Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за його власні заслуги й високі якості, а за те, що схаменувся по смерті от-цевій і виказує повсякдень шанування князеві Володимиру, якого Ларивон любив безмірно, бо покійний князь підняв Ларивона з найнижчого низу, спорядив власним коштом у ромей-ські землі, навчив усього, поставив у своїй дворовій церкві на Берестах - хіба ж мало було, щоб молити довічно бога за князя Володимира?
      Так і ділив свої турботи й дозвілля поміж справами духу з Ларивоном спільно і потаємними справами державними, якими звірявся лиш з Ситником. І Ситник неоціненну прислугу робив князеві.
      Малий князь Володимир занедужав, Ірина побоялася вирушати з ним у дорогу до далекого Києва, а що Ярослав квапився туди на освячення Вишгородського храму, ставленого в пам'ять убієнним безвинно Борисові й Глібу, то вирішено було, що княгиня позостанеться на довший час у Новгороді, аж поки князь прийде за нею знов. У Новгороді Ситник не мовив нічого, а в Києві, в одну з нічних сходок своїх з князем, сказав:
      - Прознав я дещо про Шуйцю-ігуменю.
      - Хто просив? - Ярослав не дозволяв Ситникові втручатися в справи княжі, родинні й особисті, боярин знав це і дотримувався заборони, але тепер чомусь порушив.- Що там нанюшив?
      - Дочку має.
      - Що?
      - Дочку має, - Ситник, видно, боявся казати далі, та Ярослав і не хотів од нього більше чути нічого.
      - Іди собі, - сказав неласкаве.
      Ситник вислизнув з горниці, а князь гірко всміхнувся: і ця таїться від нього. Стала між ними держава - і вже нема ні тих ночей у задощеному лісі, ні темного нуртування крові, ні світіння її духмяного тіла. Дочка… Чия? Де? Напевно ж, його дочка. Перша. Ще до Володимира. Але чому ж промовчала? Ні тоді, ні цього разу, коли не збоявся й Ірини в Новгороді, подався в Задалля, мовби оглянути околиці, а сам знов прибився до жіночого монастиря, до ігумені Марії-Шуйці, і здавалося їм тоді, що все оживає знов, усе повертається, стають вони молодшими і чистими в своїй близькості, так ніби нічого й не сталося за цей час. І промовчала. Нічого не сказала. Навіть натяку не було. А він квапився, не мав часу на розпитування, не мав тепер часу ні на що. Не вільний був ані в своєму часі, ані в діяннях. Та й хто вільний? Навіть бог - всеблагий і всемогутній - може бути самим тільки богом і ніким іншим, отже, й він обмежений у своїх діях,- то' яка ж мова про князя?
      Поки Ярослав був у Києві, племінник його Брячислав вирвався зненацька з свого Полоцька, пішов на Новгород, взяв його, пограбував, захопив у полон княгиню Ірину з сином Володимиром, так немов судилося їй повсякчас бути жертвою наїздців, і мерщій утік до свого родового гнізда. Але Ярослав мав тепер під рукою Ситника, а в Ситника були скрізь вірні люди; він одержував вісті без прогайки, минулися часи, коли князь дізнавався про все в свинячий голос; ще Брячислав мишкував у Новгороді, а Ярослав, узявши військо таке, що тисячами лічити не було чого, швидким ходом пішов йому на-впереріз і наздогнав зрадливого племінника на річці Судомир, розбив у короткім бою, примусив заключити союз, сказав:
      - Будь зі мною един. Не караю тебе тільки в пам'ять моєї матері, а твоєї баби княгині Рогніди. Але це вже востаннє. Затям.
      Був у Новгороді, був у Шуйці, вчинив їй допит за дочку, але не довідався нічого.
      - Не слухай брехень, княже, - сказала Шуйця,
      - А коли то така брехня, що в ній міститься правда?
