Хмизонос ляснув себе по стегнах.
Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.
- Отроки ви чи біси суть? - промармотів. - А стрельни ще раз. Он у того медовара в чіп од бочонка поцілиш?
Знову проспівала стріла і чорно захиталася в самій середині круглого чопика, на який показав Какора.
- А перехреститися вмієш? - спитав купець Лучука.
- Не вміє він, - відповів за товариша Сивоок.
- А,я вмію, бо бачив, як то роблять, та не хочу.
- Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест і синів своїх дванадцять охрестив, і всіх киян. А ще сказав: «Хто не прийде під нову віру - багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, - ворогом моїм буде».
- Так ми ж не чули, як князь це мовив, - наївно сказав Лучук. Какора засміявся, а хмизонос аж застрибав од веселощів.
- Хлопців для тебе знайшов, Какоро! - закричав до купця. - Маєш мені подарунок піднести за це! А ви, хлопці, світу побачите з Какорою - го-го! Такого світу!
- Идете, чи що? - спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока. Сам не смів вирішувати. Сивоок хитнув головою. Підступив до кола пияків, пильно поглянув на Какору своїми сивими, нестерпними в своїй пронизливості очима, подумав: «Однаково втечемо! Втікати! Втікати! Від усіх!»
А сам ще не відав, куди й нащо втікати, але знав, що то його мета і щоденне призвичаєння, яке почалося з тої ночі, коли було вбито діда Родима.
Але, моя душко, моє латів’ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу.
П. Пікассо
- Сподіваюся, ви пробачите мені цю маленьку містифікацію? - сказав Адальберт Шнурре професорові Отаві, сідаючи коло нього на задньому сидінні попелястого «мерседеса». - Звичайно, якби вас розшукувала військова влада, то все було б інакше. Повірте менії досить швидко примусили б вказати на вас. Для цього є засоби.
- Знаю, - коротко кинув Отава.
- Але вас шукав я, ваш давній опонент і колега, коли хочете. І тому я вигадав увесь цей жарт з лекціями, допустившись у них деяких перекручень ваших думок, але ж це був тільки милий жарт. Окрім того, з огляду на військовий час я змушений був до маскування.
- Це - теж маскування? - спитав Отава, вказуючи на есесівську форму професора Шнурре.
- Коли хочете, до деякої міри так. Хоча тут важать і погляди. Мені, наприклад, відомо, що радянські професори не визнавали університетських мантій, шапочок, всього, що заведено в Європі ще з середніх віків. Я не помиляюся?
- Ні. Ми вважали, що професори такі самі люди, як і решта.
- Розумію вас. Зрозумійте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що весь мій народ зараз - у мундирах. Це наша віра і наші переконання.
- Хіба всі - в есесівських мундирах?
- Не грає ролі. Але, коли хочете, в народі завжди є еліта. В своєму народі ви також належали до неї.
- Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вживаєте форму минулого часу?
Адальберт Шнурре засміявся:
- З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонімності, яка дорівнює небуттю. Професора Гордія Отави немає ні по той бік, ні по цей бік фронту. Там його вважають зрадником і дезертиром, тут вважають безслідно зниклим.
- Звідки ви знаєте, ким мене вважають по той бік фронту?
- Закони ймовірності. Теоретично це легко визначити, а практично так воно й є.
- По-моєму, ви вважали себе теоретиком в інших галузях. Ваша спеціальність - давньохристиянське малярство.
- А також дерев'яна скульптура. - Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. - Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цій галузі. І перший мій обов'язок був - врятувати вас для науки. І я це зробив.
- Мені дякувати?
- Я розумію ваш стан. На вашому місці я теж… Це справді жахливо… Там… Хоч звідти розгортається пречудовий вид на Київ, але… я розумію… Закони військового часу - вони не для науки і не для людей науки. Але, хвала богові, я все-таки зумів витягти вас звідти… Я навмисне молов дурниці, сподіваючись на вашу принциповість. І розрахунок виявився точним: ви не витерпіли.
Професор Отава мовчав.
- Звичайно, все було б набагато простіше, - смачно пожовуючи губами, продовжував Шнурре, - вам тільки треба було прийти до коменданта і назвати своє ім'я. Ніхто не закинув би вам співробітництва з окупантами. Жодної військової таємниці ви нам видати не можете, бо не можете їх знати. Ваші знання нічим прислужитися доблесній армії фюрера не можуть. Ваші інтереси занадто віддалені від сучасності, щоб вам треба було лякатися нас. Ви могли просто лишатися в своєму кабінеті і спокійно писати чергову сторінку своїх спостережень над фресками Софії київської.
