Місто уповільненої дії

— Ні.

Пауза.

— Нас усіх повбивають, — каже він, заплющивши очі. — Або закриють.

Бідон нагадує велику миролюбну звірюку з телепередачі «У світі тварин», мені стає його шкода. Дивлячись на нього, деколи думаю, що в минулому житті він був однією з отих рідкісних рептилій, які харчувалися лише рослинами, поїдаючи їх тонами, і які давно-давно загинули через несприятливі природні умови. Не віриться, що в когось здатна піднятися рука на це створіння, яке більшу частину життя проводить активно працюючи щелепами, наче корова.

Пауза.

— Кажеш, духи? — бурмоче він, придивляючись до шафи. — Духи.

Він розтирає обличчя руками, відкриває солодку водичку і п'є її невеликими ковтками.

— А знаєш, я вирішив бджолами займатися. — Каже він серйозно, потім хапає голову руками і киває. — Ой, бля! Як мене ковбасить! Про бджоли я серйозно. Ти що не віриш? Давно за ними спостерігаю. Вони не такі, як люди. Чого либишся? В натурі! У них все якось по-іншому, простіше — чи що? — хулі тут думати — у них все чесно: є обов'язки, робота і навіть користь. Бджоли люблять доброту, охайність і взагалі — правильний спосіб життя. Вони до себе не підпустять якогось недоумка, від якого тхне гниллю із нутра. Нам від них треба багато ще вчитися. Як думаєш? А, Професор?

— Мабуть, твоя правда. — Стежу за його лицем, яке від глибоких роздумів набуває темних відтінків. Його, певно, гребе, як демона.

— Страшно… — несподівано говорить Бідон.

— Щоб заспокоїтися, тобі треба кудись поїхати. Просто поїхати, — намагаюсь повернути йому спокій.

— Поїхати? — замислюється Бідон, ходить по кімнаті, дивиться у вікно, потім несподівано запитує. — Тут можна справді поїхати. Що ти про все це думаєш?

— Не зрозумів.

— Чи думаєш ти про вчорашнє? Про те, що ми зробили?

— Хто «ми»?

— Всі ми, — здивовано зводить очі.

— Я вчора нічого не робив. Не розумію, що ти несеш.

На обличчі Бідона наступає мить прояснення, бо риси його наче гострішають, щоки поволі обвисають, а рот злегка відкривається, так, наче він став свідком сенсації. Бідон довго на мене дивиться, кліпаючи очима:

— А все ж таки…

— Не омине нас чаша сія. Амінь.

— Думаєш, ми далеко зайшли?

— Да.

Пауза.

Бідон раптом посміхається, запихає руку в кишеню штанів і дістає звідти невеликий паперовий пакетик. Акуратно його розкладає і я бачу спресовану у формі чотирикутника купку зелених зернят.

— На догонку. Ти ж ідеш у гості? — застигає його побляклий погляд. — Це ще нікому не зашкодило, особливо там, де почуваєш себе хєрово. Підставляй долоні, — наказує мені і насипає невеличку купку. — Жуй.

— Може, з варенням?

— Яке в пизді варення! Ти що, дівчинка? Жуй. Так тоже нормально.

Засипаю в рот зернята і починаю жувати, відчуваючи терпкий смак. Мовчки дивимося одне на одного. З кухні приношу дві великих кружки компоту, запиваємо.

— Після обіду настануть гайки, — простягає мені цигарку.

Пауза.

— Я звідси звалюю, — розгублено промовляє Бідон. У його голосі нотки страху і безнадії.

— Правильно зробиш, — супроводжую його до коридору і розповідаю про те, якими способами вибивають із підозрюваних свідчення: на голову натягають целофановий кульок і міцно стискають навколо шиї, аби не проходило повітря, або ще краще в таких випадках підходить протигаз, у якому закривають клапан. Щоправда, є такі винахідники, які люблять напустити у прохід хобота слізогінний газ, після чого жертві нічого не залишається, як сказати всю брехню, і всю правду, яку від неї забажають, бо таких тортур витримати неможливо.

