Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

      Я полiз угору. Далися-таки взнаки силовi вправи по витяганню Будки. Важко було лiзти, дуже важко, я й не думав, що так важко буде. Всi м'язи мої тремтiли и болiли. Руки терпли; плечi наче хто ножем рiзав; ноги весь час губили вiрьовку, i я безладно меiляв ними, як розповите немовля. Якихось три метри - i ганi тортури (спасибi хоч, що будинок малогабаритний: висота стелiт два сiмдесят п'ять!). Долазячи до балкона, я вже хукав i хекав, мов насос. Ще трохи, ще трохи, i я схоплюся за залiзне перехрестя балконних поручнiв. I раптом надi мною пролунав зойк. "Злодiї!" - i я побачив бiлу пляму у чорному проваллi вiдчиненого поруч з балконом вiкна (то було вiкно кiмнати, де спали дядько з тiткою). Бiла пляма враз зникла. А далi все сталося так блискавично, що я не встиг отямитись. На балконi з'явилася, наче привид, бiла тiтчина постать у нiчнiй сорочцi В руках у неї було щось чорне. Тiтка перехилилася через поруччя i з вигуком: "А на ж тобi!" - вихилила те чорне просто на мене Щось гегепнулось менi на голову i полилося на очi, за вуха, за комiр, у штани i аж до п'ят. Я вiдчув на губах знайомий солодкий смак i зрозумiв - тiтка вихлюпнула на мене з каструлi свiй улюблений вишневий компот, що стояв на балконi. Ошелешений, ледве тримаючись за вiрьовку, я одфоркувався й одпльовувався, струшуючи з голови вишнi.
      Але тiтка вважала, що це ще не все Я вчасно помiтив, як блиснув у неї в руцi нiж. I зрозумiв - зараз вона чикрижне по вiрьовцi, i я, як грязь, ляпнусь на землю.
      - Тьотю, не рiжте, це я! - не своїм голосом скрикнув я.
      Нiж випав з тiтчиної руки i боляче вдарив колодкою мене по макiвцi. Я не вдержався i з'їхав по вiрьовцi вниз. Торкнувся землi, але не встояв на ногах i сiв просто в компот, що калюжею розлився якраз пiдi мною.
      Тiльки тодi тiтка нарештi розпачливо загукала згори:
      - Ой лишенько! Павлушо, це ти?
      - Нi, не я! - проказав я, сидячи в компотi Ява не стримався i коротко реготнув, наче його хтось несподiвано залоскотав пальцем пiд ребрами.
      Тiтка зовсiм отямилася i зарепетувала:
      - О господи, як же ти тут опинився? Чого це тебе серед ночi на вiрьовцi пiд балкон потягло! I Ваня тут? Ви що, почадiли? Що ви тут робите?
      - Та не кричiть, тьотю, людей побудите! - крiзь мiцно зцiпленi зуби проказав я, пiдводячись i з огидою оббираючи з штанiв розчавленi вишнi.
      Тiтка нарештi збагнула, що вона не в бальному платтi, а в нiчнiй сорочцi, i не варто в такому виглядi знайомитися з новими сусiдами. Сказавши нам: "Iдiть, я зараз одчиню", - вона зникла.
      Пiднiмаючись по сходах, ми дуже добре розумiли, що ото вiдчувають воїни, здаючись у полон Найбiльше бентежило те, що ми зараз говоритимемо тiтцi, як пояснювагиме-мо свою дивну поведiнку. Говорити правду пiсля всього пережиюго не було нi сил, нi енергiї - дуже багато довелося б говорити. Але тiтка ж не вiдчепиться, сказати щось треба.
      - Яво, одмiнiмо до ранку шалабани, я тебе прошу, - безсило сказав я. Вранцi я на все готовий.
      - Гаразд, - сказав Ява.
      Часу було обмаль. Видуманi щось треба було негайно. Голови нашi працювали, мов кiбернетичнi машини, - мiльйон операцiй за секунду. Але придумали ми лиш примiтивну брехню - буцiмто засперечалися, хто з нас швидше видряпається по вiрьовцi на балкон. А чому вночi? Бо вдень нiхто б не дозволив.
