Місто уповільненої дії

Ми поверталися в «підвал» із гнітючим настрієм, цілу дорогу мовчали, тільки скоса зиркали на нього і нам здавалося, якщо скажемо хоч слово, то він на нас кинеться як скажений.

На пристойній швидкості вилітаємо на південну трасу, залишивши наше місто позаду, перед тим добропорядно під 30 кілометрів за годину минувши КПП, де на нас дивився виснажений сержант із очима, наповненими спрагою. Їдемо на ближчу від міста залізничну станцію, через яку ходять електрички на Яблунівку, за два кілометри від неї біля густого лісу стоїть хата відлюдника Казимировича.

Розраховуємося з таксистом і, провештавшись на пероні півгодини, сідаємо в електричку, наповнену селянами,смородом,клунками й торбами.

У вагоні до нас підходить повна весела кондукторка, вимагає наші квитки, які ми забули придбати. Тюля з нею жартує. Непомітно для інших пасажирів — ледве теплого дідугана, якого всього трусить від старості, і літньої засмаглої селянки із двома великими торбами, — пхає їй у руку п'ять гривень і вона, регочучи на весь вагон «ох і хлопці!», бажає нам гарної дороги і підходить до наступних людей.

Тільки зараз помічаю біля Тюлі середнього розміру наплечник, запитую, що в ньому, каже, що прихопив для старого трохи продуктів, бо на городині бідака вже, мабут,ь загинається, і кілька снарядів перцівки, а то пригадуєш, сміється він до мене, як минулого року наглюкалися в Казимировича його коронної смаги, що ледве на другий день підвелися; це був найжахливіший ранок у моєму житті, коли через тупі страждання буквально картав Бога, чому він не зробив так, аби я краще помер, аніж переживати болі у голові від цієї антилюдської самогонки, коли від диких тортур здавалося, наче тіло покидає дух, всередині все палає і змушує гаряче каятися за вчорашнє.

— На днях має Душман відкинутися. Президент підписав амністію. Нарешті почнеться серйозна робота, — говорить Тюля, дивлячись у вікно, де повільно пропливають високі тополі, а за ними мовчазні жовті поля пшениці.

— За що його закрили?

— Він сам сів. Вірніше, попросили.

— Старий Ричард?

— Да. І такі послуги не забуваються, — дістає з кишені штанів пачку «Winston». — Душман працював на нього і, наскільки знаю, його цінували. Він не був одним із отих даунів, шо вибивають з лохів бабло, а виконував тонку роботу. А сам гівняр — тільки сімнадцять мав, уявляєш? На його рівень рідко в тридцять піднімаються… Ходімо краще покуримо, — простягає Тюля цигарку і ми виходимо у задимлений дешевими цигарками тамбур, де сонливо кліпає, зіпершись на велосипед, самотній сільський вуйко із засмаглою, як у індіанця, шкірою. Він підносить два здоровенних, брудних пальця до своїх губ і жестом просить цигарку. Тюля простягає йому одну. Він прикурює від моєї запальнички.

Довго дивлюся на його чорнющі, міцні, мозолясті пальці, в яких біла цигарка здається надто тендітною та нереальною. Старий видихає дим і задоволено киває нам, що дуже гарна сигарета, певно, імпортна чи як. Коли він говорить, бачу, що його обличчя з сонливого, буденного, непримітного, перетворюється на інше — наче оживає всіма своїми м'язами, зморшками, які розпливаються в єдину велику посмішку. Одразу відчуваємо до нього привітність, і Тюля простягає йому пачку, аби забрав. Старий велетенськими долонями обережно набирає з торби пригорщі великих чорно-синіх слив і з щирою посмішкою простягає нам. Але Тюля ввічливо відмовляється.

Після нудної, сорокахвилинної дороги, виходимо на станції Яблунівка, і в мене одразу підіймається настрій від розлогих, широких просторів, чистого повітря і мирних корів, що ліниво пасуться по інший бік рейок.

У затінку кількох яблунь, що сиротливо туляться до старого, облущеного будинку станції, розкинувши ноги, спить босий чолов'яга, накривши голову газетою, біля якого ліниво походжають кілька курок.

