Кабіна міжпланетного корабля, освітлювана тільки м'яким спокійним сяйвом Землі, тоне в сутінках.

Чоловік сидить у кріслі біля круглого вікна і не може відірвати очей від незвичайної картини. Його мрійний погляд блукає по величезній кулі, що пливе кудись в одвічній темряві.

Людина зі своїми радощами і турботами, людство, захоплене величною боротьбою з природою, міста і ліси, моря і суходоли — все це за кілька годин космічного польоту злилось у єдине поняття: планета Земля. Зараз вона висить нерухомо серед незліченних зірок, а її поверхня видається мертвою, ніби на ній погасло все життя.

Плечі чоловіка раптом пересмикнулись; він наче скинув з себе важку півдрімоту, одвернувся від вікна і прошепотів у присмерк кабіни:

— Аленко, ви спите?

— Ні, Северсон. Уже з годину як прокинулась, але не хотіла вас турбувати… Ви, мабуть, поринули в спогади, і тепер вам сумно, правда? — Дівчина з великими чорними очима трохи нахилилась уперед. На її обличчя з вікна впало сріблясте сяйво.

— Те, що я зараз відчуваю, Аленко, не можна назвати сумом. Розумієте… — Северсон з великим зусиллям підшукував потрібні слова. — Розумієте, тут людина… як ангел з величезними крилами. Пливе у безмежному просторі і з зоряної високості оглядає континенти. Це таке дивне відчуття… Погляньте-но на цей величезний глобус! Скільки ми, люди, на ньому вже пережили! Скільки міг би розповісти навіть я один… Там буяє й вирує життя; мені здається, ніби аж сюди сягає гудіння могутньої енергії, яка покірно служить людині. А що таке, зрештою, сама людина? Маленька мурашка, коли поглянути здалеку; вона разом зі своїми найбільшими справами — ніщо!.. А втім… — Северсон збентежено посміхнувся. — Я так розбалакався, що аж сам дивуюсь. Ще стану філософом чи поетом.

— А чом би й ні? В Космосі у людини справді немовби виростають крила. Але дуже прошу, не будьте песимістом і не порівнюйте людей з мурашками. Безсилий лише той, хто втратив віру в себе, а малий той, хто прагне тільки дрібної мети. А наша мета така велична! Ми вміємо мріяти і спроможні перетворити мрії на дійсність… — Алена схилилась до вікна. — Подивіться уважно на Землю… Якого кольору узбережжя Африки?.. Зеленого! Хіба це не прекрасний доказ могутності людини?! Ще десять років тому ми побачили б там світло-жовту пляму, яка називалась пустелею Сахарою… Або Арктика… Тоді, коли ви з Амундсеном завойовували Північний полюс, крига запинала все Заполяр'я від Азії до Америки. А тепер — лишився тільки білий острівець навколо полюса… — дівчина раптом затнулась. — Пробачте, я так багато говорю.

Северсон гірко посміхнувся:

— Ви боїтесь, що розмова про Арктику нагадає мені минуле? Ні, не турбуйтесь. Я не дитина, щоб зі мною так панькатись… — Він зручніше вмостився в кріслі, погладив рукою підборіддя, ніби перевіряючи, чи добре поголений. — Ми з вами знайомі вже досить давно, але що ви про мене знаєте? Нічого. «Для вас моє минуле огорнуте імлою», — як сказав би поет.

— Це не зовсім так, — загадково посміхнулась Алена. — Дещо про вас я все-таки знаю. Хочете мене проекзаменувати?

— Хороша, люба ученице, в такому разі розкажіть щось про Северсона. Але дуже прошу — з часів його першого життя, коли він ще мав своє справжнє ім'я.

— Прошу, товаришу вчитель. Северсон народився тисяча вісімсот дев'яносто другого року в Норвегії. Там дуже красиво: крізь серпанок туманів проступають вершини Хагенфілду, де, за переказами древніх вікінгів, жили боги вітрів і бур.

Коли Северсон став юнаком, батьки послали його вчитись до Англії. В ті часи далеко по світу рознеслася слава великого мандрівника Руаля Амундсена. Молодий Лайф — так звали Северсона — з величезним інтересом стежив за його експедиціями. Людина безмежної відваги, з рішучим цільним характером і благородним серцем, Амундсен був для нього взірцем в усьому.

Коли Северсон повернувся з Англії, йому пощастило вперше побачити Амундсена. Великий Орел Півночі саме прибув на батьківщину як безсмертний переможець Південного полюса… Чи я не помиляюсь, Северсон?

— Дивлюсь я на вас, Аленко, і не вірю власним вухам. Звідки ви все це знаєте?

— Постривайте, товаришу вчитель, я ще не закінчила, — засміялась Алена. — Невдовзі після цього Северсон познайомився з Амундсеном особисто. Якби я була письменницею, то описала б вам і обличчя Амундсена. Воно було обпалене полярними вітрами, гостро й чітко окреслене. Амундсен умів надихнути соратників на великі подвиги, а в нещасті — кожного підбадьорити…

— То за хвилину ви, мабуть, розповідатимете й про мої колишні думки?.. Чи ви спіритка, чи, може, жили також в ті часи і прокинулись разом зі мною через сто років?

— Ні те, ні друге, Северсон, Хіба це так важко — зайти до університетської бібліотеки і переглянути літературу про Амундсена? її там чимало, і майже в кожній книзі говориться і про вас, про вашу участь у його славнозвісних подвигах. Там прочитала я й про те, як ви полетіли рятувати Нобіле. А от про кінець цього польоту не написано ніде ані слова. Поки що це відомо тільки вам, Северсон…

Алена зняла з голови захисний шолом астронавта, поклала його собі на коліна:

— Знаю, що це — проти інструкції, але він мені набрид! — сказала вона, ніби виправдуючись. — На цьому відрізку траєкторії можна не боятись різкої зміни курсу нашої ракети, я літаю тут не вперше… Не гнівайтесь, що я нагадала вам сумне минуле. Краще поговоримо про щось інше.

— Ні, ні, Аленко, я вже давно хотів вам розповісти все… Справді, я зустрівся з Амундсеном і з часом став його соратником. Але про це — іншим разом. Я почну з того періоду, коли після першої світової війни до нас пристав Ельворт, син американського мільйонера. Його привела до нашого товариства жадоба пригод, якими він хотів заглушити нудьгу свого пустопорожнього життя. А тому що нам потрібні були гроші, — держава давала небагато, — ми й приняли його в своє товариство.

Ельворт запропонував Амундсену вирушити до Північного полюса на дирижаблі. Я заперечував, бо не дуже вірив у переваги цього наповненого воднем мішка; нагадував про те, що серед торосів Півночі нема посадочних площадок; посилався на те, що для урагану дирижабль буде не більш як мильна бульбашка; наводив історію нещасного полярного дослідника Андре, який у тисяча вісімсот дев'яносто сьомому році пропав безвісти з своєю повітряною кулею. Але мені заперечували, що корабель з моторами — справа інша; що він може рухатись в заданому напрямку, та й обсяг нашого дирижабля в сто разів більший, аніж мала куля Андре.

Ельворт замовив дирижабль італійцю Нобіле — непоганому конструкторові, але надміру пихатій і честолюбній людині.

Вся Італія, а разом з нею й Нобіле були тоді пройняті гарячкою фашизму. Захоплені фашистськими ідеями, італійці наполягали, щоб побудований ними дирижабль ніс на собі їхній знак. Однак після тривалих, неприємних переговорів з Нобіле повітряний корабель було названо «Норвегія».

Нарешті, дирижабль стартував і дванадцятого травня тисяча дев'ятсот двадцять шостого року досяг полюса. Ми зробили над ним два кола, і екіпаж скинув униз прапори трьох народів: норвезький, італійський і американський. Італійські шовіністи відзначились і в цю урочисту мить: вони видобули з свого вантажу силу різноманітних прапорів, серед яких один був такий величезний, що його не змогли навіть як слід розгорнути і ледве просунули у вікно.

