Диво

      Дзвеніло, гучало, співало все навкруги. Вишнево розступалися в сизу неозорість високі стіни. На незліченних променях миготливих свічок линули до хлопцевих очей розспівані барви матері, що спородила колись бога, і він теж полинув разом з ними і враз вирвався з цього світу самодзвонних дзвонів, кадильного диму, невидимого співу і хитрих малювань і опинився в днях свого дитинства, осяяних червоністю Родимового горна, заквітчаних барвами, що спливали з пальців діда Родима і лягали не на глиняні сосуди, не на добрих і веселих скудельних богів, творених старим, а на дитячу душу і в дитяче серце.
      Мовби незрима сила підняла його над усіма людьми, що виповнювали простори храму, над прибраними в золоті шати священиками, над співом і казанням на честь бога, що, явивши колись хлопцеві свою жорстокість, тепер вражав благоліпністю, над словами мовленими й притаємними; він не знав, де він і хто він, забув про все на світі, хотілося плакати, як давно колись на темному шляху, але плакати вже не від ляку й безнадії, а від захвату тим буйно-дивним світом барв, який він носив у собі, та не знав про це, а відкрив тільки нині, тільки тут, в сизо-вишневих безмежжях співаючого, сяйливого храму.
      Задкуючи, він вийшов з церкви, заплющився від яскравості блакитного київського дня, не хотів розгублювати віднайдених багатств, міцно притискував схрещені руки до грудей, так ніби там зібралися в нього всі барви, щедро надаровані колись малому дідом Родимом і вихоплені тепер Сивооком з вишневого святилища, зібрані поміж проморгами свічок, похмурим світінням очей святих, тугими візерунками стін і стовпів, буйновищами звуків, у яких спліталися високомовні молитви, самодзвонні дзвони і розспіване гучання всього довкола.
      - Ломаку свою притискаєш? - гукнув Сивоокові Лучук, торсаючи товариша за плече, бо той як визадкував з церкви, то став собі серед калік і старців і не виявляв видимої охоти заговорити першим.
      Сивоок не похвалився тим, шо бачив. Стояв ще й досі в своїй захопленості, жив у світі дитинства і відчував, що тільки там справжнє його життя. І знов до болю хотілося плакати, але навколо яснів день, його оточували люди, присутність яких він відчував, хоч ще й не розрізняв їх до ладу, два жорстокі роки мандрів разом з Лучуком привчили його до вміння дотримувати зовнішніх позорів, для своїх чотирнадцяти чи п'ятнадцяти літ він виглядав набагато мужнішим, а тільки в душі лишився дитиною, його серце було пронизане барвами, але ніхто цього не повинен знати, однаково-бо ніхто не збагне і не повірить.
      - Мені сказали: оружним не можна, - правив своє Лучук
      3 видимою образою в голосі.
      І лише тепер Сивоок нарешті почав повертатися на землю, виразно побачив калік і старців, юродивих і біснуватих, побачив ображене личко свого товариша, йому жалко стало Лучука, захотілося, щоб і він відчував те саме, що він сам, Сивоок по-змовницькому відвів побратима трохи вбік, далі від крикняви й штовханини, запропонував:
      - Дай потримаю лук і стріли, а ти піди подивися.
      - Не хочу, - мовив Лучук.
      - Справді, поглянь, - наполягав Сивоок, - диво велике там. Ніде в світі такого не забачиш.
      - Ге, та кинь ти свою церкву! - відвертаючись від входу, який здалеку ще більше вабив своєю таємничістю, закричав Лучук. - Ходімо ліпше на торг!
      - Аби ж і ти побув там усередині, - мрійливо мовив Сивоок.
      - Задосить і одного з нас! - уперся Лучук. - А мені кортить на торг. Їсти хочу й пити. А коли хочеш, то й ще раз піди в церкву, а я потримаю твою ломаку, щоб не носив її під корзном. Важка ж, далебі.
      Сивоок мовчки пішов до воріт, над якими видзвонювали мідні дзвони. Від розмови сам розгойдувався, мов дзвони, боявся, що разом з пустими словами витруситься йому з серця все те, що так неждано-негадапо прилинуло, тому без спротиву вволював бажання Лучукове, вони пройшли під надворітніми дзвонами, протоптаною безліччю ніг тропою пробралися понад оградою до того місця, де летіли з-поза неї мідні коні, і звернули на головний київський - Бабин торжок.