      - Однаково не слухай, бо далеко заведуть тебе намови. Знов їхав од неї ні з чим, завжди їхав од неї так, лишалося щось у ній таке, чого не візьмеш, тягло потім його до неї ще й ще, якийсь бісівський приворіт був у цій молодій жінці, господи, господи…
      Старший брат Мстислав сидів до часу в своїй далекій Тму-таракані спокійно. Саме тоді, як між Ярославом і Святополком вибухла сутичка за київський стіл, Мстислав разом з ромей-ським військом пішов на хозарів, які докучали і йому, і роме-ям; імператори константинопольські називали його Твоє Вели-кородство, слали щоразу коштовні дарунки: прикрашені перлами золоті хрести, золоті скриньки з священними мощами, сардонікові чаші й кришталеві кубки, прикрашені дорогою емаллю астропелеки, для князевого одягу, барвисті влатії й готові шати з царських комір. Мстислав мав норов веселий, за-біяцький, сам часто ходив на своїх сусідів, посилав своїх воїв на службу до ромейських імператорів - мовляв, здобудете собі слави й багатств, а князеві вашому теж дещицю. Коли в Південній Італії спалахнуло велике повстання на чолі з багатим купцем Мелесом, то на подавления повсталих під руку візантійському катепану Василію Аргіросу дав кількасот своїх воїв і Мстислав; Мелес був розбитий, і вже б, певно, й кінець з тим повстанням, якби не новий германський імператор Генріх та не римський папа, поставлений Генріхом, Бенедикт Восьмий. Знов одродилася повстанча армія, пішла на візантійські твердині, захопила більшу частину Апулії. Імператор Василій довершував розгром Болгарського царства, війська в нього було обмаль, тому знов прибули посли до Мстислава, і ще одна його дружина помандрувала за море і влилася в військо катепана Василія Бойоаннеса. Діялося це саме того року, коли Ярослав пішов на Брест, сподіваючись на свою угоду з імператором Генріхом. А в Генріха був клопіт і з Болеславом і не менший - з Італією. Він був переконаний, що Італія повинна вся належати до його корони. З тою землею в нього багато було пов'язано. Вінчався там у Павії залізною короною на імператора. Там же, в Павії, напали на нього забіяцькі італійці, рятуючись, він вистрибнув з вікна палацу і пошкодив ногу. Його прозвано відтоді Генріхом Калікою, не злюбив Італії, але й віддавати нікому не збирався. Тепер, вважаючи, що Київський князь послав своїх воїв на підкрепу ворожих йому ромеїв до Італії, Генріх не тільки покинув Ярослава самого, а ще й пристав до Болеслава в його безчесному поході на Київ. Не знав імператор германський, що то воїни Мстиславові, бо Руська земля велика і важко в ній добрати ладу.
      І ось поки Ярослав у трудах і крові здобував престол, Мстислав збирав золото, пирував у невідомій далечі, схильний до гніву і любовних розваг, самозаконний володар Тмутаракані, до якої, здається, не дотягнувся й сам князь Володимир, а Ярослав поки що й у гадці не мав упокорювати брата старшого так само, як і молодшого Судислава, що тишком-нишком сидів у своєму Пскові.
      Та ось уповз у нічну княжу горницю Ситник, мовчки подав Ярославові звоєць березової кори, відступив у темнощі.
      - Що то? - поспитав Ярослав, наставляючи звоєць під світло свічки.
      - Грамотка від Коснятина.
      - Що-о? Як то - від Коснятина?
      - Не знаю. Перехопив на путі.
      - Де?
      - На Волзі.
      - Довгі руки маєш. Кому грамотка?
      - Князеві Мстиславу.
      - Читав?
      - Розібрав, хоч і важко.
      - Ніяк не навчишся.
      - Важко.
      - Що писано?
      - Прочитай, князю.
      Ярослав розгорнув бересту. Впізнав тверду руку Коснятинову. Сидіння в порубі на хлібі й воді ще не забрало, бач, сил. Літери були круглі, великі, складалися в безжальні слова:
      «Розправився Ярослав з братією. Добереться й до тебе. Чого сидиш, князю?»
      Не став дочитувати, глянув на Ситника.
      - Що порадиш?
      Той м'явся-терся.
      - Кажи.
      - Князю, - майже жалібно мовив Ситник, - нащо питаєш, коли завжди робиш по-своєму?
      - Хіба? - здивувався князь. - А мені здавалося, що ти підказуєш.
      - Тільки Ларивон спроможен на таке. його слухаєш.
