Він ще не бачив обличчя дівчини. Тепер лякався її по-справжньому. Спитав грубо:
      - Чого тобі треба?
      - Нічого.
      - То йди собі.
      - Піду, коли захочу.
      - А як вижену тебе звідси?
      - Спробуй!
      - Знаєш, хто я?
      - Сивоок.
      - Хто сказав тобі?
      - Всі кажуть.
      - Мене - нема, - повторив він щасливо знайдені для діла, а найперше для самого себе слова.
      Вона засміялася:
      - Тебе надто багато, щоб не бути.
      - Чому багато?
      - Великий ти. Тілом. І роботою. Так я й знала.
      - Що ти знала?
      - Що ти - такий.
      - Не бачила ж мене.
      - А от бачу - Спину.
      - Ти мене й зовсім не бачиш.
      - І не хочу, - сказав він без твердості в голосі.
      - Мене звуть Ярослава.
      - Князівське ім'я маєш.
      - Мати дала.
      - А батько хто?
      - Немає.
      - А в мене - ні матері, ні батька.
      - Тобі не страшно.
      - Хіба ти боїшся чогось?
      - Боюся, - пошепки призналась вона.
      І тоді Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Різонула йому погляд ніжність її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливість її очей, в розхилі її уст вичитав своє призначення, мов правовірний на дереві остаточності, де на листі виписано імена. Струшують дерево, спадає листя - ті вмруть, чиї імена значаться на впалому листі, вмруть ще цього року, і хай збудеться. Ще не все було втрачено, міг ще зібратися з силами, прогнати її звідси, міг, зрештою, сам піти від неї, (однаково ж вернешся до своєї роботи!), але міг - і не міг. Найшла на нього якась.дитинність, почував себе хлопчиком з давезної пущі, а перед собою бачив Величку з напівзабутих снів-споминів, дитинність виказувалася в його обличчі, до якого тепер не пасували ні борода та вуса, ні великі, важкі, вироблені його невтомні руки. Мабуть, він отакий і уявлявся цій Ярославі, вона не злякалася його покошланості, хоч була, мабуть, удвічі молодша за нього, не відчувала себе дівчинкою, стояла перед ним як рівня, закортіло стати ще ближче до нього, викликати його довір'я, і вона сказала те, чого не казала в Києві нікому:
      - Прибігла я аж -із Новгорода. Перебралася за хлопця і втекла.
      Він не чув тривоги, в її голосі за ту втечу, не спитав, од кого втікала аж так далеко, нарешті пойняв його страх за Ярославу, яка ще не відала про загрозу для себе найбільшу від нього. Чи для того вибиралася аж он звідки, з лісів і мокрадел, дійшла до вигрітого на просонцених пагорбах Києва, щоб потрапити тут до чоловіка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям і нелюдським напруженням усіх здібностей?
      І знов ще не було пізно. Ще б міг гукнути: «Втікай од мене! Втікай не озираючись!» Але не гукнув. Тихо сказав: «Іди, бо заважаєш мені докінчити малювання. Коли хочеш, то приходь завтра».
      Якби ж то вона образилась на таку нечемність і відповіла йому різко, з гідністю. Але сяйнула на нього пречистими своїми очима і м'яко промовила: «Гаразд. Прийду завтра».
      Прийшла так само, в тій самій тонкій сорочці, тільки на шиї мала разок зелених перлів - од наврочення і пошесті.
      - Була на торжищі?
      - Була.
      - Вподобала?
      - Так.
      - Хотіла б зі мною на торжище?
      - А твоя робота?
      - Повинен мати спочинок.
      …Він купив їй візантійську тканину з крученого шовку. Взо-риста, багата, хоч і для княгині. Барва майже пурпурова. Візерунок - у великих колах по два казкових грифони, що стоять на задніх лапах спиною один до одного. Крила їхні в химерному сплетінні. В кутках поміж колами - сторожкі яструби.
      Коли Сивоок платив за тканину, збіглося все торжище, бо за такі гроші можна б купити цілу волость. Ярослава непевно всміхнулася, коли він накинув на неї узороччя, повела плечем, заморська тканина зслизнула їй до ніг, а вона знов постала у своїй иепотьмарено білій сорочці, мов далеке принадливе видиво, до якого мандруєш у снах і ніколи не доходиш.
      - Нащо віддав такі гроші? - спитала Ярослава.
