Красивий сріблястий ракетоплан, м'яко погойдуючись, помчав довгою стартовою доріжкою, легко зринув у повітря і, описавши коло над аеродромом, почав набирати висоту.

Палаци Москви зменшувались і даленіли. Місто застилала запона хмар. Світла блакить неба синішала, перетворювалась на індигову, поки, нарешті, зовсім потемніла. На небосхилі проступили зірки. А водночас до кабіни через ілюмінатори зазирало золоте сонечко.

— На цій висоті небо скрізь чорне, — відповіла Наташа на німе запитання Северсона. — Тут повітря таке розріджене, що сонячним променям нема від чого відбиватись… А погляньте-но на обрій! Навіть найнедовірливіші позбулися б тут сумніву в тому, що наша Земля — кругла…

Деталі на поверхні планети поступово розпливались, зникали. Все внизу запнула суцільна пелена хмар. І може саме тому втратилось будь-яке уявлення про швидкість руху літака; здавалось, він просто висить серед безмежного простору і тільки ледь-ледь здригається від роботи двигунів.

Збігло зовсім небагато часу, і ракетоплан почав знижуватись.

— Проміжна зупинка? — запитав Северсон.

— Ні, приземляємось у Осло.

— Так швидко?.. Отже, Митько був правий… Тільки ні, це не Осло! — вигукнув він, коли ракетоплан прорвав запону хмар над аеродромом. — Я це місто знаю як свої п'ять пальців!

— Запевняю вас, це справді Осло, — посміхнулась Наташа. — Правда, трохи змінене за роки вашої відсутності.

На аеродромі мандрівники пересіли на вертоліт і продовжували свою подорож над узбережжям, покраяним численними фіордами.

— Я оце думаю, — порушила мовчанку Наташа, — чи не краще було б попередити мешканців Ярлсберга, що ви прилетите? Зустріч могла б бути радіснішою для вас.

— Навпаки, Наташо, я радий, що прилітаю інкогніто. Не люблю урочистих промов, а до того ж повертаюсь додому не як переможець, а як переможений.

В його голосі бринів глибокий сум. Що могла сказати Наташа? Як заспокоїти людину, що повертається до рідної країни, де вже немає ні близьких, ні друзів? Слова тут зайві.

Северсон переходив од вікна до вікна і палаючими очима стежив за рідною землею, що пропливала глибоко під ним. Містечка й села здавались йому більш барвистими й веселими, пустельна тундра — зеленішою. Хвойні ліси на диких скелях кликали його повернутись назад, у дитинство. Йому здавалось, що аж сюди, до сонцем пронизаних висот, долітає знайомий гуркіт гірських струмків.

Над голими верхів'ями Скандінавських гір вималювався на обрії сніжно-білий шпиль Гальдгепігену, вдалині заблищала гладінь моря.

— Погляньте, Наташо, ліворуч! Там — Берген! — по-хлоп'ячому радісно вигукнув Северсон. — Я знаю тут кожну вершину, кожен острівець. Праворуч від нас — Гаупне та Лейкангер. Нам треба летіти на Гулен, а потім уздовж узбережжя до гирла Сегне-фіорду.

Незабаром вертоліт наблизився до групи невеликих острівців.

— Чи не можете ви летіти трохи нижче? — попросив Северсон пілота. — Щось я не впізнаю рідного краю.

Острівці справді дуже змінились. Тоді, коли Северсон бачив їх востаннє, на них лише де-не-де чорніли халупи рибалок. Тепер ця місцевість нагадала Северсону московський Парк культури і відпочинку. Поз'єднувані мостами острівці перетинали в усіх напрямках вулиці-алеї, уздовж яких серед зелені світились красиві будинки.

— Куди ж поділись рибалки? — здивувався Северсон. — І звідси їх витіснили багатії?

Наташа мовчки посміхнулась, а він продовжував скрушно:

— Наші рибалки були люди порядні, чесні… Саме на цьому острові жив старий Фрітьйоф Ельвестад. Ми, хлоп'ята, часто його відвідували. То був такий собі народний філософ — говорив небагато, зате мудро…

Северсон похитав головою і попросив пілота:

— Прошу вас, приземліться… Бачите оту долину під скелями?..

Вертоліт почав повільно знижуватись, наближаючись до скелястого берега.

— Звідси до нас година ходьби. Чи не хочете пройтись пішки, Наташо?

— Охоче пішла б з вами, але на мене чекає візит. Професор Йогансен з Фарнеса попросив допомогти йому поставити один експеримент. Ви тим часом огляньте рідний край, а увечері зустрінемось у лікаря Галльстрема. Ви його знайдете легко, тут його знають всі. Прошу, не забудьте передати йому листа від академіка Тарабкіна… Якщо дозволите, — я візьму ваші речі з собою. Вам легше буде йти.

Тільки-но вертоліт зник за кам'яною стіною фіорду, як Северсон повернувся обличчям до моря й сів на великий замшілий камінь. Він дивився на кучеряві баранці хвиль, і його серце поступово заспокоювалось.

Вітчизна! Рідний край!

Все було таким, як і колись. Грізні вали набігали на прибережні скелі, з гуркотом обрушувались на них, відбивались і котились назад, стикаючись з наступними. Над скелями височіли покручені сосни, зазираючи в ущелину, яка лишалась такою ж романтичною й красивою, як і тоді, коли Лайф блукав тут з хлопцями. Тільки стежка, що вела вгору, за цей час перетворилась на хорошу дорогу. Северсон ще раз озирнувся на море і рішуче попростував нею.

За першим поворотом з'явились «карлики». Так, вони на тому ж місці, незмінні. Химерно згруповані скелі все ще нагадують святкову гульню гномів. Тільки поглянь пильніше, одразу ж побачиш, як їхні обличчя починають посміхатись, ворушитись. Найменший гном з досадою дивиться на море, де, за древньою легендою, вікінги забрали в нього човен… Інші скелі теж не лишаються німими. Гострі тіні від сонця вдихнули в них життя. З гри світла і тіней на стрімчастій кам'яній стіні виступає посічене крижаними вітрами обличчя Амундсена…

Северсон здригнувся, кліпнув очима. Створена розбурханою уявою картина розпливлась, розбилась на окремі світлі й темні плями.

— Рідний край… — Северсон зітхнув і попрямував далі.

Дорога тепер в'юнилась вузькою долиною понад шумливим гірським струмком. Він дзюрчав і вирував, люто бив об гранітні береги, мчав через скелясті пороги до моря. Цей струмок ніс перший привіт з рідного села.

«Ще один поворот, — думає Северсон, — і я побачу халупу маляра Абілгаарда».

Його житло, сховане в густому чагарнику, завжди приваблювало хлопчаків своєю таємничістю. Похилий віком дідусь Абілгаард ходив навколишніми селами, пропонуючи свої картини. Люди нічого не купували в нього, зате давали йому милостиню, як жебракові. Він брав її з дитячою посмішкою: «Дякую, дякую! Тепер у мене буде за що купити фарби!» Але всі знали, що він вже давно не малює, а на ті гроші купить хліба та солонини, щоб не померти з голоду…

Однак у прогалині поміж столітніх сосен з'явилась не халупа, а велика сучасна вілла з скляним дахом. Северсон зупинився перед нею і довго стояв замислений. Незабаром у вікно визирнув усміхнений чоловік з маленькою цапиною борідкою і привітно махнув рукою, ніби запрошував завітати…

Це не був старий Абілгаард. Це був хтось чужий. Новий мешканець відлюдного куточка чудової долини.

Северсон збентежено опустив очі і швидко рушив далі.

Зразу ж за наступним поворотом очам подорожнього відкрилась широка долина. Та тільки все в ній було незвичне, нове. Куди поділись старі поважні будови? Звідки взялись вілли та багатоповерхові будинки?

І все ж він вдома. На цьому горбі, траплялось, сидів він вечорами з молоддю. А в лісі, що над горбом, лазив по соснах, видираючи там совині гнізда. Ох і перепадало ж йому за це від матері!

Гори й ліс не змінились. Але на оцьому ось місці стояв зовсім інший будинок. В обшарпаній халупі тут доживали віку бідолахи, що лишались на білому світі без рідних та майна. Деякі з них, правда, запевняли, що мають сина чи дочку в Америці, де їм, мовляв, добре живеться. Проте поштар завжди проходив повз притулок, не звертаючи на нього уваги. І старим лишалась єдина втіха: марні сподівання, з якими вони і йшли в могилу…

Северсон звернув з головної дороги і попрямував стежкою поміж кущів до невеликого гайка серед скель. Тут він знав кожен камінь, адже ця стежка вела до його рідної хати.

