Рівень Надії потроху знижувався, але течія все ще прямувала до моря. Навратіл, Цаген та Шайнер стояли на березі і нетерпляче поглядали в той бік, де ріка ховалась за скелястим стрімчаком.

— Пливуть! — вигукнув Шайнер.

З-за повороту з'явився човен, керований Фратевим, потім показалася і решта човнів. Навантажені вщерть, вони трималися берега, бо серединою Надії мчала небезпечна течія з швидкими чорториями.

— Ну, з прибуттям вас! — привітав стомлених мандрівників Навратіл.

— Як плавалося? Чи не скупалися? — нетерпляче допитувався Цаген.

— Що казали квартяни, коли ви отаборились біля їхнього селища? — сміявся Шайнер.

Тим часом експедиція причалила. Вчені витягли човни на берег.

Фратев випростав руки, випнув груди, хруснув суглобами.

— Скрізь добре, а вдома — найкраще! — сказав він з глибокою переконаністю. — Нам, звісно, було не до жартів…

— Все розкажете, але спершу йдіть відпочиньте. Вантаж ми перенесемо самі, — сказав Навратіл.

— Е, ні! — запротестував Фратев. — Дівчатам допоможіть, а свій вантаж я віднесу сам.

— Облиште його, він хоче зробити вам сюрприз! — прошепотіла Алена до Навратіла з посмішкою.

За час відсутності експедиції «вітальня» докорінно змінилась. Охоронці дому, повикидавши незграбні, нашвидкуруч зроблені стільці, порозставляли навколо низеньких столів зручні крісла, взяті з літака, а на стіни повісили кілька шафок.

— Розкішно! — радів Фратев. — Як це ми зразу не придумали? — Але тисяча кратерів! — на чому ж ми сидітимемо, коли полетимо «Стрілою» на прогулянку?

— Звичайно, на підлозі! — жартував Шайнер. Молодінова розіклала на столі кілька фотографій:

— Ось вони, наші квартяни!

— Нагадують скоріше мавп, аніж людей… — задумливо сказав Навратіл.

— Як я бачу, вони босі, — зауважив Цаген. — Звідки ж тоді взялись сліди людини в новітньому взутті?

— Справді… Нам це навіть не спало на думку… — Молодінова витягла з сумки ще одну фотографію. — В печерах ми остаточно пересвідчились, що літаючі квартяни — зовсім примітивні створіння, щось середнє між нашими первісними людьми і людиноподібними мавпами. Вони, правда, вже використовують вогонь, але роздобувають його виключно з пожеж, запалених блискавками. Принаймні ми так припускаємо, бо ніякого кресала або чогось схожого ми в печерах не знайшли. Квартяни відрізняються від звірів лише тим, що вже мають примітивні інструменти. Це грубо оброблені уламки каменів та дрючки. А втім, ми привезли ці інструменти з собою, можете їх оглянути. Деякі з квартян завзяті колекціонери. Мабуть, їх приваблює все блискуче, незвичне, бо їхні житла переповнені шматками янтарю, золота, кварцу, барвистими уламками базальту…

— Отже, ви не знайшли навіть сліду якоїсь там вищої культури? — розчаровано запитав Навратіл.

Молодінова вже хотіла відповісти, але Фратев її затримав:

— Хвилиночку! Ви мені обіцяли, що сюрприз номер один оголошу я! — Він побіг і одразу ж повернувся з якимось пакунком під пахвою. — Найцінніші предмети з квар-тянської колекції!

Перед враженими вченими з'явились два дивних предмети: старанно оброблений шматок якоїсь прозорої речовини і великий уламок металевої плити з гострими рваними краями.

Навратіл взяв у руки прозорий предмет.

— Природа цього, в усякому разі, створити не могла, — сказав він рішуче. — Скидається на лінзу, та ще й відшліфовану абсолютно точно.

— І складену з кількох шарів! — показав Северсон на місце, де лінза була пошкоджена при ударі.