Після того як ми повернулися з подорожі, ті протиріччя, які виникли між Амундсеном і Нобіле на початку їхнього знайомства, ще більш загострилися. Нобіле зводив наклепи на Амундсена, де тільки міг. Усі досягнення він приписував лише собі.

Пізніше Нобіле вирішив організувати нову експедицію, але вже без Амундсена. Він побудував дирижабль «Італія» і двадцять третього травня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року вилетів з Кінгсбея до Північного полюса. «Італія» справді досягла мети, але по дорозі назад з нею трапилось нещастя. Дирижабль пропав безвісти.

Сотні радіостанцій і десятки тисяч радіолюбителів намагались піймати сигнали дирижабля. Нарешті надійшло перше повідомлення. Молодий російський радіолюбитель Шмідт в одному з глухих закутків СРСР почув сигнали: «Італія, Нобіле, Франц-Йосиф, SOS, SOS, SOS».

Радянський уряд одразу ж повідомив уряд Італії і з свого боку негайно почав готувати рятувальну експедицію.

Звістка про катастрофу схвилювала Амундсена. Він вмить забув про колишні суперечки та образи і вирішив допомогти Нобіле.

Амундсен звернувся по телеграфу до Ельворта з проханням допомогти йому, але американський мільйонер на цей раз не виявив бажання відкрити свій гаманець. Зате допоміг французький уряд, який дав Амундсену літак «Латам». Ми почали поспішно готуватись до вильоту.

Двічі ми відкладали старт через несприятливу погоду, а коли стало ясно, що на її покращання годі сподіватись, вирішили рискнути. Ми з власного досвіду знали, як живеться без допомоги серед вічної криги.

Непривітного, холодного дня вісімнадцятого червня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року ми стартували з Тромсе. На мене було покладено обов'язки спостерігача. Керував літаком Жульбауд, чудесний пілот, «Латам» був непоганий літак, і ми швидко просувались уперед. Узбережжя Норвегії скоро зникло з поля зору. І все б добре, але ми незабаром зайшли в непроникну, суцільну смугу туману, а радист Валетте доповів, що радіостанція не працює.

— Тоді — за компасом, увесь час на північ! — наказав Амундсен. Він сподівався знайти Нобіле десь за Шпіцбергеном.

Пілот Жульбауд повів літак усе вище й вище. Незабаром ми піднялись над туманною завісою. Невисоко з-над обрію до нас посміхнулось сонечко, розмальовуючи туман райдужними барвами. Всі зітхнули з полегшенням — тепер летіти буде краще.

— Ви вже не гніваєтесь на Нобіле? — запитав я Амундсена.

Він здивовано глянув на мене:

— Хіба я на нього коли-небудь гнівався?.. І взагалі йдеться не про Нобіле. Треба подумати про життя людей.

Радист Валетте не витримав:

— І про наше також! Не знаю, як повівся б Нобіле, коли б ми опинилися на їхньому місці!

Я теж замислювався над цим питанням. Провокаційні вибрики Нобіле під час першої експедиції замалим не коштували всім життя. Так, незважаючи на те, що начальником був досвідчений Амундсен, Нобіле втручався не в свою справу, повсякчас ліз до приладів управління дирижаблем, двічі навіть мало не висипав нас на кригу. А після закінчення експедиції Нобіле поводився просто обурливо…

Від спогадів мене відірвало повідомлення Валетте. Радист нарешті відновив зв'язок і одержав зведення, що крига біля острова Ведмежого ненадійна.

Місце нашого старту, Тромсе, було на маленькому острівці крайнього північного узбережжя Норвегії, майже на сімдесятій паралелі, а острів Ведмежий ми мали пролетіти приблизно на півдорозі до Шпіцбергену.

— Мені здається, вітер односить нас на схід, — сказав Амундсен.

Я мовчки взяв секстант і спробував виміряти висоту сонця, щоб визначити наші координати. У літаку під час бовтанки, а тим більш у Заполяр'ї, де заломлення променів дуже велике, такі виміри не дають потрібної точності. Однак і при всьому цьому я переконався, що ми справді пройдемо на схід від острова Ведмежого.

Вислухавши мої міркування, Амундсен замислився.