      Тіснява, крик, кінське іржання, рипіння возів, погуки озброєних верхівців, клекотнява різних голосів і різних мов, гелготання й кудкудакання птиці, кувікання свиней, дзенькіт і бренькіт, цокотіння й бубоніння, лайка і свист, тупотнява і вереск, виспіви й гусельне гудіння, запахи скори й меду, заморські пахощі й запаморочливий дух свіжої смаженини, несамовите різнобарв'я землі, води і дебрів, поклятьба і лестощі, погрози й благальність, вихваляння й зневіра, а над усім - брехні, обдурювання, крутійство, на тобі боже, що мені не гоже, як не я тебе, то ти мене… Та хлопці ще були занадто недосвідчені й мало терті серед хитрого люду городського, щоб осягнути всю багатоманітність торгу й проникнути в його найглибші основи, їх закрутило, завертіло, їх ухопило нестримними течіями, вони теж роззявили роти, витріщили очі, мацали пальцями, нюхали, пробували, куштували, торгувалися, їх теж штовхали, смикали, турляли, запрошували й проганяли, і вони відчували себе то можновладцями, готовими купити все, що бачать очі, то нещасними лісовиками, яким ніхто не поступиться бодай шматком хліба. Вони чули про київський торг, ще й не будучи тут, були приготовані на все, але не на таке. Вони то задихалися від нестерпної тісняви, від випарів мокрого брудного одягу, від солодкавого пахтіння спітнілих тіл, то їм хотілося зануритися ще глибше в дике людське нуртовище, і вони кидалися туди стрімголов, як у воду, і насилу потім вибиралися на волю, відпирхуючись і відморгуючись. їх носило по торгу туди й сюди, хрестнавхрест, і в свавільній тудисюдності кружеляло так, що несила було розібрати, де одесную, а де ошуйю, і так в несамовитій блуканині опинилися вони коло візків, покритих стемнілими від негоди будами, і возів одкритих, старих і нових ще зовсім, коло яких порядкували жваві медовари й пивовари, виймали чопи з нових та нових бочонків, підставляли ковші й чаші під тугі струмені трунку, підносили питво з'юрмленим довкола торговчанам, вміло ховали заплату в міцні шкіряні міхи або в штудерні дерев'яні скрині під собою, а навкруги чорніли відкриті роти, зблискували білі зуби, вмочувалися в густі меди чорні, руді й русяві бороди і вуса, текло по бородах, попадало в роти й не попадало в роти, і світ тут ішов у круговерть, світ тут був веселий, безжурний, добрий і щедрий.
      - А нумо ж! - гукнув хтось до хлопців, як тільки їх затягли до веселого кола. - Меду чи пива?
      Вони й самі незчулися, як опинилися перед хмизоносом, що тримав обіруч великого дерев'яного ковша, повного зеленкавого густого трунку, плавав у ньому вусами й бородою, пускав бульки, відривався на мить, щоб гукнути щось веселе й дурнувате, знову припадав.
      - Пива дай отрокам! - гукнув він комусь коло бочок, і той «хтось» миттю всунув обом до рук по доброму кухлю просяного пива, а хмизонос однією рукою розгорнув свій міх, показав шмат копченини, надлуплений окраєць хліба, підморгнув: беріть, мовляв. Лучукові не треба було повторювати припрошень, він дістав ножа, відбатував два кусені копченини, дав один Сивоокові, в другий мерщій вчепився зубами, потім відпив добрячий ковток пива, засміявся, крутнувся від вдоволення:
      - А добре ж яке!
      Сивоок мовчки їв м'ясо, попивав обережно з кухля. Знов йому перед очі стала церква Богородиці, він знову був серед вишневого мороку в світінні барв його рідної землі, його нетьмареного дитинства.
      - Де були? - кричав хмизонос, хоч стояв поряд. - У церкві,- прохарамаркав Лучук. - Сивоок усе бачив. І мідних коней з двома ідолами голими бачили. І дзвони. Скажи, Сивоок.