— А може, це деталі з нашого «Променя»? — запитав Шайнер. — Чи не збив їх на планету отой шалений метеорит?

— Ні, це неможливо! — заперечив Навратіл. — Лінз такої незвичайної форми ми при побудові «Променя» не використовували… — він уважно оглянув металевий уламок і похитав головою. — Ця річ теж не з нашого літака. Аленко, прошу, зробіть аналіз металу.

— Гадаю, що це даремно, — заперечив Ватсон. — «Промінь» облітає навколо Кварти з швидкістю вісім кілометрів на секунду. З не меншою швидкістю летів метеорит. Це означає, що жодна частина літака не може потрапити на планету, бо згорить у атмосфері…

— Справді, ви маєте рацію. В такому разі стає ясно, шо обидва предмети були зроблені на Кварті. Як це пов'язати з примітивним життям літаючих квартян?

— Сліди під кам'яним стрімчаком та уламок лінзи доводять нам, що, крім літаючих квартян, тут живуть, можливо, далеко розвиненіші створіння, яких ми досі не виявили, — міркувала Молодінова.

Фратев покрутив річ в руці, розкуйовдив пальцями чорне кучеряве волосся, почухав потилицю:

— П'ять пострілів по гавах! — це нам хороший подаруночок, знову маємо з чого тішитись! Спочатку гналися за маревом і замість великого міста знайшли світні джунглі, потім переслідували літаючих людей, а виявили примітивних створінь на рубежі між людиною й мавпою. А тепер, нарешті, вияснили, що десь зовсім поряд підстерігають нас агресивні незнайомі люди з хтозна-якою високою технікою…

— Коли б я на вас не дивилась, я подумала б, що це говорить Грубер чи Краус! — обурилась Молодінова. — Чому ви гадаєте, що вони агресивні? Як у вас з'явилась така думка?

— Дуже просто! — засміявся Фратев. — Огляньте оцей уламок уважніше. Звідки він? З якоїсь дитячої іграшки?.. Хай мене циклон змете з квартянської поверхні, якщо це не уламок розірваної гранати!

— Справді, — погодився Северсон. — Фратев має рацію… А що поробляють наші мандрівники по Надії? Чи виявили вони щось цікаве?

— Поки що небагато… — Навратіл подивився на годинник. — Ми так з вами забалакались, що я про них замалим не забув. Ми повинні були викликати їх уже півгодини тому. Цаген, будь ласка…

Цаген увімкнув передавач і кілька разів повторив виклик.

— «Ластівка» знову не відповідає, — сказав він стурбовано. — Мабуть, там щось не гаразд…

Фратев схвильовано підвівся з крісла:

— Треба поспішити їм на допомогу. Цілком можливо, що на них напали квартяни.

— Ну, то приготуйте «Стрілу» до старту, — сказав Навратіл.

— Що — «Стріла»! Вона неповоротка. В мене є краща ідея. Це і є наш сюрприз номер два. Ходімте, прошу, я вам дещо покажу.

Знизавши плечима, Навратіл пішов слідом за Фратевим. Зупинились у печері, де було складено вертоліт.

— Ви знайшли лопаті пропелера? — радісно вигукнув Навратіл. — Тож швидше візьмемось за роботу, не можна втрачати жодної хвилини!

Через хвилину обидва вже тримали в руках інструменти.

Вертоліт було змонтовано дуже швидко.

Вертоліт знявся у повітря і неквапно полетів над річкою. Ранковий туман розвіявся, вітер ущух. Видимість була чудова.

Северсон підніс до очей бінокль. Погляд його заблукав у Долину вогнів, перебіг до вулкана, а потім до скель, де кілька годин тому вони виявили печери літаючих створінь.

— Не бачу жодного квартянина, — сказав він задумливо.

— Мабуть, вони вдень сплять, — припустила Алена. — Оте їхнє «гуіі…», яке закінчується нечутним ультразвуком, цілком імовірно: не мова, а засіб орієнтування в темряві, як у наших кажанів.