      I коли тiтка (уже в халатi) вiдчинила нам дверi, ми ду. же щиро виклали їй цю брехню. Тiтка була мужня, рiшуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жiнка i любила мене дуже (може, тому, що своїх дiтей у неї не було). I вона повiрила нам. Компот нам у цьому навiть допомiг. Тiтка не помiтила, який мокрий i жалюгiдний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Явi поляпати компотом свої штани i сорочку, нiби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобi зачепило! Вся порцiя менi дiсталася.
      Тiтка почувала себе страшенно винною перед нами i дуже вибачалася. А наприкiнцi сказала:
      - Такий компот був! На три днi варила. Я ж думала, що злодiї. От жалко...
      I незрозумiле було, чого їй жалко - нас чи компоту.
      - Тьотю, ви дядьковi поки що... не кажiть, - попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мi-фа-солiв i боячись, щоб вiн не прокинувся. Дядько був запальний i пiд гарячу руку мiг посадити нас на поїзд i вiдправити "к чортовiй матерi додому".
      - Гаразд уже, не скажу... А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночi свiжим повiтрям дихати виходила на балкон. Тiльки щоб ви менi бiльше коникiв не викидали! Ну, роздягайтесь i - у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новiшу. Гайда!
      Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тiтка не побачила) зняв з руки годинника (я його надiвав перед тим, як лiзти) i поклав пiд подушку.
      Ви коли-небудь мили посуд? Пригадаєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залiзли у ванну. Наче то не хлопцi милися, а двi каструлi з-пiд компоту.
      I от ми вже у постелi. I вже провалюємося-провалюємо-" ся у сон.
      Ху-у... Нарештi закiнчилися нашi нiчнi пригоди. Нарештi закiнчилися... Наре... Хр... Хр... Хр-у-у-у...
      РОЗДIЛ XIV
      "Увага!.. Почали!.. Мотор!.." Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станiславського i Павлушi Немировича-Данченка
      Снилася менi якась страшна химерiя. Оте мокре могильне пiдземелля... Я повзу по ньому. Сам один. Без лiхтарика. Але все бачу. I склепiння, на якому висять кажани. I мокрi стiни, по яких збiгає вода. I низ, де течуть якiсь бруднi помиї. А попiд стiнами сидять огиднi банькатi жаби, i в головi у мене думка: "Та я ж, виявляється, умiю бачити о темрявi. От не знав! Виявляється, менi нiякого лiхтарика не треба... Бачити у темрявi - це менi, як дурному з гори бiгти!.." I я повзу, i менi не страшно, i все тому, що я умiю бачити в темрявi...
      Раптом я бачу - нiша в стiнi... I в тiй нiшi сидить на здоровеннецькому крiслi-тронi (на яких ото царi колись сидiли) наша столiтня баба Триндичка. I говорить менi баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорiвни:
      - А чого це ти годинника нашого царського досi не вiддаєш, поганцю?
      Я здивовано дивлюсь на неї i кажу:
      - Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самi у школi завжди виговорюєте за лайку i самi лаєтесь. Негарно.
      - То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! - уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комiр i кидає в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу... I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi... I то я... I це я... I менi не дивно, що нас - двоє. "Закон парностi!" - думаю я спокiйно.
      Аж тут я чую голос свого дядька:
      - А що це за тiла лежать? Чиї тiла?
      Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй... нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
      - Досить спати, трупи! Вже одинадцята година... То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, - суворо говорить дядько i читає: "Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври..." Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, - вiн кивнув на тiтку, - не вiрю!
      Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. "Я не винна, голуб'ята! - говорив її погляд. - I невже ж ви мене, стару, обдурили?"
      Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:
      - Бий! Не менше шести!
      Ява теж сiв на лiжку i сказав:
      - I ти менi... Обидва заробили... Порiвну...
      I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:
      - Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!
      I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi - я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.
      Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.
      - А тепер розказуйте, - наказав дядько.
      - Та пождiть... Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля - хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається синхронно.
      - Ой, що ж ти наробив?! - зойкнула тiтка. - Так же ж дiтей i повбивати можна!
      - Нiчого, нiчого, - спокiйно сказав дядько. - Вони хлопцi крiпкi витримають.
      - Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? - трагiчним голосом сказав я.
      - Що? Яке кiно? Ану розказуйте!
      - Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! - кинулася до буфета тiтка.
      Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: "Ох, господи!", "Ну ти диви!", "Ай яй-яй!").
      Розказали ми найголовнiше - про годинник i показали його ("О господи!"). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди ("Ай-яй-яй!"). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю ("Ну ти диви!").
      Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?
      - Ну, хлопцi, я ж не знав... - сказав дядько. - Я ж не знав, що ви артисти... Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають... Негаразд вийшло... Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз... Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися... Що ж ми тепер асистентовi скажемо?
      I туг, буквально як у п'єсi, - тiльки дядько сказав цю реплiку - у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно - прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).
      - Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, - весело сказав асистент Хлопцi вам, певно, вже говорили.
      - Авжеж, - якось винувато сказав дядько - Тiльки вони сьогоднi, трошки . так би мовити... не фотогенiчнi.
      Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.
      - Гм, - сказав вiн. - Привiт, хлопцi... Що ж це ви . А втiм... - Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. - По-моєму, нiчого... Може, навiть ще краще буде... для типажу... для образу... Їдьмо!
      - Та хай хоч поснiдають, - заметушилася тiтка i побiгла на кухню.
      - А ви ще не снiдали? - здивувався асистент - Уже ж обiд скоро.
      - Ми не хочемо! Ми не хочемо! - одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..
      - Ой тьотю, не треба нiчого! - кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: - Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок...
      - Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, - плаксиво сказала тiтка.
      - Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, - прошипiв я.
      Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два "бутербродики", що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
      - Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i - на студiю, - сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.
      ...Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю... Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина... Тим бiльше - така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв... Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться...
      - Слухайте, - сказав я асистентовi. - А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?
      - Дiвчина? - усмiхнувся асистент. - А хороша?
      - Отака! - пiдняв угору великий палець Ява. - Просто хлопець, а не дiвчина... Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студiї.
      - Правда, наказано хлопцiв, але...
      - А її можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово... - з жаром сказав Ява.
      - Ну що ж... Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича... Чекайте мене отут бiля таксопарку.
      Ми вилiзли з газика, i асистент поїхав.
      Бiля Вальчиного пiд'їзду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав:
      - Може, ти сам її гукнеш... Чого обом ноги бити?
      От крокодил! Вiн соромиться своєї гулi! Все одно ж вона побачить рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав:
      - Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя.
      - Подумаєш... Ну, ходiмо вдвох... Просто я думав...
      Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями свої гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'їзду.
      - О, драстуйте! - радiсно вигукнула вона. - Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?
      - Здоров! Здоров! - ухилилися ми од вiдповiдi. - Ми по тебе... їдьмо на студiю... Асистент сказав...
      - Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулi на лобах!
      Таки побачила! Далi ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.
      - А я знаю, а я знаю, вiд чого це! - простодушно сказала Валька. - Це ви, мабуть, знову щиглi один одному били... Еге ж?
      Ми мовчки кивнули. I тут побачили Будку. Вiн iшов по подвiр'ю, сумний i набурмосении, i не бачив нас...
      - Ой, а ви знаєте, - зашепотiла Валька, - Будцi так перепало, так перепало... Мати повернулася з роботи ранiше, нiж звичайно. Вiн прийшов, а вона дома. I ви ж бачили, який у нього був костюм... Таке було-о... Менi його шкода... I взагалi вiн не такий уже й поганий... У всякому разi, не мертвяк, як деякi... Хоча б той самий Юрко Скрипниченко...
      Ми з Явою перезирнулися. I, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кiностудiю!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопцiв. I ми вiзьмемо Будку. А що! Хай зiграє в кiно. Хай прославиться наш учорашнiй ворог, який завiв нас у пiдземелля i думав настрахати до смертi... Хай! Нам хотiлося бути сьогоднi благородними, добросердими i великодушними.
      Будка не одразу зрозумiв, чого ми вiд нього хочемо.
      - Га? Що? - повторював вiн, лупаючи очима.
      - Та на кiностудiю ж... У кiно знiматися... Не хочеш? - тлумачили ми. - Ти що, сказився, вiд такого вiдмовлятися...
      Словом, коли асистент, як домовились, пiд'їхав до таксопарку, нас було четверо.
