Диво

Ярослав через силу проковтнув слину, відвернувся від вепра, се в нього здригалось чи то від перенесеного ляку, чи від Юрадості. Знизу набігали перестрашені ловці, важко випасував позад них товстий боярин Ситник, біг молодий новгородський воєвода Іван Творимович, князівській блазень Бурмака поджунював шурхітливе листя задертими носками своїх не по нозі великих чоботяр, бігли там ще якісь люди, та князь нікого не хотів бачити; припадаючи на скалічену праву ногу, покульгав крізь зарості, махнув позад себе рукою: лишайтесь, І мовляв, і порайте здобич.
      - Князю! - гукнув Ситник. - Куди ж ти? На нутрощах погадаємо!
      З Ярослава виходив переляк. Аж тепер. Стрясало йому тіло. Цокотіли зуби. Весь змокрів. Потягло справити малу нужду. Став під якимсь деревом - не розібрав: чи то дуб, чи то береза. Господи, господи, ніхто не повинен бачити, як можновладець іноді стає простим смертним чоловіком. Жонам лиш дано знати цю тайну, хай вони й знають, але ніхто більше й ніколи!
      - Князеньку! - реготав позаду Бурмака, жалюгідний карії лик, препаскудний базіка, набитий дурень. - А свинячого вуха? Князеньку! А хвостика! Князюсику!
      Через силу Ярослав усміхнувся. Скочувався йому в душі тягар страху, ставало вільніше й вільніше на серці. Власне, що' там такого - вепр! А два літа тому був ведмідь. Коли повстали в Суздальській землі волхви й стали бити старшин і жон старшинських за те, що переховували хліб і винні за голод, який запанував у всій землі, тоді Ярослав пішов з дружиною на втихомирення. Мали б ждати князя в сподіванні, що порятує він од голоду, а сталося навпаки. Волхви перебили старшин і жон їхніх, не знайшли багато хліба, бо неврожай був для всіх: і для старшин, і для простолюддя; тоді кинулися всі по Волзі до булгар, привезли звідти хліб ще до приходу князевого; від князя не сподівалися нічого, крім кари за бунт, тому й зустрічали його лодьї на Волзі, на самому краю Ростово-Суздальської землі, не добром - дошкуляли стрілами на мілких перекатах, валили впоперек річки велетенські дерева, творячи непропливні загати. Коли князь вийшов з дружиною на берег, невидимі супротивники визирали, коли злізе він з коня, напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для всіх, як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й кінець там князеві, бо звір мовчки йшов на здиб, підвівшись на задні ноги, виріс мовби з-під землі просто коло князя, вже дихнув Ярославові в обличчя гарячим смородом смерті. Так само тоді не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в дружинника сокиру і вдарила з холодною несхибністю, і звір упав мало не на самого князя, аж тому довелося відскочити вбік, незграбно тягнучи свою покалічену ногу. Звелів на тому місці закласти город і назвати його своїм іменем. Місце Ярославової слави: Ярославль. Хіба що й отут звеліти вибудувати город або хоч сільце? Тоді, побивши в Суздалі волхвів, сказав народові: «Бог насилає за гріхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду, а чи іншу покару, а чоловік нічого не відає і не може». Зате сам завжди міг і пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усім зумів управлятися князь. Спершу було тяжко, впадав іноді у відчай, але потім збагнув: наслано на нього всі нещастя для гартування духу. Чим більше ударів завдавано йому долею, тим міцніше утверджувався він на землі.
      Було з ним точнісінько, як з апостолом Павлом: «Тричі киямяг бито мене, а один раз каменовано; тричі розбивався корабель, ніч і день пробув я в глибині, у дорогах почасти, у бідах на ріках, у бідах од розбійників, у бідах од земляків, у бідах од поган, у бідах у городі, у бідах на пустині, у бідах між лу-кавини братами, у праці і в журбі, почасти в недосипанню, в голоді й спразі, в постах часто, в холоді й наготі».
      Але хто хоче жити, повинен перемагати.