— Погляньте… — показав Фратев у праве віконце. — Або мене обдурюють очі, або це справді велетенські сфінкси!

Над берегом ріки зводились до неба чотири майже однакові блоки скель. Горішні частини гігантів нагадували обличчя людей. Вертоліт попрямував туди. З наближенням схожість скель з людьми втрачалась, а коли вертоліт повис у повітрі біля голови одного з блоків, Фратев засміявся:

— Природа трохи погралась з нами у сліпу бабу, та й годі. Людина вже гадала, що прилетіла в Єгипет, а виявляється, це тільки химерно вивітрені шари гірських порід.

Вертоліт продовжував летіти над рікою. Характер місцевості поступово змінювався. Стрімкі береги поступились рівнині, яка на обрії кінчалась пасмом гір. Праліс на берегах увесь час густішав. З обох боків Надія вбирала в себе притоки, які нарешті перетворили її на широку річку.

— Спустіться трохи нижче, — попросив Северсон Фратева, коли вертоліт наблизився до великого вигину ріки. — Мені здається, що ми — біля мети нашої подорожі.

— Чому? — здивувався Фратев, але, глянувши вниз, збентежився. — Чорториї… Невже наші хлопці тут загинули?

Вертоліт висів низько над річкою, яка кипіла, немов у казані.

— Ні, не вірю, що вони запливли просто у вир, — продовжував він у роздумі. — Мабуть, таки проскочили, для «Ластівки» це не важко. А втім, запитайте Навратіла, чи згадували вони в своїх передачах про чорториї?

Северсон увімкнув передавач. Відповідь прийшла негайно і вплинула вона, як цілющі ліки: «Ластівка» чорториї подолала щасливо. За повідомленням Крауса, течія Надії в коліні ріки поділяється: до чорториїв річка тече в напрямку моря, а од них — стікає на континент…

Метрів через сто річка справді заспокоїлась і ліниво поповзла долиною в незнані далі.

— Чому це обрій перед нами такий незвично близький? Адже ми над рівниною? — дивувався Северсон.

Фратев пересунув важіль висоти, і вертоліт почав підніматися.

— Поглянемо згори!

Перед вченими розгорнувся незвичайний краєвид: рівнина кінчалась високим порогом, під яким розлягались болота. Вдалині жовтувато виблискували піщані дюни.

Могутня ріка з потужним гуркотом обрушувалась через високий приступок у бездонне провалля, де утворювала неспокійне озерце. З озерця вона продовжувалась віялом струмків, які зміїстими лініями розбігались в усі боки.

— Хай я буду римським папою, якщо ми справді не опинилися в Єгипті! Подивіться лишень: та це ж точнісінько Нільська дельта.

— Тільки одного їй бракує — моря, — заперечила Алена. — Скільки сягає око, видно тільки пустелю…

— Як у Єгипті!.. — вперто наполягав Фратев. Він раптом схопився за голову: — Ми тут базікаємо, а внизу, мабуть, відбувається страшна трагедія!

Вертоліт почав спускатися до водоспаду. Алена і Северсон зрозуміли, що мав на думці Фратев: можливо, «Ластівку» затягнув водоспад. Вони притиснулись лобами до стінок прозорої кабіни і, затамувавши подих, стежили за розбурханою стихією під ними. Могутній потік падав спочатку спокійно, а потім починав розбиватися об скелі і розливався запіненим озером.

Вертоліт спустився понад блискучою водяною стіною до скелястого острівця і спинився посеред озера на нижчому плесі.

— Тут хвилийу перепочинемо. Дайте мені, будь ласка, скафандр, — попросив Фратев. — Можливо, вони ще живі. У них досить великий запас кисню в балонах.

Алена злякалась:

— Невже ви хочете спуститись у воду?! Хіба ви не бачите, які тут чорториї?

— Не бійтесь, прив'яжіть мене тросом. В разі небезпеки подам знак дзвінком. Не можемо ж ми залишити друзів напризволяще.