Бідон мене уважно слухає і його чоло вкривається потом. Особливо ж поширені допити з молотком, коли по твоїх п'ятках товчуть до того часу, поки з тебе з напівбожевільними криками від неземного болю вилізуть, виповзуть, викарабкаються останні залишки інформації, котра зберігалася у твоїй свідомості; колись чекісти особливо любили допити з випарами молока, це, старий, взагалі дуже тонко, хапають тебе за волосся і твоє рило тримають над казаном з киплячим молоком, його пара потрапляє тобі в носа і рот, ти дихаєш нею і тоді…

— Я звалюю звідси, — каже блідий Бідон, його щоки тремтять, наче від холоду.

Він одягає нові коричневі туфлі, котрі, мабуть з переляку, купив сьогодні зранку, остерігаючись, що його знайдуть по протекторах підошов, якими наслідив у парку. Прощаюся і шепочу йому, щоб тікав негайно.

Бджоли чекають.

8

До зустрічі із батьками Інги, куди мене запросили на день народження її молодшої сестри, маю ще кілька довгих годин. Маман попрасувала сорочку й костюм ще вчора, сильно переживає. На її очах навіть виступили сльози, коли вона говорила «Боженьку, тільки б, дітки, у вас все було добре». Вона переживає від того, що Інга з «непростої сім'ї»: батьки працюють в університеті, вчені, батько, здається, доктор історії, у них грошей кури не клюють, не кажучи вже про ділові зв'язки. Вечорами не раз шепоче мені: «Хочу, щоб ти став великим ученим, щоб тебе всі знали і шанували!» А ще деколи від неї можна почутії й таке: «Уявляєш, твоїм тестем буде учений-історик і він тобі допомагатиме!» У такі хвилини Маман стає просто нестерпна, малює собі радісне майбутнє і каже, що за мене можна буде більше не переживати, що все, синуля, буде гаразд і спокійно можна буде померти. Від цих слів мало не падаю з табуретки, але тільки мовчки посміхаюся і схвально киваю головою, що все буде саме так.

Приймаю холодний душ. Гребе ще сильніше. Заплющую очі. Страшно. Сам у квартирі. Здається, що по сходах мого під'їзду підіймаються вірменські головорізи, аби помститись за Ару. Уявляю, як вони будуть мене різати великими кухонними ножами, заливаючи все навколо моєю кров'ю. Або випустять у моє нещасне тіло кілька автоматних черг, перетворивши його на котлету.

Господи! Який страшний цей світ! Рано чи пізно кожен із нас отримує те, що йому належить.

Вода стікає по моєму тілу. Вода не може зробити мене чистішим. Вона густішає, наче миюся під напором теплого силікатного клею, який тонкою оболонкою вкриває тіло, повільно стікає по ньому, стиха дзюркоче. Немає такого клею… немає такої води, яка змінила б людину.

Часто згадую слова Маман про те, що мені пора змінюватися, замислитися над своїм майбутнім; це просто подарунок долі, що в моєму житті з'явилася така «гарна дівчина» Інга, з такої «знатної та доброї сім'ї» і що мені, аби «все це здійснилося» (?), треба «тільки докласти незначних зусиль» — стати серйознішим, більше сидіти за книгами, не волочитися з непевними друзями, бо вони рано чи пізно здатні підвести під монастир і зіпсувати долю, менше вживати алкоголь, бо перед сусідами соромно, майже щотижня приносять мертвого. З роками Маман все більше дрейфує в бік невизначеної віри. Чому невизначеної? Бо їй до лампочки конфесії і всі оті розборки між ними. Маман любить ходити в різні храми, патякати з місцевими бабусями про добро і зло, про нестачу грошей і корупцію серед чиновників. І в цьому, здається, знаходить для себе заспокоєння. Хоча значно раніше, приблизно п'ять років тому вона призвичаїлася збирати вирізки з газет про життя в інших цивілізаціях, про всю оту космічну муру, включаючи НЛО та інопланетян, а деколи, коли по ящику показували в новинах сюжет, пов'язаний із неземним існуванням, вона радісно казала, що це діти всесвіту шлють нам своє вітання.

«Ja, ja. Richtisch» — киваю у такій ситуації.

