- Весілля зробимо за нашим новгородським звичаєм. Князівське.
      - Брат мій тут, Гліб, - сказав невесело Ярослав.
      - З тобою йде?
      - Ні, супроти.
      - Чого ж сидить коло тебе?
      - Заїхав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогодні-завтра вирушає па Київ. Я вже послав заготувати йому кора-блець на Смядині коло Дніпра.
      - І на весіллі не буде?
      - Не хоче. Каже, що не було князю своїх у Новгороді, а в мене, мовляв, батьківського благословення немає на шлюб, то яке ж весілля, княже?
      - Вгадав він: справді не було оте князів тільки новгородських, і ти в скорім часі будеш Великим Київським! - вигукнув Коснятин.
      - Гріх так мовити.
      - Хоч гріх, та свята правда!
      - Як усе обійдеться, то лишу тебе князем у Новгороді,- сказав, підводячись, Ярослав,- бо рід у нас з тобою один через батька мого і твого та мою бабу Малушу, сестру твого батька Добрині. Коснятин став на коліна, знайшов руку Ярославову, поцілував.
      - Служитиму тобі вірою й правдото.
      - Встань, - невдоволено промовив Ярослав, - негоже так. Одної крові ми. А справа велика великого розуму вимагає, а не цілувань і поклонів. Кланятися тільки господу треба, як Соломон, та просити мудрості в нього всечасно. Іди.
      Того ж вечора прийшов прощатися Гліб. Не було довгої мови. Розлучилися брати не по-братськи, кожен був задивлений тільки в своє, стали-бо вони на такому рубежі, де люди або йдуть навстріч одне одному, або розходяться в різні боки, і нема такої сили на світі, що могла б їх з'єднати.
      Вдосвіта Гліб виїхав, ще темрява стояла надворі, накрапав холоднуватий, мовби привезений північною невістокі, дощик, Ярослав молився в церкві й подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навіть не прийшов уклонитися богові. Чи тільки тому, що боявся ще раз зустрітися з братом-відступником, яким вважав Ярослава? Та хай.
      А Коснятин уже ладнав весілля по княжому чину, як його розумів новгородський посадник. Поставлено коло самого Волхова на Торговій стороні, де княжий двір, довгий-предовгий стіл, такий довгий, що губився його другий кінець, а вже хто там сидів, що говорив - не видно й не чутно було з чільного місця, де посаджено молодого й молоду. З боку молодої - посли королівські й Рогволод з дружиною, з руки Ярославової - Коснятии за посадженого батька, тисяцькі й старости новгородські, дружина, боляри зі своїми пухкозадими жонами, ви-рпджені в важкі багаті вбрання, далі купці свої і приїжджі, ще далі - ремісничий люд, з багатших, хто міг вклонитися князеві дарунком на одруження, а дарунків було безліч; дарувалося так, щоб по одну руку - княгині, а по другу - князеві, складено хутра й прикраси, золото й срібло; Коснятин підніс Ярославові багато здоблену, в золотому окладі біблію грецьку, між пергаменними листами виднілася закладка з перегородчатої емалі, а на закладці - Юрій-змієборець, святий, на честь якого Названо Ярослава: дарунки везли від столу возами в той час, як убогим і жебракам від княжих щедрот роздаровано милостиню, яку Ярослав звелів роздавати, як тільки вийдуть вони з храму по вінчанню і аж поки всядуться за стіл і піднесуть перші кубки за здоров'я молодої княгині, за його здоров'я, за землю Руську.
      Подавано вина фрязькі й меди настояні, а з наїдків були гуси, поросята печені, солонина, ковбаси-задимлянки, баранячі стегна й реберця, осетри й коропи, зайці в чорнім соку й засмажені на жару оленячі туші, лебеді чорні й білі на срібних підносах, а для князя й княгині привезено для такої нагоди з південних країв царського птаха павича, засмаженого ціляком, оздобленого небаченої краси пір'ям, птаха, м'ясо якого не гниє й не псується, а триває вічно, і хто їстиме його, теж матиме вічне життя, й багатство, і красу, і щастя.
      За спинами в запрошених до весільної учти, з обох боків столу, не наближаючись дуже, щоб не заважати урочистості, але й не задалеко, бо тоді б зникло відчуття з'єднаності між усіма, стояв новгородський люд, стояв двома стінами, рухливими й веселими, там була штовханина, тиск, зойки, писки, невидима боротьба за ліпші місця, дужчі пхалися наперед, слабші намагалися й собі пробитися за ними; з сірого новгородського неба сіялася холодна мжичка, та ніхто не зважав на негоду, кожен вирядився в що мав нового й святкового, в розпаленості натовпу мжичка, власне, й не помічалася, ті, що сиділи не-порушно за столом, мали б страждати більше, треба було простягати руки за кубками, щоб пити за здоров'я та за благополуччя, та за шматками м'яса, горами наваленого посеред столу, руки їм лисніли не так від жиру, як од дощику, на бородах теж сріблився водяний пил, а ті, що стояли позаду, могли принаймні ховати руки за пазуху чи до кишень, а вже бородами трясли досхочу, бо тільки й діла їм було, що штовхатися весело та супроводжувати кожну здравицю розкотистим, могутнім гоготінням: «Го-го-го!» Так навчив Коснятин кричати кільканадцять заводіяк, а відомо, що натовп легко підхоплює те, що йому непомітно підкрикують у саме вухо. Отак воно й почалося та й ішло мало не цілий день.
      - За здоров'я княгині найсвітлішої! Будьмо!
      - Го-го-го!
      - Хай славиться наш добрий князь Ярослав! Будьмо!
      - Го-го-го!
      - За побіди наші прийдешні й сущі! Будьмо!
      - Го-го-го!
      - За вольниці новгородські! Будьмо!
      - Го-го-го!
      - Земля наша хай не оскудіває! Будьмо!
      - Го-го-го!
      - Народе новгородський, розростайся й міцній! Будьмо!
      - Го-го-го!
      - За віру християнську! Будьмо!
      - Го-го-го!
      - Возлюбимо, братіє, один одного! Будьмо!
      - Го-го-го!
      - Молодим гірко-о-о!
      - Го-го-го!
      - Гірко-о-о!
      Князь і княгиня підводились, цілувались перед усіма, не було в тому поцілункові ніякого смаку, не розпалювало Ярослава і випите за день, а княгиня теж сиділа з своїми прозоро-холодними очима, чужа й незворушна, тільки бралися плямами її білі щоки чи то від сеї обтяжливої учти, чи то від вселюддя, до якого, мабуть, не звикла в своїй північній стороні. А Ярослав хоч і поцінував про себе належно вигадку Коснятинову з оцим безмежним столом, за яким вмістилося пів-Новгорода, й з оци-,: ми крикунами, що підганяли учту своїми гуками, та водночас і виразно бачив: не виходить у нього так, як то виходило воно завжди у князя Володимира в Києві. Передовсім той би ніколи не покладався на чиюсь вигадку чи лад, а сам би велів, що робити і як, знав-бо добре: всі невдалі справи, хоч причетний князь до них чи пі, б'ють, зрештою, по князеві, лягають на нього провиною і збитком. І вже аби князь, Володимир затіяв таке учтування і накликав стільки люду (а в нього бувало й більше, це знав і Ярослав, та й Коснятинові було відомо, тому, видно, й спробував чимось наблизити Новгород у своїх звичаях до Києва), то не сів би за стіл так, щоб обабіч стояли натовпи. Звелів би настругати столів для всіх, і всім би давано їдво й питво, і буле б таке веселе й невтримне учтування, та вихваляння, та молодецтво, що на кінець дня забували вже, хто смерд, а хто боярин, хто воєвода, а хто дружинник, і сам князь оточений був то одними, то другими, то воїнами, то гультіпаками, то жонами своїми та чужими, яких уподобав, на яких накинув оком, може, щойно.
      А тут - цей холодний заздрісний крик поставлених за для пихи чорних людей, оцей смутний дощик, та ще й чужа, неприступна в своїй гордині жінка, що стала ніби княгинею, його жоною, але хто й зна, чи стала, бо не помічає на ній Ярослав ніяких прослідів, що вподобала вона своє нове становище.
      Гуляння тривало ще й при світлі смолоскипів, бо не годилося відправляти людей за сонця, варено й печено всього стільки, що учта мала тривати, може, й тиждень, найбільшим ненажерам і питухам коло того столу (а чи під столом) належалося й ніч заночувати, але хтось там пам'ятав і про найголовніше, про князя й княгиню, і, коли темнощі зсунулися вже зовсім щільно навколо столу і крики натовпів долинали мовби з-за чорного кола ночі, подано просто перед стіл новгородські розлогі сани, застелені м'яким перським килимом, запряжені четвериком білих коней, в багатій збруї, заквітчаних зелом і квітами, і сам Коснятип вихопив у віз-ничого рипучі віжки, поцяцьковані срібними накліпками, розвернув сани хвацько, аж полетіли кім'яхи грязі увсібіч, і запросив молодих сідати.
      І як тільки князь довів княгиню до саней і вона злягла на килим, бо сісти там було ніяк, а Ярослав притулився до неї, Коснятин відпустив віжки, і коні рвонули з місця так, що важ-котілому посадникові довелося відразу вдаряти тюпака, - тут обидві невидимі вже майже стіни, люду розруйнувалися, розсипалися, з двох боків руннули на сани, змішалися навколо них а криком, вереском, гійканням, диким реготом; над князем і княгинею нависали й миттю щезали довгі бороди, зіпали на них з нерозбірливими криками чорні роти, горіли цікаві очі, одні штурлялися поміж собою, інших жбурляли просто на сани, ще інші намагалися вломити з саней хоч тріску, ще хтось догадався відкабетовувати добренні кавалки коштовного килима, хтось пробував палити килим палахкотючою тріскою; Коснятин на-с'їлу пробивався крізь юрмовище, коні, пирхаючи й мотаючи головами, тягли сани поволі, бо перед ними роїлося від чорних розмаханих постатей, вже посадник шкодував, що не постановив на путі князевій дружину двома рядами, зате Ярославові хоч тепер сподобалося те, як поверталося його весілля, радий він був, що люд зламав ту заборонну незриму межу, яка відділяла його від князя; відчував Ярослав: ото тепер йому тільки й сили, що в отих ошалілих, звихрених, засліплених дурною цікавістю людях, гарно було відчувати, як лякається холодна королівна цих забіяк, горнучись йому до боку, шукаючи в нього прихистку.
      І вже на княжім дворі по-юнацькому зіскочив з саней, збадьорено змахнув, майже дружньо, безладному своєму супроводові, отій людській звированості, яка вже виповнила й увесь двір, легко зістрибнув з саней, взяв княгиню на руки, і хоч була велика й незручна в ноші, але проніс її трохи, пробиваючись крізь юрмовище, а княжі люди розкрикували перед ним дорогу ширшу й ширшу, аж поки все-таки наведено якийсь лад і утворився вільний прохід до ґанку княжих палат; тоді Ярослав поставив жону на землю, мовби велику дерев'яну ляльку, мовчки подала Інгігерда йому руку, і він повів її на перші покладини, бо тільки тілесно доповнений шлюб може вважатися звершеним.
      А білі коні з саньми зникли десь так само непомітно, як і посадник Коснятин, та Ярославові не було тепер ні до чого діла, лишався він наодинці з молодою жоною, вперше в житті око в око, рука в руку, і світ замкнувся між ними обома, не існувало більше нічого, все зникло, все забулося, палахкотіли в притемненій ложниці свічки, а їм здавалося, що тільки вони обоє палахкотять і згорають на вогні, який палить людину, поки вона й живе, дає їй найбільшу снагу і водночас відділяє її непрохідною стіною от усього довколишнього.
      Так і Ярослав на якийсь час відділився від справ цілого світу і не міг бодай краєм серця відчути, що, може, саме тієї ночі, в далекій далечі, коло Києва на Берестах, вирушав у останню путь його батько - Великий князь Володимир.
