Диво

і для Зюзя настало полегшення, потім Родим міцно всівся в сідлі, аж прогнувся хребет у Зюзя, і аж тепер кінь від здивування перейшов до обурення таким нечуваним нахабством, такою зрадою з боку свого єдиного на світі і, здавалося б, вірного товариша, і в конячій душі вмить визріла помста проти того, хто зважився встряти між них двох - між коня й людину; Зюзь зміїно вигнув шию, скосив сизе вологе око правобіч, щоб не промахнутися, зневажливо зібгав свої завжди ласкаво-м'які, а тепер затверділі в ненависті губи, оголивши великі жовтуваті нещадимі зуби і - ось! Кінь мітив на ногу малого. Може, не так хотів гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за маленьку литочку-хто знає. Але Родим, хоч який здавався неповороткий і повільний, виявився хуткішим за коня. Він рвонув могутньою рукою лівий повід, залізні вудила брязнули між кінськими зубами, роздираючи Зюзеві рота, повернули коневі шию на місце, а важкі дідові ноги водночас з цим щосили вдарили коня в здухвини, кидаючи з місця учвал.
      Відтоді кінь мав для Сивоока саму тільки ненависть. ІІоки перед від'їздом на лови Родим накидав на нього пітник, поки прилаштовував сідло, Зюзь норовив то наступити гострим копитом малому на ногу, то непомітно куснути його бодай за край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи його своїм гарячим ненависним духом.
      Купатися самого в річку Родим Сивоока не пускав і вирив для нього міленьку копанку, в якій вода прогрівалася до самого дна і можна було лежати хоч цілий день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи прутиком по мулькому дну, що так нагадувало м'яку глину під дідовими руками, надто Ж коли прутик лишав по собі звивисті візерунки - несвідоме хлоп'яче намагання прокласти перші несміливі стежечки до великої держави Уміння, де неподільно володарював дід Родим.
      Зюзь підстеріг Сивоока, коли той вилежувався в копанці. Попаски повертався він із далеких луків і ще здалеку запримітив свого супротивника і, мабуть би, помстився над ним, якби до своєї зненависті домішав хоч краплину хитрощів і підкрався непомітно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб удаватися до хитрощів. Він гучно заіржав здалеку, вдарив ненависно копитами в траву і, вивертаючи позад себе цілі клапті важкого дерниння, полетів на Сивоока. Малий не ждав напасті, не готувався до опору, але й не розгубився, знаючи, що порятуватися може тільки завдяки самому собі. Тож, не гаючи жодної миті, вистрибнув з копанки, спробував утікати в напрямку до дідового обійстя, але вчасно збагнув, що чотири конячі ноги мають досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до найближчого дерева, підстрибнув, хапаючись за найнижчу гілку, і подерся вгору на зелену вільшину, полишаючи Зюзя з його гнівливою ненавистю і незаспокоєною помстою.
      І хоч спіткала Зюзя на перший раз невдача, але кінь затявся в своїй зненависті і після того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому тепер не випадало покупатися, хіба що водив його іноді до річки дід Родим, який сам не купався ніколи, певно побоюючись, щоб берегині й водяний не відібрали в нього силу й хист.
      А Зюзь звірів дедалі більше й дужче. Вже пустився навіть на те, що переслідував Сивоока в обійсті. Пасся зовсім близько, і як тільки малий вигулькував на подвір'я, відразу чутно було глухе дудніння копит, і широкогрудий Сивооків ворог з'являвся, наче сонне марення; хлопець встигав заскочити назад до хижі, мерщій причиняв за собою двері, брав їх на міцний дубовий засув, а кінь підлітав з того боку, ставав цапа, бив копитами в двері і вже й не іржав, а рикав, мов дикий звір:
      «Г-ги-ги-ги!»
      Здавалося, немає на світі сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком. Не помагали й тривалі перерви в їхніх дивних стосунках, коли на зиму дід Родим ховав коня в теплу землянку і Сивоок міг бачити Зюзя лише в дні ловів. В такі дні, звиклий до відсутності свого ворога (а відсутність давала надію й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову віч-на-віч, кінь шалів, і, вже не намагаючись приховати перед Родимом своєї ворожнечі до малого, виявляв її, як тільки міг,- бурхливо й несамовито.
