Тореадори з Васюкiвки (на украинском языке)

      Пробралися в сад i зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе вiд мене ховався. I як я тодi не втямив, що то вiн! На стежцi ж навiть слiд вiд мотоцикла був... Кущi смородини, де ми сидiли, були трохи на узгiр'ї, i звiдси добре видно було i сад, i двiр, i вчительчину хату.
      Ми бачили, як Галина Сидорiвна двiчi виходила у двiр, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге - у погрiб. I щось не видно було, щоб вона хвилювалася.
      - Слухай, - прошепотiв я Павлушi. - Може, ти наплутав? Може, вiн сьогоднi не крастиме?
      Тiльки-но я це прошепотiв, як на стежцi почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного i завмерли.
      Мотоцикл чмихнув i замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.
      "Конспiрацiя! - подумав я. - А що, i я б так зробив".
      За якийсь час на стежцi з'явилась постать лейтенанта. Вiн рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.
      Пройшов повз нас, став бiля крайньої з двору яблунi i раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжнiй соловейко.
      Рипнули дверi. З хати вийшла Галина Сидорiвна. От ду... От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так...
      Вiн почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потiм раптом схопив за руку.
      - Пусти! - рвонулася вона.
      Ну, все! Треба рятувати!
      Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущiв i кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
      Вiн випустив руку Галини Сидорiвни i, мов дерево на лiсозаготiвлi, упав.
      - Тiкайте! - гукнув я щосили Галинi Сидорiвнi.
      I...
      I тут сталося неймовiрне.
      Замiсть того щоб тiкати, вона кинулася до лейтенанта, впала бiля нього навколiшки i обхопила руками. I закричала одчайдушне:
      - Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!
      Я не бачив у темрявi, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.
      I тут лейтенант, усе ще лежачи на землi, раптом пригорнув нашу Галину Сидорiвну до грудей i вигукнув щасливо:
      - Галю! Я живий! Я нiколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала "любий"! Я-любий?!
      Вай! Как хорошо! Вона вiдсахнулася од нього, а вiн враз пiдхопився з землi i, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбiк руки i вигукуючи:
      - Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!
      Я не раз бачив, як радiють люди, але щоб так хто-небудь радiв, не бачив нiколи, слово честi.
      Потiм вiн пiдлетiв до нас, згрiб нас в обiйми i почав цiлувати:
      - Хлопцi! Дорогi мої! Як ви менi помогли! Спасибi! Спасибi вам!
      Далi так само раптово одпустив нас i став серйозний.
      - Хлопцi, - сказав вiн якось хрипло, приглушено. - Хлопцi! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, i хочу, щоб вона вийшла за мене замiж. А вона... Вона каже, що це... непедагогiчно! Понiмаєте, любов - непедагогiчно, га?.. Значить, вашi мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогiчно, га? У-у! - вiн жартома зробив загрозливий рух у бiк Галини Сидорiвни, потiм нiжно поклав їй руку на плече. - Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. I тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!
      Галина Сидорiвна стояла, опустивши голову, i мовчала. Я подумав, як їй, нашiй учительцi, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в головi було порожньо, як у старця в кишенi, i я не мiг нiчого придумати.
      I тут Павлуша звiвся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, i сказав:
      - Вибачте нам, будь ласка, але... але у вас онде кров на лобi. Мабуть, подряпались...
      - Де? Де? - стрепенулася враз Галина Сидорiвна. - Ой, справдi! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша!
      - Нате, нате ось! - вихопився я, висмикуючи з кишенi оту бiлу хустку, зняту зi щогли.
      Галина Сидорiвна, не роздумуючи, схопила її.
      - Ходiмо швидше до хати. Тут нiчого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.
      Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси.
      Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини:
      - Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо!
      У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло з - рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося - i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.
      Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.
      А ми дивились на лейтенанта.
      Ми дивилися на нього винувато i з каяттям.
      Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта.
      I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: "Якi тi вчителi все-таки наївнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно!"
