Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Місто уповільненої дії

ModernLib.Net / Современная проза / Дністровий Анатолій / Місто уповільненої дії - Чтение (стр. 1)
Автор: Дністровий Анатолій
Жанр: Современная проза

 

 


Анатолій ДНІСТРОВИЙ

МІСТО УПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ

У цьому світі страждає він і в іншому — страждає, в обох світах злочинець страждає. «Зло здійснене мною», — страждає він. Ще більше страждає він, опинившись у біді.

Дхаммапада

— Життя завжди сповзає вниз, — вимовив я, силкуючись захищатися. — Необхідні зусилля, щоб цього не допустити.

Меша Селімович. Дервіш і смерть

ЧАСТИНА ПЕРША

З ВУЗЬКОЛОБИМИ

1

Важкі сутінки осідають на занедбаний парк, в якому ледве видно стовбури дерев, що потопають у суцільній мряці, у невиразній синьо-чорно-зеленій пелені із сивими пасмами; вологі важкі сутінки осідають на туманну річку, другий берег якої губиться у сизій безвісті. Я думаю про непоправне. Нелегко признатися собі, що ми перейшли межу… Досвідчені люди кажуть, що це легко, — важко тільки на перших порах, коли у свідомості, наче бруньки, з'являються різні мульки, від яких свербить совість. Не знаю. Все це не схоже на ту муру, яку показують у кіно. Все це надто довго триває і, здається, кінця йому немає.

Шєт! Ці десять хвилин не скінчаться ніколи.

Тріщать кущі. Всі перешіптуються. Хтось зашпортується — здається Бідон — за невелику колоду і матюкається. На нього одразу сичить Вася Булавка. Обережно йду за ними, озираюся, чи ніхто бува за нами не стежить.

Мене хапає за руку спантеличена Мишка і я відчуваю, як дівчина тремтить, а її серце збуджено калатає. Дивлячись на неї, в її сполохані й розгублені очі, усвідомлюю, що ми зробили страшну помилку, захопивши з собою цих сцикух, краще було б їм сидіти вдома, дивитися телевізор чи слухати магнітофон, в'язати або вишивати, допомагати своїм матерям пекти пиріжки, а не крутитися нам під ногами.

Шєт! І ще в такий непідходящий час! Вони ж рано чи пізно почнуть триндіти. А що буде потім?

— Дауни! Та підіймайте ж його, а не волочіть, — чути сердитий голос Тюлі. Він стоїть трохи осторонь, спостерігає, як вони вовтузяться біля тіла блондина.

— А ми що робимо, ображається Бідон і, зціпивши зуби, лається, але на нього ніхто не звертає уваги. Його масивна, зігнута над ношею постать дурнувато-кумедна. Він тримає мертвого за руки і йде задом, постійно оглядаючись, чи ще далеко до річки. Циркуль і Вася Булавка тягнуть труп за ноги і, певно, поспішають, бо Бідон благає їх йти повільніше. Циркуль дратується: то кидає ногу мертвого на землю, то знову підіймає.

— Сунеш, як черепаха! — гаркає він на Бідона.

Придурки вузьколобі! — лаюся про себе.

Тюля швидко дає розпорядження Васі Булавці, який не може в'їхати, що від нього хочуть. Він дивиться на нього, вилупивши почервонілі, дикі очі, й за старою звичкою, смикає головою.

— Ти шо, тугодум? — запитує Тюля.

Чую стривожений шепіт Роми «що з нами буде?».

Обертаюся і стежу за дівчиною, яка невиразною світлою плямою видніється між деревами. Вона помітно нервує і жадібно курить. Підходжу і забираю в неї цигарку, недопалок загашую об стовбур дерева і ховаю в кишеню, аби викинути подалі від цього місця. У Роми хворобливий, блідий вигляд, очі гаряче світяться у темряві, вона жаліється, що нестерпно болить голова, напевне, підскочив тиск, морозить і злегка нудить. Прошу більше не курити, бо від цього тільки погіршиться самопочуття.

— Нічого не кидайте на землю, — не дуже голосно гукаю до їхніх невиразних силуетів у густій темряві.

— Без тебе знаємо, — огризаються вони.

