Отоді, нарешті, відважився згадати для себе минуле, спробував ожити душею, взяв для охорони невеличку дружину з варягів, узяв Ситника, і прикриваючись відмовкою, що бажає трохи одітхнута на ловах, подався за ліси до Шуйці. Що там з нею? Яка вона стала?
      І не впізнав двору на Задаллі. Новий дубовий гострокіл охоплював тепер удесятеро більшу дільницю лісу, оточував стару садибу, на новому дворищі виросли якісь будівлі, не-докінчена тоді церква вже давно, видно, була добудована, а далі від неї стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це все Шуйця?
      Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових колод, збоку прочинилося віконечко, визирнуло, як і колись, жіноче обличчя, мовчки глянуло на їздців, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся:
      - Стара дурепо, не бачиш: князь!
      Їм не відчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те саме, що й три літа тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлгобини з Іигігердою, не пустила до себе, і він так і поїхав, не побачивши її, поїхав на звитягу й славу, а може, й на смерть і ганьбу, але їй було однаково. Всім однаково, нікому немає діла до нього, князівство осамотнює людину безмірно, оточують тебе тільки вороги, чим більше в тебе звитяг, тим більше ворогів, чим вище станеш, тим більша заздрість оточує тебе, може, заздрощі вбивають великих людей навіть частіше, ніж війни. Вже хотів сказати Ситникові: «Ох, правду мовив, нікому не слід вірити», але знов одчинилося віконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:
      - Князеві можна, а більш нікому. І загримотіли засуви.
      - Тю, дурна баба! - гукнув Ситник. - Так ото я й відпустив би князя самого!
      - Поїдеш зі мною, - звелів йому князь, а варягам сказав розташуватися попід деревами.
      Ворота відчинили дві досить молоді жінки, але обидві… в чернечім убранні.
      - Це що? - здивувався князь. - Хто ви?
      - Обитель божа, - сказала та, що з тьмяним голосом.
      - Тю, - засміявся Ситник, - баби вже в попи полізли. Та ще молоденькі!
      Він нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом відтрутила його руку.
      - Монастир? - Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якісь постаті в чорному вештаються коло хлівів і корівників, гребуться кури коло купи гною. От тобі й маєш: «Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно».
      - Як же зветься монастир? - спитав.
      - Шуйський.
      То вже було трохи легше. Ще одна витівка баламутної Шуйці. Хай буде. Перша жіноча обитель на Русі. Під княжою рукою. Хай.
      - То ведіть мене до Шуйці, - наказав цілком упевнено
      - Ігуменя Марія на молитві, - мав у відповідь.
      - Що? Шуйця - ігуменя? Марія?
      Черниця мовчки пішла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.
      Ситник, якому Ярослав нічого не казав, куди їдуть і до кого, з цікавістю зирив довкола, бурмотів:
      - Ну ж, бабота! Ох же ж і вони!
      Князь полишив його на дворі більшім, сам поїхав до малої церкви, ставленої ще за нього, доїхав до самої паперті, там зліз з коня, прив'язав його до берези, покульгав обережно по східцях, намагаючись не дуже виказувати свою покаліченість. Церква гола зсередини, жодної ікони, жодного малювання, тільки три свічки горять у глибині, а перед ними - темна постать на колінах, незрушима, закам'яніла. Ярослав тихо підійшов, став на коліна поряд з постаттю, осінив себе широким хрестом, тоді лиш глянув на сусідку, і вона не втрималася, глянула на нього. І він і впізнав, і не впізнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося а її очах і устах, вся закрита була чорним, тільки біліла ніжно щока, обернута до князя, і линув од неї той самий запах, що й тоді в лісі, свіжий, про-' низливий запах молодості.
      - Шуйцю, - прошепотів Ярослав, мовби боявся сполохати богів і їхніх ангелів. - Шуйцюі
      - Чого приїхав? - так само тихо спитала вона.
      - До тебе.
      - Пізно.
      - Ніколи не пізно до тебе.
      - Обреклася я святому богові.
      - А я?
      - Покинув мене. Забув.
      - Ніколи не забував.
      - Тепер пізно.
      - Шуйцю!