      Ярослав поправив одіж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки розгубленості, повернувся до своїх. Його вітали радо й щиро.
      Ситник уже засукав рукава, підступав з великим ловецьким ножем до високої вепрячої туші.
      - Зажди, - зупинив його князь, - взяти вепра на дрюка - і до Берестів.
      - Дрючечок зламається, - вискочив наперед Ярослава слинявий блазень, розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осміхові.
      - Новий вирубаємо. - Буденні слова, відчувалося виразно, втишували розбурханість душевну, тому Ярослав охоче пристав на виміну балачкою з Бурмакою. - Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замість дрючка.
      - Ги-ги! - реготнув блазень. - А хто ж понесе? Коні чи люди?
      - Люди!
      - Аби не коні, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина все витерпить, а коні й князі терпіти не вміють.
      - На тому ж місці, де ото патякаєш, - сказав майже урочисто Ярослав, - закладемо поселення людське.
      - І назвемо Ярославець! - вихопився мерщій Бурмака.
      - Ярославль-Київський, - змахнув своїм ножакою Ситник. - Щоб були скрізь Ярославлі, по всій землі. Хай славиться ім'я твоє, княже!
      - Веприще - ось як назвати, - сказав князь, - бо таки ка-банюра чималий.
      - Хіба ж то кабан? - штурхнув чоботом вепра Бурмака. - Хіба це вепр? Так собі, веприк.
      - То й назвемо село Веприк, - посміхнувся князь. Блазень застрибав, заляпав у долоні:
      - Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в Бурмаки!
      - Що мелеш, блазню! - закричав на нього Ситник. - Чи вже й зовсім з глузду з'їхав?
      - А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями, як ти, обставився! - взявся в боки блазень.
      Ситника боялися всі, належали йому справи тайні і загрозливі, тільки Бурмака не виказував ні страху, ні пошани навіть до цього княжого боярина, йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, він міг зчинити колотнечу поміж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тішився.
      Бурмаку знайшов кілька літ тому в селі на дніпровській переправі. Жили там перевізники, рибалки, косарі, народ добраний один до одного, нелякливий і вроди такої, яку лиш Дніпро дає тим, хто задивляється змалку в його води і кропить своїми росами. І раптом посеред отих гарних, дужих людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з'явився на світ; поки воно було мале, то ніхто й не помічав, видно, його недолугості, а коли однолітки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тільки покорчило його в боки, тоді вже всі запримітили; саме ж воно налилося злістю і образою на всіх людей і на цілий світ білий, і ось пролунала перша лайка, принесена чоловічкові слиною на язик, бовкнув він щось лихе й дурне, назвали його за те Бурмакою, посміялися, хтось там, мабуть, нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його знов нагодували і знов сміялися пробачливо, зверхньо, як уміють сміятися дужі, певні своєї вищості і сили люди, а карлик збагнув, що може втриматися на цьому світі самим своїм язиком, і розпустив його на всю губу, і вже.не було тоді йому впину.
      Князь почув Бурмачині прокльони на перевозі. Швендяв карлик за перевізниками, заважав їм роботи своє діло, лаявся чорно.
      Перевізники посміювалися з дурнуватого Карлика, хтось покликав його до казанка з юшкою. Бурмака побіг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер і того, хто годував:
      - Щоб тобі кістка поперек горла стала!
      - .А приведіть-но його до мене, - звелів Ярослав. Бурмака не захотів іти до князя.
      - Треба, то хай сам пришвендяє до мене, - викрикнув. - Чи, може, йому ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?!
      Ніколи б не стерпів Ярослав нагадування про його нещасні ноги, але тут чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже слухняно покульгав до Бурмаки, сказав йому примирливо:
      - Хочеш до мене в службу?
      - А хай тобі нечиста сила служить! - хапнув об казанок дерев'яною ложкою карлик. - Дурнем ти був, дурнем і зостанешся. Золота начіпляв на себе, як собака реп'яхів. Чоботи зелені. Чи з жаб'ячої шкіри їх пошили тобі лакизи?