— Труби залив — і щасливий, — каже Тюля і сміється.

По дорозі, у центрі села, заходимо в продовольчий магазин, аби затоваритися необхідним, що забули прихопити з дому. Від приміщення віє вбогістю: полиці майже порожні, таких продуктів, як кетчуп, майонез, тушонка, коньяк, шпроти, паштети, тут просто нема і, мабуть, вже давно. Тюля просить продавщицю зважити два кілограми макаронів і два кілограми гречки (для Казимировича, аби старенький не загнувся на своєму відшибі). Купую пляшку місцевої горілки, якої ніколи не пробував, дві пачки львівських цигарок. Продавщиця мовчки дивиться, як ми запихаємо в наплечник Тюлі продукти і запитує, чи не до родичів приїхали; відповідаю, що ми юні монахи, зараз така тєма — бути монахами-манд-рівниками. Продавщиця від подиву відкриває рота, а Тюля регоче.

Через півгодини нарешті доходимо до старенької, похилої хатини Казимировича, в якої від років осипається призьба і перекособочені двері, а подвір'я занехаяне, заросле високою травою, тільки невеликі протоптані стежки до лісу, туалету, городу й стодоли, нагадують про існування тут людини.

Біля низьких дерев'яних воріт, за якими збоку стоїть криниця, помічаємо самотню жінку, яка сидить на розстеленій ряднині й читає пожовклу книгу, а за двадцять метрів від неї у полі пасеться чорна корова зі світлими плямами.

— Слава Йсу. Ви до ґазди? Нема — у лісі. Вчера зраня був дощ і він пішов на губи[14]. — Впізнаємо його сусідку Ґанку з іншого хутора, що знаходиться за сотню метрів від хати Казимировича. Жінка радо каже, що давно нас не було, старий навіть переживає, чи ніц не сталосє, він вас дуже згадує, зувсім по-давси, йой! я й забула — там під поріжком має бути ключ, йдем одімкну.

Веде нас до хати, довго відчиняє замок, і ми заходимо в прохолодне, низьке приміщення, яке, як нам здалося, з часу останнього нашого перебування помітно поменшало й стало ще ветхішим.

18

При зустрічі з Казимировичем відчуваю, як до горла підкочується важкий клубок: старий подався, ще більше схуднув, руки трусяться, але говорить жваво, жартує і доглядає за нами, наче за дітьми.

Те, що з ним не все гаразд, ми помітили ще тоді, коли його згорблена постать несподівано з'явилася серед зеленого листя лісу і, важко погойдуючись, рушила до нас. У його ході відчуваються болячки і кволість. Коли він наблизився, ми побачили його схвильоване обличчя. Не скажеш, що це той Кази-мирович, який ще рік тому ходив без палиці, пиячив із нами на рівних — хіба на рівних? — нас уже ноги не тримали, а дід все ще наливав і горланив далеко за північ народні пісні, потім ми — готові в дим — по черзі стріляли з його старої мисливської рушниці в зіржавіле відро, а він гнівно кричав «сопляки! Спершу навчіться кашу їсти», забирав у нас зброю і, важко хитаючись, цілився — і відро підскакувало.

Старий кисло посміхається, гаряче нас обіймає. На його сиві очі навертаються перші сльози. Від нього тхне дешевим смердючим тютюном, цибулею і сирою багатолітньою затхлістю, яка, як правило, завжди поруч із старими людьми.

Каже, що більше не читає брехливі газети, не дивиться телевізор (зламався — лише один канал показує без звуку), майже не виходить у селище, тільки за цигарками й сірниками, а ще за олією та мукою, аби пекти хліб, але я, діти, щасливий, як ніколи, у мене все є, а тепер ще приїхали й ви. Кази-мирович стає жвавим і дотепним, розповідає, як недавно до нього приходила вдова, його очі лукаво світяться, і ми з Тюлею мало не лускаємо зі сміху.

Мені здається, що цей колишній фронтовик, зек, а тепер немічний пенсіонер переживає справжнісінькі миті щастя. Видно, що відлюдькуватість йому вже давно в печінках і він би радо з приємними та близькими людьми поговорив на будь-які теми за вечірньою пляшкою та цигарками.

