Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

      - Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо... - почувся несподiвано гучний голос режисера. Вiн уже, виявляється, стояв бiля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як вiн опинився на плоту, ми так i не помiтили - наче пройшов просто по водi, мов Христос.
      Жандарм i дядько покидали цигарки. З берега по кладцi пiдбiг до них юнак у беретi. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче iграшкова класна дошка, i на нiй крейдою написано:
      "артем"
      297 1
      - Увага!. Почали!.. Мотор!.. - крикнув режисер. Юнак у беретi розчепiрив отой "шлагбаум" на дощечцi, пiднiс до самiсiнького носа жандармового - клац!
      - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль перший... - крикнув юнак, дощечку пiд пахву i пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладцi. Тодi Артем враз вирвав руки, розмахнувся... бемц! - жандарма в груди. Жандарм - беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здiйнялися аж до неба - не те, що вiд мого весла! Мить - i вже з води стирчать тiльки жандармовi чоботи. А Артема й слiду не стало. Закипiла вода - тиць? - вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очi залiпило, з носа тече, звiдусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на пiвтора метра. Ух ти! Здорово грає.
      - Та радiйте ж, радiйте! - почулося враз з плоту одчайдушне режисерове.
      Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, пiдхопилися... у мене не було дзеркала, i я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви i в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуватi. Очi витрiщенi, роти роззявленi, перекривленi. То була, звичайно, не радiсть. То було казна-що.
      - Стоп! - закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло.
      - Ви що, поснули? Хто за вас гратиме - я? Ви ж в одному кадрi з жандармом. Жандарм падає... Наїзд трансфокатора - ви радiєте... Я ж попереджав. Зiпсували менi перший дубль. I жандармовi треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.
      Ми сидiли, як побитi. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадiти. Ну що ви хочете! Це ж все-таки наша перша в життi зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Аркадiй Райкiн!
      Жандарм вилiз iз води, посварився на нас кулаком, але без злостi, усмiхаючись. Ще й пiдморгнув. I пiшов за тонваген перевдягатися.
      - Нехорошо вийшло! Пiдвели ми їх! Давайте хоч зараз добре зрадiємо! зашипiв з корми Ява.
      - Ага, - сказав Будка.
      - Нуда, - сказала Валька.
      - Авжеж, - сказав я.
      Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собi радiсть, - сидiв i згадував все найкраще, найрадiснiше, що було в моєму життi: i як менi новi футбольнi бутси купили, i як я найбiльшого на баштанi кавуна вкрав, i як мiй ворог вiдмiнник Карафолька двiйку з фiзкультури схопив... Я спiймав на собi Явин погляд. Вiн дивився на мене з уїдливою посмiшкою. Я знаю, що вiн згадує! Вiн згадує, як я, стрибаючи при всiх з верби у воду, зачепився трусами за гiлку, розпанахав труси i летiв у воду голий... Ну добре, хай згадує, менi для мистецтва не жаль! Аби тiльки зйомку не зривав!
      - У, гад, жандарм Європи, так тобi й треба!.. Хi-хi-хi-! - це шепоче про себе поряд зi мною Будка - настроює себе, готується. Менi не видно i не чути, як готується Валька, але я певен, що вона теж готується. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадiємо!
      З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухiсiнькому мундирi - наче й не падав у воду.
      I от знову вони стоять з Артемом на кладцi.
      - Увага... Починаємо... Мотор! - кричить режисер. I знову пiдбiгає юнак у беретi, клацає своїм "шлагбаумом" i вигукує:
      - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль другий...
      Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у водi... Ми пiдхоплюємося...
      - Стоп! - кричить режисер.
      - Тю-у-у...
      Пропав такий заряд...
      Виявляється, тiкаючи, Артем послизнувся i впав. Вiн був ще в кадрi. А Артем - герой i не повинен падати. Герої не падають. В кiно падають тiльки негативнi персонажi.