— Господи, та швидше ви, швидше, — шепоче Рома. її очі злегка поблискують на фоні місячного сяйва, вони виглядають розгубленими, але разом з тим надзвичайно красивими. Розкуйовджене волосся до її юності ще більше додає розкутості й природності.

Важко й незграбно вони — захекані, злі, напружені — волочать труп. Хочу їм допомогти. Раптом, ліва нога мертвого зачіпляється за гілля і з неї злітає білий кросівок. Булавка тримає тіло за рукав, від чого воно, як важкий лантух, волочиться по землі.

Ідіоти! Його треба взяти під руки, аби було зручніше нести, однак настільки ліньки про це говорити, що я лише ліниво позіхаю і намагаюся не думати про ситуацію.

— Он, дивіться, крос, — каже Бідон, показуючи на землю.

Гріша Циркуль повертається і бере взуття, натягує на ногу мертвого, але у нього не виходить. Він поспішає, його руки трусяться, крос не налазить, Циркуль матюкається й пробує ще раз.

От крейзі!

— Ти дебіл чи прикидаєшся? — запитує в нього Тюля, дивлячись йому в очі.

Циркуль розгублено розводить руками, мовляв, нічого не можу зробити, і запихає крос за пазуху.

Рома похлипує. Прошу заспокоїтися, беру холодні дівочі долоні і міцно стискаю. Схоже, це на неї діє: запитливо зиркає і перестає плакати. Мишка носовою хустинкою витирає сльози на обличчі Роми і каже, що треба бути спокійними, бо тільки так вдасться не привернути до себе увагу, багато спалилось саме на дрібничках, а тому купимо пива, морозива і просто блукатимемо вулицями, співаючи пісні чи розповідаючи анекдоти.

Які в дупі анекдоти! — думаю роздратовано. Зграя придурків, які не знають таблиці множення і нічого путнього не добились у своєму гівняному житті, а тепер прагнуть вийти сухими з води, хоча в кожного такий мандраж, що, дивись, за хвилину-другу повсцикаються. Певно, думають, що все це так минеться.

І поки вони вовтузяться з тілом отого дебелого грінго з центру, якого випадково завалили за те, що обізвав нас «бакланами», розумію, що в мені захиталася невідома, а проте колись надійна опора, яка дозволяла впевнено дивитися на світ і не турбуватися про завтра. Гарні діла, нічого не скажеш… Шєт!

— Нас усіх закриють, — шепоче Бідон, звівши очі до неба.

Це ж треба, мабуть, згадав про високі матерії.

— Кинь думати про всяку хуйню, — підходить Тюля.

— Ти не розумієш! — заступається за нього Рома. — Нас усіх… — плаче.

— Рома, перестань, — намагаюся її обійняти та заспокоїти.

— Ми ж не такі… — каже вона з гіркотою в голосі. «Не такі»? — а які? Може, невинні, як немовлята, які слухняно какають у памперси і цим втішають бабусь і матусь?

Серед густого мороку вистежую поглядом силуети друзів, усвідомлюю, що всім нам незабаром буде торба; день, тиждень, місяць — це лише питання часу. Спостерігаю за невиразними фігурами, за тими незграбними рухами, які вони здійснюють, тягнучи тіло блондина, розумію, що це, мабуть, останні миті, коли всі ми разом, можемо пригостити одне одного цигаркою чи пивом, розповісти трохи цинічну історію зі свого життя.

Тишу прорізує страшний звук — тіло скинули у воду. Під магічним впливом цього звуку всі насторожуються, прискіпливо вдивляються у темряву, чи бува ніякий випадковий придурок не стежить за нами.

Чути нервові шепоти. Долітає голос Тюлі:

— Ше раз перевірте все навколо. Шоб потім не виявилося, шо хтось годинник тут загубив чи затички, — недобре зиркає на дівчат.

— Ти з цим кросом спати будеш? — запитую в Циркуля.

— Бля! Я про нього й забув! — витягує з-за пазухи крос мертвого блондина, підбігає до річки й жбурляє.

Бідон і Вася зникають між деревами, бо згадують, що курили і могли ненароком викинути недопалки.

Тюля підходить до нас, довго з підозрою дивиться на Рому і питає в мене:

— Чьо вона соплі розпустила? Пауза.

