Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

      I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.
      Вони жалiли мене.
      Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.
      Та, люди добрi!
      Та, їй же богу, я не переживаю!
      Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.
      I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.
      - Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? - пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.
      - Та! - махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати - думати про це.
      - Ну!
      - Та! - не пiддававсь я.
      - От же ж проханий! То давай ти! - кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав - То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!
      Павлуша знизав плечима.
      - Ну що? I тебе просити треба? - скривився дiд.
      - А я тут нi при чому, - хмикнув Павлуша.
      - Як? - здивувався дiд Салимон. - Хiба ви не вдвох?
      - Нє-а! - сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.
      - Отаке! Що сталося? Тю! - навiть розгубився дiд Салимон.
      - Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! - вихопився Антончик.
      - Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! - протягнув дiд Салимон.
      Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.
      Ну, тепер усе! Кiнець!
      Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.
      Все!
      Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
      Все!
      Нема в мене бiльше друга.
      Все!
      РОЗДIЛ XII
      Нудьга. Я вiдганяю спогади. Мiй вiрний друг - Вороний. Солдати. "Восьмьорка"
      Минуло кiлька днiв.
      Усього три слова, три невеликих словечка - "Минуло кiлька днiв..." Написав - i не видно їх. Нiби й не було нiчого.
      А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо - наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.
      Як на зло, погода знову зiпсувалася.
      Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.
      Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ - то суцiльнi сльози твої.
      До чого дiйшло - пiдручники торiшнi перечитувати став.
      А тут ще й мати серце крає:
      - Пiшов би хоч до Павлушi - не нудився б так.
      За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.
      А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
      Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить.. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.
      Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука - справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.
      I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться - нiчого не хочеться..
      Павлушi добре - сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку...
      А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть - менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
      А дощ перiщить... А вода у ринвi дзюренчить без упину... А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю - безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I здається, сонце вже нiколи не проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.
      А в голову непрохано лiзуть спогади... Я їх жену, виштовхую, але вони все лiзуть i лiзуть...
      Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у кукурудзi, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кiностудiю, про лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй з Контрибуцiєю, про ВХАТ з "Ревiзором", про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.
      I що б я не згадав, завжди - хай ти луснеш! - той Павлуша в голову лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене i не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза i пiвголови. А друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови - Павлушинi. От же ж, їй-богу!
      Я вже себе навiть по лобi кулаком бив, щоб вибити тi спогади, але марно. "Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на мiсцi, без дiї, нарештi вирiшив я. - Треба рухатися, треба дiяти, щось робити, i тi спогади самi вивiтряться".
      Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися - швидко ходити по хатi з кутка в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.
      Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:
      - Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
      - Зарядку роблю, - збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
      I все-таки цi кiлька днiв минули.
      Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i сяє сонечко.
      Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр велосипеда, защепнув на правiй нозi холошу дерев'яною прищiпкою для бiлизни (я завжди це роблю, щоб холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i поїхав.
      Чисте сонце купалося у брудних калюжах i робило їх чистими.
      Я з розгону врiзався в калюжi, i вони розлiталися врiзнобiч сонячними бризками.
      Виїхав за село i помчав польовою дорогою. Вiтер свистiв у вухах якоїсь веселої пiснi без слiв А потiм зненацька з'явилися слова. То вже був не вiтер. То назустрiч менi iшли солдати. Iшли, дружно спiваючи бадьорої похiдної пiснi:
      Путь далёк у нас с тобою,
      Веселей, солдат, иди,
      Вьётся, вьётся знамя полковое,
      Командиры впереди.
      Солдаты,
      В путь, в путь, в путь!
      А для тебя, родная,
      Есть почта полевая,
      Прощай, труба зовет.
      Солдаты, в поход!
      I пiсля цих серйозних слiв вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого вiршика, що ото вчать у дитсадках:
      Наша Таня горько плачет,
      Уронила в речку мячик.
      Тише, Таня, Танечка, не плачь,
      Эх, не утонет в речке мяч.
      Солдаты,
      В путь, в путь, в путь!
      А для тебя, родная,
      Есть почта полевая,
      Прощай, труба зовет,
      Солдаты, в поход!
