Розповідь Навратіла справила на Северсона дуже сильне враження. Він одразу ж пригадав загадковий лист і свою розмову з праплемінником.

«Мабуть-таки, Дітріхсон спілкується саме з Ватсоном!.. Може, вони вже замислили щось злочинне?»

Підозра швидко зростала й міцніла: так, Олаф, безперечно, не сказав правди. Один він навряд чи міг би заподіяти експедиції багато шкоди, але два злочинці вже становлять велику небезпеку. Мовчати — означало стати їхнім спільником; виказати Ватсона — значить виказати і свого родича…

Северсон крутився на ліжку з боку на бік, голова в нього палала.

«Викажу! — вирішив він після важкої душевної боротьби… — Але як я доведу, що вони — злочинці? — подумав він раптом. Записку Дітріхсон знищив, інших речових доказів нема. Обидва відмовляться від усього і скажуть, що я божевільний. Нарешті вчені скорше повірять своїм колегам, аніж незнайомому гостеві з минулого…»

«Алена… Алена — мій єдиний порятунок… Вона мені, безперечно, повірить… Але не можна розповісти й їй; вона не подарує того, що я так довго замовчував, так довго крився перед нею…»

За всю ніч Северсон так і не склепив очей, але нічого путнього придумати не міг. На світанку він вирішив відкласти розв'язання проблеми на вечір; увечері — на другий день; потім — на майбутній тиждень… І так потекли місяць за місяцем.

А тим часом життя у крихітному самотньому світі в міжзоряному просторі минало спокійно, без великих пригод. З Землі надходили звістки про нові успіхи людства в боротьбі з природою, а з планети Ікс — незрозумілі програми з верескливою музикою. Вона здавалась увесь час однаковою, тільки чутність трохи поліпшилась.

Северсон ще коли-не-коли дорікав собі за боягузтво й нерішучість, але його нечиста совість вже повільно засинала. Проте одного разу трапилась подія, яка знову збудила його тривогу.

— Чи хоч усвідомлюєте ви, Лайфе, що вже скоро рік, як ми летимо Всесвітом? — сказала якось Алена.

— Час тягнеться повільно лише для нероб, а ми не можемо поскаржитись на брак роботи! — засміявся він у відповідь. — Скільки Клопоту завдає нам сама тільки кухня! Робінзону було легко: забив якусь тварину, підсмажив, та й годі; моя мама готувала страви за кулінарною книжкою, де було написано: «Візьми три яєчка, півкіло-грама борошна і сто грамів цукру…» Вона, мабуть, за голову схопилася б, коли б прочитала наші «кухарські настанови»: «Візьми атоми вуглецю, додай до них стільки та стільки електронів і нагрівай під тиском три тисячі атмосфер». А це ж ще дуже просто!

— Та додайте, що в нашій їдальні в світі невагомості кожен спочатку повинен навчитись їсти! — засміялась Алена. — Пригадайте, як ви кривились, коли вам вперше запропонували пити чай з пляшки через соску…

Дівчина раптом насторожилась: біля входу в лабораторію почувся чудний шелест. Вона зробила крок, щоб подивитись, що там діється, коли це двері раптом рвучко відчинились.

До кімнати заплив Дітріхсон. Його очі гарячково палали, скуйовджене волосся розвівалось навколо голови. Тремтячими руками він притримувався за одвірок і невидющим поглядом тупо дивився в лабораторію.

— Доктор Свозилова, врятуйте мене! — прошепотів він нарешті.

Коли Северсон та Алена кинулись до нього, Дітріхсон був уже непритомний. Голова в нього палала.

Результат медичного огляду був несподіваний: важке вірусне запалення мозкових оболонок.

— Заразне захворювання… Як це могло трапитись? — похитав головою Навратіл.

— Та ще й у наш час, коли заразних хвороб немає вже навіть на Землі! — додала Молодінова. — Тим більш дивно це тут, у герметичному приміщенні, яке ми так старанно перевіряли.