      - Вибачте, будь ласка, - зiтхнув я.
      - Будь ласка, вибачте, - зiтхнув Павлуша.
      - Та що ви, хлопцi! - радiсно усмiхнувся лейтенант. - Це найщасливiшi хьилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да!
      - Ми думали, що ви хочете вкрасти... - промимрив я.
      - I думали рятувати... - промимрив Павлуша.
      - Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! - загримiв на всю хату лейтенант. - Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? "Г. П. Г". Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:
      - Д-де... що прочитали? Я знизав плечима.
      - Як? Ви хiба не були сьогоднi бiля доту? - тепер уже здивовано промовив лейтенант.
      Вiн глянув на Галину Сидорiвну. Вона розгублено заклiпала очима.
      - А... а ця хустина? - Галина Сидорiвна пiдняла руку з хустиною, яку я їй дав. - Це ж... це ж... та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Ганi. Ой хлопцi, не той..
      Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:
      - Це я... зняв. Вiн навiть не знає. Я випадково побачив, як вона чiпляла. Я думав, що вона якось дiзналась i хоче покепкувати. Посварити нас знову.
      - Та що ти! Що ти! - скрикнув лейтенант. - Таке скажеш - посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понiмаєш! Вона замiчательна дiвчинка!
      Павлуша почервонiв i опустив очi.
      I я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик i що сама винна...
      I я теж почервонiв i опустив очi.
      Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсiм не така?! Невже?! Що ж тодi вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнiсiнький бовдур.
      I це таки правда!
      I нiхто цього не знає так, як я знаю!
      РОЗДIЛ
      останнiй, в якому iсторiя наша за добрим звичаєм старих класичних романiв закiнчується весiллям
      На другий день усе село облетiла звiстка про те, що наша вчителька, наш класний керiвник Галина Сидорiвна Герасименко виходить замiж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе.
      Це було так несподiвано, що всi аж роти пороззявляли вiд подиву. Нiхто нiколи нiчого не помiчав i не пiдозрював. Усiм було вiдомо, що наша Галина Сидорiвна дуже горда, неприступна i незалежна.
      У неї закохувались - так!
      Але вона - нiколи!
      Вона ходила, як цариця, i нiхто не одважувався наблизитись до неї. У вiдповiдь на несмiливi залицяння вона тiльки смiялася.
      I ось виявляється, що вже понад рiк вона кохала цього старшого лейтенанта i не признавалася нi йому i нiкому в свiтi. Вона заборонила йому на людях навiть пiдходити до неї. Вона вважала, що вчителька не має права закохуватись, бо це принизить її в очах учнiв, пiдiрве її авторитет, негативно вплине на виховання у школярiв високих моральних якостей.
      I хтозна, скiльки б iще мучила вона лейтенанта i мучилася сама, якби не ми з Павлушею...
      А тепер дiватися вже було нiкуди. Ото одне-едине слово, що мимоволi зiрвалося в неї з уст при нас i при ньому, вiдрiзало їй шлях до вiдступу.
      Наша Галина Сидорiвна виходила замiж!
      - Ну, дай їй боже щастя, - говорили баби.
      - Хлопець вiн, видать, хороший.
      - Кажуть, розумний, добрий...
      - I не п'є...
      - I пристойний який!
      - Та що там казать - просто герой, та й усе! Дитину врятував!
      - Я б свого Карпа хоч сьогоднi на такого промiняла...
      - Таж такий тебе не возьме, бо ти кислоока.
      - Обiзвалася красуня!
      - Та цитьте ж бо! Розкудкудакались!
      - Було б рокiв тридцять тому про це сперечатися, тепер пiзно. Онукiв скоро женитимете.
      - От я ж i кажу - дай їй боже щастя!
      - Жаль тiльки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Iнша їх би й грамоти не навчила. Так би й ставили у вєдомостi за трудоднi хрестики замiсть пiдпису.
      - Кажуть, їхнiй полк зимою десь пiд Києвом стоїть.
