Диво

      Ярослав досить легко відшукав озерце, де колись сидів, роздумуючи над своїми не совсім обачними вчинками, так само він махнув рукою варягам, щоб трималися осторонь, сам-один попрямував у той бік, де зустрів тоді Забаву, кілька разів (що вже було й зовсім незвично) озирнувся, щоб пересвідчитися, що Торд і Ульв відстали й не стежать за ним, здавалося йому, що їде тими самими перелісками, де вперше промайнула перед ним дівоча постать.За ці кілька тижнів ліс оголився до невпізнання, все навколо стало дивно однаковим, здавалося Ярославові, що він був тут, а могло бути, що й не тут. Він уперто посилав коня в найгустіше плетиво гілля й чагарів, мокрі віти хльоскали князя по обличчю, він вимучив коня, змучився сам і тільки тоді, як зненацька помітив, що вже тривалий час крутиться на одному місці, зрозумів нарешті, на яке безглуздя пустився. Бо не стане ж справді Забава сидіти отут, у мокрих чагарях, ждучи йото приїзду! Та коли б і ждала, то не могло те тривати стільки часу, та ще й у таку негоду.
      Він озирнувся, щоб покликати своїх вірних варягів, але ті або ж занадто точно дотримувалися його веління зникнути з очей, або ж просто відстали десь у мокрих гущавинах - так Ярослав лишився сам у задощеному лісі, а що не мав чого робити, то пустив повіддя, сподіваючись, що розумний кінь виведе його з Звіринця, хоч і не хотілося повертатися на свій холодний і непривітний княжий двір, не втоливши свого бажання, дикого й несамовитого: забачити бодай на хвильку таємничу Забаву.
      Згадав про сина Іллю, якого полишила йому небіжчиця Анна. Хирлявий, як і мати, хлопчик нагадував чимось Ярославові його власне дитинство, може, саме тому не часто ходив до нього, щоб не роз'ятрювати душу, і в цьому схожий був на свого батька, князя Володимира, який теж не любив хворобливих дітей і жон. Чомусь у цьому клятому лісі з недавніх пір у всьому ставав похожий на свого отця: і в думах, і в зневазі до хворощів навіть найближчих людей, і в бісівській похоті.
      А варяги Ярославові тим часом трюхикали собі по Звіринцю, раді, що бодай на короткий час звільнилися від капризного князя, але не дуже-то й задоволені безцільним вештанням під холодним дощем. Хоча знову ж таки, якщо бути справедливим, то не так воно й погано прогулюватися в пустельному лісі, зігріватися теплом, що йде від коня, дрімати, похитуючись у сідлі, ні про що не думаючи (це стосувалося, ясна річ, Ульва) або ж всотеро перебираючи в гадці, як перебігала вчора перед самим твоїм конем дорогу тонконога дівчина, і що ти їй гукнув, і що вона тобі відповіла, і як ти пообіцяв до неї довідатися, а вона тобі що сказала, а ти їй - ніколи б не кінчав цих солодких передумувань Торд. Ульв спокійно спирався правицею на довгого списа, з яким завжди супроводжував князя, надаючи списові перевагу перед будь-якою іншою зброєю; що ж до Торда, то в того, окрім неодмінного двосічного меча, завжди за спиною висів лук, бо в глибині своєї досить-таки розвихреної душі той якимсь чином зумів утримати переконання, що треба бути постійним хоча б у виборі зброї і що набагато лідше перестріти нападника стрілою здаля, аніж допускати його до себе на довжину меча, де вже важко виявити, в кого твердішою буде рука і гострішою зброя.
      Отак вони й трюхикали собі яо Звіринцю, коли зненацька попереду, серед невисоких чагарів, пропливли перед ними горді оленячі роги, пишні, розгалужені багатьма відростками роги, що майже зливалися з гіллям, недосвідчене око їх би й не зауважило, олень біг, не схнтуючн головою, він весь був невидимий, тільки пливли понад оголеністю галуззя його величні роги, і цього сталося задосить, щоб зіркі очі варягів умить запримітили здобич, обидва верхівці, ще й не додумавши гаразд, смикнули за повіддя, мовчки понукаючи коней, з обох відразу злетіла байдужість і сонливість, постаті в обох напружилися, обличчя набрали хижого виразу, а коли обидва раптом помітили, що й олень наддав ходу і намагається сховатися від них ще в густіших і вищих заростях, маломовний Ульв, зраджуючи своєму звичаєві, здавлено вигукнув:
      - Стріляй!