- Ви навіть знаєте, що я писав останнім часом?
- Догадуюсь.
- Не можу відплатити вам взаємністю. Ніяк не міг би здогадатися, що ви не тільки професор, а й…
- Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цілком тимчасово. Лише поки ми встановимо в Європі новий лад. А ще точніше: форма моя цілком умовна для мене, бо я не перестаю займатися своєю науковою роботою. Уніформа в даному випадку просто сприяє моїм зайняттям. Так, так, саме сприяє.
- Куди ви мене везете? - перепинив йому вирозумлювання професор Отава, сповнюючись дедалі більшим неспокоєм, бо машина, поволі проїхавши нескінченну низку вулиць від Мельникова і до Велико-Житомирської, повернула на Богданову площу, з одного боку якої мовчазно стояла Софія, а з другого ще й досі курілися руїни будинків, швидко вимчала їх на Во-лодимирську, пронесла повз Золоті ворота, повз оперу, військові регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого «мерседеса», він набирав більшого й більшого розгону, он уже правобіч видно червоні колони університету, а в мокрому, задощеному парку - сумну постать Кобзаря в оточенні багряного листя; далі професорові Отаві не треба було й дивитися, серед найтемнішої ночі, з заплющеними чи зав'язаними очима, в лихоманці чи навіть вмираючи, він би показав на свій будинок, на будинок, у якому народився, звідки малюком ходив гратися в садочок, що став потім Шевченковим парком, звідки пішов до школи й до університету, і на перші побачення, і на перші гулі, і на найбільші щастя й найтяжчі нещастя виходив він з цього будинку, з квартири на третьому поверсі, великої професорської квартири з багатьма кімнатами, які всі загачені були книжками, вічно забиті книжками, стародруками, унікатами, раритетами, літописами, цінними рукописами, пергаментами, берестяними грамотами і ще бог відає чим. Той будинок споруджував якийсь київський інженер, який пробував змагатися з відомим київським архітектором Городецьким, що иавибудовував по всьому місту чимало химер, стилізуючись то під готику, то під барокко, а то під модерн. А цей інженер, неспромо: хотів надати будинкові якихось оригінальних рис зовні, вирішив бити на ефект внутрішній - вигадав неймовірний, схожий на храмову наву вестибюль, прикрасив його мармуром і мозаїкою, поклав на сходи різноколірний мармур, а в велетенських розетах, що мали правити за вікна, поставив яскраві вітражі на теми Української історії. Цим і обмежилася інженерова фантазія. Помешкання в цьому будинку не відзначалися нічим, окрім ординарного несмаку, були великі, неоковирні, кімнати тяглися довгими ковбасами, переходили одна в одну без видимої потреби, а тим більше гармонії, в довгих вузьких коридорах тоді
було розминутися двом людям, вікна були високі, але вузькі, не просвічували великих кімнат, там завжди панував півморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сиділося й думзлося. Вони добрі були для схимників і вчених, але аж ніяк не надавалися для екзистенції людям простим, не пасували дозвичок, темпераментів і уподобань.
Може, саме через помешкання й у родинному житті професора Отави не все склалося… Але менше з цим. Не про це думав нині Гордій Отава, стривожено спостерігаючи,як чужа машина, з чужим чоловіком, що вперто називає сббе колегою, невтримно наближається до такого знайомого, такого єдиного на всім світі, такого жаданого і водночас чимось відлякуючого тепер будинку.
- Куди ви мене везете? - знов повторив своє запитання професор Отава, і цього разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсім гаразд орієнтувався в київських вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони до високого, прикрашеного готичними розетами й смішними різьбленими башточками будинку, з спокійною доброзичливістю промовив:
- Звичайно ж, до вас додому, колего Отава.
- Звідки ви знаєте, де мій дім? - зробив останню спробу оборонятися Отава, хоч «мерседес» уже зупинився коло самого
входу до будинку, і не було рації далі вдавати зневіру в поінформованість професора-завойовника.
