Місто уповільненої дії

— Валимо звідси, — каже Тюля.

Сідаємо в тролейбус № 14, зручно умостившись на задніх сидіннях. Сонце нещадно пече і нас помітно розвозить. З кожною зупинкою в тролейбус набивається все більше людей і їхнє ґелґотання, запахи поту роблять наші страждання ще більш нестерпними.

— Уступіть будь-ласка місце, а то я цілий день на базарі стояла. Ноги просто віднімає, — звертається повна літня жінка із торбами у руках до Васі Булавки, який дрімає на плечі Бідона. Той незадоволено розплющує очі, наче не розуміє, що відбувається, обводить поглядом все навколо і зупиняється на жінці.

— Які ноги? — запитує, втупившись в істоту, яка його щойно потривожила. Зосереджується на обличчі жінки, ніби намагається сфокусувати зображення, і показує пальцями їй «вила». Тюля з Мишкою сміються. Жінка від цього почувається незручно і повторює своє прохання, на що Булавка гнівно кидає «трахав я твої ноги».

До нас розвертається сивий чоловік, який сидить перед Васею і голосно його сварить. Пасажири обертаються й уважно чекають, що буде далі. Спостерігаю за їхніми поглядами і бачу в них зневагу, ненависть і суворість.

Раптом помічаю, як із глибини тролейбуса за нами стежать батьки Інги, від несподіванки аж здригаюся.

Шєт! Де вони взялися?

Її мати зустрічається зі мною поглядом і відвертається.

Голос Васі криє старого на чому тільки світ стоїть, що тобі, сука стара, вже пора здихати, білі тапочки заказувати, що вас смердюхів останнім часом розвелося надто багато і кожна вівця намагається пояснювати, як треба жити, та я срав на таких підарів як ти, розумієш? чьо витріщився, сучяра? хочеш, тобі всі яйця повідбиваю?

Тролейбус гудить, як вулик, жіночки кліпають очима і, наче кури, кудкудакають «що це таке?», «викиньте цього хама». Чоловіки мовчазно спостерігають і на це не реагують, бо Тюля уважно й чіпко дивиться в очі кожного з них. Щоправда, один сорокарічний мудак, герой сраний, схожий на добропорядного сім'янина-інтелігента, вимагає, аби ми покинули салон. Тюля неголосно каже йому «закрий м'ясорубку, грінго, коли вийдемо, я тобі гланди через дупло повириваю». Він одразу замовкає, задкує і зникає за спинами воркітливих жіночок, які ніяк не заспокояться.

Відчуваю дикий сором за те, що їду в цьому триклятому тролейбусі, що знаходжуся поруч із цим дауном Васею, якому краще було б піти додому й проспатися. От чьмо, нализалося! А ще ці батьки! Шєт! І де вони взялися? Певно, їдуть також на озеро. Краще було вдома сидіти, читати історію, скоро вступний екзамен. Згадка, що незабаром іспит, ще більше кидає мене в депресію і відчай. Дуже мало часу витрачаю на підготовку, а конкурс великий — на місце п'ять придурків і більшість із них, певно, зачухані відмінники із золотими медалями. Треба було їх більше виловлювати на вулицях і товкти їхні сучі мордяки, вибивати їм зуби, ломати руки сучярам, забирати гроші, котли і накладати штрафи, щоб, гниди, знали, яка справжня житуха…

Пересідаємо в автобус № 2. Батьки Інгитакож. При виході вітаюся з ними і помічаю, що мати Інги без бюстгальтера, а її важкі круглі груди туго облягає біла футболка, що робить цю стару клячу досить привабливою і навіть молодшою на цілий десяток (красива сучка!). Але батьки поводяться так, наче не знають, хто я. Моїстраждання збільшуються удвічі.

Тепер мабуть Інгу до мене не підпустять, навіть на сто кроків.

7

Прибувши катером на острів, довго вибираємо безлюдне місце, поки нарешті не зупиняємося навпроти «Дикої корчми», яка знаходиться біля лісу на другому березі. Від неї нас відділяє блискуча водяна смуга завширшки з кілометр. У цьому місці Тюля минулого року перепливав озеро і мало не втонув, добре, що поруч на човні був Бідон і вчасно витягнув його за волосся.