      - Не Ларивона - бога, - суворо промовив Ярослав, - що ж до Коснятина, то хай спробує спростувати содіяне чудо-творінням…
      - Яким же? - швидко спитав Ситник."
      - Не знаю. Тобі знати.
      - Розпеченим залізом? - так само швидко поспитав боярин.
      - Не знаю.
      - Коснятин багатий чоловік, - зітхнув Ситний - підкупив, мабуть, усіх у Ростові. Кому вірити?
      - Хвалився ж своїми людьми!
      - Хто встоїть перед пінязем? - знову зітхнув Ситник.
      - Переведи його деінде, - сказав князь, - ще. далі. В Муром.
      - Ага, так.
      Страшне то було діло: князювання над усією землею. Скільки розбив він ворогів, скільки відбудував городів і церков, скільки разів одкривав житниці княжі для голодних, навчав темних, водив праведні суди, карав здирців, але ніхто цього не помічав, не співано про нього пісень, як про князя Володимира, не виходили в нього такі пишні учти, як у отця-небіжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне, але не знав що, мучився в думках, у безсонні, відчував, як старіє не роками, а днями, ще відчував, ніби не мудрішає, а поступово ніби дуріє; як став князювати, так почав боротися з власною глупотою, яка, відчував це виразно, наповзала на нього, мов чорна ніч на сліпуючого або вода на того, хто не вміє плавати.,0так стоїш і розпихаєш руками дві водяні стіни. Зступляться - згинув. Не даси їм зімкнутися над тобою - лишишся людиною мудрою.
      Лежала постійно на підставці в Ярослава подарована йому Коснятином у день шлюбу грецька книга Святого письма з коштовними емальованими закладками; розгорнув книгу князь десь згодом, аж тоді, як уже сів уперше на київськім столі, яемало подивувався тому, що закладки зроблено було Коснятином на тих місцях «Книги царів», де йшлося про царя Соломона,- чи то навмисне зробив Коснятин, чи випадково вийшло, бо ж, здається, не вмів той по-грецькому. Тоді перечитував кількаразово уподобані слова: «Тож дай слузі свойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добром і лихом; бо хто ж зможе правити сим величезним народом?»
      Але чим далі, тим більше знаходив відповідних слів до подій, які відбувалися навколо нього, відбувалися з ним самим і його князюванням, і все те в місцях, означених закладками Коснятиновими, так немов то зробмв і не він, а вища воля вказала, куди покласти здоблені емаллю платівки.
      Про Анастаса Корсунянина, єпископа київського, який оддав усі багатства церкви Богородиці Болеславові, вітав прихід польського владці до Києва, втік потім з ним, коли ж попросився назад, то Ярослав не пустив його до Києва, і той умер на чужині: «Священикові ж Абіятарові повелів цар: іди ув Анот, свій хутір, бо й ти заробив смерть. Та сьогодні тебе не страчу, бо ти носив скриню господню перед моїм отцем Давидом, і все, що витерпів отець мій, терпів і ти з ним».
      Поставити на місце Абіятара Анастаса, а на місце царя Давида - князя Володимира - і все збігається.
      Про Святополка:
      «І рече йому цар: зроби так, як він промовив: убий його й поховай, щоб зняти з мене й моєї родини кров, що Иоаб пролив безвинно. І нехай господь оберне кров його на його голову, бо він убив двох таких, що були безвинні й лучші його…»
      Иоаб - то Святополк, а два безвинно вбиті - Борис і Гліб. Збігається.
      Про Брячислава:
      “Коли ж ізвідси вийдеш, хоч би поза потік Кедров, так зараз-знай се - мусиш умертщ кров же твоя впаде на твою голову».
      На Судомирі так і сказано було Брячиславу. Збігається.
      Про самого Коснятина:
      «Так певно, як живе господь, що укріпив мене й посадив на престолі батька мого Давида, та по своїй обіцянці устроїв мені дом: сьогодні буде страчений Адонія. І дав цар Соломон наказ Банеї, і вбив його той, і вмер він».
      Адонія - Коснятии. Банея ж - боярин Ситник. Збігається.
      І ще безліч разів, як і в Соломона: «І повелів цар Банеї; він вийшов і стратив його, н тон умер».
