Академіка Хотенкова ще змолоду захопила проблема, яка позбавляла сну багатьох майстрів і учених, — таємниця страдіварок — скрипок, виготовлених славнозвісним Страдіваріусом.

Чого у страдіварок такий надзвичайний звук? Чим пояснити те, що жодна скрипка їх досі не перевершила?.. Ці питання дуже хвилювали молодого студента. Він часто відвідував Московську консерваторію, де заслухувався мелодійними тонами чудесних скрипок, і вирішив будь-що розкрити таємницю, навіть коли доведеться віддати дослідженню увесь свій вільний час.

Захистивши дипломний проект, Хотенков з запалом узявся за розв'язання цієї проблеми. Озброєний найточнішими інструментами, він дослідив понад сто скрипок — вимірював, розглядав їх під мікроскопом, складав хитромудрі таблиці. Однак незабаром його, як здібного інженера, Академія послала на будапештський завод «Астронавт», де виготовлялись міжпланетні літаки. Для страдіварок лишалось усе менше й менше часу. Пізніше, коли Хотенков був обраний академіком, про таємничі скрипки довелося забути.

А втім, не назавжди. Коли його обрали головою аст-ронавтичної секції Всесвітньої Академії і він приймав дослідницький заклад, його попередник, між іншим, згадав, що серйозно цікавиться скрипками Страдіваріуса. Вони потоваришували. Хотенков узяв з музею дорогоцінний інструмент. Але що далі, то частіше траплялось так, що, приготувавши прилади для дослідження, він забував про них і перетворювався на музиканта.

Так і в той знаменний переддень великих подій він стояв біля відчиненого вікна просторого кабінету і грав.

У солодкі мрії врізався голосний стукіт у двері. Хотенков з жалем поклав скрипку і пішов назустріч несподіваному гостеві.

На порозі стояв невисокий кремезний чоловік з широким обличчям.

— Доктор Заяц?! — вигукнув з подивом академік. — Яким вітром?

— Відгукнулись!.. Живі!

— Хто? — не зрозумів Хотенков.

— Наші. Живуть на планеті Кварті в сузір'ї Альфа Центавра А.

Хотенков щиро обняв Заяца, міцно потиснув йому руку:

— Отже, ви таки перемогли. Вітаю!

— Переміг, якщо можна так сказати. Але… — Заяц помовчав. — «Промінь» вийшов з ладу.

— Що ви кажете?! Як же це трапилось?

— Його пошкодив метеорит. «Промінь» тепер править за спостережний пункт і станцію зв'язку з Землею… Злочинці втекли і ховаються десь на планеті.

— Отже, Навратіл таки побудував гравітаційний передавач… — задумливо сказав академік.

Доктор Заяц мовчки кивнув, поклав на стіл кілька густо списаних аркушів:

— Це точний текст першого повідомлення, яке прийняв наш астрогравіметр на Петржалці.

Академік швидко перебіг очима рядки повідомлення:

— Зазнали аварії в незнайомому закутку Всесвіту, за мільярди кілометрів від своєї домівки… — прошепотів він після тривалої мовчанки. — А на довершення всього — небезпечні злочинці за спиною… Жахливо!

Заяц підійшов до відеофону і набрав номер.

— Зачекайте, — попросив Хотенков. — Перш ніж передамо повідомлення президії, я хочу прослухати все.

— «…Не турбуйтесь про нас, ми всі живі й здорові… — читав доктор Заяц. — Ми твердо переконані, що нам удасться побудувати примітивну ливарню, в якій виготовимо пошкоджені частини «Променя». Поки що будуємо нове житло, бо печера, в якій живемо зараз, загрожує обвалом. Будинок поставимо з граніту, якого тут цілком досить. Вчора закінчили фундамент, сьогодні монтуємо підйомні крани. Сподіваємось, що до періоду дощів (за нашими підрахунками, він почнеться приблизно через півроку і триватиме місяців зо два) закінчимо всю будову, аж до внутрішнього обладнання. Після дощів розпочнемо будівництво нової атомної електростанції та ливарні. Всі креслення, за винятком кількох, уже готові… Життя на планеті, наскільки ми його вивчили, опишемо в докладному повідомленні, яке надішлемо пізніше. На цьому нашу сьогоднішню передачу закінчуємо. Сердечно вітаємо всіх близьких і далеких. Завтра, коли за нашим прогнозом стоятиме гарна погода з усіма трьома сонцями на ясному небі, викличемо вас знову.