      Сивоок мовчки жував копченину.
      - Не було тут нічого, - ближче підсунувся до них хмизонос. Він витер вуса й бороду, обличчя йому знов набрало хитрого виразу, як тоді, коло воріт, веселе сп'яніння відразу геть зникло. - Як був я такий малий, як ви, а може, трохи й більший або й менший, хто ж то знає, які ви є, то не було в Києві церков, а на тім бугрі, де тепер дерев'яна церква Василія святого (бо князь Володимир, прийнявши хрест, взяв собі ймення Василій, як у ромейського імператора), то там колись стояли наші боги. Перун, цілий з дерева, привезеного з діброви подніпровської, а голова йому срібна, а вус золотий, і ще були Хорс, Дажбог, Стрибог, і Симаргл, і Мокош. Поклонялися їм кияни, плясання й співання творили, зело несли до богів, наїдки й питва вельми і справляли учти великі на бугрі коло богів, тоді було велике об'їдання й обпивання, і, може, й наші боги наїдалися та напивалися ще більше за нас, бо то веселі були боги, а вже що мудрі! Ну, а в якесь там літо пішов князь Володимир на ятвігів, і побив їх, і прийшов з дружиною до Києва, і були великі веселощі й поклоніння богам нашим, і люду зійшлося видимо-невидимо, і всі були такі, як оце я тепер і ви. А мені було, може, стільки, як вам, літ, а може, менше, а то й більше, бо й ви, бач, один малий та миршавий, а другий - як молодий тур, хіба тут розбереш. І стали учтувати, і пити і їсти, і богам нашим давали. А там, де тепер стоїть церква Богородиці, був тоді двір великий варяга Федора. Купці до нього приїздили з Царграда й з далеких східних країн, багатий був вельми варяг, нажився в Києві, двір вибудував коло княжого терема, збирав хутра, срібло, золото, викохав сина красного лицем і дужого та білотілого. Молилися вони своєму богові, ніхто їх не чіпав, бо люд у нас добрий. А як побачив варяг Федір наше поклоніння богам, та нашу учту, та наші веселощі, то став з сином коло воріт, та взявся в боки, та почали глузувати та насміхатися. «Кому требу творите, перед ким поклоняєтеся? Поганини дурні та обпиті! Не суть же боги, по дерево. Днесь є, а наутро зогниє. Даєте їм їдво й питво, а вони ж не їдять, говорите до них, а вони не чують, ждете від них мови, а вони ж не мовлять, бо суть роблені руками в древі. А бог єдин є на світі, йому ж бо поклоняються греки і варяги, а хто не поклоняється нашому богові, той дикий поганин і варвар». - «Ану ж бо помовчте, варяженьки! - покричали наші вої. - У вас бог свій, а в нас свої, і не дамо їх нікому!» А ті собі й далі глузувати, та кепкувати, і лаяти наших богів за те, що вони дерев'яні й німі, а всіх нас обжирайлами та обпивайлами дражнити. Тоді не стерпіли наші, а що люду була тьма-тьмуща, і весь пагорб з богами нашими обсіли, й коло княжого терема, і коло дворів, і на торгу, та й коло варягового двору теж, то й кинулися всі, як були, хто за оружжя, а хто й так голіруч і розметали весь двір варягові, а той і далі насміхався, тільки вилізли з сином своїм на високу вежу дерев'яну на дубових стовпах та взяли мечі варязькі двосічні і стали припрошувати, чи хто є охочий, щоб піднявся до них та скуштував їхнього дарунка. І хвалилися, що їхній бог найсильніший і не дасть і волосу з їхньої голови впасти, а наші боги - то просто тьфу! Тоді наскочило ще більше люду і підрубали вмить стовпи під вежею, і завалилося, і впали варяг Федір з своїм сином Іваном униз, а там їх ждали і списи, І мечі, і рогатини. І вбили їх, і сліду не позоставили. Бо не смійся з люду і з його поклоніння.
      - А самі тепер поклоняєтесь грецькому богові, - сказав Сивоок.
