Після польотів він прямував на протилежний бік Дунаю, до великої лабораторії, яку побудувала йому Академія. Мало хто знав, що він там робить. Навіть для його дружини лабораторія на Петржалці5 була таємничою, хоч їй було відомо, над чим працює чоловік.

Тільки-но перші ранкові промені травневого сонця проникли в спальню, як доктор Заяц прокинувся і, глянувши на відчинене вікно, посміхнувся:

«Знову Ганочці не пощастило мене обдурити!» Він швидко вдягнувся і попрямував до виходу, але не встиг узятись за клямку, як двері сусідньої кімнати відчинились і пролунав голос дружини:

— А куди це так рано? Адже ще немає й пів на п'яту! — Гана Заяцова зазирнула до приміщення. — Ну, звісно, підняв штори! Просто не знаю, що мені з ним робити! Щосуботи ховаю будильники, запинаю вікна, щоб він міг хоча б у неділю поспати, але де там! За цілий тиждень немає хвилинки, якої він не присвятив би праці, і навіть у неділю не виділить часу для себе! Хіба можна так жити?

Звертання у третій особі свідчило, що Гана Заяцова серйозно гнівається.

— Незабаром усе скінчиться, Ганочко, — сказав доктор Заяц заспокійливо. — Мета вже близька. Хіба я можу тепер спати?

— Ти повторюєш це ось уже вісім років. Не тільки можеш, а повинен більше спати, — хоча б у неділю. Ти зовсім не відпочиваєш! Я люблю працювати не менш за тебе, але так, як ти, не поводжусь. Ти вже блідий як стіна і щораз дужче худнеш. Хіба я можу на це спокійно дивитись?.. А наша дитина?.. Ти про неї думаєш?.. Ось піду в Академію, попрошу Хотенкова, щоб він звільнив тебе від цього завдання. Або щоб дав його як основне. З мене досить!

— Та ти тільки піділлєш масла в вогонь! — злякався доктор Заяц. — Адже ти сама добре знаєш, що Академія хоче того ж самого: щоб я присвятив себе лабораторії, а геологічні дослідження лишив іншим… Припустімо, що я послухався б, а потім мене спіткає невдача. Тоді ці роки було б втрачено безповоротно. Я просто втратив би шматок свого життя…

— А чому б твоїм дослідам не бути вдалими? — раптом змінила тон розмови Гана Заяцова. — Адже хвилину тому ти сам сказав, що мета близька. Згадай-но час, коли ти працював над новим гравіметром! І тоді тебе мучили сумніви. А тепер? Тепер гравіметр Заяца — незамінна зброя геолога!.. Безумовно, ти здобудеш перемогу й цього разу, Мартіне!.. Як у тебе йдуть справи? Адже ти зовсім нічого не розповідаєш.

Доктор Заяц ожив:

— Уяви собі, я нарешті вибрався з глухого закутка. Мені пощастило зруйнувати гравітаційне поле. Ще не знаю, на яку відстань поширюватиметься його дія, але перший крок я зробив. Учора ввечері гравіметр відчутно реагував навіть на незначну зміну центра ваги тіла, яке висіло в сусідньому приміщенні… — він помовчав з хвилину. — Я переконаний, що йду вірним шляхом, Ганочко… Тож хіба я можу тепер сидіти склавши руки, коли знаю, що людству на планеті Ікс загрожує небезпека?

— «Промінь» уже не наздоженеш, марні твої зусилля. Наші, можливо, давно прибули на планету Ікс, і там усе гаразд. Вони й без нашого попередження зуміють знайти вихід із становища, яке у них склалося.

Заяц заперечливо похитав головою:

— Я був би радий, коли б твої слова справдились. Але хто з нас може сказати з певністю, де зараз «Промінь»?.. Ох, ота черепашача інформація! Можливо, екіпаж виявив у Всесвіті яку-небудь блукаючу планету і зупинився на ній для вивчення. На «Промені» не догадуються, що планеті Ікс загрожує небезпека, тому й не поспішають. А для наших сусідів у Всесвіті втрата часу може призвести до катастрофічних наслідків.

— Якщо взагалі вже не пізно… — тихо додала Заяцова. Запала обтяжлива пауза. Її порушив дзвінкий дитячий голос із спальні:

— Татусю, ти не забув, що сьогодні «Промінь» святкує річницю?