      Торд зірвав лука, наклав стрілу, натяг тетиву, так що вона з'єднала йому ніс і підборіддя, швидко прицілився і, ледь відвівши руку вліво, пустив коротку міцну стрілу туди, де ще ви-красовувалися між віттями дерев високі оленячі роги.
      Було видно, як хижо летить туди стріла, як шугає вона вниз, у гущавину, було видно, як олень, мабуть поцілений стрілою, підскочив, від чого сколихнулися болісно над заростями його величні роги, але рана, завдана Гордом, ые була, певно, смертельною, бо роги, сколихнувшись, знов стали да свое місце й полетіли поміж віттям швидше и швидше, мов на полозках.
      - Бий! - відчаєно гукнув Ульв, мабуть остаточно вирішивши порушити свою вічну мовчазність, Торд пустив навздогін оленеві ще одну стрілу, але тон і далі летів, неторканий і нестримний, гордо й зневажливо.
      Тоді варяги вдарили коней у боки й помчали слідом, хоч і розуміли всю безглуздість такої погоні, бо на всьому скаку з лука тварину не встрелиш, а наздогнати не зможеш теж, бо з усього видно, що рана, завдана Тордом, була ніяка. Вони гналися за оленем в безнадії, просто за звичкою доводити до кінця справу, навіть приречену на неуспіх, однак цього разу небо послало їм винагороду за їхню віру й терплячість, бо не проскакали вони й поприща, як олень на всьому бігу впав, так ніби провалився крізь землю. Варяги кинулись туди, вважаючи упольованого звіра своєю здобиччю, але з другого боку загала-лайкало, кілька вершників вирвалися з вільшаника напереріз варягам, і ті несамохіть притримали коней, бо серед верхівців упізнали посадника Коснятина.
      Коснятин, супроводжуваний своїми ловчими, виїхав назустріч Ульву і Торду. Впоперек сідла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров'ю, сам увесь був у крові, шапка йому збилася набік, в русявій бороді заплутався жовтий листок з берези, де й поділася чепурність і прибраність посадника. Зате був радий Коснятин і торжествуючий, вивозячи назустріч княжим охоронцям свою здобич, хотів похвалитися перед князем своєю вмілістю й здобичливістю, але враз смикнув за повіддя, не запримітивши посеред варягів Ярослава, здивовано поспитав:
      - Де князь?
      Варяги схитнули плечима: хто ж йаго відає?
      - Ви ж з ним їхали!
      Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою байдужістю, мовби ні сном ні духом не відав про існування якогось там князя.
      - Де він? - не відставав Коснятин.
      - Звелів нам їхати, - врешті спромігся на слово Торд.
      - Куди?
      - Я забув, - щиро мовив варяг. - Сказав нам: під… кудись під… а куди?
      - Може, під три чорти? - засміявся врешті й посадник.
      - А таки, мабуть.
      - То де ж його шукати?
      Варяги визнали за ліпше знову змовчати.
      А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись і втративши будь-яку надію вибратися з осточортілого Звіринця, забачив попереду за обрідними деревами на невисокому піщаному бугрі стару хижу. Щоб добратися до пагорба, довелося переїхати через струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь жебонів, а тепер розлився каламутними водами, мовби й справді щось путяще. Кінь обережно переступав ногами, вибираючи, куди стати, він був аж занадто обережний, чого не скажеш про верхівця, на якого знов найшла морока, знов темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й багнюки, знову жив він пронизливими пахощами того ясного осіннього лісу, де вперше спіткав дивовижну дівчину, що вирвала його з багатолітньої сплячки, пожбурила в світ гріховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий.
      Кінь, вибравшись нарешті на піщаний схил, радісно заіржав, і, мовби зроджена тим конячим покликом, з хижі виповзла на світ божий чудернацька постать. То був невисокий, обідраний дощенту чоловічок. Замість корзна мав на собі якусь луб'яну покривку, що мала захищати його, видно, від дощу, а може, слугувала й за одіж на зиму. Ярослав під'їхав ближче. Не хотів бачити тут жодної живої істоти, окрім тої, заради кого подався до лісу, отож не мав у душі бодай крихти милості чи жалю до цього упослідженого обдертюха. Не розжалобили князя ні добрі, майже дитячі очі незнайомого, світлі, як весняна днина, ні сколошканий рудуватий заріст, у якому ховалося, певно, ніколи ге вмиване лице, ні подобизна зброї, триманої чоловічком у брудній правиці, - обпалений з одного боку гострий дрючок, що мав слугувати за списа.
