Група Навратіла лишилась у підземеллі, щоб закінчити побудову житлових приміщень і подбати про атомну електростанцію, а група Молодінової вирушила в похід по атомне пальне. Спочатку дослідили прямовисну кам'яну стінку осторонь головного входу в лабіринт. Показання приладів та геологічна структура скель давали надію, що десь поблизу мають бути значні поклади корисних копалин, але розпочинати роботу в цих місцях навряд чи варто.

Вище вгору було знайдено ще один хід, що вів у надра скель.

— Чудесно! — вигукнула Молодінова. — Скидається на те, ніби сама природа заощаджує наші сили. Мабуть, вона шкодує, що так негостинно зустріла нас.

Прожектори освітили широкий коридор. Він одразу ж круто повернув ліворуч, а потім подерся вгору. Підйом ставав усе важчим.

В одному з місць коридор розширився у печеру.

— Я знайшов жилу вольфраму! — почувся голос Чан-су.

— А я — цинк і молібден, — додала через хвилину Молодінова.

Грубер обійшов печеру і зазирнув до одного з отворів у стіні.

— Казка! — вигукнув він так, що всі злякались. — Йдіть швидше сюди! Б'юсь об заклад, що нічого схожого ви досі не бачили!

Поки мандрівники добігли, Грубер зник у глибині скелі. За ним обережно посунулись і інші. Тільки-но вони вступили в печеру, як їх засліпило яскраве сяйво. Світло прожекторів тисячами відблисків відбивалося од золотої стіни.

Грубер швидко відкрив пляшечку з кислотою і капнув з неї на один з виступів.

— Це справді щире золото! Ми в печері, яка вся з золота!

Молодінова зразу ж опам'яталась від здивування:

— Це справді прекрасна знахідка, але далеко кориснішим був би уран або торій. З золота багато енергії не дістанеш.

— Це так! — погодився Грубер. — Але згадайте лишень, яку роль воно відіграло в історії людства на Землі. Може, буде корисним і тут. Не виключена можливість, що ми скоро зустрінемось з квартянами і що золото в них — такий же платіжний засіб, яким було раніше в нас. Воно не завадить, якщо доведеться торгувати з ними. Та і в разі конфлікту, можливо, деяких з них за золото перетягнемо на свій бік…

— Ви здатні на такий підлий вчинок, Грубер?! — жахнулась Молодінова. — Якщо зустрінемося тут з мислячими істотами, підійдемо до них по-дружньому. Вони не заплатять нам злом за добро!

— Та звісно ж, звісно! — виправдувався Грубер. — Хіба ви не зрозуміли, що я жартую?

— Пробачте, не зрозуміла. Тобто мені здавалося, що з питанням про війну і мир не жартують.

Грубер прикусив язика. Злостився сам на себе, що так необережно дав можливість зазирнути в свої думки.

— Продовжимо дослідження, час не жде! — намагався виручити товариша Краус.

Біля входу в другу печеру він підійшов до Грубера, ніби ненароком штовхнув його ліктем у бік і глузливо прошепотів:

— Герой!

Грубер промовчав.

Через кілька хвилин було знайдено свинець. Йому зраділи більше, ніж золоту: там, де є свинець, повинен бути і уран.

І справді, вже в сусідніх печерах апарати зафіксували підвищену радіоактивність.

Молодінова глянула на годинник.

— Ми виграли. Але на сьогодні — досить.

— Якщо вже ми так далеко забралися, слід було б дослідити, куди ведуть ці підземні ходи, — запропонував Краус — Ми піднялись більш як на сто метрів над входом в печеру, — можливо, що вершина скелі десь недалеко.

Цікавість перемогла втому. Вчені рушили далі. Краус, який увесь час ішов першим, раптом обернувся і вигукнув:

— Бачу небо!

За кілька хвилин мандрівники опинилися на маленькому майданчику серед диких скель. Обидва більших сонця вже давно сховались за обрій. Серед мерехтливих зірок сяяла тільки червона Проксима.

Грубер піднявся на великий плескуватий уламок скелі, роздивився навколо. Перед його очима відкрився чудесний краєвид улоговини, посеред якої блищало озеро.

«Мабуть, з цього водоймища і бере початок наш струмок, — подумав він і повернувся в другий бік. — Стривайте, а це що?»

