Він знову схитнувся вже на другий бік, і тоді вона, видно схаменувшись нарешті, може запримітившії його дорогі шати й здогадавшись, що мав справу з непростим чоловіком, відхитнулася від князя, ступнула двічі назад тан, що Ярослав, не знайшовши опори, заточився і мав би впасти, якби' дівчина вчасно не підтримала його, але він все ж таки умудрився налягти на неї всією своею вагою і повис на плечі в незнайомої; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, підстрижена по-ромейському борода лоскотала її шию десь за вухом, дівчині було й лячно, і смішно трохи водночас, вона таки спромоглася відіпхнути дивного нападника, відскочила від нього, гукнула крізь сміх:
      - Ой набрид!
      - Ну, - пробурмотів нарешті Ярослав, - навіщо?
      - Звідки такий узявся! - поправляючи на собі сорочку і і благеньке корзно, скривила губи дівчина. - Ганяєшся тут по лісі.
      Він знову мовчки пішов на неї, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з землі ломаку, замахнулася:
      - Не підходь, бо!…
      Очі їй сміялися, видно, сама розуміла, який безглуздий її захист від дужого, озброєного мечем і мисливським ножем чоловіка, ведмежу силу рук якого вона вже встигла відчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловіком безмірно.
      - Тільки ступни - кричатиму!
      До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власної оборони, мерщій висипати на безтямного чоловіка, перш ніж той схаменеться і перестане бути таким нікчемним тюхтієм, яким показав себе ось зараз.
      - І забирайся звідси! - додала ще сміливіше.
      У князя пройшло перше запаморочення, його тіпала мовби лихоманка, відчував, що будь-які переговори безглузді, але не мав нічого ліпшого, тому вдався до вмовляння:
      - Ну нащо ти так?
      - А ти нащо?
      - Я… ти… як тебе звати?
      - Старий будеш! Повинна б… А нічого я не винна! Та ти слухай… Не хочу слухати!
      - Ну… - Він не знав, як до неї й підступитися, - Ти знаєш, хто я?
      - Не хочу знати!
      - Можеш хоч здогадатися.
      - Не мала клопоту!
      - Але ж я для тебе міг би…
      - Сама все можу!
      Від неї відскакували всі слова: ні погроз, ні обіцянок для неї не існувало.
      - Все ж таки як тебе звуть? - спитав він, намагаючись посміхнутися. - Я - Юрій. А ти?
      - А я - ось вона!
      Дівчина випнула повні груди під полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тіло вільно ходило під широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, він рвонув з піхов меча, доскочив до дівчини, захрипло вигукнув:
      - Кажи, бо потну?
      Вона злякалася навсправжки, очі їй розширилися, чорні іскорки повистрибували з них геть, лишилася тільки безмежна сірість, дівчина наставила руки, так ніби могла ними захиститися від меча, слухняно прошепотіла:
      - Забава.
      - Що? - кинувши так і не видобутий меч назад у піхви і хапаючи її міцно за плечі, поспитав Ярослав. - Що?
      - Звуть мене так. Забава.
      - Чому так?
      - Батько так назвав. Ми в лісі живемо, самі. Нікого -довкола. Як народилася, то була для нього забавкою.
      - А нині що?
      - І нині.
      - Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?
      - Не знаю.
      - То й ліпше. Вподобав я тебе вельми.
      - Ну, - вона вив'юяилася з-під його рук, відскочила набік, - їдь собі далі, поки я тебе не знаю.
      - Повинна спізнати.
      - А не хочу.
      - Я для тебе все зроблю.
      - А що ти для мене зробиш?
      - Ну… - Князь знітився: бо й що міг для неї зробити. - Бояринею тебе вчиню!
      - А не треба мені боярині!
      - Що б тобі треба?
      - А нічого!
      - Ну, не втікай від мене.
      - А ги не підходь.
      На Ярослава знов напливала темна лють. Навіщо зачепився з цією дурною розмовою? Треба було відразу зім'яти, згнітити, треба було, треба… ох! Він сказав благаюче:
      - Прошу тебе вельми. Постій лиш коло мене. Трохи.
      - А їдь собі, - сказала вона жорстоко. - Он тебе шукають.
      Справді, віддалеки чулися крик, заіржали в лісі коні, відгукнувся до них князів кінь.
      - Побачать тебе тут - буде тобі, - мигано посміхнулася Забава.
      - А я не боюся нікого, - сказав він, мой останній хвалько. - Я над ними всіма, а не вони наді мною. Ну, то підійдеш?
      - Не хочу.
      - Тільки потримати тебе за руку,
      - Чого захотів.
      - Аго-ов! Княже! - зачувся за гущавина и Косняганів могутній голос. - Княже Ярославе!
      В очах Забави промайнула заншаденість.
      - То ти - князь?
      - Князь. Іди до мене.
      - Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! - вона засміялася й кинулася в гущавину.
      Тільки й сліду.
      А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрізь чагарі послані Коснягином ловці й варяги.
      - Чого претесь! - гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаі, коли вийшов до коней, сердито мовив: - Відвикай зирита за князем. Негоже чиниш.
      - Злякалися за тебе, світлий князю, - дикувато мовив Кослятии.
      - Не маленький, сам собі зараджу. Обдумав усе нині. Веля кувати мечі та списи і возити стрілу і ио иригородах, щоб готували боїв на весну, йтиму на Київ.
      Він махнув верхівцям, щоб відстали, подимили їх з Коснятином на самоті, продовжував:
      - А взимку доїдеш за море до свейського царя. Чув я - дочка в нього є вельми гарна. Висватаєш за мене, бо вже два літа, як моя Анна, царство їй небесне, покинула меие і перейшла в божі чертоги, а мені на цім світі гяжжі а самітно.
      - Яз тобою, княже, - нагадав Коснятин.
      - Ти не в лік. Грубий еся й плотояден.
      - Зобиджаєш мене, князю. А я ж для тебе…
      - Знаю. що ти для мене. Все Людське естество для мене відкрите, ніщо не ховається від очеі моїх. Раз я на отця свого піднявся, то вже…
      - Отець твій погряз у гріхах, в бісівській духоті…
      - Отець мій старий уже чоловік і великій чоловік. Ніхто йому не дорівняється. А грішні всі ми суть кожен народжуе. Возятн стрілу - новгородський зіичад, який взятав оголонення війвається з бісами і живе з ними, а до бога йде все життя. Але ж чи Дійде?
      Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове знетямлення.
      «А знав би ти ще про Забаву!» - мстиво подумав він, а вголос поспитав:
      - Хтось тут стереже твої ловища?
      - Є тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй і гультяй страшенний. Сьогодні й геть зник десь. Через нього й не вполювали нічого. Марно проїздили.
      - Невмілі ловці. А.тому твоєму - треба б помічника.
      - Обійдеться. Зледащів і без помічників, а дай - то й геть розбеститься! Простий люд треба тримати в руках!
      Князеві так і наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко відійшов од простого люду, власне, боярин тільки в першому коліні, але вирішив за ліпше змовчати, бо вже не хотілося ні про що мовити з посадником, знов він увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про Забаву, кинув би знову все й подався в хащі, щоб розшукати оту, з розіскреними сірими очима, з щедрим тілом, що буйною хвилею ходить під широким простим одягом. Але посадник не відав, що діється в князевій душі, він по-своєму витлумачив оте Ярославове сидіння край озера та пізніше блукання самотою по лісу: видно, князь тяжко й довго думав про свою необачну відмову сплачувати данину Києву, мабуть, карався, що постав супроти рідного батька, проти великого князя Володимира, проти якого ніхто не міг вистояти, навіть самі ромейські імператори запобігали його милості. Та вже раз надумався Ярослав ще й іти на батька свого війною, то не слід було знехтувати цим наміром, хоч і вірити миттєвому спалаху Коснятин теж не міг, бо знав, як часто Ярослав відходить од своїх намірів, охоловши й розваживши все заново…
      - Віче треба збирати задля війни, - сказав посадник обережно.
      - А збирай, - байдуже відгукнувся князь.
      - Коло Софії чи на княжому дворі?
      - Збирайтеся на Софійській стороні. Негоже мені піднімати віче проти отця свого. Та й натурчали вже мені повні вуха своїм криком новгородським.
      Вдарив коня, відскакав од Коснятина. Віддалявся од місця, що стало для нього найблагословеннішим, а волів би вернутися назад, знову знайти Забаву - ще й досі чув її голос, дзвеніли йому останні слова визивно й обіцяюче: «Якщо ти князь, то й ще раз можеш приїхати…» Можеш приїхати, можеш приїхати…
      Повернувшись на княжий двір, Ярослав звелів одслужити в двірській церкві вечерню. Довго стояв навколішках серед темної, ледь освітлюваної благенькими вогниками свічок церковці, просив прощення в бога, звертався подумки до отця свого, до покійниці матері і до покійниці жони, яка лежала десь у дубовій корсті в дубовому ж соборі Софії на тому боці Волхова, і якщо вийти оце з церковці й стати на березі тихоплинної тьмяної річки, то вгадаєш у темнощах софійський пагорб за Волховом, а на пагорбі - тринадцятиглаве диво, возведене за велінням князя Володимира в рік, коли хрестив він своїх синів у Києві і киян, вгадаєш, але не побачиш, бо ночі новгородські восени темні й непрозірливі, то тільки в Києві були колись ночі, що світилися, і з київських гір видно було в далекі світи, і малому Ярославу відкривалися в ті ночі найдальші землі з кедрами й оливами, розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали невмирущі герої, йшли до нього крізь ті просвітлені ночі мудреці з найдавніших давнин, біліли мармурові городи, храми, саркофаги славетних царів і войовників. Бачив він це все й звідси, з-над берега темного Волхова, з-за боліт і лісів, летів через бездоріжжя й непрохідь силою своєї уяви, свого духу. О могуття духу людського, просвітленого книжною мудрістю, вознесеного високими істинами!
      А коли вийшов з церковці, де ждав його вірний воєвода Будий (князь молився завжди самотньо) з двома варягами, пітьма нахлинула на нього, мов чорна вода, і не смолоскипи, несені челядинцями по боках, просвітлювали чорноту князеві, не світлі істини, про які думалося в молитвах, - ні! - солодкою маною напливало на Ярослава Забавнне лице, в усьому торжестві його свіжості й молодості, і князь несміливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одігнати видиво, а Будий витлумачив те по-своєму, вирішив, що князь нікого не хоче пускати перед очі, і тому, коли в переходах до князівських покоїв траплявся хтось з челяді, проскакувала товста ключниця або лопотіла босими ногами молода служебка, воєвода, що торував шлях до княжої опочивальні, тупав своїм величезним чоботом, гнівно сичав:
      - А геть мені з-перед очей!
      До глупої ночі в опочивальні у Ярослава горів трисвічник. Князь читав священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, і очі його мимоволі наштовхувалися на рядки:
      «Слухай, дочка, і глянь та й прихили ухо твое і забудь про нарід твій м батька твого!
       І буде люба врода твоя цареві; якщо він Господь твій, то поклонися йому чесно.»
      Він повертався назад, вичитував слова для підкріплення своїх. великих замірів, прагнув одігнати від себе суєтне: «Прив'яжи, лицарю, меча слави твоєї і величчя твого. І в потун твоїй іди щасливо задля правди, і лагідності, і справедливості…»
      Очі ж самі перебігали нижче і вичитували те, в бажанні чого сам собі боявся признатися:
      «У пишних шатах поведуть її до царя…»
      Заснув князь перед самим світанком і чи й спав чи й не спав, а ще й не еіріло, розколошкав усіх челядинціа знов стояв навколішки посеред тривожно темної церковки спухав заутреню, перебирав у голові слова:
       «Поспіши, воссядь на колісницю заради істини, покірливості й правди».
      Зранку почалася справжня осінь. Між темним Небом і темною землею провисли важкі водяні запони, якось би в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали ручаї потемніли лісові озерця, захлющало в пущах і багнах, Поналивалися всі щонайменші внямки й заглибини, але не радісна прозорість і. ласкавість жила в тих водах, як то буває повесні а похмура стривоженість, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цілковитої відірваності Новгорода від усього світу. Справді-бо: порозпливалися й ті непевні дороги посеред лісів і боліт, якими з горем-бідою добиралися влітку до Новгорода купці, непрохідними ставали волоки поміж ріками й озерами, вже не видно було на широкому Волхові різнобарвних парусів, не випрасовувалися там своїми гнутими носами лодьї, не вертілися поміж них учанц мокло піл дощем на колись галасливих пристанях-вимолах. Покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь зацізнілий відчайдуха купець, який привіз кільканадцять бочок рідкісного фрязького вина, бігав во слизьких дерев'яних містах пристані, ловив за воли збайдужілих вантажників, благав обіляв погрожував.
      Ярославові не сиділося на княжому дворі. Зраиая велів сідлати коней, у супроводі почту починав об'їзд города Ддщ шмагав немилосердно і князя, і його супровід. Дерев'яці кругляки отоними мощено вулиці, ослизли так, що падали іноді навіть ковані коні, подекуди кругляки порозходилися, в утворених проміжках збиралася брудна вода, звідти чвиркало багном коли попадало туди кінське копито, по обличчях їздціа, спливали патьоки бруду, грязюка ліпилася на коштовну одіж, заліплювала дорогу зброю, але Ярослав того не помічав, їхаа попереду на нього не бризкав ніхто, навиаки, його кінь обкувуцац задніх цілимн потоками холодної брудної води, а князеві ьсе нетеопе-ливилося, він підганяв та підганяв коня, хотів устигнути успеть добачити все самому, перевірити, помацати рукам, пересвія'итися.
      Бо якщо встигли пробратися крізь негоду його вирпи і нести до князя Володимира вість про сминову невоколу й хвадьство, то не лишить Київський Великий князь без відплати б покари такий свавільний вчинок, збиратиме військо да укятиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород з якого колись сам вирушав на боротьбу за київський стіл.Він знає ціну цьому великому городу, знає, як полюбляють випихати звідси київських прийшлих князів, не зупиняючись яі перед чим; тоді Володимира намовили виступити проти рідного брата Ярополка, тепер пішли ще й далі, вже поставивши енна проти рідного батька, - і все те, аби лиш вивільнитися з-під чужої оаіки, жити самим, володіти своїм городом, своїми багатствами, угіддями, людом.
      Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах ие відлучався од князя, завжди був или ньому, ще тоді, як Ярослав вершит свою ранішню молитву, вже ждав князя коло виходу з церква, прискакавши иа цей бік Волхова з далекого Неревського шиця, де мав свій двір, оадьоро мокнув під дощем, жартував, сам розкотисто сміявся на свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоці - пещено білий, червоногубий, а здоров'я в ньому так і двигтіло.
      Виходив із церквя князь, був сірий ва обличчі, тільки тьмяно червонів йому великий набряклий ніс, ваяиті каламуттю від недосипання очі перебігали з заводіяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице, іноді князь не витримував і від споглядання цих двох веселих людей сам посміхався й закликав їх на ранкову трапезу, але частіше набурмосено проходив нова них, велів подавати коней і метався по городу до самого обіду, так і не маючи рісочки в роті, доскіиуючись до всього, недовірливо приглядаючись до посадника, який тільки згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосяля бадьорився перед своїм зверхинком:
      - Все йде на лад, мій князю! З божою жіччю, князю!! Їздили на Плотницький кінець, де під довгими навісами умілі майстри робили лодьї для походу. На Загородсьхому кійді, де серед кривулястих, вщерть залитих рідкям багном вуличок кояі брьохали по саме черево, квязь дивився, як сукяадннки варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолиці від кіптяви ковалі кують мечі, списи, рогатий. Скрізь, де з'являвся князь, приєднувалися до нього кіивські старости з тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотів що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький і випереджав князя у його намірі, Косиятин незомітно всміхався під дяшйим русявим усом, а Ярослав ще більше темнів лицем, супився, але не мовив нічого, повертав коня, їхав далі.
      Коснятин показав князеві готування даруизгів для свейського короля, щоб прихилити його серце і серце його доньки їнгігердя до Хольмгардського конунга Ярислейфа. У довгих великих тоболах складено було найліпші двінські хутра: чорні куди, соболі. бобри, веретища з ніжного козиного пуху, різнобарвяяй тім своїх) власного виробу і привезення аж від сараошгів, В копиники готували краску рибу, в солярнях складах діжечки й цебрики просолених лососів, привезе олоччя, могутню рибу, яка ловиться тільки в крижаній. Ее найміцніші сіті, дається до рук лише відчайдухам ринвам, яких, мабуть, немає ні в якій землі, окрім землі Новгородської.
      Були ще там фландрські сукна і ромейські паволоки, були мечі! з дорогими рукоятями, з піхвами, обсипаними коштовними каменями, були візантійські ларці з слонової кістки і сірійські скляні кубки, дивно здоблені крилатими кіньми, був полив'яний посуд, привезений з Києва, а може, й з самої Болгарії, але ж не було нічого новгородського!
      - Не бачу нашого нічого, - повернувся князь до Коснятина. - Чи й не готуєш, посаднику?
      Хитрий Коснятин вдав, ніби запитання Ярославове застало його зненацька, розвів руками:
      - Та ми ж… Та бач… Хіба, може, в ковниці якісь там набищиці…
      Добре відав, як полюбляє князь одвідувати свою ковницю, і вже заздалегідь пускав попід пишним усом усміх задоволення.
      Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укріплень. Містилася, щоправда, на княжому дворі, коло самого Волхова, але сама по собі теж була двором, оточеним високими стінами з міцних дубових колод, з двома великими надворітніми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу на той заповітний двір пильнувала вірна сторожа з варягів, яким Ярослав довіряв найбільше, там вони й жили у великій і теплій хижі, прибудованій майже до самих воріт. Далі на не досить просторому дворищі розташовувалися низькі, вкопані в землю мало не по саму покрівлю комори, а за ними височіла довга дерев'яна будівля, верх якої правив за житло для княжих умільців, а підкліть була власне ковницею.
      Розділена дерев'яними перегородками на неоднакової величини приміщення, підкліть містила в собі все потрібне для перетворення простих виливків золота чи срібла на коштовні гривні, пречудові прикраси, посуд, а то й просто собі химерні дрібнички. Прокопаний од Волхова канадець, пущений просто в підкліть, постачав необхідну тут воду, для світла не шкодовано воскових свічок, але тим і обмежувалися всі розкоші для людей княжої ковниці. Тут панували суворі правила; коло входу до підкліті вдень і вночі стовбичили суворі варязькі воїни з оголеними мечами, ані ввійти, ані вийти без дозволу тіуна, якого прозвали Золоторуким, ніхто не міг, люди сиділи в тісній, задушливій, мокрій підкліті з раннього досвітку до пізньої ночі, там отримували харч, там мали й короткий денний спочинок; якщо випадала коли вільна хвиля, роботи завжди було зава-помі розтоплювали золото й срібло в тиглях, виливали з нього то сосуди, то гривні, то княжі забаганки: сьогодні - лютого звіра на підставці, взавтра - ошатну діву небаченої краси, позавтра - якогось святого або воїна. Золотоковці кували хитромудрі вериги-чепи, які прикрасять груди князям чи воєводам, чеканили на тонких стінках ковшів і чаш зображення птиць, риб і звірів, одні виковували з чистого золота гарні ковчежці, які потім прикрашалися різнобарвною емаллю, другі виводили тонкі візерунки на срібних релікваріях, ще треті ламали голову над жіночими прикрасами: сережками-колтами, наруччями, гребенями, - і кожен намагався створити щось таке, чого ще ніхто не творив і не бачив, кожному хотілося бодай на недовгий час опинитися у вільному світі краси, викликаному власною уявою, відчути себе неподільним володарем, паном, вільним у всьому, бо справжню волю дає тільки роблена тобою робота, яку здатен виконати один ти у цілому світі.
      Ярослав з почтом заїхав на двір ковниці, але в підкліть взяв з собою лиш Коснятина. А своїм варягам-тілохранителям, та навіть Будиіо махнув рукою: залишайтесь на дворі. Воєвода засміявся:
      - Боїшся, князю, щоб не напхав я за пазуху золотих гривен? А таки правда: пазуху маю широку! Го-го!
      Золоторукий низько вклонявся князеві, стоячи посеред двох варягів з оголеними мечами. Так ніби приречений на страту вимолював собі прощення. Але враження це пропадало, як тільки хто придивлявся до обличчя Золоторукого. Худе, кістляве, вилиці підпирають очі двома різкими дугами, зуби майже завжди в хижому ошкірі з-під сизо-чорних вусів, так само сизо-чорне, масне на вид волосся кучмиться на голові, яка, певно, ніколи не знає шапки, а з-під того волосся гостро зблискують очі, пронизливі й несамовиті, - кожен розбійник радо згодився б мати такі очі.
      Найдивніше ж починалося тоді, коли Золоторукий починав говорити. Вмить щезала його бандиткуватість, що так гостро просвічувалася в погляді, несамовитість поступалася місцем нерішучості, голос він мав лагідний, добрий, вічні сумніви щодо викінченості й досконалості ввіреної йому роботи терзали Золоторукого; якщо він навіть показував князеві річ, що її не знайти в усьому світі, то й тоді він тикав і микав, злякано щулився, так ніби ждав прочухана, мерщій бурмотів:
      - Аби ж воно та щоб не оте… та якби ще…
      А сам же був талановитий, як чорт, умів, може, найбільше з усіх своїх людей. Ярослав узяв його з Києва ще молодим, возив з собою до Ростова, потім привіз і сюди, до Новгорода, бо любив себе оточувати гарними речами, а Золоторукий знався на цьому. Текла в його жилах кров не тільки руська, малося там щось і від степовиків; батько його, втеклии від боярина з-під Чернігова, в своєму бродництві напоткав десь печенізьку красуню, з якою вчинив гріх, а потім утік з нею на Дунай до болгар, звідки перемандрував до угрів, десь заплутався в збройну сутичку, попав до одного володаря в полон, до другого, аж поки опинився в Києві, вже в похилому віці, без дружини, яка не витерпіла неволі й померла, зате з сином, у якому змішана кров вибухнула незвичайним умінням до золотого й срібного діла.
      Отож Золоторукий давно знав князя, зяав його звички, вмів завжди прийняти Ярослава в ковниці саме так, як тому бажалося.
      Стояла там княжа лавка, покрита волохатим ведмедном, а перед нею - низенький столик, дуже зручний для розглядання на ньому то сього, то того. Іноді князь по молитві приходив до ковниці просто з церкви, і тоді Золоторукий знав, що на столик треба покласти єдину лиш річ, щоб потішила вона княжі очі, заспокоїла його душу. І тоді клалося туди найкоштовніше, най-тонше зроблене: предивної емалі золотий хрест, саджений по кінцях сапфірами, що мають синяву степового неба, або ж великими смарагдами, кожен з яких вартий був цілої волості; Христос, вирізьблений з кривавої яшми, вправлений у золото-кований війок; ще не викінчений золотий оклад для книги з двома рядами перлів, білих і рожевих, навколо наголовка; золоте блюдо-дискос з двома янголами обабіч хреста чеканки благородної й довершеної.
      Коли ж забродив князь до ковниці у веселощах, тоді Золоторукий, зітхаючи і випрошуючи прощення за недбалість і лінощі свої власні та його людей, навалював на столик коло Ярославових ніг цілі гори золотих і срібних прикрас, посуду, іконок, хрестів, ковчежців, лариів, скриньок, і князь наосліп простягав руку до тої гори, витягав звідти то одну річ, то другу, відводив її далі від очей або наближав до самого обличчя, перебирав, дзвенів сріблом і золотом, мовби грів руки в яріючім сяйві коштовностей, сидів так довго, а коли йшов, то милостиво поляпував Золоторукого по плечу, казав:
      - Гарно, гарно, Золоторуче.
      А тому, здається, нічого більше й не треба було. Зблискував очима, зубами, проводжаючи князя, ставав поміж двох варягів з оголеними мечами влпростаняй, гордий, неприступний. Пан своєї справи. Єдиний у своєму вмінні.
      Цього разу Золоторукий, видно, ждав князя, а ще, мабуть, була в нього домовленість з К-оснятином, домовленість про те, як приймати Ярослава, бо Коснятин непомітно кидав хитрі погляди з-за князевого плеча на Золоторукого, а той, не ловляча тих поглядів, бо й сам відав, що має робити, швидко провів долонею по теплому ведмедну на княжій лавці, поправив навіщось розглядний столик, зачекав, поки Ярослав сяде, скинувши перед тим мокрий плащ і мокру шапку й зігнавши воду з бороди та вусів, потім, що вже було й геть незвично, тіун закрутився-завертівся, як иобитнй пес. Ярослав гнівно зиркнув на нього, дивуючись, чому не показує нічого, невелика горниця виповнилася тяжким пахом мокрого хутра, кінського поту, принесеного верхівцями з собою, товсті свічі в трирогому ставникові замиготіли, мовби мали от-от погаснути.
      - Ну? - сказав Ярослав. - То що маєш?
      - Та,- зітхнув Золоторукий, - якби ж воно та не те, а щоб ото…
      - Знаю тебе, - перепинив його князь. - Показуй!
      Огинаючись і зітхаючи. Золоторукий пішов у куток, відкрив важку, ковану залізними шпугами скриню, довго длубався в ній, щось узяв там нарешті, обережно поніс до князя, прикриваючись плечима й руками, так наче мав на грудях птаха, який от-от міг випорхнути, або ж отруйну змію, що кожної миті стрибнула б чи то на князя, чи то на посадника.
      Низько нахилився над столиком, чаклував там далі, щось задзвеніло в нього під руками, тоді Золоторукий розігнувся, відступив швидко від столика. Ярослав глянув.
      Перед ним на потемнілій дубовій стільниці лежав товстенний золотий ланцюг (кожен ланець завтовшки мало не в палець), але несподіваність була не в величині и вазі того ланцюга, а в тому, як він був зроблений. Бо між кожними двома золотими ланцями кріпився золотий же медальйон, прикрашений перегородчатими емалями таких свіжих і несподіваних барв, що князеві досі ніколи не доводилося й бачити, і зображено було емалями не святих і великомучеників, як водилося, а постали перед очима в Ярослава образи Руської землі: тонкостанні дівчата й могутні воїни, барвисті птахи й люті звірі, сині води, зелені трави, непробивні пущі, безмежне в своїй голубизні небо і ясні квіти під ним. А внизу висів на ланцюгові найбільший медальйон із зображенням святого Юрія, долаючого змія, саме того святого, що його ім'я привласнено Ярославу після хрещення, князевого покровителя.
      - Що це? - спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у своєму житті, та тільки не таке.
      - Дарунок від твоєї княжої милості для свейського короля, - несміливо промовив Золоторукий, боячись глянути на Коснятина, щоб зачерпнути від нього бодай незначної підтримки.
      - Для Олафа Скетконунга, - перекашлюючись, сказав з-за Ярославових плечей Коснятин. - Кажуть, що вже пообіцяв він видати свою дочку Інгігерду за норвезького короля Олафа Товстого. Але хай поламає своє слово, раз до нього засилає послів руський князь.
      Ярослав поторкав пальцем ланцюг, видно, хотілося йому взяти його до рук, може, й начепити на себе, може, навіть пошкодував він такої небаченої коштовності для шведського Олафа, якого ніколи не бачив, а доньки його теж не бачив і тільки повірив брехням своїх варягів. Та князь стримався, відступати від свого слова вже було пізно, він любив приймати вирішення без спонуки, а свататися до Інгігерди надумався він сам, отож усе мало йти так, як ішло, як почалося.
      Ярослав без зусиль розгадав Коснятинову хитрість: посадник готував незвичайний ланцюг-чеп у дарунок своєму князеві, недарма ж увінчав його медальйоном з святим Юрієм-змієборцем. Готовий був на будь-які пожертви, аби лиш випхати князя з Новгорода. Коли ж зайшла мова про посольство до свейського конунга, Коснятин відразу зметикував, що ліпшого віна за доньку, як отой чеп, жоден володар - ані поганський, ані християнський - свейському королеві не запропонує ніколи, тож і звелів Золоторукому викласти сховану до часу коштовність перед ясні князеві очі. Та вже гаразд. Нехай Олаф Скетконунг знає, яка багата Руська земля, які тут умільці і які, отже, князі в ній. А вже потому хай вибирає собі зятя.
      Тому Ярослав, який спершу хотів було виказати Косняти-ну все, що думав, змовчав, а Золоторукого спитав для годиться:
      - Хто робив?
      - Люди мої, Носок і Бурмило, - скинувся той, готовий поставити і Носка, і Бурмила перед князем, та Ярослав махнув рукою.
      - Гарно, гарно…
      І пішов з підкліті, не озирнувшись, так наче й не лежав на низенькому дубовому столику ланцюг неоціненної краси.
      Коли всілися на коней і Коснятин наблизився до князя, щоб дізнатися, куди прямувати тепер, Ярослав несподівано сказав:
      - Їдь собі. Хочу трохи прогулятися на лови.
      - Дощ же! Моква! - спробував розраяти його посадник.
      - Мій клепіт. Боїшся дощу - сиди в сухому.
      - Та ні, то тільки так, слабість людська. Куди князь - туди й я.
      - Сиди вдома. Поїду з варягами.
      - Які ж з варягів ловчі, князю! - не стримався від здивування Коснятин. - Не бажаєш мене, то візьми хоч ловчих. Бо ті гультяї зайця тобі з-під куща не виженуть! Так і проїздиш марно в Звіринці!
      - Моє діло, - буркнув Ярослав і круто відвернув коня від посадника.
      Взяв з собою самих тільки Ульва й Торда. І вже що то за лови, коли князь їде з мечем на перев'язі та з коротким мисливським ножем, а варяги - один із списом, а другий з луком? Де це бачено, щоб у таку негоду вирушити на князівські лови з таким скупим озброєнням!
      Але так було велено, так воно й зроблено.
      Троє верхівців на потемнілих від безупинного дощу конях проскакали по дерев'яному мосту через Волхов, проїхали Неревським кінцем по вулиці Великій, налякана сторожа коло міської брами вискочила на повітання князя, але той тільки недбало кивнув їм і повів своїх варягів далі, по Кожевницькій вулиці, а потім і в Звіринець, гнав коня чимдуж. Ульв мовчки втирався від вибризків, що летіли з-під копит княжого коня, а Торд плювався і щоразу хотів щось гукнути, щоб розвеселити цю похмуру кавалькаду, але його ніхто не слухав, та й він сам розумів марність своїх зусиль, чим далі вони від'їздили від города, тим кволіші ставали його намагання щось там вигукнути чи крикнути, аж поки й він занурився в таку саму безнадійну мовчанку, як його товариш Ульв.