— Прошу, зв'яжіться з Шпіцбергеном. Але передавач знову відказав.

— Це все через поспіх! — гнівався радист Валетте. — Я не мав часу навіть оглянути радіостанцію більш-менш уважно. Добре, хоч можемо приймати радіограми, бо інакше ми були б зовсім відрізані від світу.

Я несміливо запропонував повернутись, щоб відремонтувати передавач в Тромсе або встановити новий, — на це ми втратили б щонайбільше день. Однак Валетте рішуче заявив, що зуміє знайти й усунути пошкодження самотужки. Я й досі шкодую, що не зміг тоді умовити своїх друзів. Але тепер про це вже пізно говорити.

Отже, ми летіли далі. Хоч передавач все ще мовчав, нам, здавалось, починало щастити. Перед Шпіцбергеном туман розвіявся, і ми могли зорієнтуватись. Але незабаром нас знову оточила майже непроглядна імла. Припустив дощ, який поступово перетворився на хуртовину.

Торкнувши Жульбауда за плече, Амундсен показав йому рукою, що слід набирати висоту.

Літак піднімався важко. Вітер шпурляв його на всі боки, заліплював снігом. Жульбауд обернувся до Амун-дсена і крикнув:

— Починається обледеніння!.. Елерони вже ледве рухаються!

Я запропонував вилізти на крило і оббити кригу. Амундсен про це й слухати не хотів. Однак коли пілот вигукнув, що літак втрачає управління, я не послухався Амундсенової заборони і виліз на ліве крило.

Працювати в крижаному струмені повітря було дуже важко. Незграбні рукавиці заважали, їх довелось скинути. Не можна було гаяти ні хвилини.

Сяк-так тримаючись за троси-розтяжки, я просувався між крилами, збиваючи кригу з площин палицею. З цим я впорався досить швидко, потім перебрався на праве крило літака, позбивав кригу й там.

Жульбауд подав мені знак, що хоче перевірити, чи працюють елерони. Літак почав ритмічно гойдатися у повітрі; це означало, що мої зусилля не пропали марно.

Я обережно поповз назад до кабіни. Раптом літак рвучко гойднуло, і я втратив рівновагу. Закоцюбла рука, якою я тримався за розтяжку, зрадила мене. Одчайдушно чіпляючись за слизьку площину крила, я шукав якоїсь опори, але не знаходив і з'їжджав до краю. Якусь мить я висів у повітрі. А потім літак зник у мене з очей. Я падав.

Через кільканадцять секунд я влетів у щось м'яке, наче в перину, і, мабуть, на якийсь час знепритомнів. Мене врятував товстелезний шар снігу.

Коли я отямився, то зразу ж почав видиратися з замету. Багато зусиль доклав я на це, але все-таки вибрався.

Все довкола тонуло в білому тумані, крізь який не було видно нічого вже за кілька метрів.

Куди йти?.. Що робити?.. Літак обов'язково повернеться, але мене все одно не побачать, та й приземлитися вони не зможуть.

Не лишалось нічого іншого, як вирушити в безнадійну подорож мертвою крижаною пустелею. Сидіти на одному місці означало замерзнути.

Раптом здалеку долинув гуркіт літака. Звук мотора то посилювався, то затихав.

Я вирушив у напрямку рятівного гуркоту. Шлях мені перетинали тисячі перепон, але жадоба життя гнала мене все вперед і вперед. Я обходив величезні тороси і стрибав через розколини в кризі, доки дійшов до смуги чистого моря. Зопалу я стрибнув у воду й поплив. На щастя, незабаром переді мною з туману виринули скелі.

З води я таки виліз, але йти далі вже не було сили. А мокрий одяг на мені вмить перетворився на крижаний панцер.

«Відпочити!.. Трошечки відпочити!» — благало все моє тіло.

Недалеко від себе я помітив щось схоже на невелику печеру, утворену нагромадженням криги.

«Там можна сховатись від вітру й трошки зігрітись…» — промайнула в голові моїй підступна думка.

Я заліз у печеру. Сів. Мені було так затишно.