- Ах, дорогий колего, - засміявся Шнурре,- це ж так просто! Я ще заздалегідь дав вашу домашню адресу командуванню наших передових частин, які мали вступити до Києва. Будь-що хотів зробити вам бодай маленьку прислгу, захистити вас, ваше житло, ваш спокій. На жаль, вас ми не встигли захистити, але ваше житло, всі ваші книги, все ваше - воно неторкане!
Він промовив ці слова урочисто-піднесеним тоном, але Гордій Отава легко вчув у голосі Шнурре і нотки вміло приховуваного розчарування. А може, йому просто здалося, може, професор Шнурре справді дбав тільки про те, щоб захіистити свого колегу, відплатити професорською порядністю своєму сталому опонентові й заочному знайомому? І все те, що він, Гордій Отава, знищив місяць тому, не становило для Шнурре ані цікавості, ані тим більше предмета пошукувань?
- Прошу. - Шнурре ввічливо пропускав Отаву вперед. Отава на мить пристанув, згадавши, що хазяїн повинен іти позаду гостя, але відразу ж схаменувся, -хто тут хазяїн і хто гість - не розбереш. До того ж якщо Шнурре й вважати гостем, то аж ніяк не бажаним і не званим. Хазяїном перевдягненого в есесівця професора звати теж зовсім не випадало, тому професор Отава не став розводити церемоній і, мовби не помічаючи Адальберта Шнурре і його простягненої в супроводі руки, швидко перестрибнув ті кілька східців, що вели до входу, опинився в такому знайомому храмово-вітражному вестибюлі, твердо побрався по сходах.
Адальберт Шнурре намагався дотримати кроку Гордієві Отаві, але все ж таки ледь відставав, а на площадці другого поверху перед дверима помешкання академіка Писаренка зупинився і сказав у спину Отаві, не сподіваючись, що той затримається чи бодай обернеться:
- Не буду вам сьогодні заважати. Відпочиньте після цього жаху. Там ви знайдете все потрібне. Я повинен був десь жити, тому зупинився в цьому помешканні, власник якого… гм… втік, здається…
- Евакуювався, - не обертаючись, кинув Отава.
Він підійшов до дверей свого помешкання. Високі, наче монастирські, дубові двері. Немудре різьблення. Тільки тепер помітив. Якісь кручені стовпчики, примітивні площини. Жодного натяку на будь-який стиль. І латунна табличка з закрутистим написом: «Професор Отава». Марнота і сміхота! І ці двері, і ця табличка, і цей напис, а надто ж - його становище. А все тому, що не зміг він отак просто виїхати, тобто евакуюватися, вірніше - не зумів. Ніколи нічого не вмів.
Стукнув у двері коротко і боязливо. Ждав терпляче, майже без надії. І в добрі часи тут відчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кілька разів, поки дочується глухувата баба Галя. А тепер там хіба що автоматники, яким доручено його пильнувати.
Але ще не встиг він перебрати всіх своїх похмурих припущень, як двері відтулилися на ту відстань, на яку дозволяла довжина ланцюжка, крізь щілину блиснуло темне око, довго недовірливо вдивлялося в несхоже професорове обличчя, потім зникло, ще раз майнуло в щілині, почулося «Ой боже ж мій!», загримів ланцюжок, двері нечутно розчинилися, міцні руки баби Галі миттю всмикнули Гордія Отаву в передпокій, знову загриміли засуви, і лише тоді баба Галя сплеснула в долоні.
- Ви чи не ви, Гордію Всеволодовичу?
- Я.
- Та як же ж ви? Втекли?
- Здається, ще не втік.
- То тікайте ж, бо тут уже ходять, ходять, та питають, та нишпорять. Все їм чогось треба. Один тут - так прямо в кабінеті й спить. Все перерив. Правда, не взяв нічого. Ну, а я в вікно виглядаю. Думаю: побачу вас - гукну, щоб утікали. І Бориса послала, щоб шукав. Казав - знайшов. Лучче б воно й не було такого!
- А Борис - він же в тітки мав бути?
- Де там. Прибіг у той день, як вас забрали. І не вдень, а вночі. Як уже й пробрався…
- А ви тут як, бабо Галю?
- Що?. Я? Та й не кажіть! А вам лучче втікати! Он я вам швиденько дам попоїсти, та перевдягніться, бо хіба ж ото можна так. Професор… Ой боже ж мій!… А ці сюди пруть, пруть, харчі всякі, консерви, мурмелади, шоколади… І той, що в кабінеті…
- Шнурре?