      Асистент був розумна людина. Побачивши, крiм Вальки, ще й Будку, вiн тiльки сказав:
      - Ясно... Отже, в перепустцi треба поставити цифру 4? Я не помилився?
      - Ага, - всмiхнувся Ява.
      Максим Валер'янович, що сидiв у машинi, зустрiв нас весело:
      - Привiт, панове! Нiчого не питаю, бачу: все гаразд... Були серйознi бої, але перемога на вашому боцi... Так?
      Я мовчки кивнув i одтягнув рукав на лiвiй руцi, де був надiтий годинник.
      - От i добре... От i добре, - Максим Валер'янович якось загадково усмiхнувся.
      - А що, не знайшли ще того... царя? - спитав я.
      - Побачимо, побачимо... - i вiн знов усмiхнувся. Менi здалося, що вiн щось знає, але чомусь не хоче сказати. I водночас я вiдчував: те, що вiн знає, хороше, приємне для нас.
      - Ну скажiть, ну, будь ласка, - нетерпляче попросив я.
      - Терпець, панове, терпець! Все з'ясується на студiї... Кiно, дорогi панове, найчудеснiше диво двадцятого сторiччя...
      Всi цi загадковi слова ще бiльше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не мiг усидiти на мiсцi: весь час крутився i поглядав у вiкно - коли вже та студiя...
      I от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: "У людини все має бути прекрасне; i обличчя, i одяг, i душа, i думки..."
      "От ти ж .iще, їй-богу! Нiколи, мабуть, не бути менi людиною .." подумав я, мацаючи свою гулю.
      Ми пiд'їхали до отих дверей, що крутяться, i вилiзли з машини.
      - Доведеться нам зараз розлучитися, панове, - сказав Максим Валер'янович. - Менi в павiльйон, а вам - на озеро... Ми у рiзних картинах... Запам'ятайте цей день, горобцi. Може, для когось iз вас вiн буде iсторичним i знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось iз вас стане в майбутньому справжнiм артистом. I згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, нi пуху нi пера. У мене епiзод маленький, як звiльнюсь, прийду на вас подивитися.
      I Максим Валер'янович пiшов у дверi, а ми попрямували по асфальтовiй дорозi. Ми вiдчували себе урочисто, наче вiн щойно посвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили лiворуч бiле погруддя лобатого мужнього чоловiка. Нам здалося, що той чоловiк з крилами i схожий на якогось гордого бiлого птаха. То був Олександр Довженко, письменник i режисер, iм'я якого носила Київська кiностудiя. Ми бачили його фiльми "Земля", "Сумка дипкур'єра", "Щорс" (їх показували позаторiк у нашому клубi). Отакi-о фiльми! Особливо "Щорс". От люблю такi фiльми - про героїв!.. I "Поему про море" ми бачили, i "Повiсть полум'яних лiт", а "Зачаровану Десну" - i книжку читали, i кiно бачили. Дуже iнтересна там прабаба, яка лається. Так навiть наш Бурмило не вмiє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.
      I те, що одразу пiсля "благословення" Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого арi иста якоїсь особливої ваги i значущостi i настроїло нас ще бiльш урочисто.
      Асфальтова дорога звертала лiворуч до великого сiрого будинку, а ми пiшли прямо по стежцi, повз якiсь довгi сараї. Бiля них у безладдi стояли вози, натачанки, сани, як у колгоспному дворi. Причому деякi старезнi наче з музею взятi, деякi новенькi - мов щойно зробленi. I зовсiм цiлi були, i поламанi. Стали попадатися рештки якихось декорацiй: там шмат стiни з двома колонами i вiкном (певно, вiд помiщицького будинку); там поламанi сходи i поруччя - все, що лишилося вiд колишнього капiтанського мiстка; а онде гармата стоїть, низенька, на колесах, як у возi (iз спицями) прапрабаба сучасної артилерiї. А в одному мiсцi - так просто купою навалено якихось уламкiв розмальованої фанери, картону, ганчiр'я.
