— …Якось після сильної бурі, яка промчала джунглями і повивертала з корінням чимало дерев, я знову згадав про човен, що повис, як мені здавалось, десь у плетиві гілок та ліан.

Нога в мене вже загоїлась настільки, що я ходив вільно, але видиратись на дерева все ще боявся, а тому вирішив скористатись з послуг моїх друзів. Я довго намагався розтлумачити їм на мигах, який вигляд має човен та де його шукати. Франтик і Марженка ретельно повторювали за мною всі рухи, але жоден з них не зрозумів, чого я хочу. Довелось облишити цю справу.

Одного дня я помітив у Франтика й Марженки дивні ознаки неспокою. Погода була чудова: в небі — ні хмаринки; джунглі дихали так тихо, що навіть листя не шелестіло, а мої приятелі чомусь покинули свою халупу і настирливо лізли в моє підземне житло. Довелось пустити їх туди,

Марженка незабаром вилізла з нори і почала невідомо навіщо копати посеред галявини вузьку й глибоку яму. Працювала вона з такою наполегливістю й моторністю, що впоралася з цим завданням надзвичайно швидко.

«Вона робить сховище… — подумав я. — Але навіщо воно їй потрібне?»

Майже так само, як я свого часу, Марженка накрила вириту яму гілками та листям, потім взялась за те, чого я вже ніяк не сподівався: почала кидати вириту глину на покрівлю сховища. Однак вона скоро зупинилась і, наче розмірковуючи, довго дивилась на дах мого житла.

«Мабуть, згадала Франтика!» — подумав я, очікуючи, що ж вона робитиме далі.

Марженка раптом змінила свій початковий, задум. Тепер вона кидала глину на покрівлю вже не своєї, а моєї нори. Незабаром до подруги приєднався Франтик і допоміг їй довершити почату справу.

Утрамбувавши накидану глину руками, приятелі спробували затягти мене до підземелля. При цьому обоє пищали так одчайдушно, ніби йшлося щонайменше про життя. Кінець кінцем вони забралися до нори самі я ж лишився стояти в задумі, чому Марженка за всяку ціну хотіла вкрити дах глиною? Адже зелена трава та дрібний чагарник маскували сховище далеко краще, аніж свіжий грунт… Може, квар-тянка боялась негоди і хотіла захистити покрівлю надійніше?

Розгадка прийшла раніше, ніж я сподівався. Звідкись здалеку долинув підозрілий шелест, який незабаром перетворився на зловісне дзижчання. Над пралісом з'явилась хмара невідомих мені комах; потім прилетіла ще одна, значно більша. Вони закрили все небо так, що вмить стало темно.

Комахи сідали на крони дерев, обліплювали стовбури, сипались на землю, заповнюючи всі джунглі. Кілька жуків сіли й на мене і таки добряче покусали.

Я втік до сховища і щільно прикрив за собою «двері».

Франтик і Марженка тулились одне до одного, тремтіли й пищали на таких високих нотах, що аж у вухах лящало.

Кілька разів я поривався поглянути, що робиться назовні, але злякані друзі чіплялись за мої руки і верещали ще дужче. Під отой концерт я зрештою й заснув.

Не знаю, скільки я проспав, але пробудження аж ніяк не було приємним: на мене посипалася суха солона глина.

— А де ж Марженка й Франтик?.. Невже втекли з переляку?

Я став на сходи і обережно підняв кришку…

Ой леле, що трапилось?! Довколишній краєвид був такий страшний, що в мене аж стиснулося серце.

Праліс зник. Скільки око сягало, навколо простягалася голісінька рівнина, на якій, мов надгробні пам'ятники на величезному кладовищі, стирчали недогризені пеньки.

Хмари комах перетворили буйні джунглі на пустелю. Жовту глину не прикрашала бодай одна стеблинка; зникли без сліду й халупи Франтика й Марженки… А на протилежному боці тьмяно виблискувало непривітне, холодне море…

Що робити?.. Продуктів, які є в сховищі, вистачить хіба на місяць, та й то, коли харчуватись дуже скромно. А потім?.. Ні, треба тікати, тікати!.. Але чи вистачить запасів, поки я дійду до джунглів?.. Можливо, кляті комахи винищили всю рослинність на сотні кілометрів навколо…

Раптом серед пеньків щось заворушилось. Це Франтик і Марженка. Вони щось тягнуть… Стривайте, та це ж мій гумовий човен!