      - Хто такий? - грізно поспитав князь, мало не топчучи чоловічка конем.
      - Ловища… доглядаю… - несподівано дзвінким, молодим голосом відповів той.
      - А чому такий… розтерзаний?
      - Бо ж тільки у вовка золота головка, - сміливо глянув той на князя своїми нестерпно ясними очима.
      - Холопе! - гнівно крикнув Ярослав, підіймаючи коня над доглядником. - Та чи відаєш?
      Не договорив, бо відхилилися в хижі грубо збиті з обаполів двері і на порозі стало біле видиво.
      Стояла, незважаючи на холоднечу, в самій полотняній сорочці. З просторого вирізу ніжно випростувалася тонка прекрасна шия, нічим не вкрита русява голівка недбало виставлялася під дощ; неначе зраділий, дощ припустив ще дужче, щедро лився дівчині на голову, стікав по обличчю, по шиї, вільно впливав у той недоладно широкий виріз, аж князеві захотілося кинутися й прикрити дівчину від холодних патьоків, мав би вхопити її в обійми, занести до теплої хижі, занести на край світу.
      Він забув про чоловічка, не спробував навіть здогадатися, що то міг бути батько Забаві, просто поминув його, як стовп або кущ, зістрибнув з коня і, засоромлено якось зціджуючи жменею воду з бороди, підбіг до Забави.
      - Ще приїхав, - без подиву відзначила дівчина.
      - Здрастуй, - сказав князь.
      - Чого забився в таку непогодь? - Вона відверто глузувала з нього. Ярослав, змішаний, мовчав.
      - То що повідаєш? - вже суворіше поспитала дівчина.
      - Може… - князь не знав, що й казати, - може, хоч води напитися даси…
      - Он її скільки, води, - повела вона рукою ї сама вже аж лисніла від води.
      - Намокнеш, - нагадав їй Ярослав.
      - Не глиняна.
      - Застуда візьме…
      - Хай вона моїх ворогів візьме.
      - А хіба в тебе є вороги?
      - Ав кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.
      Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.
      - Не стій на дощі, - сказав майже благальне.
      - А коли хочу стояти!
      - Холодно ж.
      - А холодно - то зроби мені тепло, якщо ти такий!
      Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, поцяцькованому важкими срібними украсами.
      Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з'явилося тоді, коли позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинів:
      - Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!
      Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.
      Але вмішався третій, про якого всі забули. Заволохатілий чоловічок просунувся між князем і посадником, який силкувався злізти з коня, але ніяк не міг випручатися з-під оленячої туші.
      - То ти князь? - спитав чоловічок Ярослава. - Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.
      - Іди з-перед очей, Пеньок, - порадив йому Коснятин.
      - А чому б мав іти, коли то моя хижа.
      - Може, й дівка твоя? - Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.
      - Таки ж моя. А тільки тобі - дзуськи! - Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.
      - Не вештайся під ногами: потопчу! - гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя. - Кланяюся тобі, князю, цим оленем…
      Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.
      - Подаруй свого оленя дівчині.
      Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з'явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.
      - За княжим велінням. Даруємо тобі.
      - А нащо він мені?
      - Княжий дарунок, - поважно нагадав Коснятин.
      - Берн, дурна дівко! - гукнув Пеньок.
      - Князь наш щедрий, - сказав посадник.
      - А хай би князь і оббілував, - засміялася Забава.
      - Зроблять те за нас, - сказав поважно Коснятин.
      - А я хочу, щоб князь, - вперто повторила дівчина.
      - Коли так, то й я сам можу. - Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся спалаху, який міг от-от вибухнути.
      - Ні, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому…
      - Не треба помочі, - сказав просто Ярослав, - сам зроблю…
      - Князю, - докірливо мовив посадник, - як же то?
      - Мін клопіт!
      Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собі оленя на плечі, легко поніс його до дверей.