      Несподiвано з-за кущiв попереду блиснула вода. Озеро. Ми пiдiйшли до нього. Справжнє i звичайне собi невелике озеро. Справжня мокра вода, справжнє живе латаття, справжня осока, справжнi верби схилилися над водою, справжнiй хисткий мiсток-кладка перекинувся з берега на берег. I все-таки нi, не звичайне озеро! Кiнематографiчне. Посерединi на плаву невеличкий дощаний плiт на залiзних бочках - понтонах, i на тому плотi розкарячилася тринога кiнозйомочна камера, бiля якої пораються двое у спецiвках. Тут же поруч з кiнокамерою стирчить на залiзнiй тичцi головатий прожектор. А на березi, на тому боцi, стоять люди у спецiвках i держать великi дерев'янi щити, обклеєнi срiбним папером, у який ото хорошi цукерки загортають. I тими щитами пускають здоровеннецьких зайцiв на мiсток, де с гоїть дореволюцiйний вусатий царський жандарм у мундирi, з шаблюкою. Поряд з ним - дядько у косоворотцi Жандарм i дядько курять i про щось мирно розмовляють.
      На цьому березi - грузовик-фургон, схожий на тi, у яких хлiб розвозять, стиха гарчить, як собака, що збирається гавкнути. I не в моторi гарчить, а всерединi, у фургонi. Як ми потiм дiзналися, то був так званий "тонваген", що записує звук. На землi у травi гадючаться, переплiтаючись мiж собою, товстi чернi гумовi кабелi. I кабелiв тих казна-скiльки. Однi до тонвагена тягнуться, iншi до озера, просто пiд воду, i аж бiля плоту виринають, щоб у кiнокамеру i у прожектор вштрикнутися... I ще по землi розкиданi оббитi залiзом ящики, лавки стоять, стiл якийсь. I серед усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помiтив я жiнку у бiлому лiкарському халатi. "Еге-е... Мабуть, небезпечне все-таки це дiло кiнозйомка. Недарма в них у вестибюлi аптекою пахне... i тут лiкар..." десь далеко-далеко, в глибинi душi, дригнулась у мене думка. Дригнулась i завмерла. Не було коли їй розвиватися. Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (Євген Михайлович), який у високих, аж по саме нiкуди, гумових мисливських чоботях човгав у водi бiля кладки, раптом, побачивши нас, загукав:
      - Що ж ви запiзнюєтеся? Зриваєте менi зйомку?
      I, каламутячи воду, заспiшив на берег.
      - Привiт, старики!
      Чвиркаючи чоботями, вiн пiдiйшов до нас. Пiдiйшов, схилився, пильно вдивляючись у нашi з Явою обличчя, потiм випростався i суворо глянув на асистента:
      - Що це за iнвалiди? Я їх не знаю...
      У мене зупинилося серце.
      - Що це таке, я питаю? - вже на нас суворо дивився вiн. - Що ви всi збожеволiли! Як зговорилися! Той захворiв, а цi... Що це за гулi? Хiба я просив приготувати менi на сьогоднi гулi? Я гулi не замовляв! Такий був типаж! Я так радiв! Зiпсували менi типаж!
      I раптом - наче то не вiн кричав, а хтось iнший, - тихо й лагiдно промовив, пiдморгнувши нам:
      - Ша, хлопцi, все гаразд... Гулi, звичайно, не потрiбнi, але у нас є для цього Людмила Василiвна... Людмило Василiвно! - гукнув вiн до жiнки у бiлiм халатi. Та врез пiдбiгла.
      - Людмило Василiвно, зашпаклюйте їм, будь ласка, цi.. штуки... I взагалi, зробiть їм обличчя.
      Людмила Василiвна розчинила свiй чемоданчик - у ньому були якiсь щiточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилiн. Словом, рiзне причандалля для гримування.
      "Тю, - майнуло у мене в головi, - а я думав, дурний, що то лiкар - про всякий нещасний випадок... А воно - гример, на зразок перукаря..."
      Людмила Василiвна спершу взялася за Яву, вiн був ближче до неї. Раз, раз, раз - чимось пiдмазала, пiдфарбувала припудрила - i гулю як корова язиком злизала. Нема. Потiм Людмила Василiвна взялася за мене. Було якось чудно i лоскотне вiдчувати нiжнi дотики гримера, який щось тобi на лицi мазав, розтирав, ще й пудрив (а я ж думав, що тiльки жiнки пудряться!). Нiколи ж у свiтi нас не гримували. Оце вперше!.. А коли Людмила Василiвна почала потiм нам брови й очi пiдводити, а тодi ще й губи посадою губною мазнула, - я не стримався i загиготiв. От якби ми так по селу пройшли. Затюкали б, а може, й щось нехороше почали кидати!