Заплющую очі і відчуваю несамовитий сум, навіть розпач. Інга завжди здавалася людиною з іншої планети, якій усе треба пояснювати до найменших подробиць. Коли з нею йду по вулиці і в мене ненароком злітає з уст одне з отих незрозумілих словечок, вона запитливо дивиться і мовчить. Не знаю, чи соромитися свого вчинку, чи пояснювати це слівце. Про що вона думає? Деколи не розумію дитячого виразу її обличчя, яке на кілька хвилин може стати стурбованим, сполоханим чи засмученим.

Та з часом з'являються інші почуття до Інги. Дратує її відірваність від мого життя, неуважність до того, чим живу я. Вона не буває у тих місцях, де люблю відпочивати. Мало тямить у сучасній музиці, а це дуже поганий і невтішний показник. Зате, коли йдеться про культуру, церкву, літературу та всіляку релігійну та інтелектуальну муру, Інга може щебетати без перестанку. Найбільше трафляє її обізнаність у церковному календарі та релігійних святах — таке може знати хіба звихнутий або ненормальний.

Одного разу дав їй послухати цілу обойму касет — «The Doors», Луї Армстронга, Діо, «Плач Єремії», БГ — наступного дня вона принесла платівку Шостаковича, через що я мусів доїти Бідона, аби він позичив свій програвач, якого насилу притарабанив, настільки ця тумба важка.

В мене виникло враження, що цією музикою вона хотіла показати відмінність між нами.

Але хіба маю право звинувачувати її, що вона донечка свого тата й мами? Вона просто інакша від мене — от і все. І це, мабуть, добре. Хоча, без сумніву, їй краще зустрічатися з одним із отих типош, які у школі вчилися на відмінно, яким у портфелики матері клали бутерброди і давали щедру копійку, аби дитина не почувалася знедоленою; мабуть, їй варто поєднати долю з одним із отих маминих сосунків, які ніколи в житті не пробували цигарки (тато повідбиває руки), які ніколи не пиячили, лише після дуже глибокого і запізнілого повноліття (після одруження), не кажучи вже про куріння травички, круту наркоту чи оргії зі шльондрами; справді, їй краще зійтися з одним із отих гондонів у завжди свіжих, випрасуваних сорочках, котрі в кишенях носять дві носові хустинки: одну для себе, іншу — звісно — для дівчини (заради гарних манер, про які їм нагадують їхні матусі), і в які вони дрочать на самоті та потай вночі перуть; їй треба закохатися в одного з отих переляканих сопляків, яких ми з Тюлею гасили вечорами у підворіттях і на вулицях, забираючи в них гроші, годинники, дороге взуття, шкіряні рукавиці, фірмові куртки, хутряні шапки.

Добре, що з цими ділами зав'язав і тепер почуваюся морально краще.

Тюля каже, що злодій повинен завжди страждати, бо тільки так він може стати справжнім профі у своїй роботі, коли після вдалої справи всередині оживає легкий приємний мандраж як винагорода за нервову перенапругу, підготовку і попередні невдачі. Тоді світ змінюється буквально на очах: стає великим, привітним, доброзичливим, а головне — доступним для тебе. Тоді знову почуваєшся повноцінною людиною, яка здатна впливати на своє життя, тоді знову повертається бадьора впевненість у завтрашньому дні. Тоді малюєш собі ілюзорне майбутнє — з гарними довгоногими зайцями[7], у гучних компаніях нормальних пациків, у пристойних закладах, а не в дешевих прокурених забігайлівках для робітників-бандерлогів, де наливають сто грамів сурогатної гидотної горілки за вісімдесят копійок і дають бутерброт із несвіжою ковбасою за гривню, де всіляка дешева шваль безперестанку варнякає про своє сране життя. Тоді собі кажеш: ще кілька серйозних ділюг, аби пристойно піднятися, і після цього можна зав'язати. Тоді, факен шєт, почуваєш себе володарем цього нікчемного світу і дивуєшся, наскільки все в ньому доступне і дешево коштує.

Тюля каже, щоб я з Інгою терміново одружувався, поступав в університет, закінчував його, зрозумій, старий, в житті треба самому брати, ніхто тобі нічого не дасть, використай цю пизду, бо вона на більше не заслуговує, а потім кинь і живи своїм звичним життям, матимеш право на їхнє житло…

Можливо, рік тому так і вчинив би, але зараз не можу, бо не по-людськи все це. Навіть трохи лячно від того, що йду до Інги додому, адже мене будуть оглядати, наче велику рогату худобу на базарі, двозначно примружуючи вії, по мені повзатимуть, наче липкі мухи, уважні, зосереджені погляди.