— Лишається припустити, що Дітріхсон носив у собі інфекцію ще до початку подорожі, — висловив здогад Шайнер.

— Це неможливо, — запротестував Вроцлавський. — Як ви знаєте, я був присутній при медичному огляді Дітріхсона перед стартом і можу заприсягтись, що огляд було проведено так само грунтовно, як і у всіх. Ніяких шкідливих мікроорганізмів не було виявлено.

Академік Навратіл поклав на стіл кілька знімків.

— А оці проби все-таки ясно показують цілу колонію вірусів у небезпечній близькості до кори головного мозку. Товариш Шайнер, безперечно, правий. Тепер пригадую, що вчора перед початком зміни Дітріхсон зайшов до мене і попросив, щоб замість нього в електростанції почергував академік Ватсон, — мовляв, той погодився. Дітріхсон посилався на те, що почуває себе не гаразд. Одверто кажучи, я подумав, що він трохи симулює, бо видавався він здоровим…

При нагадуванні про Ватсона у Северсона сильно закалатало серце.

«Чому Олаф попросив саме його? — промайнуло в голові. — Очевидно, вони зустрічались таємно… Чи не причетний часом Ватсон до цього захворювання?.. Ні, тепер уже мовчати не можна… Треба розповісти все Алені… Все?.. І про Дітріхсона?.. Ні, його поки що чіпати не треба. Все одно він хворий, отже, нешкідливий».

Алена, виконуючи обов'язки лікаря, перебувала більшу частину часу біля хворого. Северсон нудився. Він тепер рідко коли зазирав до клубу і своє дозвілля проводив у бібліотеці, а вечорами, лягаючи спати, обмірковував, як розповісти про свою таємницю Алені. Він старанно обдумував кожну фразу, навіть кожне слово, намагаючись передбачити запитання й відповіді Алени.

Стан хворого тим часом значно поліпшився. Після швидкого втручання Вроцлавського та Алени гарячка одразу ж спала. Причина хвороби — віруси були ізольовані від організму і негайно знищені.

Нарешті настала мить, якої так побоювався Северсон.

— Аленко, я хотів би вам дещо розповісти… — почав він несміливо, коли вони зустрілись у клубі.

Вони були там майже самі. Тільки на протилежному боці круглого приміщення сиділи Чан-су з Цагеном і час од часу пересували металеві фігурки по намагніченій шахівниці.

— Пам'ятаєте, як до нас ввалився Дітріхсон?.. Северсон затнувся, бо раптом усвідомив, що говорить зовсім не те, що завчив. На лобі в нього від напруження проступили краплини поту.

— Що вас непокоїть — говоріть! — підбадьорила Алена, помітивши, що з другом щось не гаразд. — Постривайте, а чи ви часом не хворі? — запитала вона раптом і зблідла. — Коли ви в останній раз зустрічались з Дітріхсоном?

— З місяць тому… Ви припускаєте, що я від нього заразився?

— Будемо сподіватись, що ні, — спробувала посміхнутись Алена. — Як я бачу, ми зробили помилку, що не провели зразу спеціальний медичний огляд всього екіпажу… Надто ми вже звикли до життя без заразних хвороб і забули про пильність. Скажіть мені, хто б чекав на таке тут, у «Промені», який так добре охороняється від незваних гостей?.. Ходімте негайно до амбулаторії!

«Я дурний, що почав цю розмову взагалі! — розгнівався на себе Северсон. — Тепер відступати вже не можна!»

Як і слід було сподіватись, ніяких хвороботворних вірусів у організмі Северсона не знайшли.

— Ну й гаразд, — зітхнула з полегкістю Алена. — А тепер розповідайте, що вас мучить?

— Не знаю, як і почати… — збентежено посміхнувся Северсон. — Те, що я вам скажу, — тільки припущення, з якого, можливо, ви будете глузувати. Але його варто взяти до уваги.