      Я з'їхав на узбiччя i став, пропускаючи їх. Вони всi були дуже молодi, цi солдати, бiльшiсть iз них, мабуть, ще й не голилися, i той дитсадiвський вiршик був iще свiжий у їхнiй пам'ятi. I вони так весело й дружно спiвали, що менi стало заздрiсне. Добре, мабуть, бути солдатом i вiдчувати себе у такому гуртi. Iти отак полем i спiвати.
      Солдатiв i взагалi вiйськових ми бачили часто. Кiлометрiв за п'ять вiд нас, за Дiдiвщиною, у лiсi були вiйськовi табори, а далi, в степу, артилерiйський полiгон.
      I вже з рiк, а то й бiльше в центрi села бiля сiльмагу на стовпi пiд репродуктором висiла дошка з об'явою:
      ВНИМАНИЕ!
      На полиюне постоянно днем и ночью производятся стрельбы.Красный флаг на вышках - на полигоне стрельба Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона - только с разрешения начальника полигона.
      I хоч гупало на тому полiгонi далеко не щодня i не щоночi, випасати худобу i збирати гриби та ягоди нiхто туди не потикався, навiть з дозволу начальника. Тiльки ми, хлоп'ята, кiлька разiв ходили туди шукати порох, гiльзи та iншi боєприпаси. Та й то бiльше "на слабо", як хтось зачепить ("От слабо тобi!..") i без особливих результатiв.
      Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спецiально були одведенi грунтовi дороги поза селом.
      А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танцi. I ми любили товктися бiля них i слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат iз Рязанi, на iм'я Митя Iванов, рудий i кирпатий.
      Вiн невтомно кепкував зi свого друга, удвiчi за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Пiдгайка.
      Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дiвчина, Митя Iванов зненацька голосно вигукував:
      - Солдат Пiдгайко, стру-унко! Рiвняння на середину!
      Пiдгайко червонiв i махав рукою:
      - Та ну тебе!
      Тодi Митя Iванов починав йому вичитувати:
      - Солдат є що? - суворо питав вiн i сам вiдповiдав: - Солдат є вiйськовослужбовець, який умiє - що? - вiдмiнно володiти зброєю; який досконало знає матерiальну частину i який неухильно виконує - що? - накази свого командира. А Ти, Пiдгайко? Ти ледар, нехлюй i сачок. Ти думаєш тiльки про їжу i про дiвчат. Ганьба! До якого життя ти дiйшов! Який приклад ти показуєш пiдростаючому поколiнню? - широким жестом вiн вказував на нас, хлопчакiв. - Ганьба! Менi соромно за вас, солдат Пiдгайко! Два наряди поза чергою! I три години стройової. Кру-гом! Вiд мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
      Останнi речення вiн вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслiдував когось, старшину, чи що.
      Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
      Взагалi вони були дуже хлоп'якуватi i подiбнi до нас, тi солдати. Передражнювали своїх командирiв, як ми вчителiв, розказували, що хтось iз них ходив у "самоволку" (тобто без дозволу начальства - на зразок того, як ми прогулювали, "пасували" уроки).
      I весь час жартували й смiялися.
      А по-моєму, жарти в життi найголовнiше. Життя, по-моєму, не може бути без жартiв. Я от, наприклад, боюсь поважних дорослих людей, якi не розумiють i не люблять жартiв. По-моєму, це лихi, негарнi люди. I навiть якщо вони й не зробили ще нiчого лихого, то здатнi зробити i колись-таки зроблять.
      А веселi, дотепнi люди - дуже, по-моєму, потрiбнi для життя, потрiбнiшi за серйозних, поважних i суворих. Бо серйознi й поважнi тiльки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, i одразу легше працювати людям, i робота спориться, коли серед людей веселий чоловiк. А коли начальник веселий i вмiє жартувати, то взагалi чудово. От у нас такий голова колгоспу Iван Iванович Шапка. А був колись головою Припихатий, поважний i суворий, увесь час тiльки кричав i руками розмахував. I од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить нiколи, тiльки жартує, i колгосп - перший у районi.
