Диво

      - Наздоженуть нас, а тоді? - хекав він з-за Сивоокової 'спини.
      - Не наздоженуть - почуємо їх, - спокійно відмовив той.
      - А почуємо - то що?
      - То заліземо на дерево.
      - І що?
      - Зустрінемо їх, - Сивоок був такий спокійний, що Лучук
      аж спробував забігти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява - хоч в око стрель!
      - Як же ми їх зустрінемо?
      - Не знаю.
      - Отаке, - розчаровано вигукнув Лучук, - і я не знаю. То хто ж знає? Куди біжимо?
      - Хочеш відпочити? - спитав його Сивоок.
      - Та ні, я хоч три дні можу бігти.
      - А я такий, що трохи б перепочив, - сказав дужчий, жаліючи свого кволого товариша.
      Лучук промовчав, побоявшись заперечувати, але й не заохочуючись до зупинки. Сивоок звернув трохи вбік,пристанув коло темного дерева, обіперся об його шорсткий стовбур спиною, вхопив набігаючого Лучука, взяв його в обійми, мов малу дитину.
      - Та я! - ворохобився Лучук, а сам не міг ухопити повітря в груди.
      Стояли недовго. Хоч ноги їм підгиналися від утомливого бігу, хоч струменів по всьому тілу пекучий піт, хоч так не хотілося втрачати підпору за спиною і знову мчати, давлячись ядучими болотяними випарами, але йшлося не про втому й не про піт - йшлося про справи важливі, поряд з якими ніщо не мало більшої ваги.
      - Треба бігти, - сказав Сивоок, - і якомога швидше. Щоб не наспіли вони нас у темнощах.
      - А чи не однаково? - не зрозумів його наміру Лучук.
      - Якщо буде досвіток, то ти можеш їх стрілами половину поцілити. А в темнощах - тільки що? Посвистиш услід?
      - Я такий, що й серед ночі поцілю! - похвалився Лучук, якому хотілося бодай хвильку ще посидіти коло дерева.
      - Не можемо рискувати, - розважливо мовив Сивоок, - їх багато. - А може, й ні.
      - Багато. Знаю.
      - Що ж, коли наздоженуть ще перед досвітком?
      - Перепустимо й підемо вслід. Десь їх спостигнемо. Вони побігли далі. Знову рвонули чимдуж, але швидко похля-ли і гуцикали підтюпцем, щоправда, тепер мовчки. Іноді Сивоок трохи збивався з сліду, збочував то десно, то ошуйю, але Лучук одразу наставляв його на правильний путь, бо вичував дорогу самими підошвами ніг, не треба було йому й дивитися.
      Такої довгої ночі, мабуть, ще не мав жоден з них у своєму житті. Бігли в чорноту, заглиблювалися в таку безпросвітність, ніби заривалися в болотяні нетрі. Пітьма ще посилювалася від тиші. Ні тобі пошуму листя, ні крику нічного птаха, саме лиш чалапкання м'яких постолів по твердій лісовій землі та свистюче дихання. Червоні кола виснаги розкручувалися в них перед очима дедалі швидше, дедалі навальніше, дедалі шаленіше. Виникали з темряви і в пітьму щезали. Червона чорнота і чорна червоність. А на їх місце наповзали волохаті жахи, покорчені духи ночі, ліщинно-розпатлані видива, ніч виплоджувала страховиська в пущах і багнах, вони пхалися звідусюди нахабно й зловісно, то кидалися під ноги камінно-твердим коренем дуба, то хльоскали по обличчю гілкою, то лякали доторками огидно слизького. І чим далі бігли хлопці, тим менше знали вони, задля чого біжать: чи то заради якогось діла, чи просто здуру, а чи від свавільного ляку, від якого втекти - годі й думати.
      Їх врятував світанок. Хтось кинув угору трохи блідості, вмить зникли розпанахано-чорні душі лісу, над лісом окреслилася смужка неба, і сам ліс відразу мовби розступився, став просторіший, лункіший, і поблизькі багна відсунулися кудись подалі, і земля під ногами потвердла.
      - А цить! - спинився зненацька Лучук і, трохи постоявши, відхекуючись, упав на коліна й притулив вухо до землі.