Він на мить замовк, щоб краще обміркувати, як треба сказати.

— Останнім часом я стежив за життям на «Промені» уважніше, аніж раніше, — вирішив він збрехати. — І мені здається, що у нас не все гаразд…

Алена здивовано підвела брови, але промовчала.

— Насамперед мені не подобається Ватсон.

— Тільки й усього? — з полегшенням засміялась дівчина. — А я вже гадала, що вас тут хтось кривдить. Якщо сказати правду, я також його не дуже люблю. Не подобається мені його постійна самотність.

— Йдеться не тільки про його самотність, — перебив Северсон. — Пригадайте, як гостро виступив він проти вас на засіданні Всесвітньої Академії наук. Ви, можливо, скажете мені, що свою помилку він визнав і що зрештою добровільно попросився в небезпечну й рисковану експедицію. Однак чи не здається вам дивним, що вовк за одну ніч обернувся на ягня?.. Можливо, я кривджу Ватсона, але не поручусь, що він не приєднався до нас тільки для того, щоб перешкодити експедиції і довести цим, що був правий він.

— Чи розумієте, що ви кажете?! — жахнулась Алена. — Ватсон має свої хиби, як і кожен з нас. Можливо, навіть трохи більше. Але вважати його злочинцем — це занадто! Не гнівайтесь, Лайфе; ви знаєте добре, що я вас люблю, але за одне мушу вам докорити: ви ще не позбулись пережитків старого світу. В кожному бачите насамперед недруга, який вас хоче ошукати або експлуатувати. Я не дивуюсь з цього, раніше так велось повсюди. І все ж, благаю вас, усвідомте, що з тих часів світ змінися докорінно, що сьогодні людина людині не вовк, а друг. Чи, гадаєте, ми змогли б підкорити природу і завоювати віддалені закутки Всесвіту, коли б не любили одне одного, коли б не довіряли одне одному?

Северсон почервонів. На широкому лобі в нього випнулись вени.

— Аленко, добре знаю, що я людина старого світу… — прошепотів він схвильовано. — Можливо, саме через це я бачу тепер ті залишки минулого у Ватсоні краще, аніж ви. Боюсь, що сказане вами годину тому про інфекційні захворювання стосується і випадку з Ватсоном. Ви надто покладались на те, ще хвороби знищено назавжди. А тепер надто надієтесь на те, що ні в одному з вас не лишилось і сліду минулого. Ви гадаєте, що всі люди хороші. А я в це не вірю. Не забудьте, що імперіалізм рухнув тільки сорок років тому і лишив вам тут своїх нащадків, у яких, можливо, вклав такі ж зародки злоби, якими були віруси в Дітріхсона…

Алена поглянула на Северсона з неприхованим подивом.

— Ось тепер, Лайфе, ви мене справді здивували! І, визнаю, прочитали мені чудову лекцію. Бачу, що зростаєте швидше, аніж я гадала. Пробачте… Чому все ж ви підозрюєте саме Ватсона? Може, маєте які-небудь докази?.. Ви згадали, що за останній час більш уважно стежили за життям навколо себе…

Северсон опинився у глухому куті. Досить розповісти правду, і він розкриє, що існує таємна злочинна організація «Братство сильної руки», яка хоче в слушну мить заволодіти Землею, а з допомогою Дітріхсона, кінець кінцем, і планетою Ікс. Думка, що при цьому він зрадив би власного праплемінника, відібрала в нього всяку хоробрість.

— Ватсон ховається від інших… — повільно почав Северсон після короткої мовчанки. — Чи знає хто з вас, що він робить на самоті? Не знає!.. Часом він зустрічався з Дітріхсоном. А Дітріхсон раптом тяжко захворів. Чи не причетний до цього Ватсон?.. І ще одне: як це, що Ватсон знав, чому приходив до нього Навратіл?.. Коли над цим замислитесь, то ви скажете, що я правий…

Северсон зітхнув з полегкістю. Сповідь кінчилась благополучно. І вплинула, бо Алена після короткого роздуму запитала:

— Може, про це слід розповісти Навратілу? Мені здається, що багато в чому ви праві. Тільки мені все ж не хочеться вірити, що Ватсон так низько опустився. Адже він насамперед учений.