      - Відчиняй, - крикнув Забаві.
      Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця дівчина - мов божий дарунок і безсмертний гріх?
      - Несіть ялинячта! - ще гукнув назад до варягів і посад-никових ловчих, а Забаві звелів: - Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!
      Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той плечем показав на Забаву, дівчина відмовлятися не стала, вихилила ріг, обтерла губи, сказала:
      - Смачно.
      Дрова тріскотіли, полум'я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі стало світло, випили, здоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем. Забава, відійшовши ще далі, розчісувала простим дерев'яним гребінцем волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лісом, чистотою і ще чимось, чим тільки й може пахнути волосся в такой небувалої дівчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощів, його руки натрапляли на загуслі кім'яхи крові, блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потім недбало викладав нутрощі в підставлену Пеньком велику череп'яну миску, потім вирізав з туші найсоковитіші шматки і передавав їх Забаві, розчесаній, вимитій, відсвіженій, у сухій полотняній сорочці, вміло підтиканій, так що не заважала вона рухатися і водночас відкривала всю привабливість дівочої постаті. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з поміччю Торда стала смажити оленину ла жару. Ярослав закінчував свою важку й квапливу роботу, тепер мав змогу частіше кидати погляди на дівчину, бачив її міцну, мов точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до ліктя руку, округло-м'яку й водночас дужу, серце йому заходилося від вигравання полум'яних відблисків на обличчі в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим і молодшим, вкінець, здурілим, ошалілим, а, тут ще Коснятин, чи то захмелівши, чи вдаючи захмелілого, розвалився на зелених ялинкових лапах коло вогню, лід-ставляв до полум'я свої мокрі дорогі чоботяри, аж валувала з них пара, затягнув соковитим басом:
      - От то ж не кума, А що довга пелена.
      Пеньок, шкірячи жовті зуби з рудих своїх хащів, задерикувато підхопив несподіваним у його малому тілі дзвінким голосом:
      - Ото ж меті кумася, Що підтнкаласї!
      А- там уже вдвох вони, посадник і простий княжий холоп, з вилясками й погуками докричалн свою приспівку до кінця:
      - І підтикалася, І підсмикалася, Ще й підперезалася - Мені сподобалася!
      Співали про князя - знав це й він, і всі, хто був у хижі. Та Ярослав і не робив таємниці з свого захоплення. Поки ті вигорланювали свою приспівку, він із закривавлешіми руками, забруднений І спітнілий від незвичної роботи підійшов до Забави, нахилився до її вуха,сказав:
      - Поїдеш зі мною сьогодні?
      - Куди? - вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в її голосі ні здивування, ні ляку, ні навіть цікавості, спитала, аби спитати.
      - Зі мною, - повторив він, ще й-сам гаразд не відаючи, куди й як він повезе дівчину.
      - А ці? - очима вона вказала на шматки м'яса, що шкварчали на вогні, але князь зрозумів, що йдеться про посадника і всіх, хто тут, у хижі'
      - Не зважай, - сказав він недбало.
      - А я зважаю, - сказала вона. - Відійди. М'ясо погорить.
      - То як? - він не відходив.
      - Сказала ж. Іншим разом.
      - Я не можу. - Ті двоє замовкли, і князь благав їх подумки, щоб затягли ще якусь дурницю, аби тільки виповнити звуками страшенну тишу, яка запанувала в хижі після їхнього співу. Тут не те що слово - кожен подих чутно.
      І Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув нової:
      Прийди-прийди - сама буду!
      Я з спідниці зроблю путо,
      З передника зроблю двері…
      - А не можеш, то що ж ти за князь, - наставила вона на нього плече, так ніби прагнула відгородитися від Ярослава.
      - Сам не можу. Важко мені самому. Князеві завжди важко. У всьому.
      - Ото мені клопоти - князем бутиі - Вона засміялася.
      Ярослав зовсім близько побачив її нагріту вогнем щоку, незбориме бажання ніжності залило йому душу, з найпохмуріших закутків серця пощезало все зле й недобрй, він схилився до тої щоки і несміливо, мов хлопчик, прошепотів:
      - Тільки доторкнути до твоєї щоки.