— Чи бачиш? — кивнула Заяцова. — Який батько, такий і син! Уже також прокидається вдосвіта… Чому не спиш, Юрко?

— Боюсь, щоб татко не пішов. Я обіцяв хлопцям з гуртка запитати, чи можемо ми прийти сьогодні о десятій в лабораторію подивитись репортаж… Татусю, правда ж, можна?

— Не знаю, не знаю… — почухав потилицю Заяц. — В мене на сьогодні стільки заплановано, що… За сьогоднішній репортаж ти мені краще вибач. Подивитись його можна добре і вдома або на вашому телевізорі в обсерваторії.

— Ні, татусю, краще в тебе, на Петржалці! — попросив хлопець. — Я вже друзям пообіцяв… Побачиш, тебе ніяк не потурбуємо. Адже це в день річниці, тату…

— Ну, хто встоїть перед вами, наукові працівники! — засміявся Заяц. — Але попереджаю, що вас до лабораторії не покличу. Лишитесь в кімнаті для гостей. Мені потрібна повна тиша.

Юрко з'явився у садку біля лабораторії Заяца ще о пів на десяту. Обійшов навколо будинку, зазираючи в вікна. Помітивши батька, який, схилившись над приладами, щось записував у блокнот, хлопець постукав у шибку і привітально помахав рукою. Потім побіг тротуаром до берега Дунаю, сів у траву і з насолодою підставив обличчя ранковому сонцю.

Блакитним небозводом снували вертольоти та конвертоплани, які цього чудесного недільного ранку переносили екскурсантів у наймальовничіші куточки природи; Дунаєм пливли прикрашені прапорцями плавучі готелі. Але Юрка сьогодні не приваблювали подорожі в незнані країни. Він нетерпляче поглядав на башту висотного будинку біля моста, — власне, на стрілки годинника.

«За п'ять хвилин десята, а хлопців ще нема! — думав він досадливо. — І треба ж їм запізнитись саме сьогодні!.. Ну, чекати не буду: хто пізно приходить, той сам собі шкодить!»

Юрко помчав до лабораторії, навшпиньки зайшов у довгасте приміщення з кількома рядами крісел, сів до круглого столика і ввімкнув телевізор. З проектора ринув потік променів. На протилежній стінці з'явилось неясне зображення. Хлопець ще трошки покрутив ручки настройки. І ось вирисувався малюнок космічного корабля з написом: «Промінь».

— Через три хвилини починаємо телевізійну передачу для молоді, — оголосив диктор. — Як ми повідомляли минулої неділі, сьогоднішній репортаж про подорож «Променя» у Всесвіт буде ювілейним. Вісім років тому зореліт стартував з головного космодрому на Місяці й вирушив у далеку подорож. За останнім повідомленням, одержаним з «Променя», всі члени екіпажу здорові, подорож відбувається точно за розрахунками академіка Навратіла… Юрко так захопився репортажем, що навіть не помітив, що він у приміщенні вже давно не один. А на екрані один по одному проходять кадри, передані свого часу з зоре-льота.

— Що глибше проникає «Промінь» у Всесвіт, то важче стає зв'язуватись з Землею, — продовжує диктор. — Як ви знаєте з школи, радіохвилі поширюються простором з швидкістю світла. А відстань, яку повинен подолати «Промінь», вимірюється світловими роками. Тому на ці роки запізнюються повідомлення з «Променя», а також наші передачі, надіслані завойовникам Всесвіту. А це — великий недолік. Зараз ми дізнаємось чому… Пригадаємо те, що трапилось три роки тому, в п'яту річницю подорожі «Променя» Всесвітом…

На екрані з'являється кабінет президента Всесвітньої Академії наук. Заходить академік Лєсной. Видно, що він схвильований.

— Товаришу президент, мені вдалось розшифрувати загадкові сигнали з Всесвіту. То — благання про допомогу. Істотам з Проксими Центавра чомусь загрожує велика небезпека. Чому саме — я досі не зрозумів.

Президент вітає академіка з великим науковим досягненням, а потім запитує стурбовано:

— Ви переконані, що це справді прохання про допомогу?