В широкій долині сяяли сотні вогнів…

— Йдіть усі сюди! Можливо, мене зраджують очі… Я виявив місто, освітлене електрикою!

Не встиг Грубер і обернутись, як всі стояли поруч нього.

— Отже, я не помилилася! — прошепотіла Молодінова і швидко ввімкнула передавач. — Говорить група Молодінової. Ви чуєте нас, Навратіл?! Чуєте нас, товариші на «Промені»?! Ми виявили місто мислячих створінь. Окремих предметів поки що не можемо розгледіти навіть у бінокль. Нам перешкоджає ліс, а світло від нас надто далеко. Воно має жовтуватий колір, який давали стародавні електричні лампочки…

На аеродромі Всесвітньої Академії наук горять тисячі вогнів. Зелене світло та потужні прожектори вказують шлях літаку «Ракета», який мчить стартовою смугою. Ось він одривається від землі і зникає в пітьмі беззоряної ночі.

Тільки аж над суцільною запоною хмар та імли з'являється усміхнений Місяць і небо з ледве помітним сузір'ям Центавра. Перший погляд доктора Заяца та інженера Краскіна скеровано саме туди, до трьох скромних зірочок.

— Побоююсь, що наше повідомлення надто запізниться, — порушує мовчанку доктор Заяц. — За місяць ми навряд чи налагодимо всі чотири передавачі…

— То я більший оптиміст, ніж ви, — посміхнувся інженер Краскін. — Я вже бував у Африці і знаю її людей. Працював на будівництві гідроцентралі на водоспаді Вікторія, брав участь у побудові атомної електростанції на Зімбабві і наглядав за регулюванням рівня води в річці Замбезі. Ви не можете собі уявити, з яким запалом працюють люди, які звільнились від колоніальної тиранії. Не маю сумніву, що з чудовим народом Родезії ми скінчимо передавач раніше аніж заплановано.

Краскін розклав на столику карту Південної Африки.

— Металургійний завод біля водоспаду Вікторія був нещодавно перебудований на новий спосіб плавки. Він виробляє сталь безпосередньо з руди. Це означає, що спеціальну конструкцію виготовлять раніше аніж за чотирнадцять днів, як ми розраховуємо. У Зімбабві, як ви знаєте, для передавача вже готують площу. В Капірі Мпоші місце приготувала нам сама природа. Єдиною затримкою стане побудова передавача перед гирлом Замбезі, але й там ми знайдемо вихід. Побудуємо просто на скелі. Якщо роботу організуємо добре, передавач здамо вчасно.

Літак приземлився на аеродромі поблизу Лівінгстона. Вчені пересіли у вертоліт і попрямували до відомого водоспаду Вікторія. Аж у кабіну пасажирів долітав потужний шум ріки, що спадає з висоти 110 метрів. Два потоки понад берегами скуті волею людини і змушені працювати на її користь. І тільки середина прекрасного водоспаду залишена в природному вигляді — на втіху туристам, які приїжджають сюди з усього світу.

Вертоліт повис у повітрі над самісіньким водоспадом. Щіточки-двірники на вікнах кабіни тихо поскрипували і з монотонною ретельністю витирали краплини вічного дощу, який далеко круг себе розбризкував бурхливий потік.

Доктор Заяц задумливо спостерігав освітлену місяцем захоплюючу картину і пригадував відомих мандрівників минулого. Під шум води вони мріяли про майбутнє Африки, про її пробудження, яке сьогодні вже стало дійсністю.

У просторій печері, що правила за вітальню, панувало пожвавлення. Всі були схвильовані загадковими вогнями в долині за згаслим вулканом, підземний лабіринт якого став першою оселею робінзонів на Кварті.

— Я не згодний з Молодіновою, — жестикулює присадкуватий кремезний Краус — Я за те, щоб у сусіднє місто вирушити одразу ж, тобто вранці, як тільки розвидниться. Хоч дізнаємось про стан речей. А то будемо повсякчас боятись сюрпризів з боку квартян. Хто знає, що то за істоти? Миролюбні чи ворожі?

Навратіл задивився на настінні малюнки, якими Вроцлавський і Мадараш прикрасили «вітальню».