Я побіг назустріч приятелям, палко обняв їх. Вони захищались, — мабуть, не розуміли такого вияву вдячності, — але мені було все одно.

— Ви молодці! — кричів я, мов божевільний. — Якби ви знали, який я вдячний вам: ви врятували мені життя!.. Коли б не ти, Марженко, отой набрід зжер би мене разом з дахом над головою. А човен… човен… Чи знаєте ви взагалі, що це означає?! Незабаром побачите на власні очі. Яке щастя, що тим зажерам гума не сподобалась!

Човен я одразу ж ретельно оглянув. Пошкоджень майже не було: при ударі об гілку лише продрався брезент, який захищав від непогоди вантаж та мандрівників. Правда, при надиманні човна я виявив у гумі кілька дірочок, але вони були такі малі, що повітря крізь них виходило дуже повільно.

Ми вирушили в дорогу негайно.

Дерев'яні весла зникли в утробах зажерливих жуків, тому довелось гребти руками. Не дивно, що ми просувались уперед із швидкістю слимака.

Не було нічого зручнішого, як нап'ясти брезентове вітрило, але вітер, на жаль, дув з моря на берег і був надто слабкий для маневрування.

Франтик і Марженка швидко оволоділи технікою веслування, і ми могли змінюватись. Гребли вони так ретельно й уперто, що скоро я здебільшого відпочивав, стежачи лише за поповненням повітря в камерах човна.

На ніч ми витягли човен на берег і полягали на його дні, сховавшись під захисний брезент.

Я довго не міг заснути. В нічній тиші на мене всією своєю вагою навалився тягар самотності, — безнадійної самотності на немилосердній незнайомій планеті, за більйони кілометрів від рідної домівки.

Я одстебнув брезент і виліз з човна. Велика червона заграва палахкотіла над обрієм. Коли-не-коли, залишаючи по собі срібну, швидко гаснучу риску, пролітав метеор Було тихо й тепло. Повівав легенький бриз… А мені здавалось, що з нескінченного Всесвіту на мене падає крижа ний подих незміряних мертвих просторів.

Я відчував себе викинутим з міжзоряного корабля вигнанцем, що пливе сам-самісінький у абсолютній, нічим не обмеженій пустоті.

Чи є смисл безнадійно блукати пустелями, щоб з часом неминуче загинути від голоду і спраги? Я не міг біль ше дивитися на зоряне небо, серце моє стискалося від муки. Я повернувся до човна і гірко заплакав.

Тільки на ранок я трохи заспокоївся і почав обмірковувати, як можна найшвидше вибратись із спустошеного краю.

«Франтик і Маржепка добре бігають — хіба ж вони не зможуть тягнути човен?» — спало мені на думку.

Я швидко сплів довгу вірьовку з морських водоростей і зразу ж почав дресирувати своїх супутників.

Вони швидко зрозуміли, чого я хочу, і дуже зраділи з своєї нової функції, — весело вистрибуючи, бігли собі понад берегом, а човен мчав за ними.

Однак пополудні Франтик і Марженка були такі втомлені, що насилу пересувались. Я дав їм хвилинку перепочити, потім знову змусив бігти. Признаюсь, що того разу без биття не обійшлось. Боячись за своє життя, я був безжальним.

Надвечір Марженка впала і лишилась лежати нерухомо. Франтик її обіймав, дихав на неї і зроняв великі сльози. Вперше я побачив, як ці істоти плачуть.

Марженка нарешті опритомніла. Була така слабка, що не могла стояти на ногах.

Стало ясно, що без їжі та відпочинку вони довго не витримають. З важким серцем я тицьнув кожному з них по кілька плодів і великодушно дозволив поспати.

Другого дня я вдався до іншої тактики. На берег я посилав тільки одного, а другий був зі мною в човні і набирався сил. Вони працювали тепер далеко терпеливіше, але й так ми просувалися вперед усе повільніше. Істоти, перетворені на рабів, слабшали на очах. Я, однак, не поступався. Хай будуть загнані до смерті, — що мені їхнє життя? Головне, щоб врятувався я… Так, друзі, — до такої підлості я тоді дійшов.