9

Раптом згадую Рому: сполохане, тендітне личко. Серце моє стискається. З кожною миттю відчуваю — її бракує. Хочу зателефонувати, почути привітний голос і поговорити про всілякі дурниці, аби в слухавці лунав дзвінкий сміх. Але переді мною стоїть озлоблене обличчя Тюлі, його чіпкий, колючий погляд, від якого віє чимсь недобрим і непередбачуваним.

Беру слухавку і вагаюся набирати добре знайомий номер, цифри якого знаю напам'ять. Адже Рома може бути з нимі тоді, коли зателефоную, у нього може виникнути підозра.

Господи, я навіть не наважуюся згадати його ім'я!

Набираю.

Рахую гудки: перший, другий, третій, четвертий, ще один, ще…

«Алло» — народжується сполоханий голос, але не можу розібрати чий. Цей дебільний зв'язок мене завжди дістає. Якби я був Піночетом, то першим же ділом замордував би кілька сотень працівників АТС.

«Рома!»

«Слухаю», — говорить вона, як незнайома людина. Від цього виникає враження, наче пізнаю Рому ніби збоку, відсторонено від нашого знайомства. З'являється дурнувата напружена пауза і я втрачаю контроль над своїм спокоєм.

«Це я».

«Хто?»

«Рома, це я — Олег».

«Привіт», — каже її голос із помітними нотками бадьорості та здивування. Здається, вона зраділа і, можливо, навіть хоче мене бачити. А може, це почалися галюни від хвилювання?

«Ти сама?»

«Сама, — промовляє так, ніби посміхається над моїм запитанням. — А що?»

«Я… я думаю про тебе», — й одразу почуваюся повним ідіотом, бо ця фраза ніби показує мою слабкість і нерішучість. Шєт! Чому я не вмію контролювати свої почуття? Це ж так просто — треба лише не говорити те, про що думаєш. Вони люблять наші слабинки. Треба просто уявити себе бегемотом, якому все по барабану.

«Невже?» — помітно виростає голос на фоні невиразної музики (мабуть слухає магнітофон, або працює телевізор).

Пауза.

«Чому мовчиш? — гукає вона. — Алло!» Між нами виростає море жахливих звуків, якесь мурло вклинюється в розмову, запитує «це Ганя?», але нарешті кладе слухавку.

«Не знаю, що казати».

«Дурненький».

Господи, яке слово! Це слово мені одразу подобається, бо воно просте й привітне. На душі одразу стає легше, почуваюся розкуто.

«Хочу просто тебе слухати».

«Ти мені снився, — каже Рома і сміється. — Такий кумедний, такий хороший, наче слоненятко з мультфільму». Боже, я навіть живу в її снах! Що це може означати? Треба в Маман запитати, вона все про цю психічну муру знає.

«Наче слоненятко?» — перепитую і сміюся, як ненормальний.

«Так. А ще ти пестив моє волосся своїм хобітком і дивився вгору. Чого ти дивився вгору?»

«Не знаю. Чим, ти кажеш, пестив? Хобітком? — регочу ще дужче, мало не падаючи на підлогу. — А хвостик був?»

«Так», — сміється вона.

«Я не про той».

«А про який?» — кокетливо перепитує Рома.

«Ти знаєш про який. Це, мабуть, дуже еротично».

Пауза.

«Алло! Алло! Ти що, мене не чуєш?»

«Я тебе хочу».

«А Інга?»

«Відпочиває. Я хочу тільки тебе».

«А як Тюля?» Одразу пропадає настрій, бо я зовсім забув про його існування, наче він раніше існував просто як фантазія.

«Ми йому нічого не скажемо, між нами все буде по-старому».

Боже, до чого я докотився! Обробляти дівчину свого друга! — за це треба вбивати! Що зі мною діється?

Несподівано уявляю всі ймовірні наслідки цього і мені стає соромно. Не відчуваю страху, настільки глибоко Рома увійшла в моє серце, в мою макітру. І це трапилося за одну тільки добу, від цього я втратив сон уночі, а тепер, здається, ще втрачаю голову.