      - Тепер я Марія.
      - Маріє-Шуйцю…
      - Не гніви бога…
      - То помолімось та підемо звідси…
      - Куди?
      - До тебе.
      - Там тепер сестри.
      - Ну, то в ліси…
      - А там гріх…
      - Я нещасний, - сказав він жалібно.
      - Знаю. Молись.
      - Ти ж не вірила.моєму богові.
      - А кому вірити? Нема вибору.
      Вона стала не тільки твердою, а й мудрою за ці роки. А може, й тоді була такою? Коли не хотіла міняти своєї волі, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе!
      - То зоставиш мене? - прошепотів гаряче.
      - Молись.
      Він подумав, що пришле сюди з Києва умільців для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дійде до Києва. А дорога ж далека. І тяжка. Як тяжко чоловікові на світі. Лише кохана жінка може іноді полегшити його ношу.
      - Шуйцю, - несамовито прошепотів він, - я поцілую тебе! Замість ікони! Як Богородицю!
      І не дав їй заперечити, швидко похилився на неї, доторкнувся губами до щоки ніжної, в пахощах молодості.
      Лишився в монастирі на ніч, вранці Марія-Шуйця випровадила його і суворо заказала відвідин обителі, поки й сидітиме в Новгороді.
      - Приїду до тебе з самого Киева! - палко пообіцяв Ярослав.
      - Нащо балакати пусте, - сказала вона болісно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тільки сяде знов на київськім столі й обступлять його високі державні турботи.
      - Приїду! - князь перехрестився.- Ось побачиш:
      - Бог усе бачить.- Шуйця ставала неприступною ігуменею Марією. Поблагословила князя і його спітнілого боярина, якягй, здається, так і не оговтався в цьому бабському царстві, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навіть, пішла до своїх покоїв.
      - Тверда жона, - зітхнув Ситник, - пробував я тут дещо вивідати - ніхто нічого!
      - Хто тебе просив вивідництвуватиі - гримнув на нього Ярослав.
      - В звичку вже заходить, - сьорбнув ніздрями прохолодного лісового повітря Ситник, - для обезпеки мого князя світлого стараюся!
      - Меди ситити розучишся.
      - Що меди! Буде князь - будуть і пива, й меди, а не буде - то й нащо воно все?
      - Люблю тебе, Ситнику, - розчулено мовив Ярослав, - не стрічав ще таких людей, хоч і бачив усяких.
      Ситник вдоволено мовчав. Рясно пітнів, зітхав, здавалося йому, що в череві в нього щось аж погикує, мов селезінка й коня на повнім скаку. Ох і розпочав біг, добрий розгін взяв, тільки не будь спотикливий, Ситнику, тільки не будь!
      …З настанням морозів повів Ярослав зібране військо й приняту на службу варязьку дружину Еймундову на Київ, без герешкод дійшов до самого стольного города, вітали його подсюди так само, як тоді, коли йшов на стіл уперше; Святополк, видно, попри всі метання й хитрування, не знайшов собі підпори в киян, обідраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись гніву горожан і Ярославової помсти, вночі, покичиувши свою жону Регелінду і все майно, втік у степи й подавімся знов - у, котрий раз! - до печенігів, до цих дивних степових людей, які не пам'ятали ні кривд, завдаваних їм Святові. Святополком і Болеславом, ні підступів, ні обманів і знов ще раз. Прийняли окаянного князя, а потім улітку ще раз пішли, за намовою, на Київ, вибравши той путь, що радив він вперед смертю князя Володимира; і Ярослав зустрів їх на Альци, де ждав колись їхніх орд молодий Борис, і була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а й тільки про її владу над людськими душами - печеніги не витримали, розбіглися по степах, а Святополк, зібравши з недобитків сяку-таку дружиноньку, вдарився в західні землі, слушно мірковуючи, що, допоки стоїть Київ, за нього можна змагатися, бо ж Київ вартий і змагання та й самої смерті навіть.