      Де взявся Ситник? І нащо він? Чи послухатися слід було княгиню в її гидливості до пітливого боярина?
      Сказано князеві, що з Деревлянської землі вийшов старий волхв. Мав на собі шмат берестяної корн, щоб прикрити сором, та на плечах вовчу шкіру для підстилки, годувався даровизною, мав тоболи, повні берестяних збитків, у яких записано слова великі і жахаючі. Гине вся дідизна, палиться, топчеться, сходить кадильним димом під хмари, а на землі не лишається нічого, земля стоїть гола й обдерта, погинули давні боги, а які й лишилися, то підривають їх у пущах дики, шмагають дощі. Переповісти все казане святим ие надавалося. Треба було чути від нього. Він ішов понад ріками з диких пущ, брався на Чернігів, огинав Київ здалеку, мовби ловив його у зашморг своїх намов, люди звідусюди стікалися слухати святого. Земля Деревлянська споконвіку насилала з своїх потаємних лісів усілякі чуда, але це було чи не найбільше.
      Між людьми пішов поговір, що волх - святий. Упокорював лютих звірів так, що хвости їм закручувалися собачим бубликом, а голови лагідніли, мов у жінок. Мав коло себе отрока велемудрого, який потверджував усі слова старого волхва.
      Літо стояло палюче, горіли ліси, трави, спалахували села й городи. З'явилися знамення ва небі. Насувалося, по всьому видно, лихо.
      Ситник довго крутився, поки наважився доповісти князеві про святого чоловіка.
      - Святий? - князь навіть не здивувався. - Як то?
      Але Ситник був переляканий навсправжки.
      - Дивись на мене, князю. Поглянь меиі в очі. Мовлю правду. Всі кажуть: евятни.
      - А ти?
      - Не знаю. Вперше в житті не знаю.
      - Святому не місце серед людей, - спокійно сказав Ярослав, - нащо його до них пускати?
      - Ага, так, - Ситник умирав од задухи. - То що ж?
      - Сказано тобі.
      - Ага, так…
      - Іди…
      Той щез, а князь пішов до молитви.
      В порубі - незбагненність. Вся справа в тому, що вже не можеш зупинитися, якщо посадиш бодай одного чоловіка. Виявляється: це зовсім просто і легко, тв ве бачиш його, він не бачить тебе, і ти живеш собі далі, мовби нічого й нб сталося, і княгиня тебе цілує так само палко, і віддані завобтгливо зазирають до очей, і бог тебе не карає. Тоді ти пробуєш посадити ще одного і ще (а причину завжди легко відшукати, причина завжди та сама: для загального добра!) - і знову все йде заведеним чином, все гаразд, бо держава постійно вимагає пожертв і треба її вдовольняти.
      Опріч того коли відбираєш волю в ішішх» здається тобі. що додаєш її собі. Тоді народжується дика хіть позбавити волі якомога більшу кількість людей, ие розбираючи,, вивні воии чи ні. Але відміряно завжди кожному - лиш на одного. Від народження до смерті.
      Згодом спитав Ситника:
      - Де святий?
      - Тут, у Києві.
      - Де?
      - Там, де слід. У порубі.
      - Приведеш крийома до мене. На Берести.
      - Але ж тут нема порубу! - Ситник був трохи ображений:
      як то так ие мати на князівському дворі порубу?
      - Викопай печерку в глині. Глина суха, гарна, заспокоює людину. Ніде нема такої глини, як київська.
      - Ага, так. Обох?
      - Хто там ще?
      - Отрок з ним.
      - Отрока пристав на послугу святому.
      - Втече, - сказав Ситник, - Як тільки випущу з порубу - втече.
      - Чи тебе вчити? Печеру замкни дубовими дверима. А отрок і так не відійде від свого навчителя. Ти ж од мене нікуди не втікаєш?
      - Тож я, князю.
      - Всі люди однакові.
      - Але ж ти, князю…
      - І князь - чоловік. Аби ти не був такий темний, то міг би взнати дещо про владик земних. Римський імператор Марк Аврелій, великий трудівник і філософ, - а що може бути вищого за володаря земного й філософа - так от він сказав, звертаючись до кожного з нас на високому місці: «Остерігайся, щоб не сцезарився, утримайся скромним, добрим, щирим, поважним, натуральним в умилуванні справедливістю й богобоязністю, будь зичливим, милим, доступним, витривалим у виконанніобов'язків».