«Ні в якому разі не спати!.. Спати не можна!» — наказував я сам собі і, щоб не заснути, рахував уголос. Пригадую, я нарахував майже до тисячі. Потім мене почала долати солодка втома. Завивання вітру поступово перетворювалось на райську музику, що дедалі більше нагадувала мені гуркіт мотора. Мені снилось, що я знову сиджу поруч Амундсена.

Гуркіт «Латама» безперервно лунав у мене в вухах, а я спокійно засинав. І всі ці роки я справді спав спокійно…

Северсон замовк. Запала тиша.

Та ось в кабіні спалахнула червона застережна лампочка, глухо застугоніли ракетні двигуни. Космічний корабель ішов на посадку.

Северсон не помічав цього, поринувши у спогади. На нього занепокоєно, стривожено дивились великі чорні очі дівчини.

…Хто ж були оті двоє?.. Куди прямували?.. Яким чином соратник Амундсена, проспавши десятки років у кризі Арктики, знову повернувся до життя?

Щоб відповісти на всі ці запитання, нам доведеться повернутись на кілька місяців назад і почати свою розповідь із знаменного засідання, яке відбулось у Всесвітній Академії наук.

Світло, що випромінювалось з невидимих джерел і рівномірно заливало все величезне приміщення, погасло. Шум у залі замовк.

На великому проекційному полотні з'явилась кольорова карта, на її фоні вимальовувався силует людини з указкою в руці.

— Мене запросили зробити доповідь про хід робіт в Арктиці, — сказав доповідач і показав на екран. — Ось такий був стан одвічної криги на той час, коли Всесвітня Академія наук приступила до здійснення величного проекту отеплення Арктики. Як вам відомо, увесь той цінний науковий матеріал, без якого не можна було б здійснити проект, самовіддано збирали герої — красінці, папанінці, працівники кільканадцяти дослідницьких приполярних станцій в п'ятдесятих роках двадцятого століття та багато інших дослідників і вчених аж до наших днів.

Роботи розпочались у секторі між Гренландією і Норвегією. Вістря нашого наступу було скеровано через Шпіцберген на Північний полюс. Нашим головним завданням було насамперед продовжити дію течії Гольфстрім, щоб розбита крига не замерзала за нами знову. Ми досягли цього. Водночас з допомогою теплової енергії ядерних випромінювачів ми розпочали два ще могутніші наступи на одвічну кригу…

Доповідач натиснув на одну з численних кнопок пульта. На великій карті з'явились дві червоні стріли. Перша лягла своєю основою на острови Північної Америки і просувалась до Північного полюса, друга починалась у протоці Берінга і торкалась вістрям вісімдесятої паралелі.

— Льодовики ми витіснили за Полярне коло, подекуди аж до полюса, — продовжував доповідач. — Завдяки цьому відкрився вільний протягом усього року морський шлях між Азією, Європою і Америкою. Тиждень тому розпочав свої сміливі досліди академік Галек, який прагне з допомогою штучних сонць завдати кризі удару просто на полюсі.

Як ми встановили, витіснення криги за вісімдесяту паралель благотворно впливає на погоду й клімат в усій північній півкулі Землі. Прогнози деяких учених про зміну погоди не на користь людству не справдились.

У залі пролунали оплески.

— Про вплив отеплення Арктики на землеробство та про подальше просування флори до полюса доповідатимуть інші, а я познайомлю вас із результатом діяльності дослідницьких загонів. На перше місце слід поставити відкриття, які значно збагатили нашу біологію. З допомогою ультразвуку та кількох видів променів дослідники знайшли цілий ряд організмів, які збереглись у кризі з первісних часів. Про оживлення цих створінь говоритиме академік Тарабкін. А ми зараз оглянемо цікаві знахідки з допомогою безпосередньої телевізійної передачі…

Доповідач натиснув на якусь з кнопок, і на екрані враз виникла прекрасна кольорова картина.

На березі бурхливого моря стояв великий вертоліт, а біля нього — група людей, що вели жваву розмову. На обрії, скільки сягало око, біліла крига.