      Винуватий Артем бубонiв:
      - Звичайно... Накидали тут лушпиння якогось... I канатоходець послизнеться...
      Режисер хмуриться i мовчить. Головних героїв фiльму режисери не лають. Режисери лають лише статистiв.
      Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усмiхається i не пiдморгує. Iде за тонваген перевдягатися.
      I от знову...
      - Увага... Починаємо .. Мотор!
      Клац! - "шлагбаум".
      - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль третiй...
      Бемц! Беркиць! Шубовсть!
      - Ура! Га-га-га! Го-го-го! - мов скаженi, по-справжньому радiємо ми, радiємо не стiльки "по ролi", скiльки тому, що нарештi нас знiмають. Бачимо, режисер усмiхається, киває нам, задоволений. Ну все!
      - Стоп! - гукає раптом оператор. - Не годиться! Гiлляка перекриває дiвчину..
      От iще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, нiби вона винна, що iї перекриває якась гiлляка...
      - Зрубати гiлляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть пiдготувати зйомку! Зриваєте менi роботу! Чортi-що робиться на цiй студiї! - кричить режисер невiдомо на кого.
      Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не виннi. Ми добре зiграли. Режисер нам кивав i усмiхався. I це справдi свинство, що цей дубль зiпсовано. Виходить, даремно ми радiли.
      Жандарм вилазить з води, нi на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, - видно, лається... Що ж, ми його розумiємо. Падати у воду не легше, нiж радiти.
      - Увага... Почали... Мотор!
      "Шлагбаум".
      Клац!
      - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль четвертий .
      Бемцi Беркиць! Шубовсть!
      - Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. I-i-i!..
      - Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.
      Будеш тут виразним - четвертий раз у воду гепатися!..
      - Увага... Почали... Мотор!..
      "Шлагбаум".
      Клац!
      - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль п'ятий.
      Бемц! Беркиць! Шубовсть!
      - Стоп!
      У жандарма одклеївся один вус... А що ж ви хочете! Таких тортур живi вуса не витримують, не те що приклеєнi.
      Iде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.
      - Увага!.. Почали... Мотор!..
      "Шлагбаум".
      Клац!
      - "Артем"... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль шостий...
      Бемц! Беркиць! Шубовсть!
      - Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хi-хi!. - стараємся ми.
      - Стоп! Молодцi! Нарештi! Здається, тепер все! Гаразд! - задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радiснiй усмiшцi. I раптом вiн застигає, вирячивши очi.
      - Що це?! На руцi!
      Я не розумiю, що це до мене, i якийсь час iще радiсно посмiхаюся Будка штовхає мене в бiк. Я дивлюсь на свою руку i все розумiю...
      - Го-годинник... - мимрю я.
      - Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцiї носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну! - якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним своїм голосом закричав.
      - Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка! - а тодi знову плаксиво до мене: - Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно!
      У мене враз задерев'янiло всерединi, я опустив голову i сказав:
      - Не оддам!
      - Га?! Що?! - не повiрив своїм вухам режисер.
      - Не оддам.. Це не мiй годинник... Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазяїновi оддати мушу.
      - То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!
      - Якщо так - я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.
      - Ну, давай уже менi той нещасний годинник .
      - Еге... Якi бистрi! - кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.
      - Не довiряєш? - усмiхається жандарм.
      Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:
      - А я тобi на пляжi довiрив... Не побоявся...
      Наче мене батогом по спинi вперiщили - тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?
      - Не впiзнаєш? - усмiхається жандарм.
      Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь... Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви - вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.
      Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув:
      - У-у... Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть.
      - Бачу - всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смiється, i Будка, i Ява рота розтягує. Значить, це вiн-таки, вiн - наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу:
      - А чого ж ви такий... Казали: "Цар, цар", а насправдi - жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Києву царя шукали.
      Ще дужче засмiялися всi.