      - Чутно? - спитав Сивоок, щосили намагаючись вдати спокій. - Що чути?
      - Тупочуть коні, - сказав Лучук.
      - То й гаразд.
      - Боже Свароже, поможи коней зайняти, - забурмотів квапливо Лучук.
      - Коні - що! Джурила треба звести з світу.
      - То вже мій клопіт, - Лучук погладив свого лука.
      - То гайда вибирати дерево! - запропонував Сивоок.
      - Сам виберу.
      Сивоок змовчав, бо тепер паном становища був Лучук.
      - Чий мені разом з тобою, а чи на інше дерево? - поспитав Лучука майже слухняно.
      - Як хочеш. А втім, ліпше нам триматися купи. Веселіше.
      Чого-чого, а веселощів тут було найменше, але обидва спробували всміхнутися. В холодному світлі досвітку обличчя їхні були сірі, аж сині, довгі виснажливі гони по нічному лісі якось згорнули з їхніх постатей і з лиць набуту в колотнечі світу дорослість, і тепер назовні виступила їхня питома дитинність, безпомічна й неприхищена.
      Вони вибрали високого гіллястого дуба, під яким, здається, мав би проводити свою збунтовану валку Джурило, без видимої охоти й поквапу подерлися вгору, довго шукали собі вигідних гілок, ще довше вмощувалися, так що мало й не пропустили слушної миті, бо втікачі вивернулися з-за дерев зовсім несподівано і гнали наперед так швидко, що Лучук ледве встиг накласти стрілу на лук і натягти тятиву, але стрелив Джурила вже не навстріч, як то гадав зробити, а майже нагінці.
      Тятива тихо бринькнула, і чорна стріла хижо шугнула вниз, щоб разом покінчити з рудим. Джурило їхав швидко, але стріла летіла ще швидше, вона мала дістати його відразу, і він відразу мав повалитися навзнак, або впасти на гриву коневі або зсунутися набік, та стріла вже, певне, допала рудого, а він так само згуцикував на своєму огиреві, віддаляючись од дуба і від своєї смерті, він мовби й не їхав, а відпливав, одсовувався, нечутно, безгомінно, кінські копита били об землю глухо, м'яко, наче обмотані мохом, все діялося, ніби в лиховісному сні, ніч хижих прав не хотіла кінчатися, вона продовжувалася отим Джуриловим існуванням, хоч мав би він уже бути мертвим, але не було часу дивуватися. Лучук мерщій пустив нову стрілу, яку наготував для когось іншого, знов на рудого, але й од тої не сталося нічого, хіба що Джурило озирнувся і гукнув щось до своїх, з чого можна було зрозуміти, що обидві стріли поцілили в нього, але не дошкулили. Сивоок зрозумів: на рудому заморський панцир.
      - Бий решту! - прошепотів він до Лучука. - Рудого не візьмеш!
      Лучук ударив одного, другого, третій схарапуджено рвонув свого коня в хащі, ще кілька наштовхнулися на тих передніх, що валилися з коней, Лучук скористався з нагоди, щоб поцілити ще двох. Джурило, замість кидатися на порятунок своїм, врізав подалі від страшного місця, уцілілі пішли врозтіч по лісу, тоді Сивоок, попри загрозу зіткнення з озвірілими од страху змовниками, просто впав з дерева в саме юрмисько коней і побитих, вхопив одного коня за вуздечку, висмикнув його з колотнечі, скочив йому на спину, кинувся ловити інших коней, не дослухаючись ні до стогонів конаючих, ні до тупотіння втікачів.
      Йому вдалося впіймати ще двоє коней, але й то було добре, якщо взяти до уваги їхню несподівану невдачу з Джурилом.
      - Хто ж то знав, що він прикрив своє черево, - бурмотів Лучук, невміло всідаючись на найнижчого коника, бо до високого боявся й приступити. - Аби знаття, то я б лучав його в потилицю! Або в вухо!
      - Темно ж, - спробував припинити його похвальбу Сивоок.
      - А мені однаково! Бачу й крізь найтемнішу ніч.