«Між нами не буде „все по-старому". Дурнику, як ти цього не розумієш?»

«Маленька, я тебе хочу. Хочу до смерті».

Пауза.

«Приходь у п'ятницю», — говорить значно тихіше, аніж раніше, і кладе слухавку.

Не вірю своїм вухам! Руки тремтять, наче від лихоманки, по шкірі бігають мурашки, а серце калатає хутчіше, і здається, що зараз впаде у труси. На мене находить непогамовне збудження, не можу сидіти на місці, тиняюся по квартирі, як очманілий. Падаю на диван, заплющую очі і думаю про те, що зі мною трапиться у майбутньому.

10

До Інги йду, як відморожений. Мене гребе, як демона. Я знаю, чому прямую до неї, але мені важко зрозуміти, що там відбуватиметься. Звичайно, будуть гості, адже день народження сестрички Інги, будуть подарунки, радість батьків, тости розумних дядь і тьоть, смачна холодна й гаряча закуска, інтелектуальні та п'яні балачки, але все це я розумію ніби притуплено, туманно, натомість тільки дорога й тривалість шляху до Інги видаються найбільш важливими.

Я йду. Зосереджуюся на думці, що йду до неї. Бо насправді про це більше знає моє тіло, аніж мозок.

Ковбасить конкретно.

Вона живе за два квартали. Можна проїхати кілька зупинок тролейбусом або автобусом, але волію пройтися, бо так менше на шляху трапляється людей. А ще треба купити квіти для іменинниці, заради них вийшов на годину раніше з дому.

Перед моїм поглядом простягаються невиразні силуети будинків, які непомітно зливаються з небом — сіре з синім. Нечіткі контури дерев поволі потопають у місиві інших предметів. Випадкові бандерлоги хаотичними плямами проповзають по різні боки від мене. Чорні шмати птахів дзвінкоголосо зависають над моєю головою.

Я йду, бля.

У вікні тролейбуса помічаю Мишку. Яка в неї тупа хліборізка, коли вона думає про своє! Дивуюся, як мені вдалося побачити її у здоровій металевій коробці, що стала перед світлофором поруч на дорозі. Через тьмяні вікна бачу розмиті обличчя пасажирів, серед яких нерухома посмішка Мишки: вона, мабуть, цієї миті мріє; силкуюся вхопити її згустком своєї руки, який видовжується у порожнечу.

Як мене ковбасить!

Мишка сходить на зупинці, яка за метрів п'ятдесят попереду від мене. Вона виглядає трохи відмороженою. Підходить до невеликого кіоску, витягує, здається, бабки, простягає у віконце. Очікуючи, блукає поглядом навколо, повертає голову в мій бік і раптом помічає.

Шєт! Я так поспішаю! Мишка махає мені рукою. Відкриває щойно куплену пачку цигарок, прикурює від запальнички. Наближаюся. Вона буквально прилипає до мене зі своїми дурнуватими запитаннями, якими завжди має звичку втомлювати і дратувати. Єдиною причиною такої уваги з її боку було те, що вона хотіла зі мною зустрічатися (зустрічатися?), але на це ніколи не вівся — не вилазив на неї по-п'яній, коли пропонувала свої розчепірені ноги.

— Куди такий нафарширований?

— До Інги, — намагаюся розгледіти її обличчя, але воно раптом втрачає свою реальність і перетворюється в суцільну пляму.

— Давно хотіла запитати, — хижо дивиться своїми хитрими очима. — А вона в тебе бере?

— Чого хвилюєшся? Може, заздриш? Якщо дами про таке запитують, значить… — починаю реготати. — Значить це їх тривожить і в них є деякі проблеми. Єс?

— Дурак!

— Ну, ну, не треба, — хапаю її за руку. — Пробач, я трохи загнався.

— Ти забагато загнався. Від кого, від кого, а від тебе, Професор, я такого не чекала. Ти ж не такий…

— Більше не буду. Ну?

— Добре, так і бути — пробачаю. Але востаннє! Зрозумів?

— Да.

— Слухай, і що ж ти такого в ній знайшов?

— Не догнав…

— Ну, як би тобі це пояснити… У неї ж такі делікатні батьки. І вона вся така… мабуть, не знає, як виглядає… — пирскає Мишка зі сміху і показує очима на мою ширінку. Мацаю руками, чи все гаразд.