      - Сова про сову, а всяк про себе, - Ситник усміхався трохи погірдливо, - писано не про нас.
      - Грамоті не тямиш і досі? - спитав Ярослав.
      - Лічба мені мила.
      - Меди продавати?
      - Які меди, князю! Тепер не продаю - лиш купую. А купувати тяжко: багато треба. Як сам варив, то тільки-куштував. Тепер варити забув, пити навчився. В стольному городі ніхто нічого й не вміє робити, тільки п'ють та їдять.
      - Нащо таке кажеш? Зібрано тут найбільших умільців. Цінний люд у Києві мешкав.
      - А по мені - то ніхто ні до чого не здатен! Сидять сиднем та супроти князя змови готують. І так по всій землі. Якби на мене то Дав би я кожному чоловікові властиве число, щоб знати, де, хто і як. І прибуває тоді до тебе воєвода чи тіун і доповідає, що Харько з Вовчої Пущі, який має число таке й отаке, лихословив про всеблагого князя нашого. А вже що князь тоді звелить - карати Харька чи милувати, - те й збудеться.
      - Де б же ти настачив часу на всіх людей, коли й землям ради не даси? Велика наша держава. То там у ній щось колотиться, то ще десь хтось голову піднімає.
      - Тоді, князю, так: довірені люди. Посадовити скрізь таких сповірених, перевірених, передовірених.
      Ярославові набридла балакучість Ситникова. Не звик, щоб той довго затримувався в горниці, ніколи не садовив його перед собою, тримав на ногах, щоб той знав міру, але сьогодні, мовби в передчутті лиха, боярин розбазікався.
      - Були вже такі, як ти, - сказав з неприхованою насмівікою, - багато літ тому назад в грецьких містах Кротоні й Мегапонті запанували філософи, що над усе ставили числа. Під приводом обожнювання лічб філософи оголосили реєстрацію всіх чоловіків, при тій оказії ув'язнюючи запідозрених у бунтарських задумах…
      - Оце ж і я…
      - Тоді, - не слухаючи його, вів далі князь, - збунтувався весь народ і поогнав філософів. Чи й ти цього хочеш?
      - Що ти, князю!
      - Ну, то гаразд. Іди.
      Рано вдарили морози; вибили всю ярь і озимицю, заповідався й на той рік голод, а в північних землях вже й так пішов мор, неспокійно стало в Новгороді; Ярослав зібрав дружину, пішов на втихомирення, на всіх п'яти кінцях, навіть на Неревському й на Славенському блукали по Новгороду зчорнілі, опухлі люди, щодень юрмовища голодних насували на княжі житниці, грозилися, вимагали, просили, благали, але сторожа стояла твердо, голодних відштурхували списами, надто настирливих били, люди падали коло житниць, повних того самого хліба, що вирощений був руками цих людей, лежали тихо, неспроможні підвестися, вмирали, так і не збагнувши дивної речі: як же так, що он там, за товстими дерев'яними стінами житниць, лежить хліб, надбаний ними, а вони вмирають з голоду, чому це так і навіщо?
      Коснятин з свого порубу перед смертю все ж, мабуть, встиг-таки переслати до Мстислава грамотку, а може, старший брат і сам надумав позмагатися з Ярославом за Київ і вже давно вистежував його дії, бо, як тільки Ярослав кинувся на втихомирення Новгорода, Мстислав, зібравши свою дружину, взявши за союзників нещадно до того приборканих ним касогів і хозарів, вийшов з Тмутаракані, швидко добрався до Києва і став вимагати, щоб йому відчинено брами города.
      Кияни не пустили до себе Мстислава. Досить з них було й Святополка з його тестем і дикими печенігами. Мали тепер свого князя, а більшого й не бажали. Мстислав, звиклий до битов у чистім полі, не став тупцювати під валами київськими, переправився через Дніпро й подався на Чернігів.
