Так, так, рони вже забігали, мов руді миші, вони вже ладнаються до втечі й звідси, тепер вони особливо небезпечні, бо, втікаючи, намагатимуться забрати з собою найбільші скарби і завдаватимуть жахливих руйнувань; ось тепер якраз і треба зробити все, щоб стати їм на заваді, поламати їхні плани, не дати їм нічого, захистити. Кожен на своєму місці. І він теж! Так, як захищав собори від запалювальних бомб. Але тоді було легше, простіше. Там потрібен був тільки пісок та ще безсонні чергування, то все в людських можливостях. Але як тепер? Як?
      - Теперечки уже їм скоро кінець, - казала кума з Літок, - як не поморозяться тут до бісячого батька, то витовчуть їх наші. Ось побачите, товаришу професор, та згадаєте моє слово…
      А професор бився думкою в пошуках способів протидіяти Шнурре. Як? Як? Коли навіть їх виженуть звідси за тиждень (а чом би й ні!), то й то вони в своїй безсилій злобі встигнуть висадити в повітря весь Київ, нічого не пошкодують, не здригнеться їхня рука, як не здригнулася та рука, що закладала вибухівку під Успенський собор. Бо й що їм наша історія, наше мистецтво, душа народу нашого?
      Але як запобігти? Як?
      І раптом прийшло рішення. Він буде чергувати коло Софії. Вдень і вночі. Скільки зможе. Щоб не дати їм завезти туди вибухівку. Для такого собору потрібно багато вибухівки. Може, десяток або й сотня машин. Він не дасть!… Як саме? Ну, стане перед машинами й не пустить їх. Хай їдуть через його труп. То й що? Хіба цим чогось досягнеш? Над твоїм трупом злетить у повітря Софія. Треба щось інше. Треба комусь повідомити, потім… попросити чиєїсь помочі. Партизани? Але де вони? І чи вони тут є?…
      Десь там когось розстріляно, когось повісили. Але чи то партизани? Тепер розстрілюють і вішають без провини, тисячі й сотні тисяч. Висаджено міст на Солом'янці, зірвано водокачку на станції. Але чи то партизани, чи поодинокі диверсанти? Та й хто знає, може, під Софією вже дрімають руїнницькі заряди? Скільки часу минуло, поки він сидів за колючим дротом на Сирці? Він перевірить усе в соборі. Пристане на пропозицію Шнурре тільки для того, щоб перевірити, чи немає в соборі вибухівки. А якщо є? Або почнуть завозити? Що тоді? До куми з Літок? До цієї добродушної балакучої жінки? Але ж це божевілля - припускати, щоб тітка, що постачала штурмбанфюрерові Шнурре молоко, має зв'язок з партизанами!
      І все ж.
      - Скажіть, будь ласка, - звернувся до куми з Літок професор, - я міг би, в разі потреби, звичайно, прислати до вас свого Бориса? Бо хлопець малий, а тут, самі бачите, може бути всього…
      - Та боже ж мій! - сплеснула в долоні кума з Літок, - Та ви тільки бабі Галі скажіть, то вона його прямо до мене… Чому йому тут і сидіти? Та й вам би, товаришу професор, якби з Києва та в наші ліси, бо тут же й голод, і холод, і хвашйстюри ці.
      - Ні, ні, - квапливо промовив Отава. - Я повинен бути тут, Я залишуся в Києві, хоч би там що. А за Бориса вдячний напевне…
      Так професор Гордій Отава прийняв рішення створити свій власний фронт проти фашизму, трохи наївне, але чесне, може, єдино правильне в його безнадійному становищі вирішення, ніким не вповноважений, окрім власного сумління, ніким не посланий, ніким не підтримуваний, мав стати він, нікому не знаний, на захист святині свого народу перед силою, що переважала його в тисячі й мільйони, може, разів, але не лякався цього, як не лякався колись великий художник, що створював Софію, загубитися в пітьмі століть зі своїм ім'ям і з своїми стражданнями.
      Він кинувся одразу на сходи, став стукати до помешкання академіка Писаренка, зайнятого тепер Шнурре, але ніхто йому не відчинив: видно, ті десь поїхали, в них тепер були повні руки роботи, вони квапилися награбувати в Києві якомога більше; професор Отава, здається, здогадався тепер про справжню місію Шнурре: певно, того, як спеціаліста, послано сюди або ж експертом, або й просто начальником такої собі грабіжницької команди, що мала вивозити до Німеччини всі мистецькі цінності, знайдені в окупованому Києві.
