Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

      Я був збуджений, i в моєму серцi ще не було страху перед тим, що буде менi за крадiжку. Цей страх з'явився лише тодi, коли, забравшися у кущi, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч i мало тямив у фотоапаратi, збагнув це з першого погляду. Антончик розумiвся на апаратах бiльше за мене. В нього була учнiвська "Смена", вiн робив нею паршивенькi знiмки i вважав себе великим спецiалiстом. Вiн забрав у мене апарат, почав крутити його на всi боки i, наче мене й не було тут, захоплено бубнiв сам собi пiд нiс:
      - Класний апарат... Автоматична експозицiя... Оптика... Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!
      Вiн раз у раз прикладав апарат до ока i наводив його то на мене, то крiзь кущ кудись удалину. I весь час захоплено ахав.
      Менi стало противно. Я крав, рискував, менi, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а вiн тут ахає, розпоряджається i ще й привид знiмати, може, збирається. I виходить, що вiн герой, а я десь iзбоку. Нащо воно менi тодi все треба.
      Нi!
      - Оддай сюди! Знiмати буду я! Ти менi все покажеш, як треба робить, а знiматиму я. Давай!
      Антончик неохоче простягнув менi апарат.
      - На! Тiльки так зразу ти не навчишся, це треба мiсяцiв кiлька...
      - Може, кiлька рокiв? - уїдливо спитав я. - Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тiльки наводь i клацай.
      - Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освiтлення i ще багато чого.
      - Ага... будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрi був привид... I взагалi - не дратуй мене, бо...
      Антончик одразу присмирнiв i почав показувати менi, де що крутити, натискати i як наводити. Я досить швидко це засвоїв. I для практики зняв пейзаж рiчки, Антончика, корову на березi i великим планом свою брудну порепану ногу. Бiльше знiмати не став, бо лишилося всього десять кадрiв. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.
      До ночi апарат я заховав у сiнi на горищi. I ми з Антончиком пiшли на кладовище в розвiдку. Треба було вибрати зручне мiсце для спостереження i визначити шляхи пiдходу, щоб уникнути рiзних непередбачених перешкод i прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночi на кладовищi лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнiсiнька кицька - чортом (як засвiтить очима), а коли не знати дороги i вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволiти можна, думаючи, що у могилу падаєш. Отже, розвiдка в таких випадках абсолюгно необхiдна.
      Кладовище наше край села. 3 вулицi вiдгороджене воно високим щiльним парканом, посеред якого стоять важезнi дубовi ворота, завжди замкненi на великий висячий замок ("Щоб покiйники не порозбiгалися", - жартує дiд Салимон). Але якби покiйники справдi хотiли розбiгтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тiльки з боку вулицi, з усiх iнших бокiв нiякой загорожi не було. Одчинялися ворота дуже рiдко лише як когось ховали. I тодi, вiдчиненi, вони виглядали незвично урочисто i значуще - то були ворота, що вiддiляли цей свiт вiд того, живий, рухливий, галасливий свiт вiд свiту мертвого, нерухомого, мовчазного...
      А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсiм не кладовищенський вигляд. Може, тому, що на них висiла поштова скринька. Хто й коли її повiсив, я не знаю. Але висiла вона давно. I повiсили її, мабуть, тому, що бiльше тут повiсити було нiде - на всю довжелезну вулицю кругом самi низенькi тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кiлометри звiдси.
      З приводу цiєї поштової скриньки дiд Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той свiт. "I дiйде! Швидше, нiж до Жмеринки".
      I ще тi ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати дiда Салимона (обiйстя дiда межувало з кладовищем) росла величезна сосна, i десь на серединi її голого стовбура, там, де вiн викривлявся i вiд нього вiдходили вбiк два сучки, - було лелече гнiздо, змощене, звичайно, не без дiдової допомоги. З приводу цього гнiзда дiд Салимон жартував також.
      "Це - казав вiн, - не просто лелеки. У них соцзмагання з безносою. Вона, бач, людей косою пiдтинає, а вони все нових свiженьких немовлят пiдкидають. I людство весь час вростає. Уже пiд три мiльярди пiдбилося. А у двохтисячному роцi буде шiсть. Смерть вiдступає, життя перемагає".