      Знов довелося посилати Ярославу за море по варягів, знов прибула до нього дружина, але вже не Еймундова, а Хаконова, який за цей час вже вийшов у суперники Еймундові, надто ж у вихваляннях своїми подвигами та своєю золотою лудою, і вся дружина його дібрана була мовби не для битви, а для ви-красовування - високі, дужі, вродливі, всі в дорогому вбранні, з коштовною Зброєю, ворог не витримував самого виду цієї дружини, засліплювала вона, обезвладнювала своїм сяйвом, своєю пиховитістю.
      Та все те вийшло намарне, бо Мстислав чомусь вибрав час для битви не денний, яи водилося, а нічний. Війська двох братів зійшлися в Сіверській землі, кодо Лиственя, в чорну грозову ніч; Мстислав пустив на варягів сіверян, яким однаково було - вдень чи вночі бятис, земля ж бо їхня, все їм знане й звичне, вони посунули на варягів такою лавою, що ті не витримали, а тут ще вдарили з засідок касоги, вилітали з дощових потоків бистрі, як чорні змії, розлякували варягів своїми гортанними незрозумілими криками, варяги не витримали, дали спину супротивникові, кинулися врозтіч, втікав і сам Хакон, загубив при втечі важкого свого золотого плаща, втікати довелося й князеві Ярославові. Не чув він, як Мстислав став на полі бою, освітлюй білими блискавицями, прогримів своїм гучним голосом: «Як не тішитися! Тут лежить сіверянин, а тут варяг, а власна дружина ціла!»
      Але Ситників чоловік якось зачув ті слова Мстиславові, через Ситника стали вони відомі і Ярославові, може, через те й побоявся Ярослав сідати в Києві, знов подався до Новгорода, збирав довго воїв, лякаючись отої вцілілої дружини Метисла-вової, і лиш повсні цього року прийшов сюди і, уклавши в Городці мир з братом, сів на київській столі, здається, твердо й назавжди.
      Ірина вже народвла сяка Ізяслава і дочку Єлизавету та й знов була при надії, рід Ярославів розростався, князь утверджувався на землі, наслідував свого отця Володимира, не було вже видимих супротивників, але й невидимих вистачало; нависали вони постійно погрозою над першим чоловіком у великій землі Руській: то мор, то голод, то, несвокій, то непослух, а то просто темнощі и небажання йти слідом за своїм князем, недовіра до нього, - а чим викличеш довір'я?
      Більшість пробує досягнути слави в битвах, жахи і відворот -ність яких згодом, змінюються блискучою героїкою пісень і легенд. Але чого досягають? Імператор ромейський Василій все життя провів у походах, не вибрав часу навіть на одруження, громив цілі царства, бойові знамена переможених тяглися по багні, прив'язані до ослячих хвостів, тисячам бранців випікано очт,- задля чого? Ось вмер Василій, а на троні сидить його брат Константин, ятшця, розпусник, ганьба не тільки імперії, а й цілого людського роду.
      Чи взяти Болеслава польського, прозваного навіть Великим. Торік у гордині своїй дійшов до того, що коронувався на короля (здається, купивши ту корону в папи римського, чи що), а заледве два місяці побув королем і вночі, несподівано для своїх придворних, а ще більше, мабуть, для самого себе, скінчив своє бурхливе життя, лишаючи володарем Польщі сина Мішка, якого відразу намірився перетворити на свого ленника імператор германський Конрад, який нещодавно замінив умерлого Генріха Каліку, що теж, здається, все зробив вогнем і мечем для ствердження свого, а от вмер і перервався його рід, германські маркграфи і єпископи вибрали на з'їзді коло Рейну Конрада, почавши нову імператорську династію.