Дослідницька станція «Кварта».

— Відважні люди! Справжні вчені! — сказав з полегкістю Хотенков. — І все-таки я за них боюсь. Пробачте, тепер уже не можна гаяти часу.

Він швидко набрав номер. На екрані відеофону з я-вилось обличчя людини з високим чолом і пишною сивою бородою.

— Пробачте, товаришу президент, що турбуємо вас під час відпустки… Чи можемо ми з доктором Заяцом відвідати вас? Ми одержали важливе повідомлення з «Променя».

— Чекаю на вас, — коротко відповів президент Академії. — Коли приїдете?

— Вирушаємо негайно.

— Тоді — до зустрічі.

Хотенков поквапливо засунув текст повідомлення в портфель, і обидва вчені піднялися ліфтом на дах лівого крила палацу, де стояло кілька вертольотів. Сіли в перший з них і через десять хвилин приземлились біля невеликої мальовничої вілли в долині поблизу Великих Павловіц, у моравській Словаччині.

Повідомлення з Кварти президент вислухав з напруженою увагою.

— Треба діяти негайно! — сказав він рішуче, коли Хотенков дочитав останню фразу.

Один натиск на кнопку загального виклику — і ось ввімкнулись автомати радіорелейних ліній світу. Поступово оживали численні екрани перед робочим столом президента Академії. На сивобородого вченого уважно дивились чоловіки й жінки усіх рас і національностей.

— Друзі, ми повинні негайно зібратись у палаці Академії, — повільно сказав президент. — Корабель міжзоряної експедиції зазнав аварії на четвертій планеті системи Альфа Центавра А…

Опівночі, на надзвичайному засіданні президії Всесвітньої Академії наук, вчені одностайно ухвалили терміново організувати рятувальну експедицію і одночасно просити всі народи світу співробітничати з ними в будівництві двох нових міжзоряних кораблів, подібних до пошкодженого «Променя».

Звістка про експедицію, прийнята астрогравіметром Заяца, схвилювала увесь світ.

Через кілька годин на заклик Всесвітньої Академії відгукнулись сто тисяч працівників з усіх галузей промисловості. Найбільші заводи всього світу вступили в змагання за право виготовлення деталей зоряних кораблів.

За європейським календарем був місяць лютий, а на Кварті в цей час літо сягало своєї вершини. Жовте сонце немилосердно пекло романтичний край, оранжеве також було яснішим і пекучішим, аніж у попередні місяці. Кривава Проксима, як богиня стихій, щодня з розкішшю розряджала атмосферну електрику у громохких бурях з бенгальськими вогнями блискавиць.

Разом із спекою, яка добре-таки дошкуляла людям, усе повітря заповнили незліченні рої великих літаючих комах. Хоч-не-хоч, довелося знову надіти скафандри.

Група Алени Свозилової одразу ж вступила в бій з усією цією нечистю. Однак тільки-но поляризатори радіоактивного випромінювання знищили одну хмару, як прилетіла друга, ще густіша.

— Скоріше за все цей подарунок нам надсилають сусідні болота! — гнівався Фратев. — Насамперед слід було б напасти на ворога там.

— Не знаю, чи допоможе оте радикальне втручання, — задумливо сказав Навратіл. — В кращому разі можемо провести дезинсекцію тільки найближчих боліт, а віддаленіші одразу ж вихлюпнуть нові мільярди непроханих гостей. Зрештою ми навіть не знаємо, з якої відстані ці комахи прилітають. Гадаю, що ефективніше було б встановити навколо будівництва радіоактивну заслону. Випромінювання не повинно бути надто інтенсивним, щоб не знищувати марно вищих істот, які випадково перелетять через захисний рубіж.

Другого дня на Накритому столі працювали вже без неприємних компаньйонів. Про них нагадували тільки мерехтливі тіні, що роїлись в повітрі за невидимою стіною випромінювання.

Один ворог був переможений. Але наприкінці лютого з'явився ще один, набагато небезпечніший, — тектонічні зрушення.

Мадараш, який вартував однієї ночі біля входу в підземелля, раптом відчув під ногами легке тремтіння. Перш ніж він встиг натиснути на кнопку, щоб дати сигнал тривоги, в печері розлігся пронизливий тріск і скрипіння, тим страшніші, що до них приєдналось і тоскне завивання сирени.