      - Не всі, - хитро прискалив око хмизонос. - Бо як звелів князь повалити всіх наших кумирів, порубати їх і попалити, а Перуна прив'язати до кінського хвоста й волокти вниз до Ручея, а потім, кинути в Дніпро, то хто й рубав та палив, хто й волік Перуна та кидав його в Дніпро, а багато люду стояло та плакало і бігло уздовж Дніпра і кричало: «Випливай! Видибай!» А як хрестився князь і бояри, а потім похрестив князь сво'їх дванадцять синів, то й кияни похрестилися, бо думали так: якби то було щось недобре, то князь і бояри не прийняли б. А князь прийняв хреста, як пішов на грецький город Корсунь. Багатий вельми й пишний город, і не міг його взяти князь ні приступом, ні облогою, і тоді, кажуть, помолився нашим богам і сказав, що як упаде перед ним Корсунь, то прийме він віру християнську. І, мовляв, Корсунянин Настас пустив до князя стрілу, а на тій стрілі написав, де треба копати, щоб не пустити воду в город, і князь повелів копати, й найшли труби водяні й перекопали їх, і Корсунь упав. І вивіз князь з Корсуня попів і Настаса Корсунянина, і коней мідних, і двох ідолів голих, і багато срібла, золота, церковних сосудів, і дзвони, і паволоки. А сам хрестився в Корсуні в церкві Богородиці, тому й у Києві повелів вибудувати церкву Богородиці і на тому самому місці, де стояв колись двір варяга Федора, що насміхався з наших богів. Люд же знає, що князь прийняв нову віру не через поклятьбу, а через жону. Дуже-бо захотілося йому пошлюбити сестру ромейського імператора Василя, а імператор сказав, що поганинові сестри не дасть, а дасть тільки тоді, як князь прийме хрест, як прийняла його баба, княгиня Ольга. Хто ж то знає, чого княгиня прийняла чужого бога, а про князя то відомо всім. Бо невтримний він у похоті до жінок, ненаситний в блуді, велить приводити до себе мужніх жон і дівиць, розтляє, і наложниць має у Вишгороді триста, і в Білгороді триста, а в сільці Берестовому двіста. І сини всі його не від одної жони, а так: від варягині, і від грекині, яку забрав по убитому братові Ярополку, і від чехині. А що князь… Хмизонос озирнувся, схилився до хлопців, перейшов на шепіт:
      - Старий став і ослаб тепер… Церкви велить ставити… Камінь добувати твердий, як алмаз, щоб іскру давав, як агат…
      - Краса велика,- сказав Сивоок, зітхаючи.
      - Але нудний бог вельми, - скривився хмизонос і сьорбнув з свого ковша.
      - Аж не віриться, що така краса, - повторив своє Сивоок.
      - А копченина в тебе смачна, - виплямкав масно Лучук, - ще ніколи не пробував такої.
      - То дід Кіптілий. Для князя коптить на моїх травах і моєму хворостищі. А не празнує дід князевого бога тож. Треба щоб їсти й пити - отоді бог. А тут самий спів та ліпота. Нудно.
      - Отак і мені! - вигукнув Лучук.- А йому, - він тицьнув рукою, в якій тримав недогризок копченини, на Сивоока, - йому ліпота потрібна. Він з пущі квітку носив. Мало не пропав через ту квітку.
      - А хто ведмедя вбив? - зиркнув на нього спідлоба Сивоок.
      - Ну ти, але ж квітка…
      - А хто другого ведмедя вбив? - знов поспитав Сивоок.
      - Якби я спіткав, то і я б убив. В саме око ведмедеві можу стрелити! Хутра хто добував? Ось візьму й подарую нашому другові бобрячу шкуру.
      Він поліз у свій міх, довго перебирав там пальцями, виметнув темно-буре, з сивим остом хутро, тріпнув ним проти сонця, подав хмизоносові:
      - На!
      Сивоок, щоб не відставати від товариша, і собі кинув два коштовні хутра.
      - Бочонок меду! - закричав хмизонос. - Не вмерли наші боги! Бочонок меду на всіх!
      Збіглися ті, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатності чути й розуміти. Але хмизонос розіпхав усіх, гордо виступив на середину, урочисто оголосив:
      - На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне після третього ковша, битий буде всіма, ліпше не берись. Ну ж мо!
