Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

      - Мда а! - почув я раптом над головою. - Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!
      Лайнувшись про себе останнiм словом, я пiдвiвся.
      На похилiй брилi дота, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Iванов. То був вiн! I десь у глибинi душi ворухнулася в мене схвальна думка: "А вартовий вiн таки непоганий, не пропустить".
      Митя Iванов дивився на мене беззлобно, з цiкавiстю. Мої геть пожаленi кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.
      - Ну, так що тобi треба? - спитав вiн усмiхаючись.
      - Нiчого, - я ще не встиг придумати.
      - Нiчого? Гм. Значить, дурень, - з розчаруванням сказав вiн. - А може, все-таки треба?
      I раптом у мене майнула думка: "А може, це все спецiально? Щоб мене перевiрити?"
      Ну, так ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч менi б дуже хотiлося довести, що я таки не дурень, але не скажу нiчого.
      РОЗДIЛ XV
      Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табiр
      Зненацька на дорозi загарчав мотоцикл i, чмихнувши, враз замовк зупинився.
      - Iванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозi? - почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.
      - Та от, товаришу старший лейтенант, порушник... Пацан якийсь. Я його жену, а вiн лiзе...
      Кущi розсунулися, i з'явився офiцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене i спитав:
      - У чiм рiч, га?
      Я теж пильно глянув на нього i мовчки знизав плечима. А в головi шалено крутилося: "Той чи не той? Той чи не той?" I нiяк я не мiг згадати, з вусиками був той чи без. Та хiба за тi лiченi секунди, поки вiн передавав менi листа, можна було щось запам'ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжеие, усмiшка бiлозуба. I на погонах три зiрочки... Здається, таки той.
      - Ти що - нiмий, да? Не розумiєш, що тобi кажуть? А що з вухами? Чому такi червонi? I шия... Iванов! - вiн раптом мегнув блискавичний погляд у бiк солдата. - Ти що . га?
      - Та що ви, товаришу старший лейтенант!
      Вуха Iванова стали враз червонiшими, мабуть, за мої.
      - Як ви могли подумати? Це вiн кропивою лiз. Шалений якийсь!
      - Кропивою, да? - офiцер здивовано звiв брови i глянув на мене з вiдвертою цiкавiстю. - Iн-терес-но! Так що тобi тут треба, га?
      "Нiчого нiчого, - подумав я, - перевiряйте, перевiряйте! Ви мене не "пiдчепите". Я не розколюся, не бiйтесь".
      I, удаючи з себе дурника, я заклiпав очима й сказав:
      - Та грибiв хотiв пiдшукать... Хiба не можна? Не можна?
      Офiцер примружився, пронизуючи мене поглядом, по тiм повернувся до солдата.
      - Iванов, приглянеш за його велосипедом, да...
      - Єсть! - козирнув солдат.
      - А їй поїдеш зi мною, - наказав менi старший лейтенант i пiшов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пiшов за ним.
      - Сiдай! - кивнув вiн на сидiння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, i ми з мiсця так стрiмко рвонули вперед, що я ледь не злетiв з сiдла. Добре, що встиг чiпко вхопитися за офщерову гiмнастерку.
      Ми мчали по вибоїстiй, розбитiй важкими вiйськовими машинами, так званiй "генеральськiй" дорозi. Мене немилосердно пiдкидало, i пiвдороги я сливе летiв у повiтрi, а пiвдороги тiльки їхав. Та я не помiчав цього. Навiть навпаки. Це якнайкраще вiдповiдало моєму душевному стану. Бо мене однак пiдкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому - "мандраж". Хiба я мiг, скажiть, бути спокiйний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе i секретне завдання, для якого вимагалася мужнiсть, смiливiсть, може, навiть героїзм. Ясно тепер, що це якесь вiйськове завдання. Секретно-вiйськового значення Може, десь там у них щось зiпсувалося. I дорослому не пролiзти. Пацана треба. Може, накажуть лiзти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.