— Я, навпаки, цілком погоджуюсь з Молодіновою, — задумливо озвався він. — До речі, треба поважати її рішення, адже ми обрали її керівником експедиції. А вона вирішила правильно. Квартяни в сусідньому місті нам ніяк не заважають. Вірогідно, що вони про нас навіть не знають. Не можна діяти необачно і піддаватися авантюристичним бажанням, Краус. Насамперед мусимо добре зважити, як підійти до місцевих мешканців, щоб їх не злякати й не роздратувати. Адже недарма кажуть у нас: «Добре слово залізні ворота відчиняє!» — правда, ця мудрість нам тут багато не допоможе, — посміхнувся він. — Поговори з квартянином, коли його не розумієш! Найкраще було б за ними деякий час таємно постежити. Коли познайомимось з їхнім побутом і звичаями, зможемо краще до них пристосуватись.

— Боюсь, що ви не зовсім праві. І насамперед у тому, що квартяни про нас досі не знають. Вони, безперечно, бачили наш літак, коли він кружляв над Накритим столом, і таємно нас відвідують. Пригадайте хоча б украдені чашки. Клептоманія у них, як мені здається, досить поширена хвороба. Гадаю, що вони вкрали також пропелер з вертольота. Сліди на узліссі говорять про це.

— Хіба це крадіжка? — палко заперечила Алена. — Якби ви, Мак-Гарді, на прогулянці в околицях Пітсбурга знайшли частину крила міжпланетного корабля марсіан або навіть наткнулися б на цілий літак, — безперечно, ви хоч що-небудь узяли б з собою. І ніхто не зміг би сказати, що ви це вкрали.

— Цілком можливо, що наша поява на планеті викликала у квартян велике хвилювання, — зауважив Чан-су. — Жодна їхня делегація нас досі офіційно не відвідала. Мабуть, вони бояться і роблять те саме, що хочемо зробити ми: стежать за нами.

— Добре, якщо вони просто бояться виткнути носа з дому! — встряв у розмову Грубер. — А що, коли вони мають небезпечну зброю і кого-небудь з нас підступно застрелять? Я згоден з Краусом. Найкраще було б, коли б ми добре озброїлись і попрямували у місто. Обидва літаки хай кружляють над нами — для охорони. Хай квартяни приймають нас дружньо, інакше ми оголосимо їм війну. Коли вже боротьба, то боротьба. Такого вогняного дощу, яким би ми їх покропили, вони ще не бачили!

— Це вже занадто! — почервоніла Молодінова. — Ви в запалі говорите, немов якийсь агресор-імперіаліст, а не як учений. За яким правом ми б почали війну з місцевими мешканцями? Ми тут тільки гості, — не забувайте про це навіть тоді, коли втрачаєте владу над собою. Хто сіє вітер, — збирає бурю! Ми прийшли сюди з добрими намірами, і квартяни це зрозуміють, який би не був їх спосіб мислення…

Мак-Гарді вдав, що так само обурений з слів Грубера:

— Куди завів вас страх, Грубер?! Знаю, у вас запальна вдача, але вміння володіти собою вам не завадило б. Це зрештою смішно, — пусті фрази, висловлені в нестямі. Хто з нас, — скажіть мені, — хто з нас, людей, які звільнились від жаху війни, серйозно думав би сьогодні про війну?

— Не будемо більш про це говорити. Грубер справді, мабуть, сказав це не подумавши, — намагався заспокоїти товариство Северсон. — Безперечно, я погоджуюсь, щоб ми тепер діяли дуже обережно і щоб була посилена нічна охорона. Не завадило б також час од часу поглядати в напрямку міста.

— Гаразд. Хто ж добровільно піде в охорону? — запитала Молодінова.

Всі піднесли руки.

— Це, здається, трохи більше, ніж потрібно, — засміялась вона. — Тоді поступимось насамперед тим, хто боїться квартян. Із зброєю в руках вони почуватимуть себе безпечніше, ніж коли спатимуть у ліжках.

— Вірно, оце — слово! — вигукнув Краус. — В охорону тоді підемо втрьох: Мак-Гарді, Грубер і я. Згодні, хлопці? — заохочувально глянув він на них.

Вони не були в захваті, але погодились, щоб їм не закинули боягузтва. Взяли зброю і пішли.