      У Києві в княжих палатахсиділа Святополкова жона Регелінда, братова і ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив u ніколи, уявляв чомусь злою й ненависною, а вийшло - помилився. Регелінда, ще зовсім юна, висока, міцна, батьківської, мабуть, породи,.ввійшла до гридниці, де ждав її князь, сміялася з усього: з свого мужа, що бігає, мов заєць, з себе самої, з. батька свого, який намагається в хитрощах перевершити весь світ, навіть з Ярослава за його хмурість і тугу в очах.
      - Сумний, бо моя жона і вся родина - в руках у твого отця, в полоні, - сказав їй Ярослав.
      - Виміняй їх за мене, - засміялася Регелінда. - Ти ж одна, а їх - он скільки. Бояр моїх також завів у Польщу князь Болеслав.
      - Ну, то хоч жону свою - за мене.
      Потім справді прислав Болеслав свого єпископа з жаданням розміняти на Бузі доньку на княгиню Ярославову і затято відстоював святий отець волю свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися князь і жону, і за сина, якого не бачив і не знав навіть про його народини. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника, сказав збиратися в дорогу.
      А торгування тривало й далі. Вигнав господь з храму свого ТОржників, то вони, виходить, засіли на князівських столах, чи що?
      Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з відданими людьми в погоню за Святополком.
      - Однаково, князю, поки живий твій брат, не матимеш спокою,- відвертаючи свої розбігані очкська, мовив варяг.
      - Не зови його братом. Братовбивця.
      - А хто вбиває, той і сам годеи смерті.
      - Не стану вбивцею.
      - На це є люди, - посміхнувся Еймунд, - княже діло - платити.
      - Іди геть,- хмуро сказав Ярослав, - очі б мої тебе не бачили.
      Еймунд сховав посмішку в бороді, вийшов з княжих сіней. А вночі взяв з собою десятеро кінних варягів та ще коня в запас, вирушив з Києва'на захід.
      Ситник найбільше боявся, щоб його не обдурили. Підсунуть якусь бабу, назвавши її княгинею, а як розбереш, коли зроду не бачив Ірини Яросдавової? А ще ж цей Боаеслав - од нього сподівався всього. Тому довго метикував боярин,.кого взяти з собою, і надумався запросити врезвутера Берестівсььої церкви Ларивона. Чоловік бувалий, набожний, княже сімейство знає вельми добре, докластися на нього можна, хоч у сьому світі, взагалі кажучи, важко покладатися на будь-кого. До Бугу з того боку під'їхали першими польські посланці з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли ще й не приїхати, а він би стояв над річкою мов телепень. Так само не поспішав він з своїм посланцем і таки діждався, їхнього довноважно-го на перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися, чи то справді княгиня Ірина, а чи тут донька Болеславова. Каям й це зроблено і презвутер Ларивон повернувся з того берега і, кладучи хрест на себе, при-сягнувся перед Ситником, що підміни немає, боярин далі став морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмін відбувся на середині річки в той. спосіб, що два човни з високими княгинями зблязяться, гребці притримають човни вкупі, а кяягині перейдуть кожна до своїх, по змозі водночас, хоч бажано, щоб княгиня Ірина перейшла першою, бо ж вона з дитям, та и земля Руська більша эа Польську, а сказано ж: хто впокорюється перед вищим, той побільшує свою хвалу, і добротою проміниться його лице.
      Все це розповідав згодом Ситник самому внязеаі Ярославу, і лице йому промінилося не так добротою, як прозорими краплинами поту вдоволення й пихи за добре виконане ведіння.
      - Хотіли вони мене обдурити, та не внишло!