Поки Фратев надівав скафандр, Северсон вийшов з вертольота. При одному погляді на рвучкий потік у нього запаморочилося в голові. Дрібненькі краплинки води утворювали хмари туману. Над самісіньким верхів'ям водоспаду звисала чудесна райдуга, зразу ж поруч неї — ще одна, а ця тримала за кінці третю, набагато тьмянішу за перші. Северсонові перехопило подих, йому здалося, що природа поставила на домовину трьох учених останні тріумфальні арки — арки смерті. Коли Фратев з'явився у дверях вертольота, Северсон мовчки показав на три райдуги. Однак той, немов закам'янівши, лишився стояти і вперто дивився перед собою.

Северсон озирнувся. Від несподіванки в нього підломилися коліна. Метрів за п'ятдесят від острівця з води стирчала голова велетенського ящера.

— Дванадцятиногий плазун! — закричав Фратев і зачинив дверцята.

Северсон затримався тільки на мить. Він кинувся до вертольота, але з жахом побачив, що той уже піднімається в повітря. Побачив також і те, як Алена підскочила до Фратева і кинулася на нього, намагаючись вирвати у нього з рук головний важіль управління.

Залишена напризволяще людина опустилась на землю. Повільно оглянулась.

Ящір все ще не ворушився. Він тільки трохи підвів голову і провів очима вертоліт. Потім раптом повернувся, швидкими рухами поплив до куща сіро-блакитних водоростей, що поросли очеретом та хвощами, проглинув його. Сполохав кількох птахів з дуже великими дзьобами й перетинчастими крилами. Як стріли, шугнули вони в повітря і закружляли над його головою. Ящір не звертав на них уваги, чвалаючи далі до маленької ковбані, в якій росли такі самі сіро-блакитні водорості.

«Дивно… Вони мають такий самий колір, як і наші скафандри…» — чомусь промайнуло в думці Северсона. Він був такий зайнятий ящером, що аж здригнувся, коли над ним зашелестіли пропелери вертольота. Машина приземлилась. Одразу ж відчинились дверцята кабіни, і в них з'явився блідий як смерть Фратев.

— Пробачте, товаришу, що я вас так по-зрадницькому покинув. Я, нещасний, лишив вас на вірну погибель… — говорив він у розпачі. — Не знаю, що зі мною трапилось… Раптом кров ударила мені в голову, я втратив розум…

— Лайфе, іди швидше сюди! — вигукнула Алена з кабіни управління.

Як тільки Северсон зайшов, вона обняла друга. Тихо прошепотіла:

— Любий, не гнівайся на нього…

У Фратева на лобі напнулися багрові жили. Северсон нахилився до нього і лагідно поклав руки на плечі:

— Це нічого… Нічого… Це може статися з кожним з нас…

Ящір весь час даленів і нарешті зовсім зник з поля зору в заростях дивних велетенських хвощів, які подекуди стирчали просто з води.

— Поки ящір повернеться, я встигну дослідити озерце під водоспадом… — промовив Фратев. Очі в нього так гарячково палали, що Алена аж злякалась.

— Не дозволю! — сказала вона рішуче.

— Піду! — вигукнув Фратев з упертістю. — Моє життя втратило вартість, я все одно негідник. А внизу мучаться троє чесних людей… Вони загинуть…

Запала напружена тиша. Тільки водоспад співав свою нескінченну пісню.

— Занурюсь краще я! — сказав нарешті Северсон.

— І я з тобою, — схопила його за руку Алена.

— Ні, ні, цього я не допущу! — закричав Фратев і сперся спиною об дверцята кабіни, щоб ніхто не зміг вийти. — Я повинен спокутувати свою провину.

Северсон з хвилину дивився на нього безпорадно, потім знизав плечима:

— Гаразд. Але при щонайменшій небезпеці дайте знак — витягнемо.

Фратев прикріпив до ноги скриньку з інструментами і не затримуючись скочив у воду. Трос, до якого він був прив'язаний, замалим не потягнув Алену й Северсона.