За мить картина змінилась: тепер на екрані була кабіна вертольота. Біля пульта з численними екранами сидів літній чоловік з зосередженим приємним обличчям.

— Це — дослідницький відділ «Шпіцберген — Земля Франца-Йосифа», — посміхнувся він до залу. — Працюємо зараз на острові Білому. Що вас цікавить, Михайле Володимировичу?

— Продемонструйте, товаришу Бергер, ваші знахідки.

— Охоче… — чоловік повернувся до пульта. — Я ввімкну локатори, щоб ви могли зазирнути в надра землі.

На екрані проступили розпливчасті брудні смуги, які швидко набували чіткості й виразності.

— Глибина — шість метрів… — лунав голос Бергера. — Тут, під наносним грунтом, починається товстий шар криги… Наш вертоліт з апаратурою просувається до центру острова… Увага!

Перед глядачами з'явився нечіткий образ складеного по колу каміння, а поруч нього — багато кісток. Трохи далі «очі» апарата виявили велику ведмежу голову. Ще далі — нап'яту на палиці шкуру.

Картина на екрані швидко попливла в сторону.

— Стій, стій, Бергер! — несподівано пролунав у залі схвильований голос — Повертайся назад!.. Мені здається, що я помітив силует мертвої людини!

Залом прокотився схвильований шум. Тисячі очей з напруженням стежили за картиною, яка повільно пропливала екраном.

— Тут!.. Зменш довжину хвилі і наведи точніше на фокус!

З присмерку виступив невиразний силует людини, що лежала на боці, підігнувши ноги й підклавши руку під голову. Деталі важко було розрізнити, бо давався взнаки товстий шар криги й грунту над трупом. Щоб розгледіти все детальніше, кілька чоловік поспішили до екрана.

— Прошу інформаційний центр негайно сфотографувати труп! — вигукнув хтось із них.

— Бергер, використайте рентгенівські хвилі! — попросив інший.

А коли на екрані з'явився рентгенівський знімок трупа, перший вчений сказав урочисто:

— З форми черепа та загальної будови кістяка суджу, що йдеться про людину дуже стародавню, можна сказати, первісну. Точніші дані дістанемо тоді, коли…

Він не закінчив. Його перебив дзвінкий голос дівчини з середини залу:

— Товариші, пропоную, щоб Бергер точно відмітив місце знахідки і одразу ж вимкнув апарат.

Залом прокотився невдоволений гомін.

— Я поясню чому, — продовжувала дівчина. — Ця знахідка має надзвичайну цінність для людства, а опромінювання може зруйнувати чутливі тканини трупа, — насамперед мозок. Ми, колектив академіка Тарабкіна, спробуємо оживити цього мертвого.

На полотні з'явилось обличчя Бергера:

— Я цілком згодний з товаришкою, яка нас щойно застерегла. Не гнівайтесь, але через небезпеку надмірного опромінювання вимикаю апарат без голосування…

Екран погас. Було оголошено перерву, щоб присутні могли спокійно обміркувати побачене.

Інформаційний центр, як завжди, впорався із своїм завданням блискавично. Вже через кілька хвилин перший вчений зайшов до залу з щойно виготовленими фотознімками в руках. Вигляд у нього був переможний.

— Моє припущення підтвердилось цілком! Ось — рентгенівський знімок «крижаного чоловіка», а ось — знімок реконструйованого кістяка первісної людини, неандертальця. Як бачите, у обох — примітивна будова черепа з низьким, спадистим лобом, великі надбрівні дуги, масивна нижня щелепа з нерозвиненим підборіддям. Те ж саме спостерігаємо і при порівнянні інших частин обох кістяків.

Отже, перед нами — неандерталець, що жив близько сімдесяти тисяч років тому… Складене по колу каміння, яке ми бачили на екрані, було, напевне, вогнищем, а натягнута на палиці шкура, мабуть, правила за тимчасове житло… Чи уявляєте ви, яка це буде перемога науки, якщо академік Тарабкін поверне до життя цього неандертальця? Я вірю, що йому це вдасться зробити, як вдалось оживити малятко мамонта і кілька інших тварин, знайдених у кризі Арктики… Пропоную, щоб оживленого неандертальця спочатку було залишено серед вільної природи, аби ми могли спостерігати його життя та звички. Цінним дослідом буде й спроба його виховати…

У величезній лабораторії тихо, тільки коли-не-коли чути кроки академіка Тарабкіна. Він підходить до широких прозорих резервуарів, поглядає на апарати, вмонтовані в їх бічні стінки. І знову повертається до столу.