      - Їдьмо вже. Гаразд хоч так вийшло. Аби лиш Джурило не надумався пуститися за нами навздогін.
      - Посвердлю стрілами всіх до одного! - похвалився Лучук.
      - Та вірю. Ти в мене такий гарний брат, що без тебе й не знаю, як би був.
      - Отож-бо, - гордо мовив Лучук. - Ти тільки не жени коня, а то в мене в животі все перевертається.
      Коні потрюхикали нога за ногою, та Лучукові однаково від незвички й невміння було тяжко, він хилився то на один бік, то на другий, його підкидало, зсувало, не встигав він випрямитися, а вже знов опинявся в небезпечній похиленості, був уже весь змокрілий від зусиль, дрижали йому руки й ноги і все тіло дрижало від вичерпаності й знесилення. Однак попросити товарища, щоб той зупинився для перепочинку, Лучук соромився. Бо й чого? Самі бігли через увесь ліс, майже не зупиняючись, а тепер же на конях! Та якщо вже по щирості, то Лучук ладен був усю решту життя бігати пішки по всій землі, аби лиш не сідати на оцю округлу істоту, що на ній ні втриматися, ні заспокоїтися, ні спочити! Що то вже за їзда, коли те й думаєш, як не впасти, як не вхопити сторчака через голову або не гепнутися набік, куди тебе хилить незборима бісівська сила!
      Та втім, зворотний шлях, хоч і перетканий увесь муками для Лучука, видався набагато коротшим, аніж уночі. Сивоок, попри свою молодість, мав не одну й не дві нагоди переконатися, що до щастя й добра шлях завжди предовгий, а до лиха - раз ступнути.
      Вони підтрюхикали до купецького обозу на час, коли сонце ще тільки зводилося десь за пущею. Різонула їх покинутість обозовища, самотність повозів, полишених запрягу, повсюдний безлад і пошматаність. Багато возів мали виразні сліди пограбування, решта, хоч і неторкані, виглядали сумно й безпорадно.
      Ніде нікого. Певно, ті, хто зберіг вірність Какорі, теж змандрували звідси разом з своїм обпилим важкотілим хазяїном, сподіваючись прибитися до людських поселень і роздобути сяких-таких конячок для порятунку незліченних добр, що гибіли тепер оце на краю грузовиська.
      Сивоок ще сидів на коні, а Лучук, радіючи, що муки його скінчилися, мерщій скотився на землю, переступив зболеними, залубенілими ногами туди й сюди, наблизився до одного з головних повозів, навіщось прикритого дорогою паволокою, так ніби хтось тут сподівався на добрий торг і заманював покупців. Розминаючись, поволі впізнаючи блаженство ходити по землі власними ногами, Лучук знічев'я зачепив двома пальцями край паволоки, певно бажаючи показати товаришеві заморське диво, отих тканих золотом крилатих звірів, розкиданих по тканині, оті незвичайні квіти й листя, яких годі було шукати в най-віддаленіших їхніх пущах, але сталося несподіване й страшне.
      Паволока, що нею покритий був увесь віз, від самого тільки доторку Лучукових пальців рвонулася вгору, з-під неї ревнуло по-звірячому жахливим голосом, блиснуло широченним мечем - і Лучук, перетятий навкіс, тихо похилився під колеса.
      - Ти що! - закричав Сивоок, ще й не добравши всього жаху події, ще не розпізнавши як слід Какори, і рвонув коня просто на з'яву й уперіщив купця межи очі своїм важезним дубцем.
      Не дбав тепер про Какору, не боявся його, навіть якщо той і знайшов би силу, знову вхопитися за меч, - зстрибнув з коня, кинувся до Лучука.
      Той плавав у теплій своїй крові, був уже далеко звідси, там, звідки нема вороття.
      Мертвий.
      - О добрі боги і боги злі! Чому ви так чините? Чому забираєте найкраще, що маю, а полишаєте невідь-що?
      Він ще не вірив. Доторкнувся до товаришевого тіла, спробував перевернути Лучука. Той був важкий, як камінь.
      Мертвий.
      Сивоок озирнувся довкола, мовби ждав звідкись порятунку. Може, гадав, що з пущі виступлять віли або з грузовиська надійдуть берегині й порятують товариша-брата?
