- Ось вони, ось!
      Хлопці побігли просто на штурмбанфюрера, той ще нічого не міг збагнути, нічого не зрозумів і вартовий коло дверей собору, тільки Бузина, видно, відчув лихе, бо спробував сховатися за Шнурре, але обидва партизани вистрелили водночас, око в обох було точне, Шнурре впав перший, коло нього звалився Бузина. Оссендорфер тим часом встиг запустити двигун і гайнув навтьоки. Ще раз вистрелили хлопці - один у вартового, другий - навздогін машині, але Оссендорфер все-таки втік, тепер треба було втікати і їм. Борис повів їх у глибину софійського двору до господарчих будівель, там він знав, де можна перелізти стіну і опинитися в тихій вуличці. Вони втікали спокійно, видобулися з району собору ще до того, як там зчинилася тривога, але професора Отави з ними не було. Зостався він у Софії навіки.
      Весь світ залитий кров'ю…
      - Ти можеш вимагати від людей дуже багато й суворо, - сказала Борисові Тая, - В тебе є на це право. Страждання завжди дають людині права. Не розумію тільки, чому ж ти тоді… у виставочному залі… чому ти заперечуєш за художником право вибирати в житті страждання для своїх творів…
      - Бо життя не складається всуціль із страждань, - сказав Борис.
      - Але скільки болю, терпіння… Хто ж це помітить, як не художник?… А якщо він покаже - тоді народиться протест. Мистецтво - це вічний протест…
      - Не можна відокремлювати мистецтво від людей. Іноді не варто писати картину чи роман або ставити фільм лише для того, щоб показати, що кудись там вчасно, скажімо, не завезли будівельних матеріалів. По-моєму, ліпше подзвонити по телефону й добитися, щоб ті матеріали було завезено. Я такого мистецтва не визнаю. Його вигадали журналісти або я там знаю хто…
      Вона зненацька образилася на ці його слова.
      - Здається, нам більше ні про віщо говорити. Страусяча хвороба. Сховати голову і вважати, що вже немає ні небезпек, ні загроз. Так час від часу в нашій пресі здіймається лемент з приводу того, що хтось написав про те чи про ее «не так», що художник зобразив «не так», як треба, не з того боку, не головне, не повністю тощо. При цьому абсолютно замовчується існування зображеного явища: чи було воно насправді, чи ні? Як ото в Горького: чи був хлопчик? Це обходять якось сором'язливою мовчанкою. Зате галасують: «А в нас ще є й те, й те, автор же не помітив!» Отже, говориться не про створене, а про те, що хотілося б комусь бачити створеним. А чи не ліпше, замість отого галасу, подбати про усунення всього прикрого, всього, що дає матеріал для критичного художницького ока? Адже замовчане зло не зникає само по собі, не перестає бути злом, зате зло назване втрачає відразу половину своєї сили. Як ви можете цього не розуміти?
      - До чого тут я? - Борис знизав плечима. - Мені зовсім не хотілося дискусій… отут…
      - Ах, отут? Гаразд! - вона швидко пішла від нього, вибралася на стежку, не поправила навіть зачіски, розкапризована й ображена, мов мала дитина.
      Борис дивився їй услід, поки й зникла між гіллям.
      - Таю, - покликав.
      Не відгукнулася. Тоді він пішов за нею, майже гнався, та однаково не наздогнав. Побачив уже на Дніпровському спуску, коло завороту на міст метро. Ранок був тільки для найщасливіших людей, і все, здається, складалося для найбільшого щастя Бориса Отави, але закінчувалося чомусь, як завжди, в нього в усьому невдачею. Він підійшов до Таї, став коло неї, помовчав трохи, спитав:
      - Я тебе образив?
      - Ні, ні, - швидко заперечила вона.
      - Але якась причина все ж була, - наполягав він.
      - Жодної причини. Просто… - вона урвала. Незгода в питанні про мистецтво? Але про це можна сперечатися без кінця. Рафаель вважав нездарою Мікеланджело. Лев Толстой не визнавав Шекспіра. Писарев перекреслював Пушкіна. Попри всі суперечки й думки, справжнє мистецтво живе вічно. Але люди… Ось він носить у собі страшну історію про життя й смерть свого батька. Мовчить про себе. Тільки про батька. Весь світ для: нього залитий кров'ю. Якщо його власне життя й не вдалося: досі, то цьому є високі причини. А що вона? Чи має що розпо вісти Борисові? Банальна історія розманіженої жінки, якщо це викласти словами. Ніхто не стане співчувати. Надто ж він, з І його невтішним горем, яке носить у серці. А вона? Мов та балерина у вальсі Равеля. Містичні страждання, яких ніхто не розуміє. «Суждены нам благие порывы». Молоденькою студент-кою вона закохалася в свого майбутнього чоловіка, який проводив у їхньому інституті якісь там збори. Виступав на них, картинно відкидав волосся, артистично вигравав голосом. З міністерства, чи що. Згодом дізналася: теж учився колись в інстатуті, подавав надії, але художником не став, пішов по лінії керівництва мистецтвом, як то кажуть, змішався з тими лікарями та інженерами, що з студентів вискакують у чиновники. Та на це не зважила, якось заімпонувала їй його поважність, захопилася його картинністю чисто зовнішньою; як виявилося а-вгодом, він був на десяток років старший за неї, мав перед тим дружину, але щось там розклеїлося, і на це вона не зважила, вони побралися і спершу мовби були навіть щасливі, життя летіло повз неї з шаленою швидкістю, вона спробувала щось там ухопити, сподівалася, що чоловік їй стане в поміч, але він зайнятий був своїм, у нього була досить банальна захопленість, притаманна багатьом чоловікам двадцятого століт-тя: він любив збори, засідання, нічого більше не знав, і не вмів, i не уявляв, що хтось там може ламати голову над тим, як провести пензлем по полотні лінію чи мазок, бо хіба ж від цього зміниться світ, а от від засідання, від правильно поставленого й вирішеного питання - то вже інша річ. Входив у старість, повинен був помудрішати, здається, але й далі любив засідання і, якщо їх не було, сам брався організовувати, завдяки чому завжди десь бігав, метушився, сидів у накурених до сивого чаду кімнатах і приходив додому з чужим димом у кишенях, у волоссі, в кожній складці одягу, в щонайменшому рубцеві. Чужии дим набридав їй ще більше, ніж пристрасть чоловікова до засідань. Але збагнула це згодом. Спершу намагалася щось ухопити в летючості часу, потім стала рватися від чоловіка цілком неусвідомлено, стихійно й уперто, а він не мав ні часу, ні характеру, щоб її коло себе утримати. Та, зрештою, вона й верталася до нього знову, як річка вертається в старе русло, пометавшись по руслах нових, та так і не знайшовши жодного ліпшого й зручнішого. Розпачливо, по-жіночому, плакала, нікому не показуючи тих сліз. Ах, як хотіла б вона, щоб надяг їй хтось залізний обруч послуху, вирвав її з непевності, змусив до чогось! Жінка, якій хочеться рабства! Ненормальність! Але дедалі більше переконувалася, що нікому немає до неї діла, то й кожного свої тривоги, свої болі, свої клопоти, кожного життя заганяє в якесь коло необхідностей і обов'язків, з яких годі випручатися, а якщо хто й спромігся б це зробити, то не для неї, а для чогось вищого, надзвичайного.
      В один з таких своїх нападів ностальгії за справжнім чоловіком, що міг би повести її по життю, примусити щось зробити цікаве й корисне, зустріла цілком випадково в санаторії Бориса Отаву.
      Ненавиділа санаторні зустрічі й знайомства. Навколо неї завжди товклося безліч чоловіків, яких вона чимось приваблювала, сама не знала чим. Всіх вона ненавиділа. Якщо й вибирала коли-небудь когось, то вибирала зовсім несподівано й неочікувано для них. Бо ніхто з них не вмів побачити те, що відкривалося їй. Відкрилося і в Отаві. Не сказала з ним жодного слова, а вже розуміла, що чоловік то - незвичайний. Міг бути однаково ким: космонавтом, академіком, чабаном із Херсонщини, лісорубом з Вологди, миловаром і перукарем. Це не грало ніякої ролі. Але він утік. Ганебно й смішно втік від неї. Вона теж спробувала втікати від нього. Не кинулася слідом за ним, не поїхала до Києва чи хоч будь-куди на Україну. Навіть до Москви не стала повертатися. Написала чоловікові коротку листівку і подалася «через усю карту», аж на Курільські острови. Перед тим була вже кілька разів у Сибіру, на Камчатці, верхи проїхала Монгольські степи, з альпіністами штурмувала Ешбу - однаково не помагало. Тепер пливла на Шикотан. Острів посеред розтелесованого протягом цілого року океану. Жодне судно не може пристати до берега. Тоді роблять плашкоут. Що це таке? Звичайний дерев'яний пліт, який спускають з судна, потім навантажують на нього те, що треба переправити на берег, і кілька божевільних таких, як вона, пускаються на волю хвиль, і їх несе до скель і трахкає об каміння, а вже там як поведеться - хто вціліє, а хто й… Однак їй пощастило, хвиля була не дуже велика, обійшлися без плашкоута, суденце вистрибувало коло причалу, щоправда, трапа поставити не вдалося, вивантажували все, в тому числі й людей, з допомогою лебідок, вона теж відбула цю подорож у ящикові, зачепленому лебідкою, враження було досить нещоденне, однак для мистецтва не являло собою, здається, цінності. Картини не напишеш. Та й розповісти кому-небудь… Навряд чи справить враження… Але там їй відкрилася нарешті одна річ. Вона зрозуміла, що їй заважало весь час, від чого вона втікала. Втікала від благополуччя. Не створена була для цього. Не любила влаштованості, спокою, затишку. Знову ж таки сказати про це неможливо. Буде надто пишно й неправдиво.
      - Знаєте що? - нарешті порушила мовчання Тая і глянула на Отаву своїми різнобарвними лиховісними очима. - Мені чомусь здалося, що ви, попри всю трагічність, яку посіпє в собі… не:;наю, як точніше висловитися…
      - Кажіть прямо, - підбадьорив її Борис, не догадуючись, про що вона поведе мову.
      - При всьому тому ви, - вона знов замовкла, підшукуючи належні слова, - все ж таки ви не з тих людей, які б могли відмовитися від якогось свого… ну, я б сказала, благополуччя заради…
      - Благополуччя? - здивувався Отава. - Яке ж благополуччя?
      - Ну, скажімо… ваш Київ, ваша робота, ваше професорство, ваша Софія, в яку ви мене так і не повели чомусь, а чому саме - я тепер лиш здогадалася: вам боляче туди йти з жінкою, що, може, трохи сподобалася вам, як чоловікові, але не як професорові Отаві, синові професора Гордія Отави…
      - Якась нісенітниця, - пробурмотів Борис. - Таю, ви несправедливі щодо мене.
      - Слухайте, слухайте, майте відваги бодай стільки, щоб вислухати, що вам скаже жінка… От ми з вами стоїмо тут без свідків, ніхто нічого не знає про наші з вами стосунки, не про це мова… Отже, ви можете говорити прямо й щиро. Скажіть: ви могли б кинути все це заради… ну, в даному випадку - заради мене? При умові, звичайно, що я саме та жінка, яка вам може І подобатись, яку ви шукали все жнття, і, нарешті, знайшли. Хай ', це була б не я, хай інша жінка. Але чи могли б ви?
      - Чи міг би?
      - Так, так, і не думайте довго, відповідайте відразу, бо тільки відповідь без вагань можна вважати щирою, йдеться про людські взаємини, тут не торгуються, не розраховують з холодним серцем. Кажіть: так чи ні?
      - Мабуть, ні, - сказав твердо Борис, - бо це просто безглуздо.
      - Правильно. Я так і знала. Мотивування не потрібні. Не треба посилатися на ваш обов'язок перед пам'яттю батька, перед наукою, перед рідним містом. Все це правильно. Я тільки хотіла знати.
      - Але ж це нагадує дослід, який проводять на собаках абощо, - образився Борис.
      - Треба знати, з ким ведешся. Ви думали, чим мені сподобалися? Що професор? Начхати! Фресками? Сама намалюю всі ваші фрески…
      - Вони нісгювторні, - нагадав, ще більше ображаючись уже й за свій собор, Отава.
      - А я - повторна? Ще буде колись така? Чи, може, була вже? Ніколи й ніде! Людина з'являється однії раз і щезає, і це найнеповторніше й найпрекрасніше з усього, що може бути. Але ви ще не дослухали до кінця. Ви сподобалися мені ще там, коло моря, - вона оглянула його з голови до ніг, мовби пересвідчувалася, - ви сподобалися мені тільки тому, що у вас… довгї м'язи…
      - Що-що? Які м'язи?
      - Ну, є люди з короткими м'язами, є з довгими… Волокна м'язів… Власне, це анатомія… Але в мене своєрідний забобон: вірю тільки тіш, у кого м'язи - довгі.
      - Слухайте, - він не знаходив слів од несподіванки, - це… це ж расизм! Та ні, просто якийсь ідіотизм… М'язи… Але ж я не борець, не боксер, навіть не молотобоєць! Голову ви в мене помітили чи ні?
      - Тільки згодом. Голова якраз вам заважає.
      - Щоб я пожертвував усім заради вас, любительки… цих довгих м'язових волокон? В такому випадку я теж відплачу вам тим самим… Ворогувати - так ворогувати до кінця.
      - Я не збиралася з вами ворогувати.
      - Я теж. І те, що вам скажу, не буде таким прямим і гострим, як ваше… Просто, коли хочете, розповім вам одну невеличку новелку.
      - Ви ще й пишете новели?
      - Ні, це Андре Моруа. У пас її не перекладали.
      - Навіть так? Ви такий милий? Хочете зробити для мене несподіванку?
      - Та ні. Просто розповісти хочу. Досить прозора мораль. Але гарно написано.
      - Що ж, коли гарно…
      - Мовиться там про паризького юнака, який півстоліття тому затримався перед вітриною торговця картинами при вулиці Сент Оноре. Юнак був студент, бідний і так далі. На виставці побачив картину Моне «Собор у Шартрі». Моне тоді ще не був популярний, але студент мав вигострене око і природне почуття краси. Зачарований картиною, він наважився увійти до склепу й запитати про ціну. «Мій боже, - вигукнув гендляр, - картина в мене висить аж он відколи. Можу поступитися нею за якихось дві тисячі франків». У студента не було двох тисяч франків, але він мав досить заможних родичів у провінції, його дядько прямо сказав перед від'їздом до Парижа, щоб, коли буде сутужно, звертався до нього без вагань. Отож студент попросив гендляра протягом тижня нікому не продавати картину, а сам написав до дядька.
      Студент мав у Парижі коханку. Чоловік у неї був старий, і вона нудьгувала. Була дурна, як гуска, вульгарна, але гарна. Буває й таке. Увечері того дня, як студент зацікавився картиною «Собою у Шартрі», вона сказала: «Завтра до мене приїздить з Тулона приятелька, з якою разом були в пансіоні. Чоловік мій зайнятий, не має часу нас супроводжувати. Розраховую на тебе».
      Приятелька приїхала не сама; привезла ще свою приятельку. І ото три дні студент змушений був водити по Парижу аж трьох жінок, платити в кафе, у театрі, оплачувати фіакри, давати чайові. Фінанси його не витримали такого напруження, довелося позичити в колеги. Коли прийшов лист від дядька з провінції, студент відітхнув. Сплатив негайно борг, а на решту купив подарунок коханці. А «Собор у Шартрі» придбав якийсь колекціонер і згодом у заповіті відписав його Луврові.
      Студент, який з часом став відомим письменником, тепер уже старий чоловік. Але серце у нього так само молоде і так само пришвидшує биття, коли зустрічається гарний пейзаж або гарна жінка. Виходячи з дому, часто спіткає стару жінку, яка мешкає навпроти. То його давня коханка. Обличчя її потопає в жирові, очі, колись такі чудові, тепер лежать на двох торбах з одвислої шкіри, над верхньою губою стирчить сивий мох. Дама насилу пересувається на роздутих жиляками ногах.
      Зустрічаючи її, великий письменник вклоняється і йде далі. Ніколи не зупиняється. Знає, що це просто стара жінка, сповнена отрутою і алістю. Думка, що кохав її колись, тепер йому прикра.
      Часто заходить він до Лувру, до залу, де висить «Собор в Шартрі» Моне. Довго дивиться на картину й зітхає.
      - Які ми обоє дурні! - засміялася Тая. - Ти можеш мене поцілувати отут, перед оцими божевільними машинами, над вашим спокійним Дніпром, серед…
      Він не дав їй договорити, вони стояли й цілувалися, машини сигналили їм, порушуючи постанову міськради про заборону звукових сигналів.
      - Ти не сказав мені, що любиш мене, - нагадала вона згодом.
      - А ти?
      - В цьому, звичайно, немає ніякої логіки, але я б заради тебе нічого не кинула й нічим не пожертвувала, хоча… позавчора я прогнала геть усіх отих дурнів, які приїхали за мною аж із Москви… Але й без тебе, мабуть, не зумію тепер… Це знов же таки, мабуть, кажуть усі жінки, поцілувавшись з чоловіком, але…
      - Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальності.
      - Не треба, тобі не личать слова звичайні… Але як ми з тобою щойно гризлися! Хочеш - розповім тобі казочку, почуту мною в тайзі? Про звірів.
      - Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю хвилину миру, який встановився між нами. Якби міг, я б зупинив бодай на коротку мить час. Так, як зупиняються стрілки на великих електричних годинниках перед тим, як зробити черговий перескок.
      - Щастя між двома скаканнями годинникової стрілки? - Тая засміялася.
      - Але потім стрілка все-таки перескакує, гнана невблаганним плином часу, а ми намагаємося вже коли й не наздогнати чи випередити її, то бодай не відстати. Наприклад, я через два дні їду до Західної Німеччини.
      - Куди? - Тая вирішила, що він жартує. - А чому б не в Патагонію?
      - Справді, до Західної Німеччини, - Борис був цілком серйозний. - Вже все готово, всі документи оформлені, маю квиток на літак Київ - Відень. Звідти - поїздом.
      - Туристська поїздка? Але це ж не обов'язково. - Вона ще сподівалася знайти якийсь порятунок. Втратити його вдруге означало, може, втратити назавжди. Абсолютне безглуздя.
      - Ні, не турист. Справа мого життя. Іду на місяць, а може, й більше. В щорічнику одного західнонімецького університету з'явилася публікація про Софію. Автор публікації професор Оссендорфер посилається на нікому не відомі документи, які, мовляв, є в розпорядженні… Коротше: уривок пергаменної харатії, знайдений колись моїм батьком і під час війни відправлений ним в інститутському сейфі в тил. Але Бузина сам не доїхав і не довіз сейфів. Продав чи подарував фашистам - однаково. Професор Оссендорфер - очевидно, той самий єфрейтор Оссендор-фер, який убив мого батька. Ось така історія. Війна триває далі!… І знов Софія. Знов батько. Знов я… Дивуюся, що вони так довго мовчали. Чи то ждали, поки мине двадцять років з дня закінчення війни, щоб, посилаючись на встановлений ними самими закон, проголосити невинними вбивців і своїм власним усе вкрадене й награбоване. Логіка вбивці і грабіжників. Чи то хотів цей Оссендорфер достосувати свою публікацію до якоїсь круглої дати, що він, до речі, й робить, заявляючи, ніби Софію Ярослав вибудував у тисяча шістнадцятому році, бо ж у літописах є свідчення, що вже в наступному, тисяча сімнадцятому, році під час нападу на Київ печенігів Софія згоріла. А раз згоріла - виходить, уже перед тим стояла. А поставити її Ярослав міг тільки між тисяча п'ятнадцятим і кінцем шістнадцятого, коли він змагався за владу з Святополком і сів у Києві на престол. Раз так, то Софії - дев'ятсот п'ятдесят років. Дуже проста логіка. Оссендорфер обходить мовчанкою припущення вчених, що першу Софію - дерев'яну - поставила, певно, Ольга десь у 957 році для збереження хреста животворного дерева, яким благословив княгиню константинопольський патріарх. В тисяча сімнадцятому році дерев'яна Софія згоріла. Це наштовхнуло Ярослава на думку збудувати кам'яний собор, бо лагодження нічого, власне, не давало. Якщо навіть припустити, що Ярослав справді між шістнадцятим і сімнадцятим роками поставив дерев'яний собор, а згодом на його місці спорудив кам'яний, то вчений не може ототожнювати ці дві споруди. Але, видно, тому пану професору йдеться лиш про те, щоб нас випередити, бо в шістдесят сьомому році ми відзначаємо дев'ятсот тридцять років з дня закінчення будівництва Софії, ну то нате вам - дев'ятсот п'ятдесят років, які відкриваю для вас я, професор Оссендорфер!
      - Ти читаєш мені лекцію? - поцікавилася Тая.
      - Пробач! Захопився.
      - . Поцілуй мене при всіх оцих машинах.
      - Може, ми поїдемо вже до міста?
      - Підемо. Тільки пішки! Але що ти робитимеш з тим професором?
      - Я повинен з ним зустрітися. Переконатися, що то він. Це військовий злочинець, а не професор! І грабіжник. Я повинен встановити, чи він має той пергамен. І відібрати в нього!
      - Не думай, що це буде так просто.
      - Це справа державна. Мені помагатиме посольство, втрутиться уряд. Я не виїду звідти, поки не доб'юся свого! Досить умене батька! Якби я тоді встиг на день раніше, навіть на кілька годин - батько був би врятований.
      Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних своїх очах. Стрілка на великому годиннику часу перескочила, їх розділяв мертвий 'простір між двома перескоками долі. Як він поїде від неї? Як розлучаться? Чи не подумає він про неї: ось жінка, що під прикриттям розмов про мистецтво і громадянські чесноти шукає собі сексуальних утіх? Перед цим їй здалося, що Борис подумав про неї щось подібне. Це було б страшно!

Рік 1026. Літо. Константинополь