      - Дурні гроші, тому й віддав,- сказав Сивоок. - Князь Ярослав перед від'їздом до Новгорода розщедрився за мої мусії.
      - Князь? - вона мовби здригнулася, але погамувала в собі щось, знов стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам і хвилюванням.
      - Ну, так. Ярослав - князь. Вважає, що за гроші можна «упити мистецтво, але помиляється. Ти не знаєш про гроші, та й не треба. Ні про той обол, що платили його перевізникові в царство мертвих Харону, ні про обол, що його випрошував славетний ромейський полководець Велізарій, мабуть, не чула ні про тридцять срібняків Юдиних, ні про драхми блудниці Ла-їс, не відаєш і про ту стародавню монету, яку офірував один із приспаних у Ефесі, а також про світлясті монети чарівника з -арабської казки, які згодом ставали простими кружалами з кожі. Але міг би розповісти тобі про великого східного співця, який одержав од султана шістдесят тисяч монет за кожний рядок своєї пісні, та повернув їх усі назад, бо були срібні, а не золоті.
      - За твою пісню навіть золота мало,- сказала вона.
      - Хіба в мене є пісня? - здивувався Сивоок.
      - А там? - Ярослава показала на Софію. - То все виспіване.
      - Ти не знаєшся на цих справах. Всяке слово прямує до. співу. Але чи ж завжди доходить?
      - Я навчилася всього, тільки глянувши. Бо нема такого ніде в світі.
      - Не була ще по світах. Мало бачила.
      - Знаю: нема ніде! - твердо мовила вона, і Сивоок не міг похитнути дівчину в її переконанні.
      Не хотів убачати в цій дивній втікачці з Новгорода винагороду за своє ціле життя. Боявся не за себе - за неї. Поводився з нею обережно, мов була з коштовного скла. Але дівчина не відходила від нього, сміливо йшла просто на Сивоока, між ними. ще не пролунало тих найбільших слів, що їх вимовляють двоє, але й без слів вони вже знали про себе все, і обоє ждали найголовнішого, всіляко відтягуючи, віддаляючи його, але відаючи добре, що воно прийде - неухильне, відлякуюче і водночас пожадане…
      Літо минало, а сонцевороту на стінах собору так і не було. Митрополит міг тільки радуватися, що цей незбагненний слов'янин, якого давно про себе прозвав не украшателем, а скверни-телем храму, нарешті втомився в своїх нестримних вигадках, облишив свої витівки, зникав на цілі тижні не тільки з Софії, але й з Києва, - так було ліпше для слави господньої.
      А ті двоє, зраділі, що знайшли одне одного в людському вировинні, безжурно блукали по Києву, ходили в пущі, плавали за Дніпро і за Десну, збирали ягоди в лісах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небачені сині квітки і дарував Ярославі, давня його пристрасть до втеч зродилася знов у крові, ладен був утекти від усього, аби лиш належали йому оці нестерпно сірі до сизості очі, оці розхилені уста, оця ніжність, од якої заходилося його серце.
      А літо минало. Князь Ярослав повертався з Новгорода, ішов з дружиною по Дніпру, доходив до Києва, а за князем ішов товар ': повози з припасом, з шатрами-повстанцями, з одягом, килимами, зброєю, хутрами, казною, вели коней підмінних, гнали скот. Поверталися княжі прислужники, сторожа, бояри, воєводи, блазні, розважальники, пісельники й дударі. Йшли попи й ченці, везли книги, куплені князем у купців західних, пергамени старі й нові, в дерев'яних дошках і срібних шатах.
      Виїздив із Києва князь - повертався вже й не князь, а казали - кесар. Велено було в ковниці княжій викувати вінець золотий з смарагдами й рубінами, як у ромейських імператорів, заповідав Ярослав скоре освячення Софії, слав поперед себе гінців, квапив митрополита і пресвітера Ларивона.
      Самовладця землі Руської, найбільший і наймогутніший государ в усіх сторонах між північчю, півднем, заходом і сходом бажання мав проголосити це в високій урочистості й пишноті.
      З Чернігова прибув Гюргій, з'їздилися всі, хто причетний був до спорудження Софії, всі ждали великої хвилі, коли відчиняться ковані врата і запалають свічі, вдарять по всьому Києву дзвони…
      Тільки Сивооку, хоч найбільше спричинився до цього свята, було байдуже до всього. Навіть із Гюргієм зустрівся випадком, нічого не розпитував, ні про що не розповідав, - утікав до Ярослави, до свого безжурного блукання.