      Голова, накрита шоломом, відвикав думати. Зненавидів Ярослав за ці роки походи й битви, ніколи не любив військового ремесла, а тепер і поготів. Виборював, вивойовував собі право на спокійне князювання, на справи великі, а тепер мав, нарешті, перепочинок і ось став перед нез'ясованістю: що ж далі? Оточували йогр бояри, воєводи, блазні, священики, лакизи й захожі мудрагелі, купці свої й їужі, блискучі іноземці, що юрмилися здебільшого навколо княгині, яка кохалася в пишноті й багатомовності приблудних вельмож; все якось ускладнювалося, не було вже тих. простих, суворих, іноді, щоправда, хитруватих людей, всі вони то погинули, то відійшли від князя, лишався він з цим юрмовиськом; мріяв очолити весь народ землі Руської, зібрати його воєдино, сказати йому щось особливе, почути й від нього, але народ і далі був десь далеко, в лісах і полях, народ стояв осторонь так само безмовний і насторожений, як і в часи Ярославового дитинства, народ тільки й ждав, щоб заявити про своє право, про свої вимоги: дай мечі моє, бо маю до того право, бо я живий, бо я жнець, я ловець, я швець, я грець.
      Пресвітер Ларивон, чоловік розумний і начитаний, міг дати відповідь на все, що стосувалося Святого письма, житій великомучеників і'святих, але й не більше. Князь Володимир любив оточувати себе людьми дужими, буйносялнми, від самого споглядання на яких хотілося жити довго, весело й безжурно, такого він наставив і пресвітера своєї церкви в Берестах, Ларивон більше скидався на здоровенного коваля, переодягяеяого в священицькі шати, однак тілесна дебелість, мабуть, заважала йому мати гнучкість розуму, він здатен був тільки до того, щоб твердо оволодіти вже існуючим, в його голові вмістилися всі святі тексти й догмати, він знав усі хитрощі ромейського красномовства й плетіння словес, але ото й усього. Він був занадто досконалий у своїм знанні, щоб підтримувати постійну цікавість до себе, втомлював своїм знанням, своїм красномовством, в ньому відчувалося щось чи то набридливість від повторювань, чи то вже й ознака занепаду. Бо хіба ж вивершення будь-чого на світі вже не знаменує початку його знищення?
      Так розпадається щойно укладений союз поміж двома чи кількома державами. І дім збудований починає руйнуватися від хвилі його остаточного збудування. І ціле місто теж живе в розвитку. бадьорому й молодому, тільки допоки окреслиться його ядро. Потім місто починає розповзатися, побічні нарощення поглинають колишнє ядро, яке дало наймення цьому городу, і вже маємо щось незграбне, кволе, хворобливе. Чи не тому погинуло так багато столиць?
      А хіба ми не вмираємо, вже народившись? Питання - в тривалості. Ніякі молитви не поможуть. Єдине спасіння - виповнити своє життя діяннями якнайвищими, якнайщільніше виповнити. Тоді життя буде довге й прекрасне.
      А власне, згоджувався з князем Ларивон, благочестиві вчинки,, благочестиві діяння - окраса всякого сущого, чоловік народжується, живе, працює лиш для бога, чоловік вибудовує храми не для власного житла, а для бога, виводить над ними високі навершя, на яких тільки й місця, що для самого бога, і чим вищий, храм, тим ближче до неба, ближче до, конечного призначення чоловікового. А хто ж то й може ставити щонайвищі храми, як не владики землі? Бо хіба ж цар Соломон не' збудував дім в імення боже і не прославився у всі віки своїм храмом, а коли будовано храм, то не стосовано до тесання каміння ні молота, ні долота, ані якого іншого залізного знаряддя, бо сотворив бог на те діло кам'яного черв'я шамір, який і розколював камінь.
      ; Ярослав і не заперечував, сам споруджував церкви, ставив скрізь: і в Ростовській землі, і в Новгородській, і в самому Києві, хоч тут доводилося найперше лагодити все після нескінченних пожеж. Але ж найбільший храм першокам'яний вже поставлено в Києві батьком його князем Володимиром. Що ж додасться для нього, як він поставить поруч ще один храм? Справді, був Соломон мудрий, сказано ж: «І наділив бог Соломона великою мудрістю, і постеріганнєм, і багатством духа, мов.те море піском на березі». Але він будував на голому місці. А коли ти починаєш не перший?
      І в Константинополі, відповідав Ларивон, перший був Константин Великий, а божественний Юстініан опісля, але ж поставив Юстініан з поміччю божою храм святої Софії, прикликавши гречинів їсидора й Анфимія на те діло, і прославився на віки.