      Ніде нікого.
      Тільки на повозі, вгнічуючи золотом ткану паволоку, придавлюючи крилатих звірів, мнучи небачене листя гаптувань, лежав у непам'яті Какора і коло його важкої руки лиховісне зблискував широкий меч з темніючими пасмугами Лучукової крові на лезі.
      Сивоок знавісніло скочив на груди купцеві, став рвати його до свідомості, кричав йому в затуманене забуттям обличчя:
      - Що ти вдіяв? Що ти накоїв? Ти, злодюго! Вбивцю! Негіднику!
      І так торсав, бив Какору по жирних щеках, штурляв у груди, аж тому повернулася свідомість, він заворушився, мацнув рукою шукаючи меча, спробував струснути з себе знавісніючого Сивоока, а що це йому не вдалося, то погрозливо махнув рукою з уявним мечем, якого ще й досі не відшукав, надувся для гнівного крику, але раптом зовсім проясніло йому в кебеті, він рвучко сів, побачив стятого Лучука, тепер уже виразно почув крики Сивоока і якось ніби зніяковіло пробурмотів:
      - Отрока потяв… Як же то?
      - Ти! Поганцю! Сволото! Тварюко! - телесувався коло нього Сивоок, підскакуючи то з одного, то з другого боку, виміряючи йому не так болючі, як шкульні удари. - Що ти накоїв! Що ти…
      - Ну, - бурмотів Какора, - хіба чоловік хоче… То біс водить його рукою… Ну… Та впокойся, хлопче… Ну… Хіба ж я…
      Сивоок сів коло мертвого Лучука і став плакати. Аж тепер перетворився на малого безсилого хлопчика з далекої темної ночі, самотнього хлопчика на чужому розмоклому шляху, залитого слізьми хлопчика в залитому слізьми світі.
      - Ну, - ще не маючи снаги злізти з воза, бурмотів Какора, - ну… чого ти?… Хіба ж чоловік що?… Ну вийшло так… А ти не плач… Какора тебе ніколи не… Ти ще не знаєш Какори… За добро Какора - тільки добром… Ну… Та ну ж бо… Гей-гоп!
      Він таки позбирав усіх своїх джмелів у жменю й відкинув їх геть од вуха, легко скочив на землю, перш за все підкликав коней, що щипали неподалік траву, байдужі до людської крові, якої набачилися в купецькій службі чимало, прив'язав їх, потім обійняв Сивоока за плечі, трохи постояв мовчки, сказав:
      - Поховаємо його, а самим треба подаватися звідси. Бо Джурило… Не знаєш ти його. Думав я, що то він вернувся… Аби ж відав…
      Вони поховали Лучука під гарною дуплистою березою: ану ж дикі бджоли наносять у дупло меду, і малому бортникові буде солодко й на тім світі від золотистого гуду!
      Потім Какора став вибирати з возів те, що вважав найкоштовнішим, і зносити на передній віз і наклав так багато, що довелося припрягати ще третю коняку, бо двоє не тягли. Сивоок хотів був вилаяти купця за жадібність, хотів сказати, що треба кинути все й вибиратися звідси самим цілими, але така байдужість опанувала ним, щозмовчав і похмуро потюпачив слідом за возом, поряд з яким з віжками в руках ішов знов розвеселі-лий Какора.
      Сивооку не було вороття. Мав триматися свого, може, найзапеклішого ворога, такого, як, і той незнаний убивця діда Родима або підступний медовар Ситник. Безглуздо ненавидіти чоловіка і бути йому товаришем в путі, але що мав подіяти малий Сивоок, заблуканий серед страхів і чудес великої землі, на якій не було йому ніде прихистку?
      Багна скінчилися ще того дня, обступив їх звідусіль темний праліс, в який лячно було вганятися, але Какора ніби аж зрадів, ступивши під звислі шатра віковічної пущі, знов заспівав своєї дурнуватої пісеньки, а Сивооку було все на світі байдуже, не знав він ані страху, ані вагань, здерев'яніло переступав слідом за повозом, мовчки відтручував руку Какорину, що підсовувала йому їжу, ночами не спав, навіть не лягав, а сидів коло вогнища, і все в ньому здригалося від тамованого, невтримного плачу.