      Захоплений своєю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлічі подій і речей, які його оточували, і, може, тільки згодом згадуватиме він час від часу то перший солодкий захват від широкого світу, який відкрився йому ще тоді, як він уперше піднявся над землею, залізши на дерево, щоб врятуватися від міцних зубів Зюзя, або ж' вималюються йому в сірій нудьзі щоденності барвисті плями, закружляють у нескінченному танку, ваблячи погляд, вбираючи очі (дід Родим розтирає в круглих дерев'яних ложках з відламаними черенками свої краски), а то зненацька посеред найбільшого велелюддя обступлять його непробивні лісові гущавини, землі без доріг, попечатані слідами диких мешканців,- нахабно впевненими, несміливими, полохливими, і рибина, яку сам уперше витрусив з верші, і гніздо з жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, і черепаха, яка загубила яйце на теплому піщаному пагорбі над далекими прогноями, і шум вітру, і погук похмурого нічного птаха-вістуна, і тріск скресаючої криги на річці,- все те навідуватиметься в його життя то більше, то менше, то бовванітиме ледь-ледь на обріях снів, то гримітиме всевладне до болю в ушах, до сліз в очах, до щему в грудях.
      А з людей слідом за дідом Родимом вплітався в Сивоокове життя Ситник. Ситник - це струмені ясного волосся, розбігані очі барви неба, жадібний червоногубий рот, рясний піт на пухкому обличчі, краплистий, невтримний піт і в літню спеку і в зимню стужу.
      Ситник привозив Родимові меди. Знався на нелегкому вмінні ситити це питво, високо ціниме і князями та боярами, і купцями-зайдами, і мужніми воями, і простим людом. Родимові привозив він меди в збанах,.зроблених самим дідом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дід не розмальовував ніякого посуду), недбало виставляв їх з луб'яного візка коло хижі, стираючи з лиця піт, гукав:
      - Гей, Родиме, маєш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не трудився б. Але давня повага моя…
      Родим мовчки виносив йому шмат срібла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, виважував на долоні, і Сивоок щораз більше переконувався, що поважає той зовсім не діда, а оті шматки тьмаво-білого металу. Не міг збагнути, як можна ставити метал понад людину, хоч із часом і сам переймав од діда замилування до тихих переливів барв, а срібло, надто ж у місцях зрізу, давало такі несподівано прекрасні переливи, що втішатися ними хлопець міг хоч і півдня. Навіть золото не подобалося йому так, як срібло, бо в золоті була якась прихована пиховитість, воно світилося жовтістю, холодною і далекою, і нагадувало цим невловимість нічних вогнів на болотах і узліссях. А срібло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками літній день. Сивоокові щоразу ставало кривдно, коли дід віддавав гарно обрубаний шмат срібла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед, прогірклий від трав і коренів, заварених туди хитрим Ситником, а ще не хотілося йому, щоб ота гарна тьмавість лягала на пухку (теж спітнілу!) долоню світлочубого Ситника.
      Володіючи неабияким досвідом крутняви посеред розмаїтого люду, Ситник досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що він відчитав по очах у малого все, що той мав на душі, і вже з першого разу заповзявся прихилити малого на свій бік. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в житті все пригодиться, відаючи добре, що зайвий приятель, хоч і малий навіть, завжди ліпше, аніж ще один ворог, хай хоч і наймізерніший, найбезсиліший.
      Так і почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший приїзд до них пітнявого медовара.
      - То як звемося? - прискіпався Ситник до малого.
      - Не відаю,- відбуркнув той.
      - Схожий єси на свого діда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвірінок?
      Родим тільки й ждав того запитання, щоб показати Ситникові свої похилі могутні плечі, а за ним і малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижі, лишаючи Ситника з відтуленим од розгубленого здивування ротом.