      Щоб не гаяти часу, Отава попрямував до Софії. Може, Шнурре там. Може, саме рознюхує, в якому місці найперше здирати штукатурку в пошуках ще не відкритих шедеврів, може, наставляє вже своїх німецьких реставраторів…
      Але на подвір'я Софії Отаву не впустили. Не зміг він проникнути туди ні з Володимирської, де стояли два пикаті авто у матники, ні з площі Богдана, попід дзвіницею, де теж стовбичило два охоронці. Отава пішов уздовж муру, що оточував Софійське дворище, хотів було коло брами Заборовського по-юнацькому подертися на стіну, але по той бік почулася німецька мова, там мовби марширували солдати, - скрізь, по всьому Ки єву тепер марширували солдати; він знову вийшов на Богданову площу, гетьман замахнувся іграшковою булавою, картинно здіймаючи над Києвом коня, а неподалік од нього, не лякаючись ні чорного гетьманського огира, ні замаху булави, вимар-шировувала сотня жаб'ячо-зелених німців і, щоб хоч трохи зігрітися, горланила дурну пісеньку:
      Warum die Mдdchen lieben die Soldaten?
      Ja, warum, ja, warum!
      Weil sie pfeifen auf die Bomben und Granaten.
      Ja, darum, ja, darum! '
      Чому дівчата люблять солдатів?
      Так, так, чому!
      Тому, що їм начхать на бомби і гранати.
      Так, так, тому!
      Сунуло площею різнобарвне воїнство, їхали машини з берлінськими реєстраційними знаками, козиряння, витягування в струнку, вистукування каблуків - ані сліду того, що під Москвою їм вчинено страхітливого розгрому, що незабаром доведеться забиратися звідси. Невже це має протривати ще довго? Якби ж то він міг поспитати когось, хто б міг йому відповісти. На жаль, був сам. Обрав добровільну самотність і тепер мав спокутувати цей вибір. Людина, зрештою, платить за все.
      З Шнурре він побачився тільки ввечері. Той метався по Києву зі своїм ординарцем-асистентом цілий день, був стомлений, але професора Отаву впустив до свого помешкання охоче, навіть з радістю.
      - Так буде ліпше, мій любий професоре, так буде ліпше, - муркотів, пропускаючи Отаву поперед себе, а той ішов по знайомих колись кімнатах академіка Писаренка і не впізнав тут нічого. Не було книжок, не було звичних простеньких меблів, повсюди тепер виблискувала бронза, стояли меблі в стилі Людовіка XVI (де й набрали в Києві такого!), дорогі вази датської порцеляни спокійних тонів надморського неба, в срібних князівських трисвічниках стікали воском височенні свічі, в кабінеті - письмовий стіл в стилі рококо, мовби вивезений з самого Версаля, за ним - дерев'яний стілець із спинкою, вирізьбленою в формі двоголового орла, з меблів російського імператорського дому, а з цього боку - для відвідувачів - два фотелі, глибокі, спокійні, в тьмяному полиску темно-вишневої шкіри.
      - Сигари? Сигарети? - гостинно поспитав Шнурре. - Ах, я забув: ви не курите. Тоді - шнапс, коньяк, ром чи горілка? Прошу сідати. Радий вас бачити в доброму здоров'ї і…
      Він ще хотів, мабуть, додати «з добрими намірами», але Отава не став його слухати до кінця, не сідаючи, не відходячи від порога, похмуро промовив:
      - Я намагаюся обдумати вашу пропозицію, але перш ніж сказати про своє рішення, повинен оглянути Софію, щоб пересвідчитися, що там не завдано ніякої шкоди.
      Не казав «прошу», взагалі нічого не просив - вимагав, і Шнурре чи то вдав, що не помічає імперативного тону, чи то просто вирішив не зважати на форму, в якій висловлювався професор Отава, для нього важлива була суть професорових слів, він зраділо розвів руками, пішов до Отави, ніби хотів його обняти, аж той позадкував злякано, але штурмбанфюрер вчасно спинився, вигукнув:
      - Завтра вранці ви матимете перепустку для проходу в собор вдень і вночі і можете приступати, професоре! Я радий за вас. Це прекрасно!
      - Перепустку також для мого сина Бориса, - так само похмуро мовив Отава, - він мій помічник. Без нього я не можу.
      - Гаразд, гаразд, все, що скажете. Але присядьте, професоре! Я не можу вас так відпустити! Ми послухаємо з вами музику! Сьогодні з Відня передають Гайдна! Адже ви, мабуть, давно слухали музику, професоре.
      - Я слухаю її тепер щодня, - сказав Отава і, не прощаючись, пішов до виходу, даючи штурмбанфюрерові на дозвіллі ламати голову над питанням, яку ж саме музику слухає радянський професор: чи то солдатські співи на вулицях, чи то притаєну, задушену музику власного серця, що прагне волі, чи, може, й підпільне радіо, яке в ці дні передає для всіх радянських людей найвищу музику - музику першої великої перемоги під Москвою. Але в Шнурре було повно своїх клопотів, щоб задумуватися ще над випадково кинутим словом чоловіка, який однаково ж завтра стане спільником. - Оссендорфер! - покликав він бадьоро.
      В соборі було холодно, темно і тихо. Тут можна забути про І колотнечі й незатишність довколишнього буття, замкнутися в своїх думаннях, бо собор сам являє собою ідеальну замкненість, згармонійовану рересленість простору. Собор має власне життя, навіть покинутий людьми і служебками. Усередині, за товстелезними кам'яними стінами, він зостається вічно рухомим, з тісних придавленостей тектонічної маси випручуються вгору, вище й дужче, аж поки злітають у центральному куполі в безвість, неосяжну оком, від центральної нави правобіч і лівобіч відбігають нави бокові, нави гармонійно з'єднуються, сполучаються, непомітно зливаються, переходять одна в одну, їх чергування ритмічне, мов мелодія елегійного вірша, що спирається на постійно триваючу змінність. В цьому соборі можна ходити без кінця так само, як довкола замкненої в своїй вічній красі мармурової колони, і дивитися теж без кінця, як той легендарний Нарціс на своє відбиття в нескаламученій воді. Каміння вийшло з простору, і простір вийшов з каменю, мозаїки в тихому сяянні смальти струмують, мов зорі на небесній бані, важкий похмурий блиск золота на різьбленому іконостасі підпирає Євхаристію з апостолами, що в знервованому поспіху прямують до святого хліба, і тільки Марія Оранта з руками, піднесеними чи то в благословенні, чи то в намаганні захистити людей од лиха, здається непорушною під склепінчатою конхою центральної абсиди, але потім помічаєш, що й вона теж прагне вирватися з-під того тисячолітнього тягаря, теж спуститися до людей, вплестися в цей вічний самодостатній рух, який (єдиний) може порятувати від дрібних, буденних, нікчемних клопотів щоденності, від злочинності, бруду, зрад, ганьби.
      |Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога - він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі, може, тому й не боялися звинувачень у богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою.
      Диво!
      «Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и -церковь святыя Софии», - це літописець.
      Може, будовано цей собор у сльозах, прокляттях і крові, може з урочистим співом і радістю, - хоч як там було, але піднявся він у тій землі, яка не знала кам'яних споруд, у землі, яку називали землею багатьох городів, та були то городи дерев'яні, горіли вони так часто, що не встигала потемніти ще й стружка на нових будівлях; і от над цими дерев'яними городами, над звичною нетривалістю й тимчасовістю вознеслося рожеве кам'яне диво: небаченої величі й краси храм, який за розмірами поступався лише константинопольській Софії, а за Своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі.
      «Украшен златом, серебром и камением драгим и сосуды честными, был дивен и славен всем окружным странам, якоже ин не обрящется во всем полунощи земном от востока до запада», - це Іларіон, при якому будувалася Софія, єдиний учасник, голос якого дійшов до нас крізь віки. Цей собор був барвистий, як душа й уява народу, що створив його. І стояв він посеред темряви, чвар, бідності й нещасть того часу, стояв неторканий сто тридцять два роки від його першого освячення, тобто з тисяча тридцять сьомого року, кожне покоління намагалося чимсь прикрасити Софію, кожен князь, мудрий чи дурний, щедрий чи скупий, прагнув виказати свою благочестивість і збагачував собор дорогоцінним посудом, коштовними ризами і рідкісними книгами.
      Вперше підняли на собор руку князі, що вийшли з тої самої Суздальської землі, де колись княжив творець Софії Ярослав Мудрий. У 1169 році Андрій, якого згодой - 6 іронія! - названо Боготлюбським, послав проти Києва ополчення одинадцяти північноруських князів на чолі з своїм сином Мстиславом. Лиш два дні тривала облога Києва, а на третій день, дванадцятого березня, після приступу Київ узято, чого не бувало до того ніколи. Карамзін у своїй «Истории государства Российского» з болем написав про цей день: «Победители, к стыду своєму, забыли, что они Россияне; в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный, похитили иконы, драгоценные ризы, книги, самые колокола» (т. II, 316).
      Згодом той грабунок пробувано усправедливити гарячим бажанням Боголюбського зосередити найбільші святощі в засновуваній ним столиці Володимирі (так і вкрадена з Києва славнозаісна ікона божої матері перейшла до історії під назвою Володимирської). Так ніби не один бог був для всіх князів.
      Але треба називати речі своїми іменами. Якщо пограбував «мать городов российских» і-найдивніший собор нашої землі один князь і його ще й похвалено та названо Боголюбським, то чому б не спробувати й іншим?
      Через тридцять два роки, в січні 1202 року, Київ взятий був князем Рюриком Ростиславовичем, який привів собі на підмогу ще й половців з ханами Кончаком і Данилом Кобяковичем. Гірко плакав літописець над долею Києва: «И сотвориша велико зло в Русской земли, якого же зла не было от крещения Русской земли… Митрополию святую Софию, и Десятинную святую - Богородицу разграбиша, и монастыри все, и иконы одраша, и иные поимаша, и кресты честные, и сосуды священные, и книг, и порты блаженных первых князей, еже бяше повещали на память собе, то все положиша себе в полон».
      В 1240 році Київ був знесений з лиця землі Батиєм. Завалилася навіть Десятинна церква, у якій пробували знайти свій останній рятунок від татарської орди старі, жінки і діти. І тільки Софія, сплюндрована, обдерта зсередини, вціліла, стояла над пожарищем, над попелом і руйновищем, і підносила бого-матір свої руки в молінні за Київ на стіні, поставленій древнім будівничим так міцно, що не взяли її татарські пороки. Тоді й названо ту стіну Нерушимою, бо повірили люди, що вічно •стоятиме цей великий і предивний собор і вічно здійматиме, захищаючи їх, свої руки, створена великим художником першо-віків скорботноока жінка.
      Стояв собор і при князеві литовському Гедіміні, що зайняв Київ через вісімдесят літ після Батия, і при татарському ханові Едигею, який грабував Софію вже в 1416 році, не зачепила його й пожежа Києва, що її полишив по собі кримський хан Менглі-Гірей 1482 року.
      Коли вже нічого було грабувати, лишилися самі тільки стіни З ледь помітними під патиною століть фресками і мозаїками, яких видовбувати ніхто не став, - мабуть, тому, що високо або ж надто забарно, грабіжники ж завжди квапляться (чому доказ і нетерплячка Шнурре, який хотів би за місяць знайти під давніми записуваннями найдорогоціннішу фреску в соборі і, мерщій вирізавши її, відправити в свій фатерлянд), тоді настали часи, коли одні прагнули якось, відбудувати собор, інші ж намагалися будь-що полишити в ньому свої сліди. Так, уніати, які володіли Софією тридцять шість літ,-не здобулися більше ні на що, як забілити вапном усі фрески, й мозаїки, і грецькі написи, які дратували їхнє око, звичне до латини.
      Владика Молдавський Петро Могила, що через шість років І Після уніатів став київським митрополитом, був першим, хто відбудував і зміцнив собор, перед тим століттями плюндрований і знищуваний. Він підтримав древні стіни контрфорсами, вибудував нові арки в західній частині храму, поставив вільна нових куполів і фронтонів, полагодив старі куполи, надбудував верхні галереї, при ньому собор знов засяяв своїми мозаїками і фресками зсередини, хоч, здається, зовнішні розписи на той час уже були понищені.