      - Все правильно, - сказав жандарм-незнайомець. - Щодо царя - нiякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма - двi ролi. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав своїм годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв... Дуже я тодi поспiшав... На репетицiю... Менi Максим Валер'янович розказав про вашi переживання... Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг - попередив i адресу свою залишив....
      - Ну досить, досить... - усмiхаючись, перебив його режисер. - Потiм побалакаєте. У вас-то добре закiнчилось, а от у мене! Бiжiть переодягайтесь. Перезйомка! I все через вашого ж годинника!
      - Боюсь, що нiчого з переодяганням не вийде, - зiтхнувши, сказав цар-жандарм. - Це був останнiй сухий мундир, - i вiн двома пальцями взяв себе за край галiфе, з якого струменiла вода...
      - Як?!. Клаво! Клаво! Де сухi мундири для жандарма? Щоб зараз же менi були сухi мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте менi зйомку!
      - Євгене Михайловичу! У костюмернiй було шiсть мундирiв. Всi шiсть... пiдмоченi... Клава захихотiла. - Бiльше взяти нiде. Треба ждати, поки висохнуть.
      - Що - ждати? Що - ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сiдає, кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сiдати.
      - Євгене Михайловичу, - спокiйно сказав оператор. - Я думаю, перезнiмати не треба... Я певен, що годинника в кадрi не було... Я б його помiтив... От проявимо плiвку, i ви переконаєтесь...
      - А якщо був?
      - Тодi перезнiмемо.
      Операторовi таки пощастило вмовити режисера...
      Режисер оголосив перерву на обiд.
      - Пiсля перерви знiмаємо епiзод "Зустрiч Артема э Марiєю"...
      - Ви, друзi, не тiкайте, - сказав нам цар-жандарм. - Я зараз перевдягнуся i вийду. Я сьогоднi бiльше не знiмаюсь. Марiю граю не я... Тож не тiкайте. Сьогоднiшнiй день нам треба вiдзначити. Максиме Валер'яновнчу, ви почекайте мене бiля прохiдної. Добре?
      Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидiв на стiльцi бiля тонвагена, закивав, усмiхаючись.
      Ми пiшли переодягатися. А потiм пiдiйшов асистент, той, що приїздив до нас, i вручив нам усiм по три карбованцi. Виявляєгься, всiм статистам, хто бере участь у зйомцi, платять за день по троячцi. Оце здорово! Мало того, що ти в кiно знiмаєшся, славу здобуваєш, так тобi ще й платять за це.
      Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:
      - Спасибi вам, дорогi друзi, за допомогу. Молодцi! Створили дуже переконливi образи революцiйне настроєних дiтей бiднякiв перiоду 1905 року. Якщо доведеться перезнiмати, ми вас запросимо. До побачення!
      I вiн кожному з нас потис руку. Цi режисеровi потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрiй у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.
      Бiля пам'ятника Пушкiну Олег Iванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксi, i ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тiльки "до шiстнадцяти не...", а мабуть, i "до вiсiмнадцяти не..." - ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горi над Хрещатиком, на найвищiй, як кажуть, точцi Киева, - в ресторан "Москва". I через усi шiстнадцять поверхiв пiднялися швидкiсним лiфтом на самiсiнький дах.
      Весь Київ лежав пiд нашими ногами, iграшковi машини i тролейбуси сновнiалн по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. I видно було так далеко, що, здається, ще трохи - i побачиш рiдну Васюкiвку...
      Ми сiли за столик, i до нас одразу пiдбiгла молоденька офiцiантка, ще здалеку всмiхаючись i вiтаючись з нами, а певнiше - з Олегом Iвановичем i з Максимом Валер'яновичем. Так вiтаються тiльки з тими, кого добре знають, поважають i люблять.
      Олег Iванович почав замовляти всiлякi страви. Довгб замовляв офiцiантка двi сторiнки у блокнотi списала.