      Та не такий то був чоловік, щоб відступитися в задуманому. Вже наступного разу він хитро мружився, виставляючи з луб'яного коша простенькі скудельні збани, і коли отримав срібло і спостеріг швидкий зблііск погляду, яким малий супроводжував політ білого обрубка з Родимової руки до чужої долоні, засміявся неприховане просто в лице малому.
      - А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда - здогадався від першого разу. Очі маєш не сиві, як то нарік твій Родим, а каламутні, бо прийшов з невідомості. І хто ти єси, ніхто не відає. Може, робичич?
      Цього разу Ситникові довелося спостерігати не вислі плечі Родимові, відвернуті від нього, а короткий змах важкої правиці, якою Родим показував медоварові мерщій забиратися геть. Від купців Ситник вже давно знав, що та правиця досить швидко вміє братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього і миттю завернув свою кобильчину з обійстя.
      Але до малого не перестав чіплятися, хоча робив це тепер хитріше і мовби напрошувався на прихильність.
      Дивувався вельми Сивоок дідові Родимові, що той вибрав собі для житла таке клопітне місце коло шляху, на самому краю уділля. Щоправда, тут була ще й річка, і зелені луки вздовж неї, зате в дальнім кінці уділля починалася пуща, де можна б сховатися не тільки від Ситника, а й од усіх отих набридливих, нахабних, самовпевнсних купців, які щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серці. Вже він потихеньку брався до дідового меча і вже ворушив його, а там і став потроху підіймати, але ще й досі не наважувався поспитати діда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кінець уділля, де б його ніхто не знайшов і ніхто б не завдавав жодного клопоту.
      Ще не знав тоді малий, що хоч як важко доводиться іноді серед людей, але треба жити серед них, бо без них не можна.
      І сам він піде згодом далі й далі г. люди і забереться в таке вировнння, що й не снилося всім його предкам до десятого коліна, поки що ж мав найвищу втіху в ті дні, коли змандровували вони з дідом з свого неспокійного кінця уділля і заглиблювалися на кілька день в притаєний світ тисячолітньої пущі.
      На мокроземлях клубочилися чорнолози, а за ними стояли вільхи з замшілими сіро-зеленнми стовбурами, ліс мовби западався до середини, земля під копитами в Зюзя втікала вниз і вниз, дерева ставали вищі й вищі, страшніше й страшніше було Сивоокові, і він тулився до Родимової спини, позираючи вперед одним лише оком, ждав, коли ж нарешті вирівняється лісова земля, коли зникне її похилість, та ліс западався більше й більше, іноді він милостиво випускав заблуканих їздців на просторе, перед ними відкривалася могутня діброва з галявинами, поритими вепрячими табунами, і велетенські дуби спокійно стояли навколо, з'єднуючи ліс з небом, не даючи лісові западатися нижче, однак за дібровами враз стелилися зелено-іржаві дрягви, круто спускалися в хлюпанину вологих нетрів, де не пробіжить звір і не пролетить птах.
      Найдивніше ж: хоч як довго вони мандрували в пущі, і хоч як низько й невпинно западалася вона перед очима в малого Сивоока, і хоч жодного, разу не спостеріг він повернення назад, угору, до тої висхідної точки, з якої починався їхній щоразовий спуск донизу, врешті виходило так, що вони поверталися додому, на те саме узлісся, в ті самі чорнолози. Таке чудо незмога збагнути. Бо всього можна було навчитися: слухати голоси лісу, відчувати по слідах і відмітинах, де й коли і який звір пройшов, знати, де живуть і гніздяться і які птахи, вміти стріляти з лука і кидати списа, здирати шкуру з упольованої звірини і пекти на жару м'ясо, розводити вогнище і відганяти ляк перед ніччю і хижим нападником-вовкулакою. Але ніяк неспороможний був збагнути Сивоок отого моторошно-незвичайного западання лісу до середини, до глибини, нескінченного спускання, з якого, здавалося, ніколи не буде вороття, однак вороття наставало щоразу просто, легко, так ніби пуща брала їх на руки і непомітно виносила з своїх нетрів, як безсилих, заблуканих дітей.