Бідолашних істот урятував від загибелі вітер. Він посилився і повернувся саме в напрямку нашого руху. З хвилину я вагався, чи не покинути мені Франтика і Маржен-ку напризволяще в пустелі, але нарешті пустив їх, зовсім знесилених і кволих, у човен.

— Можливо, вони ще стануть мені у пригоді, — сказав я собі.

То було розумне рішення: Франтик з Марженкою правили за баласт, який надавав моєму вбогому паруснику більшої стійкості.

Погода нам сприяла. Після кількох днів плавання ми потрапили до невеликої затоки, оточеної горбами та кількома кратерами невисоких вулканів, над якими клубочився дим.

Франтик і Марженка знову почали виявляти ознаки неспокою. Я злякано поглянув, чи не з'являться десь на обрії нові хмари зажерливих жуків. Небо, правда, було чисте, але це не заспокоювало. Я добре знав, який на диво розвинутий і бездоганний слух мають мої супутники.

Я швидко пристав до берега, щоб вирити в піску сховище, яке хотів накрити гумовим човном. Але Франтик і Марженка не мали, видно, ніякого бажання працювати. Не допомагали ні лайка, ні биття. Вони зіщулювались і тільки жалібно пищали.

Гнаний невимовним жахом, я почав копати яму сам. Як шалений, розкидав пісок в усі боки, аж поки не збив собі пальці до крові.

Раптом у мене над головою щось зашурхотіло.

Я озирнувся з жахом.

Недалеко від мене приземлялись крилаті квартяни. В руках вони тримали загострене каміння й сучкувате дрюччя. Я вже гадав, що настав мій смертний час. Ноги в мене підломилися, і я упав на дно виритої ями. Мов кролик, загіпнотизований гадюкою, я дивився на погрозливі обличчя літаючих створінь.

Коли вони помітили, що я не рухаюсь, то приступили до Франтика й Марженки. Обмінялися з ними кількома протяжними повискуваннями, потім підняли їх з землі і знялись у височінь. Кілька разів покружляли наді мною і полетіли до недалекого нагір'я.

Минуло досить багато часу, поки я отямився від переляку.

Що ж тепер робити? Біля підніжжя горбів зеленіла смуга джунглів, але якраз туди полетіли озброєні квар-тяни. Можливо, писк є для них засобом спілкування. В такому разі, якщо Франтик і Марженка поскаржились на мою жорстокість, мені буде зле… А на пустельних берегах я загину від голоду й спраги…

І я вибрав меншу небезпеку, — попрямував до пралісу.

На узліссі я надибав на струмочок з чистою кришталевою водою. Пожадливо напився та змив з тіла сіль. Потім пішов далі.

Джунглі аж кишіли звірями найрізноманітніших порід і кольорів. На щастя, то були створіння полохливі й миролюбні. Вони просто тікали від мене.

Я зупинився біля першого ж дерева з знайомими мені солодкими плодами, наївся досхочу, загорнувся в оболонку свого гумового човна і тут же заснув.

Коли я прокинувся, ішов дощ. Мені здалось, що грунт піді мною помітно коливається.

«Мабуть, у мене від слабості тремтять ноги…» — подумав я, прямуючи до узлісся.

Але на мене там чекав такий сюрприз, що очі полізли мені на лоба.

Поверхня моря піднялась не менш як на двісті метрів і грізно вирувала просто переді мною.

Що трапилось?.. Адже я в горах, далеко від моря. Чи, може, я збожеволів, і в мене починається галюцинація?

Я протер очі й знову подивився униз. Зір не зраджував мені. Море піднялось майже до моїх ніг.

«А може, це спустились гори? — блиснула в мене думка. — Так, це єдине пояснення, і за таких грандіозних геологічних змін, які відбуваються на Кварті, нічого неприродного в цьому немає».

Але це означало, що опускання гір може ще тривати, що кінець кінцем вони зникнуть разом зі мною у хвилях квартянського моря.

Я кинувся до човна, але одразу ж усвідомив, що при такому сильному прибої все одно відплисти не вдасться.