У «Дикій корчмі» майже щодня трапляються бійки «наших» із селюками, які люблять туди пхати свого носа, оскільки живуть поруч. Місяць тому одного з них підрізали. Туди йти самому — самогубство. Минулого року, коли ми там гуділи — справляли день народження, здається, Бідона, — до нас підвалило колгоспне мурло двометрового росту і почало вимагати з кожного по десять гривень. От підар! Вася Булавка, який був найбільше готовий серед нас, несподівано вхопив виделку і з усієї сили вдарив того придурка у пах. Ця горила вилетіла із дикими криками на подвір'я. До міста тікали, як ненормальні, бо позаду з дубинами за нами біг натовп озвірілих аборигенів. Насилу діставшись до цивілізації, попадали в невеликому парку на траву і не могли підвестися, ноги гуділи, наче від десятикілометрового марафону, легені, здавалося, вилізуть через рот.

Розміщуємося на невеликій галявині, яку з усіх боків густі дерева притискають до водойми. Це улюблене наше місце, воно ізольоване від небажаних очей і сюди рідко заходять відпочиваючі, оскільки від причалу треба пробиратися чагарниками більше ніж кілометр. Зранку тут може зависнути самотній рибалка, або під вечір заплисти на човні коханці, зробити бум-бум, щоб у сім'ях ніхто нічого не дізнався, і по норах. Два місяці тому ми тут кинули на хор одну викладачку-хвойду з педагогічного університету, дурепі, певно, сподобалося, бо вона ще кілька тижнів після цього пудрила нам баки, прилипала зі своїми дурнуватими психологічними тестами, щебетала «які симпатичні хлопчики», читала свої вірші, казала, що кохання повинно бути вільним, несла іншу лажу: одразу видно — в голові тільки мухи.

Пацани скидають труси і регочуть, дівахи соромляться і відвертаються. Вася і Циркуль просять Мишку роздягнутися. Вона, вагаючись кілька хвилин, раптом сміється і також звільняється від одягу.

Заворожено оглядають ЇЇ тіло і на мить стають серйозними. Потім чіпляються до Роми, але вона погоджується роздягнутися тільки до пояса. Дивлюся на її гарні груди, пригадую, як вони ніжно вміщалися у моїх долонях, наче ховалися, від навколишнього світу. Заплющую очі і відчуваю збудження.

Тюля спостерігає за мною і пропонує зайти у воду.

Бідон також виявляє бажання намочити свою задницю, на що Вася каже:

— Дивись, бо може облізти шкіра. Присутні заливаються сміхом.

— Хочеш купатися? — тихо звертаюся до Роми, і вона вдячно посміхається.

— Я хочу, щоб ми були самі. Пауза.

Да — кажу собі. Звичайно, що самі, маленька. Не з товстозадим же Бідоном?

Мишка пропонує кинути щось на кишку, бо відчуває нестерпний голод. Булавка вставляє своїх п'ять копійок, що хавати будемо після купання, тоді кращий апетит, можна з'їсти цілий вагон.

— Професор! Ти йдеш? — гукає мене Тюля, стоячи по коліна у воді, після чого заходить далі — по пояс, по плечі — пірнає і пливе брасом. Його засмагла спина і розкинуті руки виринають на поверхні і знову зникають.

Вода здається мені трохи прохолодною. Спершу набираю її в пригорщі й розтираю тіло, яке покривається гусячою шкіркою.

— Ниряй, так холоду не відчуєш.

Я кричу йому, щоб далеко не плив, бо там сильна течія.

За Тюлею рівномірно пливу кролем, поки не наближаюсь до нього лежачого із заплющеними очима на воді.

— Навчи мене лежати.

— Це просто, — каже він у стані повного спокою. Прозора вода поглинає його обличчя, залишаючи незайманою поверхню у формі овалу, де знаходяться очі, ніс, рот і підборіддя. Пробую лягти так само, але вода потрапляє у ніздрі. — Відкинь голову назад, ну-ну, не бійся, розкинь руки. Та не напружуйся, розслабся, відчуй себе туманом, що покриває поверхню води. Доганяєш? Тільки не напружуйся!

Шєт!

Тюля сміється і каже, що я подібний на шматок плаваючого лайна, тільки єдине погано — йду на дно.

Ми бачимо на відстані п'ятдесятії метрів наших друзів, які ходять по галявині, розмовляють, сміються. Кидаю погляд на Рому, яка вже повністю роздягнута і лежить, заплющивши очі. Дивлюся на ЇЇ біляве тіло і мене охоплює бажання взяти її зараз. Раптом помічаю, що Вася Булавка і Циркуль підходять до Мишки, лягають поруч і припадають до її грудей, а вона лише гладить їхні чорняві голови.

— Збоченці дурнуваті! Живуть, як тварини, — каже Тюля і пірнає.

Бідон, певно, не знаючи, що робити, знову заходить в озеро, але до глибини не допливає. В нього панічний страх перед водою. Лише барахтається поблизу берега, як велика дитина, і гукає нас. Тюля не звертає на нього уваги і несподівано каже:

— Надто спокійні дні останнім часом. Не розумію, що він має на увазі.

— Я про те, шо через день-другий нам треба буде на певний час звідси звалити. Доганяєш?

— Куди?

— До Казиміровича. Він дуже зрадіє. Ми давно в нього не були. Пам'ятаєш його самогонку? — починає реготи.

— До Казимировича? — захекано перепитую, випльовуючи воду. — Я про це не думав. Давно ми його не бачили.

— Тоді гут?

— Навіть не знаю…

Згадую симпатичного ветерана Другої світової, який на старості літ потрапив на зону за те, що стріляв у міліціонера з мисливської рушниці (він сидів разом із батьком Тюлі). Ми з Тюлею кілька разів їздили до нього на невеликий хутір за тридцять кілометрів від міста, привозили цигарки, алкоголь, продукти, консерви, а одного разу притарабанили невеликий телевізор, який витягнули з однієї буржуйської дачі, аби ця дрібничка розрадила старість Казимировича. Він частував нас своїм самогоном із грушок, на другий день хотілося померти — так голова розколювалася. Але ми не нарікали.

(Про існування Казимировича серед наших друзів знали лише Тюля і я, ми давно про це домовилися, оскільки його стара хата була єдиним місцем, де можна тримати крадений товар. Безпечнішої нички не знайти.)

— Біда підвалить не сьогодні, то завтра. Олег, про це ніхто не має знати, навіть матері не кажи. На цей раз це серйозно.

— У мене скоро екзамен з історії.

— Хуйня. Складеш. Квитки на поїзд купив?

— Я про це й забув.

— Може, поступатимеш у наш?

— Там батько Інги працює, не хочу. Розумієш, між нами будуть зовсім інші діла. Як тобі це пояснити…

— Говори як є.

— Я тепер тільки догнав, що з тим козлом, словом… краще б я з ним не знайомився. Навіть коли я і поступлю, не думаю, що там буде все гладко. Розумієш? Все це не те… наче щось змінилося в мені…

— Да.

— Та й їхати звідси хочу. Кумарить мене це життя, тут я, наче риба, викинута на берег. А там — щось нове, там нічого не відомо — і це мене найбільше вставляє. Ти ж сам бачиш, я багато чого перестав доганяти, багато чого не роблю, як всі інші… це не моє, не лежить мені до цього душа. Розумієш?

— Да, — каже Тюля й пірнає. Його голова довго не з'являється, поки він не виринає метрів за п'ять позаду мене.

— Розумієш, головне — це знайти свою тягу. Я хочу її знайти, а коли й не знайти, то принаймні спробувати шукати. Як думаєш?

— Правильно. Тут нема шо робити. Йо-пересе-те! — несподівано вигукує він. — Ми ж забули про пиво, воно вже нагрілося на сонці!

Пливемо до берега наввипередки, але Тюля несподівано хапає мою голову і штовхає під воду. Тільки-но винирюю, як він знову вискакує на мене, від чого не встигаю вдихнути повітря. Під водою, відчуваючи, як його напружені руки щосили штовхають мене униз, раптом усвідомлюю, що в ньому прокинулася злоба. Ще через кілька разів розумію, що цей жарт набуває зовсім іншого значення.

— Ти збожеволів?! — захекано випалюю, хапаючи повітря.

— Мементо морі, — сміється він і пливе до берега.

8

Мишка роздає одноразові стаканчики, Рома витягує з торби продукти і розкладає на розстеленій газеті, а Бідон нарізає хліб, ковбасу і сир. Циркуль приносить літрові пластмасові пляшки пива, які стояли у воді.

— Нагрілося, — розчаровано каже Тюля. — Мене попустило.

— Мене тоже, — каже Вася.

— Нада догнатися, — плескає його по плечу Тюля. — Казав: мутанти, беріть ше снаряд!

Булавка сідає за спиною Мишки. Вона кусає бутерброд, простягає його назад, де на нього чекає роззявлений рот Васі.

Рома їсть задумано, втупившись у землю. Схожа на беззахисну лагідну тваринку. До її грудей вчепилася невеличка травинка і мені хочеться прибрати її ротом.

Несподівано придивляюся до тіла Мишки і мене насторожують дрібні червоні плямки, що рясно вкривають її живіт, боки й руки. Після того як ми випиваємо пиво і все з'їдаємо, питаю Мишку, чи немає в неї на губах невеличкої ранки. Присутні уважно слухають, але не розуміють до чого я веду.

Раптом, на верхній губі Мишки — справді! — помічаю відкриту, непримітну, як прищик, ранку.

— У кого ти останнім часом брала? — Мишка від цих слів здригається, її обличчя перекособо-чується від гніву і густо червоніє.

— Пішов ти!.. Чьо нада? — напружено запитує вона.

— Ти знаєш, що це таке? — веду рукою навколо її тіла, де знаходиться червонаста висипка.

— Що за хуйня, Професор? — ніби ошпарений, підривається на ноги переляканий і блідий Вася Булавка.

— У тебе сифак, — кажу їй. Мишка на мить завмирає, наче від цих слів її паралізувало, розгублено дивиться на присутніх, кидає пронизливий погляд на мене і гнівно жбурляє стаканчиком.

— Придурок! Гнида! — зривається на ноги. Пауза.

Присутні певний час мовчать, кидаючи одне на одного неспокійні погляди. Сполоханий Вася раптом починає себе оглядати:

— Що за діла?

— Тихо, — заспокоює всіх Тюля. — Ти точно знаєш? — запитує в мене.

Нервово посміхаючись, кажу, що коли ви натягували кого не слід, у цей час Маман мені давала розумні книжки читати.

— Ми всі вмієм читати, на! — незадоволено випалює Вася.

— У малого Мірчука таке було на другому чи третьому місяці сифака. Так що ти не кіпішуй, а шуруй на трипдачу і перевірся, — ставлю на місце цього вузьколобого вискочку. — Хто з тобою за останні кілька місяці трахався? — запитую в Мишки. — Повір, це потрібно не стільки для інтересу, скільки для вашого ж — усіх — блага.

— Я нічого не скажу, — насуплюється вона і відвертається.

— Послухай мене, дурненька, ми й так дізнаємося, хто тебе заразив.

— Ой, бля! — хапає голову руками Вася Булавка. — Там було-було!

— Заткнися! — кричить на нього Мишка.

— На кого, дура, губи ковбасиш?!! — зривається він на ноги.

— Добре, — кажу їй і звертаюся до Васі й Циркуля, — огляньте свої пісюни і подивіться, чи нічого на них нема.

Вони відходять на кілька метрів урізнобіч і кожен з них, зігнувшись, уважно оглядає себе, при цьому тихо лаючись.

— Здається нічого, — каже Циркуль.

— У мене щось є! Йоб… Точно є! Невеличкі ледве помітні фігнюшки! Ой бля! — кричить Вася на Мишку, як ненормальний, — казав тобі, суко, не трахайся з ким попало! Варений, я, Циркуль, ота свиня жирна з центру, на, Вова Карбюратор, Косаківський, лейтенант з аеродрому! Стільки народу за це сране літо!

— Хулі там того літа, — каже Бідон.

— Заткнися! — гаркає на нього Вася і знову нападає на Мишку. — Скільки ще їх було? Скільки?!

Вона, ридаючи, швидко хапає свої речі і голою тікає в зарості дерев. Заспокоюю Васю і Циркуля, кажу, що у всьому винні вони самі, зрештою, нам усім треба буде здати аналізи, і не тягнути, чуєте, не тягнути.

— Які в сраці аналізи? — насторожується Бідон.

— Мальовані! — гаркаю на нього. Він згадує, що неодноразово дудлив пиво з однієї пляшки разом із Васею та Циркулем. Дивлюся на Рому. В неї від страху чи то несподіванки відкритий рот, насторожено розглядає тіла Булавки й Циркуля.

— Що робити? — у відчаї запитує Вася, натягує на себе труси, потім штани, футболку, обтрушує з ніг пісок й одягає шкарпетки. Всі одразу розуміють, що пора вертатися в місто, бо особливого настрою залишатися далі ні в кого нема.

— Під час уколів кинути бухати. Хоча б на місяць, — кажу їм мовчазним, вони на мене дивляться з диким блиском в очах.

9

О шостій вечора йде невеликий дощ. Це настільки приємно, адже опадів не було майже два тижні, що я неодмінно хочу йти у більярдну, де ми всі вирішили (повертаючись додому на катері), зустрітися. Виходжу на балкон і сідаю з книжкою на невеличку табуретку. Закурюю і починаю студіювати Другу світову війну.

Маю дві вільні години, оскільки в більярдній з друзями домовлено зустрітися близько дев'ятої, коли темнітиме.

Дощ поволі слабшає, поки й зовсім не вщухає, тільки з листя дерев ще падають краплини. Вдихаю на повні груди вологе приємне повітря, заплющую очі і думаю про майбутнє: навчання в університеті чужого міста, проживання на квартирі чи в гуртожитку — ні! — краще на квартирі, де ніхто не заважатиме, — прогулянки незнайомими вулицями, спостерігання за незнайомими людьми, прислухання до їхньої мови… Господи, все це не за горами. Наперед відчуваю самотність, яка стає єдиною супутницею (підозрюю, що надовго), з якою розмовлятиму вечорами, якій довірятиму свої потаємні думки і бажання.

Дивлюся на передвечірнє місто, на останні потуги червоно-оранжевого сонця, яке не пече, а тільки приємним теплом торкається шкіри. По тротуарові внизу йде малюк, штовхає коляску, яка поволі котиться перед ним, а позаду нього молоді батьки, які весело розмовляють і гукають до. синочка.

Нудьга стає дедалі нестерпнішою. Вулицею на шаленій швидкості пролітає підліток на мотоциклі без вихлопної труби, від чого тиша здригається від важкого і пронизливого ревіння двигуна.

От придурок! — думаю про вузьколобого шмаркача, який нехтує власною безпекою. Мене знову підкорює нудьга. Ліниво читаю ще кілька сторінок, але одразу забуваю, про що йдеться в книжці, і врешті відкладаю.

Із цього нестерпного стану мене виводить несподіваний спогад епізоду на пляжі, якому не надав був значення, а тепер він постав знову перед моїми очима. Коли ми з Тюлею відплили від берега, я помітив, що Бідон щось переконливо та наполегливо доводив Ромі, а вона — як тоді здалося — почувалася незручно, прикривала груди руками і кидала на нас нетерплячі погляди. Про що він із нею говорив?

Господи, через цю мантелепу зовсім втрачаю голову!

У Бідона, підлого козла, на озері, коли він дивився на неї, був особливий вираз обличчя! Такий вираз, як правило, з'являється тоді, коли базариш зі сцикухою про інтим, або про щось наближене до цього.

У мене їде дах!

Шєт!

Маман приносить кружку холодного (яка благодать!) компоту, який залпом випиваю і втираю мокрі губи. Дякую їй, а вона куйовдить моє волосся і каже, щоби відпочивав, бо стільки читати просто не можна.

— Хочеш окуляри носити? На тебе ж тоді дівчата перестануть дивитися, — сміється вона і я з нею погоджуюся.

— А може, це на краще?

Маман здивовано дивиться і несхвально киває головою, мовляв, дурник — про таке думаєш…

Приходить рівний і приємний спокій, з'являється сонливість, заплющую очі і намагаюся відчути внутрішні порухи своєї душі. Виразно чую пісню «Повіяв вітер степовий», яку затягують кілька п'яних бандерлогів внизу на тротуарі. Силкуюся їх не слухати, але горланять ще дужче, усвідомлюю, що вони тільки наближаються здалеку. Думаю про цих людей, які зараз співають, і мені здається, що вони щасливі, залили собі труби і забули про власні мульки; мабуть сиділи разом веселі, водяру квасили, жартували, розповідали про своїх дітей і дружин, як вони це люблять робити, — з приколами і добрими насмішками.

Хулі їм ще робити в цьому житті?

10

Пора виходити. На зустріч із друзями йду пішки (можна під'їхати тролейбусом) вулицею кардинала Йосипа Сліпого, яка тягнеться повз гідропарк, при вході до якого стоїть бар, кілька магазинів і більярдна. Дорога забере двадцять хвилин. Хочу якомога довше бути на самоті. Звичайно, можна зависнути вдома й далі втикати над книжками для іспиту, але це було б бачіна проти моїх друганів, бо не знати, як закінчиться цей вечір.

Мене парить передчуття, що трапиться лихо. Може, такі думки з'являються через те, що спав перед вечерею?

Що таке смерть? — подумки запитую себе, минаючи відкриту кав'ярню, де сидять вузьколобі грінго і голосно сміються, з великих бокалів п'ють світле пиво, а дівахи тримають у пальцях довгі тонкі сигарети. Що таке смерть? Це така тєма, коли інші тєми вже не мають значення. Вона уявляється тільки сірою ледь виразною хмаркою, яку дуже важко помітити і яка приходить до людини за кілька днів, коли їй настануть тапочки. Словом смерть — це повна лажа, про яку нічого конкретного не можна сказати. Ще моя покійна бабуня казала, що по душу людини завжди приходить якась тварина: або пугач, або білий собака, або кішка. Коли вмирав дідьо, то навпроти вікна — на яблуні — три дні сидів пугач і серед ночі моторошно нагадував бабуні про неминучість. Відчуваю, як трусяться руки, таке враження, наче моє тіло несе незрима вода вулиці і воно не хоче чинити опір, підкорюється.

Згадую Інгу, з якою не бачився кілька днів, а може й більше.

Телефонна картка ще має трохи часу. Набираю номер. Слухавку бере матір Інги, запитує «хто?», кажу — давній приятель (боюся признатися, що це я, бо ще не покличуть). Інга мене не пізнає, називаюся і відчуваю, що в її голосі немає радості, здивування, так, наче зі мною говорить незнайома людина, наче я помилився номером.

От вівця!

«Через кілька днів я звідси їду», — кажу подавленим голосом. Те, що зі мною не хочуть розмовляти, прикро вражає і — факен шєт! — впливає на моє почування та голос.

«Куди?» — запитує вона так, як запитують .«котра зараз година» серед глибокої ночі, несподівано прокинувшись.

«Поступати в університет».

«У наш не хочеш? — пожвавлюється Інга, а мені здається, що вона хотіла сказати «даремно, а то батько вже налаштувався тебе слухати на екзамені».

«Hoy».

«Ясно. Вирішив подалі від рідного дому?»

«Да. Подалі».

«Ну що ж… бажаю успіхів. Мало, не забула, поверни, будь ласка, книжки».

«Обов'язково», — від цих слів стає ще прикріше. За кого ж вона мене має, якщо таке несе? Ні — не по дорозі мені з цими маминими донями, не по дорозі. Сцикуха!

«Готуйся до іспиту, а то таким, як ти, дуже…» — і цієї миті розмова обривається… нестерпний звук сповіщає, що картка накрилася. Стою зі слухавкою ще хвилину, як очманілий: ніколи не бачив, щоб людина так швидко, на всіх парах віддалялася через невідомі мені причини, які, можливо, зі мною навіть не пов'язані. Те, що її батько, мурло ходяче, мене не сприймає, було видно із самого початку, а ще цей завідувач якоїсь там кафедри підлив масла у вогонь… а ще цей триклятий тролейбус, п'яні гастролі Васі… а ще мої «незрозумілі» слова, яких забуваю фільтрувати у високошанованому товаристві…

Вони не знають моєї правди і ніколи про неї не дізнаються.