      - У казармi, значить, житимуть...
      - Чого там у казармi! Офiцери сiмейнi в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник - усе, що треба.
      - А через рiк, кажуть, вiн в академiю поступатиме. На генерала вчитиметься.
      - Дай їм боже щастя!
      А нам якось i не подумалося, що це ж вона вже не буде бiльше нашою вчителькою. Ми були схвильованi й збудженi, ми зiбралися всiм класом, щоб обговорити цю надзвичайну подiю. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить замiж. Та ще яка! Класна керiвничка, яка веде тебе i виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого i до якої, незважаючи на її "вийди з класу" i двiйки, ти звик, може, бiльше, нiж до рiдної тiтки, бо рiдну тiтку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора.
      Але з обговорення нiчого не вийшло. Ми тiльки мдакали, гмикали й колупали пiдборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацiєвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, вiн принишк i рота бiльше не розтуляв.
      Нарештi серед загальної тишi Гребенючка тремтячим голосом промовила:
      - Не буде в нас уже такої класної керiвнички... Нiколи... Кого б не призначили...
      I тут тiльки ми збагнули, що наша Галина Сидорiвна бiльше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди.
      I ми похилили голови, i запала мертва гнiтюча тиша. I я раптом вiдчув, просто фiзично вiдчув, як щемить не тiльки моє власне серце, а серця всiх i Павлушi, i Гребенючки, i Стьопи Карафольки, i Колi Кагарлицького, i Васi Деркача, i Антончика Мацiєвського... Наче серця нашi були з'єднанi мiж собою тоненькими невидимими дротинками i по тих дротинках враз пустили струм - щемливий струм суму.
      - Знаєте, - тихо мовив Павлуша. - Треба попрощатися з нею. I так, щоб вона запам'ятала це на все життя.
      - Правильно, - сказав я.
      - Правильно, - пiдхопила Гребенючка.
      - Правильно, - пiдхопив Карафолька. I всi по черзi сказали "правильно", наче iнших слiв не було на свiтi.
      - Якось урочисто так, знаєте, - вiв далi Павлуша. - Зiбратися в нашому класi, принести квiтiв, пiдготувати виступи...
      - Правильно, - знову сказав я, - i...
      Я хотiв сказати щось на доповнення до Павлушиних слiв, та нiякої думки, як на зло, у головi в цю мить не було. Але я вже сказав "i" i мусив вести далi.
      I я сказав:
      - i... правильно!
      Це було смiшно, але нiхто навiть не посмiхнувся. Такий в усiх був настрiй.
      Для пiдготовки урочистого прощання з Галиною Сидорiвною вирiшили обрати спецiальну комiсiю. Почали обирати i обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького i Гребенючку. Нi Павлушу, який висунув саму iдею прощання, нi мене в комiсiю не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не пiдходимо. Не станеш же сперечатися i висувати свою кандидатуру.
      Прощатися вирiшили у переддень весiлля.
      Часу для пiдготовки вистачало - майже два тижнi.
      Ну, що ж, хай готуються...
      А ми з Павлушею сiли на велосипеди i гайнули до Вовчого лiсу. Хоч це вже було й не так цiкаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали отi "троє невiдомих", отi "Г.П.Г.".
      У лiсi бiля дота було тихо й урочисто. I якось не хотiлося порушувати цю тишу. Мимоволi ми намагалися ступати безшумно.
      Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою i витягнув згорток: у прозору полiетиленову торбинку було загорнуто якийсь папiр.
      Павлуша розгорнув, i я зразу пiзнав почерк - чiткий з нахилом у лiвiй бiк, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).
      Ми сiли на холодну замшiлу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечi, притулився головою до його голови, i ми почали мовчки читати.
      "Дорогi друзi! Яво I Павлу шо! - писалося там. - Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрiбна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. I ми сподiваємося, що ви не образитесь на нас за це.
      Ми хочемо вiд усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це дiло - дружба. Найсвятiше i найчистiше почуття в свiтi. I найчистiше воно в дитинствi. Бережiть його i шануйте! Бо найвiрнiшi, найбiльшi, найкращi друзi в свiтi - це друзi дитинства. I той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гiрко буде. Бо дитинство не повторюється... I проживе той своє життя без дружби. I буде воно дуже безрадiсним, хоч, може, й довгим. I не вiдчус вiн себе по-справокньому людиною. Бо найбiльше ти Людина, коли щось робиш для друга.
      Пам'ятайте про це, хлопцi!
      I хай ваша дружба буде мiцна, як цi кам'янi брили доту, що е пам'ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплi кровi...
      Г. П. Г."
      Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали.
      I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися.
      Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий!
      Безглуздя якесь!
      Невiдь що!
      Але... невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!
      Не вкладалося в головi! Хоч убий!
      Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i - раптом - хороша, цяця!
      То лише в книжках так буває, що герой тiльки - рраз! - i вмить повертається на сто вiсiмдесят градусiв: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидiв, одразу почингiє любити i навпаки.
      Я так зразу не можу.
      Я буду поступово.
      Менi треба звикнути.
      Звичайно, листа писала не-Гребенючка, а Галина Сидорiвна. Ну, писав у буквальному розумiннi Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорiвна. Вiн би так не написав, хоча б тому, що вiн мови не знає.
      Виявляється ж, Галина Сидорiвна й ту розмову зi мною по телефону йому написала, i вiн читав з папiрця (тому й повiльно, та й щоб акцент збити).
      Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити таємно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися.
      Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав.
      Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося.
      Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання.
      В армiї, виявляється, завжди так: нiхто нiчого не знає, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога - бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно - армiя щохвилини мусить бути готовою до бою.
      Добре, що хоч Пайчадзе з своїм пiдроздiлом лишився в таборi - "в охранении".
      Бо Галина Сидорiвна сказала йому:
      "Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мої даремно не хвилювалися й не переживали!"
      Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту їздив звiтувати їй, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею).
      I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.
      А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.
      Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.
      Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав... Iудою його називав!).
      I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.
      I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни.
      А Галина Сидорiвна пiдпрягла до цього дiла свого Пайчадзе. I вже втрьох розробили план операцiї.
      Гребенючка прямо сказала:
      - Треба щось цiкаве придумати. Бо вони такi хлопцi... Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вреднi. Треба якусь загадкову таємницю. Оце вони люблять!
      Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопцiв не любить, щоб було цiкаво, не любить таємниць i загадок!
      А взагалi, з тим розкопуванням доту - то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, i їхня затiя провалилася б.
      - Скажи, Павлушо!
      - Ага!
      - Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров.
      От не знаю, що та комiсiя зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всi вiдмiнники, серйознi, позитивнi люди, але ж фантазiї у них, як кiт наплакав, їй-богу!
      А тут же треба щось таке грандiозне, небувале, космiчне.
      - Ой! Слухай, Павлушо! - раптом скрикнув я. - А давай...
      I, захлинаючись, я почав викладати йому свою iдею.
      - Молодець, Яво! - скрикнув вiн. - Молодець! ГенiйI Я завжди казав, що ти генiй!
      - Тiльки, щоб нiхто не знав, - сказав я. - Хай вони собi готуються офiцiйно, а ми...
      - То буде наша таємниця, - пiдхопив Павлуша. - Таємниця двох невiдомих!
      - Точно!
      Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже великої, копiткої роботи i часу.
      Добре, що з вiдбудовою вулицi Гагарiна було вже закiнчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагарiна стала ще кращою, нiж до стихiйного лиха, як лялечка.
      Тепер усе село готувалося до весiлля.
      Такого весiлля наше село ще не знало.
      Любима всiма вчителька виходила замiж за героя-лейтенанта, який разом зi своїми солдатами самовiддано рятував село вiд повенi.
      Правлiння колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весiлля на все село, запросивши рятiвникiв-солдатiв.