— Навратілу поки що нічого не говоріть! — швидко сказав Северсон. — Спочатку треба переконатись, чи обгрунтована підозра. Найкраще було б, коли б за ним стежили якийсь час. Треба дізнатись, що робить він наодинці, чим займається в своїй кабіні і як поводиться на чергуванні.

— Хоч це не зовсім правильно, але що ж, пограємося в такому разі в детективи. Якщо виявиться, що ми його ображали, попросим у нього пробачення.

Коли Северсон дізнався, що карантин для праплемінника вже скінчився, він відвідав його в амбулаторії. Вигляд у Дітріхсона був дуже поганий, проте гість, як і годиться, похвалив його:

— О, та ви вже зовсім здоровий! Через кілька днів будете знову як огірочок!

— Ба ні… — сумно похитав головою Дітріхсон. — Мені ще лежати й лежати. Я знайомий з цією проклятущою хворобою і добре знаю, як вона перебігає… — Він підвівся на ліжку і пальцем поманив Северсона. — Не бійтесь, не заражу… Я хочу вас про дещо попросити, але так, щоб ніхто не чув. Стіни часом теж мають вуха…

Северсон нахилився до хворого.

— Все, що я вам скажу, зробіть з якнайбільшою обережністю і так, щоб ніхто не помітив. Не розповідайте навіть нареченій, бо вона тільки ускладнила б справу. Пізніше я вам усе поясню… Отже: коли будете чергувати в лабораторії, візьміть там апарат АУК-235. Наскільки пам'ятаю, він лежить недалеко від печі високого тиску. Непомітно занесіть його до моєї каюти; найзручніше це зробити одразу ж після зміни чергувань, коли одні сплять, а інші їдять… Будьте уважні: перш ніж відчинити двері, тримайте апарат перед собою так, щоб круглий передній отвір було скеровано до каюти. Потім натисніть на червону кнопку з правого боку скриньки. Спалахне червоний вогник — сигнал, що апарат працює. Ні в якому разі не повертайте апарат отвором на себе — на вас може потрапити дуже шкідливе для всього живого поляризоване радіоактивне випромінювання…

Северсон хотів щось сказати, але праплемінник махнув рукою:

— Не перебивайте, дядечку, справа дуже серйозна… Коли ввімкнете апарат, відчиніть двері і зайдіть з ним до каюти. Просвітіть апаратом, як кишеньковим ліхтариком, увесь простір кімнати. Ви, мабуть, вже зрозуміли, навіщо ця процедура? Цим самим ви захистите себе від вірусів, які, можливо, ще ширяють у каюті.

— Пробачте, Олафе, але це за мене вже зробив Вроцлавський, — перебив його Северсон. — Мені розповідала Алена.

Дітріхсон зблід:

— А більш нічого вона вам не казала? Чи не згадувала часом, що в моїй каюті знайдено щось особливе?

— Ні… А що там можна було знайти? — знизав плечима Северсон.

— Незабаром дізнаєтесь… — трохи заспокоївся Дітріхсон. — Словом, хоч каюту й опромінювали, зробіть це вдруге, йдеться про ваше здоров'я… Тепер далі: відчиніть нижній ящик шафи й витягніть з нього всі речі. Натисніть потім на правий кут задньої стінки і з допомогою ножа витягніть її геть. В тайнику знайдете дві металеві коробочки. Заберіть їх з собою і в зручний момент вкиньте в якийсь з реакторів двигунів. Нічого не бійтесь; як ви знаєте, ми летимо за інерцією; двигуни тепер не працюють.

— Гаразд. Однак скажіть одверто, що в тих коробочках? — суворо запитав Северсон. — Чи нема там вибухівки?

Дітріхсон тихо засміявся:

— Чому там мусить бути саме вибухівка? Можливо, гадаєте, що я збожеволів і висаджу корабель, на якому сам лечу? Не бійтесь, вибухівки в коробках немає. А втім, коли б і була, з реактором нічого не трапилося б. Він розрахований на більшу вибухову силу, ніж могли б дати дві мізерні коробочки. Раджу вам, не будьте цікаві і зробіть усе точно так, як я вам говорю. Адже я сказав, що пізніше про все дізнаєтесь; навіть про вміст коробочок. А зараз дуже серйозно застерігаю: не відкривайте їх, ради власного життя!

— Гаразд, Олафе, — сказав Северсон. — Я виконаю все, що ви скажете. Але дайте слово честі, що я не зроблю цим нічого злочинного.

— Злочинного! Фу, яке гидке слозо! — знизав плечима Олаф. — Однак коли хочете, — слово честі!

На цьому вони й попрощались.

Северсон довго вагався, чи послухатись йому Олафа, чи ні. З Аленою порадитись він не міг, бо треба було б розповісти всю правду… Повірити Олафу?.. Може, навіть так. Адже він дав слово честі. А тут ще й думки про Ватсона…

— Ну, то що ж ви придумали, містер Шерлок Холмс? — привітала його Алена, коли він зайшов до неї після чергування.

— Я не мав часу для роздумування, — збрехав Северсон. — Але дещо мені спало на думку. Насамперед слід оглянути каюту Ватсона.

— Ви це серйозно? — недовірливо запитала Алена.

— Серйозно. Якщо в нього совість чиста, він не гніватиметься на нас, навіть якщо дізнається про це пізніше. Мою каюту може оглянути хто завгодно і коли завгодно.

— Але ж ви казали, що пишете щоденник, а його не дають читати нікому, якщо він написаний щиро, — заперечила Алена. — Я, наприклад, його читати не хотіла б. Адже це — ваша особиста річ.

— Так, це правда. Але коли б це було необхідно, я не опирався б, щоб слідчі органи прочитали його.

— Хто ж уповноважив нас, Лайфе, виконувати функції слідчого органу?

— Ми йдемо на це задля спільної справи, — захищався Северсон.

— Все ж я сумніваюся в правильності нашої поведінки, — вагалась Алена.

— Як же ви в такому разі дізнаєтесь, винний Ватсон чи ні?

— Тоді візьмемось за це. І побажаємо собі від щирого серця, щоб підозра виявилась необгрунтованою. Я вже давно стежу за Ватсоном і помітила, що він дуже працьовита людина. В той час, коли всі вчені сидять після чергування в клубі і розважаються, Ватсон наполегливо працює в обсерваторії. Як я помітила, в більшості випадків він клопочеться біля радіотелескопа, — мабуть, шукає нові радіозірки.

— Або ж ловить якісь спеціальні хвилі з Землі… — загадково додав Северсон.

— Хто б їх надсилав?.. Однак, Лайфе, у вас буйна фантазія!

— Може, якийсь спільник… — промовив Северсон і тут же схаменувся: ще одне слово — і він зрадить Дітріхсона та його «Братство сильної руки».

За годину по тому, коли Ватсон заступив на чергування, наші детективи проникли до його каюти. У Алени сильно стукало серце; вона все ще не могла позбутись неприємного відчуття, що поводиться підступно.

Вже в першу мить в каюті було виявлено підозрілі речі.

— Бачите, я був правий! — вигукнув Северсон, піднімаючи догори металеву скриньку з екранами та численними кнопками. — Що це за дивний апарат?!

— Тс-с-с!.. Не кричіть так, щоб нас ніхто тут не застукав! — Алена підійшла ближче. — Гм… Це — потужний приймач з попереднім посиленням… Навіщо Ватсон забрав його з лабораторії?.. Справді, тут щось не гаразд.

