- Звідки ви знаєте, який я?
      - Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають. Цей - теж… Знаєте, перед жінками завжди всім хочеться якось… Одне слово, чоловікам хочеться подобатися…
      - В мене такого бажання не виникало…
      - Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас під руку? Я вкрай знесилилася.
      - Беріться. Але туди я не піду.
      - Гаразд. Тоді я залишуся з вами.
      - Навіщо?
      - Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити?
      - Те, що робили досі. Скільки вам років?…
      - Більше двадцяти, але менше тридцятії,- засміялася вона. Вони пішли далі вперед, тепер уже вдвох. Таїсина рука грілася біля Отавиного ліктя, обоє мовчали, художниця ще й досі не погамувала своєї задиханості, а може, навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати ходу, боявся поглянути на обличчя своєї несподіваної супутниці, хоч і знав, що в темряві навряд чи роздивиться його як слід, але лякався її лукавих уст, здавалося йому, Що крізь найбільшу темряву побачить він їхній хвилюючий вигин.
      - З вами приємно мовчати,- першою обізвалася художниця.
      - Так кажуть до дурнів,- Отава тримався суворого тону. Жодної нотки потепління!
      - Там мовчанка вимушена, а з вами просто приємна. Ви не подумайте про мене абищо.
      - А що я маю подумати? Навпаки, повинен би…- Він мало не сказав «подякувати вам», але стримався, хоч і відчував наплив якоїсь ігезнаної теплоти, схвильованості, справді був вдячний їй за те, що вона не покинула його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежній пітьмі, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Він мав неодмінно сказати їй якісь особливі слова, яких ніколи нікому не говорив, яких не вмів говорити. Він повинен ось тут пообіцяти їй, що ніколи не забуде цієї ночі, не забуде старого платана, твердих білих плит, що стелилися повз нього в холодну вільготну темряву, і перестуку її каблуків по тих плитах.
      ѕ Ви мене…- почав він, але знов не докінчив.
      - Налякала? - засміялася художниця.
      - Ні,- він нарешті наважився,- здивували.
      - Ото,- вона, здається, зраділа,- вас здивувати не так легко.
      - Чому ви так вирішили?
      - А я знаю про вас усе. Крім імені.
      - Отава,- сказав він.- Ви ж чули там, у кафе.
      - А ім'я?
      - Досить і Отави. Звіть, як усі.
      - Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попівну. А батькз мій-металіст. Ще.й зараз-на заводі. А в дочки-так смішне ім'я.
      Вона непомітно втягувала його в розмову на теми, яких він завжди уникав, вважаючи їх дріб'язковими і не вартими уваги. Сам собі дивуючись, Отава заперечив:
      - Чому ж смішне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не знаєте походження цього імені. Воно йде від слов'янського-Богорис. Певно, мій батько хотів, щоб у мені були якісь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливості - теж.
      - Чому ви вважаєте, що боги повинні бути неодмінно вродливі?
      - Такими їх малювали. Починаючи від стародавніх греків.
      - Грецькії боги не вродливі-вони зжіночені, солодкаві.
      - Вам до вподоби вавілонські бикочоловіки?
      - Не треба про це,- попросила вона, глибше забираючись йому під лікоть теплою долонею.- Якщо вам не хочеться зі мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо й мовчати неприємно, скажіть.
      Вона забрала свою руку від нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво біліло в темряві.
      - І взагалі не треба нічого. Ви зараз почнете дякувати мені за добре серце, скажете, що ніколи не забудете, як кинулася в ніч слідом за вами, по суті, абсолютно незнайомим чоловіком, як гналася за вами тільки для того, щоб… Але не будемо про це…
      - Звідки ви все знаєте?-щиро здивувався Отава.-Це просто якийсь містицизм.
      - Я все знаю,- вона засміялася десь на відстані, і Отава уявив, як вигинаються її лукаві уста, і йому вперше в житті стало страшно від близькості жінки.
      «Треба її прогнати»,- подумав він зненацька, намагаючись відтіснити кудись у найдальший куток пам'яті те, що відбулося перед цим. І ще подумав: «Яке вона має право отак вриватися в моє життя, все ставити шкереберть, ламати всі мої плани, головне ж - ламати мій характер, бо він уже зламаний назавжди одним тільки її вчинком. А що ж буде далі?»
      - Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати від себе? - спитала вона його, ще далі відходячи на край доріжки.- Скажіть - і я повернуся до того товариства, яке… там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли мені заважають.
      Він спромігся приховати новий вибух здивування її неймовірним даром читати думки і спробував звести все до жарту:
      - Хай уже мої товариші догризають там вашу подругу.
      - А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гімнастикою. Завжди зуміє вислизнути.
      - Велике вміння - вислизати,- промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь.
      Далі йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущі, дерева і навіть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити їм підйом, але для пішоходів воно не надавалося аж ніяк. Замість нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, ті самі дерева, ті самі будинки, ті самі вуличні ліхтарі обходити то знизу, то згори, і якщо для машини з швидкого накладання отаких повільних витків зрештою все ж одержувано висхідний рух, то для людей, надто ж уночі, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невідомо чого.
      Двічі обганяли їх таксі, повні пасажирів. Згодом,у світляній смузі, що її кидав на шосе ліхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред шосе, в найосвітленішому місці і цілувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, справжнє кохання, яке не хоче ждати, не розбирає, де світло, де темно, а то, може, просто вони зовсім юні і заповзялися отак перерахувати своїми поцілунками всі сліди ліхтарів на нічному шосе і йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога ніколи не кінчається. І він, Отава, теж міг вигадати щось схоже, наприклад, цілувати Таїсу на кожному новому закруті дороги, цілувати її лукаві уста і мовчати, мовчати. Він завжди боявся жінок через їхню балакучість, їх треба було забалакувати майже до втрати свідомості - лише тоді вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки. Може, він був несправедливий, отак міркуючи про жінок, але вже так воно склалося здавна, і перебороти себе Отава не вмів і не міг.
      Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й затято, неначе вороги.
      - Пробачте,- перший не втерпів Отава,- я дуже різкий і навіть грубий чоловік.
      - Не турбуйтеся,- сказала з того боку Тая,- я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини… Але я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле… Ліпше мовчати. Скоро вже наш санаторій - і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства… Але перед цим я б хотіла вам признатися… цілковите безглуздя, але… Знаєте, в мене зірке око… Навіть зараз у темряві… Хоча темрява - це тільки для невтаємничених, а для художників - це середовище, де народжуються всі барви від сполучення з світлом… Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш хліб.
      - Я не читаю лекцій,- сказав Отава.
      - Пробачте. Не знала… То про що я? Ага, про спостережливість… Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього… І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя… А потім я побачила це ваше вікно… І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще… Зрозумійте мене: я художниця…
      - Я вас розумію,- сказав Отава,- розумію, бо я теж майже художник…
      - Мені казали, що ви історик…
      - Навіть професор і доктор історичних наук,- майже сердито промовив Отава,- але це чисто формально… Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і професорами…
      - Ви хочете підкреслити, що ви - не ординарний професор і доктор? - зміненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона допустилася з Отавою.
      - Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, що це, майже неможливо.
      - Ікони? Це тепер модно. Навіть модніше за абстракції. У нас, в Москві, пошесть серед письменників, серед артистів, про художників не кажу - деякі на цьому навіть заробляють.
      - Не вгадали. Зовсім не ікони.
      - Архітектура? Як у Нестора: «Откуду єсть пошла Русская земля і откуду малометражні квартири стали єсть?» Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам хіба що лишилися виступи в газетах.
      - Теж не вгадали.
      - Пробачте, я стаю занадто цікавою. А це майже завжди ознака дурощів.
      Знову вона мовби вгадала Отавині думки і ще раз - вже вкотре-здивувала його своєю проникливістю.
      - Добре, я відплачу вам тим самим,- сказав він, переходячи до неї по шосе і несміливо доторкуючись до вологих білих ворсинок на її рукаві.- Ви мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцікавитися, вдалося зробити щось за цей час?
      - Можу показати.- Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, і він побачив її темні очі і виразні усіта.-Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема кімната, мені створено всі умови… Бачите? Сьогодні, на жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомітно в розмовах і в мовчанні. Ви не гніваєтеся на мене?
      - Ні,-сказав Отава, хоч і розумів, що не треба зараз.нічого казати. А що треба, не знав.
      - Тоді на добраніч,-Тая посміхнулася.
      - Угу.- На нього наплинула одвічна його похмурість.-Добраніч.
      Уночі йому приснилося, ніби він плаче. Прокинувся-і відчув, що все обличчя в сльозях. Щоб не будити сусідів по палаті, тихенько вийшов до вмивальника, глянув у дзеркало. Червоні, якісь зовсім маленькі, наче не його очі на вилицюватому негарному обличчі з великим носом і в'ялим підборіддям. Зняв піжамну куртку, відкрутив кран, довго хлюпостався під холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. І знов не побачив нічого привабливого. Кістяк, на який природа забула наліпити м'яса. В голові билося двоє слів «славнозвісний-горезвісний». Мов мухи об шибку. Горезвісний… славнозвісний…
      «Поїду,- подумав Отава,- завтра ж уранці поїду до Києва. Два дні - це ніщо. Ліпше втратити два дні, аніж…»
      До ранку вже.не заснув, снідати пішов без жодного бажання, мав твердий намір одразу після сніданку викликати таксі і. їхати на аеродром діставати там квиток і летіти, летіти.
      Всі заспали після вчорашнього випадку в «Ореанді», на сніданок запізнювалися, і Отава подумав, що так воно й краще. Художниці теж не було. Отава поколупався виделкою в якійсь там потраві, надпив трохи чаю і вийшов з їдальні. Йому назустріч по сходах піднімалася Тая. Крізь розстебнуте біле пальтечко виривалося назовні яскраве плаття, яке враз перетворило Таю на жінку у.всьому-в кожному порусі, в кожному вигині тіла, в кожному зблиску очей. Він став, і в нього в грудях прокотилося коротке схлипування з нічного кошмару. Не знав, що казати, безтямно дивився на молоду жінку, яка впевнено долала сходи своїми високими ногами, обтягненими модними взористими панчохами.
      - Ви вже поснідали? Так рано? - сказала вона досить буденним, як йому видалося, голосом. Отаві враз захотілося, щоб вона повторила вчорашнє запрошення подивитися її етюди, запросила його відразу після сніданку, щоб він потім зміг ще викликати собі таксі й устигнути на аеродром до відльоту рейсового літака на Київ. Вона вміла читати його думки і настрої, тож повинна була й тепер…
      Але Таїса сказала зовсім інше:
      - А я, бачите, причепурилася. Іду в кіно. Сьогодні показують «Дорогу» Фелліні. Бачили?
      Він повинен був сказати, що не бачив, і відразу ж напроситися разом з нею, але образа на Таю за те, що не захотіла вгадати його бажання, примусила бовкнути неправду.
      - Бачив. Нічого спеціального.
      - Тоді,- вона стала східцем вище за Отаву і, мружачись, розглядала його,- тоді ви підете і подивитеся ще раз.
      - Навіщо?
      - А щоб не казати про цей фільм таких дурниць.
      - Можу я мати свою думку? І взагалі…- Він не витримав і сказав майже благальне: - Могли б ви не піти на цього Фелліні?
      - Дозвольте поцікавитися - чому?
      - Ну, підете іншим разом. А сьогодні… Я б дуже хотів поглянути на ваші етюди.
      - На мої етюди?-Тая трохи повагалася.-Ну, гаразд. Але це можна й згодом..
      - Ні, я хотів…
      - Ага, вам хотілося зараз же. Може, мені й не снідати?
      - Та ні, поснідайте.
      - Ви дозволяєте? Що ж… Я подумаю під час сніданку, чи мені йти на Фелліні, чи показувати вам ці… етюди.
      - Боюся, що ви мене можете не застати,- ображено промовив Отава.
      - Ага, вирішили їхати додому? І то негайно? Ну, гаразд. Я вип'ю чаю, а потім покажу етюди. Слаба жінка. Нічого не вдієш.
      Вона війнула перед очима в Отави своїм яскравим платтям і пішла до їдальні.
      А Отава стояв на сходах і знетямлено посміхався усім знайомим, що прямували на сніданок. Що він наробив? Що накоїв? І два слова, мов муха об шибку, билися йому в голові: «Славнозвісний… горезвісний…»
      Пройшли лікар та інженер, винувато привіталися з Отавою. Потім унизу на сходах з'явилася квадратова постать поета. Цікаво, що скаже цей… Поет наблизився, знизу глянув на Отаву, хрипко бурмотнув:
      - Пробач, старий. Нічого не пам'ятаю.
      Отава відвернувся. Ніхто нічого не пам'ятає. А він що - запам'ятовуючий пристрій? Кібернетична машина «Дніпро»? Славнозвісний - горезвісний? Дякую красно!
      Тая вибігла на сходи, тримаючи пальтечко в руках. Гнучке її тіло випручувалося з плаття.
      - Простудитесь,- сказав їй Отава.
      - Зате покажу вам своє плаття. Хоча забула - вас цікавлять етюди.
      Вона повела його до своєї кімнати. Довгий санаторний коридор. Дешеві копії картин на стінах, килимові доріжки, казенна показна чистота, хоч би якийсь безлад, що свідчив би про звичайне людське житло.
      - Так, так,- відмикаючи двері, говорила Тая,- зараз ви побачите… Покажу вам свої етюди… етюди…
      Ще й не причинивши дверей, недбало кинувши на ліжко своє пальтечко, Тая кинулася в куток, де виднівся етюдник і стосик полотен, натягнутих на підрамники, стала вихоплювати їх звідти одно за одним і майже жбурляла на стіл перед очі Отаві.
      - Ось, ось, дивіться!… Можете… ось;… Будь ласка!…
      Чотирикутники загрунтованого полотна. Більші й менші. Квадратові й прямокутні. Готові прийняти на себе фарби і лінії. Але ніде - жодної барвної плямочки, жодного доторку пензлем, нічого, біла пустота. Мов засніжена тундра.
      Отава вже й не знав, куди тепер дивитися: на ці дивні заготовки чи на Таю. Якийсь немилий жарт. Може, вона вчора ввечері сховала свої написані етюди, а це просто так?
      - Не розумію вас,- сказав нерішуче.
      - Що не розумієте? - Вона випросталася, стала навпроти нього, майже впираючись йому в груди своїми округлими персами.- Ну, так от. Не могла. Нічого не могла. Ходила в гори. До моря. Дивилася на пейзажі. На первісний хаос. На здибленість. На дикий крик, що прагне втілень… І нічого не могла. Не могла!… Що мені до того? Яке діло до громаддя гір і величі води? Мазанина з підтекстом чи без підтексту - то не для мене. В мені кричать люди, зітхають, могутньо народжуються, а я… не можу…
      - Що ж ви робили там… у горах? Щодня з етюдником…
      - Що? Плакала.
      Вона глянула на нього зблизька своїми різнобарвними очима, і така в них була щирість, що він не втерпів і сказав:
      - Ви знаєте - я теж сьогодні плакав. Уночі. Крізь сон, А потім прокинувся - і теж не міг стриматися… Вірите?
      Вона болісне всміхнулася.
      - Ждете компліментів за свою щирість? Але ж я не вимагаю компліментів, хоч і жінка. Обійдетеся й ви.
      - Ні, я хотів сказати інше. В мені й зараз ще мовби затамоване схлипування… Не можу стримати…
      - Ви їдете? Зараз? - Вона знов глянула на нього своїми трохи лиховісними очима, аж стало страшно.- Нічого. Може, так і треба. Прощайте.
      Подала йому руку, дивилася на нього, не зводячи очей. Отава повільно схилився і поцілував їїруку.
      - Ввічливий професорський поцілунок,- прокоментувала вона.
      - Я повинен їхати,-сказав Отава.-Але якби… Якби ми з вами познайомились трохи раніше…
      - То ви б поїхали додому ще тоді,- докинула Тая.
      - Може. А може, й ні… Я розумію вас, коли ви ото… Неторкані полотна… Все розумію… Сам не знаю чому, але відчуваю, що зміг би розповісти вам… Ну, спершу про хлопчика, який жив майже тисячу років тому, а вже потім…
      - Ви думаєте, це помогло б? Тисячоліттям замінити нинішнє? Тим хлопчиком…- вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощайте, йдіть.
      Він вийшов, трохи горблячись через свій високий зріст, а може, й не через зріст. І просто з казенно упорядженого коридора, з чеського кольорового апарата, що стояв на полірованій монументальній тумбі стилю епохи надмірностей, зателефонував до таксопарку.
      І коли вже виїздив з міста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвіло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традиційному місці вмістила традиційний знімок з традиційним підписом: «Квітне мигдаль», але газеті ніхто не повірив, бо хіба ж невідомо, що фотографи завжди мають у своїх чорних конвертах заздалегідь наготовлені знімки на всі пори року і найперше - для капризної весни, яка то запізнюється, то приходить занадто рано, пробиваючись крізь сніги й морози теплим сонечком і зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього разу не обдурює, що він сам бачив деревце, але було вночі, і через те не може точно визначити, де саме воно зацвіло і чи справді то мигдаль, чи, може, це якийсь заморський першоцвіт, а то й гібрид, виведений невтомними селекціонерами.
      Тепер і Отава міг переконатися, що мигдаль уже зацвів. Деревце стояло все в біло-рожевій ніжності, таке нереально-легке, що боязко було простягнути до нього руку: ану ж зніметься і полетить, як зляканий небачений птах, полишаючи цю вогку, завіяну холодними вітрами землю, забираючи з неї найбільшу радість, яка тільки може бути на світі.

Рік 992. Великий сонцестій пуща