Мадараш стрімголов помчав до лабіринта. Як завгосп, він насамперед хотів зазирнути до майна експедиції. Але недалеко від головного складу він мусив на мить зупинитись: підлога печери тріснула. Не довго думаючи, Мадараш перестрибнув через глибочезну вузьку розколину і помчав далі.

Головному складу небезпека поки що не загрожувала. Склепіння й стіни печери лишились неушкодженими, — лише кілька ящиків упали на підлогу.

Мадараш уважно оглянув кожен закуток, — адже тут було складено найцінніше: апаратура, обладнання та запасні частини «Променя», без яких робінзони на Кварті навряд чи побудували б нову електростанцію та ливарню. Подеколи йому вчувались крики людей, але він не звертав на це уваги, знаючи, що склад далеко від житла.

Та ось раптом Мадараш серед хаосу звуків, що виходили із надр скелі, цілком виразно почув своє ім'я.

«Друзі в небезпеці!» — майнула в нього думка, і він помчав назад.

Біля знайомої вже йому розколини вчений зупинився, спантеличений. Головний коридор перед ним більш як до половини загороджений гладенькою кам'яною стіною, що повільно піднімалась вгору. Близько стелі, в отворі, який невблаганно зменшувався, стояв на колінах Навратіл і розгойдував змотану в кільце вірьовку, щоб кинути йому до ніг:

— Швидше! Швидше! Отвір може щосекунди закритись.

Мадараш схопився за вірьовку і кількома спритними рухами видерся вгору. Тільки тепер учений усвідомив, якої небезпеки уникнув: коридор все піднімався і піднімався, його наглухо перетинала стіна.

— Склад! — вигукнув Мадараш і, напружуючи всі сили, вчепився в скелю, немов бажаючи затримати її невблаганний рух.

Навратіл міцно схопив його за плечі:

— Схаменіться! Тікаймо звідси!

Мадараш опам'ятався тільки на Накритому столі, куди його притягли майже силоміць.

— Навіщо ви туди полізли?! — гнівався Фратев. — Чи ви хотіли голими руками затримати гору?! Добре, хоч мені спало на думку, де вас шукати. Ще б трохи — і ви лишилися б там назавжди!

Тріск і скрипіння поступово затихали, аж поки нарешті замовкли зовсім.

Всім було моторошно. Сумовитою тісною групкою сиділи вони на недавно випиляних гранітних плитах і дивились на вхід у печеру, який зяяв зловісними проваллями посеред залитих багряним світлом Проксими скель. Ніхто не наважувався поткнутись у підземелля, і не так од страху, — бо вся подорож у Всесвіт була суцільною небезпекою, — як тому, що скелі, можливо, поховали все: житло, склад, атомну електростанцію. В такому разі мандрівники лишилися б зовсім безпорадними серед незнайомої природи, повної несподіванок, а до того ж ще й віч-на-віч з трьома добре озброєними злочинцями.

А природа, немов бажаючи підтвердити, що вона справді немилосердна, приготувала їм новий «сюрприз».

Небо огорнули густі хмари. Разом з ними прилетів крижаний вітер. На принишклу землю ринули потоки сиди.

Хоч-не-хоч, довелось шукати сховища у печері.

— Електростанцію знищено… — показала Молодінова на згаслі лампочки під стелею головного коридора.

— Ну, то ходімо хоч подивимось, — запропонував Фратев. — Ми не боягузи. До того ж ще ніколи й нікому не бувало так зле, щоб не могло бути гірше.

Він скерував прожектор у темряву і рішуче пішов коридором. Інші приєднались до нього.

Схвильовано заходили вчені до підземної електростанції. Але на них чекала приємна несподіванка: вийшов з ладу тільки один реактор, а всі інші працювали на повну потужність.

Навратіл ніжно провів рукою по гладенькій поверхні щита управління:

— Поки ми володіємо атомною енергією, нам нічого боятись! Все, що ми втратили, відновимо. Це буде, правда, не за тиждень і не за місяць, але куди нам поспішати? Часу в нас вистачить! — посміхнувся він невесело.

Ще більше підніс настрій вчених огляд жилого приміщення. Ніби чудом спальня, вітальня, допоміжний склад і лабораторія лишились неушкодженими. Отже, можна було жити й боротись, як і досі.

І тільки Мадараш не поділяв загального захоплення.

— Рано радієте, друзі! — сказав він роздратовано. — Не забувайте, що головний склад поховано. Я завгосп і сьогоднішній черговий, а тому зараз піду на розвідку.

— Одному йти не слід, — затримала його Молодінова. — Підемо всі разом.

— За всіма ознаками, опустилась тільки задня частина підземного лабіринта, — міркував Цаген дорогою. — Коридор загалом не пошкоджено.

Біля тієї кам'яної стіни, що перетнула тунель кілька годин тому, вчені на мить замовкли, прислухаючись; у мертвій тиші тільки чувся шум води, що долітав звідкись з глибини.

— Насамперед ми повинні визначити, яке зниження відбулось при переміщенні, — промовила Молодінова, показуючи на щілину, що лишилась між двома зсунутими масивами.

Фратев посвітив у тісне глибоке провалля і бадьоро кивнув головою:

— Трошки акробатики — і я пролізу цією щілиною.

— Я худорлявий, то зумію це проробити і без акробатики, — заперечив Мадараш. — До того ж я сьогодні чергую, — додав він, оперізуючись тросом.

За мить він зник у темряві розколини.

— Десять метрів… — повідомив Цаген, який стежив за тросом біля провалля…

Ще два червоних кружки, що позначали на тросі метри, зникли під ногами вчених, а Мадараш все ще опускався.

— Стоп! — глухо долинув нарешті його голос з глибини. Трос загойдався. — Увага, стою вже в коридорі… Звільняю трос… Іду до складу…

Люди, що схилились над розколиною, з напруженням чекали на повернення Мадараша. До віддаленого шуму води приєднувалось тільки їхнє нервове уривчасте дихання.

— Тягніть! — почувся через якийсь час голос з провалля.

Трос знову натягнувся.

Коли Мадараш виліз із розколини, його одяг був мокрий до рубця.

— У склад проникла вода? — стурбовано запитала Молодінова.

Мадараш кивнув:

— Треба щось робити, і негайно, бо позбудемось всього. Завдання було нелегке: щоб пройти в коридор, який опустився, треба було прорубати похилу шахту в суцільній скелі. Навіть бурова машина витратила б на це кілька днів. Але в наших робінзонів на Кварті була далеко могутніша техніка. Протягом якоїсь години вони перетягли до коридора і змонтували високочастотний випромінювач; концентрований потік енергії врізався в твердий граніт; у бездонне провалля з гуркотом посипались уламки гірської породи.

Менш як за добу похила шахта з'єднала обидві частини коридора. Ще півдня довелось витратити на те, щоб перетягти з допомогою портативних підйомників усі ящики й деталі з колишнього складу в ближчі до виходу приміщення. А коли з цим упорались, Молодінова скликала всіх до «вітальні» на термінову нараду.

Обставини для експедиції склались дуже несприятливо. Всі турботи збіглися водночас, і невідомо було, за що братися в першу чергу: чи будувати нове житло, чи монтувати гравітаційний передавач, чи досліджувати сусідній вулкан, який завдав стільки лиха, чи виступити на боротьбу з злочинцями, які здатні в першу-ліпшу мить заподіяти їм шкоди.

Не можна було зволікати бодай з однієї з цих справ, отож і вирішили воювати на кількох фронтах одночасно. Як завжди, експедиція розбилась на групи, що виконували свої завдання цілком самостійно.

Отак у надлюдській виснажливій роботі минув березень, пробіг і квітень. На щастя, погода сприяла нашим робінзонам. Короткочасні дощі не перешкоджали їм, а тільки приносили приємну свіжість.

П'ятого травня заговорив гравітаційний передавач, змонтований групою Мадараша поблизу екватора Кварти, досить далеко від Накритого столу.

Дванадцятого травня були закладені перші гранітні блоки майбутнього жилого будинку.

Погода все ще стояла чудова. Однак чотирнадцятого травня настала несподівана зміна: примчала буря з градом, а вночі випала легка пороша — явище на Кварті досі не бачене. Вранці на будівництво на Накритому столі об-рушився циклон, — тоді як за прогнозом мала бути тепла, хмарна погода. Метеорологічний спостережний пункт на «Промені» просто збрехав.

— Це не повинно нас дивувати, — зітхнула Молодінова. — Апарати при всій своїй досконалості змушені вести спостереження з дуже великої відстані і тільки на одній півкулі. Нічого не вдієш, — звернулась вона до Северсо-на, — доведеться-таки вам з Аленою вирушити в дорогу, щоб встановити автоматичні метеостанції по всій планеті.