      Чимось нагадувало це Сивоокові його змаганину з конем Зюзем. Тут теж точилася давня, вперта й мовчазна боротьба між відважно наполегливою людиною і темною несходимою силою пущі, що мала в собі дерева, води, трави і, певно ж, найбільше богів, набагато дужчих, могутніших, хитріших, ніж оті, що їх так уміло робив дід Родим, головне ж, богів ще не знаних, не розкритих, таємничих і через те всотеро загрозливіших.
      Для Сивоока і те й те лиховісно перепліталося. Якби міг сказати про свій ляк Родимові, може б, відігнав побоювання, але привчений дідом до мовчазності, переносив свої страхи сам, не ділячись ними ні з ким, тому й мав жити далі, прислухаючись до того, як наростає в ньому тривога перед конем, без якого вони з дідом не могли вирушити на лови, і перед пущею, що вабила і водночас відлякувала своєю незбагненністю.
      І чи то вже дитяча душа тонше настроєна до звучання пересторог, а Родимова зчерствіла від довгого життя, а чи понура закономірність буття вимагала, щоб щасливе завершення всіх загрозливих пригод бодай одного разу поступилося кінцю нещасливому, важко тепер точно визначити причину, але сталося.
      Переслідували пораненого оленя. Олень мав стрілу в стегні, далеко відбігти й не міг і втікати швидко теж, видимо, не мав снаги, але вже Зюзь змокрів усією своєю попелястою шерстю, все важче й важче погикувало в нього в череві, а олень но показувався, слід його втечі Родим упізнавав то по зламаній гіллячці, то по листкові дерева, поплямленому кров'ю, то по дивному сліду трьох ратичок, бо поранену ногу олень, видно, щоразу підсмикував і на землю не ставив, щоб не завдавати собі зайвого болю.
      Олень утікав униз, в самі глибини пущі, він забивався в заплутаніші и заплутаніші гущавини, але, як то часто бував в лісі, гущавини зненацька розступилися, і вдарило в лице переслідувачам гнилим духом прогноїв, Зюзь від несподіванки став, мов уритий у землю, так що вершники мало не позлітали йому через гриву наперед, але Родим вдарив коня в здухвини, женучи вперед, просто на отруйно-зелене купиння болота, бо на одній купині за два конячі скоки від них стояв поранений олень і дивився на своїх убивць очима, в яких чорно блукала смерть.
      Зюзь крутнувся туди й сюди, навіть спробував мовчки огризнутися на Родима, немов то був малий Сивоок, але старий все ж таки переміг коня і послав його наперед, і той, стелячись над зеленим у відчайдушному пострибі, рвонувся до оленя, і в череві в нього гикнуло щось так важко й страшно, аж Сивоокові стало лячно, але, певно, Родим почув той страшний звук ще перший, і все те тривало так мало, що старий не встиг і крикнути, а тільки зумів рвонути з-позад себе малого і викинутися разом з ним убік ще швидше і нагальніше, аніж Зюзь полетів на дрягиу.
      Вони впали водночас на самому краю над химерно хитливим зеленим покровом, а наступної хвилі за крок від них нечутно пробив тонкими ногами болотяну зелену шубу Зюзь, не затримався ні на чому, вмить проринув ногами до самого глибу і став тонути в густій твані, надимаючи черево, ще тримаючись ним на зрадливій поверхні, яка вихитувалася під ним, розривалася, випускала спіднизу брудні патьоки багна; багно зітхало під конем, булькотіло, поки він безпорадно вибрьохував ногами, сподіваючись обіпертися ним об що-небудь, і на те відчайдушне змагання коняки з чорною засмоктуючою глибиною дивилися з одного боку спантеличені люди, а з другого - недосяжний тепер олень, для якого ці люди пошкодують уже не стріли, а часу, зусиль,ба навіть уваги.
      Бо треба було рятувати коня. Треба було рятувати помічника і друга, а який то вірний і незамінимий друг Родимові, Сивоок зрозумів по тому, як важко застогнав так само розпачливо, як і кінь, коли, поборсавшись ногами і не видобувшись на купину, знерухомів у сподіванні затриматися на поверхні, боячись більше розхитати зрадливі багна, але однаково занурювався в болото - поволі, невпинно, жахливо.