— Зв'язалися… з с-суками, — каже з притиском крізь зуби.

Рома осудливо змірює його з ніг до голови і відвертається. Мабуть, вона зараз закатає істерику, а тоді не відомо, чи вдасться її заспокоїти.

Тюля напівшепотом лається. Кволо посміхаюся і з сумом кажу, що для дівах такий стан нормальний і виправданий. Булавка сміється — «знаток, на». Тюля кидає на мене в'язкий, тривалий погляд, наче хоче сказати, до чого тут цей галімий базар. Але, певно зваживши на мій спокій, дає розпорядження іншим привести себе в порядок, оглянути одяг, струсити із взуття землю, почистити штани, бо виходимо на вулицю.

— Тут залишатися більше не можна, — сполохано каже захеканий Бідон, щоразу обертаючись і дивлячись навколо.

— Тюля, дуже багато слідів, — підходить Гріша Циркуль.

— Знаю! — роздратовано викрикує.

— Йоб!.. — кричить несподівано Бідон, але Тюля з усієї сили шарпає його, затикає рукою йому рота, а в обличчя сичить «дебіл, ша» і показує пальцем, аби дотримувався тиші. Відпускає і Бідон ображено жаліється, що вступив, здається, у лайно.

— Що за придурок це зробив?! — цідить він крізь зуби. — Я заставив би того козла з'їсти це його задницею!

Вася Булавка позаду нього перелякано белькоче, що нас можуть знайти по слідах від підошов, на що Циркуль роздратовано йому відповідає «пропонуєш нам перекопати до ранку весь парк?» Мишка пирскає зі сміху і мною оволодіває хвиля страху, що прокочується по тілу морозом: це перший — трохи цинічний та недоречний — прояв сміху за цей недолугий і фатальний вечір, коли емоції моїх приятелів стати інакшими від звичайних, ніби загострилися, і в них з'явився гіркий домішок приреченості.

Йдемо густою темрявою парку на найближче світло — виходимо на тиху, невеличку алею з єдиним ліхтарем, що осиротілим, каламутним світлом вириває шматок асфальтної доріжки та дві лавки з лабет вологого мороку.

Бідон зиркає навколо, витягує цигарку, але Тюля зупиняє його і каже, що покуриш пізніше. Всі мовчать. Бідон звертає увагу на Циркуля, пильно його оглядає:

— У тебе кров на футболці.

— Де? — насторожується той.

— На правому плечі.

Він вибухає матюками, скидає з себе футболку, роздивляється пляму, гнівно випалюючи, що той підар якраз був за мене ухопився, коли йому з прямого завалив Булавка, а перед тим, гнида, втирав юшку з носа. Тюля простягає йому свій светр. Циркуль одягається і ще хвилин десять незадоволено базікає про мертвого — якого милого ця сучяра, цей придурок зустрівся нам на дорозі?

— Мені погано, — каже бліда, як вапно, Рома.

— Неподалік є джерело, — пропоную її відвести туди, де могла би сполоснути обличчя й шию.

— Ти з них найдобріший, — мимоволі кидає дівчина. — І спокійний… Думаєш, все минеться?

Пауза.

Вона мовчки дивиться на мене, ніби чекає обнадійливої відповіді.

— Все колись рано чи пізно минеться, — глухо відповідаю і відчуваю, як мною трусить, трусить від страху і від цього туманного, сірого привида недалекого майбутнього. З її губ несподівано злітає «Боже» і вона знову починає плакати.

Я на це ніби не звертаю увагу, теревенячи, що все буде чікі-пакі, маленька, просто не думай про цього мертвого типошу, бо він довго стоятиме перед очима, краще згадай щось приємне і давнє, із дитинства, зрозумій, що зі своїм поганим настроєм можна боротися, — треба тільки зосередитись на чомусь іншому.

Рома каже мені «ходім».

— Тільки не довго, — у спину нам кидає Тюля.

2

Тримаю Рому за руку і відчуваю, як вона вся тремтить.