      У колгоспному саду теслярi збивали довжелезного, майже на кiлометр, стола. За цим столом мало всiстися все село до одного чоловiка i гостi...
      Той стiл було радiофiковано: через десять метрiв стояли переноснi мiкрофони, а на деревах висiли гучномовцi - щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всi.
      Це було здорово!
      А ми з Павлушею готувалися собi окремо...
      За три днi до весiлля з Грузiї прилетiли родичi й друзi нареченого, їх було чоловiк сто, не менше. До Києва вони закупили цiлий лiтак ТУ-104, а з Києва замовили три автобуси i одне вантажне таксi. На тому вантажному таксi приїхало десять бочок грузинського вина i вже не знаю скiльки ящикiв з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та iншими кавказькими ласощами.
      Це було здорово!
      А ми з Павлушею готувалися собi окремо...
      Вся наша самодiяльнiсть пiд керiвництвом завклуба Андрiя Кекала ночами до самiсiнького ранку розучувала i репетирувала нову програму для весiльного концерту.
      "Гвоздьом" програми був новостворений "хор старiйшин" (тобто дiдiв i бабусь).
      Кекало десь вичитав, що в Грузiї є такий хор, i негайно вирiшив створити i в себе.
      Як не дивно, нашi дiдусi й бабусi охоче вiдгукнулися на цю iдею. I вийшов могутнiй хор. Бо чого чого, а дiдiв i бабусь у нас таки багато. Сусiднє село так i зветься ж - Дiдiвщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вiсiмдесят-дев'яносто - це в нас дуже просто. Професор з iнституту довголiття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода - раз, свiже повiтря - два, люблять працювати - три, i майже нема лихих людей - чотири...
      А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усi люблять жартувати й смiятися.
      А смiх - це здоров'я!
      I той хор дiдiв усi пiснi, казали, розучує веселi, жартiвливi.
      Це було здорово!
      А ми з Павлушею готувалися собi окремо...
      I от надiйшов переддень весiлля.
      Комiсiя скликала нас всiх, увесь клас, вранцi на шкiльному подвiр'ї i доповiла про наслiдки своєї роботи.
      Вирiшили, значить, так.
      Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як пiд час екзаменiв: стiл, накритий китайкою, вiд дверей килим-дорiжка, на столi i на вiкнах квiти.
      Потiм iдемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це - обов'язково. Сiдаємо за свої парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок - ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсiї). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В неї написано двi сторiнки. Вона прочитала - всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче - з iменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все...
      Третiм виступить Карафолька i прочитає... вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом...
      Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю - шiсть днiв.
      Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки:
      Ми вас дуже по справжньому любимо,
      i нiколи ми вас не забудемо.
      Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав - "мадригал", потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як:
      Ви навчили любити нас префiкси,
      Коренi слiв, закiнчення й суфiкси.
      Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси.
      По-друге (i це головне!), "мадригал" був безособовий i неконкретний у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я.
      Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло.
      Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: "Дорога наша Ганно Iванiвно!", "Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!", "Не забудемо Ганну Iванiвну...". Але називати її Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно.
      А "Дорога наша Галино Сидорiвно" ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: "Дорога i любима учителько!"
      Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзняється вiд графомана, що вмiє долати творчi труднощi.
      Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч...
      На завершення урочистого прощання Антончик Мацiєвський сфотографує Галину Сидорiвну з усiм класом.
      I ми подаруємо їй цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося.
      Отак придумала наша комiсiя.
      Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно.
      Всi з цим погодилися.
      I розiйшлись.
      А о пiв на другу зустрiлися знову.
      Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за свої парти, сiли й почали чекати.
      Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував "службу безпеки", i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи.
      Хвилин з десять ми сидiли й мовчали.
      I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама - заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у своєму життi екзамен, а вона - державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем української мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от... Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде "нашою вчителькою! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спитає дзвiнко, як завжди, одне й те саме: "Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання.? Признавайтесь!" Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: "Рень, до дошки!" I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки... Невже цього не буде нiколи?!