      I я певен, що i в бою отой Митя Iванов i той Пiдгайко швидше вчинять геройський подвиг, нiж хтось iнший.
      I то нiчого, що Митя Iванов iде оно в строю останнiм (бо найнижчий). Однак вiн не останнiй. Я певен, що оту "Таню" дошкiльнячу вiн перший заспiвав, а всi пiдхопили.
      Проходячи повз мене, Митя Iванов пiдморгнув i всмiхнувся. I так менi захотiлося побiгти слiдом i, пристроївшись за ним, закрокувати i пiдхопити пiсню. Але... якби ж то я був хоч у другому класi... А так...
      Та однак зустрiч iз солдатами якось одразу пiдняла в мене настрiй, i я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкiстю, i в душi моїй сама собою виспiвувалася, вимулiкувалась ота хвацька солдатська пiсня: "В путь... в путь... в путь..."
      Ех як я люблю отак-о мчати на велосипедi серед безкрайнього поля або степу, чи лiсовою стежиною, чи понад рiчкою по мокрому пiску попiд самiсiнькою водою (то кравше, нiж асфальт!).
      Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б це люди робили без велосипедiв! У нас усе село на велосипедах їздить: i в поле, сапку до рами прив'язавши, i на базар, кошики до багажника и до керма .приторочивши, i куди хочеш.
      Взагалi велосипед зараз - це основний на селi транспорт. Так каже дiд Салимон. У мiстi на велосипедах тiльки дiти й спортсмени їздять, а в селi усi. У мiстi ви старої жiнки на велосипедi зроду не побачите. А в нас яка-небудь сiмдесятилiтня баба Палажка педалi накручує, аж гай шумить, i нiхто й не дивиться, нiби то не стара баба на велосипедi, а дiвчина-спортсменка.
      Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навiть уявляю, що це мiй кiнь бойовий. I я лагiдно називаю його кiнським iменем - Вороний. Бо в нього чорна рама.
      I здається менi - нi в кого в свiтi нема такого баского коня, як у мене.
      - I-го-го-о! - так голосисто заiржав вiн на все поле, що я аж захрип.
      Хiба є для такого коня якi-небудь перешкоди!
      Гоп-ля! - з ходу перескочив вiн якийсь дрючок, що лежав на дорозi.
      Гоп-ля! - перескочив вибоїну.
      Го... Геп! Ляп! - перескочив я кермо велосипеда, пролетiв кiлька метрiв у повiтрi i з усього розмаху гепнувся пикою у рiдке багно.
      А щоб... Тьху!
      Тьху!
      То була не просто калюжа, як менi здалося. То був рiвчак ущерть залитий водою.
      Мiй Вороний лежав на боцi, якось трагiчно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я пiдiйшов до нього, i зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спiраль. "Восьмьорка"! Такої жахливої "восьмьорки" я ще нiколи не бачив.
      А до села кiлометрiв зо два.
      От халепа! I чого я такий нещасливий! Завжди так. Тiльки менi трохи легше стане, тiльки настрiй покращає, тiльки здасться, що життя усмiхається менi зяову, як доля одразу - лясь! - по пицi. I я в калюжi. Ех!..
      Пiдвiв я свого Вороного, обняв за кермо i пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так iдеш, то рiдко кого й зустрiнеш. А як не хочеш нiкого зустрiти, то на кожному кроцi:
      - Ай-яй-яй!
      - Що ж це ти iздєлав?!
      - Ого-го!
      - Оце "восьмьорка"?
      - А-яй-яй!
      А вже бiля самої хати на Павлушу наткнувся. Вiн саме виходив з своєї хвiртки.
      Побачивши мене, Павлуша не змiг втриматися вiд здивованої усмiшки. Я спересердя тiльки плюнув у його бiк i тут же, як на зло, спiткнувся. Павлуша засмiявся.
      - Дурень! - крикнув я, нервово сiпаючи велосипеда, що застряв у хвiртцi.
      Вiн не вiдповiв. Одвернувсь i пiшов собi вулицею.
      Дiд глянув на понiвечене колесо i спокiйно спитав:
      - Що - трактора на таран брав, га?