Обережно пробираємося хащами, за якими ніхто не доглядав років з десять, бо колись за парком пильнували спеціальні господарські служби — збирали сміття, обрізали кущі та гілки, стригли траву, прочищали зарості. Ненароком наступаємо на купу сміття, яке розсипане навколо: скляні та пластмасові пляшки, порожні консерви й целофанові кульки, залишки від газет, лушпиння картоплі, пожмакані цигаркові пачки. Простягаю вперед руку, аби вберегти обличчя Роми від гілля. Говорити до неї не наважуюся, бо знаю, що Тюля її страшенно ревнує, а одного недоумка з сусіднього району два місяці тому навіть ударив ножем у ногу — той телефонував до Роми.

Ми обоє мовчимо, проте ніби нюхом чуємо між собою певну близькість і нам не хочеться втрачати долоні одне одного.

Раптом Рома починає блювати. Судорожно згинається, хапаючись однією рукою за мою сорочку, а іншою за стовбур дерева. На землю падає її струганина і мене мало не вивертає, від найменших натяків на це — завжди стає дурно. Тільки не стругати, тільки не стругати — повторюю про себе. Вона ледве вимовляє, що її нудить і просить бути поруч. Розчепіривши ноги, Рома важко сопе і спльовує. Підходжу ззаду, однією рукою натискаю їй на живіт, а іншою згинаю потилицю ще нижче, від чого дівчина стає переді мною раком.

— Ну, давай!

З неї знову виривається невеликий фонтан.

Шєт! Ще трохи — і стругатиму сам, у ніс б'є жахливий кислуватий сморід.

Рома то напружується, як струна, то знову обм'якає. Коли їй стає легше, підводжу до джерела.

Мою увагу привертає скручений у калачик безпритульний на лаві, який накрив обличчя газетою і, здається, спить. Показую Ромі на доходягу і шепочу, аби нічого не говорила. Вона нагинається до темної води, в якій поблискує місяць. Набираю холодну воду в пригорщі і втираю їй обличчя, лоба, шию. Рома шепоче, що їй дуже холодно, але мої руки подобаються, просить, аби продовжував. Між нами зароджується дивна і незрозуміла домовленість. Виникає відчуття, що навіть такою дрібничці, як доторки до неї, — Рома мені віддається і належить. Від збудження голова йде обертом, ні про що не можу думати, ні на чому не можу зосередитися, наче в моєму житті є лише ця холодна вода і тендітне обличчя дівчини, яке вмиваю. Це триває дуже довго — принаймні у моїй свідомості — це триває, наче в іншому часі, в який ми випали з реальності, де зосталися наші друзі з власними тривогами й страхом після злочину.

Цієї миті — здалося? — моєї долоні торкаються м'які губи. Спершу не надаю цьому жодного значення. Розтираю Ромі шию, область ключиць і раптом вона спрямовує мою руку нижче. Заплющую очі. Серце калатає хутчіше, під руками відчуваю ніжні, м'які овали. Вона осипає моє обличчя поцілунками, відчуваю, як по її щоках течуть теплі сльози.

Здригаюся від шурхоту газети й ніби механічно озираюся — за нами застигло стежать гарячі очі бездомного. Злегка торкаюся плеча дівчини, її шкіра покрилася гусячою шкіркою, кажу, що треба звідси звалювати.

Вже повертаючись до друзів, промовляє:

— Що з нами буде?

— Ти про що? — дивлюся на Рому. Але замість відповіді зустрічаю незбагненний серйозний погляд розширених очей.

Пауза.

— Я не хочу, щоб все так скінчилося.

— ?

Наших застаємо мовчазними, вони нудьгують. Булавка помітно нервує. Побачивши нас, підскакує і обзиває «недоношеними черепахами».

Тюля запитує:

— Чьо так довго? — брутально бере Рому за руку. Холодно втуплюється у мене. Розводжу руками, мовляв, баби і нічого тут не вдієш. Але продовжую дивитися, наче не розумію, до чого тут я. Він уважно оглядає її, потім обертається — бачу його безбарвні очі — і відходить до Бідона й Васі Булавки.

Здається, Тюля Рому ревнує.

До мене!

Довго сперечаємося, як нам краще повертатися. Тюля пропонує пройти квартал в іншому напрямку, потім сісти у тролейбус, поїхати в центр, засвітитися в кількох місцях і пішки йти до свого масиву, адже все одно нема чого робити.