      Пропхалося відразу кілька здоровил, потім долучився до них чеверногий чоловічок, під'їхало п'ятеро верхівців, і найтовстіший, в коштовній зброї й причандалах, мовчки зліз з коня, став першим серед охочих до змагання, гарикнув на медовара:
      - Дай-но промочити в горлі!
      А коли той налив йому великого срібного ковша і подав, черевань вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвірився на медовара:
      - Не знаєш хіба, що одним не промочують!
      Вдовольнився по тому, як посушив три ковші, повернувся до своїх супротивників, оглянув їх недовірливо.
      - Навсидьки чи навстойки? - спитав.
      Хмизонос підскочив йому під руку, гордо випнув груди:
      - Як я схочу!
      - Пити навчись, хотіти всяк дурень може! - недбало відтрутив його черевань і розпорядився: - Навсидьки. Бо стоячий чує невтримку і або ж кидає пити, або й зовсім утікає. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А то холодно. Не гріє цей мед. Хіба нема ліпшого на торгу?
      - А скуштуй сього, твоя велебність, - вже стояв коло нього медовар з новим ковшем.
      - Хіба що скуштувати, - надув черевань товсті щоки, між якими плавали десь углибу блакитні озеречка очей, - бо скільки літ на білому світі прожив, а ще й не випив ніде нічого, саме куштування та лизькання.
      Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника, хіба що більший і товщий був, та не лисніло потом у нього личчя, та голос був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грізний, жирно-зневажливий, забіяцький.
      - Хто це? - крадькома поспитав він хмизоноса.
      - Купець наш Какора, - гордо відповів той, - серед іноземних гостей, може, один наш, зате ж який! Ходить і до Чех, і до Угрів, і до самого Царграда! Не боїться нічого на світі! А вже п'є!
      Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоварові великого шкіряного гамана.
      - Закупаю весь мед, бо добрий вельми і п'янливий. Наливай усім, та почнемо!
      Медовар виповнив ковші, став подавати, починаючи з купця, всі мерщій поприсмоктувалися до питва, тільки один, вирлоокий губатий чолов'яга в засмальцьованому корзні, підперезаний оривком, скривившись, тримав ківш у одній руці й не пив.
      - Чом не п'єш? - переводячи віддих після меду, гримнув купець.
      - А я не звик хлебтати по-собачому, - товстелезним басюрою пробутів той, - мені вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев'яна та щоб у ній кулаком вільно провернув. Ото по мені!
      - Маєш чашу? - спитав купець медовара.
      У того, мабуть, було навіть пташине молоко. Він миттю дістав з буди зчорнілу від довгого спожиття дерев'яну круглу чашу, в якій, здавалося вирлоокому, вмістився б не те що кулак, а й ціла голова, наточив меду, подав витребенькуватому пияку.
      Той ухопив чашу обіруч, припав до неї, як віл до калюжі, а пити прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очі ж наче розбігалися в боки і вибалушено блищали з-поза дерев'яного дна - і виходило: пика з чорного старого дерева, а на ній живі бульки!
      Поки дерев'яномордий доковтував свою пайку, медовар підніс решті ще по ковшу, і все було випито швидко й хвацько, різнилися всі пияки тільки зовні, тільки одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав складеними в дудочку губами вгору до неба, другий пучками розбирав по волосинці замоклі в медові вуса, третій поляпував себе по череву, чеверногий чоловічок з ріденьким волоссячком на голові (чудернацька зім'ята шапочка впала йому від першого надмірного перехиляння голови) слиняво роззявляв рота й повними сліз очима дивився на медовара, мовби гадав: чи подасть той ще, чи піднесе?
      Лише купець після кожного ковша видавав з свого потужного тіла розмаїті звуки, схожі то на жереб'яче іржання, то на рикання дикого звіра, то коротко вирегочував чи то від вдоволення, чи просто щоб чимось вирізнятися серед мовчазної братії, а вийшло так, що то він тільки роздимав собі груди, готуючись до більшого, бо після третього ковша раптом ревнув до своїх змагунів:
      - А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи поніміли? А чи язики в медові позагрузали?