      Душила його ночамя дика хіть убити Какору, але знав, що ніколи не зможе подолати відстань, яка ділила його від розісланого купця, їх розокремлювало не тільки багаття - пролягала між ними назримо-неперехідна межа, по один бік якої була тупа, байдужа жорстокість, а по другий - вразливо-чиста хлоп'ячість, для якої світ був мов розмальований храм, а люди в ньому виділися рівними богам і найбільшим чудом землі.
      Але ж занадто багато траплялося серед чудес такої твані, як Ситник, убивця діда Родима, Джурило, Какора. І чи багато ще спіткає таких Сивоок?
      Ніколи не міг простити Какорі того, що вчинив, не подарував жодного пробачливого погляду купцеві навіть тоді, коли той нарешті пробився крізь праліс і на березі таємничо тихого озера йеред ними відкрився небачений деревлянський город. Перша думка Сивоока була не про купця й не про себе, подумав він, як би оце зрадів Лучук, як підстрибував би він від передчуття нових див, що відкриваються за високими валами схованого від цілого світу городка.
      - Ну! - зраділо ревів Какора. - Ага! Доскочив! Отак!
      Город поставав перед ними мов дарунок за тяжкі мандри, за смерті й страхи в пущах, город, вихитрений з дерева такого стемнілого і важкого, неначе лічилося йому на тисячу літ.
      Мав город незвичний кшталт великого трикутника, одним боком майже входив у озеро (а може, вибрідав з нього?), високі зелені вали його були зміцнені дубовими клітями, що виставляли напоказ свої рублені ребра, нижче, попід валом, суцільним гребенем проходив нахилений наперед гострокіл з велетенських дубових колод, обпалених з двох боків для вбереження від згнилизни й шашеля, ще нижче, на крутоспаді, викладено було тесані до слизькоти колоди, підігнані щільно й міцно, одними кінцями вони підпирали гострокіл, а другими - занурювалися в мертву воду широкого рову, який оббігав город з двох боків, не захищених озером. Дві брами вели до города, і стояли вони отвором. А замшілі дубові мости через рів невідомо коли й підіймалися, бо вже заросли їхні лежні на берегах рову густою травою, навіть кущ лози тулився до краю того мосту, навпроти якого стояли Сивоок і Какора.
      Чи не було в городі людей, чи вже так безпечно вони почувалися, заховані в найдальші глибини зеленого дивосвіту?
      - Гей-гоп. Гей-гоп! - виспівував Какора, спрямовуючи вимучених коней на замшілий міст. - Теплу жону обійму! Смачно жону полюблю!
      Протуркотіло старе колоддя під колесами, війнуло домашнім димом з-за широкої брами, чулися вже з города людські голоси, стуки та грюки, дзеньки та бреньки, коні, звеселіло помахуючи головами, без підганяння і погукування всмикнули воза в гостинно розчинені ворота. Какора, горланячи свою пісню, радо простував поряд з своїм майном, недбало посмикував віжками, Сивоок тримався трохи здаля, мовби бажаючи підкреслити, що не має нічого спільного з товстим забіякою, що прийшов сюди сам по собі, просто, щоб звідати ще одне місце на своїй землі, вхлинути охочим серцем ще нові дива, які світ дарував йому так само щедро, як і нещастя та горе.
      Далеко й не зайшли. Коні зненацька схарапудилися, захропли, вдарили копитами в повоза, стали рвати збрую, закляк Какора з відтуленим для співання ротом, став і Сивоок, спершу дивуючись, а там і побачив, їм назустріч ішов перевальцем піднятий на задніх ногах велетенський ведмідь, ішов мовчки, розкривав пащеку, наставляв бриласті передні лапи, з яких звисали брудні косми. Ведмідь був такий страшний і волохатий, що навіть Сивоок, хоч був далеко і прикривався від звіра запрягом, мимохідь позадкував од почвари, що ж до Какори, то в того досить швидко минулося отетеріння, він сягнув правицею донизу, вихопив з піхов меча і пішов на медведя, майже так само величезний, товстий і загрозливий.