- Бісяка ж його знає. Звуть його якось шур-бур-фюр… І не вимовиш… Такий наче вєжливий, а воно ж видно: хвашисті Я вже їх перебачила на своєму віку! В дев'ятнадцятому такі-сякі в Києві були… Лучче тікайте, Гордію Всеволодовичу!
- Нікуди я не втечу. Привезли вони мене з табору.
- Вони? - Баба Галя знов сплеснула в долоні. - Це вже щось замишляють! А ви ж?
- А я, бабо Галю, місяць не спав, не їв, не вмивався і, здається, й дихати забув як…
- Та все ж є! От тільки тікати вам треба!
- Це я знаю.
За півгодини сидів у ванні з теплою водою, яку встигла якимось чудом нагріти баба Галя, і думав над отим простим і таким виразним словом «утікати»…
Коли почалася війна, ніхто й у гадці не мав кудись там утікати. Хіба що найбільші боягузи. Але таких були одиниці. Всі лишалися на місці, навіть під ворожими бомбами, навіть тоді, коли Інформбюро стало перелічувати назви нових та нових міст, полишених фашистові.
Але фашистські армії розпанахували залізними зміями танкових колон дедалі більші простори нашої землі, і тоді якось непомітно, так ніби воно завжди жило в побуті, мільйонноусто залунало слово «евакуація». Не вивезення, не перевезення, не рятування, не втеча, зрештою, а евакуація - чуже, якесь заспокійливе, дуже мудре слово.
Евакуювали і наукових працівників. Передовсім тих, у кого було цінне наукове обладнання, себто техніків. Гуманітарії ходили по академічних коридорах, ловили за руки й за поли метких молодиків, які перебрали на себе весь клопіт по евакуюванню, але слова в ці дні важили мало, авторитети, наукові звання-ще менше. Надто ж коли ти попадав у число «нетранспортабельних» учених. Саме такими і виявилися академік Писаренко і професор Отава. У академіка була величезна бібліотека україністики, чи не найбагатша в країні, а в Отави, окрім великої кількості стародруків і унікатів, була ще велика колекція староруських ікон, яку він хотів будь-що врятувати.
Кінчилося тим, що до академіка Писаренка заскочив на машині з фронту його син майор, вилаяв батька, силоміць посадовив його до машини, зібрав старому в одну валізку найне-обхідніші речі і гайда на Харків, поки ще була змога прорватися.
Все вирішилося одної червневої ночі, коли він як член загону самооборони разом з своїм Борькою, од якого несила було відчепитися, опинився на покрівлі свого височенного будинку, опинився несамохіть, закинутий туди безглуздою потребою військового часу, боязко тупцявся на похилості покрівлі, піднесений над стривоженим Києвом, невміло поправляв широку лямку новенького протигаза, навіщось пересипав у долонях пісок з великого ящика, наготовлений для гасіння запалювальних бомб. Його оточували реальні речі, коло нього був син, який витанцьовував од дитячої нетерплячки, прагнучи врешті побачити, як «прилетить отой фашистюра і як наші його зіб'ють», але Гордій Отава ніяк не міг увійти в світ цих реаліїв, здавалося йому це якоюсь забавкою, лихим жартом і над ним самим, і над його містом, і над усім народом.
А потім сталося. З далекого темного далеку полинуло на Київ уривчасте гудіння, наближалося, набирало на силі, пливло хвилями, які грізно билися в будинки, і від того, здавалося, все починало згойдуватися, повільно й зловісно згойдуватися, надто ж відчували це ті, хто був піднятий високо над землею, хто безсило метався на темних покрівлях, метався між відрами з водою і ящиками з піском - цими найпримітивнішими знаряддями боротьби з найхимернішими винаходами людського розуму, які напливали ближче й ближче в гудінні фашистських літаків.
Ударили зенітки, полохливо й поквапливо, зенітні прожектори в німотній панічності обмацували небо містично-блідими променями, проревіли назустріч фашистам наші яструбки, потім на кінці одного з прожекторних променів зблиснув білий хрест ворожого літака, і вся земля закричала: «Бий його! Он він!», але фашист зірвався з променя, потонув у пітьмі, а натомість, пересилюючи гудіння моторів, вибухи зенітних набоїв, бубоніння кулеметів, лемент переляканих людей, небо завило, заревло, і те виття тривало так довго і було таке жахливе, що вже від нього самого можна було вмерти, не діждавшись, що ж настане потім.