Обидва великі сонця зайшли, безрадісний край запнула імла. Тільки маленьке червоне сонце трепетало над обрієм, кидаючи на розбурхану поверхню моря мерехтливу смугу кривавих вогників.

Знову мене охопив розпач. Як страус під час небезпеки, я сховав голову в траву, накрився гумовим човном і незабаром заснув.

Мені приснилась дівчина, яку я колись любив і яка любила мене. Я гуляю з нею в квітучому саду, птаство радісно щебече, славлячи весну, а десь далеко співає група молоді.

— Відпочину тут, іди, я дожену тебе… — шепоче мені дівчина і лягає в свіжу духмяну траву. Одразу ж засинає. Так спокійно посміхається уві сні…

А я йду далі. Несподівано опиняюсь в якійсь пустелі на Кварті. Я один, зовсім один… Назустріч мені йдуть троє людей. Весело розмовляють, ніби мене досі не помітили.

Я знаю усіх трьох. Кличу їх на ймення. Нарешті вони почули. Підходять і мовчки розглядають мене.

— Чого ти хочеш від нас? — запитує старший,

— Хочу дружби, не можу тут жити один.

— Дружби? — дивується він. — Ти і дружба?!

— Так, хочу жити а, людьми, хочу жити з людиною такою ж, як я сам! — вигукую я в одчаї.

— Хочеш жити з людьми! — сміється він. — Але ж тут нікого немає! Адже ти нас забив!

Повертаюсь і прожогом тікаю. А за спиною в мене лунає моторошний сміх безумця.

Раптом я опиняюсь в обіймах матері. Вона гладить мені волосся і тихо заспокоює. Я знову маленький хлопчик. Виплачусь та й весело побіжу до дітвори гратися на стадіоні. Квітчасто розмальована карусель весело кружляє, з маленького паровоза мені вітально махає рукою ще менший машиніст. Усміхнена дівчинка з ямочками на щоках простягає мені букетик фіалок, а я за це даю їй великий парусник, зроблений власноручно.

В обличчя мені ударив холодний вітер. Засвистів і за одну мить відніс у неозору далину і дівчинку, і карусель, і маленький поїзд.

Чому налетів цей крижаний вітер? Адже зараз весна?

Розплющив очі, прокидаюсь. Крижаний вітер справді дме. Переді мною — безмежне море…

Я здригнувся від холоду й жаху. З рожевого сну — просто до страшної дійсності!

Глянув я на зеленкувато-блакитне пустельне небо і закричав від туги. Що безмежніший простір, то гіршою стає він в'язницею, якщо людина засуджена жити одна, без потиску руки, без звуку людського голосу.

Все мені раптом здалось смішним: я сам, жменька плодів біля мене, гумовий човен і вороже море. Я почав голосно реготати, мене знов і знов душили напади сміху.

— Я збожеволів! — жахнувся, отямившись.

Однак я міркував цілком тверезо.

«Гори опустились. Чи не опинився я часом на острові?»

Я видерся на вершину невисокої сопки і переконався, що так і сталось. Найближчий континент — чи великий острів — вимальовувався аж ген на обрії.

Протягом кількох днів море, безперервно піднімаючись заганяло мене все вище. Однак потім опускання гір припинилось. Я дочекався покращання погоди, наповнив свій човен плодами і вирушив у небезпечну подорож морем.

Після дводенного плавання мені нарешті пощастило добратися до континенту. Я настільки ослаб, що тільки напружившії всі свої сили, видрався на берег і витягнув човен. Опинившись на твердому грунті, я одразу ж заснув.

Коли я прокинувся, була ніч. Мені здалось, що я потрапив у пекло. Земля тремтіла і тріскалась, гори вивергали над моєю головою вогонь…

Я ліг між розкиданого, ще теплого каміння і чекав, доки мене заллє розжарена лава.

Оглушливий вибух недалекого вулкана ніби збудив мене знову до життя. Я схопився і стрімголов помчав розпеченим схилом. Шлях мені освітлювали спалахи блискавиць. Кілька разів я падав, — зараз уже й не знаю, чи тому, що коливалась земля, чи, може, ноги в мене підломлювались від утоми.