      Та звідкись сипонуло дітлашні, добряче обдертої й замурзаної, діти, хоч були худенькі й дрібненькі, голоси мали навдиво вижу ляскучі, вони здійняли такий вереск, що з найближчої хижі викотилася невисока жіночка, щось гукнула, побігла слідом за ведмедем, ще раз крикнула, ведмідь озирнувся до неї, став, поглянув ще раз на збунтованих коней і на товстезного чолов'ягу, що наступав на нього з лискучим залізом, вайлувато завернув і почалапкав до жіночки.
      - Твій, чи що? - гукнув Какора. - А коли твій, то не пускай, бо потну! Я такий! Гей-гоп!
      Жінка мовчки дивилася на Какору, на його коней, потім - на Сивоока, дивилася, поки вони й проїхали, і хлопець так і не збагнув, що то за жінка, чому так дивиться на них і які має чари, що слухається її ведмідь.
      Їм назустріч виходили люди. Здебільшого жіноцтво, та все маленькі, чепурненькі жіночки, чоловіків траплялося мало, були зачучверені, немиті, нечесані, мали вигляд дикий і сонний. Ніхто не носив зброї, одягнені були не в шкури, а в білу полотняну одіж, в жінок і дітей на комірах і рукавах було багато предивних вишивок, чоловіки не балувалися такими розкошами.
      Какора, хоч був тут уперше, знав, куди їхати, та й Сивоок би знав, бо ще здалеку забачив споруду, що вивищувалася над усіма хижами й навісами, горіла серед потемнілого дерева барвами співучими й нещоденними, неначе та київська церква, що так вразила Сивоока.
      Видно, була то святиня цих захованих од білого світу людей, святиня, вибудувана хтозна й коли і хтозна й ким, бо не вірилося щоб хтось з нині живущих був здатний на таке будування й прикрашання.
      Немов узяв той хтось кільканадцять міцних липових бортей, побільшив їх неймовірно, оздобив зовні візерунками богів і богинь - і все те, поєднане у мальовниче ціле, стрілчасте зводиться до неба різнобарвними покрівлями, неоднаковими, як і кожна побільшена борть.
      Сивоок, забувши про Какору, перейшов торг перед святинею, невідривне дивився на здоблення стін, впізнавав ще здалеку Родимових слов'янських богів і богинь, вони повторювалися, їхні лики дивилися на хлопця, неначе відбиті в багатоманітті збрижених вод, з ликами й постатями богів спліталися гнучкі віли й берегині, стіни святині були всуціль барвою, веселковою радістю, святом для ока. Барвні зображення богів гарно поєднувалися з різьбленими, ніколи ще Сивоок не бачив такого тонкого різьблення, від нього ціла святиня набувала легкості, вона зависала над землею в своїй поцяцькованій невагомості. Сивоок спершу й не второпав, звідки це враження летючості - чи від буйноти барв, чи від мистецького різьблення, чи від неоднаковості «бортей», поєднаних з такою несподіваною сміливістю й умілістю. Аж згодом, коли обійшов споруду наполовину, ляснув себе по лобі: як міг не зауважити відразу! Святиня не стояла на землі. Піднята була на міцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких звірів. Коли Сивоок провів пальцем по одному з «стовпів», йому й справді видалося, що то - турячий ріг, але ніде й ніколи не було й не могло бути таких рогів, хіба що їх посклеювано в якийсь предивний таємничий спосіб, відомий цим людям, як відомі їм були таємниці краси і барв. З одного боку святиня підпиралася зеленим пагорбом. Там були двері, які вели всередину, але на разі двері стояли зачинені, і Сивоок по-глядь став обходити святиню з другого боку, аж поки опинився знов там, звідки й починав своє ходіння.
      Дітлашня помагала Какорі розпрягати коней. Невміло й безладно смикали за посторонки, інші тягли коней за повіддя, ще інші норовили вирвати волосіні з конячих хвостів, діти крутилися під ногами в купця, той гримав на них, штурхав, хто: попадався йому під руку, буркотів:
      - А киш звідси! Гукайте своїх отців, кажіть: гість приїхав. Міньбу починаю! Все в мене є! Ніхто не бачив такого. Ну!