      Повз нас пробiг якийсь дядечко-офiцiант i теж дуже лагiдно привiтався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Iвановичу. Офiцiант держав на руцi велику тацю з тарiлками, iдо парували i дуже смачно пахли.
      - Що це так пахне? - тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нiчого не їли навiть про бутерброди свої забули).
      Офiцiантка почула i повернула до Яви свою усмiшку:
      - Це шнiцель. Хочете?
      Ява почервонiв як мак. Вийшло, що вiн напросився на той шнiцель.
      - Аякже, аякже... Всiм шнiцелi неодмiнно. Ми ж голоднi, як вовки! Цiлий день знiмалися... - голосно на весь ресторан сказав Олег Iванович.
      Тут уже ми всi четверо почервонiли - вiд задоволення i гордощiв.
      Офiцiантка кудись побiгла i почала носити на наш стiл рiзнi пляшки й тарiлки.
      Ми бенкетували в ресторанi, як справжнi дорослi артисти. Ми їли численнi закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, iкру, краби... їли шнiцель... їли тiстечка, цукерки й морозиво...
      Максим Валер'янович i Олег Iванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, вiд якого на нас тiльки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Iванович:
      - Дозвольте випити за вашi успiхи, юнi друзi! За вашi першi кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають i великi муки, великi страждання... i велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!
      Ми дозволили.
      Ми сидiли i нищечком озиралися навсiбiч. Якiсь вусатенькi молодики i фарбованi дiвчата, що сидiли за сусiднiми столами, перешiптувалися, позираючи на нас...
      Це була слава.
      Та слава, про яку ми так давно мрiяли.
      Так от вона яка - слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочцi, весь Київ пiд ногами, галан-тиц, шнiцель, шампанське i гикавка... Хорошо!
      Випивши за нашi успiхи й за наше щастя, Олег Iванович iа Максим Валер'янович дали нам спокiй i завелися за якогось Степана Степановича, який "нi бiса не тямить, вибачте, в мистецтвi i тiльки заважає створювати справжнi художнi фiльми".
      Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловiком, але ми вiдчували до нього вдячнiсть, бо через ньою ми могли нарештi вiдпочити вiд свого щастя i придiлити належну увагу тiстечкам, цукеркам i всiм тим ласощам, що стояли на столi. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три днi потiм болiли животи...
      * * *
      ...А через три днi, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої першi в життi заробленi на мистецтвi троячки. Ми протринькували їх i колективно (разом з Будкою i Валькою), i iндивiдуально (удвох з Явою).
      Ми з Явою немов переродилися пiсля того "зйомочного дня". Ми ходили замрiянi, меланхолiйнi, задуманi, наче соннi.
      Нас не тiшили нi захопливi iгри у густих чагарниках попiд лаврою (Будка ввiв нас у свою компанiю, яка виявилася зовсiм не злочинною i щодня грала у щось цiкаве). Нас не манили тихi прогулянки з Валькою i її подругами.
      Нас не тiшили всi численнi радощi "мiстечка розваг", куди широку дорогу одкривали нам нашi троячки. Iншого, зовсiм iншого ждали серця нашi. Лаштунки, декорацiї, грими, приклеєнi вуса й брови, вогнi рампи, прожектори, кiнозйомочнi апарати i... аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кiнозйомках не аплодують), - от чого хотiлося нам нестримно, шалено, до болю...
      Ми ходили на дорогу i дивилися, чи не їде по нас асистент з кiностудiї. Але асистент не їхав. На студiю нас бiльше не запрошували. Нi зйомки, нi перезйомки для нас не було.
      Тодi ми йшли i довго ходили по мiсту, зупиняючись бiля театрiв, дивлячись на яскравi афiшi i зiтхаючи.
      А потiм iшли i з горя пропивали свої троячки на газованiй водi з сиропом.