Незабаром я потрапив до невеликої гірської— річки. Вода в ній кипіла, мов у казані. Пара, що зводилась над річищем, палила мені висхле від спраги горло, огортала все навколо молочною імлою так, що не було нічого видно й на крок.

Нарешті я проминув ущелину і опинився на широкій рівнині, яка кінчалась на обрії пралісом.

Гуркіт за моєю спиною знову примусив мене перейти на шалений галоп. Немов наполоханий кінь, я скакав через ями і тріщини, спотикався об каміння й кущі. Сподіваючись знайти порятунок у пралісі, я забіг у його темряву і, як дикий звір, продирався хащами. Ліани й гілля дряпали мені обличчя й руки, але я не відчував болю. Часом мені здавалось, що я ось-ось задихнусь — легені відмовлялись служити.

Нарешті я добрався до невисокого горба і зупинивсь, зовсім знесилений. Невиразно пам'ятаю, що за горбом я помітив хвилясту рівнину. Через мить я вже спав.

Розбудила мене злива й нестерпне відчуття спраги. Але я одразу забув про все, коли озирнувся круг себе.

Мені здалося, що я починаю марити: хвиляста рівнина перетворилась на гірське пасмо. Протягом кількох годин горб, на якому я заснув, був піднятий на величезну висоту. Вдалині шаленіло море. Височенні хвилі несамовито билися об континент, вигризаючи з нього шматки землі.

Але на цьому ще не скінчилось. Грунт коливався щораз дужче; наростав і голоснішав розкотистий гуркіт. Мабуть, насувалось ще страшніше лихо, бо з пралісу раптом вихопилась навала найдивовижніших звірів і помчала до щойно виниклої горн, яка мене підняла. Рятуючись від них, я щодуху чкурнув навтьоки.

Звірі незабаром наздогнали мене, — їхні могутні мускулясті тіла мигтіли повз мене, як примари. Жодне з потворних створінь і не глянуло в мій бік.

«Утікають від великої небезпеки!» — подумав я і подався слідом за ними. Пробіг кількасот кроків і упав. З люті, ю заздрістю я дивився на втікаючих звірів, — вони були сильні й невтомні. Та ось я помітив ящера, який через свою вагу й неповороткість рухався повільніше. Кількома стрибками я підбіг до нього і видряпався йому на спину. Ящір мене навіть не помітив. Він напружував усі сили, щоб наздогнати інших.

Зразу ж за нами відсапувала потвора з довгою шиєю і страшною, всіяною дрібними гострими зубами пащею. Досить було б їй хоч трохи простягнути шию — і моя подорож через пекло одразу б скінчилась. Але коли тобі вже загрожує небезпека з усіх боків, перестаєш боятись.

Поки я стежив за небезпекою ззаду, мій незвичайний корабель добіг до широкої річки, без роздуму кинувся в воду і поплив до протилежного берега, над яким височіли перші схили великих гір.

Долиною прокотився оглушливий гуркіт. На повороті з'явився могутній вал води, який мчав просто на нас.

Я скочив з тіла свого рятівника і кількома рухами досяг берега. Мене заплеснув потік пінявої води, але я зумів якось утриматись за скелю.

З великим зусиллям я видрався на невелику гірську рівнину і заліз у чагарник. Щастя на мить повернулось до мене: просто на відстані руки передо мною гойдалися на гілках пурпурові овальні плоди, які я добре знав і не раз їв.

Завивав вітер. Часом над чагарником з'являлась голова якогось з ящерів. Проте я ні на що не звертав уваги, і ожадливо ковтаючи солодку м'якоть. Незабаром мої повіки склепилися від утоми.

В отих заростях я прожив кілька днів.

Рух гірських масивів тим часом припинився, вулкани згасли. Надра планети відпочивали. Погода також покращала, і повітря очистилось від вулканічного попелу Мої рани на тілі напрочуд швидко загоювались і засихали.

Незабаром я залишив своє тимчасове пристановище і повільно рушив у гори, до яру, де, тікаючи, покинув своє єдине майно — гумовий човен. Без нього мої шанси на порятунок зменшувалися до мінімуму.