      - Будемо похвалятися, будемо! - тонко вискнув чеверногий чоловічок і засміявся дивно й жалюгідно, мовби похлинувся водою: - Пр-с-с-с!
      - Питіє люблю! - закричав купець. - А ще жон вельми! В питії можу день і ніч, і два дні, й десять днів бути, а з жонами і того більше!
      - А до князя нашого далеко тобі, - кольнув хмизонос, який теж не відставав від товариства і посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.
      - Ти? - здивовано глипнув на нього купець. - Хто ти е такий, щоб мене?… Та чи знаєш ти, що в мене жони скрізь - і на Русі, і в Польщі, і в Чехії, і в Угрів, і в Царграді, і в Біармії, і в печенігів. Хто з вас пробував печенізьку жону? Га? Ніхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу має мужську, з лука стріляє і джідою б'є без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону треба вміти взяти. Вона не любить зайців, на неї треба туром іти! Гух-гух!
      Він уткнувся в ківш, з чого скористався той, що сидів перший праворуч од купця, миттю поставив ківш на землю, щоб вивільнити руки, і, чудернацько «єкаючи», закректав:
      - Єх ходили ми з кнєзем на єтвігів, то кнєзь мене й просить: «Покажи воєм зеленим, єк ти б'єш своем списом!» А є ему, - єкало все намагався показати руками: і як він ішов з князем на ятвігів, і як князь його покликав, і як казав, і виходило ще чудніше від цього безладного дурнуватого вимахування довгими руками. - А є ему, значить, не кажу, кажу, а покажу сперву кнєзю, а воєм тож покажу… Да єк побіжу на єтвігів, да єк нанижу на списа одного, й другого, й третього - дев'єть єтвігів на один спис і держу єго, єк кнєжий пропорець, а потому, значить, молодому воєві, забираю его спис, а йому даю свій з дев'єтю єтвігами і кажу - не кажу, а показую, що ти держи спис з дев'єтьма єтвігами, єк є держав, а є ще поколю і ще нанизав…
      - Скільки? - крикнув купець. - Скільки ти там нанизав? Однаково менше, ніж я жон мав, бо жони…
      Але тут чеверногий жалюгідний чоловічок, видно, вирішив, що наспів і його час втрутитися в похваляння, махнув ковшем і, перебиваючи купця, заплямкав:
      - Так він ото мене хотів, а я. його… Пр-с-с-с! - починав з середини, певно продовжуючи йому тільки відомий перебіг якоїсь пригоди, ніхто не міг збагнути, про що йдеться, та ніхто й не прагнув того, бо кволого плямкання чоловічкового й не чутно було, хіба що Сивоок, який стояв зовсім поряд, гаразд розбирав: - А я його тоді… А він мене тільки, а я його… Пр-с-с-сі
      - Цить! - гаркнув купець. - Коли я говорю про жон, усі повинні мовчати. Як води в рот. Жони-бо…
      - Яких у тебе більше, аніж у князя Володимира, - підкинув знову хмизонос, але купець не зачепився за кольку, позбув втручання хмизоносове неувагою, голосно сьорбнув з свого ковша. А його місце в похвалянні відразу виповнив новий пияк, оберемкуватий чолов'яга, зодягнений недбало, однак досить коштовно, з великим ножем на поясі, прикрашеному сріблом, сріблом же оздоблені й піхви для ножа були, а рукоять ножа гарно здобилася різьбленням.
      - Меч удома полишив, - відкахикуючись, мовив оберемкуватий, - а то б показав, що можу. А можу так. Дикові голову відтягти, не розмахуючись, а турові - за одним замахом… Впущу йду з самим мечем, іншої зброї не потребую. І коня не треба… Самий меч… А мечем тридцятилітні дубки стинаю… Отак: раз - і вже!
      - А я не так люблю пити, як закусювати, - озвався з-за своєї дерев'яної личини вирлоокий, смачно посмоктуючи мед. Володів дивним умінням не тільки вибуркувати з-за чаші своїми очиськами, але ще й говорити, як пив. - Оце б і ціле озеро випив, аби тільки закусювати. І щоб мнясо. Люблю мнясо! Хто любить жону, хто на печеніга йде, а я люблю мнясо! Хоч би й цілого дика засмажили - вконав би його! А ти сидиш коло чоловіка, бачиш його муку, а сам маєш у міху копченину й помавкуєш!