Обережно перегортаючи картонові аркуші товстого журналу спостережень, академік перебігає очима стовпці таблиць.

Цифри, цифри, значки та цифри — і нічого більш. Коли б хтось із нас, звичайних смертних, зазирнув у цю рукописну книгу, він розчаровано згорнув би її вже на другій сторінці. Однак академіка Тарабкіна сухі цифри хвилюють більш, ніж пригодницький роман. Для нього кожен значок є важко здобутим науковим фактом, дрібною ланкою ланцюга незліченних дослідів. Так, наприклад, в одній-єдиній колонці міститься телеграфно короткий запис долі піддослідної тварини:

«Номер досліду ІАТ — 148. Тиск перед дослідом — 135, після ексзангуїнації — 60, після повернення 50% взятої крові — 135, після повної трансфузії — 145, через одну годину після трансфузії — 140».

Коротко кажучи, в собаки настала клінічна смерть внаслідок втрати всієї крові, а потім тварина була знову оживлена.

Тарабкін перегортає аркуші далі. Нумерація дослідів перевищує тисячу. На цих сторінках кожен стовпчик свідчить про невдачу, про остаточну, біологічну смерть тварини. Заморожений організм не вдавалось повернути до життя.

Дослід № АЗО — 1312 — біологічна смерть.

Дослід № АЗО — 1463 — біологічна смерть.

Дослід № АЗО — 1529 — пес загинув тільки через чотири години після оживлення.

Біля запису досліду № АЗО — 1695 академік затримується трохи довше. Кудлатого татранського пса, якого назвали Льодовичком, тричі заморожували при сімдесяти-градусному морозі і тричі повертали до життя. Як то він почуває себе зараз?

Тарабкін підвівся, щоб попрямувати до віварія, але на пульті заблимав червоний вогник, і з гучномовця ві-деофону пролунав голос чергової центральної станції зв'язку:

— Запрошуємо до апарата академіка Тарабкіна!.. Вас викликає Арктика.

На екрані відеофону одразу ж з'явилось засмагле обличчя Бергера:

— Не потурбував, Олександре Івановичу?

— Ні. Зараз ще ні, — посміхнувся у відповідь Тарабкін. — Мені приписано обов'язковий півгодинний відпочинок, так що зараз я байдикую.

— Як наш неандерталець?.. Чи є надія повернути його до життя?

— Сподіваюсь, що так. Нам дуже допоміг професор Мусил своїм новим методом регенерації організму. Всі пошкоджені тканини трупа оновлено, клітини прокидаються до життя. В сірій речовині кори головного мозку неандертальця вже не помітно ані найменших ознак кисневого голодування. Фізіологічний розчин вільно пульсує вінцевою артерією І проникає в найдрібніші судини. Мої колеги зараз саме готуються до останньої, вирішальної операції.

— Вітаю вас, Олександре Івановичу! Дуже радий і тисну вашу руку. А ще я хочу вас повідомити, — тому й викликаю вночі, — що на невеличкому острівці, за триста сорок два кілометри від Шпіцбергену, знайдено в льодовику ще одного замерзлого. Як можна судити з одягу, він жив на початку двадцятого сторіччя і був льотчиком.

Тарабкін здригнувся і замахав руками:

— Лишіть його там, де знайшли. І, звичайно, припиніть роботи на тій ділянці. Не знаю, наскільки успішною буде сьогоднішня операція. Не забувайте, що це — перша спроба оживлення замерзлої людини.

До лабораторії зайшла дівчина в білому халаті:

— Олександре Івановичу, все готово.

Академік попрощався з Бергером і, вдягнувши халат, попрямував до сусіднього приміщення.