В шухлядах настінної шафи Северсон виявив ще цілий ряд предметів, які наводили на тривожні роздуми: кілька касет з фонограмами, звукозаписувальний апарат і товстий блокнот, списаний незрозумілими словами.

— Ось послухайте, Аленко, що тут написано: «вехагете», «есвеелес», «охаогехаім»… «есвеелн», «геха», «вехагете»… Ну, що ви на це скажете?

— А погляньте-но на оці значки, — простягнула йому Алена зошит у цупкій обкладинці. — Це нотні значки… Ля-сі-ля-соль…

— Якщо це ноти, тоді Ватсон позбавлений усякого музичного слуху. Тут немає ніякої мелодії. Найвірогідніше, що це просто шифр!

— Лайфе, Лайфе! Мені здається, що на вас надто впливає романтика пригодницьких повістей! — жартівливо сказала йому Алена. — За хвилину вам здасться загадковим усе. Однак ці апарати й блокнот варті того, щоб на них звернути увагу. Покладіть усе на свої місця, та краще вже ходімо. Порадитись можемо і десь-інде.

В клубі було весело. Навратіл розповідав цікаві історії з Моравської Словаччини — оповідання, які передаються від діда до батька, а від батька до сина: про те, як Францек Пагач обдурив святого Антонічка; як Йожка Несвадбуй чистив вікна сокирою або як на межі, через яку двоє селян доти позивалися, поки втратили свою землю, кожної ночі з'являвся привид.

— Ідіть до нас! — покликав сміючись Шайнер.

— Не чіпайте їх, — хитро посміхнувся Навратіл. — Безперечно, вони хочуть сказати одне одному дещо важливіше, аніж моє базікання. І більшість історій вони вже знають, це мої старі співробітники, я їх завжди пригощаю чимсь схожим.

Алена спалахнула.

— Ходімте до них! — прошепотіла вона.

— За хвилину! — попросив Северсон. — Тільки домовимось, як бути далі.

— Слід було б розповісти Иавратілу.

— Зарано. Можливо, натрапимо на більш важливі речі. Мені спало на думку, як простежити за Ватсоном під час роботи.

— Як?

— З допомогою службового відеофону. Не знаю, як це влаштувати, але, можливо, вдасться.

— Гаразд, гаразд, а тепер — тихше, на нас дивляться. Ідея Северсона з відеофоном була ще авантюрнішою, аніж огляд каюти, проте Алена вже не опиралась. Результати обшуку справді давали право на більш активне втручання.

Здійснення плану забрало багато часу, бо в центральній станції необхідно було зробити такі зміни, щоб можна було коли завгодно вимкнути сигнальну лампу в апараті, яким Ватсон користувався найменше.

Проникнути до центральної станції непоміченим — важкувато: вона була розташована поблизу атомної електростанції, де ні Северсон, ні Алена не чергували. Нагода сипала лише через кілька днів, та й то цілком несподівано. Северсон знову був диктором передачі для Землі. Алена була саме вільна, тому прийшла до студії, щоб допомогти приятелеві.

В репортажі, як звичайно, були кадри з окремих робочих місць. Перед початком передачі Северсон відеофоном попросив усіх членів екіпажу приготуватись. Однак службовий апарат Ватсона не працював.

— Викликайте поки що інших, а я навідаюсь до центральної станції, чи нема там якого пошкодження… — Алена багатозначно підморгнула Северсонові і побігла.

— Все гаразд! — посміхнулась вона, повернувшись за хвилину. — Можемо починати передачу… і приймання! — додала вона пошепки.

Обоє ледве дочекались моменту, коли можна було почати експеримент.

Алена прикрила «око» іконоскопа цупким папером і набрала номер кабінету Ватсона.

Затамувавши подих, стежили вони за екраном. На ньому з'явився кадр з обсерваторії. Ватсон сидів спиною до апарата, з якого за ним стежили.

