати відстань більшу за чотири світлових роки? — скептично озвався академік Ватсон.

— Визнаю, що мій проект звучить досить фантастично, але хіба досі нам не доводилось долати перепони, які здавались непереборними?.. До двадцять сьомого червня тисяча дев'ятсот п'ятдесят четвертого року багато чого здавалось неможливим. Однак того дня, з пуском першої атомної електростанції в Радянському Союзі, почався атомний вік. Людство оволоділо невичерпним джерелом величезної енергії. З її допомогою воно перетворило пустелю Сахару на квітучий сад і витіснило льодовики Арктики майже до Північного полюса. Завоювало Місяць і дослідило інші планети нашої сонячної системи. Продовжило людське життя та скоротило відстані. Навчилось змінювати елементи, здійснивши таким чином заповітну мрію алхіміків. Перетворило шкідливе колись радіоактивне випромінювання на зброю в боротьбі проти мікробів… Насмілюсь сказати, що з такою енергією людина не може назавжди лишитись ув'язненою в межах нашої сонячної системи. Інтереси науки вимагають, щоб ми зазирнули трохи далі. Ось чому я пропоную побудувати космічний корабель, який буде здатний подолати гігантську відстань в чотири світлових роки. Його детальний проект я виношу на обговорення Всесвітньої Академії наук. Познайомлю вас зараз тільки з головними даними…

На проекційному полотні з'явився схематичний розріз міжзоряного корабля.

В розробці проекту взяли участь кілька відомих вчених з різних країн, — продовжував Навратіл. — Корабель має бути досить великим, приблизно як океанський лайнер…

— З якого ж матеріалу ви хочете побудувати отакого велетня? Найміцніша конструкція буде розтрощена власною вагою! — зауважив Ватсон. — Припустимо, що вам, кінець кінцем, вдасться його побудувати. Звісно, потім з такого корабля можете зробити музей, бо на ньому ніколи не відірветесь від Землі.

— Звичайно, товариш Ватсон правий, — посміхнувся Навратіл. — Але тому, що нам потрібний не музей, а міжзоряний літак, яким ми хочемо потрапити на Проксиму, то побудуємо його краще зразу на Місяці, де вшестеро менша сила тяжіння дасть нам можливість спорудити більш сміливу конструкцію, а відсутність атмосфери — більш зручний старт. Як відомо, викопних багатств на Місяці досить, так що матеріалу завозити не будемо… Літак буде устатковано досконалою атомною електростанцією конструкції академіка Зайцева…

— Ці коментарі — пізніше! — знову встряв Ватсон. — Скільки часу триватиме політ?.. Це має бути подорож на все життя?.. Ви будете харчуватись безповітряним простором?

— Вітаю заперечення академіка Ватсона, вони полегшують мені виклад! — іронічно посміхнувся Навратіл. — Сконструйовані нами нові двигуни-реактори працюватимуть доти, доки корабель досягне половини швидкості світла, — це буде приблизно за два місяці. Стільки ж часу вони працюватимуть при гальмуванні, коли ми наблизимось до Проксими. Більшу частину шляху корабель пролетить за інерцією… Вся подорож до сусідньої сонячної системи Центавра грубо розрахована на вісім років. Постачання на цей період буде забезпечене штучними споживними речовинами, які більш компактні…

Навратіл зробив паузу, чекаючи ще запитань, але зал мовчав.

— Прошу розглянути ескіз нашого корабля детальніше… — академік знову показав на схематичний рисунок космічної ракети в розрізі. — Це — склади пального, кисню, харчів… Ось — атомна електростанція. В циліндричному тулубі розміщено також клуб для відпочинку членів екіпажу та розваг у вільні хвилини. Над клубом розташовано кабіни екіпажу, з'єднані головним коридором. «Голова» корабля — велика куля, зайнята лабораторіями, спостережними пунктами і передавачами. Нагорі міститься центральна кабіна, звідки здійснюватиметься управління всім кораблем. До головного тулуба будуть приєднані чотири менші допоміжні літаки, які зможуть коли завгодно відділитись і летіти самостійно.

Під час проектування зорельота розрахунки було зроблено на екіпаж з п'ятнадцяти чоловік.

Як я вже сказав, детальний проект, що спирається на точні розрахунки, я запропонував президії. Сподіваюсь, що на завтрашньому засіданні його критично оцінять. Потім усе буде залежати від того, як вирішите ви…

Академік Навратіл уклонився і зійшов з трибуни. Коли він сідав у крісло, в нього ще тремтіли руки. Алена міцно потиснула йому правицю:

— Наша візьме!

Президент Академії оголосив перерву на десять хвилин. Однак ніхто й не згадав про буфет у сусідньому залі. Учасники поділились на групки, в яких точились жваві дебати. Зал гудів, як потривожений вулик.

«Яка це виняткова жінка! — подумав Северсон, глянувши на Алену: вона в цей час про щось сперечалася з Ватсоном. — Подолала величезну відстань до Місяця, а тепер наважується помчати ще далі…

Алена подивилась на Северсона, ніби відчула, що він її розглядає. Попросила пробачення і знову сіла поруч нього.

— Я погана компаньйонка, правда? Залишаю вас тут сидіти самотнім… Тільки я не можу витримати. Цей Ват-сон з своїми відсталими поглядами мене страшенно дратує!

— Знаєте, я вам заздрю… — сумно сказав Северсон, думаючи про своє. — Ви живете в дивовижний час, повний казкових можливостей.

Алена глянула на нього з неприхованим подивом:

— А хіба ви не живете в цей час?

— Як вам сказати… Мені здається, що я не живу, а… а тільки спостерігаю.

— Може, ми не досить уважні до вас? — стурбувалась дівчина. — Поводимось з вами, як з чужим?

— Ви мене не так зрозуміли. Я хотів сказати, що я й досі між вами як гість… А мені хотілося б…

— Працювати з нами? — швидко підхопила Алена.

— Так. Але ж я нічого не вмію й не знаю.

— Тс-с-с! — прошепотіла дівчина, бо шум у залі стих. — Поговоримо про це увечері.

На трибуну вийшов академік Ватсон. Як завжди, він почав підступно:

— Не думайте, шановні друзі, що я завжди стаю в опозицію з принципу. Просто, як вчений, я зобов'язаний захищати правду, в якій переконаний… Отож я й хочу насамперед порушити питання про доцільність подорожі до уявних людей на планеті Ікс.

Не маю сумніву, що в сонячній системі Проксими Цен-тавра також існує життя в найрізноманітніших формах. Адже знайшли ми його зрештою і на Венері та Марсі. Проте не випадково, що на цих планетах життя не розвивалось точно так, як на Землі. Коротко кажучи, ми не знайшли там істот, які стояли б на такому високому ступені розвитку, на якому перебувають люди. Та це й закономірно. Зважте лиш, від скількох факторів залежить вище життя на нашій Землі! Від складу атмосфери, віддаленості планети од Сонця, від її величини та нахилу осі, від структури гірських шарів, обігу води і так далі, і такс інше. Змініть бодай один фактор, — наприклад, склад атмосфери, — і життя на Землі або загине, або повернеться до примітивних форм. Щоб виникло життя таке багатогранне і пишне, як на нашій планеті, повинні бути точно такі умови. Підрахуємо ту величезну кількість факторів і спробуємо на основі теорії ймовірності визначити, скільки планет, схожих на нашу Землю, ми можемо знайти в радіусі п'ятнадцяти світлових років. Виявляється — жодної!

Я не хочу стверджувати, що ніде у Всесвіті не існує мислячих створінь, схожих на нас. Але я не вірю, що ми їх знайдемо одразу ж у сусідній сонячній системі. Логіка зеперечує це.

Проте я не біолог і не можу цього питання розв'язати остаточно.

Далеко серйозніше заперечення є в мене з точки зору фізики, яка є моїм основним фахом. Академік Навратіл припускає, що літак може досягнути в міжзоряному просторі половини швидкості світла, тобто сто п'ятдесят тисяч кілометрів на секунду. Я підкреслюю слово «припускає», бо для цього припущення немає ніякого наукового грунту. Взагалі це ще невідомо, чи може речовина витримати таку швидкість, а головне — чи витримає її людина?

Я вважаю, що речовина при швидкості понад сто тисяч кілометрів на секунду втратить сили зчеплення і розпадеться на атоми. Просто вибухне. Зверніть увагу, що ніде у Всесвіті ви не знайдете тіла, яке б рухалось з такою шаленою швидкістю. Я переконаний, що речовина з такою швидкістю не може навіть рухатись…

Далі: як хоче академік Навратіл приземлитись з таким велетенським кораблем будь-де на планеті? І як потім стартуватиме, бо слід тзерезо припускати, що на Проксимі він не захоче лишитись назавжди?

Не забувайте також про принцип Допплера, який нам говорить, що при половинній швидкості світла екіпаж корабля не побачить зірок ні перед собою, ні за собою, бо лінії спектрів так зсунуться, що світло якого завгодно кольору стане для людського ока невидимим.

Я ще не вивчав детально проекту академіка Навратіла, але недоліки, які я зазначив, впадають в око вже з першого погляду. Не маю сумніву в тому, що знайду багато серйозних похибок так само і при детальному вивченні проекту, на основі яких доведу вам, що проект Навратіла — нездійсненний…

Слова попросив академік Хотенков, керівник дослідницького Інституту міжпланетних польотів…

— Мабуть, ви всі усвідомлюєте, що в дискусії, яка розгорнулась з приводу проекту академіка Навратіла, вирішується питання далеко важливіше, аніж суперечка двох учених. Тут йдеться про те, чи наважимось ми подолати відстань між двома зірками, чи цю думку заздалегідь оголосимо безнадійною.

Ніхто не заперечує, що йдеться про дуже сміливий експеримент. Але хіба не потрібно було стільки ж відваги, щоб людина вперше сіла в ракету і вирушила космічним простором на Місяць? Або зважилась на першу небезпечну подорож до Венери? Тоді, правда, людина вже володіла невичерпною атомною енергією, але ще не знала всіх небезпек, які чигали на неї в міжпланетному просторі. Не було в кого запозичити досвіду, довелось покладатись тільки на розрахунки.

Незважаючи на це, людина вже розбила пута, які тримали її на Землі, і хоробро ступила у Всесвіт. Ми всі знаємо краще за інших, яке величезне наукове значення мали ті перші подорожі.

Нема сумніву, що проект академіка Навратіла цілком відповідає прагненням та зусиллям людства продовжувати свою подорож за знаннями. Мабуть, я говорю від імені більшості, стверджуючи, що ми цей проект палко вітаємо. Поки що я його переглянув побіжно; для остаточного рішення будуть потрібні більш грунтовне вивчення та досліди, але й так можна сміливо заявити, що проект — науково обгрунтований і старанно продуманий майже до деталей. Тому я не згоден із запереченнями академіка Ватсона, як не погоджуюсь і з його поглядами на існування людства.

Його висновок, що в радіусі п'ятнадцяти світлових років тільки наша Земля має умови для розвитку мислячих створінь, — ненауковий. Настільки ненауковий, що навіть нагадує твердження середньовічної церкви, яка заявляла, що Земля є центром Всесвіту. Життя на Землі справді зумовлене багатьма факторами, але це ще не значить, що таке ж складне життя не може розвиватись і за інших умов.

Ми дуже поважаємо наукову працю академіка Ватсона в галузі фізики. Але його твердження про виключність людини у Всесвіті ми повинні якнайрішучіше відкинути, як непрогресивне і навіть реакційне. Поки що ми дослідили тільки нашу сонячну систему. Що нам дає право стверджувати, що ні в одному з тисяч світів у радіусі п'ятнадцяти світлових років нема життя, схожого на те, яке є в нас на Землі?

Я не згодний також з твердженням академіка Ватсона, що речовина не може рухатись з половинною швидкістю світла. Загальновідомо, що матеріальні частки космічних променів летять міжпланетним простором майже з такою швидкістю. Найбільше мене вразив сумнів, чи витримає таку швидкість людина. Це мені нагадує час появи залізниць, коли деякі вчені запевняли, що людина не може витримати більшої швидкості, ніж сорок кілометрів на годину. Вони забували при цьому, що в цей же час летять Всесвітом разом з усією земною кулею з швидкістю тридцять кілометрів на секунду.

Можливо, що в проекті академіка Навратіла буде потрібно ще багато чого виправити і вдосконалити, але ясно також і те, в чому я глибоко переконаний: цей проект буде рано чи пізно реалізований. Гадаю, що час, коли людина наважиться переступити межі нашої сонячної системи, вже не за горами.

— Правильно! Правильно! — закричала, не стримавшись, Алена. Але її голос потонув в оглушливих аплодисментах.

Навратіл знову взяв слово. Зачекав, поки зал замовк.

— Я хотів би відповісти на деякі заперечення академіка Ватсона, — сказав він тремтячим від хвилювання голосом. — Я повинен признатись, що при розробці проекту я їх ставив перед собою також. Над проблемою приземлення гігантського корабля на планеті ми, наприклад, сушили собі голову дуже довго. А сьогодні це здається мені сміхотворним запитанням, бо вихід, який запропонувала астробіолог Свозилова, був настільки очевидний і простий, що, певно, здивує так само і вас. Великий ракетний корабель не приземлятиметься взагалі…

Зал зашумів.

— На планету приземляться тільки менші допоміжні літаки, які будуть прикріплені до тулуба гіганта… — продовжував академік після короткої паузи. — Більший, — скажімо, материнський, — корабель перетвориться на штучний супутник, який буде без подальшого використання енергії обертатись навколо планети за інерцією. Це, по-перше, полегшить встановлення зв'язку з Землею, а по-друге, він легко знову перетвориться на міжзоряний корабель, призначений для тривалої подорожі Всесвітом.

Зв'язок з Землею під час польоту, звісно, буде ускладнений, бо якщо ми полетимо з половинною швидкістю світла, наші повідомлення будуть щораз більше запізнюватись, поки нарешті не почнуть долітати до Землі за чотири роки. Зрозуміло, на Землі їх одержать значно перекрученими, — це вплив ефекту Допплера, про який вже згадував тут академік Ватсон. Тому в проекті ми розраховуємо на те, що будуть поставлені демодулятори, які усунуть перешкоди і будуть сприяти нормальному, не спотвореному, сприйманню. Схожими ж інструментами можна буде компенсувати вплив зсуву ліній у спектрі, щоб була можливість бачити.

Нарешті я б хотів ще раз повернутись до проблеми швидкості міжзоряного корабля. Пропоную запустити з Місяця експериментальну ракету без людей, обладнану контрольною апаратурою та автоматичними передавачами. Якщо вона буде заряджена атомним пальним з максимальним використанням енергії, як це запропонував Зайцев, не маю сумніву, що вона досягне запланованої швидкості.