— План подорожі в мене вже готовий, можемо вилітати хоч зараз, — сказала Свозилова, розгортаючи на столі велику карту обох півкуль планети. — Оце й є маршрут польоту, — пройшлась вона пальцем по червоній лінії, яка складною кривою перетинала всі континенти. — Отак можна в найкоротший строк оглянути більшу частину Кварти.

— Добре продумано! — похвалив Навратіл. — Але не забувайте, що ми виготовили карту на «Промені», вона дуже неточна. Місця посадок, які ви так старанно позначили червоними цяточками, вам, мабуть, доведеться часто міняти. Проте інакше й бути не може, коли людина вирушає в незнані краї. Зайвим буде, звісно, й нагадувати, що обережність ніколи не завадить.

— А коли будете давати назву незнайомим морям, гірським пасмам чи островам, не забудьте й про мене! — засміявся Фратев. — Так, приміром, острів у Срібному океані мені надзвичайно сподобався б.

— Я б вашим іменем назвала оцю затоку в центрі Нової Європи. В неї такий самісінький, як і у вас, вічно неспокійний характер! — пожартувала Алена.

Вранці шістнадцятого травня Северсон у супроводі Алени Свозилової вирушив у подорож навколо незнаної планети. «Стріла» одразу ж покинула ріку Надію і закружляла над Протокою зустрічі, де експедиція вперше приземлилась на Кварті.

Небо на північному заході було затягнуте важкими хмарами. Ліниво повзли вони над обрієм, і в їхній темній навалі час од часу виблискувало багряне полум'я вулканічних вибухів.

— Два місяці тому тут з'явились перші кратери вулканів, а сьогодні над узбережжям уже височать могутні пасма гір! — Алена поклала бінокль і посміхнулась. — Якщо так швидко змінюється вся поверхня Кварти, свою карту ми можемо здати до музею.

Літак залишив протоку і опинився над великим півостровом сусіднього континенту, який на карті був позначений як Геозія — на честь рідної Землі.

Густі прибережні джунглі незабаром змінила мертва пустеля з білісіньким піском. З обох боків її обступала горбиста рівнина, яка поступово переходила в безмежний степ.

— Печальний край… Ще щастя, що його за мене спостерігають кінокамери, — стомлено сказала Алена і поринула у вивчення карти.

— Здається, на обрії з'явились ліси, — відірвав Северсон від думок свою супутницю. Вона піднесла до очей бінокль і кивнула:

— Твоя правда. Долиною тече якась річка, а за нею починаються джунглі… А постривай-но… Поверни трохи ліворуч, я щось помітила… — вигукнула вона здивовано.

«Стріла» нахилилась на лізе крило і попрямувала до великого коліна невідомої ріки.

— Це надзвичайно! Поглянь, будови! — Алена подала Северсонові бінокль.

— Сядемо на річку? — запитав він. — Ти розумієш, що це означає?! Ми виявили житла цивілізованих квартян. Я навіть побачив одного недалеко від чудних спіральних конструкцій…

Алена вихопила в нього бінокль:

— Двоє! Я бачу двох! — вигукнула вона радісно. — Піднімись вище, вони бояться нас і сховаються у пірамідах, чи що воно там у них.

— Може, сісти все-таки на річку? — повторив своє запитання Северсон. — Ти не боїшся, що нас обстріляють, як ворожий літак?

— Ти гадаєш? — злякано глянула на нього Алена. — Про це я досі не думала… Хвилинку, я пораджусь з Навратілом…

Навратіл сприйняв повідомлення про невідоме селище радісно. Але він був проти приземлення:

— Ви не знаєте ні квартян, ні глибини річки. Самі туди не спускайтесь. Вирушимо до них після вашого повернення. Може, виявите дорогою і великі сучасні міста.

«Стріла» знову піднялась у височінь і попрямувала на південь, до високого гірського пасма.

Алена дбайливо нанесла на карту перше селище квартян, потім витягла з кінокамери автоматично проявлені знімки і почала мрійно розглядати чудні будови з складними конструкціями.

— Знаєш, з чого я найбільше тішуся? — сказала вона за хвилину. — 3 того, що наші сусіди дуже схожі на нас, людей… Навіть під лупою вони на цих знімках дуже маленькі, але все одно можна добре розрізнити, що вони мають голову, дві ноги й дві руки, як і ми…

Алена й гадки не мала, що то були зовсім не квартяни, а Краус та Мак-Гарді.