Сідаю на маленький ослінчик біля нього і допомагаю чистити гриби, які він приніс із лісу. Зиркаю на висохлі, а проте ще мозолясті, потріскані руки Казимировича. Дід легко працює ножем, тонкими брудними пальцями бере гриба і швидко його чистить.

Тюля витягує з наплечника продукти: два блоки улюблених цигарок Казимировича без фільтру, кілька пляшок горілки, консерви, кілька пакетів рису, гречки та вермішелі, пару баночок майонезу. Старий ніби сором'язливо дякує нам за гостинці, хоча це лише жалюгідний мізер із того, що ми можемо для нього зробити, просто зараз почався складний період, який треба перебути. Багато речей — цифрові магнітофони для легковиків, кілька мерседесівських нових бубликів, які так і не їздили, новий капот від ВАЗ-9, який ми поцупили з одного гаража, а ще купа різних дрібниць, — ми так і не змогли скинути бари-гам, бо на все немає часу.

Казимирович ставить варити картоплю. Нарізаю на кубики сало, аби зробити з нього шкварки і полити ними разом з підсмаженою цибулею варену картоплю. Від цибулі нестерпно пече очі, Казимирович каже, щоб я подивився на воду і сполоснув ножа. Тюля виносить з хати старе радіо, у якого розтрощений штепсель. Він ще довго порпається у невеликому сараї, знаходить зламану праску і ножем відкручує від неї штепсель, потім приєднує його до дроту приймача і вмикає у розетку на ґанку. На подвір'ї одразу лунає голос диктора обласного радіо, і ми весело регочемо.

— Хоч якась музика буде, — сміється Тюля і гукає до Казимировича. — Тепер буде не сумно! А, як скажеш?

— Сусідка є, — жартує старий.

— Дєда! Тобі зараз би сюди комп'ютер, Інтернет. Голих бабів би дивився, там знаєш скільки такого добра? З такими цицьками, що ого-го!

— Хе! Баби! На цигарки нема, а ви — баби. Баламути!

Підколюємо старого стосовно його сусідки Ґанки, яку першою тут побачили, запитуємо, чи гарно дає, на що Казимирович сміється, махає нам кулаком і вигукує «от, капосні». Потім приносить цілу миску огірків.

— Ранні, — ріже їх на салат, добавляє цибулі й заливає сметаною. Лише зараз на чистому сільському повітрі відчуваю дикий і приємний голод. Виносимо на подвір'я невеликий столик, розкладаємо на ньому посуд, тарілки зі стравами, чарки, пляшку.

Казимирович розпитує, як наші справи, Тюля відповідає, що все йде добре, щоправда, треба зависнути на кілька днів, на що старий неоднозначно сміється й киває головою, ніби хоче сказати, все зрозуміло.

— Олег поступає на історичний, — каже Тюля.

— Куди? На історичний? — недочуває старий. — Це добре.

Він їсть поспіхом, а п'є дуже мало, мабуть боїться інсульту. Зізнається, що також хотів колись учитися, одразу, як прийшов із фронту, але закрутився — спершу подався на шахти у Сталіно (тепер це, здається, Донецьк, так? — перепитує), а потім одружився на вчительці, поїхав із нею в Джанкой, у Крим, але вона через три роки померла, бо змалку хворіла на сухоти, нарешті вернувся сюди, до батьків, часу, словом, не було, так і життя минуло.

Кажу йому, тут краще повітря, ніж у місті, не відчувається загазованість, у нас таке чисте повітря лише о п'ятій ранку, коли все навколо спить, жодної машини. Старий на мої слова тільки похитує головою.

Тюля наливає в невеликі склянки, Казимирович кривиться й зізнається, що стільки не подужає, на що ми починаємо з нього сміятися.

— Скільки того життя!

— Ой не те вже здоров'я, — але він підносить, хоча бачимо, що робить це знехотя. Зовсім подався бідака.

— За Казимировича!

Він випиває і гірко кривиться.

— Втрачаєш форму? — сміється з нього Тюля.

— Та яку там форму… — махає Казимірович рукою. Пауза.

Мені раптом здається, що в його сивих, запалих очах, наповнених тугою, спалахують ледь помітні сльозинки.

— Тут дні рахуєш, коли вона прийде. А стріляє ж, сучка, поруч. Від людей дізнаюся, то старшого на кілька років, то молодшого, а минулого тижня поцілила в одного, який від мене аж на дев'ять відстає. І нема чоловіка. Якби ви знали, як хочеться дивитися на це небо і нічого не думати, вас бачити, знати, якими ви будете старшими. Стріляє, сучка…

— Стріляє, але не попадає! — вигукує Тюля. — Казимирович, ти ж нам дивись… будь чемним… щоб ми ще не раз отут… щоб моїх малих на руках носив.

Старий задумано спрямовує погляд у далечінь і нічого не каже. Тюля наливає ще по одній.

— За наше здоров'я!

— Давайте, дітки, — підхоплює старий і перехиляє.

— Бачу, повертається форма, — сміюся до нього.

— Іншої нагоди може не бути.

— Дєда, що ти про погане думаєш? Кинь! Ми ще з тобою погуляємо, — намагаюся розвіяти його неприємні передчуття. Казимирович не відповідає, тільки понуро киває головою. Після ще однієї у нього трохи заплітається язик і з'являється веселий настрій. Багато згадує, особливо роки війни, часто цитує слова свого батька, думки і вчинки якого є незаперечним авторитетом, згадує бої, свій флірт із санітаркою, з якою весь полк переспав, гарна була дівка, родом, здається, зі Пскова, загинула в Західній Польщі — снайпер, сука, її прямісінько у живіт завалив, так ми ту шкуру німецьку довго шукали, але не знайшли.

— Дєда, а важко було вбивати людей? — несподівано запитує Тюля.

— Я навіть саперною лопаткою вбивав. Не важко. Головне тут, дітки, не вбити — головне вбити, коли є за що. Бо! Ми навіть полонених вбивали, виводиш гада подалі від очей — і швайкою його, суку!

— Да ну! — витріщається на нього Тюля.

— А як ти думав, вдираємось у село чи в якесь вошиве містечко, а там — повно трупів! І всі наші! Полонені! Вони їх — раз-раз — і готово! Яка тоді, йобаний в рот, мораль! Ми їм те… те саме, що вони з нашими, суки, робили! А одного, якщо хочеш знати, гівно заставляв їсти! Думаєш, не їв! Ха-ха! Не гірше, як ти зараз картоплю.

— Ти просто крутий пацан, дєда! За тебе і вип'ємо! — Випиваємо ще по одній. Казимирович жує і згадує, як його посадили за підпал садиби голови колгоспу. Розповідає про це кумедно і ми регочемо. Запитую в нього, чи всі німці були однакові і він здивовано зводить погляд.

— Кого найбільше не любили? — уточнюю запитання. Він довго думає, а потім несподівано зізнається, що наших. — Як?! — мало не підскакуємо від несподіванки, бо такого він нього не сподівалися.

— Наших, які з ними плуталися.

— Були й такі?

— А як же. Особливо жінки…

— Жінки?!

— Так, майже всі, хто був у тилу, плуталися з німаками.

— Може була й любов… — ненароком кажу, але старий хитає головою, що любові насправді було мало, хоча й таке могло трапитися, але ми не розбиралися, бо час такий був… що нічого не було посередині — все чорне, або біле, а ще страх, да-да, страх, який дихав нам у спини, і треба було карати, аби самого не покарали, треба було бути, як усі, щоб вижити.

— І шо ви робили? — здивовано запитує Тюля.

— Не по голівці ж ми їх гладили… — незадоволе-но буркає.

Знову випиваємо, відчуваю, що добряче хмелію. Казимирович також — він хоче поставити лікоть на столик, але не потрапляє і мало не падає на землю.

Поки мовчки закушуємо, Тюля раптом насторожується. Показує пальцем, щоб ми не видавали ніяких звуків. Не розумію, чого він змінився і лише по його зосередженому обличчі здогадуюся, що він слухає голос диктора.

— Що почув?

— Чувака одного зарізали.

— І?

— Може, Циркуля? — запитує він.

— Так і передали: реб'ята, вчора зарізали наркошу Циркуля… — починаю з нього глузувати, але він жестом показує, щоб я заспокоївся.

— Труп знайшли на першому поверсі будинку по вулиці Петрушевича. Нічого не говорить?

— Петрушевича!? — насторожуюся. — Там живе…

— Правильно вариш, — киває він головою. — На першому поверсі.

Мені аж їжа застряє в горлі.

Старий відрубується, підіймаємо його за руки й ноги, а він легкий, як пір'їна, заносимо до хати, кладемо на ліжко, накриваємо ковдрою.

Тюля сидить на призьбі й понуро курить, охопивши голову руками. Ним трусить, наче в лихоманці.

Пробую говорити про що-небудь, аби відволікти від цієї новини (заспокоюю себе, що це випадковість, яка трапилася з ким завгодно, тільки не з Циркулем), але він робить рукою жест, щоб не заважав його мовчанці. Підкорилося, бо почуваюся також гидотно. Тюля розтирає обличчя долонями, потім опускає їх на призьбу, і я бачу, як дико тремтять його фіолетові губи. Шкіра на його лиці стає зеленувато-сірою, а вираз страждальним, обводить усе навколо порожніми очима і я не впізнаю Тюлю, завжди енергійного, холодного. Він схожий на людину, яка втратила надію. — На завтра мені треба телефон, — глухо промовляє і йде спати.

19

Зранку Тюля прямує в селище. Поки його нема, допомагаю Казимировичу по господарству, викручую з криниці воду, мию вчорашній брудний посуд після пиятики, рубаю дрова, аби хоча б працею відволіктися від думок. Але це не допомагає.

Старий крутиться біля мене, розпитує, що трапилося. Зізнаюся, що ми завалили ровесника, а ще з'явилася купа інших неприємностей. Уважно слухає, морщить свого посіченого дрібними складками лоба і сумно киває.

— Погано, — каже старий. Трохи шкодую, що сказав про це, бо Казимировимможе у нас розчаруватися, якщо вже не розчарувався. — Ви молоді. За що вам когось убивати?

Справді — думаю про себе — вбивати нема за що. Казимирович каже, що на наших долях тепер є страшна зарубка, чим більше таких зарубок, тим більше людина має страждати, тим більше в неї життя буде нестерпним і важким. Мовчки його слухаю і не наважуюся перебити. Таке враження, наче мої ноги вростають у землю.

— Нам дуже шкода, — видавлюю слова виправдання, які, мабуть, лунають непевно й наївно. Казимирович тривалим суворим поглядом дивиться так, ніби нічого не бачить. Потім, оговтавшись, важкою рукою тре мене по потилиці й відходить.

Близько дванадцятої з'являється Тюля. Вигляд у нього зовсім кепський, наче неживий. Розпитую, але мовчить. Хапаю за плечі й тормошу — він ніби впав у тривалу сплячку.

— Я говорив з Толяном Мушинкою. Пауза.

— Він сказав, шо Грішу зарізали перед дверима власної квартири…

Майже цілу нічне можу зімкнути очі. Виходжу на подвір'я і бачу Тюлю. Мовчки курить і не звертає на мене уваги. Кажу йому, що післязавтра від'їжджаю і не знати коли повернуся, може через тиждень, а може через два. Він питає, чи маю на дорогу гроші. Киваю — все гаразд.

— За годину буде світати, — зітхає Тюля. — Мало не забув — це тобі.

Протягає сто доларів і викидного ножа. Це його улюблений ніж, який йому зробив один колишній урка, знайомий слюсар із механічного заводу.

— Не треба.

— Мовчи. Даю на пам'ять, про мене. Здається, я розумію його слова і те, що він хотів сказати, але промовчав. Уважно дивлюся на нього — у Тюлі дивний, ніби відсторонений вираз обличчя.

Йду спати. На порозі хати обертаюся. Тюля вештається по подвір'ю, підходить до яблуні, заплющує очі і головою спирається на стовбур. Він важко дихає, його рот розкривається і я несподіваного чую тихе, гірке ридання.

20

Провідниця підіймає пасажирів рано. Не сплю вже кілька годин і спостерігаю, як у тьмяний світанок поволі, неквапно спершу пробивається невиразне світло, яке згодом перетворюється на палаюче сонце, а за ним зростає гамір нового дня.

З наближенням до чужого міста, хоча минулого місяця його встигнув оглянути, коли відвозив у приймальну комісію університету свої документи, мене все більше охоплює сум і незрозуміла тривога. Взагалі зміни — це гнила тема, особливо поїздки, які паршиво діють на психіку. Нічого не скажеш — від тварини людина далеко не відійшла: перша мітить свою територію лайном та сечею, а друга малює карти, шукає свій рідний закапелок і рюмсає на самоті за ним, впадаючи у спогади й депресію. Цього, мабуть, позбутися неможливо.

Уявляю своє нове життя серед іншого середовища, серед інших типош і мантелеп. Скільки ще вузьколобих придурків буде в моєму житті? Згадую всіх отих недоумків із наглими мордами, всіх отих хтивих та легковажних, легкодоступних сци-кух, з якими доводилося волочитися, добре й погане народішко, яке повзало на моєму шляху, знайомі будинки, улюблені місця відпочинку з друзями. Але тепер… тепер все це несподівано набирає особливого значення. Віддаляюся від цих мульок минулого…

Господи, більше б до цього не повертатися… Таке враження — наче за якусь довбану хвилину старієш на кілька десятиліть.

За вікном інша природа — розлогі поля, що тягнуться до тремтливих обріїв, ці рівнини навівають смуток і ледве помітно пливуть за вагонним вікном; незвичне небо, що лякає своїм безмежжям. Заплющую очі й уявляю іншого себе. У купе цілу ніч не можу зімкнути очей, тривога не покидає.

Прибувши на вокзал, сідаю у потрібний автобус і їду до невеликої двоповерхової халупи-готелю у центрі, який пригледів ще минулого разу. Від нього за десять хвилин можна дійти до університету.

Поселяюся в одномісному номері з підозрілим сирим запахом від облуплених стін (над вікном під стелею чорніє широка багаторічна смуга цвілі), із поламаними меблями, з телевізором без антени (хіба це імає значення?). Швидко приймаю душ і вибігаю.

Біля корпусу історичного факультету купа народу. По номерних знаках бачу, що сюди поз'їзжалися автомобілі з п'яти або шести областей. Навколишні лавочки окупували старенькі бабусі, які не забувають розкласти біля себе хавку — варені яйця, помідори, огірки, стегенця й крильця вареної курочки, аби, не доведи Господи, їхні тупорилі внуки-колоб-ки в окулярах та зачухані внучки раптом не зголодніли. Туди-сюди походжають набусурмочені дядьки з бородами, вусами, деякі з них тримають газету або книжку, але нетерплячка очікування нікому не дає часу на читання. Трохи більшими купками гуртуються жінки-матері (їх найбільше, хто переживає за абітурієнтів), без перестанку триндять про побутову муру і я тримаюся від них на відстані, аби вони мене не втомлювали. В автомобілях сплять зморені малі діти, які приїхали разом із батьками підтримати своїх старших братів і сестер.

Поруч мене розмовляють два селюки приблизно мого віку, у них засмаглі морди (мабуть, від важкої роботи коло землі) з грубими рисами. Один із них, в якого позолочені передні зуби, хвалиться приятелеві, що його батько, головний агроном, відтарабанив ректору цілу свиню, а ще на лапу кинув двісті доларів, на що інший відповідає, що його батько, голова сільради, подарував ректору три тисячі білої цегли, круто, правда? Вони, після обміну цими люб'язностями, оцінююче дивляться одне на одного і по-життєвому кивають своїми патлатими головами, мовляв, ми серйозні хлопці.

Мало не регочу, уявляючи, що могло б з ними трапитися, якби вони потрапили під гарячу руку Тюлі або Булавці.

Далі стоять місцеві, вони виглядають більш цивілізованими від селюків, бо носять нормальнийодяг, але на одному з них, миршавому піцику, який розмахує руками, жлобські кроси. Таке фуфло я ніколи б не одягнув — у нас це носили ще кілька років тому. Мама дорогая, куди я потрапив?

На письмовому екзамені з історії, де витягнув не білет, а саме щастя, до мене почало чіплятися велетенське мурло з червонющими очима, аби підказав йому про «якогось гетьмана Дорошенка». Цей придурок навіть не знає про славні діла видатного полководця! Спершу на дауна не реагував, але цей грінго почав до мене неприємно сичати і копати в п'ятки.

Я дістав викидуху, пружина блискавично викинула лезо — демонстративно показую це придуркові і з усієї сили б'ю ножем його в ногу. Доходяга, певно отямившись, почав був забирати свої костилі і тому я, здається, зачепив тільки взуття.

Кілька секунд він сидить, як мумія. Вовтузиться. Раптом скрикує на всю аудиторію, розвертаюся і бачу, як віноторопіло дивиться на свої вимацькані кров'ю пальці (мабуть, доторкнувся до рани). Високий викладач з кучерявою шевелюрою і молода викладачка, які погладжували ноги одне одного під партою (от наївні! думають, що це непомітно!), запитують «що трапилося?». Довгань бреше, що йому болить шлунок і що хоче вийти.

Біля виходу з корпусу ненароком зачіпаю ліктем блондинку з квадратним таблом (але харя!), прошу пробачення, вона посміхається. Оглядаю мантеле-пу: струнка, у відверто-коротенькій спідничці; при нагоді можна було б її натягнути, але кілька гнійних прищів на лобі змушують про це забути.

Тут мабуть самісіньке пекло розпусти!

Стовбичу в готелі вже сьомий день. Містечко трохи жлобське, занехаяне, на центральних вулицях трапляються перекособочені будинки, обшиті фанерою, з маленькими вікнами і зі ставнями, як у кацапів, радянські назви вулиць «Леніна», «Кірова», «Ілліча», «Щорса» та інші вказують, що незалежність залишилася для мешканців швидше подією-привидом, якої вони так і не второпали. Хоча пам'ятник Леніну та інші кумедності, чого не побачиш у моєму місті, мені сподобались, бо нагадують відчуття зовсім іншого часу, ніби у романах і кінофільмах фантастів.

21

Скинув ще один екзамен — повний гут.

Вештаючись по університету, очікуючи на результат іспиту, познайомився із тендітною гівнючкою: вона така симпатична й маленька, що інакше, як «малятко» її не назвеш. Місцева, але себе не несе, як це зазвичай буває, отже, — мішком не прибита, як інші мантелепи, значить вихована, з нормальної родини. Ми дуже мило чесали з нею про екзамени, потім трішки кожен про себе, про це містечко і я не помітив, як запросив (зовсім невдало з мого боку!) її у готель. Вона одразу вщухла, зашарілася і сором'язливо відмовилася.

О шєт! Значить вважає, що це непристойно!

Оля, так її звати, мене дуже збуджує, але в ній багато дитячого і коли вона дивиться невинними оченятами, не наважуюся до неї доторкнутися, хоча маленькі, а проте наповнені груденята змушують про себе згадувати щомиті. Вона, здається, ще дюймовочка, принаймні мені так здається — і це прекрасно. Кілька днів просив її дозволити гуляти з нею і нарешті це вдалося. Погодилася. Втім на мене тепер підозріло дивиться ватага вузьколобих, яких часто бачу біля свого готелю, таке враження, наче вони за мною стежать, тому я завжди напоготові. Неприємно, якщо ці дауни наламають мені всю тягу.

Я дуже швидко прив'язався до Олі. Ха! У мене ж більше нікого тут нема!

Все було добре, але одного дня вона поїхала на Чорне море з батьками. Знову відчув себе самотнім.

Продукти, які склала Маман у здоровенну дорожню торбу, — я мало в штани не наклав, коли вперше її підняв, — поволі закінчуються, і, як на те, грошей не вистачає. Я вже задовбався їсти й блукати чужим містом: кожного дня йду в різні боки незнайомими вулицями вглиб на три-чотири кілометри, позаминулого разу вийшов на околиці й побачив поля, а в далині лісосмугу й залізницю.

Вечорами намагаюся нікуди не йти, хоча внизу — на першому поверсі — непоганий бар, куди люблять сповзатися місцеві вузьколобі зі своїми симпатичними сцикухами. Вже два вечори там провів. Навіть встиг познайомитися з однієї п'яненькою ідіоткою на високих підборах у вечірньому платті. Але це не сподобалося кільком лисим дядям із золотими ланцюгами і мені довелося звідти звалити, — хіба я придурок? — хочу тільки вчитися і бути завжди здоровим. Тому сиджу на балконі і спостерігаю з другого поверху за площею, яка надвечір живе особливим життям.

Люблю розглядати дівах і молодих жінок — таке враження, наче вродливі мантелепи живуть у цьому місті лише після дев'ятої вечора. Дивлюся на їхню хтиву ходу, як погойдуються сідниці і тремтить тканина коротеньких платтячок, слухаю дзвінкі голоси й виоухи сміху — одна з них пригадує веселі бувальщини.

Хочу нестямно їх кохати. Прикро, що вони не знають, як я їх обожнюю, люблю стежити за погойдуванням їхніх грудей (більшість не одягає ліфчики — і це мене ще більше вставляє), за ніжними тонкими руками, якими вони плавно й симпатично жестикулюють під час розмови. Дивлюся і радію, що вони існують, хоча знаю, якби будь-яка з них здогадалася про мої почуття, то можливо тільки зневажливо посміхнулася. Проте… Все може трапитися…

Купив квиток додому.

Чим даті, тим стає марудніше, післязавтра нарешті повертаюся.

22

Після того ідіотського вечора у парку, коли тіло блондина скинули у річку, я раптом усвідомив, що час уповільнився, а дні й ночі стали довшими. Спершу ніяк не міг цього пояснити, лише повертаючись додому зі вступних екзаменів, — у нічному поїзді — збагнув: це від напруженого переживання і від неспокійних роздумів.

Удома все по-старому тільки вулиці ніби пустельні.

На мене прикро подіяла смерть Циркуля (з його тілом не зміг попрощатися), а ще від'їзд Бідона у Карпати, де він буде милуватися своїми сраними бджолами і заб'є на події останнього місяця. Зникла Рома, здається також поїхала відпочивати з батьками в село. Пропав Тюля, хоча Маман казаіа, що він у місті.

І все ж — я вдома.

Тупо дивлюся у вікно, яке тепер здається меншим. Непорушно, наче повний крейзі, дивлюся на стіни, не маю куди подітися.

Все тут не те.

Удень, придивляючись до облич знайомих і рідних людей, відчуваю, що між нами з'явилася невидима відстань.

Нічого не розумію…

Не розумію навіть того, що переживаю… раніше, коли не відлучався з дому, коли ніколи не думав про той безмежний світ, який знаходиться за місцями мого дитинства та юності, за межами моїх звичних прогулянок, де зустрічаю своїх друзів чи просто людей, обличчя яких здавна знайомі, оскільки багато років поспіль випадково бачилися в кав'ярнях, магазинах, на ринку, кінотеатрі… раніше — все було по-іншому. Здається, наче рідне місто відвернулося від мене, наче я більше його не цікавлю.

Ніякий мудак не телефонує, ніби за тих дев'ять діб, яких мене не було, всі забули номер мого телефону. Оглядаю своє обличчя в коридорному дзеркалі: суворіше й доросліше, наче я не бачив себе кілька років.

В одній із книжок нещодавно я знайшов гарний вислів якогось японського бовдура, що треба хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком. Да. Я також нічого не роблю, тільки спостерігаю за тими повільними, тягучими хвилинами, що падають у мій неспокій, наче дощові краплини з надтріснутої стелі в алюмінієву миску на підлозі. Може напитися в срачку? І про все забути?

Хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком… — гарні слова, майже про мене сказано.