— Так, сумніву немає… — простягає академік президенту котушку магнітофонної плівки з записами сигналів та товстий стос паперів. — На жаль, екіпаж «Променя» одержить це повідомлення надто пізно…

На екрані знову з'являється обличчя диктора.

— Це повідомлення, надіслане Академією екіпажу зо-рельота, й досі мандрує міжзоряним простором, а «Промінь», за розрахунками академіка Навратіла, має сьогодні досягнути планети Ікс сонячної системи Проксима Центавра. Будемо сподіватись, що небезпека, яка загрожувала нашим сусідам, уже минула.

На честь відважних завойовників Всесвіту сьогодні в усіх містах світу будуть влаштовані фейєрверки, а на небозводі засяє світловий напис: «ПРОМІНЬ» — ПЛАНЕТА ІКС»…

Шкода, що повідомлення екіпажу «Променя» про прибуття на планету Ікс надійде до нас тільки через чотири роки.

Поки хлопці у думці супроводять «Промінь» у його подорожі Всесвітом, доктор Заяц у сусідній кімнаті намагається теоретично осмислити практичні результати вчорашніх дослідів. Дещо в його обчисленнях не збігається.

— Ну, що ж… — говорить він сам до себе. — Ще раз повторимо дослід, а тоді й побачимо, де була помилка…

Доктор Заяц сідає до широкого пульта управління конструкцією і тягнеться до важеля, щоб увімкнути апарати. Проте його рука заклякає в повітрі: що трапилось з гравіметром?.. Яскраво-зелена лінія на екрані тремтить, хоч у лабораторії все нерухоме, потім починає витанцьовувати… Невже землетрус? Але сейсмограф цього не показує…

Доктор опускається в підвал, де на монолітній базальтовій брилі розташовані прилади. Ні, там усе гаразд. Повертається знову до свого кабінету. Тепер уже й сейсмограф поводиться, як при землетрусі.

«Бісова малеча!» — доктор розлючено біжить в кімнату для гостей. Ні, хлопці сидять тихенько, як мишенята, не зводячи очей з екрана. Вони сполохано озираються: доктор Заяц перечепився об стілець.

— Пробачте… Я гадав, що ви мені тут щонайменше трощите меблі… — ніяково пояснив доктор. — Бачите, щось незрозуміле діється з моїм гравіметром…

Він швидко набрав номер на відеофоні і, як тільки в маленькому віконці з'явилось обличчя літньої людини, сердито запитав:

— Даруйте, щось трапилось?.. Так, це Заяц… Де працюють з надпотужними вибуховими речовинами?

Людина на екрані здивувалась:

— Я не розумію вашого хвилювання, товаришу Заяц! Ви забуваєте, що сьогодні неділя… А потім, наскільки мені відомо, останнім часом з вибухівкою не працюють ніде… Момент!.. У мене зараз термінове зведення, викличу вас за хвилину.

Зацікавлені хлоп'яки посхоплювались з крісел і з'юрмились навколо відеофону. Збігло кілька хвилин, поки спалахнув червоний вогник виклику.

— Ви мали рацію, докторе! — голос мужчини на екрані тепер звучав стурбовано. — Зараз надійшло повідомлення, що на східному узбережжі Африки, між Порт-Шепстоном та Мгандулі, в небі з'явилось червоне сяйво, а потім пролунав сильний вибух, схожий на вибух атомної бомби… Викличу вас ще, коли дістану звістку від комісії, яка щойно вилетіла на місце нещасного випадку.

«Де б у наш час узялась атомна бомба? — міркував доктор Заяц. — І хто б експериментував з нею?»

Звістка була така приголомшуюча, що хлопчаки навіть втратили інтерес до недільного репортажу. Вони тихенько вмостились біля відеофону і разом з Заяцом чекали на повідомлення з Африки.

Збігали секунди, хвилини… Минула година.

— В Академії про нас, певно, забули; вже дванадцята. Ввімкнемо радіо, послухаємо останні вісті, може, почуємо щось нове, — запропонував Юрко.