Що вище я піднімався, то ширше розлягався передо мною краєвид. Вам це здається само собою зрозумілим, але мене дивувало: куди поділися ті гори, що виросли підо мною?.. Мені здавалось, що вони знову перетворились на рівнину, наче їх прокатали величезним котком. Тільки коли розвіялась імлиста запона, я побачив, що навколо було море, всіяне численними дрібними острівцями. Горби, які на короткий час піднялись до неба, знову опустились.

Чи сполучаються ці гори з континентом хоч де-небудь, чи стали островами?.. Якщо я справді на острові, значить, без човна звідси нікуди не виберусь. Древесина тут важча за воду, так що про побудову плота годі й думати. А без харчів я загину рано чи пізно…

Не менш десяти днів блукав я урвищами та ущелинами, схилами та гірськими рівнинами. Я раз у раз наштовхувався на тужавіючі потоки лави, — іноді такі потужні, що краєвид змінювався до невпізнанності і я втрачав будь-яку орієнтацію.

Нарешті я добрався до того яру, якого так довго шукав. Обидва сонця були вже за обрієм. Над головою в мене мерехтіли зірки.

Коли я наблизився до входу в ущелину, мені здалось, що в ній щось горить. Про це свідчили відблиски світла на протилежній стінці.

У мене перехопило подих: мій човен!

Не роздумуючи, я побіг уперед, однак в ту ж мить зупинився.

Посеред яру палахкотіло багаття, навколо якого сиділи квартяни.

Вони, мабуть, почули мене, бо враз змахнули крилами і піднялись у височінь. І разом з човном…

Але я, на щастя, не мав уже в ньому потреби. Через кілька днів ви мене знайшли на березі моря.

Дякую вам…

Минув ще один рік, рік невтомної напруженої праці й боротьби.

Саме тоді, коли люди на Землі, затамувавши подих, стежили за першим телевізійним репортажем про життя на Кварті, з «Променя», який продовжував обертатись навколо планети, у безповітряний простір випливла група вчених, щоб приладнати останню броньову плиту до пошкодженої метеоритом оболонки корабля.

Глибоко під ними, така спокійна на вигляд, висіла велетенська затуманена куля, а навколо неї сяяли мільйони зірок. Всі три сонця, увінчані зеленкуватими пощербленими коронами, освітлювали блискучі стінки «Променя» та сірі скафандри вчених.

Монтажники працювали швидко й мовчки, — всі вже добре спрацювались, набули чималої практики.

— Ну, друзі, все! — неголосно промовив Навратіл, керівник групи. — Обидві оболонки корабля в повному порядку.

Мікрофон підхопив його слова, радіостанція в шоломі передала їх на всі боки.

— Ходімо до кабіни управління. Може, прибули які-небудь повідомлення з Землі та з «Фотона» й «Електрона».

Вчені залишили безповітряний простір і запливли до «Променя».

— А навіщо нам, власне, чекати на повідомлення Мадараша, коли на «Промені» є свій астрогравіметр? Ми зовсім забули про нього, і даремно!

Академік попрямував до обсерваторії, схилився над апаратом.

— Що за чортовиння? — промимрив він, проглянувши чималий відтинок стрічки. — Адже в цих знаках нема ніякого смислу!.. Чи не збожеволів часом і наш астрогравіметр, як це трапилось на «Фотоні» та «Електроні»?

Чан-су підняв кришку апарата, зазирнув усередину. Довго стояв нерухомо, тільки очі його перебігали з деталі на деталь. І раптом брови вченого нахмурились; він якось дивно засміявся, — так, ніби його щось і потішило, і вразило.

— От так штука! — Чан-су підбіг до відеофону. — Товаришу Навратіл, негайно йдіть до обсерваторії!

Навратіл примчав через кілька хвилин. — Трапилось щось серйозне? — запитав він, насилу переводячи дух.

— Не лякайтесь, нічого страшного, — заспокоїв Чан-су. — В нашому гравіметрі зіпсувався автоматичний скеро-вувач приймальної антени. До нашого сонця вона обернулась спиною, — їй більше до вподоби сузір'я Змієносця. А результат? Прочитайте самі!

— П'ять пострілів по гавах! — Навратіл марно силкувався розібрати неясні значки. — Ми або перехопили якісь важливі порушення гравітаційного поля в сонячній системі Змієносця, або…

Видно було, що Навратілу спало на думку якесь припущення, — таке неймовірне, що він навіть боявся висловити його вголос.