      Родим метнувся в перелісок, змахнув широким своїм мечем, стяв товсте молоде деревце, кинув його Сивооку під ноги, і той, не питаючи, що й навіщо, потяг деревце до краю дрягви. А Родим стяг ще одне, здається, то був дубок, з дивною для його важкого тіла метушливістю підбіг зовсім близько до коня, став підшиляти йому під черево дубця. Дубець одним кінцем м'яко увійшов у грузьке, підхитуючи, Родим підбирався глибше й далі під коняче черево, але от дубець бринькнув у нього з рук, став сторчма, придавлений з одного боку вагою коня, тоді Родим спробував обіперти свого важеля об покладене впоперек, підсунуте Сивооком перше деревце, і в нього навіть щось мовби вийшло, конячий бік на мить вирвався з грузького полону, болото невдоволено зітхнуло, випускаючи свою здобич, але відразу ж схаменулося і потягло ту здобич ще з більшою силою. Кінець дубця виприснув з-під слизького конячого черева, болото вдоволено чавкнуло, і Зюзь запав у багно ще глибше. Родим зрубав ще товстішого дубця, ще кілька разів поновлював спроби визволити свого вірного товариша від смерті, але марно. Коня затягало глибше й глибше, вже не вдавалося Родимові вирвати його бодай на долоню з засмоктуючих лабетів прогною, вже тільки вузька смужка спини сіріла над брудною розбовтаністю грузовиська, і кінь, певно, знав про свій кінець і дивився на свого хазяїна не благально, а скорше прощально, і не іржав, вимагаючи помочі, а тільки підкидав голову й перелякано згикував: «Г-ги! Г-ги!»
      Тоді Родим, не лякаючись трясовини, відважно підступив зовсім упритул до коня і одним помахом свого страшного меча відтяв йому голову.
      Сивоок повернувся і чимдуж кинувся в хащі. Втікав од смерті, яка постала перед ним одразу в стількох жахних личчях, і не знав, що у втечі своїй спіткає нову смерть, ще страшнішу, хоч і дивно вишукувати відтінки в смерті.
      За ті кілька щасливих літ, що він прожив з Родимом, Сивоок перейняв від старого саме тільки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що підносять людину над світом, не відав принижень, неправди, лукавства, заздрощів, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху, навіть під час літніх розклекотаних гроз, коли Перун кидав на землю вогненні блискавиці, навіть коли заскакували їх у пущі несамовиті бурі і гуділи бори й діброви і ламалися, мов тріски, столітні дерева, завалюючи їм дорогу, погрожуючи смертю.
      Та ось прийшла ніч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому Родимовому обличчі, хоч була то тиха ніч, без грози, без бурі, хоч були вони не в далекій дорозі, а в своїй хижі, в захистку від усього злого, з своїми добрими богами.
      Родим злякався темної валки, що над'їхала по шляху й зупинилася коло обійстя. Кілька повозів, кілька вершників, може, навіть озброєних, як то водилося у купців, що не наважувалися пускатися в небезпечні мандри без надійної охорони. Вже скільки таких купецьких валок пам'ятав Сивоок, а старий.Родим знав їх за своє довге життя в тисячу разів більше, то чому ж він так стривожився, чому мерщій заштовхав малого до хижі, сам ускочив за ним, ухопив його на руки, підсадив до сітки, що прикривала димовий отвір над горном, трохи підважив її і пошепки звелів: «Сховайсь і мовкни!»
      Сивоок прилаштувався коло самого краю сітки, щоб бачити все, що відбуватиметься внизу; не послухати Родима він не міг, бо вперше бачив того мовби зляканим і вперше той вимовив відразу аж два слова надто ж тоді, коли, здавалося, не було потреби в словах, дитяча душа передчувала щось незвичайне, мабуть, цікаве для малого все, що відбувається навколо, завжди є передовсім видовищем, якщо не зачіпають його самого і не затягують у колотнечу подій, тепер же він і поготів перетворювався на спостерігача, а дідова знервованість підказувала хлопцеві, що матиме він неабияку розвагу.