      Семи років не дожив Петро Могила до великого дня. Він помер, маючи всього лиш п'ятдесят років. Сім останніх років свого життя віддав прикрашенню й відбудові Києва, найперше ж - великої Софії, мовби передчуваючи день шістнадцятого січня 1654 року, коли в соборі митрополит Сильвестр Косов при гетьмані Богдані Хмельницькому і послах царя Олексія Михайловича звершив урочисту відправу на честь присдиання України до Росії.
      Ще сто років - і вже останній великий будівничий і прикрашатель собору митрополит Рафаїл Заборовський наставив у Софії ось цей різьблений визолочений іконостас, зроблений карпатськими дуборізами, серед яких минуло дитинство самого Ра-фаїла, поставив срібні царські врата (де вони тепер?), збудував велику Софійську дзвіницю з дзвонами, найбільший з яких важив вісімсот пуді'в.
      Можна б згадати, скільки політичних пристрастей і чвар розбилося об стіни цього собору, скількох бачив він можикх, скількох нападників і молільників. Багато рук будувало й захищало собор, ще більше рук, мабуть, замахувалося иа нього, але, мабуть, ніколи ще не нависала над Софією така загроза, як нині, бо й війни, здається, такої не звала ні наша земля, ні ціле людство.
      Колись були просто невмілі примітивні грабіжники, тепер насунули озброєні всіма досягненнями науки и техніки канібали, які, грабуючи, мерщій затирають усі сліди по грабункад, та ще й підводять під свою зловісну діяльність теорії про так звану вищість німецького духу.
      Гордій Отава довго стояв, притримуючи за руку Бориса, посередині собору, потім вони повільно пішли поміж камінними, всуціль обписаними фресками стовпами, пішли во самому дну химерного барвисто-кам'яного моря, двоє людей, загублених серед мовчазної пишноти, серед вічного струмування гармонії, їхні кроки відлунювалися десь далеко позаду, луна гриміла й гупала, хоч як тихо намагалися вони ступати по залізних плитках підлоги, собор видавався безмірним для цих двох, вони ходили довго й уперто, аж поки старший лишив молодшого там, звідки вони розпочинали своє ходіння, звелів йому стерегти вхід од нежданих відвідувачів, якими тепер могли бути тільки вороги, а сам вирушив у нові мандри, задля яких, власне, й добувався до собору.
      Він зійшов на хори, обстукав там кожну підпору, кожен відомий йому тайник, оглянув приміщення, де зберігалася фрески, вяртзані з стін зруйнованого через його провину Михаїйлівського монастиря; фресок там не було, взагалі нічого не лишилося: гер Шнурре вже побував тут, вже вивіз для музею фюрера перші свої здобутки. Що ж, Отава й не здивувався, втрачено -більше, тепер ішлося про те, щоб не втратити, може, найголовнишого.
      Він забрався аж під куполи, оглянув усі горнища собору, не лякаючись дикого холоду й пронизливих протягів, обмацував кожен підозрілий предмет, розривав кожну купу лахміття, дряпаючи руки, розкидав звалища будівельного мотлоху.
      Він проник у підземелля собору. Певно, фашисти побоялися поткнутися сюди, може, остерігалися мін або засідки, тут міг вільно просуватися тільки він, бо перед його очима відбувалися розкопки, які перервано війною, він сам уперто вимальовував плани софійських підземель, намагаючись відтворити їх у первісному вигляді й тим самим бодай трохи наблизитися до розв'язання загадки про книгосховище Ярослава Мудрого. Хай навіть воно давно вже очищене грабіжниками, хай він спізнився на кількасої років, як спізнювалися на цілі тисячоліття всі археологи, які розкопували гробниці єгипетських фараонів, знаходячи в них тільки сліди перебування метких доісторичних злодіїв. Але як знати? Може, як тому англійцеві, що врешті знайшов у Долині Царів запечатану всіма царськими печатями неторкану гробницю Тутанхамона з її золотими саркофагами, йому теж могло б пощастити і його лопата теж вдарилася б о камінь тисячолітнього склепіння, під яким лежать покладені за велінням Ярослава перші книги Київської Русі, і перший, єдино правдивий літопис, і всі записи, що стосувалися спорудження собору і загадкового художника, про якого Отава мав клапоть пергамену з надірваним ім'ям і недописаним словом?
      Він стояв у темному, холодному, вільготному підземеллі перед безладним завалом глини, за яким, може, ховався той вимріяний хідник, що вів до святая святих. У такій глині багато літ тому ще молодий Гордій Отава знайшов засмолений горщик, який вріс поміж корінням старезного, безліч разів зламуваного бурями дуба. Дуб стояв над самим краєм глинястого київського урвища, половина його коріння вже безпорадно звисала з кручі, він ждав свого кінця, і той кінець прилетів з ураганом і зливою; з-під дуба вимило рештки землі, за яку він тримався, дерево тяжко звалилося набік, вивергаючи з глибини нові маси глини, і тоді хтось побачив ту посудину, затиснуту цупким чорним корінням, немов старечими, але ще міцними в своїй упертості руками, а що в інституті Отава був наймолодший і в таку негоду не хотілося бігти через усе місто за переляканою дівчиною, яка прибігла з криком, що знайшла щось дуже історичне, то й послано саме Отаву.
      Дев'ятсот років майже пролежав той глек, чекаючи на молодого аспіранта Гордія Отаву, ніс до нащадків велику тайну, якою знехтувала історія, примхлива й перебірлива. Дяка тому далекому предкові, що керувався в своїх діях ветхозавітною настановою пророка Ієремії: «Возьми сі записі та й зложи в глиняну посудину, щоб вони там могли передержатись довгий час». Передержалися не зовсім. Волога проникла навіть крізь-обпалену глину, зіпсувала половину пергамену, вціліло тільки трохи запису, але й того виявилося досить, щоб дати Отаві роботу на ціле життя. І то все для того, щоб тепер перекреслити всю цю роботу, всі його пошуки, зіставлення, здогадки, найстрашніше ж - знищити самий собор!
      Але він не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софію ще не начинено руїнницькою вибухівкою (видно, їм справді залежало на тому, щоб знайти тут для себе щось незвичайне), Отава міг спокійніше й розважливіше обдумати свій намір зберегти собор. Передовсім не слід було втрачати контакту з Шнурре, повернути всю справу так, щоб тому тільки здавалося, ніби він використовує радянського професора, насправді ж - використати фашиста самому, перетворити його на мимовільного свого помічника й спільника.
      Знову був вечірній візит до штурмбанфюрера, до помешкання академіка Писаренка, забитого вкраденими в київських музеях унікальними меблями, але цього разу Отава вже не квапився, дав умовити себе сісти в один з вигідних шкіряних фотелів, з насолодою доторкувався до рипучої шкіри: шкіра пахла старим звичним життям, в кімнаті було тепло, бо німці нарешті відремонтували нагрівання для цього будинку, заселеного високими функціонерами, знайдено паливо, і ось сьогодні зранку ця оселя стала одним з осередків блаженного тепла в замерзлому, голодному, вмираючому Києві. А фотель так приємно холодив у теплій кімнаті, гарно було б посидіти тут, прикривши очі повіками, подумати про своє. Шнурре ввімкнув «Телефункен», з приймача текла просвітлена моцартівська мелодія, ще десь у Європі знаходилися не зачеплені війною музиканти, і диригент ставав за пульт у незмінному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й зосередженості, і скрипалі підсовували під свої Підборіддя складені вчетверо білі хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкінці диригент вдячно потискував руку першій скрипці, вклонявся оркестрантам…
      - Так от, - сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо випружившись, ждав, що той скаже,- я оглянув собор…
      - І! - не витерпів усе-таки Шнурре.
      - В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали…
      - Ви про деякі речі, що там зберігалися? - перебив його Шнурре. - Ми їх просто заховали в надійному місці…
      Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося.
      - Як ви, очевидно, розумієте, - повів він обережно далі, - мені потрібні робітники. Досвідчені реставратори. Люди, що знають свою справу…
      - Неодмінно, неодмінно, - окивав головою Шнурре.
      - Я не знаю, чи пощастить мені розшукати моїх співробітників, з якими я вів реставраційні роботи перед війною, бо в мене жодних даних, де й хто з них. Чи вони лишилися в Києві,.ди пішли на фронт, чи, може, вбиті, арештовані…
      - Я про це подумав уже, - сказав Шнурре.
      - Трохи передчасно. - Отава не мав наміру поступатися будь у чому. - Людей повинен добирати я сам. Раз я відповідаю…
      . - Мій любий професоре, - Шнурре знову перебирав розмову в свої руки, знову ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже покладений на обидві лопатки, - дозвольте нагадати вам, що відповідаю все ж таки я. Звичайно, в.свою чергу за безпосереднє виконання відповідаєте й ви, але, є вища відповідальність, тягар якої лягає тільки на мої плечі. Тому я повинен був заздалегідь подбати про все. Ви матимете вже завтра необхідну кількість людей, це досвідчені, висококваліфіковані реставратори, ви не розчаруєтесь в їхньому вміїні і в їхньому працелюбстві…
      - Хто ці люди? - стривожено спитав Отава.
      - Це прекрасні німецькі реставратори, щоправда, на них солдатські мундири, але тут уже нічого не вдієш, та й не грає ролі, в якому мундирі той, хто виконує свою роботу вміло й ретельно.
      - Але мої помічники…
      - Про це не може бути мови. Окрім вас, до собору не буде впущено жодного з місцевих жителів! Це святиня мистецтва, і ми не можемо рискувати!
      Отава мовчав. Вони не можуть рискувати… Він метався в безвиході. Що робити? Знову відмовлятися? Плюнути цьому есесівському професорові в пику? Кинутися на нього? То й що? Хіба цим порятуєш собор? Уявив себе на чолі бригади єфрейторів-реставраторів. Якщо в Києві є підпільники, вони повинні вистежити його в перші ж дні робіт і вбити, як шолудивого пса! Професор Отава очолює групу високодосвідчених німецьких реставраторів у Софійському соборі! Відкриття унікальних фресок, зроблені професором Отавою з допомогою групи високотехнічних німецьких реставраторів! Тепер усі його зусилля видавалися йому так само наївними, як оті крадіжки мішків з піском в перші тижні війни. Поки він тягав пісок, ждул фашистів з повітря, вони ввійшли до Києва з землі. Він намагався рятувати собори з покрівлі, а вороги заклали тонни вібухівки в підземеллях, і Успенський собор злетів у повітря, виився уламок стіни з скорботними постатями фрескових андів. Але відступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у своїй наївності!
      - Гаразд, - сказав, підводячись з нагрітого фотеля, Отава, - не приховаю, що мені прикро, я звик працювати з своїми людьми, але однаково не мені належить право вирішувати, я можу тільки згоджуватися або ні, а вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова.
      - Ви подобаєтесь мені більше й більше, мій любий професоре, - підвівся з свого імператорського стільчика й Шнурре. - Може, ще побудете в мене? Мій Оссендорфер готує холостяцьку вечерю…
      - Дякую, мені б хотілося спочити.
      - Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранці. Все буде до ваших послуг.
      Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, він змертвів. Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокаліптичні видіння кінця світу, то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед різьбленим іконостасом сімнадцятого століття палахкотіло величезне вогнище, а навколо нього вистрибували одягнені в довжелезні, широкі, мов попівські ряси, зеленкуваті шинелі німецькі солдати, наставляли до полум'я руки з розчепіреними пальцями і безладно виспівували:
      Warum die Mдdchen lieben die Soldaten?
      Ja, waruni, ja, warum!
      Розчервонілі морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна кіптява виривається з рухливого кола, твореного цими зловісними постатями; весь собор завмер, в ньому немає того вічного гармонійного руху, який ще вчора оповивав тут професора і його сина, все заклякло й принишкло, навіть відлуння звуків сьогодні немає тут, і слова безглуздої пісеньки, щойно викричані, мовби знов падають назад, до чорно відкритих ротів, до тих ідіотських солдатських горлянок, горлянки душаться словами й виштовхують їх знову й знову:
      Ja, warum, ja, warum!
      - Хто тут старший? - вигукнув Отава, пересилюючи верескняві виспіви солдатні. Якась постать відділилася від кола.
      - Я професор Отава, - сказав Гордій, - відповідаю за всі роботи. Вимагаю абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище і не сміти більше чинити тут таких неподобств. Це - собор, запам'ятайте! Тут не палили вогнищ навіть найдикіші люди в історії.
      По-німецьки слово «собор» звучало багатозначно: «Дом». А. може, то так здалося Отаві? Може, передчував уже тоді він, що це буде його останній притулок, останній і вічний дім?

Рік 1015. Середліття. Новгород