— Мені здається, в нього гарячка… — глухо сказав Северсон. — Ти бачила його очі? Чи не збожеволів він часом?

Алена мовчки похнюпилась. По щоках у неї повільно збігали сльози.

— Тільки б з ним нічого не трапилось… Ти почув дзвінок? — здригнулась вона.

— Ні, то причулось. Заспокойся, люба!

А Фратев тим часом майже досягнув дна. Вируюча вода крутила його так, що він не міг схопитись за скелю, яка перегороджувала потік. Ось він опинився так близько біля гострого кам'яного шпиля, що в безнадії заплющив очі і, тамуючи подих, чекав удару.

Нарешті вир шпурнув його до куща водоростей, де можна було затриматись. Він зліз по них до дна і ухопився ногами за великий камінь. Увімкнув прожектор на скафандрі, напружено вдивлявся у зеленкуватий півприсмерк вируючої води.

Ніде ані найменшого сліду літака. Природно було б визнати, що його припущення виявилось хибним, але Фратев, сам не розуміючи навіщо, почав сигналити прожектором; безрезультатно повторивши світлові сигнали кілька разів, він заплакав:

— Коли б були живі, то відповіли б. Літак розбився об дно, всі загинули…

І раптом Фратев побачив чиїсь очі. Так, так, вирячені великі очі, які дивились на нього холодно й злісно. Він нахилив прожектор і закам'янів: поміж камінням причаївся велетенський краб з довгими зубчастими ногами й потворною головою. У Фратева по спині пробіг мороз, на чолі виступив холодний піт; він вже схопився за кнопку дзвінка… але якась сила зненацька потягла його вгору. Не встиг він опам'ятатись, як опинився у вертольоті. Загув мотор. Машина піднялась у повітря.

— Бачите? — кинув Северсон у бік віконця.

Поспіх був виправданий: до водоспаду швидко наближався ящір. Скидалось на те, що він чимось наляканий: потвора лізла, не вибираючи дороги, спотикалася об повалені стовбури хвощів, часом занурювалася в ковбані. Коли ж ящір наблизився до острівця, порослого яскраво-зеленою травою, грунт під ним раптом почав провалюватись. Тварина судорожно смикалась, била довгим хвостом, аж бризки летіли на всі боки, але трясовина засмоктувала її все глибше й глибше. Якийсь час ще виднілась потворна голова з виряченими очима, але, зрештою, в череві бездонної трясовини зникла й вона. Все це тривало хвилин зо три, не більше.

Фратев стежив за цією пригодою байдужно.

— В глибинах під водоспадом «Ластівки» немає, — сказав він нарешті стомлено. — її кінець був, мабуть, таким же трагічним, як і в ящера. Жахливо!..

— Оглянемо болота, може, виявимо які-небудь сліди, — сказав Северсон.

Вертоліт спустився нижче і попрямував до місця, де річка розпадалась на безліч дрібних струмків. Буйна рослинність гордовито протистояла воді, яка наступала невблаганно. Звук двигунів сполохав у заростях дивовижних птахів та дрібних звіряток — найрізноманітніших за величиною і виглядом.

Болота тяглись приблизно кілометрів з двадцять і поступилися місцем великій неозорій пустелі. Струмки серед сипкого піску перетворювались на струмочки, а потім зовсім зникли. А з ними зникала в мертвій пустелі й ріка Надія.

— Марно… Пустеля й трясовина ніколи не викажуть нам своїх таємниць… — глухо сказала Алена. — Повернемось.

— Ні, ні, ми повинні їх знайти! Не можна залишати їх тут, у незнайомому закутку Всесвіту! — розпачливо вигукнув Фратев і підскочив до Северсона. Алена схопила його за руки.

— У вас гарячка! — жахнулась вона, тільки тепер глянувши уважніше йому в обличчя. Погляд його був каламутний, очі запалені, на лобі блищав піт. Він рвонувся, хотів звільнити руки, але втратив рівновагу, знепритомнів, упав на підлогу кабіни.

Алена швидко розстебнула йому блузу й сорочку, зробила спробу привести його до пам'яті. Марно.