      На них дивилися всі, хто був у хижі. Коснятин перестав співати, але князь того не зауважив. Нічого тепер не чув, опріч ревіння власної крові в ушах. Пеньок байдуже мружився на дочку й князя, варяг Торд аж підвівся і розтулив рота від непогамовної цікавості, навіть мовчазний Ульв заворушився на своїм ложі і, може, вперше в житті пошкодував, що відібрали в нього боги пісенний дар його великих предків, бо ж ліпшої нагоди для складання величальної пісні красі й силі годі й шукати!
      Та однаково князь ще стримував себе, він не кинувся на Забаву, не зім'яв її в кам'яно-міцних своїх обіймах, він навіть не наважився поцілувати дівчину, а лиш тернув усами по ніжній щоці, весь струснувшись від того доторку, і відступив у потемки, витираючи закривавлені руки об золоте шиття свого корзна.
      Забава вихопила з вогню запечене на червоне м'ясо, стала розкладати його на дерев'яних мисках перед посадником і варягами, що зблискували очима чи то на їжу, чи то на дівчину. А Ярослав не виходив з темнощів, стояв там дивно збайдужілий, не хотілося йому ні до вогню, ні до їдва та питва, ні навіть до дівчини, щемка спустошеність настала в його серці, відворотне відчуття непотрібності, нижчості навалилося на нього, знайоме ще з тих давніх літ дитинства, коли лежав самотнім калічкою в задушливих княжих покоях.
      Було тоді так. Прокидався іноді вранці, а прокидатися не хотілося і не через невиспаність, а просто - не бажалося жити далі. Бо й навіщо? Від народження був князем. Але ж чи був? І чи взагалі можна бути князем від народження і чому? Опріч того, що ж ти за князь, коли без ніг?
      Приходив Будий, відразу вловлював пригніченість у свого молодого вихованця, термосив Ярослава, бадьорив його, погукував:
      - Агей, князю, ворушись веселіше, бо вже скоро гопки будемо вибивати! Вже наші ноги он які міцні! Ще трохи терпцю - і вже!
      А малий лежав і думав: ну й що? Коли й стане він на ноги їздитиме верхи на коні? А стане від цього щасливішим? Доведе комусь,- що він від народження справді князь і. справді має прало карати й милувати, володарювати, мати в своїх руках людські долі й людські душі? Хіба може народитися людина з такими правами? Хто їй може таке дати? 1 чому? І навіщо? Бо ж люди всі однакові, тільки є веселі, щасливі, здорові, а е нещасні, немічні, як от він. Який же з нього князь і який володар?
      - Іди геть! - кричав він на Будия, відвертаючись до стіни, зариваючись у м'які білячі ковдри. - Забирайся, а то звелю зітнути твою дурну голову!
      Такі напади повторювалися й пізніше, були тяжчі й легші, але завжди однаково болючі, незбагненні. Таке було й цього разу.
      - Іди, князю, спробуймо смаженини, - зледащілим від теп-. ла й меду голосом покликав Коснятин. - Ця дівка вміє смажити оленину, як ніхто. Бо в неї ж батько Пеньок, а цей чоловік знається на дичині. Просимо, князю.
      Ярослав хотів сказати посадникові щось різке й грубе, але стримався, прикусив губу, мовчки пішов до дверей, і здалося йому навіть, що ступає нетвердо, що в ноги повернулася давня хворість, він захитався і мусив обіпертися об одвірок, щоб не впасти. Насилу вийшов з хижі.
      Ні'хто не насмілився його стримувати. Тільки Забава, коли вже Ярослав причинив за собою двері, вхопила шкіряний кнш жий плащ, який сушився з другого боку вогнища, і, як була - боса, в самій сорочці, метнулася надвір.
      - Князю, накривку забув! - гукнула вона в густий дощ. Ярослав виступив з-за водяної стіни, так ніби ждав Забаву, простягнув руку за своїм вбранням. Ні мови від нього, ні поруху більше.
      - Дурний єси, князю! - засміялася Забава і, війнувши сорочкою, щезла в теплій хижі.

РІК 1014. Літо. Болгарське царство

      Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути.
Літопис Нестора

 
      Навіть царства мають свої долі - щасливі або лихі, а люди й поготів. Якби тому хлопчикові, що плакав колись на темному, розквашеному негодою шляху, сказали, як далеко від рідної землі опиниться він колись, не повірив би нізащо сам, та й ніхто б не повірив. А ось тепер звався Божндар, і в монастирі Святі архангели сидів над здобленням дорогих пергаменних книг, дійшовши цього вміння всього лиш за два роки, що вже було річчю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тільки від бога могло найти на чоловіка таке небувале вміння.