      Берести стояли вже тоді, коли Києва ще й мало було, вабили тихістю й спокоєм, і князь Володимир так полюбив їх, що звелів вибудувати собі двір у Берестах ще ліпший, аніж у самому Києві. Відпочивав там по ловах у Звіринці, тримав найулюбленіших підложниць також на Берестах, коли ж занедужав, зібравшись іти на непокірливого сина Ярослава, теж заліг у своїх палатах берестових, сподіваючись на скоре видужання, але вже й не підвівся, померши від кольок в боку або ж від божого гніву. Люди рідко заживали тоді за шістдесят літ, однаково великому князеві вже недовго б довелося топтати ряст, але багато в чому пришвидшили князеву смерть події явні й тайні. Бо якщо син Ярослав одкрито йшов на батька, то інший син - Святополк, ще й досі перебуваючи в ув'язненні в Вишгородській кріпостиці, знов задумав справу ще лихішу, ніж князь Новгородський. Через вірних людей сповістив Святополк печенігів про те, що князь Володимир виступав з військом проти Новгорода, і покликав їх ударити на Київ, коли покине його князь з своєю дружиною. А щоб не проходити через кріпостиці, поставлені Володимиром по Росі, мали печеніги переправитися десь аж коло Переволочни через Дніпро, пройти Залозним шляхом і підступити до Києва з лівого берега, звідки їх ніхто ніколи й не ждатиме. Так воно й сталося, та тільки хворощі Володимирові зруйнували всі Свято-полкові наміри, знов посилав він своїх вірних людей до печенізького хана, попереджуючи його, щоб зупинив орду, бо й князь, і дружина, і сила-силенна війська - в Києві, і нічого, крім погрому, не здобудуть тут печеніги.
      Але на той час князеві Володимиру вже донесено про те, що заворушились печеніги, надходили вісті, що степовики сунуть по лівому березі, тоді.недужий князь покликав до себе сина Бориса, який прибув з далекого Ростова, щоб стати коло батька в тяжку годину, сказав йому брати військо й виступати на Альту, щоб перепинити путь печенігам.
      Борис виступив на Альту, вибрав просторе широке поле, де б міг дати битву печенігам, але вони, вчасно попереджені Святополком, знов завернули в свої степи і щезли там безслідно.
      Поки ж Борис стояв з військами на Альті, Великий князь Володимир зійшов з світу.
      Він лежав у великій горниці, що чотирма вікнами виходила на Дніпро. Вікна не зачинялися ні вдень, ні вночі, князь хотів ухопити в груди якомога більше свіжого дніпровського вітру, але однаково задихався щодалі дужче, горниця знесена була високо над землею над двома підклітями, в яких юрмилася придвірна челядь, варилися для князя улюблені його наїдки й напитки, наготовані завжди сиділи гусельники й скоморохи, блазні й вродливі дівчата, які самою молодістю своєю могли б повернути Володимирові здоров'я, бо часто бувало перед тим, що западав у недугу Великий князь, та досить було йому спочити поглядом на солодкому личку, як підводився знов і знов вершив свої державні діла, великі й непомітні. Але не пускав князь до себе нікого, не хотів нікого бачити, нічого не їв, тільки пив настояні меди й воду з свяченої криниці, холодну й чисту, забороняв турбувати його, ніхто не смів появлятися в горниці, поки сам князь не покличе, не подасть знаку.
      А знак той був - звук срібного бубонця на довгій ручці з слонової кістки. Бубонець лежав на столику коло узголів'я князевого. Дзвеніння було кволе, майже нечутне, але по той бік дверей цілодобово чергували молоді отроки, вони вчували найменший звук з княжої опочивальні, немало дивуючи своєю чутливістю дружинників, що стояли на сторожі коло тих дверей, але не чули нічогісінько, так ніби хтось позатикав їм вуха воском.
      Та настав день, коли й отроки не змогли дочути жодного звуку з княжої горниці. Хоч як тулили вуха до товстих дубових дверей, хоч як завмирали, хоч як стримували віддих - нічого. Навіть чутно було, як дніпровський вітер влітає в одчинені вікна й, постогнуючи, виривається попід дверима з невидимих шпарин, але від князя не було ні знаку, ні звуку. Ждано цілий день і цілу ніч. Бо, може, Великий князь поборов недугу і вперше заснув спокійно й солодко і набирається сил уві сні? Коли ж і на ранок знов не доходило з опочивальні жодного слуху, тоді налякана гридь звідомила воєводу дружини, а той прикликав двох бояр з Берестів, і от вони втрьох боязко підступили до високих дубових дверей, які давно вже можна було нечутно відхилити, бо петлі змазувались гусячим жиром, щоб не дратувати князя ні рипом, ні скрипом, але ніхто не наважувався прочинити двері бодай на палець, нічиє око не зазирнуло до великої горниці, тільки тепер троє вперше зробили це, обережно ступили до палати, і їм у лиця вдарив солодкавий дух покійника.
      Князь лежав мертвий. Ті троє побоялися й доторкнутися до небіжчика, хоч слід було бодай поправити його на постелі, бо лежав з перекривленою шиєю, якось незграбно звісивши голову з подушки, борода відтягала йому щелепу вниз, на вусах запеклася кривавиця. Покликано мерщій священика, а тим часом розпочалася рада: що чинити?
      Князь помер без причастя, без сповіді, найгірше ж - не повідомивши про свою останню волю, не визначивши спадкоємця своєї влади. Щоправда, він кликав до себе сина Бориса і дав йому військо, щоб виступив проти печенігів, але того ще не досить, щоб проголосити Бориса Великим-князем Київським, бо є брати старші за нього - є найстарший Святополк, е Мстислав, є Ярослав, який своєю сміливою відмовою впокоритися батькові уже досить відверто проголосив своє зазіхання на київський стіл.
      Прикликано до Берестів київських бояр і воєвод, а тим часом вірні люди з-поміж гриді дали знати: одні - Предславі, а ще інші - Святополкові в Вишгород про кончину Великого князя, і ці звідомлення перевищили вмить все те, що народилося в тугих головах київських бояр, бо Предслава мерщій спорядила гінців з грамотою до Ярослава, закликаючи його чимдуж поспішати до Києва, а вишгородські бояри, випустивши Святополка на волю, з усіма почестями, належними тільки Великому князю, повезли його через бори до Києва, звідти до Берестів, і хоч добралися туди вже пізньої ночі, княжий син велів не відкладаючи спорядити похорон Володимира; бояри й воєводи власноручно проломили поміст у горниці, щоб приховати від смерті звичний хід, яким користувався небіжчик, загорнули тіло Великого князя в килим, спустили на віжках на землю і поклали в сани, запряжені вісьмома парами білих волів, як велів старий полянський звичай. і Так на білих волах в'їхав востаннє князь Володимир у Київ, і тої самої ночі був похований у церкві святої Богородиці в приділі святого Клемента, в мармуровій корсті, під молитви, сльози, ридання й сум усього Києва.
      А ще тої самої ночі, коли повів Ярослав свою жону на перші покладини і виїхали з його двору білі коні, а десь у Києві білі полянські воли одвозили тіло його батька до місця останнього спочинку, вирушив тайкома з Новгорода великий загін:,' вершників. Не" дуже вправно трималися їздці на конях, чутно; було варязьку мову; якби міг хто прислухатися, то відразу б зачув хвастощі одного з варягів своїми походеньками у жіноцтва, з чого легко б упізнав Торда-молодшого, а вже тоді виплив би з темряви й мовчазний Ульв, і забіяцький Торд-старший, який, здається, командував цією дивною виправкою; варяги, хоч і почували с,ебе певніше пішими, їхали досить швидко, хтось добрав їм усім коней однакової гнідої масті, так що ховалися вони за ніччю, і видно було, що їдуть на діло почесне.
      Варяги не брали- з собою в дорогу нічого обтяжливого - ні прикрас, ні майна жодного, саму тільки зброю та харчів на два переходи. Та хоч як легкома вирушили з Новгорода і гналися ніч і день за тим, за ким визначено їм було гнатися, все ж довго не вдавалося їм наспіти втікачів; вже й коні потомилися, вже навіть Торд-молодший умовк і схожий став своєю мовчанкою на Ульва, вже знати було, що їдуть вони по дніпровському зливиську, незабаром буде й сам Дніпро або якась з його приток; варяги гнали безжально коней, якщо вони запізняться і насад на Смядині відпливе й опиниться в Дніпрі - тоді їм доведеться повернутися назад, не звершивши дорученого, а це означає зламати своє слово, ще гірше - не отримати обіцяного, обіцяно ж було щедро.
      Коли ж нарешті за негустими перелісками забачили варяги поперед себе коротку низочку вершників, поперед якої їхав на білому коні молодий князь Гліб, то вже коні варязькі насилу пересувалися, вони плуталися в густих і високих нежарах, а в князя і його супроводу коні були свіжі, мовби щойно з стайні або з випасів, ішли розмірене, гарно, і видно було, як легко й упевнено віддаляються від переслідувачів, ще й не знаючи про їхнє існування. Що ж буде, коли довідаються? Торд-старший відразу збагнув, що треба діяти вмінням, а не силою, він мовчки показав Ульвові на його лук, спинив загін, щоб дати лучникові спокійніше вицідитись, сказав хрипко:
      - Бий відразу в князя. На білому коні.
      І чи то Ульв, змучений довгою гонитвою, не поцілив як слід, чи то не дотямкував, куди стріляти, і, вчувши останні слова Тордові про коня, в коня й вицілював, стріла, послана варяговою рукою, вдарила коневі в передню ногу під самі груди, кінь спіткнувся, з усього скоку впав, а Гліб не встиг висмикнути ноги з стремен, його придавило кінським черевом, але він сам зумів вивернутися, вивільнив придушену ногу і тільки тоді відчув дикий біль у тій нозі, а коли спробував ступнути нею - вона не підкорялася. Його люди спиняли своїх конеї коні злякано витанцьовували, хропли, пряли вухами, наперед виліз з своїм конем цікавий повар князів, якого звано Торчином, бо справді походив чи то від турків, чи то з агарян, зназ лиш кілька слів по-руськи, зате готував дивні страви для княжого столу, а ще відзначався великим жонолюбством і непогамовною цікавістю. Мабуть, цікавість попхала його й тепер наперед, але сталося йому зазле, бо князь, забачивши першого спереду, гукнув:
      - Подай мені коня!
      Торчин під'їхав до князя, але з коня ще не злазив, бо й не зрозумів як слід, чого від нього хоче князь. Тоді Гліб смикнув його за ноги, посинілими від болю й злості губами вже не прокричав, а вишептав:
      - Злазь з коня! Швидко! Торчин ізнов не розумів.
      - А я? - спитав він, побачивши нарешті стрілу в нозі Глібового коня і з острахом ждучи, може, такої самої стріли й собі межи плечі.
      - Злазь! - прокричав князь і потягнувся до меча.
      Тоді Торчин злетів з коня, але не на той бік, де стояв знавіснілий князь, а на протилежний, і не зліз, а просто скотився, впав, миттю схопився і пригінці побіг за дерева.
      Гліб з великими труднощами заліз у сідло, махнув рукою, погнав учвал, стоячи в однім стремені, а друга нога висіла йому смертельним болем і тягарем. Біль був такий незносний, що довелося перевести коня спершу на рись, а там і зовсім - ступою. Але за той час уже від'їхали від того проклятого місця, де, видно, засіли бродники, що грабували купців, Гліба оточила його дружина, підтримували збілілого на лиці князя, тихо поїхали далі, бо саме тропа вивела їх до берега Смядииі.
      Дорогою ціною довелося заплатити князеві Глібу за ту прогайку. Коли він отак ступою наближався до насаду, який ждав їх з сонними гребцями коло берега, збоку, перерізаючи їм путь, полетіли між деревами темні вершники, і тільки тоді збагнув князь, що то не бродницька стріла летіла в нього, що не грабіжникам знадобився його кінь чи там щось, а послано по його голову. Знову пересиливши біль, зірвав Гліб коня до чвалу, підскочив з своїми людьми до насаду, гукнув, щоб помогли йому злізти на землю, князя підтримали під руки, повели чимшвидше на кораблець, Гліб шепотів: «Швидше, швидше, швидше». Один з дружинників мечем перерубав вірьовку, якою насад прив'язано було до прибережного чорного, з оголеним лапатим корінням в'яза, сонні гребці, прокинувшись, лаштувалися відпихатись од берега довгими важкими весла-ди, але тут приспіла погоня, варяги злітали з коней на скоку стрибали в беззахисний насад з оголеними мечами, і мечі їхні блищали, мов вода, і змивали кров'ю все, що траплялося на путі, а поміж варягами закрутився княжий повар, страш-Яий у своїй ненависті до князя, якого перед цим стільки годував і який зрадливо кинув його посеред чужого лісу на пота-яу. Повар доскочив до Гліба і, перш ніж той зумів вихопи ослабілою рукою свого меча, загнав йому в груди широкого яожа. «Не дійте' мене, братія моя мила і дорога, не дійте!» - 'заплакав-закричав по-дитячому юний князь, та тут вдарили ще варяги, - Гліб упав мертвий; тоді Торчин стрибнув йому на груди й двома помахами відкабетував князеві голову.