      Будка з Валькою стояли осторонь сумнi, як собаки пiд дощем. Вони вже були певнi, що їх не беруть, що про них забуто, що вони тут нiкому не потрiбнi... Кепське вiдчуття!
      Режисер, примружившись, наглядав за роботою Людмили Василiвни, заходив то з одного, то з другого боку, роздивляючись нас, як циган коней на ярмарку.
      Нарештi сказав:
      - О, гаразд! А тепер оцим... - i повернувся до Вальки та Будки. Тi одразу засяяли... Якби у них були хвости, вони б заметляли хвостами... Будка стояв пiд час гримування пiдкреслено серйозно, бурмосив брови i закопилював губи... Валька кокетувала, зиркаючи нищечком у дзеркало, вмонтоване у кришку чемоданчика. Але красуню кiнозiрку з Вальки не зробили. Навпаки, на вимогу режисера Вальчину сучасну зачiску "конячий хвiст" було злiквiдовано, а волосся неохайно скуйовджено, i Валька одразу стала схожа на безпритульну. Потiм всiх нас позамурзувалп сажею...
      "Мабуть, босякiв якихось гратимем", - подумав я.
      - Де Клава? Де костюми для дiтей? Що таке? - закричав раптом режисер.
      - У костюмерну побiгла... По плаття для дiвчинки, - гукнув хтось.
      - Не могла ранiше?
      - Так не знала ж, що дiвчинка буде...
      - Треба було знати... Як так - дiти, i щоб не було дiвчинки... Все вам треба пояснювати!
      Валька аж зашарiлася - стiльки галасу через неї.
      - Я тут! Я тут! - бiжучи, закричала струнка, гарна, пiдфарбована дiвчина (оце справжня кiнозiрка!). В руках вона тримала якусь шматину.
      - Ходiмо, реб'ята! - весело покликала вона нас. За тонвагеном на лавцi висiв наш кiноодяг. Не одяг, а якесь гноття - пiд руками розлазилося, латка на латцi. Я б таке зроду не надiв. Але для мистецтва... Валька з Клавою одiйшли за рiг тонвагена, i ми почали перетои... перевтiлюватись... А тодi, одягнувшись, вже не втрималися i, присiдаючи й тицяючи один на одного пальцями, почали реготатися:
      - Ти диви, ти диви на нього - от опудало!
      - А ти! Обернись на заднi колеса! На себе глянь! Наче з тюрми втiк!
      - Он, не можу! Ой, не можуї В такому дрантi i губи намащенi...
      З-за рогу тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному розпанаханому платтi, що ледь держалося у неї на плечах. Ми враз виструнчились i схилилися в поклонi:
      - Здрастє, ваше благородiє...
      Валька, взявшись пальчиками за край своєї шматини, присiла, як ото балерини в оперi присiдають. Ми зареготали всi четверо.
      - Досить, досить там! До роботи! - почувся крик режисера.
      Коли ми вийшли з-за тонвагена, вiн повiв нас до дерев'яного столу з двома лавками, що по-селянському був укопаний у землю пiд розлогим деревом на березi озера. Посадовив на лавки, сiв сам i почав:
      - Значить, так, старики! Картина, яку ми знiмаємо, розповiдає про революцiйнi подiї 1905 року на Українi... Вас запрошено взяти участь в одному з епiзодiв... Змiст епiзоду такий: на кладцi над рiчкою робiтника-революцiонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду... Артем тiкає... Ви - у човнi неподалiк вiд кладки. Рибалите... Ви бачите цю сцену, страшенно радiєте, аж пiдстрибуєте. I все... Тiльки радiсть повинна бути на повну котушку. Для цього ви собi уявiть, наприклад, що ви не тiльки взагалi не любите жандармiв (бо ви ж дiти робiтникiв), а що цей конкретний жандарм - ваш особистий ворог, що вiн вас завжди ганяє i таке iнше. Ану прорепетируємо. Значить, я жандарм. Бiжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем виривається, б'є мене в груди. Я падаю - плюх! Ну!..
      - Га-аа! Га-ля-ля! I-i-i! Го-о-о! - пiдскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи i ревучи на все горло.
      - Стоп! - пiднiмає руки режисер. - Не те! Це вже занадто! Базар. Так нiхто з нормальних людей не радiє. Це з репертуару божевiльних. Так ви тiльки самi попадаєте у воду та й годi. Треба, щоб було життєво, переконливо.
      От тобi маєш. Сам же наказав "на повну котушку"... Занадто... Хе! Побачив би вiн, що коїться у нас в класi, коли вбiгає староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворiла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радiсть!.. А це...
      - Ану, ще раз спробуймо. Тiльки серйозно, по справжньому. Жандарм падає... Плюхi Ну!
      - А... О... I... - мляво вигукуємо ми, ледь усмiхаючись...
      - Стоп! - знов пiднiмає руки режисер. - Ви мене, старики, не так зрозумiли. Це вже крайнiсть. Так радiють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радiти? Це ж ваш ворог! Найзапеклiший ворог! I його кидають у воду! Радiсно ж бачити таке. Вiн же так знущався з вас! Стривайте! Це ж вiн вам учора гулi понабивав! Ну да вiн. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацiю, наклеєну на парканi, вiн почав розганяти вас, пiхвами тiльки - раз-раз! - от вам i гулi... Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! - режисер говорив так переконливо, наче це було насправдi (слухаючи його, я на якусь мить навiть раптом повiрив, що це не дядько, а справдi жандарм набив менi гулю).
      - I от цей катюга бiжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший - Артем!), - збуджено вiв далi режисер. - Схопив Артема за руки... Артем розвертається. Тиць жандарма! Той - плюх у воду! Ну!
      - Го!.. Ха! Ха!.. Iгi... Ой!.. - пiдхопилися ми всi разом у щирому запалi.
      - О! Годиться! Молодцi! Спасибi! Щоб так було пiд час зйомки. Домовились? Людмило Василiвно! Людмило Василiвно! (I знову пiдбiгла жiнка у халатi з чемоданчиком). - Вiдновiть їм, будь ласка, їхнi гулi. Та пiдмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епiзодi на явочнiй квартирi дати реплiку про цi гулi...
      Поки Людмила Василiвна поралася бiля нас, Валька шепнула менi на вухо:
      - Пишайтеся! Вашi гулi увiйдуть в iсторiю мистецтва. Вони допомагають створити художнiй образ.
      - Кiнчай! - сказав я незалежно, але тiльки для годиться, щоб приховати горду радiсть: а що ж! Через нас навiгь реплiку якусь нову у фiльмi дають!
      - Ходiмо, ходiмо! Починатимемо зйомку! - сказав режисер.
      Вiн пiдвiв нас до човна.
      - Веслувати вмiєте?
      - Го-го! - вигукнув Ява - Ми ж у плавнях виросли!
      - Прекрасно! Значить, так: дiвчина сяде на носi. Ти, - показав вiн на Будку, - отут... ти, - взяв мене за плече, - з веслом отут . А ти, - сказав вiн Явi, - з правилом на кормi... На кормi й на носi, як бачите, вiрьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. I слiдкуйте, щоб човен не знесло. I ще одне - нi в якому разi не дивитися в апарат! Тiльки на жандарма. Бо зiпсуєте менi кадр.
      Ми сiли в човен, Ява вiдштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивiше i хвацькiше - хай бачать, як я вмiю!.. Але вже втрете гребонути не встиг.
      - Стоп! - заволав оператор, що по той бiк кладки нацiлявся на нас з плоту кiнокамерою. Вiд несподiванки я тiпнувся, черкнув веслом по водi, затримуючи його, i оббризкав Будку i Яву. От тобi й показав, як я вмiю!
      - Назад! - закричав - оператор. - I трошки лiворуч... А тепер праворуч... Вперед трошки... Нi-нi, це багато. Назад. Лiворуч тепер... Ще трохи... Досить, досить. Трошки праворуч...
      Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували пiд командою причiпливого оператора, аж поки вiн крикнув:
      - Сто-оп! Кидайте якоря! I сидiть тихо, щоб не збити човен..
      Ява на кормi, а Валька на носi скинули у воду каменюки, i човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки...