Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

      - Та я ж, я, - сказав дiд, вилазячи на берег. - Не впiзнали, жовгодзьоби?..
      Ми мовчали. Кукурузо, видно, ждав i боявся дiдових розпитувань - чому збрехав, що йде до тiтки в Пiски, де був, що робив чому оце - "руки вгору..." Але дiд мовчки замасковував свiй човен в очеретi i нiчого не питав, наче вiн усе-все знав. У таких випадках завжди краще самому щось питати.
      I Кукурузо, нарецпi, несмiливо спитав:
      - Дiду, а як ви тут опинилися?
      - Топитися їхав. З горя. Що в мене такий онук шалапутний.
      - Та не жартуйте, дiду.
      - От, iнтересно менi жартувать з тобою!
      - Ну, скажiть, дiду, - канючив Кукурузо.
      - Ти ж менi збрехав, чого ж я маю правду тобi казати.
      - Та я... - затнувся Кукурузо. Що ж бо скажеш?
      - Ехе-хе, - сумно зiтхнув дiд. - Куди ж я мiг їхати! Тебе, дурника, шукав... Отож узявся я сьогоднi рушницю свою чистить. У недiлю ж вiдкриття полювання. Вирiшив i твою почистити. Думаю, хоч i двоєшник ти, а жалко все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Кинувся - нема твоєї рушницi. Туди, сюди - нема. Невже, думаю, хтось украв? Потiм глядь - набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, пiдрахованi). Почав догадуватися. Тим бiльше, бачу, й ватянки нема, в якiй ти зi мною на полювання ходив. Але все-таки вирiшив перевiрити. I пiшов аж у Пiски до тiтки Ганни... Отак ти мої ноги старi жалiєш! Туди сiм кiлометрiв, назад сiм. Там тебе, звiсно, не найшов. Ганнi нi став нiчого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не iнакше, як у плавнi чкурнув хлопець, бiсова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тiкав пiсля того, як батько духу дав за розбиту макiтру. Знаю... Прийшов я з Пiсок - уже вечорiло. Було б на ранок пошуки вiдкласти, та на душi неспокiйно: "Уже два днi отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, i вухом не веду. Може, вiн голодний, може, хто ного зна, що з ним. Усе-таки плавнi - це не жарт. Не один фашист могилу собi тут знайшов... Як дома сидiти, дай, думаю, поїду пошукаю". I поїхав. Якби не оте "Руки вгору", мабуть би, старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отак-то...
      Кукурузо всього мiг чекати: що дiд лаятиметься, що навiть намне вуха, як бувало. Але що дiд говоритиме так просто й щиро, вiн, мабуть, не думав. Вiн принишк i мовчав.
      - Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи нi? - з болем сказав дiд.
      - Не кажiть так, дiду, не помрете ви, - злякано писнув Кукурузо.
      - А ти що думав - дiд вiчний? На дев'яносто вже завернуло. От-от - i в яму сторчака. Вже недовго...
      - Я, може, ще навiть ранiше за вас помру. Оно, пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозi був i температура сорок... Так що не кажiть.
      - Е, синку, молодi можуть вмерти, а старi мусять вмерти... Так уже заведено. I не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь iншому...
      Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили i схвилювали дiдовi слова. Та й мене теж. Нiколи я не бачив дiда таким. Завжди вiн бурчав, лаявся, навiть потиличниками частував, а тут... Ех, краще б вiн нам вуха нам'яв!..
      - Дiду, - жалiбно мовив Кукурузо, - ви не кажiть матерi. Я вас прошу. Га, дiду?
      - Та що ж казати. Нема чим радувать.
      - Я вчу граматику, вчу, чесне слово. I переекзаменовку здам.
      - Побачимо...
      - Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут... ми тут...
      - Та бачу ж - вистежуєте когось. Кого ж це?
      - Книша.
      - Овва! Чого раптом?
      Кукурузо хотiв був почати пояснювати, аж тут дiд враз приставив долоню до вуха i тихо сказав:
      - Цить!.. Потiм... Пливе... Ховайтесь, хлопцi, побачимо, в чiм тут справа.
      Ми принишкли. А дiд ступив тiльки один крок до куща i - нiби розтанув у темрявi. Минула хвилина, двi, а може, й бiльше. I тiльки тодi ми побачили - iз стружки виплив човен. Як дiд Варава мiг почути його, не збагну. От що значить - старий мисливець!
      Човен пристав до берега.
      З човна вилiз Книш.
      Щось дзвякнуло, впавши на землю.
      Книш лайнувся пiвголосом, пiдняв, пiшов стежкою.
      Вiн так близько пройшов повз мене, що менi здалося, вiн зараз перечепиться через мою ногу, i я швиденько пiдiбгав її пiд себе.
      В однiй руцi Книш тримав великий залiзний лом, а в другiй - вiдро й друшляк, оте металеве з дiрочками, на якому галушки й вареники зцiджують.
      Бiля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрiв по колiна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхнi озерця i струшувати у вiдро.
      - Гайда, хлопцi, - шепнув дiд i, вийшовши з кущiв, голосно кахикнув:
      - Кахи-кахи!
      Вiд несподiванки Книш сiпнувся, послизнувся - шубовсть! - i сiв у воду. Лише голова з води стирчить, на всi боки розгублено крутячись.
      - Помагай бi, чоловiче добрий, - спокiйно мовив дiд. - Що це ви тут робите?
      - Ку-купаюсь! - дурнувато вищирився Книш i почав незграбно пiдводитися.
      - З друшляком? Ясно!.. А берiть-но, хлопцi, його чоботи, ломика заарештований вiн. Повезем у село - там розберемось...
      - Та що ви, дедушка!.. Та що ви, iй-богу!.. - заметушився Книш, вилазячи з води i брикаючись на всi боки. - От жартують! Ги-ги! От жартують!
      - Давай-давай! - пiдвищив голос дiд.
      - Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!
      - Лiзь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу!
      - Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як е i Не винен я .. Iй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народiв! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! Їй-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: "Дiстань та дiстань, воно пiде на базарi". Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дiстану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге, - мiкроскопiчне Як ти ним, мiкроскопiчним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби... Вирiшив я їй якоїсь iншої гадостi з води натягати, щоб тiльки не гавкала (хiба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотiв же чiпать - раз ученики таке дiло роблять. Думав, усе! Обiйшлося! I торгiвля йде, i я спокiйний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дiзналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тiкай. "Ти, кричить, злочинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої менi не принесеш - з свiту зживу!" Ну що було робити? Ну, поймiть, дедушка, хiба я хотiв? їй же богу! Одпустiть, пожалуста.
      Книш замовк, схлипуючи.
      Видно, дiд завагався - сопiв i кахикав
      - Ой, дiду, викручується вiн! Як ужака! - скрикнув Кукурузо. - Вони тут з Бурмилом... у акваланзi для пiдводного плавання... цiле лiто пiрнають.
      - Спецiально у Києвi купили. Ми самi бачили, - пiдхопив я. - Завдання у них якесь... вiд вермахту... Мабуть, фашистський архiв з дна дiстають. Як у Чехословаччинi.
      Книш аж зiщулився весь.
      - Та що ви, хлопцi! Що виi Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!
      - А що ж? - спитав дiд.
      Книш якийсь час мовчав, потiм враз гаряче заговорив:
      - Та знаєте, та ми ж якраз, дедушка, i про вас думали. Хотiли подаруночок вам iзробить. Хоч ви й непитущий, але ж па свята чарочку можете... Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у вiйну нiмцi тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, канiстр лежить. Герметичнi, що їм зробиться. Так ото думаємо пiднять. Тiльки ж ви, дедушка, пожалуста, нiкому-нiкому! Ми вам по дружбi дамо. Навiть i не думайте вiдмовлятися. Це ж таке дiло! Згодиться! Хi-хi!..
      Книш засмiявся дрiбненьким пiдлим смiхом. Та смiх одразу й увiрвався По дiдовому настрою зрозумiв Книш, що смiятися не до шмиги.
      - Ясно, - суворо сказав дiд - А ломика оце нащо брав?
      - Та просто так... просто... - зам'явся Книш.
      - Хотiв греблю зруйнувати? Щоб слiди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихiйне лихо? Так? - у голосi дiда дзвенiла лють.
      - Таж клята баба, - почав Книш, але дiд перебий його:
      - Годi вже! Сiдай! Поїхали!
      - Та, дедушка! - плаксиво запросився Книш - Та ми ж з вами'сусiди! Що вам - бiльше всiх треба? Я ж нiчого не зробив, не встиг же! Одпустiть!
      - Якi ми сусiди! - одрубав дiд. - Ти зовсiм на iншiй планетi живеш! I не смiй сусiдиться до людей. Поїхали!
      I Книш згорбився i, як побитий собака, слухняно пiшов до човна. А коли вже ми одпливали, дiд Варава, нi до кого не звертаючись, тихо сказав:
      - А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпiталю. Було б старожилiв спитать, перед тим як у воду лiзти.
      РОЗДIЛ
      Останнiй
      Отак закiнчилися пригоди Робiнзона Кукурузо на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки.
      Наступний пiсля тої ночi день був ущерть насичений знаменними подiями.
      Зранку приїхав професор Дудка, керiвник київських юннатiв, а разом з професором кореспондент пiонерської газети.
      Професор Дудка виявився молодою вродливою жiнкою у модному платтi з короткими рукавами i в туфлях на тонюсiньких каблучках-шпильках.
      Професор Дудка подивилася на глобулус i сказала, що це "прекрасний штамб хлорели" (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповiсть про це в iнститутi, що це великий успiх, i гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потiм усiм юннатам.
      Фарадейович аж сяяв вiд щастя (до речi, в цей день виписали з лiкарнi його жiнку).
      Юннати теж сяяли (кореспондент обiцяв написати про них у газетi). Потiм Фарадейович при всiх обняв нас з Явою, поцiлував i сказав:
      - Коли б не ви - все б погибло! Спасибi, друзi мої, спасибi!
      ................................................................
      А незабаром у клубi був товариський суд. На сценi стояв накритий червоною китайкою стiл, за яким сидiли голова колгоспу Iван Iванович Шапка, члени правлiння, Явина мама-депутат, дiд Варана, дiд Салимон i Галина Сидорiвна.
      А збоку на лавi пiдсудних вкупочцi сидiли набурмосенi Книш з Книшихою i трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми висiупали як головнi свiдки обвинувачення. I весь зал дуже смiявся, коли Ява розповiдав, як вiн затонув...
      Пiвсела виступило на цьому судi. I всi говорили, що той, хто дбає тiльки про власну шкуру i свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорiвна).
      ...Що вiн "унутрiшнiй диверсант" (це сказав дiд Салимон).
      ...I якщо вiн може продати за копiйки свою совiсть, торгуючи нею на базарi, то за хорошу цiну вiн i Батькiвщини не пожалiє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко).
      ...I жаль, понiмаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понiмаєте, добренько за такi дiла, як говорить один хороший чоловiк, по западному полушарiю! (Це сказав мiй тато.)
      ...Але нiчого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Iван Iванович Шапка). Бучний був суд.
      А пiсля суду до нас пiдiйшов Гришка Бардадим i сказав:
      - Молодцi, босяки!
      I ляснув своїми граблями по потилицi спершу мене, потiм Яву.
      Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспiшно мрiяли.
      ...Але ми чомусь не вiдчували тої шаленої радостi, про яку мрiялося. Чогось нам не того хотiлося. ...Щось їло нашi душi, як iржа залiзо. ...Якась думка. I коли ми йшли з суду, Ява висловив її.
      - Мда, - мовив вiн задумливо. - Все це добре, але... однi глобулус виводять... космiчний. Iншi майструюiь щось на транзисторах, напiвпровiдниках. А ми... - вiн зiтхнув, - тiльки пiдштаники на телевiзiйну антену вивiшувать умiємо. Це й дурень може. Та й не тiльки дурень. Навiть мавпа.
      - Людиноподiбна, - додав я.
      ................................................................
      ...I от-уже позаду лiто, безтурботне дозвiлля. Знову парта, знову кожнi сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: "Хто не виконав домашнього завдання, пiднесiть руку!", "Iди до дошки!", "Вийди з класу!.." Буденне життя колишнього п'ятого, нинi шостого "Б".
      Я сиджу на своєму звичному мiсцi бiля вiкна, дивлюсь, як ганяє на подвiр'ї наш Собакевич, i думаю...
      Я думаю про Книшiв - кажуть, вони продають свою нову хату i їдуть кудись на Харкiвщину. Певно-таки заговорила в них совiсть пiсля суду. Соромно односельцям в очi дивитися. Може, там, на Харкiвщинi, й людьми стануть.
      Он Бурмило ж i пити кинув, i браконьєрський реманент свiй поламав i повикидав.
      I ще я думаю (не вперше уже): "Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острiв, що поряд з Високим? Випадково? Збiг обставин? Чи, може, спецiально?"
      Я вже питав його.
      Мовчить.
      Тiльки усмiхається...
      Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорiвни:
      - Рень, до дошки!
      I я вiдчуваю, як мiй правий лiкоть пiдскакує вгору - це пiдводиться, пiднiмаючи кришку парти, мiй сусiда. Мiй сусiда i друг Ява (колишнiй Кукурузо). Аякже, вiн таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) i теж перейшов до шостого класу.
      О, то були дуже напруженi днi - пiсля суду.
      Спершу я тiльки ходив попiд вiкнами у Ренiв i на всiх цикав. На Собакевича: "Цить!" - не гавкай.
      На корову Контрибуцiю: "Цить!" - не мукай.
      На зозулястого пiвня: "Цить!" - не кукурiкай,
      Пильнував, щоб нiхто не перешкодив готуватися моєму друговi.
      А потiм я переконав його, що краще готуватися вдвох, що менi теж це необхiдно, бо я нiчого не знаю.
      Спочатку вiн огинався:
      - Не треба менi твоїх жертв!
      Але я сказав:
      - Та ти що - хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!
      I вiн змушений був погодитись.
      Цiлий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цiкаво, цiкавiше, наприклад, нiж грати у футбола, у цурки-палки або ловити рибу... Але хто сказав, що для друга треба робити тiльки те, що цiкаво?
      На переекзаменовку я пiшов теж разом з Явою. I диктант ми писали удвох.
      Галина Сидорiвна одразу зрозумiла, чого я прийшов, I сказала:
      - Сiдай теж пиши, тобi це корисно.
      I ви знаєте, я написав гiрше, нiж Ява. Вiн зробив тiльки двi помилки, а я три. Недарма вiн, чортяка, брав з собою "Граматику" на безлюдний острiв.
      I от тепер вiн стоїть бiля дошки i впевнено пише вправи, I нi разу не помилився.
      До речi, я знаю, що в книзi "Робiнзон Крузо" лежить у нього папiрець з однiєю адресою.
      Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собi так, не думаючи з неї скористатися.
      Отже, граматика моєму друговi ще й, так би мовити, особисто потрiбна. Вiдмiнницi безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.
      - Молодець, Рень, сiдай! - каже Галина Сидорiвна. I мiй друзяка, розiмлiлий вiд гордостi, повiльно йде на мiсце.
      Сiвши за парту, Ява кiлька хвилин мовчить - поки не вляглися почуття, викликанi похвалою вчительки. Потiм нахиляється до мене i шепоче:
      - Так що - випробуємо?
      - Давай, - кажу я.
      Ми схиляємося i засовуємо голови пiд парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-пiд цукерок, з якої стирчать рiзнi гвинтики, шпунгики i дротинки. Це винайдений нами механiчний пристрiй для розстiбування гудзикiв, Офiцiйної назви вiн ща не має i зветься поки що умовно "штукакенцiя" (не "штука" i не "штукенцiя", а саме "штукакенцiя", бо кожний винахiд обов'язково повинен мати свою назву). Дiє "штукакенцiя" дуже просто прикладаєш до гудзика, натискаєш на кнопку - i готово. Тiльки спершу треба, звичайно, завести пружину. I от Ява бере i починає заводити.
      Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напiвпровiдниках, але...
      Кррекк! - раптом дзвiнко на весь клас клацає пружина i, вискочивши з коробочки, б'є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.
      Карафолька скрикує.
      - У, розтелепа! - шиплю я на Яву. Але пiзно! Наче грiм з неба, лупає над нами гнiвний голос Галини Сидорiвни:
      - Завгороднiй i Рень, вийдiть з класу!
      Червонi як маки, вилазимо ми з-пiд парти i один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рiк почався...
      ЧАСТИНА ДРУГА
      розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм
      НЕЗНАЙОМЕЦЬ З ТРИНАДЦЯТОЇ КВАРТИРИ,
      або
      ЗЛОДIЇ ШУКАЮТЬ ПОТЕРПIЛОГО
      пригодницька повiсть
      РОЗДIЛ I
      "Е", - сказали ми з Явою
      Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки i дивлюсь у дiрку в завiсi. I серце моє млiє i зупиняється...
      Не я перший дивлюсь у дiрку. До мене у таку саму дiрку зазирали, мабуть, i Щепкiн, i Станiславський, i Тарапунька, i Штепсель... Тисячi артистiв усiх часiв i народiв дивились у дiрку в завiсi. I так само спокiйно й весело вмощувалися глядачi по той бiк завiси - у залi. I так само скакали дрижаки у душах по цей бiк завiси - на сценi. Надто - коли прем'єра.
      А у нас сьогоднi прем'єра.
      - Посунься! Дай я!
      Чиясь спiтнiла гаряча щока рiшуче одпихає мою голову вiд дiрки. Це Стьопа Карафолька. Iншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навiть i по шиї дав би, але зараз у мене нема для цього енергiї. Вся енергiя моя iде на хвилювання.
      У звичайному станi, дихаючи, людина спершу вдихає, потiм видихає А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тiльки видихає. Весь час тiльки видихає - не вдихаючи. I де береться для цього повiтря в грудях - я не знаю.
      Я ходжу по сценi i видихаю. Може ви думаєте, що я один ходжу i видихаю? Авжеж...
      Ондо - х-хе... х-хо... х-ху... х-хи... Всi артисти ходять i видихають i здається, що саме од цього вiтер гуляє по сценi, хитає декорацiї, полоще завiсу, куряву здiймає з пiдлоги. Якби наш сiльський клуб був не цегляний, а гумовий, вiн би роздувся як ота первомайська кулька, i давно лопнув би, i всi ми полетiли б у космос - разом з декорацiями, з баянiстом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком польку-кокетку, з морозивницею Дорою Семенiвною, з усiма глядачами.
      Глядачi! . Ох, глядачi!.. Грiм на вашу голову! Ще зовсiм недавно це були такi милi, такi близькi хорошi люди, якi завжди могли допомогти, поспiвчувати, пiдтримати. Микола Iванович, дiд Варава, дiд Салимон, завклубом Андрiй Кекало тiтка Ганна, баба Маруся, Грицько Чучеренко, тато, мама. Вони за тебе в огонь, у воду - куди хочеш!
      А тепер... Навiть рiдна мама тепер не мама, а глядач.
      Не було жодної живої душi по цей бiк завiси, яка б не хвилювалася. Вiд учительки лiтератури Галини Сидорiвни, художнього нашого керiвника, до гундосого третьокласника Бетi Башка (за метрикою Петi Пашка), який одкривав i закривав завiсу. Всi хвилювалися. Але найдужче хвилювалися ми - я i Ява Нам було чого хвилюватися. Бо то ми заварили усю цю кашу, ми придумали той театр.
      Ми з Явою - Станiславський i Немирович-Данченко оцього нашого сiльського МХАТу (чи пак, ВХАТу).
      - А що?! А що?! - вимахуючи перед моїм носом руками гарячкував восени Ява. - Хiба ж такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжнiй МХАТ! Тiльки то Московський, а наш буде - Васюкiвський художнiй академiчний театр... ВХАТ... А що?! На гастролi їздитимемо... Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хiба погано?
      Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко Вмовляти треба було Галину Сидорiвну та iнше шкiльне начальство. Проте й Галину Сидорiвну не довелося вмовляти. Вона одразу пiдтримала нас:
      - Молодцi, хлопчики! Правильно! Я давно хотiла органiзувати драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, раз ви iнiцiатори, то складiть список усiх бажаючих. Хлопцi ви енергiйнi - будете старостами гуртка.
      Ми дуже поважали себе того дня Ми навiть нi разу не гигикнули i не копнули нiкого ногою. Серйознi й солiднi, ми ходили по класах i складали список - довжелезний, на два з половиною метри список. Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потiм, як це завжди буває, дев'яносто процентiв вiдсiялося. Ми так захопилися, що навiть не всiх хотiли записувати. Колi Кагарлицькому Ява сказав:
      - Дуже ти якийсь... тихий!.. Не видно тебе й не чуть нiколи. Тебе й на сценi не почують.
      I тiльки побачивши, як побуряковiв вiд образи Кагарлицький, Ява змилостивився:
      - Хiба що статистом будеш, юрбу гратимеш... - i записав.
      На першому засiданнi гуртка вибирали п'єсу. Вибирали довго. Десятки п'єс перебрали. Вiд трагедiї Шекспiра "Отелло" (яку вiдхилили через її непедагогiчнiсть - занадто вже про любов) до драми Корнiйчука "Платон Кречет" (теж про любов, хай йому грець!). Нас навiть почав брати вiдчай, ми вже подумали, що геть усi п'єси про любов. А навiть коли б про любов було й педагогiчне, ми i самi не хотiли про любов. Щоб я вам ото при всьому селi цiлувався на сценi з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцiлуюсь!..
      Нарештi Галина Сидорiвна сказала:
      - Поставимо "Ревiзор" Гоголя. По-перше, це не про любов. По-друге, за програмою, отже, це нам навiть дуже корисно. По-третє, це просто надзвичайно весела i хороша рiч. I ролей багато, якраз усiм вистачить.
      Ми тут же прочиталч "Ревiзора", i вiн нам дуже сподобався. Комедiя отака!
      Як добре поставити - пупа порвеш.
      Почали розподiляти ролi. I отут вийшла раптом заковика. Я i Ява, як Станiславський i Немирович-Данченко, як iнiцiатори цiєї справи, звичайно, цiлком законно хотiли грати найголовнiшi ролi. Причому однаковi. Але найголовнiша роль була одна - Хлестаков. Я вважав, що ця роль якраз для мене. Сам Гоголь пише, що Хлестаков - "тоненький, худенький... без царя в головi... неспроможний зупинити постiйної уваги на якiй-небудь думцi...". Ну, коротше кажучи, що там казати...
      Але Ява сказав:
      - Пхе!.. Гарненько придивись на себе в дзеркало, i ти сам зрозумiєш, що ти схожий на Хлестакова, як свиня на коня. Тiльки й того, що двi руки, двi ноги й голова. Хлестаков - це ж в-вогонь! Це ж, знаєш... Це - о!
      I вiн став у позу, - задер носа i вiдкопилив губу.
      - Ха! - сказав я. - Дивiться на нього! Ой, не можу! Хлестаков! Якесь опудало, а не Хлестаков! Крокодил якийсь!.. Ану пусти! Пусти, кажу, сорочку! Бо як дам!
      Роль Хлестакова Галина Сидорiвна вiддала Колi Кагарлицькому.
      Скрутно було i з iншими головними ролями. I городничиий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був однн... I суддя Амос Федорович Ляпкiн-Тяпкiн - один. I попечитель Артемiй Пилипович Землянiка - один. I... I все-таки "Ревiзор" - генiальна п'єса. А Гоголь - генiальний письменник. Вiн знав, що ми з Явою гратимем у "Ревiзорi", i написав двi ролi Добчинського i Бобчинського. Геть однаковiсiнькi. Спецiально для нас. Щоб ми недоварились. Ролi, звичайно, не зовсiм головнi. Але ви не думайте - без Бобчинського i Добчинського нiчого не було б. Все у п'єсi без них пiшло б шкереберть. Не було б п'єси. I не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський i Добчинський вигадали, що Хлестаков - ревiзор. Отож-бо...
      Коли ми з Явою це зрозумiли, ми одразу помирилися.
      Почались репетицiї...
      Ох!..
      Чомусь у нас з Явою нiколи не було сумнiву, що ми дуже талановитi. Як артисти. Вже що-що, а рiзнi вибрики, рiзнi штуки-викаблуки робити ми вмiли. Пх!.. На все село були знаменитi.
      - От артисти! - так прямо и казав про.нас дiд Салимон А вiн на цьому дiлi розумiвся. Вiн колись, як служив у армiї, грав у духовому оркестрi. На найбiльшiй трубi, що зветься бас-гелiкон. Вона й зараз лежить у нього на горищi, схожа на великанського равлика. На свята, коли дiд Салимон хильне "по третiй", вiн iнодi дає концерт - бубукає у свою трубу. Старi баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, i хрестяться. Найбiльший успiх дiдова гра має у наших сiльських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночi. Нi, раз дiд Салимон сказав, що ми артисти, - нiяких сумнiвiв не було.
      Але на репетицiях з нами сталося щось неймовiрне. Ми самi себе не впiзнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, двi мокрицi, два мiшки з половою. Ми раптом зрозумiли, що одне - говорити слова, якi ти сам придумав, жартувати i "ламать дурочку" (як каже мiй батько), i зовсiм iнше - говорити слова не свої, а якi треба по п'єсi, тобто грати роль.
      Ми не говорили. Ми жували гумовi мертвi слова. I нам було гидко Було кисло в ротi i холодно в животi.
      - Нiчого, - пiдбадьорював себе й мене Ява. - На прем'єрi ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо!
      - Еге, дамо... дулю з маком, - безнадiйно бубонiв я
      - Панiкер нещасний! На репетицiях у великих артистiв не виходило . Ти ж знаєш... Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував Держись!
      Я держався з останнiх сил. Ще спасибi Гоголю, що вiн пожалiв нас i не дав Бобчинському i Добчинському бiльше слiв. Бо ми б зовсiм загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.
      Це було гiрше за будь-якi уроки. Для нас вивчити вiрша з лiтератури завжди мука була. Так у вiршах хоч рима за риму чiпляється, допомагає запам'ятати. А тут - проза. Нема за що зачепитися. Поки у папiрець, де роль переписана, дивишся - слова ще якось держаться купи А тiльки папiрець сховав - враз слова розбiгаються, як таргани по припiчку, i у головi порожньо, аж гуде... Але з папiрцем грати на сценi не можна. Якщо артисти ходитимуть по сценi з папiрцями, як промовцi на трибунi, буде не спектакль, а конференцiя А ми не конференцiю збиралися показувати, а "Ревiзора" Гоголя.
      - Яво, - зiтхав я, - давай усе-таки вчити ролi. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. I Кагарлицький уже мiсяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навiть кiно двiчi пропустила.
      - Що-о? Щоб я зубрячив?! Нi-каг-да!.. Зубрьожьа - то для дурнiв, для неспособних. А ми з тобою хлопцi способнi. Обiйдемось без зубрьожки. Даваи-но краще над емблемою подумаєм. У МХАТi чайка на завiсi, i нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи пiвня зозулястого... Га? Як ти думаєш?
      - А я знаю?
      - Ну, ми про це ще подумаємо, час є .. А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.
      Я зiтхав i тягся за Явою.
      Минали днi..
      - Яво, - казав я через тиждень. - Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нiчогiсiнько з своєї ролi не знаю.
      - Та! - махав рукою Ява. - В крайньому разi будемо з тобою грати пiд суфлера. Качалов завжди грав пiд суфлера. А суфлер у нас - будь здоров!
      Це був єдиний вихiд. Суфлер у нас справдi знаменитий! Кузьма Барило. Чемпiон школи по пiдказках. З останньої парти пiдказує - нiби у самiсiньке вухо шепоче.
      Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру. Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось прислухається дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу).
      Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив:
      - Квартальний Пуговiцин... вiн високий на зрiст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означає дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан - чорт їх знає, звiдки й нанесуть усякого смiття!
      Тут у п'єсi написано "зiтхає". Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тiєї паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися.
      - От щучий син! - на весь зал гаркнув дiд - От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi приїхати мало... Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь...
      Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
      "Бу-бу-бу... Ревiзор!.. Гу-гу-гу... Хлестаков!.. Ру-ру-ру... П'єса!" тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi - "Ревiзор"' "Ревiзор", - аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси "Ревiзор" нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом - Гоголь...
      Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цiєї чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацiї i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацiї допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнької весни готували ми п'єсу. I от...
      Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б... Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живої душi - навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут свої собачi вечорницi.
      Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона "вже почала другий вiраж", що в неї скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе (а ми з Явою точно знали: через те, що вона полин - боже дерево - їсть, ми самi бачили *), (Ми й собi пробували той полин їсти, але на другий день кинули - гiрке; хай, може, як постарiємо, тодi... А то й зовсiм не треба нам такого гiркого несмачного довголiття... (Примiтка Павлушi Завгород-нього.)) баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, - ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу.
      - О! Я ж вам казав! - на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. - Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде...