Місто уповільненої дії

Від нудьги перечитую старі книжки, але це не приносить задоволення. У бібліотеці взяв кілька видань, але братися за них така нудьга, що не звертаю на них увагу. Маман нічого не розуміє: вважає, що я маю бути щасливим, адже поступив до університету. Вона пропонує розвіятися, познайомитися з гарною дівчиною, сходити з нею в кіно, скоро буде прем'єра «Матриці» і молодь уже балдіє, синку, тобі треба розважитися, а не вішати носа, чого такий понурий, а, чого.

Все більше муляє самотність і почуття галімої безпорадності. Пригадую давній фільм про старого індіанця, який єдиний вижив зі свого народу: він прибув у рідні краї з білошкірими недоумками, яким забаглося зайнятися на просторах дикої природи мисливством, вони реготали, тільки індіанець не виявляв ніякої радості до навколишньої краси, бо чув стогін землі і шепоти померлих.

Блукаючи зранку рідним містом, я раптом згадав цього індіанця, а незнайомі обличчя людей, що потрапляли на очі, ще більше викликали розчарування: не бачу тих, кого знав, наче колишніх мешканців звідси виселили і заселили незнайомими бандерлогами. Невже кожен із нас рано чи пізно стає таким індіанцем?

23

Зранку несподівано телефонує Тюля, з його голосу чую — він стурбований. Проте — це приємно, що про мене нарешті згадали, від цього оживає кров, з'являється гарний настрій, навіть хочеться кудись піти.

«Відкинеться Душман».

«Коли?» — запитую з почуттям радості, але не через те, що «відкинеться Душман» (болт йому в задницю), а тому, що телефонує друг. Та розмовляючи з ним, помічаю, що Тюля поводиться холоднувато. Це насторожує й викликає тривогу.

«Тільки-но ти поїхав, бачив його маму. Казала — виходить». Тюля замовкає, з'являється неприємна пауза, триває надто довго. Почуваюся трохи незручно, не знаю, як змінити ситуацію. Мабуть Тюля чекає, щоб я продовжив розмову. Про що з ним говорити? Раніше такого зі мною не було, завжди трин-діли про що завгодно, а тепер… тепер — наче мушу підтримувати спілкування з незнайомцем, який мене не цікавить.

«Як він?» — запитую для продовження розмови.

«Добре» — Тюля помітно знервований, наче поспішає, і слова вимовляє поспіхом.

Пауза.

«Сьогодні ти нам потрібний», — у його голосі бринять нотки напруги, здається, що він прагне почути від мене вигідне для себе рішення.

Пауза.

«Що?»

«Кажу, ти нам потрібний».

«Коли?» — легкий мандраж проймаємоє тіло й одразу пригнічує думки: воші задумали якусь тему, в якій визначили для мене роль. У цьому, звичайно, нема нічого поганого, ате ж він ніколи так не говорив «ти нам потрібний»… раніше це було трохи не так, більш дружньо, простіше чи що.

Шєт!

«Увечері».

Маманусім знайомим і родичам розповідає, що я поступив до університету, а ті посміхаються і кажуть, що в тебе «дуже розумний хлопець», «далеко піде», «з нього виростуть люди» та іншу муру, хоча раніше вважали мене за повного виродка і боялися своїх дітей підпускати на гарматний постріл, аби я не навчив їх, боронь Боже, матюкатися, курити чи битися. Коли я бавився маленьким зі своїми роди-чами-ровесниками, то навчив їх показувати одне одному статеві органи, і моїм двоюрідним та троюрідним сестричкам це дуже подобалося. Одного разу мене «спалили» за цим заняттям, коли ми були в гостях у вуйка Модеста, що має триповерхову хату з вишневим садком за містом. Я разом з іншими дітьми гралися в садку, в якому й демонстрували свої причандали, поки нас не застукала тітка Ілона, до речі, закінчена алкоголічка. Коли нас усіх вишикували в ряд і розпитували «хто?» — всі діти показали на мене. Після цього родичі дивилися на мене з підозрою.

Все змінюється, навіть гори — гарно хтось сказав.

Цілий день вештаюся містом — пропав страх перед вірменськими головорізами. Випадково зустрічаю знайому мантелепу, подругу Мишки, базікаємо на різні теми. Вона, дешева сцикуха, також не проти перепихнутися, але любить сама вибирати собі партнерів, хоча, якщо трішки натиснути, то піде з ким завгодно. Мене насторожує її зашуганий і змарнілий вигляд, темні кола під очима. Запитую:

— У чому справи?

Оксана, так звати цю сучку, відповідає:

— Мишка у лікарні. Пауза.

— Що з нею?

— Їй порвали щоку. І перелом ребра.

— Хто?

— Вірмени.

Купую йогурти, фрукти, печиво і їду до неї в лікарню, яка знаходиться на іншому боці міста, майже біля лісу. Цілу дорогу в тролейбусі відчуваю почуття досади й незрозумілої тривоги. Знаходжу травматологію, забігаю в палату і застаю Мишку у глибокому сні. Вона виглядає зовсім хворою і змученою, шкіра блідо-сіра, на правій щоці накладка зі складеного бинту й лейкопластиру. Сідаю поблизу. Такою спокійною її ще не бачив. Мишка рівно дихає, лежить нерухомо, тільки ніздрі злегка розширюються. Погано уявляю, який у неї буде шрам, але вона мені здається прекрасною. Чому раніше ніколи не помічав, що Мишка симпатична? Через її дурнуватий спосіб життя? Чи, може, через дитячу звичку робити відверті дурниці, що неодноразово давало підстави думати, що вона не дружить із головою?

У Мишки злегка тремтить права повіка, — мабуть, ця частина обличчя сильно подразнена й нервово чутлива. Вона ледь розтуляє губи і несподівано для себе відчуваю бажання їх поцілувати.

У неї сифак! — бунтує моя свідомість.

Мабуть, хвилин десять сиджу на табуретці. Несподівано до палати заходять: худюща, бліда, ніби сухотниця, жінка — матір Мишки, і старенька, згорблена бабця, яка, наскільки пригадую, дуже сварлива. Вони недобре зиркають і мовчать. Почуваюся гидотно й винувато. Матір Мишки кволо вітається і в її погляді бачу запитання «що ти тут робиш?». Намагаюся говорити, але в мене виходить тільки мляве белькотіння, що вирішив провідати й виразити співчуття. Одразу прикушую язика, бо мої співчуття ніби штучні й напружені. Бабця довго свердлить мене своїми чіпкими очима і раптом напівшепотом починає клясти мене й наших друзів на чому тільки світ стоїть, що ми, мовляв, сволочі кляті, щоб нам руки й ноги повикручувало, щоб нас кров нагла залєла, дитину згубили. Я ще ніколи не чув такого тихого й водночас страшного гніву! Бабця, важко перехиляючись з боку на бік, підходить і погрожує пальцем перед самісіньким моїм носом, що ми будемо за все відповідати. Не можу нічого сказати, наче відняло мову. Дивлюся на старечий, потрісканий палець, рясно укритий зморшками і на пожовклі білки очей. Бабця відступає і вони обоє з матір'ю втирають сльози. Винувато задкую до дверей і виходжу з палати.

На вулиці мене мало не охоплює паніка — хочеться задавити Булавку, Карбюратора та інших вузьколобих, як паршивих собацюг. Їм багато чого за їхні гівняні, тупорилі життя зійшло з рук.

Повертаюся додому й цілу дорогу насилу гамую сльози.

24

Сиво-синювата мряка.

Густий сірий дим розповзається по вулиці, від чого не видно її контурів, ні бруківки, ні будинків. Не видно темного неба. Густий сірий дим ліниво танцює у легкому подуві вітру. Зривається, кидається вгору і знову повільно спадає. Вдалині спалахує сліпуче-біле сяйво, розростається, наближається, наче ранкове сонце. Освітлює вулицю, простягаючись уздовж іскристою рукою. Далеко попереду з'являється маленька чорна фігура людини. З кожним кроком вона збільшується і невдовзі бачу постать худющого високого юнака. Кілька секунд не можу розгледіти обличчя. Він робить ще кілька кроків і я добре й чітко роздивляюся прибульця. Господи, так це ж Циркуль! Він привітно посміхається своїми добрими живими очима. Його губи рухаються… здається, він говорить! Так, він говорить, але я нічого не чую. Циркуль знову підступає. Простягає правицю, я торкаюся її і відчуваю дикий холод. Раптом з'являються звуки, чути навколишній шум (здається, йде дощ, але його не видно). Лунають слова.