Якщо подивитися на все без «бе», я не святоша… був присутнім при багатьох речах, яких не робив. Цю лажу неприємно згадувати, так, наче сам творив зло. Мертвий блондин, якого скинули у воду, обісцяний Варений, а ще постійне хамство і бійки — хіба це можливо забути, так, як це робить, скажімо, Вася? А збита машиною бабця? — ще минулого літа зрозумів, що почалася нездорова тєма, яка переслідує нас нашими ж вчинками. Якого милого Бідон тоді приїхав і забрав нас усіх убитих, обкурених? Якого милого дозволив сісти за кермо Тюлі і їхати в «Дику корчму»? За своє галіме життя я ще не бачив страшнішої дороги, коли Тюля — під божевільні крики Васі «газу! газу!» — мчав на шаленій швидкості лісовою дорогою понад озером, а ми викрикували «злітай! це гелікоптер!». Я думав, що ми розіб'ємо колимагу Бідонового батька. А Тюля то вимикав світло — і ми у дикому інстинкті кричали від страху, закриваючи голови руками, — то вмикав, регочучи, що мало не врізався у дерево; коли машиною почало кидати, всі догнали, що ми злетіли на обочину з асфальтної смуги… всі чекали зіткнення, інстинктивно згнітившись, як котенята. Я тоді думав, що додому більше не повернуся. А Тюля то вимикав світло, то знову вмикав — і… поки не трапився той глухий удар. «Що за хуйня?» — засіпався переляканий Бідон, — «Що скаже старий?! Бля! Він мене закопає… Що робити?»

Пауза. «Приїхали», — сказав я і всі на мене дико подивилися. Ми зупинилися, повискакували з салону і за два десятки метрів позаду машини помітили великий темний предмет на дорозі. Наближаючись до нього і все виразніше впізнаючи силует людини, всі зрозуміли… трапилося непоправне. Це була старенька бабця, яка не могла ні підвестися, ні видавити слово, лише її нерівний стогін блукав серед тиші, а тіло нервово тремтіло, наче від крижаної води. «Бля! Де ця карга взялася?» — незадоволено сказав Вася. Тю-ля глухо промовив, що при заїзді в місто зателефонуємо в лікарню, аби її забрали. «Крило, накрилося крило!» — карався біля машини Бідон. Але я більше нічого не хотів чути і закрив обличчя долонями.

Така фішка не пробачається — подумки кажу і розумію, що наше життя деколи стає вередливе, як шістнадцятилітня гівнючка. Згадую тужливі харі тих, які постраждали від моїх друзів, і відчуваю страх перед їхніми згаслими поглядами. Вони, безжальні тварюки, мають велику силу — приходити у той момент, коли голову муляє довбане сумління, коли хочеться вити вовком. Уже кілька разів я намагався просити у Господа душевного заспокоєння для моїх друзів, аби наповнив тишею їхні серця, а помисли зробив легкими, як очеретяний легіт над вечірнім ставком, да, як очеретяний легіт. Але мої слова були скупі й незграбні, наче черепахи.

11

Раптом за тридцять метрів від більярдної мене брутально зупиняють, боляче смикнувши за руку. Вдається помітити чотирьох — Вареного, типошу з бандитською мордою, як у Гарика Сукачьова, засмаглого лисого здорованя і ще одного доходягу в чорних круглих окулярах. Від підсічки лисого падаю і вдаряюся бровою об асфальт. Не встигаю підвестися, як дістаю болючі удари по тілу, а один навіть у вухо.

От, підар!

Чую дівочий крик, ледве підводжу очі і пізнаю ту мантелепу (на жаль, ім'я її забув), яку минулого тижня тугенько натягував за нічним баром. Відчуваю, як по обличчю тече тепла й липкувата кров.

— Тюля! — кричить дівчина, незграбно розкинувши руки. — Тюля! Хто-небудь! Допоможіть!

— Закрийте тій суці хліборізку! — гаркає до своїх придурків Варений. — А тебе, Професор, я зараз освіжу, — каже він, розстібаючи ширінку.

У голові відчуваю жахливу каламуть і неприємний біль у боках, пробую підвестися. Але не маю сили. Цієї миті лунає постріл і грізний голос Тюлі наказує лежати. Варений і троє інших, зненацька застукані, застигають на місці.

— Ах ви, гниди! — помітивши мене, заюшеного кров'ю, кричить з порогу більярдної Вася Булавка до Вареного і його супутників. Він підбігає з озвірілим, перекособоченим виразом обличчя, вихоплює мисливського ножа і це на них діє переконливо, бо на обличчях з'являються перші ознаки страху.