      Поприв'язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув:
      - Гей, отроче, помагай!
      Сивоок став і не рухався. Тепер знав: це піде далі з товстим убивцею. І втікати не стане, просто не піде, та й годі. Хай спробує сам вибратися з лісів та боліт. Хай наковтається ляку!
      - Ну! - гукнув ще Какора.
      - Не хочу, - вперше за останні дні обізвався до нього Сивоок, і не зненависть була в хлопцевім голосі, а зневага.
      - Гей-гоп! - безжурно поспівував Какора.
      Стали надходити люди. Видно, звичні були до торгу, бо йшли сміливо, не бентежив їх дурнуватий Какорин спів, не чу-дувалися вони купцевому повозові, конії викликали хіба що жаль своєю виснаженістю й забрьоханістю. Складалося враження, що тут бувало та перебувало найрізноманітніших гостей, що всі призвичаїлися до них, хоч і важко було припустити, щоб пробивалися сюди з широкого світу навіть такі відчайдушні зайди, як Какора.
      Перший прийшов високий розчухраний чоловік з лукаво прискаленим оком, руки мав такі довгі, що звисали йому нижче колін, обличчя в чоловіка мінилося насмішкуватістю й хитрощами, він став за кілька кроків од купця, чмихнув, спитав задерикувато:
      - Що маєш?
      - А що треба? - запитанням відповів Какора, який гаразд розумівся на покупцях і відразу бачив, з ким має справу.
      - Питаю, що маєш? - знову повторив чоловік.
      - Що треба, те й маю, - починаючи гніватись, відмовив купець.
      - А не бреши.
      - Маю таке, що й не снилося тобі, - наганяв йому хіті Какора.
      - Гой хвалько!
      - Ав тебе? Драні порти та плоть смердюча! - пішов у наступ Какора. - Ну!
      - Гой смішний! - захихотів чоловік. - Да в мене…
      - А що в тебе?
      - Да таке…
      - Ну яке?
      - Да й діти твої не забачать такого.
      - Що ж то? Хіба пташине молоко.
      - Ай молоко.
      - Горобця здоїв чи. жабоїда?
      - Да й горобця! - чоловік лінькувато почухав ногу об ногу, повернувся, щоб іти собі.
      - Гей, куди ж ти? - сполохано покликав Какора.
      - Да'к що ж з тобою?
      - Стривай, що ж у тебе?
      - Дак у тебе ж нічого.
      - Не бачив же ти, дурию!
      - Дак і нічого бачити! - сплюнув чоловік,
      - А в тебе ж що?
      - Да таке, що й дітям твоїм…
      Какора, погикуючи тельбухами, добіг до чоловіка, вхопив його за руку.
      - Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!
      Чоловік став, потім без видимої охоти пішов до купцевого повозу. Какора тицяв йому межи очі то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жіночі прикраси з зеленого шкла. Чоловік усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душі від купцевих старань.
      - Ге, - сказав, - а білого бобра бачив коли?
      - Чого? Що? - не збагнув Какора.
      - Білого бобра, питаю, бачив коли?
      - Білого? Бобра? Брехав би ти кому іншому, а не Какорі, чоловіче!
      - Дак що ж з тобою балакати! - стенув плечима чоловік і знову завернувся, щоб іти.
      - Ну! - заревів Какора. - От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?
      - Бобер.
      - Білий?
      - Білий!
      - Брешеш!
      - А брешу - то й піду собі!
      - Ну! Гей-гоп! Стій! Що хочеш?
      - А нічого.
      - Як то?
      - А так: не міняю.
      - То й чому?
      - А хай мені зостається.
      - Нащо ж хвалився?
      - Дак щоб ти ж знав, що в мене білий бобер е, а в тебе нема! - чоловік беззвучно розсміявся просто в ніс Какорі і тепер уже пішов від купця, не слухаючи його прокльонів і погроз.
      - Ну людець! - звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора. - Бачив такого дурисвіта!
      Він знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався, мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на них то дикого ревучого звіра, то злукавленого чоловіка, то неймовірної краси святиню.