      I от одного разу, сидячи у павiльйонi "Соки-води" на бульварi Дружби народiв за склянкою доброго лимонаду, ми... Ну, звичайно, це була Явина iдея. Як все генiальне, вона була дуже проста, i дивне, що вона не народилась у нас ранiше. Створити театрi... Свiй власний театр у Васюкiвцi! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потiм розпадається. Нi? Театрi Справжнiй постiйний театр з багатим репертуаром... З емблемою (у МХАТI чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробi (дiд Салимон отака кандидатура для цього?), з бiлетами вiд карбованця - перший ряд, до двадцяти копiйок - гальорка (обов'язково! Безплатно тiльки паршивi драмгуртки виступають)... Словом, справжнiй художнiй театр. А що? Сiльська "Третьяковка" може бути, а сiльський МХАТ - нi?
      Бiльше в Києвi робити нам не було чого. I хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домiвкою, вмовили тiтку взяти квитки i почали збиратися.
      Великi дiла чекали на нас у рiднiй Васюкiвцi.
      РОЗДIЛ XV
      Загибель Яви Станiславського i Павлушi Немяровича-Данченка. I все-таки ми живемо I Держись, людство!
      I от ми лежимо горiлиць на травi, дивимося у небо, де глузливо пiдморгують нам зiрки, i страждаємо. На весь космос, на весь Всесвiт страждаємо. I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
      Ну як тепер показатися людям пiсля такої ганьби! Як подивитися їм у вiчi...
      I це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля пiдкрадалася до нас заздалегiдь.
      Вперше вiдчули ми це тодi, коли в клубi показували новий, щойно вилущений на екрани фiльм Київської кiностудiї iменi Довженка "Артем".
      Про те, що в цьому фiльмi головнi ролi революцiйне настроєних дiтей грають артисти Рень i Завгороднiй, давно знало не тiльки наше село, а й три сусiднiх: Пiски, Яблунiвка i Дiдiвщина... I оскiльки фiльм показували спершу у нас - нетерплячi нашi родичi з Дiдiвщини, Яблунiвки й Пiсок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах i велосипедах у Васюкiвку.
      В клубi нiчим було дихати вiд родичiв.
      Ми з Явою сидiли у першому ряду в бiлих сорочках i новеньких рипучих черевиках поруч iз головою колгоспу Iваном Iвановичем Шапкою i завклубом Андрiєм Кекалом. На афiшi, яка вже три днi висiла на дверях клубу, величезними лiтерами було написано, що пiсля перегляду буде "зустрiч з учасниками картини..." Андрiй Кекало вважав це за "пункт номер один" у планi культроботи на травень мiсяць. Ми три днi не грали у футбола, писали конспект зустрiчi i хвилювалися.
      I от почало крутитися кiно. Ми витягли вперед шиї i завмерли.
      Кiно крутилося.
      Уже прокрутилося пiвкартини.
      Нас не було...
      I раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Iвановича, "нашого жандарма", на смерть убили революцiйнi маси. Ми похололи... Як же це так? Як же вiн, мертвий, буде затримувати Артема на кладцi? I як же тепер буде з нами?
      Судомливо вчепившись руками в стiльцi, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво - що жандарм оживе (чого тiльки не буває в кiно!) Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фiльмi нi рiчки, нi кладки, нi - бемц! беркиць! шубовсть! - нi революцiйне настроєних дiтей бiднякiв... Не було того епiзода, в якому ми знiмалися... Не було зовсiм...
      I коли в залi нарештi спалахнуло свiтло, ми сидiли у своїх бiлих сорочках i в нових рипучих черевиках жалюгiднi й нещаснi. Але нашi родичi були хорошi родичi, благороднi i лагiднi. Замiсть того, щоб смiятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.
      - Нiчого, нiчого.. Мать, щось у них сталося такеє, що... - казав двоюрiдний дядько з Дiдiвщини.
      - А скорiше всього з технiчних причин... Через який-небудь брак... Самi ж розказували, як воно марудно знiмалося, - казав троюрiдний брат з Яблунiвки.
      - Ага, ага... Плiвка засвiтилася абощо... Всяке буває, пiдгалдикувала п'ятиюрiдна тiтка з Пiсок.
      Один тiльки завклуб Андрiй Кекало позирав на нас косо - ми йому зiрвали "пункт номер один" у планi культроботи на травень мiсяць.
      Родичi як у воду дивилися. Через кiлька днiв прийшов iз Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вiтання i дуже вибачається, але епiзод на кладцi довелося, на жаль, вирiзати, бо вiн "не монтувався" (а взагалi вийшло дуже добре, вiн нам щиро вдячний за допомогу i аж плакав, коли вирiзав, - це його слова).
      Отакий пшик вийшов у нас з кiнематографом... Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долi мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажнi шминдрики, гiршi за Хлестакова, i не звернули на це уваги. I от тобi маєш. Лежи тепер i плач, i гризи землю, i вовком вий на рогатий мiсяць.
      I не так нам боляче й гiрко через свiй особистий провал, через свою особисту ганьбу i сором! Що там нашi особистi болi й страждання! Скiльки разiв переживали, переживемо й тепер!
      Головне, що завдає нам найбiльших, найболючiших, найнестерпнiших страждань, - це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданцi, як жалюгiднi пiдлi штрейкбрехери... Ми ж зiрвали весь спектакль, пiдвели всiх. Багато-мiсячна робота усього ВХАТу через нас пiшла у помийницю...
      Багато рiзних грiхiв було у нас на совiстi. Але нiколи ми не були зрадниками. З найбiльшим презирством i огидою ми завжди ставились саме до зрадникiв. I от...
      - У-у, задрипанцi нещаснi, шмарогузи поганi! - крiзь зуби лає нас Ява.
      - Зазнайки поганi, барахольщики нещаснi! - крiзь зуби лаю нас я.
      - Чемайдани безголовi, а не артисти...
      - Гнидики обскубанi...
      - Авжеж було соромно стояти i екати по-баранячому, слiв не знаючи. Але ми мусили залишатися на сценi - i якось виплутуватися.
      - Ну да, ми повиннi були врештi набратися мужностi i спитати суфлера, що там говорити далi. Ну посмiялися б люди трохи, i спектакль би поїхав далi. А так...
      Нам навiть страшно уявити собi, що зараз вiдбувається в клубi... Оце, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорiвна i сумним голосом сказала, що спектакль одмiняється, бо, як всi бачили, Бобчинський i Добчинський втекли, зрадники, з бонового поста. Зал загув обурено. Яких тiльки слiв не посипалося на нашi голови! Рiднi матерi i то вiдмовилися вiд нас у цю хвилину. Що ж робить тепер? Чим зарадити бiдi? Який вихiд знайти з нашого безвихiдного становища?
      Нема виходу...
      Кинутися з моста у воду, втопитися?
      Нiхто ж не пожалiє навiть... Скажуть - так їм i треба, штрейкбрехерам шмаркатим. Нема виходу. Нема...