— Це все?

— Ти образився?

— Да.

— Пробач, більше не буду, — вона раптом стає серйозною, обличчя попри жахливу невиразність суворішає. — Пригости пивом, я давно з тобою не говорила наодинці. Ну, не будь жмотом, як Вася Булавка, придурок відморожений. Уявляєш, такого жлоба ще не бачила — вчора — якусь кончєну сігарєту — і ту зажав! Чьмо! Прікалуєш? А всім хвалиться, які в нього багаті батьки і родичі, що все можуть купити… Не люблю таких… Тільки про себе думають…

Сідаємо за столик під великою парасолькою літньої кав'ярні, замовляю бокал світлого пива і пляшку мінералки для себе. Дивлюся на повільну роботу продавщиці, як ліниво вона відкручує краник і як ліниво з нього тече темнувата рідина у нахилений бокал, збиваючись у білу-білу піну. Але все раптом втрачає свої контури і зливається у різнокольорову фігуру, в якої ледь помітні ознаки руху. Мене гребе конкретно.

Сидимо мовчки. Мишка крутиться, як ненормальна, головою тільки — туди-сюди, наче виглядає потрібну їй людину. Деколи її погляд затримується на мені.

— Що з тобою?

— А? — ніби повертається вона до тями. — Я просто задумалася.

— Про що?

— А, — махає рукою, ніби не не варто уваги.

— Ну, давай, розповідай, — підштовхую її.

— Словом, я познайомилася з тусньою цікавою…

— Хто такі, з нами щось мутили?

— Ти неправильно зрозумів. Вони не по цих ділах.

— Пенсіонери чи менти?

— Дурак. Це сумирні, тихі люди.

— Це ті, що в морзі?

— А? — ніби не дочуває моїх слів Мишка, не підозрюючи, що я жартую. Із серйозним виглядом прикурює.

— Я кажу — трупи, чи що?

— От дурак! — гнівається вона. — Свідки Єгови. Знаєш, є такі віруючі.

— Знаю. А то подумав, що ти знову в якусь лажу влипла. Вони люблять народішко кидати, особливо на квартири.

— От мудак, — із досадою промовляє вона. Пауза.

— Чьо більше нічого не питаєш?

— Все ясно.

— Що ясно?

— Ну, віра, молитви… віруси.

— Пху, дурак! А ще тебе Професором називають.

— Ти, може, хочеш, щоб я тобі лекцію з історії прочитав? Отаких, як ти, вони й шукають, бо легше на мозги капати і лапшу на вуха вішати. Що вони чесали? Що всі навколо по-ідіотському живуть, тільки вони по правильних розкладах? Да?

— Да ну тебе! — дратується. — Я просто з тобою хотіла поговорити, як з розумною людиною, а ти…

— Мишка… Пауза.

— Мишка, я не навмисне. Зрозумій тільки одне, секти стають популярними тільки тоді, коли людям стає галімо і вони в них радо йдуть, бо тільки там нібито є порятунок. Це як наркота, шариш? От і все, що я хотів тобі сказати. Не ображайся.

— А хіба це погано, якщо тільки там є порятунок?

— Не знаю. Пауза.

Мовчки бавиться запальничкою.

— Чьо ти не з Ромою?

Мало не роззявляю рота від цього несподіваного запитання.

Чому це її хвилює? Хіба вже щось пронюхала…

Пауза.

Мишка прикурює, пригублює пиво й очікуючи оглядає мене.

— А чому я повинен бути з нею?

— Хіба не знаєш?

— Не догнав.

— Ти ще такий маленький? — пирскає вона зі сміху, від чого у виразі її обличчя з'являються хижі неприємні риси; хочеться на неї крикнути, аби стриманіше себе поводила.

Ця загадковість починає трохи дратувати, але я швидко заспокоююся, бо добре знаю кокетливу вдачу Мишки. Спершу поламається трохи, ніби покаже, яка вона крута, що без неї нічого не відбувається і що все їй відомо, а потім сама все викладе, все як є. Знаю її як облуплену.

— Куди, по-твоєму, діти Тюлю? — зумисне розкручую розмову, хоча ця відвертість мені трохи парить.

— А їй потрібний той Тюля? Він же думає тільки про «зараз» і нічого не бачить наперед…

— А я?

— Ти? Ти… не такий. У тебе життя ніби надійне.

— Яке? — насторожуюся, бо не зовсім розумію почуте.

— Надійне. Воно повільне, але йде по безпечній колії, — спирається на бильце пластмасового крісла і трохи дивно додає. — Ти це добре знаєш, тільки реагуєш… Сонний, як черепаха.

Пауза.

Вона розповідає про свої балачки з Ромою, від чого у мене переймає дух (Рома думає про мене!); відчуваю, що ця мавпа не все говорить, наче дразнить мою цікавість, наче зумисне вимотує мене і хоче, аби я розпитував.

Мишка просить купити пакетик солоних горішків.

Купую. Розриває його зубами, кілька кидає до рота і запиває пивом. Дивлюся, як вона п'є, і мені раптом здається, що її обличчя, рука і бокал зливаються в невиразне ціле. Потім Мишка прикурює і з її нутра повільно виповзає густа, сива, липка маса, розпливається перед моїми очима й підіймається вгору, ніби страшний джин із казки. Простягаю руку до неї, аби пробити цю в'язку запону, а Мишка здивовано підводить очі.

— Ти чьо? Отямлююся, забираю руку.

— Нічого б не їла — тільки горішки.

Що для неї є сенсом життя? — думаю про себе і спостерігаю, як блискавично швидко змінюється її табло: губи жваві, ніби непосидющі, завжди рухаються, очі то скачуть, як дітиська, то примружуються, ніс то розширюється, то видовжується. І взагалі — в неї зараз чомусь тупа, коняча пика. Вдивляюся в її обличчя пильніше.

Пальці підносять до рота горішок, уста швидко його поглинають, щоки розтягуються на кілька секунд у посмішці, в очах спалахує легковажний вогник. Вона пирскає зі сміху, робить великий ковток пива. Зацікавлено стежу далі. Мишка запитливо зиркає і каже, що я зараз нагадую її батька. Мабуть, старий теж любив глюки.

До нас підбігає маленьке замурзане дівчатко з чорнявими очима, простягає руку і мовчки стоїть. «Хочеш морозива?» — запитую, але мала заперечливо хитає головою і несподівано починає читати напам'ять віршика «А я у гай ходила». Мишка сміється і дає їй горішки. Витягую дівчинці п'ять гривень, вона радісно цілує мою руку, від чого мене аж кидає в мороз, і біжить геть. Здається, на руці залишився пекучий шматок її губ.

— Професор…

— У мене є ім'я.

— Добре, не буду. Олег, я справді дівчина легкої поведінки?

Повагом ковтаю мінералку, відчуваю, як вода тече по моєму підборіддю. Витираю рукою губи:

— Занадто легкої поведінки.

— А чьо? — ніби ображено запитує вона.

— Ти надто легко підпускаєш до себе кого не слід.

— А порядні дівчата повинні до себе підпускати надто важко?

— Я цього не казав.

— Тоді у чому справи?

— Ти повинна себе берегти.

— Берегти? Хм. Для кого, якщо не секрет? — із помітним роздратуванням запитує вона, ніби зачепив її за живе й потаємне, за ту тендітну ниточку, яку вона береже від сторонніх.

— Звісно, що не для Басі чи Циркуля. Незадоволено хмикає, жадібно п'є пиво і каже, що я нічого не шарю і взагалі — пхаю свого носа, куди не слід.

— Ти хоча й розумний, але не настільки, як я думала раніше. Чьо всі ви, хто вважає себе розумнішим за інших, любите повчати, ніби мені десять років? Я маю своє життя і не лізу зі своїми сраними порадами у ваше. Дивіться на себе, думайте про те, що ви робите, а не пхайте своїх п'ять копійок у чужі справи. В задниці я бачила всі ваші думки! В задниці!

Пауза.

— Поясни.

— А?

— Поясни.

— Що пояснити?

— Поясни, як можна мої думки помістити тобі в задницю? Це якийсь унікальний випадок, да?

— Ти придурок чи курив?

— Курив.