      I було менi з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п'ятах холодно (бо ж я-ак гахне - навiть попелу од мене не зостанеться, поховати нiчого буде). А з другого боку пiдпирала радiсна юрдiсть, що саме вибрали мене, виходить, вважають, що я пiдходящий кадр для такого дiла. I так же хотiлося довести, що я такий! I лоскотало бiля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштанi вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речi, так до речi! Павлуша умер би вiд заздрощiв! От тiльки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевiряють i випробовують . А може, навпаки, прийдуть у школу i на загальних зборах подяку винесуть. А то й подарунок якийсь цiнний вручать, фотоапарат, транзистор абощо... А можуть i медаллю нагородити. Що - не буває хiба, що хлопцiв нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!
      Мотоцикл так рiзко зупинивсь, що я ткнувся носом офiцеровi в спину. Ми були на великiй галявинi перед високою дерев'яною, як ото на щосе при в'їздi в новий район, аркою, прикрашеною вгорi прапорцями Але на вiдмiну вiд районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залiзничному переїздi, i стояла будка з вартовим.
      - Пропускай! Лазутчика везу, - наказав офiцер вартовому. Той пiдняв шлагбаум, i ми в'їхали на територiю табору.
      "Лазутчика везу", - значить, доведеться-таки кудись лiзти.
      Ми їхали (тепер уже повiльно) чистенькою, всипаною бiлим пiсочком дорiжкою, обабiч якої стояли вряд брезентовi палатки, точнiсiнько, як у пiонерському таборi.
      I навiть червонi гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж дорiжки, були схожi на пiонерськi:
      "Равняйся на отличников боевой и политической подготовки'", "Тяжело в учении - легко в бою!", "Стрелять только на хорошо и отлично!"
      "Виходить, солдати - такi ж самi школярi, тiльки дорослi, - подумав я. - Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцiнки i рiвнятися на вiдмiнникiв? А я так мрiяв закiнчити школу i назавжди позакидати всi пiдручники на найвищу вербу, щоб i не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тiльки й життя, поки без штанiв бiгаєш i грамоти не знаєш. А як пiшов до школи - кiнець, гимбель! Запрiгся на всеньке життя у двiєчники..."
      - Клас тактики, - не обертаючись, сказав офiцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопанi ряди довгих лавок, як у лiтньому кiнотеатрi, тiльки замiсть екрана на деревi висiла чорна шкiльна дошка.
      - Спортплощадка. "Смуга перешкод", да, - знову, не обертаючись, сказав офiцер.
      "Спортплощадка" була велика, там i футбольне поле, i волейбольний майданчик, i турнiк, i конi, i величезна шибениця з жердиною, канатом, кiльцями i похилою драбиною (щоб на руках пiднiматися). А те, що вiн назвав "смуга перешкод", то був комплекс рiзних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, пiд якою на пузi пролазити, тощо. Це менi сподобалося. Це, мабуть, цiкаво. Добре було б спробувати... А втiм, може, менi зараз доведеться таку "смугу перешкод" долати, що це дитячi iграшки?!
      - Артилерiйський парк, да, - мотоцикл притишив хiд бiля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат i гусеницями тягачiв. Але зараз нi гармат, нi тягачiв не було. Тiльки в глибинi пiд навiсом стояло кiлька видовжених, приземкуватих бронемашин i якихось високих грузовикiв з будками. Та окремо, пiд iншим навiсом, стояло кiлька восьмиколiсних машин iз скошеними вниз, як у човнiв, носами.
      - А то що таке?
      Я тицьнув рукою в бiк отих восьмиколiсних машин iз скошеними носами.
      - Бронетранспортери-амфiбiї. Для подолання водних рубежiв, да, i для висадки десантiв Зрозумiв?
      - Зрозумiв.