      Не було сонцевороту на стінах собору, але був він у душах цих двох, буйний, нестримний, повний захвату й знади сонцево-рот, що поєднав у собі весну й осінь, зиму й літо, всі пори року, всі барви, голоси, згуки. Безжурні й безтрнвожні жили вони, мовби лишилися тільки вдвох на цілій землі, не існувало для них нічого поза ними самими, стали вони вічними, безконечними одне для одного, потопали в шаленстві, бо створені були тільки одне для одного.
      Але той самий Міщило, який з невідомих міркувань звів їх докупи, знову ж таки невідомо навіщо спробував розлякати їх тоді, коли вже все було немарне.
      Він прийшов до Сивоока в його хижу, розбудив того, не дав опам'ятатися, сказав:
      - Ховай дівчину, бо за нею полює боярин Ситник.
      - Звідки тобі відомо? - схопився Сивоок.
      - Кажу й знаю. Вчора довідався він про неї.
      - Яке йому діло?
      - Цього не відаю. Попередив тебе, а там як знаєш. На все воля божа.
      - Хвала, - мабуть, уперше в житті спробував бути привітним з Міщилом.
      Сивоок сів, обхопив голову, стривожено думав. Ситника не лякався, нічого на світі не боявся ніколи, а нині й поготів, але пересторога Міщилова викликала стривоженість у серці, відігнати якої не міг. Чом би мав зловісний нічний боярин полювати за Ярославою? Може, щоб дошкулити йому, Сивооку? Тоді звідки відомо йому все? Як довідався про Ярославу і про те, де вона і як? Запитання без відповідей. А що, коли справді Ярославі загрожує небезпека?… Він побіг на другий кінець Києва, де Ярослава винаймала собі хатинку. Боявся, що не застане. Бо коли Ситник довідався про когось, що той у Києві, то чом би не знав і в якій той хижі переховується? Видно, ще не встиг дізнатися. Ярослава була вдома, ніщо не видавало в ній стривоженості, мабуть, не дійшли ще до неї загрозливі вісті. Що ж, так ліпше. І не дійдуть. Він взяв її за руки, сказав:
      - Ходімо.
      - Куди?
      - Світ за очі!
      - А що з собою брати? - засміялася вона.
      - Не треба нічого.
      - Гаразд. Ходімо.
      Вони справді вийшли як стояли. А дорога ж була далека - стелилася у віки. Та в своїй безтурботності обоє не відали того. Не відали навіть тоді, коли попереду в вузькій вуличці забачили трьох. Відважно йшли їм назустріч. Сивоок упізнав між тих трьох Ситника. Мабуть, знала його і Ярослава, бо сполотніла, стала першою. Ситник з двома поплічниками підбігцем кинувся на здобич.
      - Утікай! - хрипко сказав Сивоок. - 3 Києва!
      - А ти?
      - Утікай! - повторив він і пішов на тих трьох.
      Троє вже були коло нього. Видно, не велено їм вживати зброю, бо Ситник тільки стискав наголів'я меча, а його два прислужники вчепилися Сивоокові за руки.
      - Утікай! - ще раз гукнув Сивоок і озирнувся, щоб побачити, чи послухала його Ярослава; та її не треба було підганяти, видно, знала, що не за ним ідуть, а за нею, недарма ж тоді казала, що втекла з Новгорода. Щось таїлося тут зловісне, ніколи більше не заводила мови про Новгород, ніколи не міг би пов'язати її імені з Ситником.
      Вона вже добігала до закруту вулички, востаннє озирнулася - мабуть, певна була, що не загрожує йому ніщо, а їй грозило щось страшне, бо втікала щодуху; Сивоок глянув на її обличчя, йому належали ті сірі очі, розхилені губи, ота вигиниста постать, він увібрав її всю, запам'ятав назавжди, навіки. А Ситник, переконавшись, що не зрушать його дурні з місця, поки триматимуть Сивоока, вихопив з піхов меча, вдарив художника ззаду по шиї, коли той дивився услід Ярославі, гукнув відчаєно своїм:
      - Рубайте!