— Погано з серцем! Припадок! — прошепотіла вона. — Швидше додому!

— Шукають нас! — простягнув Грубер навушники Мак-Гарді.

Той послухав з хвилину і засміявся.

— Хай шукають!.. Гадають, що ми загинули в трясовині!.. Зачекай, я почув щось цікаве… Фратев тяжко захворів. У нього висока температура…

Грубер злякався:

— Отже, тут-таки є небезпечні віруси й бактерії? У нас досить ліків, Краус?

— Я ж не дурень! Звісна річ, електронний мікроскоп потягти не міг, але про все інше подбав… Ну, гаразд. Нам вигідно, щоб нас вважали мертвими… А тепер, друзі, давайте-но попрямуємо до сусідньої півкулі та поглянемо на ті загадкові будови квартян, які я помітив ще з «Променя».

— А чи це безпечно? — злякався Грубер.

— Не маю ніякого бажання накласти головою! — одрубав Краус.

— Як закінчився огляд? — нетерпляче запитала Моло-дінова.

Алена нервово крутила гудзик халата:

— Хвороботворних вірусів не знайшли й сліду, але встановили гостре запалення мозкових оболонок. Температуру знизили, небезпека минула.

— Отже, причину хвороби не виявлено… — повільно сказав Навратіл.

Цаген замислився.

— Мені здається… Мені здається… Як ми могли про це забути?! Запалення мозкових оболонок, безперечно, викликане сонячним ударом! Випромінювання трьох сонць таке сильне, що становить небезпеку для нас навіть хмарного дня. І в Африці європейці мусять носити захисні шоломи за всякої погоди.

— Це вірно, — погодився Навратіл! — Ми боялись вірусів, а тим часом на нас по-зрадницькому напали ультрафіолетові промені. Ми негайно повинні зробити шоломи, які б надійно захищали нас.

«Ластівка» з трьома втікачами великим півколом обминула континент, на якому зупинилась експедиція, перелетіла широку протоку і попрямувала в глиб сусіднього суходолу.

Мак-Гарді, сидячи поруч пілота, уважно стежив за романтичним краєвидом, що пропливав під ними, і порівнював його з картою, складеною ще на «Промені».

— Звертай праворуч і тримайся узбережжя, — звернувся він до Крауса. — Селище квартян міститься десь тут, недалеко півострова Коняча голова.

— Жодного літака на обрії! — оголосив Грубер, який виконував свої обов'язки спостерігача більш ніж сумлінно. — Тоскно… — зітхнув він по паузі. — Не знаєш навіть, звідки на тебе чигає більша небезпека: чи з підземного житла біля ріки Надії, чи з «Променя», чи з таємничого селища ще таємничіших квартян. Швидше б уже спуститися на землю — у повітрі нас усякий помітить.

— Не дратуй нас хоч ти! — гримнув на нього Краус.

— Хлопці, хлопці, навіщо ця гризня? — намагався заспокоїти Мак-Гарді обох. — Погляньте краще вниз. Ми біля мети. За отією он затокою — Коняча голова, а кілометрів за сто ліворуч — селище квартян. Поглянемо на нього спочатку згори чи наблизимось до нього по землі?

— Згори?! Ото ще вигадав! Навіщо їх дратувати?! — розгнівався Грубер. — Можливо, у них є зенітна артилерія…

— Поки що вирішую тут я. На селище подивимось з літака, — уперто сказав Краус.

Мак-Гарді нервово смикнув головою:

— Гаразд. Тільки лети, прошу тебе, якнайвище. Так воно буде все-таки безпечніше.

Краус мовчки потягнув на себе важіль управління. «Ластівка» почала підніматись до безхмарного, ледь-ледь забарвленого фіолетовим кольором неба. Краєвид внизу швидко перетворювався на різнокольорову карту. Світло-зелена смуга змінилася блакитно-зеленою; за нею з'явились високі круті гори, а біля підніжжя гір простяглася широка долина, поросла пралісом та травами. Одна з річок в'юнилась поперек рівнини.

— Он там, біля річки… край лісу… — чомусь прошепотів Мак-Гарді, показуючи на маленький півострів, утворений коліном ріки. Посеред півострова видно було правильний жовтогарячий прямокутник, обмежений з одного боку дорогою, яка вела у степ і там зникала десь серед зелені.

Грубер скерував на загадкове місто бінокль.

— На прямокутнику видно своєрідні будови, схожі на гостроверхі піраміди. На їх верхів'ях щось понаштрикувано. Здається, поблискують також якісь металеві конструкції. Шкода, що летимо так швидко, дерева не дають роздивитись.

— Досить і того, що побачили, — спокійно сказав Краус. — Тепер ми хоча б переконані, що тут живуть розумні істоти. Коли на них подивимось ближче, тоді вирішимо, що робити далі.

Літак кружним шляхом повернувся до затоки і спустився на гладінь моря.

Доктор Заяц прийшов додому незвично рано — о дев'ятій вечора. Промимрив щось замість привітання, сів до робочого стола і затулив обличчя долонями.

Дружина тихо підійшла і погладила йому волосся:

— Не занепадай духом… Можливо, їм ще не вдалося побудувати передавач…

— Не може цього бути. Для такого чудово спорядженого корабля це не проблема… Мабуть, з ними щось сталось, інакше вони давно відповіли б. Адже застережне повідомлення та інструкцію для побудови передавача ми надсилаємо вже півроку.

У дверях з'явився Юрко в піжамі. Солом'яно-жовте волосся його було скуйовджене, як гороб'яче гніздо.

— Таточку, побудуйте ще один «Промінь» і пошліть їх шукати…

— Про це вже була мова… — сказав задумливо Заяц. — А чому це ти ще не спиш? Ану, хутко в ліжко!

Хлопець швидко причинив за собою двері.

— Хіба Юрко винний; що ти на нього гримаєш? — прошепотіла Заяцова. — А чому б, справді, так не зробити?

— Ти уявляєш собі все надто простим і легким, Ганоч-ко! Як ти сподіваєшся знайти кого-небудь в нескінченному Всесвіті? Це ж тобі не братіславська Петржалка, а сонячна система! Та ще й не одна, а три зразу! Швидше знайдеш голку в копиці сіна… Але що, як сигнали туди зовсім не дійшли?.. Може, наші розрахунки помилкові.

— Я цього не допускаю! — заперечила Заяцова. — Адже підтримуєте ви з допомогою гравітації зв'язок з обсерваторіями на Місяці та експедицією на Марсі?!

— Це правда, але хіба можна порівнювати Марс і тризір'я Центавра, — засміявся він гірко. — До Центавра світло летить понад чотири роки, а в Марс замалим не влучиш каменем. А втім, коли поміркувати, наші розрахунки можна перевірити, побудувавши нову ракету. Піду в Академію, поговорю з Хотенковим…

— Зараз? — здивувалася дружина, помітивши, що чоловік взявся за портфель.

— Так, негайно. Думки все одно не дадуть мені спати.

Завіса біля входу одлетіла вбік, і до печери вбіг схвильований Северсон:

— В складі з'явилась небезпечна розколина! Ми повинні негайно дослідити склепіння.

Коли печеру було забезпечено підпорами і всі знову зібрались у «вітальні», Молодінова рішуче сказала:

— Дослідницькі експедиції поки що відкладаються. Ми повинні негайно почати будівництво жилого будинку і нової атомної електростанції. Наші печери розташовано надто близько від вулкана. Найменший землетрус — і ми будемо поховані в них живцем.

Після хвилинного мовчання Навратіл подивився на присутніх:

— Виробляти будівельні матеріали штучно, в атомних лабораторіях, було б надто забарно. У нас лишається єдина можливість: використати устаткування, привезене з Землі, та матеріали, які нам дає тутешня природа. Від нашої кмітливості та знань залежить, як ці засоби використати найкраще…