      Мав трохи холодку в серці через Родимову занепокоєність і через його стурбовані слова, але намагався відсунути той холодок якомога далі, разтопити його гарячою хвилею дитячої цікавості.
      Однак холодок залив йому всі груди і підступився до горла, як тільки вступив до хижі невідомий прибулець.
      Глиняний каганець з двома гнотиками світив так, що видно було самі двері і невеликий простір коло них, а решта хижі тонула в пітьмі. Родим до часу ховався в темряві, він завжди так робив, щоб ошелешити прихідця, вивірити, хто він і що, бажаний чи незваний, простий мандрівник чи забіяка. Але сьогодні темрява, в якій ховався Родим, ніби переполовинилася, одна її частина лишалася на звичному місці, а друга, важко гойднувшись, залила півколо, освітлюване каганцем. Спершу Сивоок не міг збагнути, що сталося, лише за мить зрозумів: темрява, яка оповивала Родима, так само надійно лежить навколо нього, а та інша темрява, що виникла коло дверей, вповзла до хижі разом з величезною постаттю чужинця. Він був темний у всьому. Стемніле, мов старе дерево, обличчя, довге чорне волосся, що спускалося патлами на плечі, вибиваючись з-під химерної шапки, схожої на чорний пень, одягнений заброда був у довжезну, аж тяглася по землі, широку, не видану Сивооком одіж, теж нерозглядно темну. Єдина світла пляма була на зловісно-темній постаті, і до тої плями прикипіли несамохіть очі малого, бо впізнав він у тому тьмавому полиску сяяння срібла і немало подивувався тому, що незнайомий таким незвичним робом прилаштував свій наявний скарб. Купці-бо носили срібло на шиї, похваляючись хитро зробленими гривнами-чепами, що мали то вигляд заморських гадів, то пардусів з неправдиво видовженими тілами, то звабливих оголених жінок з тілами, виткими, мов хміль. Ще носили персні з печатками і розмаїті наруччя коло зап'ястя-це все, щоб похвалитися багатством, показати, як багатство переходить у красу. Для заплати мали завжди срібло в шкіряних кисетах - в одних просто нарубки різних розмірів, в інших - монети вугласті й круглі, з якимись таємничими знаками і поличчями чужих володарів. А цей узяв два грубі шматки срібла, зробив з них перехрестя і завісив його на грудях посеред чорноти свого дивного й незручного одягу. Чому й навіщо?
      Щойно ввійшовши до хижі і ще, мабуть, нічого не розгледівши в ній, незнайомий мерщій війнув широченним рукавом, вхопив кістлявою рукою своє срібне хрестовиння, високо зніс його перед собою, махнув туди й сюди, а Сивоок лише тепер зміг запримітити, що срібне перехрестя почеплене було в чужинця за шию на довгім тонкім, теж, певно, срібнім ретязі.
      - Не ховайся в темноті, підійди під хрест божий і удостойся,- звертаючись до Родима, промовив незнайомий гучним урочистим голосом і знову помахав своїм срібним знаряддям: і Сивоок уперше в своєму житті почув слово «хрест» і зв'язав його звучання з зображенням. За спиною в темного з'явилося кілька озброєних дужих людей. Ставали один до одного, мовчали, не висовувалися наперед.
      І Родим теж не виступав їм назустріч, не мовив нічого, не обзивався, не видавав себе бодай порухом.
      - Відомо тобі добре, що найсвітліший князь наш привів народ руський до справжнього бога нашого - Ісуса Христа,- вів далі той, що з хрестом, і Сивоок вельми здивувався, що бога свого він теж називає тим самим словом, що й склепані наперехрест дві срібні пластинки.-Ти ж, недостойний, сам не відаючи, що твориш, розмножуєш поганських ідолів, чим вносиш сум'яття і смуту в душі християнські.