Повідомлення про подію в Африці було передано першим. Диктор розповів те, що було вже відомо, а потім продовжував:

— …Причини вибуху досі невідомі. Радіоактивне випромінювання, яке зараз не дає можливості ближче дослідити місце вибуху, свідчить, що йдеться про дію атомної зброї. Звідки взялась атомна бомба тепер, коли людство вже ніякої зброї не виробляє, — важко збагнути. На щастя, вибух стався на безлюдному скелястому узбережжі, тому, за даними попереднього слідства, жертв не було. За сорок кілометрів від місця вибуху підібрано невідомого з важкими симптомами променевої хвороби…

Ще одне важливе повідомлення: в південній частині неба, в сузір'ї Центавра, точно в напрямку польоту нашої експедиції, сьогодні вночі з'явилась «нова»6. За обчисленим паралаксом ця зірка рухається між Сонцем та Проксимою Центавра і, таким чином, є найближчою від нас зорею.

Будемо сподіватись, що несподіваний вибух невидимої досі зірки не завдав шкоди «Променю». Нетерпляче чекаємо на повідомлення від експедиції. Воно надійде незабаром, бо летить Всесвітом з швидкістю світла…

Кінчився день, такий багатий на події. На столі в доктора Заяца задзвонив відеофон.

— Говорить Хотенков. Не гнівайтесь, що турбую вас так пізно. Чи не могли б ви відвідати мене тут, у Академії?

— Прибути негайно? — здивовано запитує вчений, дивлячись на годинник. Рівно північ.

— Дуже прошу. Питання термінове. Літак Академії чекає вас на аеродромі.

Через п'ятнадцять хвилин доктор Заяц вже сидів у реактивному літаку, а ще через п'ятнадцять хвилин вийшов з аеродрому Всесвітньої Академії наук в Пржеруві. Його зустрів академік Хотенков.

Мабуть, справа дійсно була невідкладна, бо Хотенков без всякого вступу запитав:

— Як далеко ви сягнули своїми дослідами?.. Я чув, що ви знайшли принцип, як руйнувати гравітаційне поле?

— Одверто кажучи, не знаю, — знизав плечима Заяц. — В суботу це мені вдалось на мить зробити, але коли я хотів повторити дослід сьогодні, саме трапився вибух у Африці. Другої половини дня я був такий схвильований, що дослідів не продовжував. Візьмусь за них найближчим часом.

Хотенков мовчав, поки вони піднялись сходами і зайшли до кабінету, а потім сухо сказав:

— Дослід ви повинні повторити завтра, тобто вже сьогодні, вранці. А щодо подій у Африці… то вони повинні тільки підштовхнути вас продовжувати роботу.

Доктор Заяц глянув на академіка здивовано, але нічого не відповів.

— Ви — єдина людина, яка може не допустити того, щоб вибух у Африці відгукнувся аж у Всесвіті.

— Ви говорите це серйозно?

— Цілком. Ніколи я не говорив так серйозно, як зараз. А втім, переконайтесь самі.

Обернувшись до столика біля стіни, Хотенков увімкнув магнітофон. З динаміка почувся стогін і одчайдушні зойки: «Хочу жити!.. Хочу жити!.. Врятуйте мене, я хочу жити!» Знову стогін, знову крики: «Я ніколи не хотів убивати, то тільки Сміт та Морган погрожували всім бомбою… Боже врятуйте мене!.. Все розповім… На «Промені» є Ще троє: Грубер, Мак-Гарді та…» — подальші слова зливаються у невиразне бурмотіння.

Хотенков вимкнув апарат.

— Зрозуміли?.. На плівці записано голос пораненого, якого підібрали недалеко від місця вибуху. Разом з іншими кількома безумцями він ховався в скелях Африканського узбережжя. Біс його знає, де ці божевільні взяли атомну бомбу. Вона стала для них фатальною: під час вибуху загинули майже всі. Живим лишився тільки оцей поранений та ті три, які поки що спокійно подорожують на борту «Променя»… Вони називають себе «Братством сильної руки»… — Хотенков зробив паузу. — Звісно, «Промінь» ми попередили одразу ж, але радіограма вже не допоможе. До Проксими вона дійде, як ви знаєте, тільки за чотири роки, а корабель ось-ось досягне мети, якщо не загинув, звичайно, при вибуху нової зірки… Від результатів вашої праці залежить тепер доля всієї експедиції… Розумієте, чому я вас викликав?

Вчений зосереджено кивнув головою:

— Розумію… Я навіть не уявляв… Зроблю все, що тільки зможу.