      Болеслав, однак, обдурив не Ситника, що. було б занадто дріб'язковим для такого великого к славного чоловіка, - він обдурив навіть історію. Від своєї третьої жони Емнільди мав він синів Мішка, якни згодом успадкував престол (на жаль, нічого більше, бо не прозвали його Великим, як Болеслава, а - Гнусним) і Отгона, а також двох доньок, одна з яких. народилася її значними тілесними вадами і, власне, лишилася б у довічному дівуванні, аби не мала високого походження, друга ж була Регелінда. Першу доньку Болеслав видав за німецького маркграфа Германа, володіння якого граничили з польськими землями і якому, отже, доводилося запобігати перед таким могутнім владцею, як Болеслав. В свою чергу Герман эавжди ставав за свого тесгя перед германським імператором, хоч і докоряв іноді Болеславові за його калікувату донечку. Але польський князь добре відав, що розділив своїх дочок саме так, як треба: гіршу - для графа, бо що й таке маленький граф поміж двома землями? А ліпшу - для князя Київського, який перевищує всіх і славою, і багатством, і потужністю. Та коли з Святополком нічого не вийшло і Регелінда повернулася до батька з порожніми руками, хитрий Болеслав запропонував графові Герману одправити свою калічку в монастир, а пошлюбити її сестру. Це влаштовувало всіх, крім тої, що мала йти в монастир, але вона до уваги не бралася. Регелінда ж стала графинею, і коли пізніше в Наумбурзі споруджувано собор, то на порталі висічено поряд з постаттю графа Германа також постать Регелінди. Граф Герман стоїть задумливий і трохи сумний. Регелінда й у камені позосталася сама собою: з жіночим недбальством притримує на собі шати і сміється лукаво і заохотливо. Так її й прозвано Розсміяна Полячка. Болеслав же розпустив чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелінда - це друга, а лиш третя була за Свято-.полком; ніхто не міг розібратися, в крутійстві польського владці, навіть єпископ з Мерзебурга Тітмар, який став учасником походу на Київ і однотовував кожний вичии Болеславів, а перед тим описав життя польського князя, почавши, здається, ще до постряжин, і той нічого не міг збагнути в заплутаності таємничого родившого життя Болеслава і не наважився подати імен дочок.
      Ясна річ, ні Ситник, ні сам Ярослав не могли цього знати - бо а звідки?
      А там погодя пізньою ніччю прискакали до Києва варяги з Еймуядом, і той пішов просто до княжих покоїв, попросився до Ярослава, відірвав його від читання священної книги грецької, поклав до ніг князевих так, щоб падало світло від свічки, щось темне, кругле, страшне.
      - Чи впізнаєш, князю?
      Ярослав здригнувся. На нього дивилися мертві окаянні очі Святополкові.
      - Великий подвиг хоробрості звершили ми, - гордо мовив Еймунд. - Звелиш поховати брата з почестями?
      - Подбай сам. А я молитимусь, - відповів Ярослав і відвернувся.
      Еймунд міг би похвалитися. То була неабияка виправа. Доспіли до табору Святополкового аж коло Карпат. В старому дубовому лісі, прозорому й збадьорливому. Розкішний чотиряпілковий намет князів, з високим Святополковим стягом угорі (на білому полі два схрещені золоті списи), стояв під розложистим дубом. Такі дуби посвячувалися колись богам, а цього Еймунд посвятив смерті, його люди, перебрані в таку саму одіж, як і в Святополкового супроводу, не ховаючись, нагнули дубове гілля над князевим наметом, прив'язали міцною вірьовкою верх намету і стяг, мовби для покрепи від бурі або вихору. Коли ввечері князь став трапезувати, Еймунд перевдягся жебраком, начепив цапину бороду, обійшов табір, просячи мило-стилю і видивляючись де що. А вночі, коли всі поснули, Еймунд з двома варягами підкралися до намету, перерубали вірьовку, дерево розпростало свої віти, підсмикнуло весь намет одразу високо вгору, свічі всередині погасли, варяги кинулися в пітьму просто до княжого ложа, стали наносити удари. наосліп, але влучно й безжально. Потім з головою вбитого кинулися до втечі.
      Все це міг би розповісти Еймунд князеві. Але нащо? Скальди, складуть про це сагу і співатимуть її довго й повсюди, і прославиться Еймунд ще більше, ніж досі, від князя ж йому потрібне золото, і він його матиме.
      Дивно влаштоване княже вухо: воно чує тільки те, що. хочеться чути князеві. Вже й до цього серед люду йшов поголос про невинно вбитих юних князів Бориса й Гліба, але тільки тепер, по смерті свого найзагрозливіщого суперника Святополка. Стало відомо Ярославу про чудеса у Вишгороді, де був похований Борис, і про знайдення тіла Глібового на річці Смядині. Обпалило вогнем палючим ногу варягові, коли той наступив на могилу князя Бориса, ще одному варягові иокор-чило руки, бо хотів обіпертися об хрест на Борисовій могилі, потім з нічого спалахнув верх Вишгородської церкви святого Василія, і церква згоріла дощенту, але все її майно уціліло неторкане. Тіло ж Глібове, що лежало чотири роки непоховане, кинуте на розтерзання воронню, збереглося нетлінно, і вночі над ним являвся стовп вогненний, мовби свіча палаюча, і спів ангельський чувся всім, хто йшов мимо, і пастухам, і ловчим людям…
      Звичайно ж, убивця братів був Святополк, цей окаянний князь, що заради власного добра готов був запродати рідну землю чужинцям.; однак чудесні знаки з могил невинно замордованих князів уперто пов'язувалися з варягами, відомо ж було всім,:що варяги крутилися тільки в службі Ярославовій, тому й намірився він одіслати всі їхні дружини з Києва, а потім прикликав презвутера Ларивона, який замінював поки що єпископа, бо Анастас Корсунянин утік з Болеславом до Польщі та вже там і помер од глибоких старощів, і повідав про братів своїх мучеників. Перенесено було з Смядині тіло Глібове й поховане коло Бориса. Потім Ларивон зібрав увесь клір Київський і всіх попів, хресним ходом повів їх на Вишгород; Ярослав теж ішов з ними, відмовився від коня, всю цю далеку й їку путь витерпів, попри свою скалічену ногу, і після моління над невинно убієнними заклав князь дубову кліть на ісці згорілої церкви святого Василія а тим, щоб спорудити тут храм на честь Бориса й Гліба.
      а в Києві все відбудовувалося після пожогу, який лютував "Тут при Болеславі й Святополку, не встигав одновлювати церков Ярослав, палав Київ під час нападу печенігів, тільки настигли трохи поправити церкви, як знов прийшов Болеслав, внов напустив печенігів на стольний город, поплюндрував церкву Богородиці кам'яну, погоріли всі дерев'яні храми, поруйновано церкви і тереми навіть; тепер Ярослав звелів лагодити без поквапу, бо вже впевнений був у довговічності свого кня-ювання, сам же намірився піти з жоною до Новгорода, щоб ам у соборі святої Софії охрестити свого первенця, назвати його на честь отця свого Володимиром і проголосити майбутнім князем Новгородським, бо рід Ярославів мав тепер укорівитися по всіх руських землях. Добре відав Ярослав, якого Завдасть удару Коснятинові. Але що мав діяти? Тяжкі літа незміренної боротьби навчили його не нехтувати спадщиниою мудрістю. Дедалі частіше згадував князя Володимира, розу-ї мів: треба робити все, як було. Нічого не порушувати, бо тоді завалиться все. Держава тримається усталеним ладом. Роздавав князь Володимир землі своїм синам - роздавай і ти. Чужого не допускай. Сьогодні він порубає твої лодьї, як тоді Коснятин, а завтра наміриться зрубати й твою голову.
      Княгині сподобався намір Ярославів. Вона приїхала від Болеслава зовсім невпізнанною. М'яка, лагідна, добра, закохана в князя.
      - Ти повинна родити мені дітей щороку,- зраділо сказав Ярослав, - тобі це личить, від цього ти стаєш мовби святою.
      - Однаково на всі руські городи синів не народиш,- засміялася Ірина,- надто багато в тебе городів.
      - Буде ще більше, - гордо пообіцяв Ярослав. За варягів у них виникла сутичка. Ірина вимагала лишити в служінні бодай невелику дружину, Ярослав напосівся відіслати геть усіх.
      - Треба буде - прикличемо,- сказав твердо. Тоді княгиня виставила свою вимогу. Мовчала з часу приїзду.до Києва, але тепер нарешті не стерпіла.
      - Якщо ж так, - сказала з холодністю, знайомою Ярославові з перших днів їхніх новгородських,- тоді вислухай і мене.
      - Мов,- Ярослав гадав, що йдеться про якусь жіночу забаганку і вже готовий був виконати відразу, але почув зовсім несподіване.
      - Не хочу більше бачити твого боярина на княжім дворі.
      - Якого боярина? - здивувався князь.
      - Цього… мокрого, що завжди гидко пітніє…
      - Ситника?
      - Не знаю, як зоветься, й не хочу відати.
      - Та чим він тобі?
      - Страшний чоловік.
      - Він врятував мені життя, - сказав князь.
      - Не хочу, щоб він був тут.
      - Але ж це єдиний вірний мені чоловік.
      - В тебе е жона.
      - Не можу вволити твою волю, - твердо мовив Ярослав, - ти жона моя кохана, але справи державні стоять понад усе. Не ми покеровуемо справами, а вони - нами. Але обіцяю тобі, що не побачиш ти більше боярина Ситника перед свої очі.
      - То вже ліпше, - зігхнула Ірина, - чого не бачиш, те для тебе не існує.
      Вона не змінила холодного свого тону, і Ярослав уперше, здається, збагнув, якою жорстокою може бути жінка, а ще подумав, що, може, й ліпше навчитися жорстокості від жінки.
      Вночі довго не спав, читав, ходив по горниці, потім звелів покликати Ситника, той прийшов сонний, закучманий, чухав собі груди під сорочкою, дивувався;
      - Щось сталося, князю? Невже проспав?
      - Нічого не сталося. Від сьогодні знай: приходитимеш до мене тільки вночі в справах. Щоб тебе на княжім дворі ніхто не бачне за денного світла. Збагнув?
      - Так, князю.
      - Іди спи.
      - Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно, скоїлося, а тільки ти не кажеш рабові своєму, князю.
      - Сказано ж: нічого. Умовитися з тобою хотів. Йдемо в Новгород. Ти щоб був коло мене і щоб тебе не було. Як дух святий. Збагнув?
      - Ага, так.
      - Іди.
      Ситник нахилився, поцілував князеві руку, війнув на Ярослава гарячим духом спітаілого тіла. Ярослав стерпів. Все маєш терпіти в ім'я справ державних. Не ти - ними, а вони - тобою.
      А потім сяяли свічі в новгородськім храмі Софії, сизо возно-сився дим з кадил над Ярославом, над його жоною і над си-ном-лервенцем Володимиром, новим князем Новгородським, гриміли урочисті слова одягненого в золоті ризи Ларивона: «Хай продовжить бог твоє життя, розширить межі твоєї влади, прирече на безчестя і погибель твоїх недругів. Хай буде мир твоєму владичеству, і сонце спокою хай осяває підвладні тобі землі, і хай будуть понищені всі твої вороги, і хай дарує тобі необориму силу рука Всевишнього, бо ти возлюбив істинне ім'я його і підняв руку на його ворогів».
       - Чи ж я тобі ворог, князю? - допитувався Коснятин глибокою ніччю, коли вже скінчено пирування й величання новонародженого князя Новгородського Володимира. Зсірів на виду, постарів одразу, зійшла з нього відразу врода, пропало молодецтво.- Хіба ж не я першою тобі підпорою був у всьому, першою підпомогою?
      Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що доведеться порозумітися з Коснятином, знав, що доведеться бути навіть жорстоким, але що ж: бути володарем м'яким - річ шкідлива, переконався в цьому вже не раз і не двічі. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його батько - князь Володимир, як он польський князь Болеслав, - і тоді досягнеш великого і народ забуде про твою суворість і про жорстокість не згадає, авозвеличить тебе за високі діла.
      - Родичі ми, - нагадав Коснятин, - маємо триматися один одного…
      - Не стояли наші колиски під одною покрівлею, - сказав похмуро Ярослав,- а триматися мушу держави, її веління виконую, поза нею нема для мене нічого вищого. Перший син перший князь. Так велось від батька й діда-. Такий закон.
      - Хіба ж мало земель? - Коснятин ще мав надію вмовити Ярослава. Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шістнадцяти літ, хтось же має сидіти в Новгороді.- Всі городи вільні. Маєш тільки братів Мстислава, але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у своєму Пскові.
      - Новгородська земля після Киева - найперша. Отець мій саджав тут синів своїх, не відступлюся теж од цього.
      - Забув ти, князю, про все,- зловісно мовив Коснятин,- забув, як віддавав тобі Новгород не тільки добра свої, але й честь, підтримуючи твою синівську продерзість і злочинну непокірливість супроти отця твого.
      - Твоя намова була, - спокійно нагадав Ярослав. Але Коснятин не слухав. Тіпалися йому губи, якби міг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому двиготіло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогні свічок, не було в них звичної золотистості - була темна кривавість, чорва задимленість, мовби палилися на тому вогні всі надії Коснятинові.
      - Забув ти, князю,- піднімаючи голос, уже гримів Коснятин, - як не спав я ночей, як годив тобі, підложниць твоїх панькав, землі їм віддавав новгородські споконвічні…
      - Не бреши про підложниць, - підвищив і собі голос Ярослав, - була одна дівчина, чесна й чиста, богові тепер служить, нащо брешеш!
      - Забув, князю, й про те, як побив варягів і новгородців, щоб покрити злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довідаються…
      - Про що мовиш? - Ярослав підійшов до Коснятина, кульгав дужче, ніж завжди, хилився мало не до землі у зловісній погрозливості, говорив тихо, майже пошепки: - Про яке братовбивство?
      - Гліба вбив хто? - хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати. - Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?
      - Які варяги? - Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красанем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлений, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік.- Що каже?
      Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені - вже зроблені.
      - Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! - гукнув Коснятин.
      - Тихо! - засичав Ярослав.- Що варнякаєш? П'яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?
      - На тебе, - з ненавистю промовив Коснятин.
      - Не відав я нічого. Вперше від тебе…
      - Ай відати не треба, догадувався ж однаково-справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса - всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто підняв руку на одного та другого брата, той міг підняти й на всіх. Де Борис, там і Гліб. Все покрила загибель Святополка окаянного.
      - Це ти його вбив, - сумнівів у Ярослава тепер не було, - убив брата мого, щоб зв'язати мене навіки й заплямувати…
      - А хоч би й так? - зловтішне відітхнув Коснятин. - Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.
      - Повіриш моєму слову, - думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав. - Ще повіриш.
      - Погрожуєш? Прикличеш.свою гридь, звелиш мене вхопити? - Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому с лиця й шиї.
      - Повіриш, - повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина.- Йди гетьі Не волію бачити тебе тут!
      Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!
      Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом Пїдросторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, -йоб менше робити шелесту в нічнім теремі. А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв пряхилилася голова Ситникова.
      - Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, - спокійно молвив князь.
      - Ага, так!…- зраділо сказав Ситник, потираючи руки. - Чого ж стоїш? Роби, що велять.
      - А вже, - весело глянув на нього боярин.
      - Як то? Хто дозволив?
      - Здогадався сам.
      - Підслухував?
      - Само почулося.
      - То все знаєш?
      Ситник дивився на князя ясними собачими очима.
      - Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай:один чоловік - з тебе голова полетить. Збагнув?
      Ситник дивився не моргаючи.
      - Куди дінемо посадника? - спитав князь.
      - А в поруб, - весело мовив Ситник, - на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.
      - В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з можними, маєтності його довкола…
      - Заберемо до Києва.
      - Нащо ворог під боком?
      - Так у порубі ж…
      - Не хочу й такого… Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в'язненої, щоб слова його летіли надарма.
      - Мудро придумав, князю…
      - А відправ його ще сьогодні вночі. - Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірене, мовби вичитував з книги.- Забити його в колодку, дати міцну й вірну- сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо - понад сподівання - колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.
      - Ага, так! - кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.
      - Іди! - повелів Ярослав.
      Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз.
      Знаєш, що це підла людина. Знаєш, що підлабузник любить не тебе-лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш і… нічого не можеш вдіяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотність і порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотності оточує правителя, ніхто не наважується вступити в нього, тільки підлабузник вповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.
      Був ще пресвітер Ларивон. Чоловік вірний, поштивий, мудрий, але занадто віддалений од справ земних, все намагався просвітлити Святим письмом, а воно ж не все влягалося в те письмо - це вже Ярослав тепер бачив досить виразно.