      - То наші боги,- зненацька пролунав з темряви Родимів голос, і Сивоок мало не випав зі свого сховку. Родим відповідав, Родим устрявав у суперечку!
      - Не суть то боги,- терпляче правив своє чорний з хрестом,- но глина, скудель; нині е, а на утро розсиплеться на порох. Не їдять-бо, не п'ють, не мовлять, но суть зроблені руками в глині, а бог єсть єдиний, йому ж служать і поклоняються і за морем і по нашій землі, він-бо сотворив небо, і землю, і місяць, і сонце, і чоловіка і дав йому жити на землі. А сії боги що сотворили?
      І рукою, вільною від хреста, він показав у той куток, де, складені па дерев'яних лавках і полицях, лежали таки справді глиняні, але ж які прекрасні від Родимового вмільства стрибоги, перуни, ярили, світовиди, боги небес, вод, зелених трав ї буйних лісів, єдині боги, яких знав допоти Сивоок, добрі, лагідні боги, які не потребували собі отаких чорних та страшних мовців, підтримуваних понурою сторожею.
      - Сказав-бо Христос: «Ідіте і научайте всі народи!» - вигукнув чорний.- І знищено буде все, що противиться…
      Як той чорний крук, визирав у темряві, де лежали Родимові боги. Чи наділений був од свого Христа даром, чи мав надзвичайно вигострене око на все, що недбало лежить, а чи просто хтось заздалегідь намовив його, підказав?
      Хоч як воно там було, а тільки понурий заброда, вигукнувши свої слова про нищення, спрямувався одразу до кутка, де зберігалося дороге Родимові його працею, вмінням, надто ж - вірою, успадкованою від предків, які ще й з могил керували всіма живущими, направляли їхні дії і душі. Чоріїий плутався в довгій своїй киреї, поки він зумів ступнути раз, його поплічники, певно, вже набувши попередньо відповідного вміння, миттю сипнули з двох боків, завирували по хижі, ламали все, трощили, нищили.
      - Не руш!-страшним голосом гукнув Родим і з нелюдським стогоном похилився на чорного, заносячи свій широкий меч, заносячи не нагально, як тоді, коли боронився від настирливих зайд-купців, а мовби намірюючись тільки відлякати напасників, примусити їх схаменутися, відступити, поки не пізно. Але згубним виявився Родимів намір. Ще не встигла рука його підняти меча догори, ще повільно рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом позаду, не примічений ні Родимом, ні навіть Сивооком, який, здавалося, не випускав з ока нічого, що діялося внизу, меч блиснув коротко й зловісно, і Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, мов у кошмарному видінні, відокремилася від тіла і разом з мечем зів'яло впала на землю. Тоді набігло ще кілька ззаду й з боків, зблиснули мечі, сталася колотнеча, а коли все розскочилося, Родима не було, тільки темніло щось на долівці, велике й нерухоме.
      Більше Сивоок не бачив нічого, не став дивитися. Він кинувся в найдальший куток горища, здичавіло рвав покрівлю, поки пробився назовні, не вагаючись, зістрибнув на землю і подався уділлям туди, де темно вивищувалася збавча пуща.
      Продирався крізь кущі, біг повз високі дерева, проскакував через галявини, не знав утоми, забув про спочинок, утікав, сам не відаючи куди, тільки билося в ньому одне-єдине слово: «Родим, Родим, Родим», та ще виривалися іноді сухими схлипуваннями відчайдушні ридання, які роздирали його груди. Він біг так аж до ранку, не міг стишити бігу, не міг затриматися, не було на світі сили, яка могла б його зупинити, і ось так вискочив на узлісся, і в обличчя йому вдарило духом гнилизни, і зрадливо зелені грузовиська глянули йому в очі, а з самого краю прогноїв, з-поміж жирної болотяної трави вишкірилися до хлопця великі жовтаві зуби. Він став з повного розбігу, аж схитнувся наперед туди, звідки насмішкувато видивлялася на нього чорними пустими очодолами крейдяно-бліда коняча голова і шкірила зуби, мов сама смерть.