      - Матимеш і золото, і чоботи такі самі, все, як у мене, - пообіцяв Ярослав, сам ще не відаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра.
      - Підкупити хочеш Бурмаку? - закричав карлик. - Та не діждешся ж! Золота твого не стачить для моєї мудрості. Щоб ти подавився своїм золотом награбованим та накраденим!
      Сміялися всі: перевізники, князеві люди, сам Ярослав. Князь подумав: отакий хай собі лає. Ніхто навсправжки не прийме його лайки, а перед богом виправдання: не вознісся в гордині, вислухуєш щодень слова хули. Ліпше самому тримати коло себе дурнуватого лаяльника, аніж ждати, поки прийде розумний і вкаже всім на твої справжні згрішення й переступи.
      Так узяв з собою Бурмаку, приділив йому місце коло себе, назначив князівську одіж, князівський стіл, підкладали карликові на учтах шматки так само ласі, як і князеві, наливали Тих самих вин і медів у такі самі ковші, все той мав, як у князя, тільки з одною відміною: все трохи більше. І одяг більший, і взувачка, і прикраси, і ищатки за обідом, і ковші з напоями. Отак, маючи все мовби і князівське, карлик був ще більше осмішений від недотримання міри. А вже раз утративши міру, нізащо не міг її віднайти й у своїй мові: хоч що казав, усе те видавалося для довколишніх дурним і смішним. До Бурмачиних прокльонів всі звикли, тільки ті, що чули його вперше,- дивувалися вельми: дозволяв собі карлик такі слова про князя, такі вихватки, що іншому б на його місці давно стяли голову або вирвали язик, а з цього мов з гуся вода. Чудно ведеться світ!
      Але Ярослав за ці тяжкі безмірно дванадцять літ упевнився твердо, що нічого задаром не дається, все треба найняти й купити: і воїнів, і прислужників, і хвалителів, і навіть хулителів. Він ніколи не був м'який на пенязь, ощаджував кожну куну, не любив марнотратства, але водночас бачив, що хоч де ступнеш - треба платити.
      Так було з Еймундовими наємцями ще тоді, в Новгороді, кели лаштувалися виступати проти князя Володимира, та й самими новгородцями, яким обіцяв правду, писану лиш для них,-окремішню, вигідну. І коли зійшовся з Святополком коло Любеча на Дніпрі, то хоч як похвалялися кияни Святополкові, хоч і називали глумливо новгородців плотниками, а Ярослава - кривондякою (мовби вгадуючи, що знов окульгавіє він за два літа!), та все ж розгромлені були нещадимо, не помогли їм і печеніги, прикликані Святополком. І коли сів у Києві Яімїслав, то щедро заплатив і варягам, і новгородцям: старостам по десять гривен, а смердам по гривні, а новгородцям усім теж по десять гривен. І дав їм грамоту, щоб по ній велися, гримали так, як написав їм.
      Довго й не збирався Святополк, бо вже через два літа стояв під Києвом з печенігами, які йшли до нього, мов собака на посвист, ваблені обіцяними грабунками багатого стольного города. Еймунд порадив нарубати зеленого гілля й навтикати в городські вали, щоб не дати печенізьким стрілам залітати в Київ. Потім уже сам князь надумав послати на вали київських жінок у прикрасах, щоб звабити жадібних біармійців кинутися на приступ. Виблискували на сонці срібні й золоті наголовники, сяяли коштовні камені на вбранні, ще дужче сяяли красою своєю киянки, яким важко було й пошукати рівних вродою; розпалені печеніги кинулися на город, вони облягали Київ такою силою, що її ніколи ще й не бачено тут, але Ярослав намірився все ж дати їм бій, його намовляли до того варяги, обіцяючи вистояти, та й самі кияни воліли ліпше стати на бій, аніж мовчки ждати невідомого; всі городські ворота зачинено, крім двох: коло верхніх воріт став Еймунд з дружиною, а коло тих, що вели на Перевісище, - Ярослав на чолі киян. Печеніги попхалися в ворота, вони вскакували у вузький і тісний прохід по кільканадцятеро, і їх відразу сікли на локшину воїни, що ждали ворога по цей бік. Але сила в печенігів була така велика, така страшна нетерплячка володіла всіма тими, хто напирав ззаду, що, врешті, прорвалися дикі степови-ки в перевісищанські ворота, відтіснили Ярославову дружину, самому князеві ввігнався ворожий спис у праве коліно, Ярослав насилу висмикнув з рани залізного наконечника, але не відступив, рубав ворога й далі своїм страшним мечем. Підоспіли до нього варяги, хтось спромігся зачинити ворота, печенігів, що продерлися до Києва, виловлювано по одному. Їх убивали на місці грабунку або насильства, які ті чинили вміло й швидко. В городі запалали церкви й доми, загорілася дерев'яна Софія, споруджена ще княгинею Ольгою для збереження святощів, привезених нею з Константинополя; Київ запалав увесь, пойнявся червоністю полум'я і чорнотою димів, страшне то було видовисько, але ще страшнішою була помста киян, які вийшли за міські брами і переслідували втікаючих печенігів аж до Сітомлі, сікли їх, топили в Ручаї, в Дніпрі, у. Сітомлі.