— …або… — підхопив Чан-су, — або ж це була нормальна передача мислячих створінь, які живуть у сузір'ї Змієносця. Чи, може, ви гадаєте, що тільки ми, люди, такі геніальні, що догадалися використати для зв'язку гравітаційне поле?

Вони мовчки перезирнулись один з одним: якщо припущення вірне, то це значить, що людство Землі рано чи пізно знайде спосіб порозумітися з своїми братами в протилежній частині Галактики.

— Он як воно буває на світі, друже… — тихо сказав Навратіл після тривалої мовчанки. — Сигнали з планети Ікс штовхнули нас на дерзновенну подорож у далекі зоряні світи. Ми досягли іншої сонячної системи, і знову лунає заклик…

— На жаль, на цей заклик ми з вами, мабуть, уже не відгукнемось… — з деяким сумом у голосі сказав Чан-су.

Може, вперше за багато років обидва вчені згадали, що вони вже не молоді. Життя людини продовжено, але воно все-таки ще дуже й дуже коротке. А Всесвіт вічний і нескінченний…

— Може, спробуємо відповісти? — Навратіл ще раз задумливо перебіг очима загадкові знаки на стрічці астрогравіметра.

— Шкода часу… — похитав головою Чан-су. — Наш гравітаційний передавач на Кварті надто малопотужний. Просто треба повідомити Академію. Передавач доведеться будувати на Землі, — він вимагатиме дуже багато енергії для своєї роботи.

Члени експедиції зустріли повідомлення про нові сигнали із Всесвіту з великим захопленням. Найзапальніші, — насамперед, звичайно, інженер Фратев, — уже почали мріяти вголос про майбутню подорож до сузір'я Змієносця. Але то все були тільки далекі мрії, а на порядку дня стояли невідкладні завдання: закінчити ремонт «Променя», приготувати ядерне пальне на дуже тривалу подорож до рідної домівки.

Ціною великих зусиль атомну електростанцію міжзоряного корабля вдалося відновити повністю; знищені зіткненням з метеоритом та катастрофою в підземному житлі реактори замінювались новими, виготовленими в майстернях на Накритому столі. Як повідомляв Мадараш людей Землі та екіпажі рятувальних зорельотів «Фотона» й «Електрона», «Промінь» щонайпізніше через два місяці уже міг вирушити в подорож через Всесвіт.

І все було б добре, але сейсмографи та автоматичні метеостанції почали з усіх кінців Кварти доповідати про неприємні несподівані явища на поверхні планети: після короткого перепочинку знову почали прокидатись вулкани. Метеостанція біля Затоки Шекспіра показувала температуру повітря сімдесят градусів Цельсія, на озері Жюля Берна — шістдесят три градуси. В атмосфері значно підвищився процент вуглекислого газу; прозорість її зменшилась через велику кількість вулканічного попелу.

Робочий майданчик на Накритому столі щоночі освітлювався сильними прожекторами. Вчені працювали по вісімнадцять годин на добу. Треба було поспішати, — тим більш, що й Алена Свозилова, яка терміново збирала колекцію рослин та тварин для Всесвітньої Академії наук по всій Кварті, доповідала про значне посилення вулканічної діяльності на сусідніх континентах — Геозії та Неруданії. Але відважні мандрівники не впадали в розпач. Як і раніше, звучали жарти й сміх, а інженер Фратев щовечора розповідав вигадані історії з своїх численних мандрівок по білому світу. І ніхто й не підозрював, що години планети вже злічено.

Одного з ясних теплих вечорів, коли втомлені вчені зібрались у клубі, щоб відпочити, раптом погасла електрика.

Ні, це було не від землетрусу: грунт під їхніми ногами не коливався, не пролунало жодного звуку. І все-таки вчені стривожились,

— Що сталось? — Фратев підскочив до вікна відсунув занавіску. Надворі було темно й тихо. В проміжку між хмарами на мить з'явилась Проксима, облямована кількома райдужними колами.

З темряви виринула довга постать Северсона.

— Біда друзі! — закричав він ще здалеку — Електростанція в Селищі Невидимих перестала давати струм. Мабуть, там щось трапилось… Де Аленка?