— Вдалось! — прошепотіла Алена. — Сигнальний вогник не світиться.

Раптом Ватсон обернувся. Обвів поглядом обсерваторію і знову поринув у роботу.

— От я перелякався! — з полегкістю сказав Северсон.

— Не бійтесь, все гаразд. Як я помітила, цим апаратом Ватсон майже ніколи не говорить. Головним чином користується тим, що на столі.

Картина на екрані не змінювалась.

— Сьогодні, мабуть, не побачимо нічого особливого, краще вимкнемо… — запропонувала Алеиа за десять хвилин. — Ватсон надто сумлінний працівник, щоб нехтувати чергуванням біля дослідницького астрорадіолокатора та астрогравіметра.

Северсон уже торкнувся важелька, коли це Ватсон раптом схопився і одчайдушно замахав руками. Швидко крутнув червоний вимикач, яким можна було ввімкнути апарати в усіх каютах одночасно:

— Увага, увага, небезпека!.. Увага, увага, небезпека за двадцять п'ять хвилин перед нами!.. Мчимо до великої туманності. Негайно маневруйте праворуч, в напрямку сузір'я Діви!

Алена страшенно зблідла:

— Тримайтесь!

Тільки-но вона це вигукнула, як уже задвигтіла підлога у них під ногами. Обоє сильно вдарились об стіну, і їхні тіла занурились в захисні подушки.

За кілька хвилин реактори двигунів загуділи на повну силу.

— З вами нічого не трапилось? — через силу запитала Алена.

— Ні. Що сталося? Чому нас не попередили заздалегідь?

— Адже ви чули Ватсона? Це було найсерйозніше застереження, яке я будь-коли чула. Вирішується питання життя чи смерті, зрозумійте не. Для нас усіх. Ми повинні ухилитись від туманності за яку завгодно ціну, навіть коли б хтось із нас під час маневрування позбувся життя. У нас лишається дуже мало часу. Якщо ми залетимо до туманності, то живцем згоримо разом з «Променем».

— Чому ж Ватсон помітив її так пізно?

— Звідки я можу знати? Я сама з цього дивуюсь. Алена глянула на годинник:

— Отже, все вирішиться за двадцять чотири хвилини… — сказала вона повільно.

Северсон хотів узяти її за плечі, але відцентрова сила надто міцно тримала його на тому ж місці, куди його було кинуто.

— Хай це закінчиться як завгодно, але жити було варто. Люблю тебе, Аленко! — прошепотів Северсон ледве чутно.

— Ти добре знаєш, що й я тебе...

— Гніваєшся на мене?

— Чому, дурнику? Я скорше вдячна, що переживаю цю мить. Коли б ми набралися стільки хоробрості, щоб сказати це одне одному так відверто?.. Я боялась, що мою любов ти засудиш як сентиментальність або все ще лишаєшся вірним дівчині, яку колись кохав…

— Ніякої дівчини я досі по-справжньому не любив. Просто не мав на це часу… Були колись у мене дві коханки, але називались вони Арктика і Антарктика… Скільки хвилин нам ще лишається?

— Забудьмо про час! — попросила дівчина. — Хай собі мчить своєю дорогою. Розповідай мені краще про свою молодість. І про те, як тобі сподобалось у нас. І про Митька з Москви. Ти любиш про нього згадувати. А я люблю слухати.

В кабіні управління всі мовчать.

Молодінова і Навратіл напружено стежать за екраном астротелевізора; Грубер дивиться на годинник; Шайнер обернувся до тулуба корабля і спостерігає вогняну смугу, яку прокреслюють в небі реактори двигунів.

— Не обминемо… — шепоче Молодінова.

І справді, на тулубі «Променя» одна по одній починають спалахувати яскраві крихітні цяточки: вільно плаваючі в космічному просторі атоми водню з шаленою енергією б'ються об метал обшивки зорельота.