А далі грякнуло червоно-чорним в одному місці, в другому, в третьому, і коло самих ніг у професора Отави теж щось грякнуло й розблисло пекельним вогнем, таким нестерпно-палючим, що професор від розгубленості вхопив відро води і бурхнув у саму середину вогню, від чого все загорілося ще дужче, заслоняючи від Отави весь світ, і з того боку вогню прокричав до нього Борис: «Батьку! Пісок!» Схаменувшись, Отава став сипати на бомбу пісок, сипав пригорщами, піску було мало, нічого не міг вдіяти з вогнем, сипав у цілковитій безнадії, аж поки побачив прихилену до ящика лопату, і вхопив її, і жадібно гребнув нею піску… Він сипав ще й тоді, коли вже бомба загасла, сипав, хоч Борис, злякавшись за батька, торсав того і кричав, що вже годі. Отаві ввижалося, що горить увесь Київ, палають нові й старі будівлі, тисячолітні собори, самі київські гори пойнялися незгасним вогнем… І коли Борис усе-таки видер з батькових рук лопату, той зчудовано поглянув у високу темряву, пробурмотів:
- Що? Вже? Не може бути!
Вдень він побіг по місту. Найперше - до Софії. Звідти вивозили архіви. Вешталися заклопотані люди, гуділи машини. Але професора Отаву цікавило не те. Пісок. Ящики з піском. Мішки з піском. Знайшов якогось чоловіка, що зголосився відповідальним. Той водив професора в найдальші закапелки під куполами, показував: ось тут і тут, і ще й тут. Отава метнувся до Лаври. Успенський собор, церква на Берестові, трапезна, надворітня церква. Чи їх бережуть? Чи достатньо там людей, а головне - піску! Пісок, пісок!…
Він зумів роздобути десь машину. Знайшов саперного капітана, який народився у Владимир!, все життя мріяв попасти до Києва, побачити його собори, Дніпро, Либідь. Бо князь Мономах, засновуючи Владимир, прагнув перенести в те північне руське місто дух південного Києва. І річку у Владимирі назвав Либіддю, і пагорби для поселень і соборів вибрав схожі, і собори намагався вибудувати, як у Києві. Капітан, порушуючи закони військового часу, виділив для Отави тритонку, і несамовитий професор метався по Києву, звозячи мішки з піском до Лаври. Потім хтось із знайомих сказав йому, що з Софії архів уже вивезли і тепер собор кинуто напризволяще. Він метнувся. туди. Там справді вже не було людей, а піску видалося йому вкрай мало, просто мізерія. Та капітан далі не міг помагати дивакові професорові, його частина мала просуватися кудись далі («змінювати дислокацію», - пояснив він), лишити Отаві тритонку, попри всю свою закоханість у Київ, капітан-владимирівець (русявий красень з блакитними очима) не міг - інакше-бо йому загрожував трибунал, - тоді професор купив на Євбазі (де тоді можна було придбати будь-що) коняку з селянським возом, віддав за неї шалені гроші, всі свої довоєнні заощадження без вагання віддав неголеному невмиваці, який почував себе паном тільки тому, що мав коняку (може, навіть украв її), тоді як ніхто більше не міг і мріяти про такий скарб, бо коняка - то був засіб пересування, то був транспорт, то була змога рухатися, втекти, в'рятуватися.
Але ж Отава й у гадці не.мав утікати чи рятуватися. Він гасав по Києву на своєму возі і знай збирав мішки з піском та возив їх до Софії, він виканючував пісок, іноді просто прибирав, де погано лежало, а то й крав, пам'ятаючи, що в святому ділі всі засоби дозволені, незабаром його знали в усьому місті і називали «професор з конякою» або ж: «Отой професор, що пісок краде».
Коняку в нього реквізували. Ще й пригрозили, коли він розкричався про антипатріотизм і варварство майора, який допустився такого насильства над професором.
В Святошині, Голосіївському лісі київські ополченці готував лися до захисту міста на крайній випадок. Для Отави крайній випадок уже настав. Він спробував записатися в ополченці. Але натрапив на якогось аж надто спокійного командира, який порадив професорові евакуюватися, поки є час.
- Такими людьми не маємо права рискувати, - сказав він.
В академії Отаві пояснили, що він пропустив свою чергу.