Коли поміж дерев з'явився старий, типово північний будинок з високим димарем, у Северсона засяяли очі. Він побіг уперед, потім зупинився.

Старий будиночок лишився таким самісіньким, яким був тоді, в 1927 році, коли Северсон відвідав його востаннє.

І сумно, й радісно людині, яка прийшла на побачення з своєю юністю, з минулим, що вже ніколи більш не повернеться.

Хто живе в тобі, старий будинок? Як і колись, старанно прибрано палісадник, ніби й сьогодні попрацював у ньому дбайливий батько. І в ящиках під вікнами сміються квіти…

Аж зараз погляд Северсона упав на мармурову дошку над дверима. Викарбувані на ній золоті літери розповідають, що в цьому будинку народився і прожив свою молодість вірний соратник Амундсена, звитяжний борець з крижаними просторами, який віддав своє життя служінню людству і науці. А внизу дошки — свіжа приписка: «…і який був наукою знову повернений життю та людству».

Знов і знов читає Северсон напис. Радісно й тоскно стискається в нього серце; йому важко повірити, що це написано про нього; як не віриться і в те, що він справді пролежав довгі десятиріччя в кризі Арктики.

І не помічає він, що на нього вже давно з порога лагідно й зацікавлено дивиться сивоголовий дідусь.

— Ну, здрастуй, Лайфе!

— Здрастуйте… — Северсон здригнувся, глянув на дідуся.

— Заходь, любий хлопчику… Я давно вже чекаю на тебе…

Старий узяв гостя за руку, повів до будинку. Северсон ішов за ним, як у півсні. Та ось він стрепенувся:

— Скажіть, звідки ви дізнались, що я приїду?

— А куди б тебе повела твоя перша дорога, як не додому? — посміхнувся дідусь. — Відпочинь після подорожі, а я тим часом злітаю вниз, у містечко, та привезу чогось попоїсти…

— Дякую, дідусю! — щиро сказав Северсон, зворушений не стільки змістом, скільки інтонацією слів старого. — Тільки дуже прошу: нікому ані слова! Не розповідайте про мій приїзд. Все одно мене тут уже ніхто не знає…

Дідусь пішов. Северсон лишився один.

Старий буфет стоїть там, де й стояв, — тільки статуетки та посуд розставлено трохи інакше. У простенькій вітальні все дихає давнім родинним затишком. Правда, стіна проти вікна перетворилась на галерею родинних фотографій. У центрі висять три великі портрети: батька, матері та молодого Лайфа.

Северсон сів за важкий дубовий стіл і перебіг очима по різьблених стільцях. Тут він сидів колись серед сім'ї.

Спогади раптом ніби оживають. Йому здалося, що стіл знову святково сервіровано. Батько піднімає келих: «Отже, за подальше просування по службі, любі друзі!» Та й чому ж не випити: молодший чиновник посів нарешті місце, якого так довго прагнув.

Батько не звик пити: після третьої чарки в нього вже засяяли очі.

— Їжте й пийте, настали кращі часи! — вигукує він радісно.

Однак мати поглядає стурбовано. Нахиляється до батька і шепоче, — на жаль, надто голосно: «Сьогодні святкуємо, а завтра, можливо, знову затягнемо паски… Адже платня збільшилась не набагато. Лише настільки, щоб не повсякчас брати наборг…»

Деякі з гостей почули ці слова. Посмішка тьмяніє у них на обличчях. Якийсь час вони ще веселяться для годиться, а потім один по одному починають прощатися: треба, мовляв, додому; на них ще чекає багато справ…

Ці спогади важкі. Северсон намагається їх прогнати. Він підводиться і йде до вікна.

«Що ж поробляє мій дубок? — спадає йому на думку. — Чи не загинув?»

Біля завалу каміння високо звів свою крону могутній розлогий дуб.

«Скільки часу минуло відтоді, як я тебе, слабенького, дбайливо вирощував?.. Ми лишились тут удвох, навколо нас усе змінилось…»

Крона дерева тихо шуміла, немов хотіла погомоніти із своїм давнім другом. Урочисту тишу дня порушувало тільки цвірінькання горобців, що зчинили за щось сварку.