      Я тiльки зубами скригнув. З дiдом сваритись я не мiг. Хто ж менi тодi Вороного вилiкує? Дiд мiй умiв усе на свiтi. Що б я не зламав, не скрутив, не зiпсував, я завжди iшов до дiда. I вiн мене виручав. Хоча завжди говорив при цьому рiзнi поганi слова. Але я до них звик.
      От i зараз я зiтхнув i мовчки з надiєю глянув на дiда. Дiд у свою чергу зiтхнув i сказав:
      - Принеси плоскогубцi, обценьки й молоток.
      Я не примусив його повторювати. Блискавично метнувся в сарай по iнструмент. I дiд одразу взявся до дiла.
      - Варвар! - дiд любив перекручувати слова. - Тiльки й знаєш золотi верби вирощувати... Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипедi тобi, а на коровi їздити. Багамот! Отак колесо iскрутить! Та це ж треба умiти! Десять злодiїв будуть спецiально крутить i так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Уголовник!
      Я мовчки слухав i тiльки раз у раз зiтхав, показуючи своє каяття. Дiд любив, щоб я каявся. Коли я каявся, вiн робив для мене все на свiтi.
      Провозився дiд аж до пiзнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, нiби тiльки що з магазину.
      У дiда мого були золотi руки. Якби менi такi руки. Мої тiльки шкоду робити вмiють. Ех!
      РОЗДIЛ XIII
      Недарма цей роздiл тринадцятий, бо трапляється в ньому рiч надзвичайна, незбагненна i загадкова. Таємниця трьох невiдомих
      Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нiчого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камiнчик, кожну калюжку.
      Дiд стояв бiля ворiт, нiби просто так собi, але я помiтив, що вiн скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цiкаво, як воно крутиться. I вiн, видно, був задоволений своью роботою.
      Я проїхав до кiнця нашої вулицi i повернув на центральну, Шевченкiвську, що вела через усе село в поле. Вже минав останнi хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колiї, щоб дати йому дорогу, i обернувся. Мене наздоганяв якийсь вiйськовий у шоломi i великих мотоциклетних окулярах-крагах, якi закривали пiв-обличчя.
      Порiвнявшись зi мною, вiйськовий раптом загальмував.
      - Рень? - коротко спитав вiн i, коли я кивнув у вiдповiдь, простягнув менi якийсь конверт. I одразу дав газ i рвонув уперед.
      Я так розгубився, що упустив конверта на землю. I поки пiднiмав, вiд мотоциклiста тiльки курява на дорозi лишилася. Я встиг лише помiтити, що то був офiцер: чи то старший лейтенант, чи то капiтан (чи три, чи чотири зiрочки на погонах). А обличчя - щоб мене розстрiлювали - не впiзнав би. Тiльки й запам'яталося, як бiлозубо сяйнуло оте коротке "Рень?" на засмаглому, припорошеному обличчi... I окуляри на пiв-обличчя, i зелений шолом...
      Я глянув на конверт:
      "Явi Реню. (Цiлком, таємно)"
      Занiмiлими пальцями розiрвав конверт i витяг листа:
      "Сьогоднi, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий лiс. У розколинi над амбразурою знайдеш iнструкцiю, що ти мусиш робити.
      Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива i секретна. Нiкому нi слова. Щоб тобi було легше зберiгати таємницю, ми поки що не називаємо себе
      Отже, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль.
      Г. П. Г."
      У мене враз змокрiли долонi. Я звiв голову й озирнувся навколо. На вулицi не було нi кого. Тiльки бiля крайньої хати у дворi баба годувала курей, примовляючи: "тютiньки, тю-тю-тю, тютiньки, тю-тю-тю". Але вона в мiй бiк навiть не дивилася. Здається, нiхто нiчого не бачив.
      Я сiв на велосипед i погнав у поле. Листа я мiцно тримав у руцi, притискаючи до ручки керма.
      У головi моїй було метушливе безладдя.
      Що це? Жарт? Хтось iз хлопцiв? Або всi разом? Вирiшили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив iз тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурнi. Чого ж мститися?
      I чи став би офiцер на мотоциклi встрявати у рiзнi хлоп'ячi витiвки, передавати листа? Нi. Навряд. Та й почерк у листi не хлоп'ячий, не учнiвський. Учнiвський почерк, навiть найкалiграфiчнiший, одразу можна пiзнати. А це був зовсiм дорослий почерк - дуже чiткий, розбiрливий, з нахилом улiво i кожна буквочка окремо.
      Нi! Це не хлопцi! А хто ж?..
      I що означають цi букви - Г. П. Г.? Що це? Iнiцiали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардiї полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберiдзе). Або - генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберiдзе).
      Але в листi стоїть "ми". Виходить, Г, П. Г. - це не одна людина. Виходить, троє. - "Г", "П", "Г". I хто ж вони такi, цi троє невiдомих? Хорошi вони чи поганi?
      Не зупиняючись, я ще i ще раз перечитував листа. I нiчого не змiг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навiть якщо це жарт - тим бiльше.
      Я порвав листа на дрiбненькi-дрiбненькi клаптички i, їдучи, потроху викинув по дорозi.
      Тепер того листа сам чорт не збере докупи нiколи в свiтi.
      До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механiчно крутили педалi, а кермо само собою звертало у бiк Вовчого лiсу. I я незчувся, як був уже на узлiссi. I лише тодi раптом подумав: "Чого це я сюди iду? Адже у листi сказано - о дев'ятнадцятiй. I якщо я приїду ранiше, може, це пошкодити спразi - хто його зна".
      Я крутонув кермо i звернув на дорогу, що вела попiд лiсом у Дiдiвщину - наче хтось невидимий стежив за мною, i я хотiв його переконати, що й не збирався iхати в лiс.
      "Заїду в Дiдiвщину в крамницю, куплю льодяникiв фiгурних", - вирiшив я. У дiдiвщинськiй крамницi були фiгурнi льодяники на паличках дев'ятнадцять копiйок сто грамiв. У нашу таких чогось не завозили. I ми iнодi спецiально їздили по них аж у Дiдiвщину.
      Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозi "Москвича" з вiдкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось пiдвiв голову, i я впiзнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:
      - О! Ану подерж менi отут трохи.
      Я злiз з велосипеда i, тамуючи в серцi неспокiй, подержав йому в моторi якусь штуковину, що вiн її прикручував плоскогубцями.
      - Спасибi! - сказав вiн, як скiнчив. Потiм, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадковi, незрозумiлi слова:
      - Темна вода во облацех.
      I усмiхнувся.
      Я здивовано клiпнув очима, тодi швидко сiв на велосипед i поїхав. Менi стало якось не по собi вiд тих слiв.
      Я навiть забув про фiгурнi льодяники на паличках, а звернув на iншу дорогу i подався назад у Васюкiвку.
      "Може, це пiп Гога написав? - збентежено думав я дорогою. - Удвох з бабою Мокриною. "Г. П. Г." "П. Г." - це може бути "пiп Георгiй" абсолютно. А "Г." Гаврилiвна!.. Це по батьковi бабу Мокрину. Мокрина Гаврилiвна, її iнколи так звуть - "Гаврилiвна". I це вони хочуть заманити мене до лiсу i... вбити. За те, що я їх з отим привидом пiдвiв. А що! Були ж такi випадки, коли релiгiйнi фанатики вбивали людей. Навiть у газетах писали... Ех, якби був поряд Павлуша, нiчого б не було менi страшно. I нащо то вiн зрадив? От уб'ють мене, тiльки тодi вiн пошкодує, тiльки тодi зрозумiє, що це вiн винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пiзно..."
      У селi я повернув вулицею Гагарiна до рiчки. Менi кортiло глянути, що зараз робить баба Мокрина. її хата була крайня, майже бiля води. Пiд соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селi. Таких сортiв яблук, як у неї, не було нi в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було нi в кого на селi.
      Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:
      - Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобi чортiв у пеклi фотографувати! Гайдабура! Геть!
      Я тiльки усмiхнувся й поїхав. Менi одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очi менi замилювала, щоб я нiчого не пiдозрював. Та й що це я вигадав! Кому я погрiбен, щоб мене вбивали. I хiба мiг офiцер на мотоциклi бути заодно з попом Гогою i бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!