- Та мені самому байдуже, - розгублено мовив Отава, - аби лиш мого хлопця якось… Та ще ікони… У мене велика колекція… Це ж цінність.
Хтось порадив Отаві податися на товарну станцію, звідки відправлялися ешелони. Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися.
Професор з малим Борисом, якого міцно тримав за руку, півдня штовхався серед панічної нерозбернхи, яка панувала на товарній станції, нікого не міг знайти, ніхто йому нічого не міг не те що пообіцяти, а навіть порадити. Всі розмови, які він затівав з тим чи іншим порізно відповідальним чоловіком, приблизно були такі:
- Товаришу, нема часу. Кажіть конкретно: що вам треба?
- Ну, хоча б вагон.
- Вагон?
- Так. Всього один.
- Один вагон? Цілий вагон?
- Ну, хоча б отой, невеличкий, двовісний.
- Невеличкий! Це він називає - невеличкий!
- У мене колекція. Цінність. Державної ваги.
- Люди - от наша найбільша цінність. У мене місця в вагоні бодай для одного чоловіка нема! Ясно?
Отава знов метнувся до академії, але там уже все закінчувалося, хто поїхав, а хто лишився, в кабінетах не було вже енергійних молодиків, підлогу в коридорах встеляли непотрібні папери, які неприємно шурхотіли під ногами. Професорові попався молодий науковий співробітник Бузина, радісно вхопив Отаву за лікоть, - Товаришу професор, а я вас шукаю! Відправляю інститутські сейфи. Треба, щоб ви здали всі літописи й літературу, яка є лише в одному примірнику.
- Я вже це здав. - Отаві не дуже хотілося мати справу з Бузиною. - І ви прекрасно про це знаєте,
- Так, так, але я думав…
- Не помічав за вами цієї здатності давніше.
- Я хотів допомогти вам, товаришу професор.
- І так допомогли, що я нічого не можу… евакуювати…, Покинути все ворогові?
- Що вдієш? - Бузина розвів руками. - Ми повинні рятувати найцінніше.
- А хто це визначає?
- Ну… всі ми…
- Наприклад, ви їдете коло сейфів… А чи е місце хоча б для мене?
- Я не… я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути…
- Повинне? Дякую вам!
Отава вклонявся і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився - і сам не знав. Ще кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не можеі Він не така цінність, як Бузина!
Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. «Й ненавидим мы, и любим мы случайно». Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так і заявила: «Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!…» Тільки й зміг, що випросити у неї сина.
А Бузина - що Бузина? Так і жив би собі в своїй непомітності, може, ще й добрим чоловіком уважався, але сталася подія, що показала в Бузині нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькі до відрази.
Отавин колега професор Паливода підготував до видання великий кольоровий альбом з софійськими і михайлівськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навіть за кордоном, здається, обіцяли повезти його на всесвітню виставку в Нью-Йорк. Передмова і коментар до альбома друкувалися шістьма мовами. Подія!
Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарів, десь зник. Згодом в інституті було пояснено, що професор Паливода - ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керівників інституту.
- Що ж будемо робити, товаришу професор? - спитав він.
- Не розумію, - обережно промовив Отава.
- Альбом цей ваш… ці… як їх?… Мозаїки…
Отава якось не міг відразу зв'язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що не кажи, а відстань у часі - неймовірна: мозаїки робилися в одинадцятому столітті, а професора Паливоди не стало в двадцятому.
- Мозаїки наші унікальні, - цілком щиро сказав Отава.
Молодий керівник в душі подивувався професоровій наївності, але не виказував цього.
- Це я знаю, - так само стурбовано мовив він. - Але ж цей… як його?… Паливода… Підвів він нас… Не тією людиною виявився…
- Вчений він був бездоганний! - твердо сказав Отава.
- А я хіба що? - подивувався молодий керівник. - Я теж нічого як про вченого. Але, як сказав поет: «Ученым можешь ты не быть, а гражданином быть обязан».
Отава знизав плечима. Цитата була не зовсім точна, але яке це, зрештою, мало значення?
- Так що ж ми будемо робити з цими… як їх?… з мозаїками? - знову затяг своєї молодик.
- Треба видавати! - В цьому Отава не мав жодного сумніву.
- А я хіба кажу - не видавати? Не можна не видавати! Всі вже знають. Вже тираж готовий.
- То в чому ж справа? - Отава вдавав, що ніяк не збагне, до чого хилить його співрозмовник.