      Торд-старший взяв голову й дбайливо вклав її в шкіряний мішок, що висів у нього за плечима.. Події, надто ж лихі, мають властивість повторюватися, навіть збігаючись притому в часі. Знову ж таки, може, саме тоді, як таємничі варязькі вершники по мохах, брусничниках і нежарах гналися за князем Глібом, з Києва на Альту теж: и-рушили вершники, тільки що перші споряджені були без відома князя Ярослава, а других послав сам Святополк, і велено було цим останнім привезти до Києва молодого князя Бориса добровільно чи силою, живого чи мертвого, бо кличе його до себе старший брат, який сів на отній стіл і вимагає покори від усіх братів молодших. То були відчайдушні вишгородські бояри Путьша, Талець, Єловит і отрок Святополків, прозваний Ляшком, бо привіз його князь од свого тестя Болеслава, хоч був той отрок невідомої крові, радше скидався па дикого степовика, мав непогамовну вдачу і відзначався дурною відчайдушністю. І якщо варяги, вирушаючи в іюгоию за Глібом, не наражалися, власне, на жодну небезпеку, то посланці Святополкові їхали, може, й самі на вірну смерть, бо ж Борис стояв на Альті не сам, а з великим військом, яке ще не присягнуло Святополкові, та й невідомо, чи стане на його бік, а може, триматиме руку Борисову, бо ж усім відомо, якої шани зазнав од князя Володимира Святополк і якою довірою в батька користався Борис.
      Тім часом Борис марно чекав на Альті появи печенігів. Дозори, послані далеко в степ, не виявили ніяких прослідів ворога, дійшли чутки до князя, що печеніги відвернули від Києва і никають десь довкола шляхів та переправ; князь добре відав, що військо потрібне батькові його передусім для того, щоб виступати протії непокірного Новгорода, літо вибилося в найвищу свою середину, отож настала найліпша пора для походу, але повертатися до Києва без веління князя Володимира Борис не смів, нагадувати Великому князеві про похід на Ярослава теж не міг, отож, розгублений і знетерпеливлений, стояв і далі в полі перед Альтою, днями не виходив з свого намету, ревно молився, вів благочестиві бесіди з отроком своїм угрином Григорієм, якому за тихий норов і вірну службу подарував важку шийну чепу з щирого золота; так що посланці від Святополка коли під'їхали до княжого намету з княжим прапорцем і вийшов їм навстріч Григорій, то взяли його спершу за самого князя через ту гривню, і трохи навіть знітилися, попри все своє нахабство, але оговталися, як тільки Григорій уклонився їм низько, забачивши їхню дорогу одіж, і сказав, що спитає князя, чи може той прийняти посланців. Збіглися отроки, що слугували князеві, підходити стали ще й воїни; Путьша дав знак своїм людям, щоб були напоготові, а сам, ще й не званий, пішов до намету, відіпхнув Григорія, що перепинив йому путь, побрався далі, аж до князевої опочивальні. Борис, звісившії босі ноги з ложа, сидів у самій сорочці, бо мав звичку по обіді трохи передрімати, а щойно з'їв обід, спання ж самим богом присуджено полудневі: від початку спочиває опівдні і звір, і птиця, і чоловік, тепер Борис трохи невдоволено позирав на боярина, що не діждався навіть, поки князь надягне порти, та водночас намагався він і погамувати гнів, бо ж посланець, певно, був од Великого князя і приніс вісті про повернення до Києва.
      Путьша ні вітався, ні дав князеві зодягтися або хоч трохи оговтатися. Приступив до самого ложа і, згори вниз позираючи на худенького, ще зовсім юного, тільки борідка почала висіватися, князя, сказав товстим басюрою:
      - Отець твій помер, царство йому небесне, а в Києві сидить князь Святополк і велів тобі не гаючись їхати з нами до нього.