— Тюля, давай на рівних, — каже Варений.

— Хто ти такий? — підступає до нього Тюля.

— Я? — не знає, що на це сказати Варений. — Я… я… просто.

— Ти обісцяний, а з обісцяними я не розмовляю.

— Альо! Не газуй! — підходить лисий і не встигає моргнути оком, як Тюля прикладає обріз до його вуха і стріляє. Лисий, як важкий мішок, падає на землю і починає дико качатися, викрикуючи «йо-о-о-й!». Переляканий Бідон підбігає до лежачого, силкується його перевернути, аби подивитися, чи з ним усе гаразд, але Тюля кричить, щоб залишив його, бо він себе чудово почуває.

— Я цю вівцю тільки шугнув! — ми дивимося, як лисий, охопивши голову руками, качається по землі і важко сопе. Його скручує у калачик, а ноги в конвульсіях ніби шкребуться об землю. Він тихо скавулить і тіло його здригається. Спершу всі оторопіло дивляться на лежачого і не знають, що робити. До нього підходить Булавка, злегка копає, як нерухому тварину, аби переконатися, чи та не здохла. Потім обертається до інших.

— Гаси їх! — кричить Вася і підбігає до того, що в чорних окулярах. З усієї сили б'є його в табло. Ще один, подібний на Гарика Сукачьова, кидається навтьоки і Тюля вслід йому матюкається.

Рома і та, яку я недавно натягував, допомагають мені підвестися, до обличчя прикладають мокру хустинку і витирають кров. Уважно вивчаю очі Роми і бачу в них сльози, вона каже, що мене треба відвести у травмпункт і накласти шви.

Тюля підходить до Вареного, який від збудження ніби пританцьовує на місці, долонею хлопає його по щоці, потім ще раз і ще раз:

— Твої орли звалили. Ти з бабами тусуєшся? Да? Може ти баба? — коліном б'є його в живіт. Варений, важко йойкнувши, згинається у три погибелі. Вася розбігається і копає його в голову. Вареного відкидає на кілька метрів, він незграбно підводиться і з його носа тече густа юшка. Тюля різко йде вниз, правою ногою блискавично швидко робить йому підсічку, від чого той знов опиняється на землі.

— Гарні котли, — Тюля знімає з його руки годинника.

— Ей, Котовський, — звертається Вася до лисого. — Підійти сюди. І ти тоже, — каже до іншого. — Через тиждень, суки, кожен з вас по п'ятдесят бак-сів. Окей? Розбіглися. Бігом! Ей, ти, Котовський, і бігуну своєму передай те саме, бо ноги підару переламаю.

Перш ніж їх відпустити, Тюля забирає у них кишенькові гроші, а Вареному каже, що завтра принесеш сто баксів. Потім підходить до мене:

— Як ти?

— Нирка. Йти не можу.

— Нічого, боліти буде тільки два-три дні. Бідон, викликай тачку, відвеземо його в поліклініку, хай брову зремонтують.

Моя рятівниця запитує, чому не телефоную? невже забув? — не можу знайти відповідь. Рома насторожено нас слухає і прискіпливо оглядає суперницю, яка гладить мене по голові. Голосно кажу цій сучці «я про тебе думав» — навмисне, аби чула Рома, від чого вона хмурнішає і йде до більярдної.

— Бідон, відвези його, — говорить Тюля, коли зловили тачку. Мені допомагають забратися в салон, насилу вмощуюся, скручений від болю. До нас несподівано заскакує моя рятівниця. Почуваюся трохи незручно, бо забув, як її звати. Вона муркотить і я обмізковую, як би чемно і ввічливо позбутися цієї хвойди. Це ж треба бути такою ідіоткою: людина насилу дихає, а вона про таке думає… Хоча литки в неї пристойні, цілу дорогу їх ніжно вивчаю.

12

О дев'ятій ранку несподівано приходить Рома, вона збентежена і трохи розгублена. Запитує про рану, чи не було боляче, коли накладали шви. Торкається рукою до білого лейкопластиру на брові, в її очах стоять сльози, наче ось-ось заплаче. Вона дуже близько, навіть відчуваю елегантний запах духів.

— Я хочу тебе, — опираюся на праву руку, намагаюся підвестися до неї, але знову боляче хапає в боку.