— Ясно, — одразу втихомирюється і войовничий запал спадає. Мишка лише цьмулить пиво і розглядає випадкових бандерлогів, що проходять повз нас. — Але я не про те. Слухай, якщо маєш тягу. Вася, Циркуль, навіть Тюля та інші — це мої друзі, для яких мені нічого не шкода.

Від почутого аж наближаюся до неї, пляма її обличчя знову ніби розпливається з іншими предметами. Ще ніколи не говорив зі сцикухою про такі особисті речі, що стосуються її поведінки та репутації. Мишка не виявляє жодного сорому, наче розповідає про нещодавнє кіно по телевізору, наче міркує про життя якоїсь нецікавої і мало примітної героїні. Вона навіть отримує задоволення від спілкування зі мною про себе, намагаюся не втрачати нитку розмови, хоча дуже треба відлити.

— Чьо витріщився?

— Просто.

— Думаєш, мені важко подарувати частинку свого тепла?

— Що ти називаєш «частинкою свого тепла»?

— І те, що ти подумав, і те, що значно важливіше.

— Але ж тебе за це зневажають!

— Вони козли! Вони не знають моєї душі і думають, що я проста шлюшка, яку хто завгодно може потрахати і передати іншому. Як ти не розумієш!? — я всіх вас люблю і готова дати все, що маю. Бідон має гроші — і ділиться ними, а я грошей не маю. Зате кожному з вас може бути зі мною приємно. Розумієш?

— І тобі завжди приємно? — у мене мало не встає волосся дибки. — Тобі приємно завжди розсувати ноги перед різними мудаками, брати в руки їхні…

— Ідіот! — гаркає вона, але ніби заспокоюється. — Боже, який ти ще наївний! Звичайно, що ні! Просто я до цього ставлюся по-іншому, ніж ті, яких ви кидали на хор. Ще раз кажу: хочеш?

— Мишка! — Від її слів почуваюся зовсім незручно, бо про такі речі говорить настільки невимушено, наче про вечерю чи купівлю продуктів у магазині.

— Ти чьо? З тобою буде навіть кльово — ти мені подобаєшся. З тобою могла б навіть забути про свої принципи. У нас би непогано вийшло, — регоче.

— Ти любиш ззаду, раком? Прікалуєш, як класно раком!

— Ти сказала «принципи»?

— Да.

— ?

— Тобі можу зробити особливо приємно. Пауза.

Тільки тепер усвідомлюю, наскільки недооцінював Мишку.

Яка вона красива! — думаю про себе і боляче відчуваю жаль до неї, адже в Мишки все могло бути зовсім не так. Вона могла б зустрічатися з тим, кого любить, а згодом одружитися… Знайшла б собі якогось правильного типошу, який ніколи не спав із бабою, і все було б гут! Він би заробляв їй гроші, одягав, любив, вона б може його також любила, народила б йому хлопчика й дівчинку і вони разом гуляли б парком, виховували їх…

— Чого ж ти пішла з Булавкою?

— Це не має значення.

— Як?

— Пішла, щоб відчепився. Пауза.

— А з Циркулем?

— Він скоро загине, його мені просто шкода.

— Не в'їхав… — насторожуюся. Розмова здається тільки тепер поволі стає серйозною і в ній з'являється важлива тєма, таке, чого раніше не було.

— Бідака в житті так і нічого не добився. Ти бачив вчора його очі? Бачив?

— ?

— Чьо витріщився? Він уже вмирає! А його смерть — це тільки остання крапка, яка нічого не вирішує в його долі! Боже, як його шкода, він ще дитина! Дитина! — На її очі навертаються сльози.

Пауза.

— Не йди до цієї Інги, — каже Мишка трохи іншим, спокійнішим тоном. — Ти з нею ніколи не будеш разом. Вона зла. І взагалі — ніяка.

— Чому ти так?..

— Я це знаю, — перебиває вона мене. — Але пояснити не можу. Це не твоє, там багато туману, багато прихованого й чужого. Я відчуваю, а інтуїція в мене — ого-ого! Вона нещира. Згадаєш мої слова.

Пауза.

Дивлюся на неї, наче на літню жінку, яка пояснила мені сенс життя. Кажу Мишці, що тобі треба негайно виїжджати звідси і ніколи в цю помийну яму не повертатися, вийти заміж, стати на ноги і згадувати минулі кошмари, як неприємний сон.