      Він наосліп простягнув руку до хмизоноса, викрутив у його бік своє несамовите око. Хмизонос відкинув його руку.
      - А дзуськи! - викрикнув таким світлим голосом, мовби й не пив ще нічого. - Не роззявляй губи на чужу чужинину й заробленину!
      Вирлоокий захлипнувся медом, мерщій відірвав чашу від розквасистих губ.
      - Жалко тобі? - сказав, мало не жебруюче.
      - А він мене хотів, а я його… Пр-с-с-с! - тягнув своєї тим часом слинявий чоловічок.
      - Для друзів тільки маю копченину від діда Кіптілого! - задерикувато вигукнув хмизонос. - А дід Кіптілий готовизну м'ясну робить для самого князя та для мене, бо без мене - ні руш! Ге?
      - Ну, продай, - сказав вирлоокий, - бо без закуски не можу… Мнясо чую ще тоді, як воно в дебрі бігає… Вельми мнясо люблю… А в тебе ж такий пах з міха…
      - Нащо б мав продавати, коли й сам поїм та ще мої братове. Он які - бачив?
      Він показав на Сивоока й Лучука, але вирлоокий і головою не ворухнув у їхній бік.
      - Проміняй шматочок, - канючив він далі, знов закриваючись чашею і вже подаючи голос з-за неї. - Хочеш, на хреста зміняю?
      Розстебнув однією рукою корзно, пустив поміж пальцями завислий на тонкій шворці хрестик з дерева воскового відтінку.
      - Заморського дерева хрест. За теля виміняв. Гречинові ціле теля віддав.
      - Нащо віддавав - ліпше б з'їв теля своє. Солонини наробив і мав би оце чим закусити! - глузував хмизонос.
      - А він мене… а я його… Пр-с-с-с! - Чоловічок востаннє вибелькотав свою розповідь, що не мала ні початку, ні кінця, схилив голову на плече, випустив з безвільних рук ківш, пустив слину з розкритого рота.
      - Скис божий прикрашатель! - закричав хмизонос. - Одного нема. Ану хто ще!
      Сивоок, якому теж крутилося в голові й очах, хоч випив тільки два ковшики меду і добре заїв його хмизоносовою копчениною, спершу не збагнув значення викрику хмизоносового.
      - Що ти мовив? - поспитав він новознайденого товариша, надаючи недбальства голосові, хоч самому чомусь дуже залежало на тому, що саме відкаже йому хмизонос.
      - Про того? - тицьнув той пальцем на чоловіка, що й геть розкис і вже заліг на лівий бік і, здавалося, вмер від страшного мору, який зсудомлює всі члени, викривлює лице. - Князів умілець найбільший. Усі церкви князеві здобив. Тридцять і дві церкви вже. Вихитрює богів і чуда всілякі, а пити вони йому не помагають. Кволі боги. Ге-ге!
      Сивоок не повірив. Як то? Чи може бути таке? Щоб оце жалюгідне чоловісько мало щось спільне з тим дивним світом, у якому він тільки-но був і з якого, відчував тепер виразно, вже ніколи не зможе видобутися? Коли ще добиралися з Лучуком до Києва, то уявлявся Сивоокові цей город не таким, як насправді вийшло. Саме слово «Київ» чомусь мало для хлопця барву червону, як щити князівської дружини. Ще вперше почуте, воно яріло червінню над зеленістю землі, а ще дужче - над білими снігами тихих зим. Тепер Сивоок знав, що Київ - це й не білі боярські доми, і не гостроверхі церкви з дерева потемнілого й восково-чистого, і не хрести, чорні а чи золоті, і не кам'яні тереми, сірі, з червоними наличниками вікон, і не зелена трава захисних валів, і не жовта глина пагорбів, і не сріблясті піски Дніпра і Почайни, - Київ назавжди тепер позостанеться для нього вишнево-сизим розспіваним світом, в якому живуть усі барви, вичарувані колись для малого дідом Родимом. І якщо все те зробили люди, якщо народила земля таких могутніх духом синів, то уявлялися вони Сявоокові саме Такими, як дід Родим, - потужними, впевнено-спокійними, вищими за всіх сущих, вирваними з щоденних клопотів, з метушняви, з дріб'язку.