— Однак цей Грубер — дика натура, — посміхнувся Навратіл. — Всю дорогу прикидався миролюбним ягнятком, і раптом ось таке. «Тиха вода греблі рве», — недарма так кажуть. Мабуть, нерви сплохували. І не дивно: отих вісім років даються взнаки нам усім. — Він махнув рукою. — Так, всі ми різні… як клавіші на роялі, — кожен грає свій тон. Та головне в тому, що всі разом ми створюємо одну гармонійну мелодію…

До печери вбіг Фратев:

— Тисяча розжарених туманностей і жодної холодної! Наші колеги нагорі, на «Промені», надто вже нетерплячі. Зараз я з ними розмовляв. Звістка про освітлене велике місто так захопила їх, що їм уже не подобається в Космосі. Хочуть вниз, до нас. Словом, ми їх повинні змінити. Я їм дивуюсь, адже вони там у більшій безпеці, аніж ми. Хіба ми знаємо, який сусіда живе поряд з нами?

— Справді, вже давно пора їх змінити, — сказала Молодінова і звернулась до Навратіла. — Хай вирішить жеребок, хто піде на їхнє місце. Що ви на це скажете?

— Безперечно. Я розумію їхню нетерплячку. Екіпаж літака хай візьме звідти інструменти, котел високого тиску та обладнання лабораторії. Таким чином, краще буде використано політ, а ці речі нам дуже потрібні. Поки що мені тут випадає, як у тій приказці: «Накрий на стіл! — Нема чим! — Подавай на стіл! — Нема чого! — Тоді прибирай!»

— Треба думати про те, що говорите, Грубер! — накинувся на Грубера Мак-Гарді, як тільки три нічні вартові опинилися біля виходу з печери. — Надміру висуваєте ріжки, — глядіть не обпечіться! Не радив би вам зраджувати нас своїм базіканням; з вами може статися те, що й з Дітріхсоном.

— Відколи це ми «викаємо»? — спалахнув Грубер.

— Пан Грубер почуває себе вже володарем Кварти і забуває друзів… А оте вічне очікування впливає мені на нерви. Вісім років корчити з себе розумненького хлопчика, який слухається матусі, — це понад силу навіть слонові, а він таки силу має!

— Не сваріться, друзі! Грубер вчинив по-дурному, і, сподіваюсь, цього більше не буде! — встряв до суперечки Краус. — Найголовніше, що мислячих створінь, які нам потрібні, виявлено. А ми вже з ними якось упораємось. І з нашими товаришочками також. Радійте з того, що тут не трапилось так, як на планеті Ікс, що тут ми не гуляємо кладовищем після атомної війни… Грубер має рацію тільки в одному: не можна даремно гаяти часу, треба діяти. Зброю маємо, тож рушаймо в місто як делегація нашої експедиції.

— Зараз?! Уночі?! — перебив його Грубер. — Хочеш дістати несподівано кулю в потилицю або бути розчавленим дванадцятиногим ящером? Мені такого б і на думку не спало.

— Герой! Ти базікав більше всіх, а тепер злякався? Похід у місто буде для нас вигідним з усіх точок зору. Побачимо наших загадкових сусідів раніше за інших, раніше з ними потоваришуємо і зможемо, таким чином, набути деякої переваги. Скажемо їм, — тобто, що я говорю, — натякнемо їм як-небудь, що ми до них ставимось добре, а інші прийшли їх пограбувати. Але ми, мовляв, цього не допустимо.

— Попутно можемо набрати трохи золота в золотій печері. Може, воно вплине на тубільців. Це все добре придумано. І однак я відклав би похід на завтра, коли розвидниться. Людина вдень почуває себе більш безпечно.

— Теж боягуз… Ти перший тягнув мене до «Братства сильної руки», а тепер задкуєш. Чи можеш ти пояснити мені, як гадаєш зникнути з печери завтра на тривалий час, щоб ніхто не помітив?.. Я не боюсь і зволікати не люблю. Або ходімо туди зараз, або… або я пориваю з нашою троїстою спілкою!

— Ну, ну, заспокойся і не погрожуй. Ти добре знаєш, що потягне за собою порушення присяги! — погрозливо глянув на нього Мак-Гарді.

— Ви хотіли б заподіяти мені щось лихе? Та я раніш постріляю вас усіх! Спробуйте-но тільки доторкнутись до мене! — Краус відскочив на кілька кроків назад і направив на своїх спільників ствол автоматичної гвинтівки.

Мак-Гарді зблід. Примружив очі і спробував посміхнутись:

— Друже, опам'ятайся! Адже ми на одному судні…

— То не втікай з нього, як пацюк! — одрубав Краус, але гвинтівку все-таки опустив. — Грубер, ідеш? — запитав він суворо.