Посеред великого, залитого блакитним світлом залу стояла закрита з усіх боків скляна призма, в якій, здавалось, спав густо зарослий волоссям первісний чоловік. Наукові працівники, учні академіка Тарабкіна, зосереджено стежили за мерехтливими променями у вічках численних апаратів та вимірних приладів, прикріплених на призмі.

— Апаратура перевірена? — запитав академік.

— Так.

— Чи в порядку трубки, що подаватимуть кров?

— Так.

Гострий погляд академіка затримався на циліндричному скляному резервуарі з кров'ю, в якій монотонно булькав кисень.

— Огляньте ще раз… Бастієн, початковий тиск в резервуарі — тридцять міліметрів, швидкість трансфузії — п'ятнадцять на хвилину. Поступово прискорювати… Ната-шо, в трубках, що проводять кров до мозку, тиск не більший за сто вісімдесят. Пильнуйте!.. Ну — починаємо!

Члени колективу мовчки кивнули головами на знак згоди.

— Бастієн, увімкніть насоси!.. Тиск повітря?

— П'ятнадцять міліметрів.

— Тиск крові?

— Тридцять п'ять… сорок… сорок п'ять…

— Права камера?

— Нормальне навантаження.

— Наташо, знизьте тиск на тридцять п'ять… — сказав майже пошепки Тарабкін, глянувши на манометр. — Введіть кальцій!

Очі всіх були прикуті до екранів контрольних апаратів. І тільки академік пильно дивився на тіло первісної людини, що все ще лежало нерухомо.

Ось ледве помітно ворухнулась грудна клітка.

— Штучне дихання!.. Механічне серце ще не зупиняйте… Наташо, як мозок?

Дівчина припала очима до окулярів рентгенмікроскопа:

— Все гаразд. Ознак гіпоксії немає.

Грудна клітка неандертальця піднялась, впала і знову піднялась.

— Йонес, збільшіть тиск до двохсот двадцяти… А ви — до ста вісімдесяти, — звернувся академік до Наташі.

Дихання пралюдини прискорилось.

— П'ятнадцять подихів на хвилину! — доповів Бастієн.

— Венозний тиск? — запитав академік.

— Сто десять… Гадаю, що ми перемогли.

— Почекайте… — Тарабкін уважно дивився на обличчя неандертальця. — Як мозок?

Наташа схилилась до мікроскопа. Судорожно стиснула важельок управління. Здригнулась.

— Що? — запитав з острахом Тарабкін.

Вона підвела бліде обличчя і затулила його долонями.

— Погляньте самі, Олександре Івановичу… Можливо, я погано бачу…

— В чому справа? — Тарабкін підбіг до мікроскопа. — Тиск в посилачі крові в мозок?

— Сто вісімдесят.

— Венозний тиск?

— Нормальний.

— Чому ж тоді мозок залитий кров'ю?! — Академік ще раз зазирнув у окуляр, метнувся до контрольних апаратів. — Чому мозок залито кров'ю?!

В напруженій тиші тільки гуділи насоси, що нагнітали кров та повітря в тіло пралюдини. Академік схилив голову:

— Марно… Мозок зруйновано вщент… Бастієн, зупиніть штучне серце…

— Не зупиняйте, не зупиняйте! — раптом вигукнула Наташа. — Ми вже добились таких успіхів, що й кров з мозку видалимо!

— Не сподівайтесь на неможливе. Мозок — надто складний орган, його не можна створити штучно. Настав справді кінець, ми повинні з цим примиритись… І все ж я ніяк не можу збагнути, як все це могло трапитись?! — академік поклав руку на плече Наташі. — Не плач, Наташо, ти ні в чому не винна… Слізьми тут не зарадиш. Сьогодні ми ще повинні поступитись перед біологічною смертю. Але ми не здамось. Знову перевіримо все, щоб знайти похибки, яких припустились… Адже зуміли ми оживити тварин, які були на сторіччя законсервовані в кризі?.. Оживимо й людину. Повинні оживити, бо в Арктиці чекає ще один нещасний. Тепер тільки від нас залежить, як довго він чекатиме…