Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

      - Ще потопите менi пацанiв, - буркнув дiд.
      - Та нi! Чого там! - вихопилося в мене. - Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!
      - Ну що ж, спробуйте, - погодився дiд. - Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
      Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.
      - Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi - лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.
      Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):
      - От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке...
      I полiз у довбанку.
      - Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, - радив дiд.
      Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.
      - Це ще сiдало так застудиш, - сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.
      "Добре сидить, доїдемо", - подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, - ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк.
      - Дядьку! - кричу. - Пильнуйте, перекидаємось!
      Вiн тiльки рукою по водi - плюсь, плюсь, плюсь...
      Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, - це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова - обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.
      - Ружйо! - булькнув вiн i знову зник пiд водою - як поплавець, коли клюне риба.
      Тодi знову вигулькнув, знову:
      - Ружйо!
      I знову пiд воду.
      - Що там у вас? - весело загукали з берега.
      - Дядько рушницю, кажеться, втопили! - загукав я у вiдповiдь.
      Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:
      - Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!
      Ледве ми з ним до берега добрались - я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн... Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне'
      - О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
      На березi дiд почав заспокоювати:
      - Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.
      Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали - нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?
      Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього - наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив:
      - А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не - крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi.
      Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником - "головним лоцманом", як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш.
      Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою "дорогу утопленицю" (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли "мазав" - кидав на землю свою теперiшню "тулку" i трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
      - Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!
      Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по неї варто було.
      - Ну, а що ж тодi значить отой "вермахт", "подаруночок вiд нiмцiв"? сказав я. - I отi "двадцять залiзних" i все iнше?
      До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi слова нiяк не тулилися.
      - Нi, вони не по рушницю, - впевнено сказав Ява. - Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться...
      Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто "пуделяв" вiн з своєї нової "тулки").
      Варiант з рушницею одпадав.
      Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка:
      - А . хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба!
      - Ну, ша ша-ша! Як мальчик! - скривився Книш.
      - Це маска чортова мене пiдводить, - Бурмило рвонув з лиця маску - Я думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно - вода . одразу захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема.
      - Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму - для страховки. В случаї чого, я раз - i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, - Книш глянув на годинник. - А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав спецзавдання.
      Ми перезирнулися.
      "Аеродром", "спецзавдання"... Це щось таке... Одним словом, кров з носа - ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi.
      - Гайда! - шепоче Ява i хапається за весло. Я теж.
      Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за Книша дiстатися берега
      РОЗДIЛ V
      Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович
      I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiгаємо на колгоспне подвiр'я, де стоїть грузовик Книша, i одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко.
      - Здоров, пацани! Що - гайку якусь вкрасти треба?
      - Та нi, просто так... гуляємо... - байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби Ява.
      - Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, - смiється Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi.
      Ми озираємося. Здається, нiхто не дивиться.
      - На абордаж! - командує Ява.
      Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я.
      Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
      А хай ти сказишся! Зачепився. I - як штани на парканi, на два боки звiсився. Нi туди нi сюди.
      Ява хапає мене за комiр - сiп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип - отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло моє грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться терпiть: за шпигунами ганяти - не в карти грати.
      Тiльки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкiрки, як цуценят, то такийi Скiльки не проси: "Дядьку, покатайте", - нiколи не вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим - порожнiй-порожнiсiнький кузов.
      Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор - здригнулася й рушила машина.
      Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкидає нас на вибоях - добре, що хоч стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо - до аеродрому кiлометрiв з десять, не бiльше.
      Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й приїхали.
      Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацiї. З грузовика стрiчковим транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива.
      Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, - в небо. I, наче тiльки й чекав нашого приїзду, з'являється в небi лiтак. Уже чути гуркiт мотора.
      - Заходить на посадку, - авторитетно шепоче Ява.
      I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.
      Книш одразу побiг до лiтака.
      Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках у нього - довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в нiй вибухiвка.
      - Що це? Що вiн передав? - стурбовано питаю я.
      - Щось пiдозрiле, - каже Ява, - Може... Може, атомна бомба... з Америки...
      - Замале для бомби, - намагаюся заспокоїти себе я.
      - Дуже ти тямиш, - хмикає Ява. - А якщо на транзисторах... спецiально для шпигунiв.
      Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми їдемо Нi мабуть, "їдемо" не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так їхав. Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла... труна. Це - як усiм селом ховали героя громадянської вiйни дiда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I поховать нiчого буде - бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна бомба - це ж...