      Князь знетямлено дивився на товсте обличчя Путьшине, видно, його вкінець приголомшила страшна вість про батькову смерть, а вже щодо Святополка, то він, певно, й не почув, а коли й почув, то нічого не зрозумів, ще менше ж зрозумів Про вимогу старшого брата їхати до нього з поклоном. Він хотів щось промовити, але губи йому ворушилися без жодного звуку, відчував тільки страх непогамовний, панічний,невтрим-ний страх перед цим грубим, незнайомим боярином, перед його жорстокою вістю, перед його брутальністю, радо б утік оца куди-небудь, не був би ні князем, ні воєводою, вже шкодував, що не послухався брата Ярослава і не поїхав на його поклик, тепер був би далеко звідси, від батькової смерті, від усіх жа-хів, які приніс йому, сонному й розгубленому, цей чужий чоловік з нахабним голосом; найбільше ж докучало князеві те, що сидить перед лиховісним боярином майже голий, без пор-тів, без зброї, тільки хрест на шиї маючи, але що хрест, коли на чоловіка падає зненацька стільки лиха.
      - Григорію! - здобувся нарешті князь на якесь рішення - Григорію, де ти?
      В голосі Борисовім було стільки відчаю й болю, що Григорій, якого притримував знадвору Єловит, не пускаючи до шатра, рвонувся всередину, мало не звалив Єловита, гарячко-во висмикнув з піхов широкий свій меч, в один скок опинився коло розшитої пілки, що закривала вхід до княжої опочивальні, але за його спиною гнучко вивернувся Єловит і довгим.своїм списом, ударив майже наосліп навгінці угрина, поцілив йому між лопаток, Григорій упав, тоді Єловит, висмикнувши списа з тіла отрока, влетів туди, де вів перемови з князем Путьша, побачив там випростуваного тонкого безбородого юнака, в самій сорочці, і, може, й, не розбираючи, князь то чи ще якийсь з його отроків, замахнув списом і вдарив юнака в груди. Той мовчки, без єдиного стогону, заливаючись кров'ю, впав на ложе.
      - Наробив же ти, - притишуючи голос, сказав Путьша, - ріж намет, загортай князя, та й гайда!
      Єловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб лякатися. Від діда-прадіда передалося Єло-і виту розбійницьке ремесло, вистежували вони проходящі повз іВишгород наладовані товарами купецькі човни, нападали на дих темними ночами, мовчки відправляли купців і гребців на іой світ, забирали все з човнів, топили й човни, так що десь на циі збиралися цілі кладовища з людей та човнів, а єловити за-можнішали, багатство їхнє росло, мов тї верби з води, всі кінці своїх злочинів теж уміло ховали вони в воду; тепер же Єловит ховався в своїх учинках за князя київського Святополка - то чого ж було лякатися? Він вихопив ножа, полоснув по намету, вирізав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився через отрока Григорія, помітив на шиї золоту гривню, нахилився, спробував зняти чепу, але вона замкнена була досить міцно. Шкода було втрачати таку коштовність. Тим самим ножем, що панахав намет, Єловит вправно відтяв голову вбитому, зняв гривню, вкинув її собі за пазуху, а вже тоді став загортати в шматок намету Бориса, ще не відаючи навіть, чи той мертвий, чи тільки в непам'яті.
      Так розпочав свій кривавий і окаянний шлях до одинацтва Святополк. Згодом брат його Святослав, довідавшись про страшну смерть Борисову, спробує втекти від Святополка до свого тестя в угри, але наймані вбивці наздоженуть Святослава в Карпатах і вб'ють безжально й жорстоко.
      Але одна лиха воля наштовхнулась на другу, теж лиху, хоч і несвідомо, бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не міг стосувати способів, уживаних Святополком, він ще не знав, яка то хижа й позбавлена будь-яких докорів сумління буде та боротьба, що в неї вступав у своєму намаганні сісти на київськім столі, він би з обуренням відкинув намову вдатися до усунення смертю братів своїх, нехай і народжених од різних матерів, але ж від одного батька. Та Ярославові поки що прийшла на поміч сила стороння, називалася ж та сила - Коснятин, посадник новгородський.