Виходимо на темну вуличку, укриту густими кронами дерев, під якими не видно ані душі, тільки кілька автомобілів кволо прорізують темінь світлом фар. Метрів за двісті попереду видніється самотній нічний кіоск, обвішаний невеликими кольоровими лампочками, де продається пиво, цигарки, алкоголь та дрібний хавчик. Бідон жаліється, що зголоднів і час би вже щось кинути на кишку, а я все думаю про погляд Тюлі, який мені здався поглядом дикого і непередбачуваного суперника.

3

Провештавшись у центрі півгодини, вдушивши на табун два снаряди портвейну, повертаємось. Усе було без ексцесів. Щоправда, біля універмагу до Мишки й Булавки, які повзли позаду і голосно реготали, наче ненормальні, причепився патруль із двох фараонів. Слава Богу, відмазались. Тюля після цього на них наїхав, щоб тримали себе в руках. Настрій у всіх гидотний, а їм тільки ха-ха.

Попри легке сп'яніння всі йдуть понурі, тільки Вася Булавка і Мишка, — от дебіли! — безперестанку базікають про рок-музику.

Вася каже, що краща гітара XX століття — Річі Блекмор, а Мишка обурюється і переконує його, що Блекмор — сцикун у порівнянні з Джимі Хенд-ріксом. Булавка гнівається, мало не виходить із себе, голосно вигукує, що ця негритянська задниця багато халтурила, виїжджала на дешевих технічних понтах, а Блекмор грав від душі. Мишка зневажливо йому кидає: «Ти не шариш у нормальній музиці!»

Всі уважно їх слухають, але не втручаються.

— Йому в носі треба було колупатися, а не на гітарі грати, — не вгамовується Мишка. Булавка від цього звіріє і обзиває її останніми словами.

— Хулі ви пенсіонерів слухаєте? — встряє в їхню суперечку Бідон. — Нада нормальну тєму хавати: хоча б «Red Hot Chili Peppers» або «Gorillaz».

— Заткніться! — виривається з мене страшний крик, всі здригаються й витріщаються на мене, немов на неймовірну істоту.

— Ти чьо? Професор? — підходить здивована Мишка і по-дитячому посміхається. — Ти справді, да? Бідний… — ніби хоче сказати «ти розсердився?».

— Да, я «справді», — від свого крику раптом почувається подавлено, навіть трохи соромно стає.

Невже я «справді»? Не віриться.

— Прікалуєте! — обводить вона поглядом присутніх. — Уперше бачу, щоб цей тихоня гнівався! Я думала, він свою кончєну історію почитує і дрочить, а він, понімаєш, у нас буйний! Капєц!

На її слова не звертаю уваги.

Після півгодинного переходу через темні квартали вбитих хрущовських п'ятиповерхівок, де в цілковитому мороці — у підворіттях, на лавках, у старих похилих альтанках сидять вузьколобі гівнюки і нагадують про себе реготом та вогниками цигарок, — нарешті добираємося до закинутого складу рембази, який так і не збудували і який за останніх кільканадцять років дико заріс травою, кущами та деревами.

Це місце люди здебільшого обминають, бо кілька років тому тут підрізали дільничного міліціонера, який воював з місцевими наркалигами, а ще, подейкують, деколи лунають постріли, відчайдушні дівочі крики, або з випадкових грінго, які люблять вештатись, де не слід, скидають дорогі речі. Тюля ще чотири роки тому, будучи старшокласником, знайшов на першому поверсі приміщення у підлозі невеликий отвір із дверцятами, який вів до підвальних кімнат, а наркоманів зі своїми відморозками, більшість із яких зараз сидить за розбій та пограбування, розігнав, або повибивав їм зуби чи поламав руки. Вхід із стіни, через який він разом із приятелями позносив у схованку старі ліжка, стільці й книжкову шафу, ми невдовзі замурували цеглою, залишивши єдиний шлях — через перший поверх складу.

— Холодно, — каже Рома.

Підходимо до будівлі і через квадратний отвір у стіні, де мали бути двері, заходимо у цілковиту темряву. Бідон клацає запальничкою.

Мишка таємниче перешіптується з Булавкою, рука якого, наче удав, обіймає її шию. Вона тихо регоче і кокетливо відповідає «не знаю» або «поживемо — побачимо».