Понад два тижні злочинці жили в літаку, який стояв на якорі в ущелині під каскадом застиглої лави. Аби згайнувати час, вигадували найрізноманітніші ігри, розважались стрільбою в ящерів та скигливих довгоногих птахів у сусідньому болоті. Вони безтурботно відкривали одну по одній банки з консервами, не обмежуючи себе аж ніяк.

Однак незабаром Краус помітив, що їхні запаси швидко вичерпуються.

— Визьміться за розум, молоді люди, та йдіть на розшуки місцевих джерел харчування! — сказав він рішуче. — Ми вже набайдикувались по самісіньку зав'язку. Спочатку поцікавимось плодами. З бананів суджу, що, безперечно, ми знайдемо ще якісь придатні для їжі сорти. Потім випробуємо м'ясо тутешніх птахів…

— Фе! — перебив його Мак-Гарді. — Такого страховища я б і в рот не взяв!

— …А краще помер би з голоду! — іронічно закінчив Краус. — Може, ще радітимеш, коли тобі лишиться хоч це.

Вирішили спочатку зазирнути глибше в гори.

На превелику радість, біля підніжжя першої ж височезної стрімкоспадної гори вони виявили маленьке озеро, облямоване буйною рослинністю, йдучи понад струмком, Що в'юнився через праліс, вони опинилися скоро в мальовничій долині, яка розступалась у неозору рівнину.

— Справжній рай! Нічого кращого ми не могли б навіть і бажати! — вихваляв місцевість Грубер. — І ящерів ніби немає!

Повертаючись з цієї екскурсії, вони назбирали повні сумки найдивовижніших плодів. Пророблений Мак-Гарді хімічний аналіз показав, що з усієї кількості видів принаймні п'ять можна вважати нешкідливими для людини. Вони містили в собі майже ті ж самі речовини, що і їстівні плоди Землі.

Аналіз аналізом, проте нікому не хотілось починати небезпечний експеримент.

— Хай спробує Краус, адже він має досвід з бананами! — єхидно запропонував Грубер.

— Я ж не ти! — зміряв його Краус зневажливим поглядом. — Але хтось повинен почати, бо інакше сидітимемо отак до вечора. Хай вирішить жеребок!

Кидали, кидали жеребок, аж поки посварились. Кожен твердив, що його обдурили.

— Боягузи! — презирливо махнув рукою Краус і обережно відкусив шматочок сизо-блакитної ягоди. — Солодка і дуже приємна! — кинув він спокійно і швидко проков-ткнув її всю.

Мак-Гарді з Грубером напружено чекали, що йому буде, але експеримент минув добре. Втікачі з апетитом поласували чудовими фруктами.

Ще того ж дня перемістили «Ластівку» до виявленого маленького озерця та припнули її тросами до стовбурів могутніх дерев, які своїми розлогими кронами чудово захищали літак від цікавих поглядів небажаних відвідувачів з повітря.

Другого дня було встановлено, що м'ясо красивих, схожих на фламінго птахів, яких на озері було повнісінько, теж можна їсти, його трохи неприємний запах Мак-Гарді заглушив сильними спеціями і запропонував своїм товаришам на обід пахучу печеню. Вперше по багатьох роках вони вп'ялись зубами в справжнє свіже м'ясо.

— Нам страшенно щастить! — радів Грубер. — Кращого місця ми не знайшли б, мабуть, і на Землі. Мені здається, що ми справді немов у раю, — смажені індики майже залітають нам у рот. А як чудесно ми тут сховані! З трьох боків нас закривають неприступні гори, а з четвертого — праліс. Квартян і своїх товаришочків можемо не боятись. Хоча б сто разів пролітали над головою — не помітять нас. Хай собі там морочаться з будівництвом, нам це не болить, — ми маємо зараз відпустку…

Краус нетерпляче махнув рукою, ніби хотів відігнати похмурі думки:

— Я не хотів би, щоб ця наша відпустка тривала вічно. Умови життя тут справді чудесні, але чим усе це скінчиться?.. Оті там зрештою таки потраплять додому. Їм вдасться або відремонтувати «Промінь», або подати звістку з допомогою гравітації. З Землі до них обов'язково прийдуть на допомогу, а ми тут залишимось ув'язненими назавжди…

— А чи не краще отаке ув'язнення серед вільної природи, аніж комфортабельне перебування на шибениці? — іронічно запитав Мак-Гарді… — Ти не суши собі мозок та будь радий з того, що є. В тебе раптом з'явилась туга за домівкою… З якого це часу, скажи мені, ти став сентиментальним?.. Головне, що у нас тут все гаразд, а інше — дурниці.