      Він ускочив у монастир, мов у стоячу воду, перед тим натерпівшись у тяганині по чужих землях з купецькими валками. Князь Володимир все ж таки віддав тоді в Радогості хлопця зажерливому бабонюху Какорі, і Сивоок опинився серед най-упослідженіших купцевих робів. Мав тягати на собі вози в гиблих місцях, де грузли коні; до чужих городів, де мито бралося з воза, хитрий Какора велів заносити товари на плечах; в тяжких мандрах роки спливали повільно й одноманітно, кілька разів Сивоок пробував утікати, але Какора ловив його досить легко, бо скрізь знали, що купець дасть за свого роба добру винагороду, і не встигав Сивоок проспати бодай одну ніч на волі, як знов, скручений і збитий на синець, опинявся в ненависному обозі. Між Какорою і Сивооком тривало щось мовби змагання: хто кого? Може, саме завдяки тому багаторічному змаганню зайшли великі зміни й у Сивооковім характері. Відлюдькува-тість замінилася балакучістю, стриманість - буйнощами, похмурість - веселістю. Так ніби переймав Сивоок усе ліпше, що було в його найзапеклішого ворога - Какори, і вже міг тепер не тільки перекривляти купця, не тільки, дратуючи свого хазяїна, перепити його іноді, не тільки поблазнювати в побрехеньках, а й справді розвеселити найпохмурішу душу, підбадьорити жартом, вдарити об землю горем-бідою.
      Какора мріяв про те, щоб обдурити всіх купців, які тільки е. Мало йому було виправ у чехи і до угрів, мало було плавання по Дніпру, Дунаю, понад берегом грецького моря повз Варну, Мессемврію аж до Царграда. Він ще вирішив сушею добратися до далекого Солуня - найпершого суперника в торгівлі з Константинополем - і отак, не заходячи до столиці ромейського царства, просто від Мессемврії, перевантаживши свій товар з лодьїв на вози, повів свою валку великим нонадморським шляхом, що йшов від Царграда до Солуня.
      Сивоок вже й до того багато разів бачив гори, та були вони або ж занадто далеко, або ж щедро заселені людом, а де люди, там діяло Какорине золото-срібло, отож для втечі мав шукати чогось іншого, а чого саме - не відав гаразд, перепробувавши і степ, і пущу, і камінь. Але таких диких гір, такого спаленого сонцем каміння, такого безлюддя ще не бачив ніколи і тому твердо вирішив, що втече нарешті від Какори хоч тут, і втече назавжди. Навіть померти від голоду й спраги в отих піднебесних, білих від спекоти горах вважав за ліпше, аніж ковтати гаияюгу в настогидлій валці, дивитися наненависну, розгойдану на коневі могутню постать Какорину, чути його безугавний, дуркуватий спів про теплих жон і міцні меди.
      Вони переправилися через річку Хебар, пішли понад морем, що його болгари прозвали Білим, тобто гарним, ласкавим, бо, так у них звалося все найтепліше і найніжніше, вони поступово заглиблювалися в гори, білий (не ласкавий, ні!) пил стояв над шляхом удень і вночі, сонце немилосердно палило все живе й мертве, був місяць зарев, місяць безжальної спеки, на гірських шляхах траплялися тільки загони ромейських воїнів, яким пильно треба було перебратися з одного місця в друге, заблукані подорожувачі, місцеві мешканці на терплячих віслюках. Що ж до купецьких обозів, то Какорз тут майже не мав суперників, бо всі надавали перевагу морю, пливли до Солуня на 'лодьях, хіба що якийсь занадто хитрий купець пробирався до Адріанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку відбувався в городі на день успения богородиці, або ж зустрічали короткі валки з товарами з Мосинополя. В самому Ліїнсинополі були торги, пісні, музика, гріх би взяв на душу кожен, хто б там не затримався, але на Какору іноді находила бичача впертість; йому подобалося чинити всупереч здоровому глузду, і ось його валка знов тягнеться в гори, знов навколо розпечений камінь, і безжальне полинно-сиве небо, і перемелений, тисячами коліс, перетоптаний тисячами ніг, перевіяний усіма вітраци ядучий білий пил, од якого нема порятунку ні вдень, ні вночі, а дорога ще пустельніша, бо саме вершина місяця зарева, коли все живе ховається в затінок і тільки ящірки переповзають через широкий крем'янистий шлях та високо вгорі плавають: цятки байдужих гірських птахів.