      - Яво, - шепочу я, - а давай з-злiземо...
      - Чого? - питає вiн, але по очах бачу, що вiн не проти того, щоб злiзти.
      - Як так їхать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не втече. Та й ноги розiм'яти хочеться.
      Ми перелазимо через заднiй борт i стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю.
      Ява враз присiдає i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу i кривиться:
      - Ч-чорт... пiдвернув...
      Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже вiд'їхала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В разi чого, хоч у рiвчак попадаємо - все-таки захист...
      - Iти можеш? - для годиться питаю я.
      - Спробую, - ховає очi Ява.
      Якийсь час вiн кульгає, та потiм забуває i перестає кульгати.
      Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати - так повiльно вона сунеться.
      Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею.
      Ми схвильовано перезираємося.
      О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
      Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?!
      О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапляється один, та й то не на кожний мiльйон.
      Вiн - наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно - винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, "унiверсальний винахiдник-iзобретатель". Я не знаю, чого вiн не вмiє або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах - просто не злiчити...
      Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старої виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку - пуфф! - i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрiв...
      Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу "дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю"...
      Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього!
      Одчиняєш хвiртку - i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!"
      Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч - дивiгься! - кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною бегемота вбить можна!
      Лiворуч - колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете?
      Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити.
      Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого.
      Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться - волосся свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, - не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.
      Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. "Руський человек", як каже дiд Салимон..Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя.
      Був вiн добряга, якого свiт не бачив.
      Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, - останнє оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бiблiотечну книгу.
      - Ех - казав вiн, - i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю'
      Але нiхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по "западному полушарiю".
      Дiтей вiн любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали - нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, - просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день їздив туди. I сьогоднi якраз поїхав - ми точно знали.
      А в цей час Книш...
      Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, - обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! - фанерний чоловiчок з-за кущiв: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш зник усерединi.
      - Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, - метнув на мене Ява гострий погляд.
      - Нащо?!
      - Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк - за океан.
      I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
      ...Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича... I тут - шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах - ми з Явою. Раз у раз Книш обертається i стрiляє в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори... Мужнi нашi обличчя сповненi героїзму i вiдваги.
      Потiм - хоп! - моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають... I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi "За отвагу". Внизу - море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява i Павлуша!", "Назвемо Київське метро iменами героїв!", "Перейменуємо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!" Оркестр грає туш... I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че щип! "Ти що?.." Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!" - i не помiтив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.
      I наскiльки повiльно пiд'їхав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'їздить.
      Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже.
      - Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу:
      - Риск! Може й зiрватися.
      - Може, - говорить Ява i знову хукає.
      Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках - i менi щипле в носi, як вiд цибулi.
      - Але не можемо ж ми допустить.. - каже Ява - Iсторiя нам не пробачить.
      Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
      - Ну, тодi на всяк випадок - прощай! - зiтхаю я
      - Прощай! - зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше.
      Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно - де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi!
      Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.
      Ява бере її.
      Одкриває...
      В коробцi.. синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
      Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще...
      - Обережно .. Обережно .. Обере... - завмираю я, вiдступаючи.
      Ба-ббах-х!
      Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало. .
      Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?
      Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?
      Я розплющую одне око, потiм друге.
      Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.
      Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється...
      Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.
      От тобi й "ба-бах!" - Яво! - гукаю я. - Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.
      - Пильнуй термоса!
      "Але вже пiзно - майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм...
      Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?
      Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.
      Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла... За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.
      РОЗДIЛ VI
      Виявляється, то глобулус! Космiчнi мрiї Фарадейовича. "Життя заплутана i складна штука!"
      - "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! - пхикаю я.
      - Мовчи! "Давай злiземо!" "Ноги розiм'яти!" Герой! - пхикає Ява.
      Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тiєю "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.
      Фарадейович приїхав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за "велику послугу". Виявляється, "спецзавдання" давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос.
      Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу.
      Ми прибiгли якраз вчасно - Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати
      - Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! - заканючили нетерплячi дiвчата.
      - Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзнаєтесь, на Високому островi.
      I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
      Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту.
      Але тут двометровий здоровило - дев'ятикласник Гришка Бардадим спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:
      - Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!
      I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi.
      У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо!
      I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж двiйки одержують.
      А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.
      Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я - Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.
      Високий острiв - один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.
      Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк вiд озерця - не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
      По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила - то була його мисливська база, або, як вiн казав, "президенцiя". Самого Бурмила не видно - або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або .. Та ми про це вже майже не думаємо (пiсля "атомної бомби на транзисторах" якось не думається).
      З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок.
      Троє човнiв причалює до острова.
      Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його.
      Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i уривається вiд хвилювання - вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє вiдкриття):
      - Так-от... дорогi товаришi-громадяни, оце-о... тут... усерединi... прилетiло до нас... знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да... сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв... Знаєте, що тут? Тут... тут... товаришi-громадяни... майбутня їжа астронавтiв... зоряних небожителiв майбутнiх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть - хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосi - новий вид такої водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела... Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторiї... I прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв.
      Ми з Явою слухали не дихаючи.
      - Чуєш, їжа астрономiв, а ми... - шепочу я пересохлими губами.
      - Астронавтiв, дурило! Астрономи - це тi, що у трубу дивляться. Тi сало їдять i вареники, як ми з тобою.
      - Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! - шепочу я. I уявляється менi:
      ...Велетенська ракета на стартi... астронавти, що заходять у ракету, люди бiля пiднiжжя ракети . Враз вони розступаються, пропускаючи автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими лiтерами написано: "Глобулус "Привiт з Васюкiвки". "Глобулус "Особо-Васюкiвський..."
      ...А тодi - Марс... У прозорому шоломi, в скафандрi стоїть астронавт на тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на здоровеннецьких пуголовкiв, i пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i показують великий палець - во!
      Тiльки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса...
      - Глобулус - одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, - захоплено говорить Фарадейович, - i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите .
      "Ой здається, i озброєним теж..." - тремтить моє серце.
      - Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо пiдгодовувати... вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите...
      "Побачите-побачите.. якщо буде, що сiяти... О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?"
      Зараз Фарадейович одкрутить кришку i.. I буде страшний "пшик", як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихикає - я його знаю.
      I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери'") нiмiємо вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати "Кого ти найдужче любиш?" - стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато "Ану скидай штани, лобуряко!", а мама: "От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!"). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас ("А киш, малявки!") на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше...
      Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить:
      - Увага, товаришi-громадяни, ви-ли...
      Ми з Явою блискавично перезирнулися,
      - Гой!
      - Вой!
      Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу - ми.
      - Стiйте! Не лийте!
      Ви пам'ятаєте, у спектаклi "Ревiзор" Гоголя є наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
      - Що? - здивовано запитав вiн.
      - Ми... - сказав Ява i глянув на мене.
      - Ми... - сказав я i глянув на Бардадима.
      - Ми... - повторив Ява i теж глянув на Бардадима. - Ми... тiльки вам можемо... по секрету...
      Фарадейович усмiхнувся.
      - По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
      Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.
      I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав:
      - А тепер скажiть усiм... Хай нам надають... по западному полушарiю... Ми згоднi.
      Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:
      - Он воно що .. Гаразд...
      Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.
      - Так-от, товаришi-громадяни, - сказав Фарадейович. - Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi...
      Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув:
      - Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
      Потiм випростався i вголос промовив:
      - Думаю, вiрно пропонують вони, га?
      - Вiрно! Правильно!
      - Очистить! Звичайно! - почулися голоси.
      - Секрет! - через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву.
      Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i засмiялися.
      А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас.
      Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: "Пийте, хлопцi, озеро!" - Їй-право, вихлебтали б до дна!
      Незабаром озеро уже чисте - анi рясочки. Всi вилазять на берег.
      Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було "поживним середовищем", в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою.
      - Скажiть, будь ласка, - несмiливо питає Ява, - а який вiн буде? Коли прийметься?
      - Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?
      Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.
      - А який же хоч вiн на смак? - почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з "президентi", але нам було не до нього).
      - Як вам сказати, - обернувся до Бурмила Фарадейович. - Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
      - На салат? Скажiть! Виходить, пiд "столичну" саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'
      I вiн хрипло зареготав.
      - А чому ж, будь ласка, - так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:
      - Та нi, я жартую. То я так, посмiяться... для смiху.
      Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: "Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй. "
      Але Явi я нiчого не сказавше наважився.
      Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.
      Куди не поткнешся
      - Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.
      - Кажуть, корисна - страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.
      - А що ти думаєш - космонавтiв тобi макухою годуватимуть.
      - Авжеж, для них що е найкращенького придумають.
      - Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.