      А тут лежить в багні торговища жалюгідний чоловічок, харчить, мов конаючий, з каправих, скліючих очей видавлюються йому каламутні сльози, з кутиків губ виповзає клейка й тягуча слина. Невже правду мовив хмизонос? Невже цей новий і невідомо жорстокий бог глумиться з людини навіть тоді, як вона доконує неймовірного чуда для його прославляння? Вже йому мало звичайної смерті - він губить людей, знущаючись!
      - А візьміть-но за ноги ту падализну та відтягніть отуди в глину, - зареготав купець, - нехай внхитрить трохи носом своїх богів! Го-го-го!
      Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потім на Сивоока. Чи ж то їм велено тягти сп'янілого украшателя церков?
      - Ви ж, ви, молокососи! - загримів купець. - Беріть його та швидше, допоки я…
      Він хотів викричати якусь погрозу, але махнув рукою і занурив губи в ківш з медом. Але Сивоок мовби тільки й ждав нагоди, щоб на комусь зігнати свою злість, викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пияків, серед людського шумовиння, де на самому дні опинився той, хто мав бути понад усім і поза всім.
      - Не роби твої, щоб помикав нами! - ошалілими очима блиснув хлопець на купця.
      - Га? - відірвався той від ковша. - Не роби? А хто есте? Збіги задрипані? Сопливці! Зуба ведмежого повісив на шию! Дам тобі, то проковтнеш і того ведмежого, і всі свої! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи цьому!
      Від верхівців, що закам'яніло спостерігали, як їхній хазяїн обпивається з торговщанською збираниною, вмить відскочив на високому попелястому коні рудий з розбійницькими очима, з лиховісною повільністю став видобувати з чорних піхов меча. Але в Сивоокові прокинувся Родимів сприт, поєднаний з дідовою шаленістю. Хлопець непостережно ні для кого метнувся напереріз верхівцеві, з нещадимою силою рвонув коня за вудила, підняв його диби, і рудий Джурило з найбільшого маху обемберився на землю. І хоч як мало пішло на це часу, але Лучук, поки всі очі вковані були в безпорадно цапуючого коня і падаючого Джурила, встиг скокнути на медоварову буду, вирвати з-за спини лука, натягти тетиву, накласти стрілу і, цілячись просто в очі знетямленому від пива і несподіваного перебігу подій купцеві, вигукнув:
      - Прошию всіх стрілами, тільки поворушіться!
      Джурило лежав постогнуючи в багнюці. Кінь схарапуджено впав на всі чотири, рвучись подалі від Сивоока, купцева сторожа заклякла в очікуванні нового, може, цього разу розумнішого веління від свого хазяїна. І той таки справді пробився крізь клубочіння захмелілості, брязнув ковшем об землю і, ляснувши себе по череву, вдавано зареготав:
      - Ой отроки! Ой потішили! Беру вас обох у свою сторожу!
      Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити своєю ломакою все, що на нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязі, що його рука могла от-от не витримати і стріла так і свиснула-б купцеві межи очі.
      - Я сказав! - гукнув купець. - Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам!
      - Годилося б спитати, чи хочемо до тебе, - похмуро нагадав йому Сивоок.
      - Та ти що! - аж підскочив хмизонос. - Та хіба ж можна від такого! Та ви знаєте, що до гостя Какори весь Київ би пішов у слугування!
      - А ми - не Київ, - сказав Сивоок.
      Джурило тим часом сів і безпорадно зіпав ротом - ніяк не міг ухопити віддиху.
      - Всі знають купця Какору, - заревів купець. - Какора сказав - камінь! Любо мені й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви мені любі! І показали мені все, що вмієте! Приймаю вас до себе і кладу добру гривню обом!
      - Не все ще показали, - проспівав з буди Лучук. - Хочеш, твоєму коневі вухо можу прострелити? Вибирай - праве чи ліве?
      - Кінчик правого, а зачепиш коня - голову відірву! - крикнув Какора.
      Свиснула стріла -і кінчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всіх роздвоївся кривавою китичкою.