Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Девочка с персиками

ModernLib.Net / Яременко-Толстой Владимир / Девочка с персиками - Чтение (стр. 13)
Автор: Яременко-Толстой Владимир
Жанр:

 

 


      У меня же всегда в жизни получалось наоборот – бабы садились на шею мне. Проклятье! Повернувшись от Фионы, я столкнулся с Юрой. Я предлагал ему ехать с нами на юг, но он отказался, сославшись на то, что может там сорваться и пойти в казино. Он не играл уже несколько месяцев. За ним следом шла Карин.
      – Отдай мне "Ос"! – ныла она. – Это моя картина! Я могу вернуть тебе твои 273 шиллинга, но ты должен отдать мне будиловских "Ос"!
      Почему ты молчишь? Отдай мне "Ос"!

ГЛАВА СОРОК ЧЕТВЕТАЯ

      Стихозы на украинской мове, читанные мною голым в венском институте
      Славястики в пятницу 10 декабря 1999 года
 
ДРАНА ОРИШКА
 
 
Оришка драна захотіла
Купити мила, бо потіла
Старенька ратиця її…
 
 
А у сім'ї сказали: – "Годі!
Бо не бувать такій негоді!
Усі ми хворі та брудні,
Не лише ратиці одні!"
 
 
"Про нас подумай!
Та іди до кухні поратись!
 
 
Біди щоб не було від тебе знову –
Ти краще зший собі обнову
З ганчірок та мішків з-під проса!
Ти не одна брудна і боса!"
 
 
"Вари вечєрю –
 
 
Та поноса у нас щоб потім не було!
Бо буде знати все село,
Що знову ми дристали в полі
В кущах картоплі та квасолі…"
 
 
Оришка ратицю потерла,
Шматок старого сала зжерла,
І почвалала за сарай,
Де вив прив'язаний бугай…
 
 
Гіркі вона ковтала сльози,
А коло хати квітли рози…
 
 
ДУМА
 
 
Я за селом побачів пані,
Що у салдатському жупані
Тягла додому возик дрів,
Та трошки сіна для корів.
 
 
Її б узяв я у долоні,
Та губи б цілував солоні!
Солодкі б щоки цілував,
Її б від холоду сховав.
 
 
Але в очах її тривога,
І хата, що стоїть убога,
Окрай села,
В очах її.
 
 
І вії опускає долу,
А її у думках голу
Вже бачу, вже моя вона!
 
 
І хай то не моя вина,
Що злидень я
І подарунки
Не піднесу за поцілунки!
 
 
А десь у лісі, де чаклунки
Живуть з бабусіних казок
Стоїть засніжений бузок,
Та виє дикая тварина…
 
 
По небі пробіжить хмарина,
Та вже нема її.
 
 
РОМАНС
 
 
Ви у вашому ліжку
Піднімаєте ніжку,
Посміхаєтесь ніжно
Сніжним ранком
Морозним.
 
 
Ваші губи рожеві
Ніби рани ножеві
На моєму коханні
І страждання душі.
 
 
Ви така неповторна,
Ви така непокорна,
Ніби небная птаха,
Ніби горня коза.
 
 
І у вашомі ліжку
 
 
Ви читаєте книжку,
Тихо чєшете кішку,
Піднімаєте ніжку
Сніжним ранком.
 
 
І раком,
 
 
Заголяючись сракой,
Встали ви,
Щоб побачіти сонця
Проміння!
 
 
ПЕРЕКЛАД З РОСІЙСЬКОЇ (не стучи в мою дверь кулаком)
Не стукай в мої двері куркулем!
Не відчиню тобі, ти знай, падлюка!
Ти був банальним бугаєм,
Вже інший тут мене баюка!
 
 
Та не дзвини мені, не смій!
Я до світання тут кохаю,
В моєму ліжку добрий змій
Мене на просині катає.
 
 
Йому я лагідно сміюся. Він теж.
Шепочє: – "О, моя милуся!
Бентеж мене! Мене бентеж!
На тебе я не надивлюся!"
 
 
Тебе ж я, може, теж кохала,
І лиш цілуючи тебе,
Я те кохання відчувала,
А ось кохав-но ти мене?
 
 
Мене ти кинув, мов ганчірку,
Пішов до іншої, мудак!
Та, хлопчє, треба знати мірку,
І треба, хлопчє, знати смак!
 
 
Та ось я іншого цілую,
Він, як і ти – смачний брунет!
Я з ним кохаюсь і милую,
І забавляюсь тет-а-тет…
 
 
Я хочу, щоб мене кохали,
І цілували у ночі,
А на світанні не кидали,
На те кохання плюючі!!!
 
 
ДУМА ІІ
 
 
Де в піднебесся льне Карпата,
Та виють вовки за селом,
Жила дівчинонька кирпата,
Кормилась давнім ремеслом.
 
 
Коли веслом по чорній річці
Човнв гнала свого вона,
Лиш вітер у чєрвоній стрічці
Тихенько борсав, та волна
 
 
Її гойдала, мов дитину,
По березі пасли скотину
Лихі гуцули…
 
 
Лихо вже
Вона зазнала в раннім віці,
Коли пішла попечєриці
Вона із батьком на смітник.
 
 
Та раптом батько якось зник
І долу пав – кривава стрічка
Текла з грудей, і печєричка
В руці його, маленька, біла…
 
 
Вона по батьку голосила.
Та чула інші голоси:
Брехали пси, ворожа сила
Ввійшла тим ранком до села.
 
 
І мати горя не знесла –
Сконала скоро… Відтоді
Біда біді сестрою стала:
 
 
Радянська Влада лютувала,
Та долю страшну готувала
Всим тим, хто не хотів її.
 
 
Сльозами повнились гаї
Та гори набухали кровью –
Блукала смерть по Придністровью…
 
 
І поховався у Карпатах
 
 
Народ наляканий по хатах.
 
 
Нехай ганьба на супостатах
Лежить… Життя собі біжить,
Не зупиняючись на мить…
 
 
Де в піднебесся льне Карпата,
Та виють вовки за селом,
Жила дівчинонька кирпата,
Кормилась давнім ремеслом.
 
 
І, підібрав подол спіднички,
Вона ходила по порічки,
Що чєрвоніли коло річки,
Мов краплі крові…
 
 
ПОЕМА
 
 
Якого трястя баба Настя
Розповідала тих дурниць?!
Бо не ходив до молодиць
Кривий Панас!
 
 
Він пас колгоспнії отари,
Замріяно дивився в хмари,
Та прагнув в думках на Парнас
Ввійти із віршами своїми.
 
 
Та не судьба здійснитись мрії
Його була…
 
 
З села отару
Він в ранці гнав колись давно,
Коли кров в жилах, мов вино,
Була ще –
 
 
Розповів циганці,
Що шляхом поспішала в Київ,
Що слави чєрв все серце виїв,
І що не знає, що робити –
 
 
Чі заголити їй спідницю
У мокрих від роси кущах?
Або побігти у крамницю, і,
Ніби ложка у борщах,
Втонути у горілки пляшці?
 
 
Та вибрав перше, і по ляжчі
Вже гладив юную циганку,
Що вийшла на дорогу з ранку,
Щоб пополудні до Подолу
Дістатись…
 
 
Ноги з-під подолу
Стирчали білі і м'які,
Та свіжі, ніби огірки,
Що щойно зірвані на ланці…
 
 
Любов свою віддав циганці.
І душу їй свою віддав,
І все забув, і не згадав
Нічого…
 
 
І як з молитвами до Бога
 
 
Нещасна мати не зверталась,
Ніщо тоді не врятувало
Панаса-хлопця, катувало
Щось у душі його його…
 
 
Йому циганка ворожила,
Та так його приворожила,
Що інших він не знав дівчат,
Усе про неї думав думку,
Отару пас і пас курчат…
 
 
Та, якось взимку взяв у сумку
Дві картоплини й сала шмат,
Замісто зброї ржавий цвях
І шляхом вирушив у шлях…
 
 
Зустрів його в дорозі лях,
Що їхав з міста, і новини
Розповідав про те про це,
Як підженився до Горпини,
 
 
А потім вийшов на крильце,
Гукнув: "Коня мені і шаблю!
Я всих красунь землі приваблю!"
Та геть з подвірря поскакав.
 
 
І лютував мороз на дворі,
 
 
В коморі теплій лях заснув.
Панас підкрався, та куснув
Його за вухо, потім цвяха
Дістав, та вдарив в груди ляха…
 
 
А пізно ноччю в тому ж шинку
Циганка родила дитинку.
І, замотавши у косинку,
Сказала: "Наша доля, синку,
Така от…"
 
 
Він її не бачів, і сина теж –
Дванадцять років відхуячів
В сибірськом таборі між веж…
 
 
А потім знову пас отари,
Та не ходив до молодиць…
 
 
Якого трястя баба Настя
Розповідала тих дурниць?!
 
 
ДУМА ІІІ
 
 
Муху почєпивши на гачок,
Рибу я ловив в ставку колгоспному,
А Мишко ганяв у кулачок
І стрибали коні в полі росному…
 
 
О, Мишку! – дитинства вірний друг,
У мішку, де луг стриба до яру,
По весні знайшов тебе пастух,
Що додому гнав свою отару.
 
 
На шматки порубаний ти був,
Хто зробив це – невідомо досі…
Я таку тоску тоді відчув,
Що згадав, як ми малі і босі
 
 
Бігали до школи і коли
Вчітеля нам ставили коли,
Ми сміялись.
 
 
Вдома нас лупили,
А у школі вже лупили ми –
Тих відмінників,
Що вчились на п'ятірки!
 
 
І вони ковтали сльози гіркі,
Зі сльозами разом жовті соплі,
Випускали з горла дикі воплі,
Їх носи, опухлі, мов картоплі,
Нас втішали…
 
 
О, Мишко, Мишко!
Я згадав, як бив тебе Сашко!
А за що – не помню,
Хоч убий!
 
 
Злодій той
Був небезпечний дуже,
Та ти зчєплявся з ним,
Відважний друже!
 
 
Було усе,
І був Мишко, ставок,
І танцював яскравий поплавок –
Осіннім ранком по росі
Клювали добре карасі.
 
 
Ходили цаплі по болоті
І цап колгоспний їв траву,
Старий Іван піймав сову,
Та мав лише три зуба в роті…
 
 
Не бачів я того мішка,
У котрому знайшли Мишка…
 
 
ДУМА ІV
 
 
А він здурів,
Вона сцапіла,
Він реготав,
Вона ревла.
 
 
Лежить Шевчєнківська могила
 
 
Біля ревучого Дніпра.
 
 
Реве Дніпро,
Дівчина пісню
Співа собі про козака,
Та грають хлопці в "дурака",
І навіть лівая рука не знає,
Що зробила права,
На що вона не мала права,
Але зробила…
 
 
У селі кують залізо ковалі,
Кують кольчуги та мечі,
Вже засурмили сурмачі…
 
 
І завтра вранку на світанні,
Поснідав галушок в сметані,
Я їду в Київ, де у Лаврі
Бессмертнії поєта лаври
Віддам народу –
 
 
Хай народ собі втішається…
 
 
В город піду сапати буряки,
Та вирубати будяки.
 
 
В ставки біжать дівчата голі
Купатися.
 
 
Заляжу в полі:
З підзірною трубою буду
Дивитися на товсту Люду,
На довгоногую Одарку,
Що з нею цілувався в парку,
Коли ми швендяли на танці –
Я в картузі, вона в панамці.
 
 
Та на малу веселу Ірку –
Колгоспну зірку та красуню,
Таку до сладощів ласуню,
Таку ласкаву та бентежну,
Завжди зі мною обережну
І не пускавшую до хати.
 
 
Та на патлату чорну Сашку,
Та на прищату булу Машку,
Та знов на Люду,
На Одарку…
 
 
Після обіду вип'ю чарку,
Почну смалити папіроси,
Приносять свині опороси,
Бо постаралися кнури
Колись вечірньої пори.
 
 
Пориюсь знову в огороду,
Та заспіваю гімн природі.
І в кучу бичого ьгімна
Раптово втраплю близ гумна.
 
 
Реве Дніпро, реве ревучій,
Сердитий вітер завива,
Дівчина пісню обрива,
Ту, що співала про козака,
Та вибігає в поле мака.
 
 
Шука коханого в степах –
Знаходе лише зграї птах,
Та хижих натовпи комах.
 
 
І повертається до кручі
Своєй недолі і Дніпра,
Де прала милого одежу,
Та я за нею вже не стежу.
 
 
Широкий тихо застогнав
І заревів, і тихо гнав
Її в Туреччєну…
 
 
ДУМА V
 
 
В сараї хрюкалим кнури,
 
 
Помиї сьорбали з корита…
 
 
Та раптом, ніби з-під кори
Берези крапля
Вийшла ти –
 
 
Струнка,
Наряджена,
Умита.
 
 
Сідало сонце,
Лютий вітер
Ніс холод –
 
 
Ніби воду з відер
Плескав на нас.
 
 
Панас сердитий
Стріляв з рушниці по качкам,
І роздавали діточкам
Дядьки якісь чужі – не наші:
 
 
Канфети, яблука, гамаші,
Книжки з малюнками, платочки,
Яскраво вишиті сорочки.
 
 
Колиб не вітер був, вони
Зазнали б, сукіни сини,
Як до дітей отак –
З дарунком.
 
 
Я регіт відчував під шлунком.
Казились діти.
Раді-раді:
 
 
Дівчата – хусточкам, помаді,
А хлопці вже були в засаді,
Щоб одібрати у дівчат
Їх скарби.
 
 
Квів вишневий сад.
Оришка-баба товстий зад
Рукой чєсала, та співала:
"Я хочу сала, сала, сала…"
 
 
Гуляли, люба, ми з тобою,
Тут, розпустивши хвіст трубою,
Пробігла кішка…
 
 
Біля яру
Зустріли ми уже отару –
Кішок, собак, качок, коров…
 
 
Вони брели кудись, немов,
Шукали долі в чистім полі.
 
 
З-під людськой вирвавшись неволі
Брели отак кудись…
 
 
Дарма! Де їм знайти такі корма,
Що їм давали на селі –
Дари ланів, дари землі!?
 
 
Сідало сонце за хати,
Переді мной з'явилась ти
З важкої чорной темноти.
 
 
Кішкам хвости ми накрутили,
Та їх на волю відпустили.
 
 
ДЯДЬКО В КОРОНІ
 
 
Сховався хтось у цьому лісі,
Та тихо гілками гойда.
 
 
Колись я бачив – дядько лисий,
Тікав до річки, де вода
Була чєрвоною від крові.
 
 
Надів корону він на лоб,
Та тут побачів він ворону –
Її ганяв здоровий жлоб.
 
 
Бджола летіла за нектаром,
Водили баби хоровода,
А дядько лисий (даром, даром)
Шукав в бурхливій річці брода.
 
 
Оришка з лантухом картоплі
Дивилась – дядько роздягався,
По щокам розітерши соплі,
Вона побачіла – купався
В короні лисий дядько.
 
 
Темно
На дворі стало,
Ніби ноччю…
 
 
Оришка гикнула непевно,
Забувши соромність дівочу.
 
 
Купався лисий дядько в річці,
Співали на деревах птахи.
 
 
В той день згоріли в жаркій пічці
Туда попавшії комахи.
 
 
Оришка з лантухом картоплі
Прийшла додому тільки вранці.
 
 
І мати в утрішньому сонці
 
 
Вже працювала на ділянці.
 
 
Ховався хтось у лісі темному,
Здоровий жлоб ганяв ворон.
 
 
А дядько в царстві у підземному
 
 
Знайшов ще декілька корон.
 
 
Та, блиснув зубом діамантовим,
Він снідав гілками ялинок.
 
 
Спідницю підібравши бантом,
Ввійшла Оришка у будинок.
 
 
ЕТЮД
 
 
Поезії прозора цівка,
Мов молода весела дівка.
 
 
Вірш,
Ніби тополь при дорозі,
 
 
А слово
Як ліхтар на розі
 
 
Двох вулиць,
Що зхрестили місто
 
 
Без сенсу,
Наміра,
Без зміста.
 
 
Блукаючи по місту цьому,
Зустрінеш,
Крапку,
Риску,
Кому…
 
 
БИЛИНА
 
 
Народ, що звів святі основи
Новогіродського кремля,
Хай воля славиться митця,
Жнеці, мисливці, риболови
 
 
Дивились тихо, як вівця
 
 
Крокує полем.
 
 
Мирно, чємно
Вона щіпає очерет,
Та озираться даремно
На принців,
Вилізших з карет.
 
 
Шепочє хтось: "Вівця крокує!
Вівця крокує, Боже, Ти,
Що світ створив із темноти,
Помилуй Мя!
 
 
Не стану більше
Грішити я перед тобою,
А краще з торбою, з торбою
Піду по світу, по хатам –
Вклонюся тут, вклонюся там…
 
 
Щоб пребувала воля Ця,
Та щоб дивитись, як вівця
Крокує полем, лісом, лугом,
І стати їй надійним другом,
 
 
Оберігати і пасти,
О, Святий Господи, прости!
Прости мене, прости народи,
Що обробляють огороди,
 
 
Щоб потім перти на базари,
Мов хижі лютії хазари,
Картопля, яблука і сало,
Та все їм мало, мало, мало…"
 
 
Світило сонце, вітерець
Гойдав в низині хутірець.
 
 
І курка не несла яйця,
А всі дивились, як вівця
Крокує полем…
 
 
Мирно, чємно
Вона щіпає очерет,
Та озираться даремно
На принців,
Вилізших з карет.
 
 
ЗАГИБЕЛЬ КИЄВА
 
 
Синє небо зламалось
Та гепнуло долі,
На Подолі дівки
Поховались до хат.
 
 
Горобці верещали
 
 
Від страху, від болі?
 
 
І дві кволі істоти
Дивились,
Як падає град…
 
 
Град холодний з дощєм,
Град дідів і бабів,
Хліба кусень з борщєм –
Їжа скромна рабів.
 
 
Хто привів нас сюди –
До дніпровськой води
У садки яблоневого квіта?
 
 
Де в степах колосистого жита
Наша скрутная доля зарита…
 
 
Хай копита коней
Нас несуть в темряву,
Де щіпать кобили
Криваву траву,
 
 
І куди не ступала
Людини нога,
Де завжди завиває
Скажена пурга.
 
 
І Олена невинна
В той день понесла
Від Святого, напевно,
Від Духа…
 
 
Але Града Святого
Вона не спасла,
Бо коли почалась заваруха –
 
 
Хтось младую Олену
За вуха схопив
І до кручі підвів,
І в дніпрі утопив…
 
 
Пив народ
І дівчат гвалтували дядьки,
А у Лаврі
Повстали з могил мертвяки…
 
 
І з околишніх сіл
Прибігали хряки:
 
 
Підривали широкі каштани,
Від людей вимагаючі шани.
 
 
На майдані
Знайшли в чємодані дитя,
Що сказало:
"Олена дала нам життя!"
 
 
А на кручі Дніпра,
Де сконала Олена,
Жаба раптом
З'явилась зелена.
 
 
І страхіття таке
Потягло по землі,
Зло у Граді Батьків лютувало,
Та невиннії душі
Псувало…
 
 
Синє небо зламалось
Та гепнуло долі,
На Подолі дівки
Поховались до хат.
 
 
Горобці верещали
Від страху, від болі?
 
 
І дві кволі істоти
Дивились,
Як падає град…
 

ГЛАВА СОРОК ПЯТАЯ

      Зимняя Венеция. Анна Итальянская. Башня в Маростике.
 
      Венецианский вокзал Санта Лючия встретил нас солнцем и относительным по сравнению с Веной теплом. Было градусов десять плюс. Мы зашли в одну из привокзальных кофеен, чтобы позавтракать.
      Памятуя о том, что эспрессо в Италии это не то, что эспрессо вне
      Италии, что это всего лишь один глоток очень крепкого кофе, а не целая чашечка, мы наебнули по пушистому каппучино, присыпанному сверху стружками горького шоколада.
      Запах моря и гниющих каналов слегка возбуждал, смутно напоминая запах давно не мытой пизды. Мы не были обременены вещами и, следуя стрелкам указателей, пошли по узким средневековым улочкам к площади
      Святого Марка. С Анной мы договорились встретиться к одиннадцати у вокзала. Ей надо было ехать из Вероны, где она в данный момент обитала.
      На площади было пустынно. Со стороны Адриатики дул резкий пронзительный ветер, выдувая мозги и забивая дыхание. Преодолевая сопротивление ветра, мы добрели до парков Ждардини с торчащими среди вечнозеленых пиний биеннальными павильонами и повернули назад. Сели на речной трамвай, не покупая билетов, и доехали на нем до Санта Лючии.
      – Мы можем зайти в Академию, там учится один русский студент, а затем пойдем обедать, я знаю здесь одну модную тратторию, – сказала
      Анна. – А вечером поедем в Верону. Устроим маленький ужин у Лучьяно, я пригласила пару друзей, которые хотят увидеть голых поэтов. У
      Лучьяно есть небольшое палаццо 14-го века, доставшееся ему недавно в наследство. Вы там сможете жить.
      – Лучьяно – это твой друг? – спросил я.
      – Да, мой бой-френд. Это он продьюсировал тот фильм, который мы снимали в России.
      – А фильм мы тоже посмотрим?
      – Может быть, если в палаццо есть телевизор и видео. Но, как мне кажется, там ничего этого нет.
      Мы шли в Академию.
      – Она ничего, – шепнул мне на ухо Ив. – Думаю, мне уже можно ебаться…
      – Но у нее есть Лучьяно! Ты же сам только что слышал!
      – Это не имеет значения! Мы может выебать ее вместе! Хочешь?
      – Дурак! Заткнись, а не то она услышит!
      – Мне просто очень надо ебаться!
      – Найди себе итальянку!
      – Мне хочется русскую пизду!
      – Заткнись! – прошипел я ему и обернулся к Анне. – Аня, а что делает этот чувак, который учится в Академии? Что он рисует?
      – Он рисует исключительно Спасителей и Мадонн. Огромных, монументальных, многометровых. И все ходят к нему смотреть на его работы и восхищаются его талантом, и студенты и профессора. Он окончил в Москве студию Ильи Глазунова, где всему этому научился. Он этим очень гордится и ведет себя ужасно заносчиво, словно живой гений. Его за это называют – Супер Эго. Но это еще из-за роста и из-за фамилии. Фамилия у него – Супрего…
      – Ха-ха! Супер Эго – какое отличное поганялово!
      Мы нашли маленького Супер Эго в мастерской за работой, когда он наносил красный кадмий на кровоточащие раны Иисуса Христа, натуралистично распятого им на огромном холсте.
      – Сейчас будет обход, – сказал он. – Я пока занят, поговорим после.
      В этот момент в коридоре раздался топот, и в помещение ввалилось пару десятков людей. Среди них выделялось несколько профессоров и ассистентов, остальные явно были студенты. Якобы полностью уйдя в работу, Супер Эго продолжал рисовать, словно бы никого не замечая вокруг. В мастерской воцарилось молчание, продолжавшееся пару минут пока все разглядывали картину.
      – Браво! Брависсимо! – закричал вдруг, словно в театре, пожилой бородач. Его поддержали аплодисментами.
      Словно очнувшись ото сна, Супер Эго ошарашено поднял глаза, делая вид, что он ничего не понимает и удивлен такому наплыву народа. Цирк был полный.
      – Пойдешь с нами обедать? – спросила Анна, когда толпа отвалила.
      – Не-не-не, – замотал головой при жизни признанный гений. -
      Работать надо! Некогда по обедам ходить!
      Взяв кисть, он снова погрузился в работу.
      – Ну, как? Тебе понравилось? – заглянула мне в глаза наша проводница.
      – Кичуха, – поморщился я, словно от зубной боли. – Хотя? В принципе, вся католическая живопись – один сплошной кич, поэтому это здесь уместно. Супер Эго – молодец! Все правильно, пусть итальянцы у него учатся. Он трудолюбив, усидчив, уверен в себе. Будет реставрировать церкви или станет профессором.
      – Нам подобное искусство противно, – заявил Ив. – Это не современно.
      – Но традиция тоже нужна, – возразила Анна.
      – Голая Поэзия как раз ориентирована на традицию, первые поэты были голыми. Античные боги, в том числе бог искусств Аполлон, были голыми. Оплечные бюсты поэтов-классиков тоже часто ваяли голыми. Но
      Голая Поэзия ее, традицию, развивает, она идет дальше.
      – А ты не хочешь стать Голой Поэтессой? Мы тебе в этом поможем, – плотоядно предложил похотливый француз, раздевая Анну глазами.
      – Я не пишу стихи, – потупила глаза девушка.
      – Я тоже не писал стихи, – возразил Ив. – Но, чтобы стать Голым
      Поэтом, я стал их писать. Я всего один раз поучаствовал в перформансе с Толстым и Гадаски, чтобы понять, что я – Голый Поэт!
      В траттории мы выпили бутылку сухого просекко, закусывая маринованными артишоками и сыром. На город быстро спускалась зимняя ночь. В магазинах и лавках продавали рождественскую поебень.
      Венецианки в большинстве своем были одеты в дорогие длинные шубы.
      Звякали церковные колокола, зазывая на вечерние мессы.
      – Надо ехать в Верону, Лучьяно нас уже ждет, – заявила Анна.
      – А это далеко?
      – Минут сорок езды.
      В Италии много интересных мужчин. Итальянские женщины неинтересны. Я, как натурал, никогда не интересовался мужчинами и даже мужчин презирал, поскольку в Австрии – это одутловатые ублюдки с пивными животами и помятыми красными лицами. В России – коротко стриженные гопники уголовного вида. Итальянские же мужчины выглядят одухотворенными. Причем многие.
      Лучьяно был симпатичным толстячком лет около пятидесяти, похожим на своего тезку Паваротти. Мы влезли в его красный "Фиат". Анна спереди, а мы с Ивом сзади. И он порулил.
      – Мы едем в Маростику, – сообщила нам Анна. – Это очень красивый маленький городок. Там, в высокой старинной башне живут наши друзья.
      Мы хотим забрать их с собой на ужин. Они еще ни разу не были в палаццо, поэтому им надо будет показать дорогу. Они поедут за нами.
      Друзья Анны и Лучьяно были киношники. Похоже, Анна им уже рассказала о нас все.
      – O, gli poeti nudi! – закричали они, приветствуя нас в башне.
      – Завтра утром пойдем на гору смотреть развалины старого замка, а сейчас просто посидим и выпьем, – сказала Анна.
      – Il vino? – спросил нас хозяин дома.
      – In vino veritas! – призывая на помощь свои познания латыни, сказал я.
      – Bella Italia! – блеснул своим знанием языков мой друг.
      Вино – это витамины. Вино – это жизнь. Может быть, это от вина выглядят итальянцы такими одухотворенными?
      Есть нации винные, пивные и водочные. Именно алкоголь, потребляемый в каждой отдельно взятой стране, формирует народы и их архетип, их национальное самосознание, только алкоголь и ничто другое.
      Дух нации – это то, что она пьет. Непьющие по религиозным мотивам народы, неизбежно теряют свою идентичность и останавливаются в своем развитии. Пьющие же некачественный алкоголь, вырождаются.
      Но не будем приводить примеры, и указывать пальцами, дабы соблюсти политкорректность и никого не оскорбить.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16