      - Зчудувався на теє диво? - кивнув Какора на храм. - Ось поїдемо зі мною до Царграда, то забачиш там святу Софію, а ще тисячу церков і монастирів, яких нема ніде в світі, та золото й камінь дорогий, та мусію, та сосуди, та ікони. Держись Какори - трохи вхопиш у очі!
      Знов прийшло кілька городян; тепер не самі лиш чоловіки, а й жінки, мали русалкове волосся і очі такі, що проринав ти в них наскрізь і мовби обсипало тебе навпереміну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора розвеселився, люди підходили й підходили, декотрі щось там несли, у деяких заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогі хутра, хто ніс мед, хто м'ясо - вже й не на міньбу, а щоб почастувати прибульців.
      Купець розкладав свій товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, пропонував, набивав собі ціну.
      - Ну ж бо, маєте тут ромейські паволоки, хоч і самого князя вдягати, не те що ваше полотно, водою мочене, сонцем білене, а тут самої золотої нитки стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножі, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди - ребра розпахують, голову відбатовують за один мах! А тут горіх мушкатний, з самої Гіндії, за пригорщу сім волів дають. Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня треба віддати, а з вас - то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку Далеч не заб'ється, окрім Какори, а Какора - то я! Гей-гоп! А вже перець - то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, І срібла ще ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте!
      Тоді виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку і з-за пояса портів дістав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою шматину, що видавалася ще запацьоренішою тепер. Бо на шматині масною грудкою, завбільшки з кулак, лежав золотий виливок. Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено білої бобрячої шкури, байдуже плямкнув і, помружившись на тихий блиск золота, сказав:
      - Хочеш проміняти?
      Чоловік мовчав, і всі мовчали. Але ще один на такій самій засмальцьованій шматині з другого боку показав Какорі купку різнобарвних камінців, од яких у купця вже й зовсім хижо засвітилися очі. А там одна з жінок, вже престара, з потемнілим лицем і темним посміхом, показала Какорі золоту гривню на руці, зроблену в вигляді тура, що рогами намагається покотити велике золоте яблуко, а задніми ногами таке саме яблуко відштовхує.
      - То що, - пересохлим голосом мовив Какора, - відкриємо міньбу?
      - А нащо міньба? - сказала жінка з золотими яблуками на руці. - Хочеш їсти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що - подаруємо. Та й іди собі. А ми позостанемось.
      - Не годиться так, - суворо сказав Какора. - Звичай скрізь такий, щоб мінятися. Ти мені - я тобі. Маєте золото, коштовні камені. А в мене! - Він знов кинувся розкладати товар, діставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькі іконки на мотузочках і тонких верижках.
      - Що в нас є, те нам і зостанеться, - сказав з гурту один з чоловіків. - А твоє хай тобі.
      - Та нащо ж воно мені! - зчудовано вигукнув Какора.
      - А тобі невтребне, то нам і поготів, - засміявся хтось ззаду. Купець спітнів од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Націдив із бочонка меду, приклався до срібного ковша, глипав своїми бульками на людей, потім довго цмакав, простягнув ківш:
      - Ну, хто хоче?
      Виступив наперед власник золотого виливка, взяв ківш, невміло сьорбнув, захлинувся, потім усе ж таки допив, глянув на своїх.
      - А добре! У нас не таке.
      - Ге-ге! - вдоволено поляпав його по плечу, аж той сів, Какора, - ще й не таке маю. То вріжемо мінькаї Ти мені золото, а я тобі бочонок меду!
      - Та візьми ти його собі, як воно тобі до серця, - просто сказав чоловік і викотив з шматини виливок просто в жменю Какорі, а полотнинку не дав, сховав знов під сорочку.
      - Бери бочонок, - крикнув Какора. - Все бери, що хоч! Вибирай.
      - Да нащо мені? - почухав за вухом чоловік. - Хай он вона попробує твого питва.
      Кивнув на молодицю, в якої з-під полотняної сорочки вибивалися жіночі буйнощі. Какора миттю наповнив ківш, смішним перехильцем підскочив до молодиці, хотів сам напоїти її, але вона відтрутила купцеву волохату руку, приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.