- А Паливода! - схопився той і пробігся по кабінету. Отава мовчав, і керівникові сподобалася його злякана мовчанка.
- Я розумію, що ви теж цього не хочете. Бо ви - чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, і от є така думка, - він пильно подивився на Отаву, - запропонувати вам, щоб ви підписали передмову і коментар до цих… як їх?… мозаїк, значить, замість Паливоди… Ви відомий спеціаліст, вас скрізь знають. Та ще й, - він засміявся наївно, по-парубочому, - і прізвища ж у вас козацькі: Отава, Паливода…
- Ні, я не можу цього зробити, - підвівся Отава.
- Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокійно подумайте…
- Ні! - Отава вже йшов до дверей.
- Але ж, товаришу професор…
- Ніколи! Я тільки вчений. Моя спеціальність - стародавнє мистецтво.
- Але ми з вами…
- Я не можу продовжувати цієї розмови. - Отава вже тримався за дверну ручку.
- Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?
- Не знаю. Не можу вам бути корисний.
А за два дні до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорі він влип очима в розвішані на високих, помальованих начорно стінах ікони, в захваті вибухнув:
- Товаришу професор, я схиляюся перед вами!
- Ну навіщо аж такі суперлятиви? - зніяковів Отава, незвичний ні до висловлювання, ні до слухання неприхованих компліментів.
- Але ж таке багатство! - розливався в своєму захваті Бузина. - А це чорне тло! Це ж просто чудо.
Отава сам вигадав чорне тло для ікон у коридорі, здається, саме цим остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось існувати в музеї, але вже в чорноті могили - аж ніяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, і в Отави мимоволі закралася симпатія до молодого науковця. Він глянув на нього пильніше і помітив, що той має досить показну зовнішність. Високий, міцно збудований, майже атлет, густе чорве волосся, що йому позаздрили б усі оті лисіючі і геть лисі, великі виразні очі, мов на фресці. Щоб якось виявити свою прихильність до гостя. Отава спробував пожартувати:
- У нас збігаються смаки, колего. Чи не тому, що наші прізвища мають у собі якусь спільноту. Вони - рослинного походження.
- Справді, - зрадів Бузина. - А от у нас у класі, коли я вчився в школі, було повно прізвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко, Заєць, Вовк, Бик.
- Очевидно, все-таки рослинного походження - найдавніші, - висловив припущення професор.
- А так, - згодився Бузина, - а вже тваринного - це друга черга.
- І вже тільки потому маємо прізвища, похідні від професій: гончар, швець, стельмах, міняйло, кравець, коваль, лупій, орач. Між іншим, за цим принципом надавано згодом повторні імена християнським святим. Ілля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно рідкісну ікону з зображенням Іллі-пустельника. Зверніть увагу на тло. Чи ви бачили ікону, написану мовби не на липовій дошці, а на старій слоновій кістці? Гляньте. Цілковита ілюзія зжовклої слонової кістки. І цей тон зберігся неза-тьмарений з одинадцятого століття. Ви можете уявити?
- Очевидно, ікона була вкрита пізнішими записами? - висловив здогад Бузина.
- Вісім шарів оліфи! - вигукнув професор. - Я зняв їх один за одним сам, не довіряючи жодному реставраторові.
- Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столітті. І те, що колись здавалося злом і варварством, тепер обернулося на користь,- вголос міркував Бузина.
Професор подивився на молодого науковця ще з більшою симпатією. Здається, він зовсім не такий і безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбирається в іконах. Вже тільки за це йому все може пробачитися.
- Навіть Пушкін, - вже й зовсім розійшовся Бузина, - навіть Пушкін! Пам'ятаєте: «Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит…» Не зрозумів великий російський поет.
Бо що робив художник-варвар? Він покривав оліфою стару ікону, щоб уберегти її від псування. А оліфа через якихось там і вісімсот років темніла, і вже новий «художник-варвар» замальовував цю потемнілу ікону своїм сюжетом і теж покривав його оліфою. І так під отими темними напластуваннями жила собі древня ікона, поки такий чарівник, як ви, Гордію Всеволодовичу, не визволили її, не показали світові.
- А тепер я покажу вам і зовсім неймовірну річ, - таємниче сказав Отава, - зображення поганського дохристиянського бога на пластині, зробленій з турячих рогів. Чули ви коли-небудь про таке?