      Несподівано в поміч Ларивонові прийшов Ситник. Щоправда, боярин знав лиш своє діло, нікому, опріч князя, в помічники ставати не збирався, але вийшло так, що саме в час довгих розмов князевих з пресвітером, якого давно не бачив і в якого сподівався знайти відповідь на свої вагання, повідомив Ситник Ярослава, що затримано його довіреними підозрілих людей на Залознім шляху. Виказався й старший з-поміж них, зветься Поргій, як і князь сам, а йде, сказав, аж з Іверії, хто його зна, І де й вона, прямували ж - до князя Мстислава в Чернігів.
      - Звідки довідався, хто вони й що? - спитав Ярослав.
      - Маю людей на всіх шляхах порозкиданих. Прибиваються до подорожніх, випитують: хто? куди? чого?
      - Приклич того… Гюргія.
      - Приготував його про всяк випадок.
      - Клич.
      Ситник увів до горниці високого, гнучкого, чорнобородого, білозубого. В чорному сукняному одязі, переперезаний дивним, срібним поясом, на шиї теж срібний ланцюг, на поясі - короткий меч-акинак.
      - Хто будеш? - суворо спитав князь, але на Гюргія сувоїв рість не подіяла, він не вклонився князеві, тільки ледь помітно кивнув головою, не скинув гострої шапки, випростався ще дужче, аж прогинаючись у поясниці, засміявся білозубо, щось вимовив швидко і незрозуміле.
      - Не мовиш по-нашому? - сказав Ярослав. - То як порозуміємось? Ромейську мову знаєш?
      Гюргій знов засміявся і знов заговорив своєю мовою, схвильованою, мов орлиний клекіт. Ярослав посміхнувся. Варязької цей чоловік знати не міг, латини - й поготів, може, перську, - але сам князь не вмів по-перськи.
      - Що ж ми - на мигах з тобою будемо, чи як? Ти що, до Мстислава йшов?
      - Мстислав, - закивав Гюргій і знов засміявся, видно, спогад про Мстислава викликав у нього радість.
      - В дружину Мстиславову?
      Ярослав на мигах показав, як рубають мечем, але Гюргій закрутив головою. Він підбіг до стіни горниці, став на коліно, показав долонею правої руки, мовби щось витісує, потім став класти до стіни те уявне тесання, одне на одне, мов камінь на камінь; Ярослгв ще й не вірив здогадові, швидко підвівся з стільця, пройшов до оббитої сріблом важкої скрині, дістав звідти дорогу книгу грецьку, розгорнув, підкликав до себе іверійця, показав йому на малюнок: на городській стіні, за якою видніються верхи храмів, кілька веселих бородатих чоловіків кладуть камінь, подаваний їм знизу простим блоковим пристроєм.
      Іверієць зраділо закивав головою, знов щось проговорив довге й палке, Ярослав розібрав кілька разів повторене слово «Мстислав»; цього князеві було вже досить, щоб збагнути, яку славу мав його брат ще в Тмутаракані серед будівничого люду, - видно, немало поставив там споруд, якщо йдуть до нього аж звідки умільці. Може, задумав Мстислав перевершити Київ у будівлях божих і світських і сам прикликав до себе зиждителів? Але ось випадок втручається в справу, а може, то божа воля на те, щоб йому, Ярославові, стало відомо про братів задум і ось тепер, вволюючи божу волю, він повинен випередити свого брата і воздвигнута щось небачене й нечуване?
      Ярослав дружньо поляпав іверійця по плечу, дзенькнув у срібний бубонець, заспаному служці звелів принести два ковші меду; коли випили з Гюргієм, тоді покликав Ситника, сказав тому:
      - Знайди толковина, щоб міг я порозумітися з цим чоловіком. Гюргія ж з усіма його товаришами тримай пильно, давай все, що хочуть, важливі люди вельми для нас.
      А за тиждень, коли довідався, що Гюргій і всі його товариші - кам'яних діл майстри, спорядив посольство до ромейсько-го імператора з запевненням миру, а заодно й з проханням прислати вмілих украшателів і будівничих, щоб поставити в Києві церкву велику й славну.
      В щоденних клопотах насилу згадав про деревлянського святого, посадженого ще кілька літ тому в печеру на Берестах. Спитав про нього Ларивона. Той мовчки посіпав собі бороду.