      Вiн говорив ламаною, мiшаною мовою - половина слiв українських, половина росiйських. Мабуть, йому було важко, але все-таки вiн намагався говорити по-українському, i це виходило у нього якось симпатично.
      I оте своє "да" майже пiсля кожного слова вiн вимовляв з особливою спiвучою кавказькою iнтонацiєю, i воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.
      Ми проїхали трохи далi. Бiля довгого дерев'яного барака вiн сказав:
      - А це їдальня.
      Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, нацiлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали i довго сперечалися.
      Антончик Мацiевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що мiномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похiдна кухня.
      - Ну що, подобається тут у нас, да? - спитав офiцер.
      - Ага, - сказав я.
      - Ти в якому класi?
      - У сьомому.
      - Значить, через чотири роки... Ну, все, поїхали, да .
      Вiн розвернув мотоцикл i дав газ. I за хвилину ми знову були бiля арки. Вартовий пiдняв шлагбаум, i ми рвонули "генеральською" дорогою назад до дота.
      "Оце все? - розчаровано дивувавсь я. - Чи, може, так задумано - спершу просто ознайомлення з територiєю табору, а потiм... Чи, може... чи, може, я їм... не пiдiйшов?"
      Менi стало дуже гiрко вiд цiєї думки.
      Ми пiд'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидiв, тримаючись за його гiмнастерку. В мене ще лишалися краплини надiї, що це ще не все. Вiн повернув до мене обличчя i усмiхнувся.
      - Менi злазити? - тихо спитав я.
      - Да, дорогий друже, - сказав вiн.
      Я важко перевалив через сiдло ногу й злiз.
      Вiн знову усмiхнувся.
      - Да, будьмо знайомi - старший лейтенант Пайчадзе, - вiн простягнув менi руку. - До речi, скажу тобi по секрету, да, у нас у штабi була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Пiдняти вiйськово-спортивну роботу серед старшокласникiв. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матерiальною частиною, з бойовою технiкою. Треба готувати з вас хороших воїнiв, да. Вiрно я кажу, га?
      Нi, щось вiн не те каже... Невже я йому не сподобався, невже не пiдiйшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом i наважився.
      - Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? - я зневажливо хмикнув. - Навряд. Хiба що Павлуша, може... Але...
      Вiн пипьно глянув на мене i сказав:
      - Думаю, що ти хороший хлопець, да... Але не розумно, про що ти говориш...
      Кров кинулася менi в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!
      - Нiчого, це я просто так... Спасибi! До побачення! - Я швидко скочив на Вороного i крутонув педалi. Вiд'їжджаючи, чув, як Митя Iванов промовив:
      - Дивний хлопець, правда!
      Пайчадзе щось вiдповiв - я вже не чув.
      Тьху! Як паршиво вийшло!
      Якщо вони справдi нiчого не знають про лист, то вони точно думають, що я цiлковитий дурень або пришелепуватий.
      А якщо... Тодi ще гiрше. Виходить, я їм таки не пiдiйшов .
      Але чому в листi було сказано про амбразуру, про iнструкцiї? Для чого? Невже просто так? Навряд.
      I, здається, в того офiцера, що передавав менi листа, таки не було вусикiв. Я їх запам'ятав би.
      Тодi, може, i Пайчадзе, i Iванов просто не в курсi справи? Коли проводиться секретна операцiя, про неї знає дуже обмежена кiлькiсть людей, навiть серед своїх. Це закон. Слава богу, кiнофiльмiв таких я надивився, та й книжок прочитав - будь здоров!
      Тодi треба почекати, може, цi тактичнi навчання скоро закiнчаться i пост знiмуть. Я виїхав на узлiсся i звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю пiд сосонками, а сам прилiг на теплий i м'якенький, як перина, сивий лишайник.