      * * *
      ...Прийде завтрашнiй день, i ми дiзнаємося, що трохи забагато на себе взяли, трохи переоцiнили свою роль у життi суспiльства. Ми дiзнаємося, що спектакль зовсiм не зiрвався, що Городничий пiсля нашої втечi не розгубився i сказав:
      "Так я й знав, що цi нiкчемнi боягузи Бобчинський i Добчинський перелякаються i втечуть. Добре, що я перед цим зустрiв їх на вулицi i зони менi все розказали..." I ловкач Карафолька жваво переказав усе те, що мали говорити ми з Явою. I спектакль пiшов-поїхав як по маслу. Актори блискавично перебудовувалися на ходу, всюди потiм те, що мали говорити ми, говорив хтось iз персонажiв. Глядачi нiчого навiть не помiтили. Наче Гоголь написав "Ревiзора" без Бобчинського i Добчинського. Спектакль пройшов з шаленим успiхом. Аплодували так, як нiколи не аплодували нiяким справжнiм приїжджим артистам... I виконавець ролi Хлестакова Коля Кагарлицький, тихий, затрушений Коля Кагарлицький, якого навiть не всi сусiди на кутку знали, - в один цей вечiр прославився на все село. Прославився так, що ще трохи, i його iм'ям назвали б одну з сiльських вулиць. I тодi раптом ми зрозумiли, що для того, щоб домогтися успiху, треба передусiм довго-довго i наполегливо трудитись (як трудився Коля Кагарлицький). Ця стара i така вiдома iстина, яку повторювали, вбивали, втокмачували протягом усього нашого життя нам у голови i батьки, i вчителi, i дитячi письменники i про яку завжди так легковажно думалося: "А, то для дурнiв, для неспособнихi" ця стара iстина раптом дiйшла до нас. Дiйшла до самого дна душi. Дiйшла так, як доходили правила з арифметики: раз - i все ясно. Довго з сумом будемо думати ми про жорстоку невблаганнiсть цiєї iстини.
      * * *
      Але все це - завтра. Завтра!..
      А сьогоднi ми ще нiчого не знаємо... Ми лежимо голiчерева у травi i тихо стогнемо...
      Покотилася в небi зiрка.
      Затьохкав у кущах безжурний закоханий соловейко. Неподалiк у свинарнику щасливо рохкає спросоння чиясь вразлива свиня, згадуючи щось своє приємно-свиняче.
      Десь далеко-далеко, аж у Дiдiвщинi, валують собаки.
      Пахне молодою свiжою зеленню, медвяним цвiтом i коровами.
      Прекрасне i неповторне земне життя буяє, несучись у зоряному просторi безмежжя...
      Раптом Ява пiдхоплюється, сiдає, обхоплює зiгнутi ноiи руками i тикається пiдборiддям у колiна. В очах його стрибають бiсики.
      - Артистiв з нас не вийшло - це точно! - рiшуче говорить Ява. - Я тепер сам нiзащо не хочу бути артистом. Хай менi платять у день сто карбованцiв - не хочу. Менi така нервова робота не пiдходить... Провалюватись... переживати... Це менi дуже вредно для здоров'я. Знаєш, у мене iдея, Павло...
      "Павло?"
      Я вирячився на нього.
      Нiколи вiн не називає мене Павлом. Щось у лiсi здохло, - дуже вже, мабуть, серйозна iдея, раз вiн так офiцiйно мене називає.
      - Денисович... якщо вже так, - пiдказую я.
      - Можна й Денисович... - сказав вiн, навiть не усмiхнувшись. - Так-от, Павло Денисович, минулого лiта у нас з вами, по-моєму, було чимало пригод. Так? Так... Якби цi пригоди були не з вами, а з кимось iншим i цей хтось iнший розказав би i'х вам - було б цiкаво? Так? Так от у мене iдея: ми сiдаємо i пишемо книгу про нашi пригоди... Напишемо книгу, заробимо торбу грошей i поїдемо у кругосвiтню подорож. На матерiалi тої подорожi знову напишемо книгу, знову долучимо торбу грошей i знову гайнемо у якiсь мандри. I закрутиться машинка... I ми станемо письменниками... А що - погано? Письменники... Ми з тобою... Стоїмо i пишемо автографи... Карафольцi, Колi Кагарлицькому, Гребенючцi... Га? Здорово! Як ми ранiше не додумались? Письменники... Це, брат, не те, що артисти... Артистiв тисячi, а письменникiв - одиницi. От скiльки ти письменникiв знаєш? Ну, Пушкiн... Ну, Шевченко... Ну, Глiбов, Квiтка-Основ'яненко, Котляревський... Ну, Толстой... Ну, Чехов... Це - класики... А з сучасних? Ну, Гайдар... Ну, Чуковський... Михалков... Ну, Забiла, Бичко, Кава... Ну, Комар... I - все! Письменники - це брат, такi люди, що... А у дитинствi, мiж iншим, були звичайнiсiнькi собi пацани, вродi нас...
      Я слухаю i дивлюсь на Яву з захопленням. Ну що це за хлопець! Який вiн умниця! Як добре мати такого розумного Друга!
      - I, головне, риску нiякого, - веде далi розумний Ява. - У крайньому разi пришлють на доробку... Як Андрiю Кекалу.
      Наш сiльський поет завклуб Андрiй Кекало уже кiлька рокiв надсилає свої вiршi в усi республiканськi, обласнi та районнi газети України. Стiльки листiв, як вiн, нiхто в селi не одержує.
      Коли його питають:
      "Ну як поетичнi справи?"
      Вiн гордо вiдповiдає:
      "Прислали на доробку..."
      Доробляє вiн, доробляє, а там, диви, у якiйсь районнiй газетi - тиць! - i надрукували.
      - Ага, канєшно, канєшно, - кажу я з жаром. - Доробка так доробка! Подумаєш... Всi доробляють. Нiчого страшного.
      I ми тут же починаємо обговорювати Явину iдею. Як будемо писати?
      Дуже просто - од руки. Як Пушкiн i Шевченко. Деякi письменники пишуть тепер на машинцi. Ми не будемо. По-перше, з нашим умiнням одну сторiнку три днi треба мучити. По-друге, хто нам дозволить цокати у сiльрадi на машинцi. Правда, є ще в Кекала, але вiн своєї машинки конкурентам не дасть. Вiн сам щодня цокає.
      В якiй формi будемо писати?
      Прозою... Тiльки прозою. Нiяких вiршiв. I все - як було. Нiчого не брешучи i не додаючи (хiба що, як воно у письменникiв називається, "художнi деталi"). I писати будемо вiд першої особи (так завжди щирiше виходить). Та й смiшно називати себе самих "вони".
      Ми - це ми, звичайно.
      Але весь час писати "ми" теж якось воно не той... Кожен окремо нiчого зробити не може. Нi чхнути, нi почухатись, нi в носi поколупати. Треба писати "ми чхнули", "ми почухалися", "ми поколупали в носi"... Дурниця якась! Чого це я мушу чхати або чухатись, коли не хочеться! Тiльки "за компанiю"?! Та й зовсiм воно не художньо виходить.
      Думали ми думали i надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати вродi як один - "я". А другий - уже по iменi. Першу книжку один буде "я", другу другий.
      Кому першим бути "я" - жеребкували тут же одразу. Випало менi.
      Ява спохмурнiв, йому дуже хотiлося першим бути "я": i iдея ж його, i взагалi вiн звик завжди перед вести. Вiн, мабуть, розраховував на моє благородство, - що я запропоную: "Будь ти, Яво, першим..." Але я не запропонував. Менi не хотiлося на цей раз бути благородним, менi хотiлося бути "я"... тим бiльше, раз чесно випало. Я ж не махлював. Ява, звичайно, не став сперечатися.
      - А назва, знаєш, буде яка? - сказав вiн. - "Незнайомець з тринадцятої квартири" або "Злодiї шукають потерпiлого". Здорово? I пiдзаголовок "Пригодницька повiсть..." Читачi у черзi стоятимуть... Га?
      - Здорово, - сказав я.
      Хоча назва менi не зовсiм подобалась. Дуже вже детективна, несерйозна. Менi б хотiлося, щоб була якась романтична, пiднесена...
      Але вiдмiняти Явину назву пiсля того, як вiн не став "я", - було б свинство.
      Так i лишилося: "Незнайомець з тринадцятої квартири. або Злодiї шукають потерпiлого". Пригодницька повiсть.