      Отоді й допустився князь тяжкої помилки в своїх діях. Вважаючи, що назавжди покінчено з нападами на Київ, одмовив Еймундові, який вимагав підвищення платні варягам, навіть посміявся з ярла, коли той став залякувати князя. А вимагали ж варяги й зовсім неймовірного: підвищити їх платню вчетверо! Слідом за варягами й київська дружина приступила до князя з вимогами, вже мало їм було, що з милості князя Володимира їли на сріблі-золоті. Ярослав одмахнувся. Не любив війни, прагнув тиші. Він прикликав до себе людей книжних, священиків, Чноків перехожих, з ними сидів у Володими-ровому теремі, їздив часом у Берести, молився там у церкві святих Апостолів, упізнав там пресвітера княжої церкви Ларивона, чоловіка тихого, мудрого, постника. Говорили про царство небесне, про вічне блаженство, про справи високі й прекрасні; там був спочинок для душі, забувалися горлаті варяги й ненажерливі дружинники, забувалася навіть сувора і неприступна княгиня Ірина, яка в Києві одразу сповнилася холодної пихи, згадала, що вона королівська донька, збирала коло себе якихось принців і ярлів; з'їздилися до неї з усієї півночі по-шукувачі багатств і престолів, княгині вже мало було теремів, які вдовольняли колись і княгиню Ольгу, й князя Володимира, забула вона про кам'яницю свого батька з незатишною, промороженою клятими свейськимй морозами дучкою на верхоту-рі, заводила мову про спорудження нового двору, достойного її високого походження. Все вимагало платні, так ніби князем Ярослав став лиш для того, щоб пхати й пхати в чиюсь там пельку золото та срібло.
      Власна дружина, розледащена й знахабніла до краю, відмовляла в послуху, дружинники сиділи на своєму дитинці в Києві, вигрівалися на сонці, грали цілими днями в кості та зернь, виспівували щодень те саме:
      Покуємо собі човни, мідні та золоті весла Та й пустимось на тихий Дунай, а з Дунаю - та під Царгород. Ой чуємо там доброго пана, що заплатить щедро за службу молодецьку!
      Варяги покинули Ярослава, пішли шукати щедрішого хазяїна. Дружина хоч і не пішла нікуди, бо була ж таки своя, але частина її з воєводою Золоторуким теж повіялася десь чи до ромейського імператора в найми, так що довелося князеві збирати дружину нову, частково з новгородців, а то з людей київських, з того часу він завжди змушений буде обставляти себе щоразу новими людьми, бо важко покластися на будь-кого, ніхто довго не витримує в службі, кожен має свою гадку, дбає перше за себе, а вже потім - як захоче.
      Щоб довести всім своїм недругам і зрадливцям свою міць, Ярослав ще тої осені по розгрому печенігів з свіжонабраною дружиною поплив по Прип'яті проти польського Болеслава, щоб ударити по ньому в віддяку за Святополка. Перед цим уклав угоду з германським імператором Генріхом. Угоди досяг легко, бо мав у Києві мачуху, останню жону князя Володимира, німкеню, доньку графа Куно від шлюбу його з дочкою імператора германського Оттона Великого. Тож були мовби родичі з германськими імператорами, вільно обмінювалися послами й гінцями, які проходили землею чехів, окрім того, імператор германський шукав собі спільника, щоб ударити на Болеслава, бо князь польський дійшов уже аж до такого нахабства, що забивав залізні палі, назначаючи кордони своєї держави, вже й не в дно рік польських, -а навіть німецьких, доскакуючи до них під час численних своїх переможних виправ.
      Отак і поплив восени Ярослав по Прип'яті з військом нечисленним і ще молодим на службі в нового князя Київського, обліг Берестя над Бугом, але город тримався твердо, хоч, допомога йому й не приходила. Та й яка могла бути поміч? Тільки недосвідченість Ярославова могла штовхнути князя до спілки з імператором, який дбав передовсім за себе й свою владу (а й хто ж не дбає?) і найменше турбувався чужими клопотами. Ярослав відійшов од Берестів й повернувся до Києва без втрат, але й без зиску; він якось не сподівався, що йому випаде так багато, може, ще більше, ніж його покійному отцеві, походів і сутичок, його втягували в війну попри його волю й бажання, вже й перед цим він відчував нехіть до битов, а тепер і геть зненавидів цю марну справу; однак цілу зиму готувався до відпору Болеславові, лишився осамотнений, покинутий всіма, навіть Новгород слав мало підкріплень, довелося суворо нагадати Коснятинові. Знов прикликав посланців од варягів, але ті тепер вимагали платні більшої в дванадцять разів, аніж у Новгороді, до того ж не сріблом, а тільки золотом.
      Підступи з боку можновладців, здирства й нахабність найманців - ось з чим зіткнувся тоді Ярослав, і вже до кінця днів своїх сам він не буде ні підступним, ні здирцею, намагатиметься бути прямодушним по-своєму, хоч іноді й дорого платитиме за це. Поки що -ж платив власним спокоєм. Знов покалічений, так ніби бог навернув на нього давні, ще дитячі хворощі, на ногах тепер тримався не зовсім твердо, тому надавав перевагу коневі, а ще ліпше - лодьї, знов посадив своє військо в судна й поплив по Дніпру, а там по Прип'яті - назустріч Болеславові, який шикувався на Бузі до рішучого удару.
      Зблизилися в липневу спекоту, Буг обмілів невпізнанно, поляки лагодили мости для переправи, Ярослав повелів перешкоджати їм, засипати їх стрілами, дратувати похваляннями. Він, як і в Новгороді колись, їздив скрізь сам, до всього до-Дивлявся, збадьорував воїв, сміявся з погуків воєводи Будия, •що кричав на той берег до поляків: «А ось ми проткнемо тріскою пузо вашому Болеславу».
      І знов, як і в війні з імператором германським, Болеславові.Щастило. Він стояв з військом коло укріпленого города Волила, мав підкрепу з червенських городів, звідусюди харчові загони достачали йому все необхідне, підходили нові та нові його відділи, прийшло обіцяних Генріхом триста саксонців і п'ятсот угрів. Сам Болеслав відсиджувався до часу в Волині, айв собі й гуляв з чужими жонами, хоч сам же запровадив у своїй землі кару для уводців чужих жон і розпусників: ставити їх на торговищі на дерев'яний поміст, примоцьовувати їх до того помосту, вбиваючи, - хоч і не годилося б про це мови ти, - в калитку. між бамболями здоровенного гвіздка. Поряд.клали гострий ніж, позоставляючи приреченому трудний вибір: або ж умерти ганебно посеред торговища, або ж відпахати оту частину тіла. Руські кричали з того берега, обзиваючи Болеслава бабонюхом і смердючим кендюхом, але ото й тільки, бо поляки мали собі все, що треба, а їхні супротивники жили вловленою дичиною та рибою, вивудженою в Бузі, казали, що навіть сам князь Ярослав знічев'я і з розпуки сидів з вудкою над Бугом, ждучи невідь-чого.
      Ночами палили вогнища, відганяли люту комарву, яка з вдоволеним стогнанням налітала з лісів і боліт. Спекота змінювалася дощем, тоді хлющилися під злими небесними водами, бо не було ж ніякого прихистку й сховку, тільки для князя напнуто намета, але Ярослав більше намагався бути серед воїв, прагнув виказати свою доброту, свою лагідь і чесність. Та й чого досяг? Болеслав був і сякий, і такий, і лихий, і жорстокий, і неправедний, а за нього стояло військо тверде, і сусідні владці пішли йому в помогу, а руський князь покинутий виявився всіма, вдовольнятися мав своїми чеснотами, своєю мудрістю, що нею переважав усіх імператорів, королів, князів, але мудрість не дала йому ні сил, ні спокою. Велося вже споконвіку, що вирішував усе меч.
      Поки польське військо збиралося, намножувалося, нарощувало свою силу, руські непокоїлися більше й більше, частіше й частіше зривалися до вдаваних спроб подолати Буг уплав, хоч і боялися незвіданих бистрин річкових; то там, то там виникала зненацька сутичка, лунав бойовий клич, звучали роги, поляки лінькувато відстрілювалися, та все тягали до берега колоди лісу, готуючи мости. Ярослав поставив у тих місцях загони свого війська, щоб перешкодити Болеславові в переправлянні, але ще не міг дорівнятися Київський князь у військових хитрощах велемудрому Болеславу, якого боялися навіть варяги, обдурив польський князь і Ярослава, виманив якось його воїв до ще одної плавби по Бугу у вдаваному натиску на поляків та й послав навсправжки їм назустріч спершу піших своїх воїнів, а там і кінноту. Буг виявився не таким уже й глибоким, люди й коні легко взяли плавом середину, руські нападники були перебиті швидко й безжально, сам Болеслав попровадив прихований загін своєї кінноти збоку, вдарив ще дужче на слабкі Ярославові загони, в той час як най-добірніші стояли без діла там, де мали моститися мости; трудно розповісти, яка там була різанина, з полеглих здирано луп без жодної перешкоди, сам Ярослав, застуканий зненацька мало не коло самого берега, відбивався запекло від насланого на нього відділу, пробився з двома новгородцями і молодим київським отроком, але всі були піші, не мали жодного коня, з неймовірними труднощами вибралися з відкритого місця в прихисток дерев і там - о щастя! - напоткнулися на візок медовара, який прикотив до війська, певно, сподіваючись небачених зисків, а попав якраз на побоїще і тепер не знав, що діяти, метався перед своїми кіньми, хотів їх випрягати, але, видно, шкода йому було покидати візок з медами, медовар тяжко відсапувався, витирав піт, що лився йому по щонастому обличчю, борода в нього була хоч викрути, та не про медовара йшлося, а про князеве життя; отрок підбіг до коней, потягнув одного за вуздечку, і в цей час прилетіла звідкись стріла, чи то чужа, чи наша, вдарила того коня в шию, чорна кров дзюркнула просто на отрока, кінь ще стояв, не падав, та видно було, що вже йому кінець; медовар, нарешті збагнувши, що тут пахне зовсім не медом, миттю випріг другого коня, затягнув його глибше поміж дерева, став, розглядаючи своїх несподіваних гостей, мабуть, упізнав князя або ж здогадався, що перед ним чоловік не простий, бо тицьнув повід у його бік, сказав захекано:
      - Бери коня!
      Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у січу, але звідти не долинало нічого заохотливого, віддалік прошмигували поодинокі втікачі, за ними гналися вороги. Розгром і розбиття!
      Тоді князь, кульгаючи важко, підступив до коня, отрок поміг.йому вибратися на нього, медовар смикнув за повід, побіг попереду, потягнув коня за собою.
      - Недовго ж так пробіжиш, - сказав йому Ярослав.
      - А нічого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всередині все добре утрамбовано, - хекаючи, відповів йому медовар, - а як не здужаю бігти попереду, то побіжу, тримаючись тобі за ногу.
      - За стремено б годилося, та нема його, - сумно всміхнувся князь. Ті троє теж бігли слідом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози прихистити його відступ.
      - Хто ти єси і як зовешся? - питав тим часом Ярослав у свого богом посланого вибавителя.
      - Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а це, думаю… до князя… такий же мед.,. Ох… не можу… А ти… справді князь?
      - Князь. Сідай до мене. Кінь у тебе добрий, понесе й двох…
      - Важкий я, князю… Вельми… Тельбухи в мене… камінь…
      Ситник передав повіддя князеві, прилаштуватися збоку, тримався за Ярославові порти, шепотів через силу.
      - Ох, смерть моя… ой боженьку!…
      - Ніколи тобі не забуду, - сказав Ярослав,-боярином тебе зроблю… найближче до себе поставлю…
      - Ох,.смерть, - шепотів через силу Ситник, - ох, ох!…
      Не втікали до Києва - бо й що там мали робити? Болеслав ішов на стольний град з військом, підступали вже до Києва, здається, й печеніги, знов накликані клятим Святополком, а в Ярослава тільки й було людей, що троє воїнів, та медовар з. вибавчим конем, та ще нещасні розбитки, втікачі, які збиралися коло насадів на Прип'яті. Так і вирішив князь чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелів мерщій зготовити - собі кораблеці, щоб іти ще далі, аж за море, до свого тестя, короля свейського, просити в нього помочі на відвойовування Києва, де лишилася навіть дочка його Інгігерда, княгиня Ярославова Ірина. Лишилася там і сестра Предслава, на яку вже давно зазіхав розпутний Болеслав, і мачуха, і наймолодша сестра Марія-Доброніга - та що там вони, коли й князь ледве порятувався.
      Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблеці для князя і сам же з новгородцями вночі порубав їх і мав нахабство прийти до Ярослава з гострою сокирою, заткнутою за пояс, і повідати, що вони не допустять втечі Великого князя Київського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому стіл київський.
      Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору і мусив стерпіти й промовчати. Новгородці стали негайно збирати нове військо і гроші для наймиту варягів і дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а від старост по десять гривен, а від бояр по вісімнадцять гривен, знову просили Еймунда з дружиною, бо той недалеко й зайшов, відсиджувався там часом у Полоцьку, в племінника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усі умови варягів, йшлося тепер про головніше, ни першому сину хотів він ударити в Києві на Святополка, що6 тоди, доходили чутки, зустріли кияни, мабуть, остерігаючись печенігів, які обложили місто, з розчиненими брамами, а старий Анастас Корсунянин вивів усіх попів навстріч новому князеві н відправив урочистий молебень, подарував Болеславові польському найбільші святощі церкви Богородиці - мощі святого папи римського Клемента. Болеслав же, забувши про свою шлюбну жону Оду, безсоромно поклав собі на ложе Предсла-ву, захопив у полон княгиню Ірину, що саме була при надії, взяв і сімейство Володимирове; розповідали, що вдарив польський князь мечем об київські ворота, й пощербив меча, і хвалився, що буде тепер той меч для всіх польських владців такою самою цінністю, як священний спис германських імператорів або вінець імператорів ромейських. З великими дарами відправив Болеслав абата Туні до германського імператора Генріха, звелівши у вишуканих висловах подякувати йому за підтримку і запевнити в щирій приязні. Взяття Києва надало польському князеві такої впевненості в своєму могутті, що просто з руського стольного града спорядив він велике посольство до ромейського імператора Василія, закликаючи візантійців до вірності й приязні, якщо не хочуть вони в його, тобто Болеслава, особі мати послідовного і незламного ворога, в чому свідком і посередником хай виступить між ними сам всемогутній бог, який укаже ласкаво, що йому до вподоби, а земним владикам на користь.