      I як усе-таки дiд Салимон мiг без кiнця жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусiдство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже бiля самiсiнького дiдового порога. Останнi двi дiдовi вишнi гiлками своїми торкалися стiн каплицi.
      Звичайно, найзручнiше дiстатися до Горбушиної могили через город i садок дiда Салимона. Не йти ж вiд поля через усе кладовище.
      Дома в дiда саме нiкого не було Дiд на баштанi, а баба на рiчку пiшла, на пляж (до них племiнник з дiтьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокiйно продумати i простежити маршрут на мiсцевостi Значить, так: з вулицi заходимо не до дiда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручнiше, бо в дiда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потiм Карафольчиним городом у дiдову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрiбню i повз вулики у садок (от тiльки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущi смородини, i все. Звiдси Горбушина каплиця - як на долонi. I головне - ми навiть не на кладовищi, а в садку, бiля людей. У хатi не тiльки дiд з бабою, а й гостей повно, пле мiнник з дружиною i двое дрiбних дiточок. Отже, нiчого страшного. Не зрiвняти, як ми з Павлушею дiда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Києвi у Лавру. Я повеселiшав.
      - Буде порядок! Ходiмо, Антончику! Треба трохи подрiмати, щоб до ночi не зморило.
      Ми полiзли на вулицю. I тут зустрiли Карафольку, який iшов додому. Вiн тримався рукою за лоба, i обличчя в нього було таке, наче тiльки-но проковтнув кислицю.
      - Ой хлопцi, - скрикнув вiн, - там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його "Київ" потяг. Вiн певен, що пацани. Прибiг до нас. "Хто, - кричить, - узяв?" I аж труситься. "Признаєтесь, - кричить, - прощу. Не признаєтесь, - кричить, - найду, руки-ноги повириваю ." I, по-моєму, Яво, вiн на тебе думає.
      Мене всього враз огорнула якась така млявiсть-млявiсть . I руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.
      Карафолька вiдтулив руку од лоба. На лобi вилискувала здоровеннецька синя iуля.
      - Що це в тебе? - спитав Антончик.
      - Та... - зам'явся Карафолька. - Об щось перечепився i впав... А ти, Яво, йому краще на очi не показуйся, серйозно... Ну, я пiду, прикладу щось холодне, бо... - Вiн скривився i, схопившись уже обома руками за гулю, шмигонув у свiй двiр.
      Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очi були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Вiн уже кiлька разiв зiтхав, i я вiдчував, що вiн зараз щось скаже. I вiн сказав:
      - Слухай, Яво, а може, признатися... I оддати йому апарат, бо, знаєш... Га?
      Вiн усе таки був полохливий, цей Антончик Мацiєвський Я не мiг говорити, бо ще не впорався з тою млявiстю. Тiльки заперечно похитав головою.
      - Як хочеш Менi що... - знизав плечима Антончик. - Я просто хотiв, щоб тобi краще. Бо, знаєш...
      Це вiн натякав, що то ж я вкрав апарат, i менi вiдповiдати, а його, мовляв, хата скраю. От!..
      Павлуша все-таки нiколи б так не сказав.
      Я подивився на Антончика, як на тую мошку, i процiдив:
      - Як ти таке дрефло, я можу сам.
      Антончик замахав руками:
      - От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що... Це Карафолька, дрефло, панiкує... Де зустрiнемося?
      - Бiля клубу, об одинадцятiй...
      - Все! Ясно! Я навiть не лягатиму, щоб не проспати... Ну, до вечора! I вiн побiг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.
      РОЗДIЛ V
      Привид. Увага! Знiмаю!
      Дома дiд Варава зустрiв мене словами:
      - Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.
      Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навiть не злякався. Просто все в менi напружилося, i в головi дзигою закрутилася думка - що робити? Треба негайно забрати з горища апарат i гайнути з дому.
      - Та, - байдужим тоном сказав я. - То вiн хоче їхати ввечерi по рибу. 3 пiд лiхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.
      - I кращої компанiї, як ти, не знайшов? - скосив на мене око дiд.
      - Я знаю, - знизав я плечима. - Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помiчника треба... I щоб важив небагато, i в рибальствi тямив...
      Ой, тiльки б не забрехатися! Дiд мiй брехню за п'ять кiлометрiв бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.
      - А ви, дiду, не знаєте, у нас на горищi десь було... таке... ну... щоб лiхтарика до корми припасувати? От я полiзу знайду..
      I, не чекаючи дiдової вiдповiдi, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже телiпалося, як свинячий хвiст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде!
      Я вихопив апарат з-пiд сiна, сунув пiд сорочку i полiз униз.
      - Ой, щось живiт заболiв! - скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом вiд дiда. I, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем помiж соняхами та кукурудзою на вулицю i - за село, у гай...
      До пiзнього вечора, аж поки зовсiм не стемнiло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад рiчкою.
      Кепсько менi було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, менi навiть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очi. I як отi злодiї живуть на свiтi? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свiй злочин, нi хвилини спокiйної не маючи. Бiднi злодiї! Нещаснi люди!
      Коли вже зовсiм стемнiло, я крадькома, попiдтинню подався до клубу. Я спецiально призначив збiр Антончиковi бiля клубу, бо на клубi є годинник. Нам треба ж було рiвно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника - це вже було занадто.
      Бiля клубу - безлюдно. Сьогоднi п'ятниця, i нi кiно, нi танцiв у клубi нема. У нас кiно тричi на тиждень - по вiвторках, четвергах i суботах, а в недiлю танцi. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я залiз у кущi навпроти клубу i почав чекати. Об одинадцятiй Антончик не прийшов. "У нього ж теж нема годинника, нiчого страшного, ще є час", - вирiшив я.
      У чверть на дванадцяту Антончика не було. "Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть", - вирiшив я.
      О пiв на дванадцяту з темної вулицi почулися кроки Вiн?!
      Нас-с оставалось только тр-рое...
      напiвголосом проспiвало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.
      I знову тиша.
      За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробiг чийсь собака.
      Антончика не було.
      Не прийшов. Злякався. Нi, Антончик - це не напарник.
      Павлуша прийшов би обов'язково.
      Ех, коли б зi мною оце зараз Павлуша! Зовсiм був би iнший настрiй...
      Чекати бiльше не можна. До дiда Салимона звiдси iти хвилин десять не менше.
      Я вилажу з кущiв, розминаю закляклi ноги i ще з якоюсь останньою надiєю вдивляюся в темряву. Може, все-таки iде Антончик... Нi, нема.
      I я вирушаю.
      Iду вулицею i чогось спотикаюся на рiвному мiсцi.
      Ех, коли б оце зi мною зараз Павлуша! Зовсiм було б усе по-iншому.
      I що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мрiяли удвох про ту славу всесвiтню... I стiльки зусиль на здобуття її витратили марно... I раптом вiн кинув мене i пробивається до слави сам. Ну хiба це не зрада? А що, як вiн справдi стане великим художником? Хiба це по-товариському? Вiн стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смiшняком, що тiльки кипить i булькає, а толку нiякого.
      От i зараз. Ну куди я iду? I чого? Iду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Смiх! Повiрив, що душа i розум людський за законами фiзики перетворюються на привид. I хто це сказав? Теж iще класик вирiскався! Фiлософ-теоретик! Антончик Мацiєвський, дрефло i нiкчема.
      Якi там привиди! Нiяких привидiв у нас i близько нема. Подумаєш, в Англiї. За кордоном, у iмперiалiстiв, справдi все це може бути - у них i ку-клукс-клан, i гангстери, i негрiв убивають, i привиди, звичайно... А в нас - наука, космонавти, пiонерська зоря i зарядка по радiо.
      Так що - не йти, може?
      Ех, якби можна було...
      Так завтра ж хлопцi дiзнаються - засмiють. I для чого ж я тодi апарата крав? Однак уже Бардадим кiнцiвки повисмикує.
      Пiду. Звiсно, нiяких привидiв там нема, але для очистки совiстi пiду.
      Погода зiпсувалася. Знявся вiтер. По небу гiнко йшли темнi клубочастi хмари. I повний мiсяць, що пiвгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крiзь хмари свiтлою плямою, а то й зникав зовсiм.
      Але я подумав, що погана погода - якраз для привидiв гарна погода. В усiх книжках привиди з'являються саме пiд час негоди, коли виє вiтер, сiче дощ, шаленiє шаруга...
      Пригнувшись, я пролажу мiж воринами i, по-лелечому переставляючи ноги (щоб менше шарудiти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дiдова картопля.
      Тихо. Всi сплять. Тiльки в хатi дiда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилює. Мабуть, племiнник-москвич. Надто вже складно, iнтелiгентно, по-городському. Зi свинарника йому в тон пiдрохкуе льоха. Я навiть розвеселився вiд цього дуету. I стало менi не страшно анiскiлечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дiйду до каплицi, хвилин з п'ять почекаю, клацну кiлька разiв каплицю, щоб у хлопцiв нiяких сумнiвiв не виникло, що я тут був, i пiду додому. Заздалегiдь зняв з об'єктива кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть i йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вiтер!) по кладовищу вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша i бровою не поведе. Тiльки хмикне зневажливо: "Подумаєш, кладовище! Ах, як оригiнально! Вродi ми з тобою не ходили вже викопувати дiда Салимонового предка-запорожця з могили i в Києвi в Лаврi не були уночi. Посоромився б!"
      I менi справдi стало соромно, що я так нецiкаво, неоригiнально придумав.
      Не буду, звичайно, чекати нi хвилиночки. Дiйду до каплицi i одразу назад.
      Я минув свинарник, перелiз через погрiбню i, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок.
      Он уже в кiнцi саду вимальовується на тлi неба Горбушина каплиця.
      I враз... Враз холоднi слизькi мурашки потягли мою душу по спинi униз, у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила i пiшла в землю. Я зацiпенiв без душi, порожнiй, як бубон. Нiчого в менi не було, нiчогiсiнько . Крiм жаху.
      Бiля Горбушиного склепу стояв... бiлий привид. Бiлий привид без голови. Стояв, гнiвно розмахуючи руками. А зi склепу чувся приглушений стогiн. Я трусонув головою. Привид не щез. Я протер очi рукою.
      Привид був на мiсцi. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого пiдступного вбивцi i мстиво сварився кулаком.
      Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, i це менi мариться). Боляче. Нi, не сплю.
      Привид стояв, трагiчно розмахуючи руками. Бiлий. Без голови. Я бачив його дуже чiтко на чорному тлi каплицi. I оте темне бiля шиї - то ж, мабуть, плями кровi.
      Раптом здалося, що вiн наближається до мене, А я не мiг зрушити з мiсця вiд страху. Минула секунда, двi, три... Нi, не наближається. Ходить бiля каплицi й свариться кулаками. А крiзь шум вiтру явно чути з-пiд землi стогiн i плач сотника Горбушi.
      Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руцi.
      Знiмай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
      Знiмай, ну!
      Це ж...
      Я пiднiс апарат до ока, навiв на привид i клацнув. Ну, зараз щезне.. Але привид не щезав.
      Це суперечило всiм моїм знанням про привиди. I тут менi стало зовсiм моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликiв. А очима прикипiв до привида, не зводячи з нього погляду. Я не мiг повернутися до нього спиною. Менi здавалося, що тодi вiн кинеться на мене ззаду i схопить руками за горло. Це закон. До привидiв не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.
      Тiльки стукнувшись задом об вулик i почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одiрвав погляд вiд привида, щоб нагледiти шлях до втечi. Так само задкуючи, i я перелiз навпомацки через погрiбню.
      I вже як зайшов за свинарник, лише тодi, востаннє кинувши погляд на привид, повернувся i дав драчки.
      Загорожу я перескочив з ходу, навiть не зачепивши верхньоi ворини. Такому стрибковi мiг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.
      Я бiг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. I часом менi здавалося, що позаду в темрявi щось бiлiє. Тодi я вмикав надзвукову швидкiсть, бо навiть вiтер уже у вухах не свистiв.
      Я не пiшов, звiсно, спати в хату, але й надворi лишатись побоявся. Залiз у сарай, де стояла наша корова Контрибуцiя, i зарився там з головою в сiно. Менi треба було, щоб поряд була жива душа, хай навiть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зiтхання. Пiд це зiтхання я й заснув нарештi.
      РОЗДIЛ VI
      Iду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мiй трiумф
      I дивно, незважаючи на такi страшнi переживання, менi нiчого-нiчогiсiнько не снилося в ту нiч, i я спав як убитий. Тiльки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, i мати доїла Контрибуцiю. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене i не здивувалася. I не лаяла. Тiльки спитала насмiшкувато:
      - Ну, як риба? Щось не бачу.
      Дiд таки повiрив моїй брехнi про нiчну рибалку з Бардадимом, а той увечерi так i не приходив.
      - Та... - махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, i, вибравшися з сiна, боком, ховаючи пiд сорочкою апарат, вишмигнув повз матiр iз сарая.
      До Бардадима! Негайно! Поки вiн не прийшов. Бо подумає, що я таки насправдi вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апаратi доказ. Ой, тiльки б вийшло щось на плiвцi. Тiльки б вийшло.
      У головi в мене все крутилося, стрибало й переверталося...
      Бардадим, пирхаючи, умивався на подвiр'ї бiля криницi.
      Я важко зiтхнув i рiшуче пiдiйшов до нього.
      - Гришо!
      Вiн пiдвiв на мене мокре обличчя.
      Я простягнув йому апарат.
      - Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! - Я пiдставив йому свою пику i замружився, чекаючи удару. Але удару не було.
      - Для чого брав? - пробасив Бардадим.
      - Привида вночi знiмав... На Горбушинiй могилi.
      - Зняв?
      - Зняв.
      - Бре!
      - 0! - черконув я себе долонею по шиї.
      - Ану ходiмо проявимо.
      - Ходiмо, - писнув я, ще не вiрячи, що так легко минулося.
      На ходу втираючись рушником, Гриша повiв мене в хлiвець, де в нього була обладнана фотолабораторiя.
      Потiм у цiлковитiй темрявi, що аж очi болiли витрiщати, вiн щось клацав, шарудiв плiвкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тiльки догадувався, що вiн дiстає з апарата плiвку i пхає її у проявник, промиває i знову пхає у фiксаж.
      Я з трепетом ждав.
      Невже нiчого не буде?
      Нарештi вiн одчинив дверi хлiвця i вийшов, тримаючи в руках мокру плiвку. I одразу пiднiс її до очей, роздивляючись.
      - Ну що? Що? Що? - аж пiдскочив я од нетерпiння.
      - Та цить! - кривився вiн спершу i мружив очi, вдивляючись у плiвку. I раптом вигукнув:
      - Єсть! От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грiм побив, щось єсть! От чорт!..
      Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.
      - Дай! Дай! - схопив я його за руку.
      I вiн, що iншим разом обов'язково дав би менi за таке ляща, покiрно схилився, показуючи менi плiвку.
      Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чiтко, навiть дуже не чiтко, але єсть! Видно бiлий обрис Горбушиної каплицi (негатив же!) i на ньому темний силует - тулуб, руки, а голови нема...
      Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є росiйське слово "восторг". Так ото саме той "восторг" мене охопив. Бо в ньому є оте "вос", що нiби догори пiдносить. А менi здалося, наче я стою вже не на землi, а на якiйсь повiтрянiй подушцi (як отi сучаснi кораблi). I та подушка росте й пiдносить мене все вище и вище.
      Матiнко моя! Невже ж це я зробив таке, чого нiхто в свiтi ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
      - Ану, розказуй, як це було! Тiльки не бреши, бо... - Бардадим пiднiс менi до носа свiй кулачище. Але я спокiйно одвiв його вiд свого носа. Чого менi боятися? Чого б це я брехав?
      I я розказав Бардадимовi чистiсiнько все, навiть як наввипередки хропли племiнник-москвич i льоха.
      - Чортiвня якась! Привид! - знизав плечима Бардадим - Який у бiса привид? Нема нiяких привидiв! Якi можуть бути привиди? Люди в космосi лiтають, а ти - "привид".
      I тут я йому видав суть теорiї про цiлком наукове перевтiлення за законами фiзики розуму i душi людської у привиди.
      - Тю! - сказав Бардадим. - Дурницю якусь верзеш - купи не тримається.
      Але в очах його не було переконання. Швидше була непевнiсть i збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн бiльше вмiв працювати руками, нiж головою. Що-що, а академiком вiн не стане - це точно.
      - А що ж тодi це таке, як не привид? - спитав я.
      - Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати.
      - А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не було. Вiн наче в повiтрi витав... Я ж бачив.
      - Ну, от хай плiвка висохне, надрукуємо - буде виднiше.
      Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацiєвського.
      - Га? Що? Є щось? Є? - криво усмiхнувся вiн. Я кинув на нього вбивчий погляд i одвернувся.
      - Ну чого їй? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я - винен? Замкнули в хатi. Клянусь.
      Я мовчав, не дивлячись на нього. Тодi, звертаючись до Бардадима, вiн знову спитав.
      - Є щось? Є? Так? Гришо!
      - Та е, - неохоче озвався Бардадим. - Схоже на привид, але хто його зна...
      - Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?
      Вiн так просив, що навiть у мене не вистачило духу вiдмовити йому.
      - Iди, - сказав Бардадим. - Тiльки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.
      Витягнувши шию, Антончик благоговiйно глянув на плiвку.
      - У-у! Точно! У-у! Привид!
      I раптом рвонув з усiх нiг з двору.
      - Ти куди?
      - Зараз! - уже з вулицi гукнув вiн.
      Хвилин через десять у Бардадима на подвiр'ї було повно люду. Всi хлопцi з нашого кутка збiглися сюди: i Вася Деркач, i Коля Кагарлицький, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня... Не було тiльки Павлушi...
      Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима i ощихаючи один одного, без угаву галасували:
      - Ану-ну!
      - А дай я!
      - Та пусти, я гляну!
      - Та я ще сам не роздивився.
      - Ух ти! Оце так!
      - Диви-и!
      - Охти!
      Нарештi плiвка пiдсохла, i Бардадим пiшов друкувати Iрзнiмки. Я попхався у хлiвець слiдом за ним, хоч менi там i нiчого було робити. Хлопцi шанобливо розступилися, дающей менi дорогу. Вася Деркач сунувся було й собi за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одiпхнув Васю i зачинив дверi. Гордiсть сповнила мене по вiнця i навiть Чгерехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всi - "отвалi!" (як казав Будка, наш київський приятель).
      Бардадим заклав плiвку у збiльшувач, ввiмкнув його - негативне зображення вiдбилося на фотопаперi. Вимкнув i поклав фотопапiр у ванночку з проявником. I у неприродному цирковому свiтлi червоного лiхтарика я бачу, як на фотопаперi починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплицi i бiлого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потiм забилося з подвiйною швидкiстю.
      Є! Є фотографiя привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентовi Академiї наук, покажу, як треба буде! Ур-ра!
      Коли ми винесли ще мокре фото надвiр i показали хлопцям - говорити хлопцi вже не могли. Вони тiльки мовчки перезиралися круглими пiвнячими очима i здивовано витягали свої мармизи.
      У боксi це називається нокаут. Це коли противник вiд нищiвного влучного удару гепається на землю i лежить догори ратицями, як неживий...
      Такого трiумфу перед хлопцями я ще не знав нiколи. Навiть коли ми ото з Павлушею викамстролювали рiзнi штуки, то я все-таки дiлив славу з ним. I для мене то була не цiла слава, а пiвслави. Тiльки тепер я зрозумiв, що справжня слава неподiльна. Справжня слава - це коли ти сам, сам один п'єш її повними барилами, не даючи нiкому нi краплi. Ото насолода! Ото щастя!
      Ех, який жаль, що нема зараз тут того iудського Павлушi! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковородi. I де вiн ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по паперi, мазило нещасне. Ну, нiчого, вiн сьогоднi все одно довiдається рано чи пiзно.
      Все одно!
      Я уявив собi, як це все буде, i менi стало щиро, вiд душi його шкода. Як вiн переживатиме!
      Але - сам винен.
      РОЗДIЛ VII
      Антончик намагається висунутися на перший план. Iсторiя Карафольчиної гулi. Атака баби Мокрини. Атаку вiдбито
      Неприємно було тiльки те, що своїм подвигом я пiдтверджував фiлософську теорiю страхополоха i зрадника Антончика Мацiєвського.
      Оно вiн уже крутиться i весь час радiсно вигукує:
      - А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без слiду Вiн мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фiзики! Що я казав!
      Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не вiдштовхнеш.
      - Ти б, - кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога бiльше зневаги, ти б краще розповiв людям, як ти мене вночi самого кинув, як ти здрейфив i не прийшов. Тепер то чи герой!
      Вiн одразу скапустився.
      - Та я... Та що... Я ж казав... Мене мати не пустили... Що я - винен?
      Хлопцi презирливо запхекали. Антончик був менi уже не страшний. Вiн був уже знищений. Сонце моєї слави неподiльно засяяло на небокраї.
      - Так - на мене! - закопилив губу Антончик. - Карафолька онде-о Гришi сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нiчого, а все на мене... Так...
      - Чого ж нiчого! - усмiхнувся Бардадим. - Вiн своє голучив. Бiльше не клепатиме.
      Карафолька налився, як помiдор, одвернувсь i, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербiла!).
      Он воно що! Он звiдки тая гуля на Карафольчнному лобi!
      Бардадим, виявляється, благородний хлопець - не любить донощикiв.
      I злостi на Карафольку в менi не було зараз. Шкоди ж вiн своїм доносом не зробив менi жодної. А слава моя вiд цього засяяла ще яскравiше.
      - Ану ходiм до каплицi, глянемо, що воно там i як, - сказав Бардадим. I ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.
      I хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплицi. Пiсля того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це мiсце стало для мене по-справжньому страшним. Навiть удень.
      Бiля Горбушиного склепу ми, звiсно, нiякого привида не вгледiли. Замiсть привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрiдна Деркачева бабуся, i рвала у мiшок траву для кролiв. Вася одразу пiдбiг до неї i випалив:
      - Бабо! Бабо! А Ява сьогоднi вночi тут привида сфотографував.
      - Святi Свят! Свят! - обкидала себе хрестами баба Мокрина. - Ти що таке патякаєш? Да воскреснет бог... Свята Варваро-великомученице, спаси i сохрани...
      - Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! - i взявши в Бардадима знiмок, показав бабi. Баба спершу довго його розглядала, потiм розпитувала, а тодi торжествуюче сказала:
      - Правильно! Вiн! Привидi Конєшно! Нарештi! - I вона радiсно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись - чого це вона.
      - Нарештi! - повторила баба Мокрина. - Може, хоч тепер ви не будете, iроди, кепкувать i знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повiрите в iснування сили духовної, безтiлесної, божеської... Явив-таки видiння отроку Явi! Нарештi! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, iстинний це стадо заблудше. Благослови тебе матiр божа!
      Баба Мокрина тричi перехрестила мене, потiм раптом схилилася й поцiлувала.
      Я вiдсахнувся i, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горiли. Отаке! Цього ще менi бракувало! Щоб мене до попiв на службу вербували. Щоб я навертав пiонерiв i комсомольцiв у лоно церкви! Дзуськи!
      - Ви, бабо, не так зрозумiли. Нiякого стосунку до вашого бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фiзики.
      - Атож, атож це ти, синку, не розумiєш, - лагiдно усмiхнулась баба Мокрина. - Привид - вiн привид i є. I якщо ви менi Миколая-чудотворця по науцi виведете - я обижаться не буду. Менi науковий Миколай-чудотворець теж милий буде...
      Хтось iз хлопцiв хихикнув.
      Один - нуль!
      Вела баба Мокрина.
      Я весь напружився.
      - Та... - махнув я рукою. - Нам нiколи. Звернiться в iнститут кiбернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напiвпровiдникового Миколая-чудотворця на транзисторах...
      Знову хтось iз хлопцiв хихикнув.
      Один - один.
      Треба було негайно кiнчати дискусiю, поки баба не набрала вирiшальне очко.
      Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:
      - Ходiмо, хлопцi, до дiда Салимона. Треба з ним побалакати... Будьте здоровi, бабусю, кланяйтесь Варварi-великомученицi!
      - Привiт Миколi на транзисторах! - тоненько пiдгавк-нув Антончик Мацiєвський (ич, грiх свiй спокутує!).
      Хлопцi зареготали (багато їм треба?). Лагiдна усмiшка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомiсть з'явився вираз гнiву.
      - Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти вам у геєнi огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли! Щоб вашi язики до зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка iз'iла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна, нi покришки! Щоб...