      Нi-ко-ли! Чи не вперше в життi це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося...
      У коридорi - знайомi легкi й швидкi кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всi, мов по командi, не змовляючись, пiдхопились i встали ще до того, як вона зайшла. Домовленостi заранi про це не було. I коли вона рвучко, як завжди, розчинила дверi, ми вже стояли за партами з букетами в руках, - нерухомо як укопанi.
      Але вона не зразу розчинила дверi.
      Нi.
      Ми чули, як вона пiдiйшла, спинилася перед дверима. I якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. I це була мить, яку важко передати... I от дверi розчахнулися, i вона завмерла на порозi. Вона повiльно обвела нас усiх поглядом, - здається, зазирнула кожному в очi. I мовчки простягнула до нас руки - наче хотiла всiх разом обняти.
      Губи в неї тремтiли, пiдборiддя тремтiло, вона часто-часто клiпала очима. I тут ми помiтили, що вона... плаче... Що тут знялося! Буря!
      Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до неї, i обхопили, облiпили її з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи.
      А ми, хлопцi, як по командi, повернули голови й стали дивитися у вiкно, кривлячись i кусаючи губи. I ковтали i нiяк не могли проковтнути щось туге, що нiби застряло у горлi.
      Який тут мiг бути художнiй виступ Гребенючки, i художньо-гумористичний виступ Колi Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин "мадригал"?
      Усе суньголов полетiло к бiсовому батьку! А потiм ми вийшли зi школи i, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорiвни, пiшли на рiчку, а тодi в поле, а тодi до лiсу... I ходили так довго-довго, до самiсiнького вечора. I майже нiчого не говорили, просто отак ходили разом i не хотiли розлучатися. А тодi в лiсi посiдали на галявинi кружка навколо неї i спiвали пiсень. Довго-довго... I нiхто не викрикував, як то буває, всi дуже старалися, i виходило так гарно, як нiколи. I пiснi вибирали всi лiричнi, мелодiйнi, що хапали за душу. I в дiвчат по щоках текли сльози, та й не тiльки в дiвчат... I нiхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пiсня бере за душу. А на другий день було весiлля. Ну, що вам сказати?
      Щоб описати це весiлля, мабуть, треба було б запрягти всю Спiлку письменникiв України.
      Скажу тiльки, що такого бучного свята в нашому селi не пам'ятали найстарезнiшi дiди. Певно, його й не було зроду.
      За одним столом сидiло геть усе наше село, та ще пiв грузинського села, та ще майже цiлий полк солдатiв, та ще гостi з району на чолi з секретарем райкому товаришем Шевченком.
      Це було не тiльки весiлля.
      Це було свято дружби народiв.
      Це було свято доблестi нашої армiї.
      Так говорили, проголошуючи тости, i секретар райкому товариш Шевченко, i полковник Соболь, i голова нашого колгоспу Iван Iванович Шапка, i голова грузинського колгоспу Шалва Тарiєлевич Гамсахурдiя, i багато iнших поважних товаришiв.
      Гучномовцi не змовкали нi на хвилину, i всi цi тости було чути, мабуть, аж у сусiднiх селах.
      Дитячий стiл був накритий окремо. I що вже того лимонаду ми понапивались i морозива, цукерок та рiзних грузинських ласощiв понаїдалися - од пуза!
      До речi, коли я бiгав на хвилину додому (перевiрити, чи замкнув сарай, де була наша "таємниця"), я бачив, як вулицею проїхав на машинi отець Гога. I бiля колгоспного саду спинився. I визирнув з машини, i приглядався, i прислухався до весiлля. А побачивши мене, знiтивсь i одразу поїхав.
      I обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гостi на свято, бо вiн погано поводився. I я чогось подумав, що отець Гога вiдчуває себе зараз дуже самотнiм i заздрить нашому бучному весiллю. У них у церквi такого весiлля нiколи, мабуть, не було й не буде.