      Я твердо вирiшив нiчого не боятись i о дев'ятнадцятiй годинi їхати у Вовчий лiс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрiбен i можу стати у пригодi. I нiчого думати. Мiй дiд завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре дiло, роби, не задумуючись i не вiдкладаючи.
      Але не думати я не мiг i до шести годин вечора тiльки про це й думав.
      РОЗДIЛ XIV
      Вовчий лiс. Iсторiя дота. Несподiванка
      Нарештi я сiв на велосипед i поїхав.
      Вовчий лiс був колись дрiмучий, з непролазними хащами, i в ньому справдi водилися вовки. Тепер вовкiв там уже давно нема - усiх винищили. Але непролазнi хащi лишилися. I хоч i без вовкiв, були вони страшнуватi. Пiд час вiйни у Вовчому лiсi точилися великi бої. Вiн весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.
      А у старому дубняку на узвишшi громадяться величезнi брили зруйнованого доту.
      Колись тут було узлiсся, i саме бiля доту перехрещувалися дороги одна, що попiд лiсом на Дiдiвщину, друга, що через лiс, на Гарбузяни. А тепер узлiсся одсунулося майже на кiлометр, бо пiднялася тут густа соснова посадка, через яку прорубано нову дорогу. Ту дорогу люди називають "глеканкою", бо як їхати по нiй возом, то на пеньках колеса, як у нас кажуть, глекають. А дорогу, що через лiс на Гарбузяни, люди назвали "генеральською", бо у лiсi вона повертає до вiйськових таборiв.
      Славна iсторiя цього дота.
      У сорок першому, коли нiмцi загарбали Україну, у цьому дотi тримали кругову оборону троє наших бiйцiв. Увесь район уже був окупований, фронт просунувся на тридцять кiлометрiв на схiд, а нiмцi все не могли нiяк захопити дот. Нi бомби його не брали, нi снаряди, нi мiни. Вiсiм днiв трималися бiйцi без води, без їжi, до останнього патрона. Чотири танки пiдбили з противотанкової рушницi, безлiч фашистiв покосили з кулемета. I тiльки як не стало уже боєприпасiв, вийшли бiйцi й беззбройнi пiшли на ворожi кулi. Й, кажуть, кожного з них прошило не менше як сто куль.
      I дот, навiть порожнiй, нагонив страх на фашистiв. Вони навезли туди три хури вибухiвки i висадили його в повiтря.
      Але й розбитий, понiвечений, з покрученими залiзними рейками, що, наче кiстки, стирчали на зламах з товстелезни-них метрових брил, - вiн вражав своєю силою i могутнiстю. Тi величезнi брудно-сiрi, вкритi де-не-де iржавим мохом, брили були з якогось неймовiрного, нiде тепер не баченою залiзобетону, густо замiшаного на гостро-гранчастому гранiтному камiннi, яким ото мостять дороги. З-помiж того камiння виштрикувалося чорне покручене плетиво у палець завтовшки залiзного дроту, що його навiть iржа не брала.
      Весь дот зарiс густою жалючою кропивою, наче оберiгаючи в такий спосiб свою горду самотнiсть i недоторканнiсть.
      Проте на однiй з брил якийсь перехожий Вася, прагнучи, мабуть, пробитися у безсмертя, зробив спробу викарбувати на вiки чимось гострим своє iм'я, але не посилив. Букви надряпалися ледь помiтно, а останнє "я" було таке вже хирляве й немiчне, що аж соромно ставало за того Васю з його таким жалюгiдним "я".
      Хоч був дот не дуже й далеко вiд села (а як на велосипедi, то ще ближче), ми, хлопцi, до нього чомусь майже не ходили. Я за все своє життя разiв зо три, може, тiльки й був. I по гриби, i по ягоди ми чомусь бiльше ходили у Пiщанський лiс, за Пiски.
      I тепер, коли я пiд'їжджав до доту, все навколо здалося менi чужим, незнайомим i незвичайним. Стояла моторошна тиша, навiть пташок не було чути, тiльки десь високо вгорi ледь-ледь шелестiло од вiтру листя.
      Я прихилив свого Вороного до дуба при дорозi i, обережно розсовуючи кущi та хапаючись руками за гiлки, подряпався нагору, до руїн дота.
      I раптом почув негучний, але владний голос:
      - Ти куди?!
      Вiд несподiванки я випустив з рук гiлки, за якi тримався, i впав на колiна.
      - Куди лiзеш? - повторив голос.
      - Нiкуди... а... а що таке? - спитав я, все ще стоячи навколiшках i даремно вдивляючись у гущавину - того, хто казав, за кущами не було видно.
      - Зараз навчання. Не бачив, чи що, прапори на вишцi. Ану давай звiдсiля!
      Ясно. Вартовий. Коли навчання, завжди виставляють вартових на дорогах, що ведуть до вiйськових таборiв.
      Сперечатися було нi до чого. Я повернувсь i навсидячки став спускатися вниз.
      От чорт! I треба ж! Поставили якраз на цьому мiсцi. Ну, нiчого! Я його якось обмину. Зайду обережненько збоку - вiн i не вгледить. Цi вартовi, по-моєму, просто так стоять, для проформи. Розвалився собi в кущах i покурює. Дуже воно йому треба. Хто сюди пiде? Якби я просто на нього не наразився, вiн би, мабуть, i голови не пiдвiв.
      Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч i, перебiгаючи вiд дерева до дерева, починаю обходити дот iзбоку. Тепер я пильную i намагаюся рухатись якомога обережнiше. Та коли я вже був майже бiля мети, з кущiв почулося:
      - Ти що - у пiжмурки зi мною граєш? Ану давай звiдси!
      Помiтив. Таки помiтив, чортяка!
      - Уже й грибочка пошукати не можна, - промимрив я i, набурмосившись, пiшов назад.
      От же ж!
      Як же я тепер вiзьму iнструкцiю? Невже вони не знали, що будуть вiйськовi навчання? Не може бути. То що ж робить? Отак просто їхати додому, та й усе?
      А може, вони тому й звернулися до мене, що сподiваються на мою спритнiсть, пронирливiсть, на те, що я зможу непомiтно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тодi такi "вони"? Якщо вони хочуть робити щось таємно вiд армiї... Може, "вони" шпигуни? Е, нi! Юринда! Досить з мене шпигунiв. Були вже в моєму життi "шпигуни". Книш i Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такi дурнi, щоб їх хлопчаки виловлювали.
      Та й не стану я робити нiчого шпигунського, що я - бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тодi вже...
      Але додому так просто йти я не можу. Мушу дiстати з амбразури ту iнструкцiю. Мушу! Бо iнакше я не поважатиму себе.
      Я беру Вороного за сiдло i струшую, щоб вiн подав голос - задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потiм сiдаю i кручу педалi по дорозi - нiбито в бiк села. Але од'їхавши метрiв сто, так що з дота мене вже нiяк не видно, звертаю в лiс, ховаю Вороного пiд папороттю в окопi i по-пластунському, на пузi, починаю в обхiд скрадатися до доту. Я повзу довго i обережно, через кожнi два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарештi передi мною дот. Вартового нiде не видно. Вiн, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теж з того боку. Вихiд один пробиратися через руїни дота i спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати - пробратись. Я вже казав, що весь дот зарiс густезною i немилосердно жалючою кропивою. I одна справа iти такою кропивою на повний зрiст, розсуваючи її якоюсь гiлкою, а зовсiм iнша - повзти нею на пузi, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.
      Я лiз уперед макiвкою, опустивши лице до землi i прикриваючи його однiєю рукою. Розсував кропиву просто своєю макiвкою. I поки голчасто-зубчасте кропив'яне листя проходило по волоссю, я його не вiдчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало - наче хто лив менi на шию окрiп.
      Але найбiльше страждали вуха. Бiднi мої великi вiдстовбурченi вуха. Менi навiть здавалося, нiби я чую, як вони сухо трiщать, палаючи жарким полум'ям. I здавалося, що не кропивою лiзу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зцiплював зуби i лiз, лiз, лiз.