      Ті відпустили Сивоокові руки; він знетямлено вхопився за рану на шиї, а вони хапливо видобули мечі, пронизали його з двох боків, ще, ще. Він упав на землю. Пітьма напливала на нього, сяйнули ще крізь пітьму сірі Ярославині очі, потім долинув до нього з далекої далечі тяжкий схлип маленького хлопчика на темному задощеному шляху - і вмер той хлопчик у великому, могутньому чоловікові, невтомне й палке серце якого втишилося навіки…
      В ніч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав час, щоб прийняти в гридниці Ситника, спитав, ще той тільки з'явився на порозі:
      - Де дочка? - Ситник м'явся.- Де? Питаю.
      - Утекла.
      - В Новгороді втекла, тут утекла.
      - Сивоок…
      - Що Сивоок?
      - Поміг їй.
      - Де він? - Ситник знов м'явся.- Кажи!
      - Нема його.
      - Відаєш, що мовиш?
      - Так вийшло. Веління твоє, князю, було: всякого, хто…
      - Убили Сивоока? - тихо спитав боярина князь, підходячи впритул.
      - Ага, так.
      Ярослав одійшов у темний куток, довго мовчав, потім сказав коротко, жорстоко:
      - Підеш у поруб.
      Ситник розтулив був губи, щоб мовити своє: «Ага, так», але вчасно схаменувся, впав на коліна.
      - Князю! Служив тобі вірою і правдою… В поруб, у холод, у мокрість…
      Мовби випрошував місця сухішого. Князь глянув на нього з огидою. Аж тепер зрозумів свою княгиню в її відразі до пітня-вого боярина. Гидкий у всьому. Вірний, як пес, але позбавлений розуму, навіть собачого.
      - Щоб не страждав у холоднечі, велю потяти тебе мечами ще до настання зими одразу по святах, - сказав і ляснув двічі в долоні. Відчинилися двері з другого боку гридниці, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника:
      - Взяти!
      Коли боярина повели, князь узяв трисвічник, потримав його, поставив, узяв тільки одну свічку, мов спокутник, тихо пішов по довгих заплутаних палацових переходах, відшукав кімнату Пан-телія, розбудив того, не даючи оговтатися, звелів:
      - Наготуй пергамен і писало.
      - Світла мало, князю.
      - Досить з тебе. Перепишеш завтра. Готовий? Пиши так:
      «Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и церковь святыя Софии». А той пергамен, де значиться про Сивоока, щоб вилучив.
      - Як же так, князю!
      - Роби, що велять! Нема Сивоока і не буде ніколи.
      Князь вийшов. Пантадій не встиг навіть спитати його, що ж сталося; вже тої ночі не заснув, насилу діждався досвітку, побіг до Софії, звідти кинувся до хижі Сивоокової, потім розшукав Гюргія. Гюргій уже все знав. Навіть більше: поки Пантелій спав, а князь колотився зі своїми незбагненними державними клопотами, Гюргій із своїми вірними товаришами нишком заховали тіло Сивоокове в Софії, і тепер десь ті знову викладали мозаїку на порушеному місці, щоб ніхто ніколи не довідався, де спочило найпалкіше серце землі Київської. Пантелій сказав про пергамен, де записано, що Сивоок збудував Софію.
      - Даси мені, - звелів Гюргій.
      - А коли князь спитає?
      - Напишеш йому ще раз. Однаково спалить. А я збережу, Так, як у нас в горах бережуть. Надовго.
      А настав день, який мав би освітити нечуваний злочин у Києві, але не сталося того. «Що ж ви будете чинити, як день,'навідання прийде?» Та й що справді? Може, так і треба? Християнство починалося з смерті Ісусової. І першомученик християнський архідиякон Стефан був побитий камінням після жорстоких сперечань за віру з сонмищами невіруючих. Вороги вивели Стефана за город, били камінням, а він молився: «Господи Ісусе, прийми дух мій. Господи, не постав їм гріха їхнього».
      Князь до ранку сидів над священними книгами, думав, не про вбитого - про своє. Готувався до великого дня свого життя. Ишов-бо довго і тяжко до цього дня, зосталося багато вбитих і вмерлих позаду, рідний отець, брати рідні, розгубив сестер. Зберігаючи державу, зберіг себе. Так кожна людина, відчувши. в собі дар, великі здібності, повинна сама їх у собі оберігати,'оберігаючи себе у війнах, у небезпеках, у житті. Ніхто, крім тебе самого цього не зробити повинен іти вперед, не озираючись назад, ні на предків, ні на мертвих. Колись життя йшло вглиб і назад, колись мертві не вмирали, колись чоловік досто-совувався до того, що плине з минувшини, що мовили і робили діди й прадіди. Тепер для тебе живі - мертві, якщо не бачиш їх, не залежиш від них, а навпаки: ще вони залежать од тебе. Тож роби задумане!