Грубер мовчки кивнув.

— Тоді й я піду також. Не думай, що боюсь…

— А ти також не думай, що я дурний. Рушайте обидва поперед мене. Не маю ніякого бажання дістати кулю в потилицю.

— А хто з нас вартуватиме? — спитав Грубер.

— Біжи попроси кого-небудь, та не забудь додати, що йдемо на нічну прогулянку! — глузливо посміхнувся Краус. — Ходімо! Хай тут повартує святий Петро. А наших товаришочків хай чорти візьмуть!

— Е, ні, ще рано, вони ще нам придадуться. Але будемо сподіватися, що з ними нічого не трапиться, адже вони не маленькі діти, — заспокоював себе Мак-Гарді, коли вони вже проходили вузькою просікою понад кам'яною стіною.

Вітер час од часу ворушив важке листя покручених дерев, немов для того, щоб нагнати ще більше страху на кандидатів у володарі планети.

Незабаром увійшли в підземний лабіринт. Подеколи зупинялись і прислухались. Але скрізь було тихо, лише десь у глибинах скелі неголосно дзюркотіла вода.

Краус весь час ішов позаду. Його ліхтарик малював на стінах підземного ходу карикатурно спотворені тіні зляканих змовників. Мак-Гарді раз у раз озирався і допитливо поглядав на Крауса. Але той здавався спокійним. Уста його іронічно посміхались, а очі поблискували зловісно.

— Зачекайте мене, я заскочу по золото, — порушив довгу мовчанку Мак-Гарді.

— Грубер, біжи з ним, а я почекаю вас тут, — уривчасто сказав Краус.

За хвилину вони повернулись з кількома чималими самородками. Позапихали їх до кишень і з важкою ношею пішли до виходу з печерного лабіринта.

Вийшовши з тунелю, вони видерлися на уламок скелі, де стояли увечері, і довго мовчки дивились на мерехтливе світло в долині.

Праворуч проти неба вирисовувався вулкан, а з лівого боку обрій заступали дикі скелі.

Звідси в долину спускався кам'яний схил. Кількомастами метрів нижче він губився в непроглядній пітьмі джунглів.

— Ми зробили дурницю, як завжди, коли робиш що-небудь поспіхом, — промовив Мак-Гарді, — Не взяли з собою ноктовізорів7.

— 3 нас цілком вистачить ліхтариків. Закрийте їх блакитними фільтрами, щоб квартяни не помітили нас ще здалеку. Через кілька хвилин зійде Проксима, і можна буде їх знову загасити… Ну, рушаймо. До міста ще кілометрів чотири з гаком, а ми повинні повернутись до ранку.

Вони зійшли з уламка скелі і почали обережно спускатися схилом.

Краус спіткнувся і голосно вилаявся. Його компаньйони злякано озирнулись: повз них, підстрибуючи, прокотився камінь.

— Чи тобі повилазило? — напав на нього Мак-Гарді. — І, ради бога, прошу вас, не стріляйте даремно! Тільки в крайньому разі. Квартяни могли б у цьому вбачати напад. Самі знаєте, чим це може скінчитися.

Увійшли в праліс. Ліхтарики ввімкнули на повну силу і старанно освітлювали ними кожен закуток. Світло прожекторів незабаром збудило сплячу природу. Над головами мандрівників прошумів якийсь птах і одразу ж зник у заростях. Через мить він повернувся і почав кружляти над Грубером. Той злякано замахав руками, нагнувся і сховав голову в плечі, мов черепаха.

Краус підскочив, і прикладом гвинтівки збив птаха на землю. Мак-Гарді, опам'ятавшись, швидко наступив на нього ногою.

То була дивовижна істота з міцним циліндричним тілом і маленькими товстими крильцями, якими вона трохи нагадувала пінгвіна. Тіло кінчалось круглою головою з широко розверзнутою пащею.

— Це зовсім не птах, а літаючий ссавець! — міркував Краус. — А як ця потвора літає? Такі крильця навряд чи піднімуть її.

— Дивно… — крутив головою Мак-Гарді. — Можливу вона використовує принцип ракети?.. Але навіщо сушити собі цим голову, — ми ж не на біологічній екскурсії…

— Правильно, ходімо далі! — коротко сказав Краус. Подібних сюрпризів праліс ховав у собі чимало, але нарешті мандрівники благополучно пройшли хащі.

Повернули праворуч. На узліссі росла густа стеблиста трава, в якій увесь час заплутувались ноги. Довелося іти отак ще з кілометр, аж поки вийшли на голу рівнину, що кінчалась скелястим гребенем, — безперечно, вулканічного походження.

— Проксима сходить, це дуже добре! — вигукнув Грубер, показуючи на сяйво над скелястим гребенем.

Подорожні зупинились, пригасили ліхтарики і чекали, доки з'явиться червоне світло.

Аж ось раптом Краус припав до землі. Мак-Гарді до болю стиснув руку Грубера, а Грубер затремтів усім тілом.

Усі з жахом дивилися на скелю.

Над нею в сяйві Проксими чітко вимальовувався силует якоїсь людини. За формою голови й тіла можна було подумати, що це — мужчина невисокого зросту, немов одягнутий у довгополий фрак. Він стояв нерухомо і дивився кудись вдалину. На круглій голові в нього, здавалось, був капелюх, або він мав великі круглі вуха. Постать була надто далеко, щоб розглядіти її детальніше.

Збігали секунди, тяглись хвилини, а постать все ще не рухалась…

— Чи не статуя це часом? — прошепотів нарешті Краус.

Мак-Гарді затулив йому долонею рота, бо дивна постать трохи повернула голову.

— Гаууііі, — пролунало в нічній темряві.

Постать повільно підняла руки, а з ними й фрак, підігнула ноги і одірвалась од скелі. Як примара, піднялась у повітря. Фрак перетворився на крила, якими вона кілька разів махнула. Через мить її вже не стало видно.

— Повернемось? — заїкаючись запитав Мак-Гарді.

Грубер схопився перший і побіг униз зі скелі. Вже біля підніжжя гори він спіткнувся і з зойком упав на землю. Мимо нього, не зупиняючись, промчали Краус і Мак-Гарді.

— Допоможіть, я зламав ногу! — заволав услід їм Грубер. Однак його супутники навіть не озирнулись. Мак-Гарді забіг просто в трясовину. Краус за ним. Земля під ними розверзлась; вони одчайдушно махали руками і марно шукали опори, за яку можна було б ухопитись.

Мак-Гарді почав кликати на допомогу. А Грубер тим часом рачки доповз до трясовини.

— Собаки, вас слід було б лишити гинути, як ви хотіли це зробити зі мною! — Хапаючи ротом повітря, він з великим напруженням підвівся, стогнучи від болю, зламав з куща довгу гілку, присунувся ближче і простягнув її Мак-Гарді. Той судорожно схопився, підтягнувся до берега. Вирвав гілку у Грубера з рук і, тримаючись за кущ, підсунув її до Крауса. Як тільки той вирвався з трясовини, обидва знову кинулися навтьоки.

Грубер схопив камінь і шпурнув його їм навздогін, потім ще і ще…

Мак-Гарді скочив у джунглі, як людина, що зовсім втратила розум.

Десь у кроні дерев почувся глухий удар, і одразу ж по тому він відчув сильний біль у спині. Потім — знову удар. Повз його голову пролетів круглий предмет, — камінь, пошпурений Грубером.

— По нас стріляють! — закричав Мак-Гарді до Крауса, ховаючись за товстий стовбур. Зірвавши з плеча гвинтівку, він натиснув на спуск. Джунглями прокотилась голосна стрілянина.

— Захищайся, не стій як стовп! — кричав Мак-Гарді.

— Я загубив рушницю… Швидше тікаймо! Зупинилися тільки біля підземного лабіринта. Сіли на землю і довго не могли перевести духу.

— Що ж тепер? — запитав Мак-Гарді. — Це була твоя ідея!

— Не скигли. Ходімо краще до річки та виперемо одяг, бо ми скидаємось на опудала.

— А що з Грубером?

— Хай зглянеться на нього господь бог, — може, якось доповзе. Адже од зламаної ноги не вмирають…

Грубер справді незабаром приповз. На кожному плечі він тягнув по рушниці.

— Найкраще було б вас постріляти, боягузи! — хрипів він. — Ну, я ще з вами розрахуюсь… Що ж ми скажемо Молодіновій?

— Що, що! Що ти побачив літаючого квартянина, побіг за ним по схилу і зламав собі ногу. Що ж іще?

Світає.

Літаки й люди, які снують навколо них, ще тонуть в зеленкуватій півтемряві, а кам'яна стіна над Накритим столом вже освітлена сонцем. Оранжеве сяйво перетворює хаос уламків скель на золотий водоспад.

Крізь важку імлу над обрієм продирається друге сонце. Маленькі хмарки диму над вулканом виблискують, як осяйний фонтан.

В потоці світла прокидається і схил на протилежному березі річки. Однак що з ним сталося за ніч? Ще вчора своїм жовто-зеленим кольором він непомітно доповнював характер місцевості, а сьогодні буяє найбарвистішими кольорами, як палітра художника.

— От була б картина! — зітхнув Мадараш. — Шкода, що саме сьогодні ми так поспішаємо. Найдосконаліший фотоапарат не може схопити красу природи так живо й вірно, як це уміє зробити рука митця. Я хоч і не художник, але цей мотив мене захопив би! — посміхнувся він.

— Ще вистачить часу й на картини! — засміявся Навратіл. — Ну, дітки, програма у нас величезна, а час дорогий. До праці!

— «Стріла» — старт! — вигукнула Молодінова. Позаду ракетного літака вирвалося яскраве полум'я.

Над посадочною площадкою заклубочив пил. Через кілька секунд «Стріла» сліпуче заблищала в сонячному сяйві і пішла круто догори, в стратосферу.

— «Ластівка» — старт! — знову почувся голос Молодінової, цього разу вже в кабіні управління літака. Другий літак промчав аеродромом і піднявся з повітря.

Чан-су притиснув лоб до вікна і уважно спостерігав місцевість під «Ластівкою». Гірські ущелини і джунглі поступилися місцем морю. Обидва сонця малювали на його поверхні мерехтливі строкаті смуги, які увесь час бігли за літаком.

Незабаром на обрії з'явився другий континент.

— Ракетний літак ніяк не може бути зручним засобом для вивчення! — порушив мовчанку академік Навратіл. — Ми мчимо так швидко, що про місцевість під нами я не можу дістати кращого уявлення, аніж з карти, яку зробили колеги на «Промені».

— Повільніше летіти вже не можу, товаришу Навратіл, — виправдувався Фратев. — «Ластівка» має надто малу поверхню площин і впаде на землю, як стигла слива.

— Я зовсім не дорікаю вам, друже, — посміхнувся Навратіл. — І навіть не раджу спускатися нижче. Єдине, що можна тепер зробити, — повернути назад по дузі і вилетіти точно до Надії. Кінокамери працюють добре? — звернувся він до Молодінової.

— Все гаразд. Однак вони багато нам не допоможуть. Погляньте… — показала вона на континент. — В улоговинах все ще повзе імла. Я зараз увімкну радіолокатор.

— Не боїтесь, що квартяни обстріляють наш літак? — запитав Чан-су, не відриваючи голови від вікна.

Молодінова махнула рукою:

— Для цього я повинна була б зватися Грубером. Взагалі цей Грубер мені останнім часом чомусь не подобається.

— Ви несправедливі до нього. Я не з числа боягузів, ви ж мене знаєте. Однак невідомо, як би я почував себе, коли б серед ночі зустрівся з літаючою людиною… — озвався Фратев.

— Я не маю на увазі нічну пригоду, коли він звихнув ногу. Але його ставлення до незнайомих мешканців Кварти мені здається дивним. Не сподівалась, щоб ще й досі хтось мав такі войовничі наміри…

Фратев замість відповіді стиснув сильніше важіль управління і потягнув його на себе. Літак почав швидко підніматись.

Молодінова, Чан-су і Навратіл подивились на пілота.

— Гори ще далеко. Та вони до того ж не досягають висоти нашого польоту! — здивувалась Молодінова.

— Тоді погляньте вниз. Хай я буду атомом для розщеплення, якщо ота зграя внизу, яка виринула з імли, не літаючі квартяни!

Молодінова і Навратіл швидко притулили до очей біноклі і напружено спостерігали рухомі темні цятки.

— Квартяни вислали патрулі, — міркував Навратіл. — Технікою, безумовно, вони володіють досконало. Дивіться, як геніально розв'язано питання про літак для однієї особи. Друже, поверніть праворуч і покружляйте над долиною, щоб ми могли їх краще розглядіти! — попросив він Фратева і знову підніс до очей бінокль.