      Є в чоловікові багато незбагненного для нього самого: Ярослав здавна був привчений до думки, що все таємниче й високе належало богові, зате людям судився здоровий глузд. Але ось війна, вбивства, брат іде на брата, голод, неправда, підступність - хіба це не поразки здорового глузду, хіба це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок?
      Не помагало ніщо: ні молитви, ні благочестиві бесіди, ні книги, ні навіть збадьорливі звістки про успішні готування до нового походу проти Святополка. Ярослав ніби здерев'янів тілом і душею, перед його очима й досі стояв той липневий день на Бузі, ганебна втеча по зеленій луці, безконечні шугання покаліченою ногою в бакаї й скіпці, потім хекання Ситникове, стогнання його, потім гаряче, спливаюче потом Ситникове тіло позаду на коні, гикання конячої селезінки, м'яке чалапкання копит, дедалі повільніше й повільніше, очікування погоні і тоді, на коні й на лодьї, навіть тут, у Новгороді, теж очікування. Чого? Погоні чи посольства? Але Болеслав, розсівшись у Києві, споряджав послів до всемогутніх імператорів - що йому якийсь там розбиток? Святополк же коли й має намір прибрати свого найнебезпечнішого супротивника, то зробить це потаємно й зненацька. Кому вірити? Ярослав не вірив тепер навіть Коснятинові. Чому той порубав лодьї?
      Повірив у Ситника. Чоловік, який наражався на смерть заради князя, не може зрадити. Клав Ситника спати в передпокої, що вів до княжої ложниці. Звелів, щоб той супроводжував князя скрізь по Новгороду: і до церкви, і на вимоли, і до дулотників, і до зброярів. Сам навчав новоспеченого боярина, (який ще й маєтностями не володів - жили сподіваннями на переможне повернення до Києва) володіти мечем і списом, заповів тому осягнути ще й грамоту, бо на княжій службі чоловік повинен усього вміти, поїхав з Ситником до заснованої ним ще за князювання в Новгороді научальні, де кільканадцятеро дітей боярських і купецьких, сидячи на дерев'яних лавах, вийздряпували на шматочках берести костяними писалами незграбні буквиці і повторювали слідом за худим чорноризцем перші життєві істини:
      - Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно.
      - Кіт очищає дім від мишей.
      - Кінь, який має гриву, возить нас.
      - Стиснута рука називається кулаком, розігнута рука нази вається долонею.
      - Чоловік буває спершу немовлям, дитиною, потім отроком, юнаком, дорослим мужем, потім старим.
      Ситник аж нестямився від подиву й обурення, почувши оті p дитячі виспівування.
      - І хто ж годує того попар-спитав Ярослава.-Невже ти, князю?
      - Ще й окрему плату видаю йому за навчительство, - поважно відмовив князь.
      - Та що ж то за наука? Хто цього не знає? Кіт ловить мишей!
      - А спробуй-но ти сказати щось так складно, - всміхнувся Ярослав.
      - Ну… - Ситник затнувся. - Ну що тобі сказати, князю?
      - А ось так, як діти. Скажімо: вогонь світить, палить і перетворює на попіл усе, що в нього покладуть.
      Ситник наморщив лоба, пітнів густо й щедро, але не міг здобутися на жодне слово.
      - Дивно, - пробурмотів, - наче вітром вивіяло все з голови… Наслано, мабуть, на мене. То не піп, а волхв, видно… В мене відразу підозра на нього…
      - А що скажеш про князя Коснятина?
      - Який він князь? Ти - князь. А більше нікого не може бути. То він і випихає тебе мерщій до Києва, щоб самому тут зостатися. А ти не вір йому, княже. Нікому не вір. Ось дивися на мене: я ніколи нікому…
      - Треба завжди мати вірних людей, - сказав Ярослав, а сам подумав: «Де ж вони, твої вірні? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночі рубаючи з своїми новгородцями лодьї? Ось три літа минуло, як вирушив ти на здобуття київського.у столу, а нікого коло тебе не зосталося - одні вбиті, другі загинули безслідно десь, треті зрадили, втекли, відступилися…»