      Він упізнав те місце, вмить упізнав і згадав усе, як було, згадав оленя і передсмертний постриб коня, згадав діда Родима, як він боровся за коневе життя, а потім змахнув мечем… змахнув мечем… змахнув мечем…
      Круто повернувшись, Сивоок побіг назад. Від смерті до смерті. В колі безвиході.
      Надто добре знав він ту пунху з її невпинним западанням донизу, знав, що, хоч скільки кружляй по ній, рано чи пізно викине вона тебе з своєї притаєності і опинишся ти там, звідки починав мандри, звідки вступав в урочисте царство лісу. Так і Сивоок після багатоденного блукання по лісі, голодного, виснажливого й безнадійного, врешті опинився на узліссі, від якого тяглося таке знайеме і таке ненависне тепер уділля.
      Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж уділля і небавом був уже коло Родимового обійстя, коло першого свого в житті дому, який знав і пам'ятав. Коло свого і не свого.
      Наближався обережно, з острахом, скрадався від куща до куща, подовгу вичікував, роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обійсті спостеріг коняку, запряжену в повіз. Довго ждав, чи не появляться люди, так і не діждавшись, знов рушив наперед, тепер ще обережніше. Посміливішав тільки тоді, коли впізнав і коняку, й візка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у хижі, чомусь довго не показувався, і це поселило в Сивооковім серці кволу надію: а що, як дід Родим живий? Порубаний, поранений, але живий! І вони й далі житимуть у цій затишній хижі, і він помагатиме дідові місити глину й розмальовувати глечики й богів і навчиться торгуватися з купцями, а потім ходитиме сам на лови.
      Він ще трохи почекав і бігцем кинувся до хижі. Не було там нікого і нічого. Все потрощене, понищене. Але в хижці щось гомоніло. Сивоок стрибнув туди, насилу гамуючи крик. Родим, Родим! Вдарився в м'яке, вхопив його хтось за руку, міцно стиснув, витяг з чулана - Ситник! Увесь спітнілий і мовби розгублений.
      - А тебе не забрали? - здивувався Ситник.
      - Дід Родим! Де дід? - викручуючись з його руки, гукнув Сивоок.
      - Ого, міцний хлоп'яга! - подивувався медовар.- Вирвався, отже, й від них.
      - Де Родим?-повторював своє Сивоок.
      - І втік, отже? Де ж блукав стільки?
      - Де Родим?.
      - Поховали Родима.
      ѕ Як! - хлопець не міг осягнути всього жаху цього слова «поховали».
      - Не так, як було колись. Звичай у нас був класти небіжчикові в могилу одіж, зброю, коштовності. Жертви приносили до вогнища, на якому спалювали вмерлих. А нова віра інакша. Християни ховають своїх голими та убогими, бо ж вони йдуть у царство небесне, де їх і зодягнуть, і нагодують, і напоять. Отак і Родима твого, який під хрестом побув, поховали без нічого, а все, що мав, роздали на хвалу божу та людський ужиток.
      - Він згинув під хрестом,- заплакав Сивоок, і цим відразу скористався Ситник і знов чіпко вхопив хлопця за руку й поволік надвір до візка.
      - Чи згинув, чи народився під хрестом - все християнин,- бурмотів він,- а раз ти бачив той хрест, то, отже, і ти християнин, матиму християнського роба, хвала богам давнім, і новим, і всім укупі.
      Та хлопець, хоч і не чув бурмотіння Ситникового, а просто керований неусвідомленим прагненням до волі, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли це не помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився і розкарячено сів на землю, в той час як Сивоок уже біг з обійстя.
      - Та постривай, дурню! - гукнув навздогін йому Ситник.- Пропадеш же в лісі. Повезу тебе хоч нагодую. Хліба дам і м'яса. Будеш у мене за сина. Чуєш чи ні?
      З усього Сивоок почув тільки два слова: «хліб» і «м'ясо». Вони нагадали йому те, що десь на світі е наїдки і є люди, що втішаються їдвом і питвом, тоді як дід Родим лежить у сирій землі, голий і убогий, а він сам никає зрозпачений, помираючи від голоду.