Северсон сів у траву, спершись спиною об стовбур. Тут часто сиділи вони з батьком літніми вечорами, мовчки поглядаючи на убоге село та долину під ними. Лайфові вона здавалась надто тісною; він прагнув залетіти у невідомі далі, щоб боротись і перемагати. А батько мріяв про те, як було б добре, коли б він та всі його сусіди розбагатіли і могли б жити хоча б так заможно, як фермер Вестерсен…

Але з чого вони могли б розбагатіти?.. Край бідний, життя важке…

І ось тепер тут розляглось селище з розкішними віллами. Ярлсберг перетворився на місто.

На асфальтованій дорозі, що вела з центру селища до горба, з'явилась якась дивна автомашина. Вона мала елегантні обтічні форми і їхала зовсім беззвучно. Придивившись пильніше, Северсон помітив у ній свого нового знайомого.

Зупинивши машину перед будинком, дідусь заніс у хату кілька пакунків і підійшов до гостя.

— Ну, синку, як тобі подобається батьківщина? Розцвіла, як дівчина на виданні, чи не так?

— Справді, розцвіла, дідусю. Насилу її впізнав… А чий воно отой розкішний будинок у центрі селища?

— Та чий же — звісно, наш.

— Ваш?.. Пробачте, а як…

— Ой лишенько, — засміявся дідусь. — Я ж навіть не відрекомендувався. Я — Олафсен.

— Олафсенів я знав добре… — пригадував Северсон. — Вони жили край села, біля струмка. З Альбертом Олафсе-ном я навчався в Осло. Проте Олафсени не були заможними. У них було багато дітей, це правда…

— Наймолодшим з тих дітей був саме я, — посміхнувся дідусь. — А бачиш, я багатий, і не тільки я, а всі в нашому місті. Мабуть, ми не зрозуміли один одного щодо того будинку. Він належить не мені чи моїй родині, а всім у місті. Це — наш Будинок культури… А ота сніжно-біла будова з сонячними вікнами на протилежному схилі — наш Будинок здоров'я, тобто лікарня, як раніше казали. А отой рожевий будинок біля входу в Бйорнсонову улоговину — піонерський палац наших малят… А тепер поглянь на Йотунський горб. Що ти там бачиш?

— Здається, там стоїть обсерваторія…

— Так, наша народна обсерваторія. Люди тепер просто закохані в астрономію. Мої онуки ходять туди щосуботи увечері.

— А що ото за велика скляна будова?

— То наш новий, повністю автоматизований текстильний завод.

Северсон зірвав стеблинку трави, надкусив її кінчик.

— Я все-таки не розумію, звідки ви взяли гроші на такі дорогі будови? Позичили їх у банку чи в якогбсь мільйонера з Осло?

— Що ти, синку?! Ні на банк, ні на мільйонера не можна було б покластись. Доки були пани, сонечко нам не дуже світило. Вони дбали тільки про те, щоб було добре їм… Таємниця нашого багатства криється в іншому. Незабаром ти її побачиш на власні очі… Але це — пізніше. А зараз ходімо та вип'ємо по чарці на честь твого повернення.

Северсон не примусив себе довго запрошувати.

Зразу ж по обіді Олафсен запропонував Северсону оглянути знайомі місця.

— Ця машина — ваша?.. Тобто я маю на увазі — ваше особисте майно? — запитав Северсон, вмощуючись у кабіні невеличкого красивого автомобіля.

— Так, моя! — гордо відповів дідусь Олафсен. — Я одержав її як премію.

Старий сів за руль, натиснув на якусь кнопку, і машина, набираючи швидкість, помчала вперед. Хоч як напружував слух Северсон, характерного гуркоту мотора він не чув.

— Скажіть, а чому двигун працює так тихо?

— Звичайна річ, синку, — посміхнувся дідусь. — Це в мене електромобіль.

— Отже, він бере енергію з акумуляторів?

— Тільки на другорядних маршрутах. А на головних — з кабеля, прокладеного під землею.

— Але ж автомашина не має контакту з кабелем… Хіба вже можна пересилати електрику на відстань без дротів?

— Звичайно. Радіостанції робили це ще за часів твоєї молодості: випромінювану ними енергію перехоплювали приймальні антени. В наших електричних дорогах просто прокладено високочастотну мережу, яка індуктує струм у спеціальних котушках на машині. Це — не останнє слово техніки. У Москві, Празі та в інших містах, де розвиток пішов далі, ніж у нас, уже починають випускати автомашини з атомними двигунами.

Северсон замислився:

— Як ви розумієте оте «далі, ніж у нас»?

— Я маю на увазі розвиток людського суспільства. В Москві та в Празі, наприклад, по шляху соціалізму пішли раніше, ніж ми. В них уже комунізм, у нас — ще соціалізм. Але ми, звичайно, їх наздоженемо.

Северсон промовчав. «Комунізм», «соціалізм» були відомі йому з часів його першого життя як складні політичні терміни, які скоріше визначали переконання певної групи людей, аніж говорили про суспільний устрій. Те, що для дідуся Олафсена було близьким і відомим змалечку, для Северсона тільки розкривалось, збуджуючи десятки запитань. Але запитувати не хотілось. Все, все треба побачити на власні очі. Побачене досі — радує. І все ж поспішати з висновками не слід.

Вирішивши отак, Северсон ще пильніше придивлявся до всього навколо. Академік Тарабкін мав рацію: гість з минулого не квапився тріумфувати, він був ще тільки глядачем.

Незабаром автомашина вискочила з містечка, піднялась на скелястий перевал і зупинилась край хвилястої гірської рівнини. Северсон знав її добре: раніше тут були пасовиська.

З тих часів рівнина дуже змінилась. Колишня пустеля перетворилась на квітучий край.

— Вийдемо на хвилинку? — запитав дідусь Олафсен. — Бачу, що ти вражений.

Северсон мовчки кивнув головою. Вийшов з машини. Повільно обвів очима краєвид.

Золоті ниви хвилювались під вітерцем; по них перебігали мерехтливі тіні, — так, ніби хтось гладив оксамит проти ворсу. На схилах паслись череди корів та отари овець. Всю рівнину перетинали смуги садів. У центрі цього мальовничого краю стояв ряд великих довгастих будов.

— Як бачиш, синку, таємниця нашого багатства дуже проста: спільна праця, без утиску та експлуатації поміщиків і банкірів…

— Але ж тут був зовсім неродючий грунт…

— Справді, колись наш грунт був бідний, синку. Але недарма ж кажуть: як дбаєш, так і маєш… Ось поглянь лишень, яку чудесну пшеницю ми виростили… Чи бачив ти таку за твоєї молодості?

— По шість колосків на одному стеблі?! — здивувався Северсон, коли підійшов ближче.

— Так! — гордо відповів Олафсен. — І це не якась там виродливість. Це — виведена нами дуже врожайна шестиколоса пшениця… Ми вирощуємо й виводимо зовсім нові види рослин та тварин.

— Мені все це здається казкою. Ви просто навчились творити чудеса!

— Ні, синку, тут нема ніяких чудес. Ми тільки оволоділи наукою, яку дав людству великий російський вчений Мічурін… — Олафсен показав рукою. — В будинку, який ти бачиш перед собою, міститься наша дослідна станція, де ми перевіряємо найновіші відкриття науки та невтомно шукаємо, як поліпшити місцеві види рослин і тварин. Нещодавно нам вдалось вивести нову породу високоудійних корів…

«Соціалізм… — промайнула думка в голові Северсона. — Отже, і оці наукові дослідження в селищі, яке колись було найглухішою провінцією, теж притаманні соціалізму?»

В Москві він побачив справжні чудеса, але й не сподівався, що таких же глибоких, докорінних змін зазнала і його батьківщина. Тепер дідусь Олафсен своєю розповіддю будив у ньому почуття піднесеності, віри в своїх співвітчизників, віри в себе.

Северсон ніколи не почував особливої схильності до сільського господарства, але й його вразило все побачене. Дослідна станція була справжнім науковим закладом: тваринницькі ферми з автоматизованою апаратурою; хитромудрі автоматичні машини на полях, — та це ж такі досягнення, про які не міг навіть мріяти отой багатій Вестерсен, якому заздрив свого часу Лайфів батько!

Екскурсія була така цікава, що Северсон зовсім забув про час. І тільки коли почало заходити сонце, він згадав про домовлену зустріч з Наташею Орловою.

— Чи не знаєте ви часом, де живе лікар Галльстрем? — запитав він Олафсена. — Я маю передати йому лист від академіка Тарабкіна.

— Звичайно, знаю. Гадаю, що він уже вдома.

Ще й не смеркалось, як автомашина дідуся Олафсена тихо під'їхала до вілли лікаря Галльстрема. Назустріч гостям вийшов ставний мужчина років під п'ятдесят. Він тепло й щиро привітав Северсона, запросив до вітальні.