Це мене дратує, бо вони нагадують тварин, які живуть як прийдеться, поводяться так, наче сьогодні звичайний день, такий, як учора-позавчора, наче нічого не сталося.

Відморозки дебільні!

Навряд чи вони хоча б намагалися розкинути своїми прокуреними макітрами, як живуть і на що витрачають свій час. Хоча не всі. Бідон минулого тижня признався, що почав читати Біблію і мріє життя присвятити бджолам: вивчати їх, розмножувати, доглядати, збирати мед; радісно його підтримав і сказав, що треба поступати в університет і здобувати освіту, а хулі, нада головою думати.

Заходимо в цілковитий морок, де смердить цвіллю, сирістю і ще напівгнилим запахом не знати якого походження. Підступна тиша цього покинутого місця вражає, виразно чую власне дихання.

Все це не серйозно, треба про важливішу тему думати.

У дальньому кутку вовтузяться Тюля й Бідон, відкривають ключем велику колодку на металевому квадратному люкові, що вмонтований у підлозі, потім при світлі тремтливого вогника запальнички один за одним спускаються в невеликий отвір, від чого світло то слабшає, то яскравішає, а через десяток секунд вхід до підвалу починає світитися червоним — внизу запалили свічки. Дівахи першими поспішають туди. Мишка теревенить всіляку белі-берду, прохає Рому піти завтра з нею на базар — допомогти вибрати спортивний костюм, полазимо потім по центру, але та тільки мовчки її слухає.

Циркуль шарпає мене за руку, просить запальничку. Даю. Глибоко затягуючись, говорить до Булавки — і то цілком несподівано, — що вчора Мишка нарешті погодилася.

— Не бреши! — вигукує Вася.

— Бля буду. Вона бере, але просить, щоб нікому не казав.

У Булавки від почутого поблискують очі.

— Чорт! Тут можна скрутити собі голову! — лається Циркуль, обережно опускаючи свою задницю по драбині в нижню кімнату. — Минулого тижня, якраз тільки випав був дощ, я на цьому місці посковзнувся і мало не вбився.

— Де ви пропали? — гукає знизу Мишка, задерши своє симпатичне личко.

— Ще одного придурка завалили, — сміється Циркуль. — Уявляєш, він мені заявив, що тебе вчора трахнув, і я його за це склеїв.

— Ідіот! — стріляє очима Мишка. — І жарти твої придуркуваті.

Тюля запалює ще кілька свічок, розставляє у різних кутках кімнати, каже Бідону, за кілька годин згорять, нада дістати інші, але не таке фуфло, як останнього разу, а товсті, високі і, головне, не смердючі.

Метушня закінчується, усі вмощуються на кріслах, ліжкові. Сідаю на вицвілу тумбочку і придивляюся до контурів облич. Вася порпається у низькому шкафчику, пропонує зварити гречку й перемішати з тушонкою. Мишка його підтримує:

— Я страшенно голодна. Кишки раком стають.

Циркуль наказує Бідонові сходити в найближчий магазин за хлібом і цигарками. Той ображено питає «а чому я?», за що на нього гарчить Тюля. Товстун пригнічено підкоряється і виходить.

Спостерігаю за Ромою: розчісує чорняве волосся, втупившись у підлогу, відсвіти свічок освітлюють тільки половину її лиця, на правій щоці палає густий рум'янець. Вона підводить голову і пристрасно дивиться. Ніяковію. Беру сірникову коробку, кладу на край столу і починаю підбивати пальцем. Рома не зводить погляду. Трохи дивно бачити, як за тобою стежить людина, обличчя якої наполовину освітлене.

Здається, що освітленою частиною лиця Рома залишається спокійною та холодною, а невидимою, показує всю любов і пристрасть, ніжність і надію. За кілька хвилин усвідомлюю, що це повне безглуздя, адже вона не може знати, що власне лице лише на половину освітлене.

На допотопну буржуйку, яку минулого року Тюля вициганив у старшини-алкаша місцевої військової частини, Вася ставить алюмінієву каструлю з гречкою, перед тим збігавши до колонки за водою, яка знаходиться від складу на відстані ста метрів. Він задоволено мурмотить собі під ніс, потирає руки і зізнається, що ніколи ще не хотів так їсти, як сьогодні, апетит — запорука здоров'я. Рома втуплюється у нього й мовчить.