ЦИРКУЛЬ: Чому ти тут, де нема твоїх думок?

Згнічуюся і здивовано зводжу плечима.

Я: Не знаю.

ЦИРКУЛЬ: Я бачив Аревшата, він передає тобі привіт.

Я: Де він?

ЦИРКУЛЬ: Он, — показує рукою крізь мене.

Я обертаюся і бачу позаду обличчя Ари, але тіла нема.

АРЕВШАТ: Ти знову сам?

Я: Що?

ЦИРКУЛЬ: Йди звідси, йди туди, де твої думки.

Я: Що? Що?

ЦИРКУЛЬ: Знаєш, тут тільки вторяки[15], але нам із Арою на життя вистачає. Не кумарить… Не жаліємся.

Коридор густого світла поволі вириває з темряви тьмяні обриси будинків, чіткішими стають контури, видно невиразні квадратики вікон та дверей. Оглядаю споруди і несподівано стає моторошно: з вікон у мене прицілилися десятки жовтогарячих, страшних пар очей. Не знаю, що їм потрібно…

…тікаю, тікаю, тікаю…

25

— Заспокойся, — будить Маман. — Щось погане?

— Котра година?

— Уже вечір. Тюля прийшов.

Сідає багряно-жовте сонце, я спав п'ять годин. Мені удень наснився сон!

Тюля з коридору трохи роздратованим голосом підганяє:

— Мало часу, треба поспішати.

Поспіхом з'їдаємо по піцці з ковбасою, сиром та помідорами, випиваємо по склянці томатного соку і вибігаємо. Маман услід нам каже, щоби допізна не вешталися і ніяких дурниць, чуєте, ніяких дурниць.

Да-да, ніяк дурниць.

Від денного сну почуваюся розморено.

На вулиці нас чекає на старенькому чорному «опелі» Вася Булавка. Деколи цю колимагу він бере у свого швагра, який останнім часом їздить на новій «мазді», від чого в усіх заздрісників відчиняються шухляди. Один раз чув їхню розмову, коли швагро лаяв Васю за наркоту і кричав, що якби в мозгах було трохи олії, то вже давно взяв би у своє діло і навіть подарував стару машину. Тепер же, дозволяє Васі на цій розвалюсі кататися лише тоді, коли той не викидає ніяк коників.

Повільно виїжджаємо з мого мікрорайону і їдемо по вулиці Петлюри вбік центру. Підрулюємо під невеликий продовольчий магазинчик, біля якого топ-читься кілька вуйків-мутантів, Тюля виходить, аби купити цигарок.

Запитую у Васі:

— Куди їдемо? — дивлюся на його обличчя у дзеркалі на лобовому склі.

— Нада одному чорту роги поламати.

— За що?

— У карти програв. Слово не тримає.

— Скільки він висить[16]?

— Штуцер. Без процентів, — каже Вася і сміється.

— А проценти?

Вася уважно на мене дивиться і регоче ще дужче:

— Він жінку віддає замість процентів. Майже відробив. Хочеш? Вона тобі сподобається. Тільки трохи перелякана і постійно плаче. Але це нічого. Робить все, що скажеш. Внатурі, бля буду!

— Поїхали, — гримає дверцятами Тюля і Вася на нього сичить, що бажано трошки легше, це ж не «камаз».

Тюля закурює і цілу дорогу мовчить. Ми заїжджаємо у віддалений спальний район, що на другому боці міста, минаючи кілька дворів, обставлених мовчазними дев'ятиповерхівками, знаходимо потрібний будинок.

— Ні дерев, ні барів… — озираюся навколо. — Як тут люди живуть?

— Тут люди не живуть, — каже Тюля, а Вася переводить на нього погляд і починає голосно реготати, дурнувато сіпаючи головою.

Вася зупиняється за сотню метрів від потрібного під'їзда й виходить. Тюля порпається у невеликій чорній торбі, дістає довгастий предмет, старанно загорнутий у шмату (мабуть обріз). Тим часом Вася нервово роздивляється все навколо, час від часу посмикуючи головою, і зиркає на свої механічні котли.

Запитую у Тюлі, чи обов'язково це робити?

Мовчки завмирає на кілька секунд, лише очі напружено дивляться. Мені раптом здається, що в нього до мене прокидається зневага. Виходить.

Через опущене вікно Вася простягає невелику пластмасову чорну коробочку і просить у разі небезпеки натиснути на білу кнопку.

— Зрозумів? — бурмотить тонкими губами, у яких висить цигарка. Кажу йому, що все буде гут. Вони віддаляються, поки зовсім не зникають з поля зору.

Хвилин десять панує глуха тиша, в одній із квартир на першому поверсі жінка голосно лає чоловіка, б'ється посуд, той огризається брутальною лайкою. Все замовкає. Поблизу автомобіля зигзагами проходить алкаш, мало не зачепивши дзеркальце з боку водія. Потім повільно пропливає молода пара, зупиняється на відстані десяти метрів перед переднім вікном (мене не помічають, бо сиджу у цілковитій темряві), бачу, як його рука пірнає їй під коротеньку спідничку, а вона відкидає свою голову назад, впинаючись у нього своїми тугенькими персами. Раптом із під'їзда вибігають галасливі підлітки і сполохана пара йде геть.

Не хочу думати про те, що відбувається у квартирі того викладача (він, здається, працює в університеті). Боюся уявити собі його дружину і те, що можливо зараз із нею роблять. Ставлю чорну коробочку зверху на панель, що над бардачком.

Шєт! У мене трусяться руки!

Не уявляю, скільки часу їх уже нема. Повз автомобіль знову проходять, на цей раз зграя вузьколобих шмаркачів, які нестерпно матюкаються і викрикують непристойності на адресу Вєрки, яка, вочевидь, проживає у цьому будинку і, мабуть, чує їхній галас.

Натискаю на білу кнопку.

Пригадую раптом слова Маман, вона вичитала їх в одній із отих релігійних брошур, які щодня невідомі придурки з фанатичними очима тицькають перехожим у руки: «Хто ступає слідом за кимсь, той нічого не знайде, бо він взагалі не шукає». Маман ще додала, що це, здається, казав один із римських мислителів, тому треба йти тільки за Господом.

Заплющую очі і намагаюся більше ні про що не думати.

26

Стукають у вікно. Здригаюся і бачу веселу пику Васі:

— Їдемо.

Тюля сідає на заднє сидіння і запитує в мене:

— Шо сталося?

Відповідаю, що до автомобіля причепилася зграя гівнюків, хотіли вставити, прийшлося з ними говорити, не знав, чи сам впораюся, тому покликав вас на допомогу. Він тупо мене слухає і несподівано простягає книжку:

— Це тобі.

— Що це?

— Арістотель, — бачу ошатний томик із позолоченим написом «Метафізика». Здивовано запитую «навіщо?», на що Вася починає реготати:

— Бери, бери. На хуя лоху Арістотель? Хай краще буде в тебе. Це ж крутий історик? Да?

— Здається мандрівник, — промовляє Тюля.

— Йолопи, це філософ.

Вася насуплює брови, наче я обізвав його маму непристойним слівцем, але миттєво веселішає і розповідає про жінку того лоха, що це така добра пизда, заводить із півобороту, тільки хуйово, що дитина в іншій кімнаті деколи плаче, а так — все окей, як ми їй давали під хвіст! як їй давали… Ги-ги! А Тюля не встиг, ти наламав всю тягу!

Заїжджаємо в центр, зупиняємося біля кінотеатру «Київ».

Тюля раптом каже:

— Бачили, як ти виходив із під'їзду Роми, — насторожуюся, він, мабуть, хоче випробувати мою реакцію. Почуваюся напружено-спокійно, таке враження, наче у руках струмками біжить гаряча кров.

Пауза.

— ?

— Чьо мовчиш?

— А хулі говорити. Був кілька разів у неї в гостях. Вася посміхається:

— У вас, я бачу, серйозний базар. Не буду заважати, — виходить з машини і причалює до кількох знайомих дівах, які тусуються біля входу до кінотеатру.

— Між вами щось було? Пауза.

У мене тремтять руки.

— Чьо ти мовчиш?! Придурок! Чьо мовчиш?! — несподівано зривається Тюля, клацає запальничкою, щоб прикурити. Клац-клац — вогню нема, клац-клац — але марно. — Чорт! Шо за фуфло! — жбурляє запальничку через вікно.

— Було, але не зовсім, — глухим, здавленим голосом ледве видавлюю із себе.

— Як це «не зовсім», — гнівно перекривлює мене. — Ти шо — імпотент?

— У нас були почуття. Не більше, — тримаю томик Арістотеля і відчуваю, як пітніють руки.

— Шо?! По-чу-ття, на?! — перекривлює мої слова. Пауза.

Він нерухомо сидить позаду. Може хоче мене вдарити по потилиці?

— Пробач, — розвертаюся до нього. — Я зробив помилку.

— Вали звідси! ?

— Вали звідси, шоб я тебе більше не бачив. Пауза.

Відчиняю дверцятку але він хапає мене за рукав:

— Забудь про Рому. Окей?

Всередині від збудження все тремтить, калатає, здригається. Брутально штовхаючи плечима, пірнаю у натовп веселих молодих людей, які жартують, їдять морозиво, незнайомі обличчя мелькають навколо, дехто п'є пиво, солодку воду, курить або говорить. Йду через цей галас і мені хочеться вити.

Дивлюся на серпневе небо, рясно засіяне дрібними зірками, і плачу.

Хочеться якомога швидше поїхати звідси назавжди.

Швидше б перше вересня і навчання.

Забути, забути про все.

27

Два тижні перебуваю у нестерпному вакуумі своєї самотності. Маман каже, що вечорами я розмовляю сам з собою. Мабуть, так по-малу дашок їде. Від нудьги знову зачастив у міську бібліотеку, тягаю купами книжки і ненаситно їх ковтаю. Але єдиною моєю розрадою залишається Рома, яка нарешті приїхала і деколи прибігає, щоправда, бачимось лише зранку, або в обід, коли їй вдається вирватися з-під опіки Тюлі.

Увечері вона завжди біля нього.

Майже щодня божевільно з нею кохаюся. Через це неземне створіння в мене повністю плавляться мозги. Щоранку нетерпляче чекаю, виглядаю у вікно, прислухаюся до шумів у коридорі, і тільки-но вона приходить, ми забуваємо про все навколо, зриваємо з себе одіж, повністю віддаючись одне одному. Ми були разом у ванні, на підлозі, на кухонному столикові, на стільцях, стоячи, а одного разу навіть кохалися на лоджії. Білий, як сніг, пенсіонер із будинку напроти, що через дорогу, тепер щодня стежить за моїми вікнами.

От мерзотник!

Від думки, що нею володіє Тюля, здавлює горло. Рано чи пізно — з ним треба серйозно перетерти про Рому; кілька разів набираю номер його телефону, передаю через матір, щоб зайшов або зателефонував, але для Тюлі я ніби більше не існую.

Так — я втратив нашу дружбу.

Гнила фішка, нічого не скажеш. Із кожним днем стає ще більше не по собі. Відстань, яка поволі росте між друзями, завжди боляче давить на дах. Через цей дурнуватий настрій ні до чого не лежить душа; години, дні перестали бути чимось важливим, все наче зупинилося і перетворилося в тягучу, нудну лажу, від якої може поїхати дах.

На днях телефонував Бідон, розповів про розборки з вірменами, на зустріч із якими приїхали погони з обласного МВС (родичі Булавки заметушились), сам Тюля, а Душман, який перед цим відкинувся і дізнався про наші проблеми, прибув з двома колимагами мамонтів старого Ричарда. Вірмени схавали Циркуля і їм дозволили покинути наше місто. «Так що Тюля тепер завжди з Душманом, — каже Бідон, — а старий Ричард, мабуть, візьме його до себе, бо добре пам'ятає батька і деколи каже, що малий весь у старого». В його голосі, як мені здається, прозвучали нотки образи, а може й ревнощів. Да, мабуть — це ревнощі дружби, коли гостро муляє те, як твій найкращий аміго надає перевагу в спілкуванні іншому приятелеві. Хоча Тюля ніколи не приховував, що йому наша паланка долампочки, з багатьма підтримує стосунки тільки через те, що вони його не кумарять і ні до чого не зобов'язують. Тепер же, коли його кращий друган на свободі, звичайно, Тюля на всіх заб'є великий болт.

Бідон, товстозадий підар, зізнався, що закоханий у Рому (!!!). Каже, що Тюля рано чи пізно її кине, а тому Рому легко можна буде «приватизувати», з неї непогана вийде господиня і матір, розумієш, а? ні, ні, я серйозно, Професор, вона унікальна людина, ти колись придивися до неї («придивися до неї!» — придурок! — лаюся про себе), вона… вона, наче не з цього світу, уся світиться…

???

Шєт!

Після телефонної розмови з ним у мене починається легкий мандраж, трусяться руки. Фраза «її легко можна буде здобути» — вражає своїм нахабством. Да, Рому ревную до Бідона більше, ніж до самого Тюлі.

Кілька днів хочу з нею поговорити на цю тему, заходжу з флангів, підбираюся здалеку, аби не сполохати, але сцикуха робить вигляд, наче я повний бовдур, наче в мене галюни. От коза! Нічого не залишається, як кинути ці психологічні «розкопки».

— Не шифруйся, — каже вона в таких випадках.

Дедалі більше не маю бажання брати участь у тому, що відбувається навколо, не хочу нікого бачити, ні з ким говорити — хіба це тепер має значення? — тільки звільнитися від всього цього, від своїх спогадів про цих тупорилих, недоношених Вась Булавок і Бідонів, вузьких лобів.

А Рома — красива мантелепа! — кажу собі деколи, дивлячись на плавні овали тіла, торкаючись губами до її м'якої, ніжної шкіри. Єдине, що мене дратує, вона після трахання часто сумує. Втім, це притаманно більшості сцикух, у них, мабуть, фізіологічна потреба після бум-бум — плакати.

За мить до прощання у нас пропадає настрій — привид Тюлі не покидає її ніколи, а це мене, правду кажучи, кумарить.

Вечорами сам не свій. Пішов до Тюлі, щоб поговорити, щоб він її відпустив. Але його нема. Цілими днями пропадає з Душманом, який, відкинувшись, мабуть, надолужує втрачене. Кажуть, що їх бачили разом на «мерсі» кольору темного асфальту, або в стринтиз-барі «Дойки» з мамонтами старого Ричарда, або біля готелю «Дружба», де вони люблять вибирати валютниць, які є найпрофесійніши-ми шльондрами у нашому місті.

Одного разу з вікна кухні я помітив колимагу Душмана, яка на шаленій швидкості промчалася моєю вулицею. Там, мабуть, був Тюля. Міраж нашої колишньої дружби все більше розсіюється і залишається тільки велика пустеля, на яку щодня дивлюся через тканину кухонних фіранок.

28

Телефонує Рома, зізнається, що страшно.

— Що мені робити? — стривоженим, розпачливим голосом запитує.

— Може погуляємо?

— Да, — одразу погоджується. Хай там що, але ця ідіотська невизначеність у наших стосунках мусить рано чи пізно скінчитися і для цього потрібно докладати зусиль, бо скільки можна це терпіти…

Мовчки блукаємо тихими вуличками центру. Серпневі вечори із кожним днем відчутно холоднішають. Зустрічаю малого Мірчука, він каже, що мене останнім часом не видно, пропонує пихнути, вчора тільки привезли з Криму, пробували — повний відпад!

Кисло посміхаюся, дякую і відмовляюся. Він зникає у натовпі і ми знову бредемо мовчки, спостерігаючи за випадковими людьми.

Ніяк не можу забути останньої балачки з Тюлею, коли він наїхав на мене за Рому. Невже він не доганяє, що мучить її, що вона йому, врешті-решт, по цимбалах? Він давно не відчуває до неї нічого людського, лише його срана гордість стає раком і каже «це моя баба!». Невже він цього не доганяє?

У веселої продавщиці із верхніми позолоченими зубами купую Ромі морозиво і чую, як знайомий голос гукає «Професор!». Обертаюся і бачу машину Душмана, з якої виходить Тюля. Наближається, не зводить із Роми очей.

Згадай придурка — і він з'явиться.

Дивлюся йому в очі і наперед знаю, що нічого доброго чекати не слід, переді мною чужа людина, а не аміго, з яким разом виріс. Неприємно вражає те, що Тюля, подібно до Душмана, поголився на лисо. Дивлюся на його лоб, здається, він вужчає.

— Шуруй додому! — голосно гаркає Тюля до розгубленої Роми, озвірілим поглядом втупившись У неї.

Вона перелякано зиркає на мене, заспокоюю поглядом, шепочу — краще піти. Разом із Тюлею дивимося, як її постать йде до тролейбусної зупинки. Тендітна фігура то зникає, то знову виринає серед натовпу. Не говоримо, лише спостерігаємо за Ромою.

Шєт, цьому не буде кінця-краю!

Нарешті Рома сідає у тролейбус.

Пауза.

— Пішли, — підштовхує мене до машини. Не чиню опору, хочу, щоб все нарешті стало на свої місця. Бачу поголену голову Душмана, він насмішкувато говорить до Тюлі:

— Це той, шо до Інги повзає? Да?

Потім переводить свій погляд на мене, біля його правого ока помічаю невелику лейкопластерну смугу. Попри дикі легенди про Душмана (кажуть, він одному придуркові великими ножицями відрізав пучку вуха), до нього не відчуваю ні страху, ні поваги. Говорити з ним, підозрюю, буде важко…

— Знаєш, а твоя Інга любить, коли її в попку… — неприємно регоче, відвертаючись в інший бік.

— Поїхали, — каже Тюля. Не знаю, куди мене везуть, це, зрештою, навіть байдуже. їдемо на південь, звертаємо до старої швейної фабрики, минаємо кілька кварталів приватного сектору, поки перед нашим поглядом не виростає новий спальний район. Заїжджаємо у першу кращу підворітню і Душман глушить мотор.

— Опаньки! — розвертається він до мене з перекособоченим виразом обличчя. — Приїхали!

Із заднього сидіння Тюля бере пакет, якого я спершу не помітив, дістає коньяк і пластикові стаканчики. Мовчки дивлюся, як він відкриває пляшку, тільки Душман серед неприємної тиші насвистує собі під носа.

— Пий.

— Я…я…

— Пий! І не вийобуйся! Пауза.

— Казимирович помер. !!!

Не можу нічого сказати від шоку.

— Минулої суботи. Такий був дєда, такий… — тремтить його обличчя. — Шо тут казати. Давай.

Випиваємо мовчки, закурюємо. Тюля знову наливає і простягає мені, через кілька хвилин ще раз. Пауза.

— Виходь, — відчиняє дверцята. Знаю, що зараз буде.

Мабуть, він думає, як зі мною поступити, особливо, коли поруч такий штемп, як Душман. Внутрішньо відчуваю спокій і байдужість.

Тюля дивиться мені прямісінько в очі.

— Ну шо, Професор? — Блискавично б'є в лице, від чого звалююся на асфальт. Зараз підуть у роботу копняки, але Тюля стоїть на місці. Переминається з ноги на ногу, він як ніколи спокійний і врівноважений.

Пауза.

Все так і мало відбутися. Ніколи не думав, що він на мене підніме руку, хоча в дитинстві ми часто боролися через всілякі дрібнички, бувало — до сліз, але дитинство — не та тєма, а тепер — тепер нема більше нічого.

— Я винен, — невимушено зізнаюся, навіть не дивлячись на нього, і розумію, що більше нічого не можу сказати.

— Чьо? Чьо він несе? — нервує Душман і нетерпляче крутиться навколо нас. Підводжуся і несподівано отримую від нього боковий, від якого знову звалююся. — Віддай його мені! Я його порву!

— Не лізь! — різко каже Тюля. — Це наші діла. Душман відходить у темряву, щоби відлити. Незадоволено бурмотить біля паркану і я чую, як тече по асфальті його сеча.

Пече розсічена губа, схаркую кров.

— Встань!

Повільно підводжуся, дивлячись на ноги Тюлі.

— Як це сталося?

— Що, «сталося»?

— Як сталося, шо ти став… такою… — знову б'є мене в обличчя.

Хрипло відкашлююся і намагаюся стати на коліно. Тюля бере мене за руку, допомагає підвестися. Щосили затоплює з лівої і я, похитуючись, падаю. Підіймаю голову і зустрічаюся з його холодним, безжалісним поглядом.

Видавлюю з себе:

— Я винен.

Більше нічого не має значення.

— Солдат потух, — зневажливо каже Душман. У його косих очах бачу подив; він не розуміє, чому я Тюлі не чиню опір. Зрештою, що я зможу йому пояснити? Чи матимуть мої слова значення? Мовчки дивлюся на них і чекаю подальших дій. Тюля, мабуть, розуміє, що кулаками не вгамує свого гніву.

— Принеси пляшку, — звертається до Душмана, той йде до машини. Тюля знову наливає повний. — Випий, легше стане.

Тремтячими руками намагаюся пригубити, але коньяк обпікає рани на губах. Роблю кілька обережних ковтків, губи не слухаються, наче чужі, відчуваю дивний присмак напою, перемішаного з кров'ю.

— До дна, — Тюля злегка підштовхує рукою стаканчик, поки його не опорожнюю.

— Ти ще довго? — запитує у нього Душман і я бачу, що той нудьгує, нетерпляче зиркаючи в наш бік.

— Потерпи, — кидає Тюля, а потім каже мені. — Ніколи не приховуй те, шо рано чи пізно стане відомим. Знаєш, Професор, краще звалюй звідси, це не твоє місто. Читай свої книжечки, історію.

Вони поспіхом сідають у машину, Тюля через вікно зневажливо кидає, що Рома його більше не цікавить; Душман різко здає назад, освітлює мене фарами, від чого мружуся, і вони зникають за поворотом будинку.

Нарешті!

Тіло ниє від побоїв, але на це не зважаю. Так просто й звичайно все владналося, не можу повірити. Сідаю на бордюр, від радощів відчуваю сильне збудження, наче в кров проникнув невідомий сильний дух. Я щасливий — і це основна фішка! Заплющую очі, хочеться кричати, щоб почули мешканці цих напівсонних будинків, щоб відчинили вікна і хоча б на мить відклали свої буденні справи, хочеться плакати, дивитися на власні сльози у своїх долонях і просто сміятися. Сльози і сміх — класно!

Додому приходжу глибоко увечері. У Маман при вигляді моєї побитої фізіономії, мало не починається нервовий приступ, який нагадує про себе у найбільш важкі миті. Але, зваживши на мій трохи блаженний вигляд, заспокоюється й сполохано допитується, що трапилося.

— Сьогодні почалося нове життя.

29

Вокзал.

Незабаром навчання. Від цих думок у душі з'являється легкий холод. Це так незвично — покидати рідні місця.

Проважати мене прийшли Рома й Бідон (Тюлю більше не зустрічав, Булавка тиждень висить на хаті в одного з наріків, а Мишка нікого не хоче бачити).

Кілька разів телефонувала Інга. Чого їй треба? Може, згадала наш ексклюзивний бум-бум і їй хочеться ще? Щоразу, коли вона телефонує, я її ігнорую. Нарешті перестала. Догнала, сцикуха. Втім, підозрюю, це для неї лише понти — пікантна гра: мабуть, відчуває із мого боку байдужість, і це ще більше дражнить її срану гордість. При бажанні Інгу легко можна буде взяти — без штурму і без кіпішу, ще трішки — і ця сучка викине білий прапор. Я переконаний, що варто несподівано з'явитися до неї, і тоді… мій маленький друг до її послуг. Це мені потрібно? Ха-ха… Інга… чудо горохове.

Побої поволі загоюються, Бідон жартує: якщо морда не побита — ти не схожий на бандита.

Да. Зовсім не схожий.

До потягу ще півгодини.

Рома поводиться стримано, наче боїться при Бідонові показати свої почуття до мене. Які в задниці почуття!?

Вона інша!

Дивлячись на них, знову відчуваю ревнощі: не знати, як все скінчиться, адже від'їжджаю, а вони залишаються… Трохи кумедно спостерігати, як цей кабан Бідон у моїй присутності клеїть мантелепу і не знає, що вона зі мною таке витворяла, чого його затягнута жиром уява не може собі придумати.

Ми п'ємо напівсолодке шампанське — це все, до чого я зміг догадатися у такій ситуації. Бідон без перестанку базікає про Карпати, де запримітив хатинку, яку хоче купити, каже, що розводитиме бджіл, а місця там які! у майбутньому будете приїздити, бринза, солонина, шашлички, а після дощу гриби! — ого-го!