      Вранці розпочалося освячення Софії.
      Тричі обійшов хресний хід довкола собору під молитви й церковні виспіви. Старезний митрополит Феопемпт у золотих ризах сунувся на чолі процесії, за ним ішли пресвітер Ларивон у незвично урочистих срібних шатах і переяславський єпископ грек Іоанн (Луку Жидяту Ярослав не привіз на урочистість, щоб не дратувати митрополита), далі йшли ігумени, попи й протопопи, іподиякони й диякони, кантори й свічкогаси, церковні прислужники, багаті кияни, що змагалися своїм убранням з церковними сановниками, і кияни всіх можливих ступенів достатку, аж до найубогіших, бо подивитися на свячення Софії прийшов увесь Київ. Йшли всі з запаленими свічками, і вогники тих свічок жовтіли, мов осіннє листя в довколишніх пущах. Попи роздували кадила, пахло ладаном, виспівувала півча, рикали ди«якони: «Вонмем!»
      За четвертим заходом було освячено і внесено в церкву хрести, посуд, священні книги. Несено потирі, дискоси, звіздиці, ріпіди, підноси, кадильниці й ладанниці, хрести великі й малі, все з золота й срібла, прикрашене самоцвітами й емаллю, несено також гаптовані золотом корогви, плащаниці, срібні ризи, даровані князем, землями руськими, боярами і воєводами церковні порти й паволоки для ризниці, євангелії в дорогих окладах, молитовники-менології, здоблені малюнками, псалтирі, писані на телятині найшляхетнішій, внесено багато книг світських, зібраних князем Ярославом і офірованих тепер для храму, щоб утворилася при ньому перша на Русі книгозбірня.
      Цілий Київ умістився в просторій церкві, зібрався тут - і ніхто не знав, що десь під цяцькованою підлогою лежить той, хто поставив цей собор, народивши його в своїй уяві, хто дав соборові оті дивні барви, ті велетенські мозаїчні постаті, оту невпинність руху, гру світла, немеркнуче сяяння…
      Митрополит правив молебень, слава і хвала возносилась до бога, кияни з запаленими свічками мовчки стояли в соборі, гукали дзвони, била і накри, зойкала півча, крізь кадильний дим з високої височини суворо позирав Пантократор і зоріли над зібраними киянами сполохано-вперті очі Оранти, щоб глянути яа яку, варто було позамикати торжниці, позачиняти гончарні, чинбарні, збройовні. Навіть київська дітлашня набилася в со«'бор, розскочилася попід стінами в притворах і вже ладналася пошкрябати чимось, полишити по собі риску, кружало чи й нехитрий малюнок, поклавши тим самим початок багатовіковим вправам прийшлих нащадків, які зоставляють згодом на стінах Софії свої радощі, тривоги, скорботи, зневагу до божих узаконень, тугу за тою минувшиною, коли й земля була товща, і звір ішов під кожну пущену стрілу, і хліб здавався пухкіший, і жіночі цілунки - палкішими.
      По молебню процесія, очолювана тепер уже пресвітером Ла-ривоном, вийшла з Софії і попрямувала до палацу Ярославово-го. До духівництва, боярства і простого люду долучилася тут княжа дружина - і так ждали виходу Ярослава. Як тільки з'явився князь у дверях, пресвітер Ларнвон сотворив коротку молитву, після чого два церковних сановники, в урочистих шатаї понтифікальних, з повішеними на грудях дорогоцінними релікваріями, де зберігалися мощі святих, підійшли до князя і взяли його під руки. Духівництво шикувалося до процесії, що мала повернутися до Софії. На чолі процесії несено велику євангелію в золотій шаті з смарагдами, рубінами і сапфірами, два хреста, вився запахущий дим з кадил, попи співали навпереміну мовами грецькою і слов'янською. За попами вели урочисто князя, далі йшла княжа рідня, дружина, боярин, сунув цікавий люд.
      Вся дорога від палацу до Софії виспівана була молитвами.