      Звiдси добре було видно i дерев'яну вишку, що стримiла над лiсом, i дорогу. На вишцi майорiв червоний прапор. Я вирiшив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, i тодi можна буде пiдiйти до амбразури. Не мiг же я спокiйно їхати додому, навiть не довiдавшись, що там таке в тiй iнструкцiї.
      Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбiльша для мене мука це стояти в черзi. Краще вже двi години вчити уроки, нiж пiвгодини стояти в черзi. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдiєш.
      РОЗДIЛ XVI
      Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб вiн мене бачив. Невiдомий у вчительчиному саду. Хто це?
      Почало сутенiти. Потягло вечiрньою прохолодою. Я лежав i думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зi мною лежав Павлуша. Нiчого менi не було б страшно, нiякi випробування. I чекати я мiг би хоч цiлу нiч. I нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радiстю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хiба б це помогло...
      Вiд села по дорозi хтось їхав велосипедом. Я спершу думав, що у Дiдiвщину. Але велосипедист минув поворот на Дiдiвщину i почав наближатися "глеканкою" до лiсу. Хто ж це? Невже не бачить, що на баштi прапор? Не пропустять же...
      Вiн їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледiти, як надимається од вiтру сорочка на спинi. Я нагострив око i раптом вiдчув, як мене пiдкинуло, i я стаз на чотири. То був Павлуша.
      Вiн щосили накручував педалi - поспiшав. I обличчя в нього - серйозне й заклопотане. I не було з ним нi дикточки, нi фарб. Отже, не малювати вiн їхав. Та й хто б це поночi їхав у лiс малювати?
      I зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замiсть мене Бо я не пiдiйшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. I вони вирiшили, що я не впораюсь, вирiшили доручити iншому. А хто ж у нас серед хлопцiв пiдходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацiєвський, не Вася Деркач i навiть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантовi.
      Цей раптовий здогад паралiзував мене, зробив моє тiло млявим, ватяним i безсилим. Я не мiг ворухнутися. Розчепiрившись, як теля на льоду, я тiльки стояв навкарачках з роззявленим ротом i дивився услiд Павлушi, поки вiн не зник у лiсi.
      I хоч нiхто мене не бачив, це були хвилини найбiльшого в моєму життi сорому i ганьби. Якби менi привселюдно плюнули в очi, було б легше, нiж оце зараз.
      Я уявив собi, як повернеться Павлуша пiсля успiшного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цiнним подарунком або навiть просто Грамотою, i вiн, зашарiвшися, скромно, як дiвчинка, опустить очi, нiби вiн нiякий не герой (вiн це умiє!). А Гребенючка пiдiйде i при всiх його поцiлує, а Галина Сидорiвна його обнiме i, може, теж поцiлує, а на мене нiхто й не подивиться, наче я вмер i мене зовсiм нема на свiтi. Я все це собi уявив, i менi стало так гiрко, нiби я полину наївся. I менi захотiлося, щоб зараз розчахнулась земля i поглинула мене назавжди, щоб прилетiв з полiгону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд i розiрвав мене на атоми.
      Але снаряд не летiв, i земля не розчахувалася. Тiльки ставало дедалi темнiше - надходив вечiр. За кiлька метрiв уже нiчого не видно. Десь близько протрiскотiв мотоцикл, i не розбереш - чи то в бiк села, чи то в бiк лiсу...
      Може, це старший лейтенант Пайчадзе повiз Павлушу виконувати секретне вiйськове завдання?
      Невгамовний неспокiй опанував мене. Мене шалено смикало i штовхало гайнути туди, до доту, i глянути, що ж там робиться.
      Але залишки гордостi й благородства, що жменькою маку ледь торохтiли на самому денцi спустошеної горем душi моєї, не пустили.
      Чого ж це я лiзтиму, заважатиму, як мене вiдхилили? Хай собi займаються своєю важливою справою, хай! I бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, вiдкинутого, як непотрiб, жалюгiдного.
      Ця думка пiдхопила мене з землi, вмить посадила на Вороного i чимдуж погнала у село. Нi, цього я б не пережив! Якби таке сталося - то хоч у прiрву сторч головою.
      Я навiть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб i не бачив нiхто, що я з лiсу їду. Не було мене там, не було! I листа не було! Нiчого не було! Доведiть тепер! Доведiть! Я тiльки смiятимуся. Нiчого я не знаюi Нiяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Якi троє невiдомих?! Три "ха-ха"! Шалено регочу!
      Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорiвни i раптом помiтив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутiнках мiж деревами. Вгледiвши мене, вiн враз присiв, потiм спритно шугонув у кущi й причаївся, ховаючись...
      Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорiвна живе удвох з мамою, чоловiкiв у них в хатi нема. Хтось лихий! Злодiй абощо. Добра людина не стала б ховатися.
      Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.
      - Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно! - голосно загукав я, прочинивши хвiртку.
      - Що? Хто? Хто це? - почувся збентежений голос учительки. - А, це ти... - мовила вона, вигулькнувши з-за хати. - Що таке? Що сталося?
      - До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть! - загукав я, щоб чутно було там, у саду, i прошепотiв - Це я спецiально. У вас у саду злодiй ховається.
      - Та ти що?
      - Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви...
      - Та нi, то тобi, мабуть, здалося.
      - Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне в кущi...
      - Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.
      - I високий такий, метрiв два.
      - Ти диви! Ану ходiм глянемо.
      - То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як вiл. Самi не впораємося.
      - Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз, - вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.
      - Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!
      Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.
      - Ану, хто тут лазить по чужих садках?! - дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.
      - Отам у кущах, - вiдказав я.
      Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.
      Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє "до вас дядько Петро i дядько Микола", одразу дременув.
      - От бачиш - нема, - весело сказала Галина Сидорiв на. - Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.
      - Та бачив, ну, слово честi, бачив! - Менi було досадно, що вчителька не вiрить.
      - Ну, може, може, - заспокоїла вона мене. - Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося... Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.
      Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.
      - Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.
      - Не знаю, - буркнув я. - Ну, я пiду. До побачення.
      - До побачення. Шкода. Так добре ви дружили... Я нiчого не вiдказав. Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i поїхав.
      I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, i генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я... Навiть Галина Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирiшила, що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз ввiчливостi. Я ж бачив. I по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене... Ну i хай! Хай її обкрадають, раз так.
      I така мене байдужiсть охопила до всього па свiтi, що репни зараз земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття - я б i оком не моргнув.
      РОЗДIЛ XVII
      Мене викликають до телефону. "Розслiдування футбольної баталiї".Нове Гребенюччине плаття. Зiпсований настрiй
      На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не мiг заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.
      Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:
      - Вставай, дiячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.
      Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:
      - Не займайте, дiду! Я сплю... Я спати хочу...
      Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:
      - Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!
      Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:
      - Га? Що? Хто?
      - Та хто ж його зна! Чоловiк якийсь. Iз Дiдiвщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Бiжи мерщiй, бо сiльрадiвський телефон займаєш.
      Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.
      Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лiченi секунди пролопотiв вулицею вiд нашої хати до сiльради.
      Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.
      - Стiй! Куди ти? - весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда. - Поганяй назад! Отут-о!
      Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:
      - Алло!
      - Драстуй! - почув я у трубцi басовитий чоловiчий голос. - Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш - iнспектор райвно Федорищенко. Просив пiд'їхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою? Бо знає i поважає твою маму-депутата i вважає, що син такої матерi скаже все чесно i об'єктивно. Зрозумiв? Запам'ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.
      - Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, - сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.
      - Тепер слухай, - вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово). - Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з'явиться бiлий прапорець, у той день о дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?
      - Ясно! Ясно! - тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить, не вiдхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! I так менi не хотiлось вiшати зараз трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.
      - Слухайте! - I голос у мене зiрвався. - Слухайте, а... а... - я не знав, що сказати, - а... а .. а як вас по батьковi?
      - Тю! - вiн затнувся i раптом розсмiявсь. - От! Я й сам це знаю, як iм'я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.
      Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до кожного слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.
      - Ага, спасибi, тепер знатиму - сказав я, удаючи перед Халабудою, нiби дiстав вiдповiдь на своє запитання. Той, на тому кiнцi дроту, все зрозумiв.
      - Молодець, - сказав вiн. - Ну, добре. Тодi все. А у Дiдiвщину таки з'їздь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!
      - Ага, зараз поїду. До побачення, - я поклав трубку. В головi у мене якось дивно гуло й дзвенiло.
      - Що за Федорищенко? - одразу спитав Халабуда.
      - Iнспектор райвно. Просив приїхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.
      - А-а .. я його, здається, знаю, - поважно прогугнявив Халабуда. Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю...
      Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керiвними працiвниками району. I хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка вiн таки не знає, я стривожився - а що, як вiн десь чув його iм'я та по батьковi i зараз мене спитає. I я, удавши, нiби менi треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.
      Дiдовi я сказав слово в слово те, що й Халабудi, i, не поснiдавши навiть, а випивши тiльки склянку молока, сiв па велосипед i поїхав.
      Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлушi. Вiн сидiв на землi серед двору, похмурий i злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, i крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. "Восьмьорка!"
      "Мабуть, вони перевiрили його вчора i переконалися, що вiн не кращий за мене, - подумав я. - I вирiшили повернутися до моєї кандидатури".
      Менi стало жаль Павлушу. Але що ж я мiг зробити? А може, вiн взагалi не туди їхав... А куди? Хто його зна. Може, просто катався...
      Коли я не можу знайти вiдповiдь на якесь запитання, просто вiдкидаю його i починаю думати про щось iнше. Такий уже в мене характер.
      А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. I говорить так розважливо, солiдно. I поiнформованiсть цiлковита. Все продумано. Iнспектор райвно. Бiйка на стадiонi.
      Я виїхав на околицю i саме проїздив стадiон То, власне кажучи, був не зовсiм стадiон, а просто шмат поля, ворота з двох бокiв (без сiтки, звичайно). I по боках в один ряд вкопанi кривi, кострубатi лавицi.
      На всьому полi, а особливо бiля ворiт, трава була геть вибита, витолочена, i пiд час гри здiймалася iнодi така курява, що не було видно м'яча.
      Тридцятого червня цього року тут вiдбулася товариська зустрiч з футболу мiж командами класу "Г" - васюкiвською "Ракетою" i дiдiвщинським "Космосом". Команди були шкiльнi, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюкiвський Бишовець, який, хоч учився тiльки у восьмому класi i тiлом був щуплявий, але обводив здорованiв десятикласникiв, "як мальчикiв" (за висловом дiда Салимона).
      Матч проходив у запеклiй боротьбi. За п'ятнадцять хвилин до кiнця рахунок був двадцять три - вiсiмнадцять на користь дiдiвщиiiського "Космосу". Стадiон шаленiв. Болiльники галасували, як бики на ревищi. Серед наших особливо завзятущими були дiд Салимон i баба Маруся, наша шкiльна прибиральниця. Дiд Салимон не змовкав нi на хвилину, пiдбурюючи гравцiв на активнi дiї.
      - Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Грицьковi! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..
      А баба Маруся весь час стиха бубонiла:
      - Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола! Господи милосердиийi Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола!
      I коли нашi таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:
      - Штука!
      I хрестилася.
      За п'ятнадцять хвилин до кiнця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до ворiт i вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник "Космосу", здоровий бугай Роман Гепа (двоюрiдний брат того Гепи, що пiшов учитися на попа), пiдчепив його погою, i Вовка заорав носом. I суддя, дiдiвщинський кiномеханiк Яшка Бриль, замiсть того, щоб призначити одинадцятиметровий, пенальтi, призначив кутовий. Мовляв, Гепа дiяв правильно, тiльки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв, сам упав.
      Що тут зчинилося! Нашi болiльники так несамовито загорлали, засвистiли, заверещали, наче прийшов кiнець свiту.
      - Суддю на мило! Суддю на мило! - кричав, аж Лопався, дiд Салимон.
      - Пенальтi! Пенальтi, побий тебе вража сила! - верещала баба Маруся.
      Але суддя не звернув на той рейвах анiякiсiнької уваги, Такий уже футбольний закон - на полi суддя повновладний господар. Пiсля гри можете опротестовувати його дiї скiльки хочете, а пiд час гри його слово святе.
      Зцiпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий i вiд знер-вувсiння невдало - м'яч полетiв в аут.
      Проте за хвилину м'яч знову попав до Марунi, i вiн знову прорвався до ворiт. Але Гепа, бачачи, що суддя крiзь пальцi дивиться на його порушення, тепер уже навмисне перечепив Маруню, i той знову заорав носом. I тут Маруня не стерпiв (вiн був дуже гарячий), пiдхопився i, незважаючи на те, що ледь сягав Гепi до пiдборiддя, залiпив йому по пицi. Гепа хвицьнув ногою, i Маруня кубцем покотився по землi. Тодi до Гепи пiдскочив наш лiвий край Юрко Загубеньо i врiзав його пiд дихало. I почалося...
      Поки глядачi опам'ятались i кинулися розбороняти, наша "Ракета" встигла збити дiдiвщинський "Космос", що називається, на кислицю. Один наш Бардадим мiг дуже просто вiдлупцювати принаймнi п'ятьох їхнiх форвардiв. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимовi сили.
      Ледве розтягли.
      - Оце так товариська зустрiч, - сказав дiд Салимон. - Другу таку товариську зустрiч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищi.
      - Це ще, панiмаєте, нiчого, - сказав Павлушин тато. - Це ще, панiмаєте, дрiбницi. А от мiж Сальвадором i Гондурасом через футбольний матч справжня вiйна була виникла. Стотисячнi, панiмаєте, армiї мiж собою билися. Артилерiя, лiтаки, танки... Оце, панiмаєте, болiльники..
      Особисто я був задоволений, що Бардадим устиг заодно надавати потиличникiв i суддi. Щоб знав, як пiдсуджувати своїм.
      Отакий-то був матч тридцятого червня.
      Чесно кажучи, було що розслiдувати.
      Я заїхав у Дiдiвщину i звернув прямо до сiльмагу. Купив у сiльмазi льодяникiв фiгурних на паличках, покрутився трохи i рушив назад. Настрiй у мене був прекрасний. Незва жаючи навiть на те, що погода була погана, збиралося на дощ.
      На вишцi над лiсом майорiв червоний прапор. Значить, навчання ще тривають.
      Пiд'їхавши до села, я знов-таки, як i вчора, звернув на стежку, що вела поза городами, повз садок Галини Сидорiвни Менi кортiло глянуги, що воно там таке - чи нема якихось слiдiв учорашнього чолов'яги. А може, вiн ще потiм уночi приходив?
      Коло вчительчиного садка я злiз з велосипеда, поклав його на землю i крадькома, як справжнiй детектив, пiшов, роздивляючись на всi боки. Стежку у двох мiсцях перетинали слiди здоровеннецьких, не менше як сорок п'ятий номер, чобiт. Вони чiтко вiдбилися на вогкiй землi. Однi слiди були повернутi носками до саду, другi - навпаки, до поля. Це вiн iшов, це вiн повертався.
      Бiля кущiв малини, де вiн ховався, трава була прим'ята i лежав мокрий недокурок сигарети з фiльтром. Я пiдняв. Сигарету було дуже мало надкурено i загашено об землю. Марка - "Столичнi".