— Нема солі, — каже він Тюлі.

— Нада було товстозадого попередити, аби купив, — встряє Мишка. — Щось він затримується.

Вона прикурює від свічки і рівномірно випускає вгору густий дим, який плавно скупчується під стелею й лагідно розпливається врізнобіч.

— Від свічки не можна прикурювати, — озивається Вася.

— А чьо?

— Кажуть, на біду.

— Ти за мене боїшся? — з насмішкою скоса зиркає на Булавку, але той ніби не чує і хвалиться, що невдовзі каша буде готова.

Тюля відкриває розкладним ножем банку тушонки і звертається до Васі, що до гречки найкраще підходить курятина; не свинина, бо в ній забагато жиру.

— Краще курочка, бо ці дурнуваті епідемії ящура… Береженого Бог береже.

Стежу за присутніми, за їхніми поглядами, які звернені до спини Тюлі. Вони тихо, ніби обм'якло, дивляться на зміни в його поведінці. Він, здається, це відчуває, бо рухи Тюлі набувають особливої повільності, стають більш зваженими, рівними.

Приходить захеканий Бідон.

— Накрапає. Буде гроза.

— Гроза? Це нам на руку, — жує м'ясо Тюля.

— А чьо на руку? — перепитує Мишка.

— Розмиє наші сліди, — кидає Циркуль.

— Дебіли, — невдоволено кидає Тюля. — Менше будете лазити сьогодні, де не нада. — Висипає з банки м'ясо в каструлю і помішує ложкою. — Запах — просто ням-ням.

Мишка підіймається зі стільця, дістає із шкафчика кілька металевих мисок і ложки, розкидає кашу по порціях:

— На всіх не вистачить.

— Що значить «не вистачить»? — запитує Бідон.

— Я не буду їсти, — тихо промовляє Рома. — Моє — поділіть між собою.

Тюля насторожується, пильно придивляється до її гарячого, хворобливого обличчя, яке відрізняється від інших при тьмяному освітленні свічки, що своїм палахкотінням на долю секунди то вириває обличчя із темряви, то знову віддає в її обійми.

Да — у неї мабуть температура. Невже від вражень? Ніколи б не подумав, що на фізичне почування може вплинути душевний стан.

— Шо з тобою? — запитує Тюля.

— Мені погано.

— Балда болить?

— Все болить. Все.

— Їй треба до лікаря, — кажу Тюлі, але він на мої слова не звертає увагу.

— Може пройде? — запитує Булавка. — Я тоже деколи хворію, але це проходить, на, саме по собі. Застуду я навчився лікувати водярою, на: перед сном бухаю, а на ранок встаю нормальним.

— Вася, не кумар! — невдоволено обриває його Тюля.

Рома заплющує очі, тримаючи Тюлю за руку.

Вони кілька хвилин між собою перешіптуються. Тюля обережно кладе Рому на ліжко, дає їй мінеральну воду у маленькій пластмасовій пляшечці. Вона напівлежачи п'є, її горлянка рухається, а по обличчю стікає прозорими краплинами важкий піт.

Мабуть, у неї — серйозно. Треба викликати «швидку» — думаю про себе. Рома тихо каже, що не треба переживати — це скоро мине, треба лише полежати.

Дивлячись, як їдять друзі, в мене несподівано виникає думка, що вони беззахисні, потребують опіки, наче маленькі діти, які втратили батьків. Бідон повагом відправляє ложку каші з вершечком у свій великий, як темна печера, рот. Циркуль працює ложкою швидко, так, наче боїться, що зараз у нього відберуть миску. Мишка їсть мляво, здебільшого порпається, скаржиться, що не може хавати несолене. Дивно спостерігати, коли кілька людей зосереджено мовчать, тільки ложки стукотять об алюмінієві миски. Справді, вони навіть трішки миролюбні і симпатичні, не скажеш, що лише годину тому вбили свого однолітка.

Спокій подібного трапезування лякає і навіює смуток. Тривога несподівано зростає у скаженій прогресії, підскакує, як температура, і простягається в нещодавнє минуле, у той тьмяно-вологий парк, де ми — за куций проміжок часу — стали іншими.

— Придурки.

На мить всі замовкають, на мене з різних кутків дивляться зацікавлені очі.

— Ти щось квакнув, Професор? — запитує Вася Булавка.

— А ти не чув?

— Шо ти мав на увазі? — втручається Тюля.

— Нічого.

— Нічого?

— Не зовсім.

— Професор, не кумар, — знову озивається Булавка. — Хочеш сказати, що не такий, як всі? Да?

— Я цього не говорив.

— Так хулі пантуєшся?

— Я хотів сказати, що всі ми придурки.

Вони ще кілька секунд пережовують мої слова, Бідон несподівано заливається сміхом, який підхоплює Мишка.

— Придурки, — дивним голосом повторює вона. Знову тиша.

їхнє поглинання їжі нагадує сплячку, бо всі сидять наче непритомні. Першим очунює легким покашлюванням Булавка, дістає з пачки губами цигарку. Голодними очима пасе Мишку і збиває попіл на підлогу.

— Чьо не жереш? — запитує у мене.

— Не хочу.

Тюля зводить брову і каже, що є кілька ложок тушонки і хліб. Знизую плечима і відповідаю, що за інших обставин можливо би й прилучився. Присутні насторожуються, а Мишка запитує, про які ще такі обставини йдеться.

— Після парку не хочу.

— Ти що, святий? — озивається Булавка, дебільно посмикуючи головою, і регоче, але під пильним поглядом Тюлі раптово замовкає. Потім підходить зі свічкою в руці до Мишки, наближається устами до її вуха. Вони підводяться і віддаляються у сусідню кімнату, вхід до якої завішаний старим покривалом.

— Обережно, там вода. Від дощу затопило. Ідіть по дошці.

До нас долітає легкий сміх і плюскіт — певно ненароком ступили у калюжу, а потім чути, як риплять пружини — сіли на залізне ліжко.

Думаю про мертвого. Господи, яким лайном ти нас випробовуєш?

Закурюю і дивлюся на Рому.

Вона, втупившись у стелю, облизує язиком губи і тримає Тюлю за руку.

Про що вона думає? Може, також усе розуміє? А що думають ці придурки? Бідон придавлений — боїться, сцикун, — значить ще не пропав, бо коли боїшся — хочеш вижити, тому зважуєш. Вася — на морозі, даун вузьколобий. Тюля… той ніколи не розкриє свого нутра, бо це слабкість. Зрештою, від нього іншого чекати й не треба. Але хіба це має значення?

Чути розмову Булавки і Мишки у сусідній кімнаті (покривало, яке служить дверима, висить поруч). Вася наполегливо, наче маніяк-початківець, ламає мантелепу, здається, настирливо просить… тільки ніяк не можу второпати, про що саме. У мене мало не стає волосся дибки — він просить попестити пісюна, але вона опирається і відмовляє. Кілька хвилин за ширмою вовтузяться, перешіптуються. Вася знову просить «взяти його губами» — у голосі бринять нотки відчаю й жалю, — але Мишка пропонує що завгодно, тільки не це. «Стань на коліна», — досить виразно шепоче він їй і після цього пружини оживають у ритмі рип-рип.

4

— Треба викинути наше взуття, — звертається до всіх Тюля.

— Нафіга? — запитує Циркуль.

— Як «нафіга»? По цих фірмових кросах тебе швидко спалять.

— А до чого тут мої кроси?

— Ти шо, придурок? — дивиться на нього Тюля. Пауза.

Присутні уважно за ними спостерігають. Панує гнітюча атмосфера.

— Тюля, ми так не домовлялися, — гасить цигарку Циркуль.

— Ти про шо?

— Бублики з тачок знімати, чортів на золотішко і шмотки пробивати — це нормально. Але ж якого бена вбивати?

— Ми його не вбивали, — глибоко затягується він.

Рома раптом підводиться, опираючись на лікті, і благає їх припинити, на сьогодні досить цих пригод і розмов, від цього ж може дах поїхати, чуєте, досить, можна вже захлопнути свої хліборізки і помовчати. — Ти його в голову косими[1] копав? Копав. Нахєра, питається? Ти ж йому в око засадив…


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15