      Шаліли від спеки люди, ледве пересувалися коні, віслюки йшли, похнюпивши голови, натужно рипіли вози, мовби конаючи, неначе допитуючись у того товстого чолов'яги, що гуцикав на високому жеребці попереду: чого він хоче, якого виторгу, звідкіля слави?
      А що Сивоока обходила тільки власна свобода, то він не став очікувати, чим закінчиться божевільний похід за купецьким щастям, вибрав найпустельніше місце і ще звечора, щоб за ніч устигти якомога далі відбігти від царградського шляху, подався правобіч у гори.
      Хоч дерся без перепочинку цілу ніч вище й вище, на ранок вийшло, що висить мало не над самим шляхом, виразно бачив, якзвивається серед білого пилу Какорин обоз, бачив двох зустрічних селян-ромеїв на віслюках, ще далі, наздоганяючи Какору, поспішав, поки не припекло дуже сонце, з боку Мосинополя.
      Невеликий кінний загін ромейської легкої кінноти, навколо себе Сивоок бачив тільки голий камінь, безнадійно сірий, вже по сході сонця розпечений до нестями, нікуди було сховатися, Ні за що зачепитися не те що рукою - оком навіть! Йому стало страшно, був ніби розіп'ятий на сірій кам'яній стіні, виставлений і-сонцю, і людям, що об'єдналися проти нього у ворожу спілку, щоб знесилити, вловити, знищити. Затаївся за виступом скелі, лякаючись, що з шляху його помітять і Какора пошле погоню або й сам подереться за втеклим, та все минулося, валка визміювалася далі й далі, гублячись за повільними закрутами дороги, дзвенюча тиша оточувала Сивоока щільніше й щільніше, він видобувся на рівніший виступ, окинув поглядом камінне царство, яке йому тепер належало (а може, він належав йому), і вперто побрався вище.
      Навколо була воля. Може, вперше з часів спільних мандрів з маленьким Лучуком.
      Його мандри тривали довго. Пробирався в гори тяжко й повільно, здалеку запримічав нечасті тут людські поселення, намагався триматися осторонь, харчувався випадково вловленим птахом або рибою, яку щедро дарували йому гірські річки, тільки, на жаль, річок траплялося занадто мало, і найбільше страждав Сивоок од спраги, бо іноді день і два не мав бодай ковтка води. Раз напали на нього грабіжники, навалилися, коли він спав коло струмка, стали душити, було їх троє чи четверо, вони заважали один одному, видно, не мали заздалегідь домовленості, як діяти, і це врятувало Сивоока, він розметав нападників і, поки вони схаменулися й добули зброю, встиг утекти в темряву, а вже тікати він умів від бога і від диявола!
      Йшов навмання, єдину журу мав: щоб потрапити до болгар, болгари-бо добрі люди, свої то браття, не видадуть його нікому, бо нікого не бояться. Обірвався й знесилився. Чи добрався до Болгарії, чи не добрався, знати не міг, бо зрештою попав у такі непролазні хащі, що вже не те що людини, а й звіра не запримічав.
      Ліси ставали густіші й густіші, видно, десь недалеко мала бути велика річка, однак Сивоок ішов уже багато днів, а річки не було, іноді крізь камінь пробивався струмок, що відразу ж і губився в камені, пекельна задуха стояла в лісах; в безнадії Сивоок молив богів, щоб послали вони йому навіть ворога, бодай невеличку людську оселю; вже йому здавалося, що переміряє він отак ціле Болгарське царство з півдня аж до самого Дунаю, нікого не спіткавши, нікого не забачивши.
      Вибрів на берег річки зовсім негадано, та ще й опинився відразу під крутою стіною, складеною з грубих кам'яних брил. І хоч як перед тим прагнув до людського осередку, мимоволі позадкував назад у гущавину, дав доброго гака, перш ніж наважився знов вийти до річки, щоб попити води й здалеку подивитися на несподіване в цім дикім краю укріплення.