      Перед вратами Софії затрималися, пресвітер Ларивон сотворив коротку молитву, після чого процесія вступила до церкви при співі антифони і затрималася перед пресвітерієм. Митрополит ждав князя коло головного вівтаря. Він проказав молитву по-грецьки, єпископи зняли з Ярослава пурпуровий хітон, відіпнули йому меч і підвели князя до вівтаря. Тут Ярослав упав хрестом на покриту килимами і дорогими ромейськими паволоками підлогу, єпископи і весь клір стали на коліна, півча розпочала спів літанії. Коли трикратно пролунало «Господи, помилуй!», всі підвелися, єпископи помогли встати князеві - настала мить, коли князь перестав бути владцею, став простим смертним для того, щоб у короткім часі возвеличитися ще більше, прибрати ймення нове, ще й не чуване на Русі.
      Пресвітер Ларивон підступив до Ярослава і запитав його урочисто, майже виспівав: «Чи обіцяєш святих церков господа нашого, і слуг божих, і весь люд, тобі підданий, за звичаєм твоїх предків, боронити і над ними володарювати?»
      - Так, - сказав князь, - обіцяю!
      Тепер Ларивон звернувся з запитанням до «люду», вже не виспівуючи, а вимовляючи слова в спосіб заплутаний, щоб збагнули їх тільки церковні сановники та ще, може, хто з поблизьких до князя. Питано, чи прагне люд мати за владцю і кесаря князя Ярослава. Клір і півча проспівали: «Хай буде так, хай буде так. Амінь!»
      Ларивон проказав молитву, благословляючи князя, благаючи бога, щоб поміг щасливо царствувати Ярославові, а владця аби послушний був божій волі. Єпископ переяславський проказав молитву по-грецьки, бо ж бог міг не зрозуміти слів Лариво-нових, який звертався більше до згромаджених у соборі, а не до небесного владики, так лунали на переміну молитви двома мовами, а тим часом митрополит Феопемпт взявся до першої з найважливіших чинностей - до помазання. Він помазав святою оливою голову, груди і плечі Ярославові, творячи знак хреста на князеві, потім подав князеві коронаційний меч - ознаку і покрепу влади,- а разом з мечем і цілу державу. Князь обперезався мечем, узяв з рук єпископів саджені перлами нараменники, застебнув хітон і взяв берло.
      В митрополита дрижали руки, коли підняв він золотий вінець, щоб покласти на голову Ярославові. Досі не знати було простим смертним, звідки беруться імператорські корони. Вони існували мовби завжди, переходили в спадок разом з цілими імперіями. Візантійські імператори привезли вінці з Риму, німецький імператор здійняв корону з мертвого Карла Великого, відкривши його гробницю в Аахені, польський Болеслав одержав корону від папи римського. Ярослав не став ждати, поки хтось пришле йому вінець: звелів своїм майстрам викувати з руського золота, і ось митрополит чинив мало не святотатство, але не міг опиратися княжій волі, тішачи себе надією, що, кому треба, легко може змаловажити кесарство Ярославове і звати його по-старому князем.
      Він наклав на князя вінець, пробурмотів благословення і необхідні при цьому слова: «Вінчається на кесаря землі Руської раб божий Георгій, рекомий Ярослав», але мало хто тямив по-ромейському, тому в молитві, яку відраву ж сотворено слов'янською мовою, многажди повторювано слово «кесар», щоб запало воно віднині в голови киян і, можливо, швидше розійшлося по всіх усюдах.
      Після молитви коронований Ярослав урочисто відведений був од вівтаря до наготовленого поблизу трону. Дав єпископам поцілунок миру, сів на троні, простягнув руку для поцілунку княгині Ірині, яка після того сіла поряд на нижчому стільці, вся церква заспівала «Господи, помилуй!», і розпочався великий молебень. Згодом мало бути велике пирування кесаря з дружиною і людьми знатними, мав би вважати Ярослав той день найщасли-вішим у своєму житті, але добре відав, що, хоч як називайся, не сягає твоє могуття повсюдно, в перепони, не уникнути гіркоти поразок.
      Без нього виросла в Шуйці його донька, про яку й не знав нічого, не захотіла показати йому Шуйця Ярослави, коли ж спробував застосувати владу і силу, втекла дівчина і щезла з Новгорода. Те саме повторилося в Києві. Ось де межа влади: вільна людина.
      Вже кесарем віддав веління: знайти і поставити перед його очі. Поки ж триватиме розшук, ніхто сій дівчині не повинен дати ні хліба на дорогу, ні води від спраги, ні вогню для зігріт-тя, ні кия від псів.
      І почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі.
      І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на болотах. І не наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сина від Сивоока… І, син його-серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться.
 
      м. Київ 1962-1968 pp.