Місто уповільненої дії

Неприємне почуття ностальгії заповнює душу і від цього кидає у відчай. Виходжу у сіні, беру відра і йду викручувати з криниці воду. З чорної круглої прірви виринає відро на мотузці, хапаю його руками і мене одразу проймає холод, мокрі пальці дерев'яніють. У хаті сідаю біля грубки й гріюся. Сполоснувши лице криничною крижаною водою, знову сідаю за листа.

«У Мишки дах поїхав, вона тепер у Свідках Єгови. Карбюратор за те, що вона підкинула йому сифак, страшно її побив. Вона заявила на нього в суд, але Вася, цей смердючий козел, її так зашугав, що вона забрала заяву. Матір Циркуля (тьотю Оксану пам'ятаєш?) паралізувало, кажуть все через нерви і смерть сина».

Пропадає настрій. Вася, який не знає таблиці множення, тепер буде юристом. Непогано. Далі Бідон пише, що купив у горах біля Микуличина невеличку пасіку і хоче влаштувати приватне підприємство, налагодити торгівлю медом і прополісом.

Рома з ним не пропаде — цілеспрямований типоша.

Не можу читати, ховаю листа.

Я хочу плакати.

Просто — як усі нормальні люди. Плакати.

Недаремно Оля деколи запитує, чому сумний.

А й справді — чому? Невже я ще люблю Рому? Невже боляче втрачати чи усвідомлювати те, що вона зараз з іншим?

Недаремно Оля деколи плаче, коли думає про моє минуле.

Більше нічого їй не розповідати, нічого!

Хоча в неї дуже добре розвинена інтуїція.

Вона бачить мене як облупленого.

11

Новий рік я зустрічав без Олі — вона захворіла і лежала вдома з температурою, а я пішов в общагу до знайомих.

Те, що там було, — майже не пригадую, лише складаю до купи розповіді різних людей: я сидів за кількома столами, в різних компаніях, з якими добряче пив; потім обстругав сходи між сьомим і дев'ятим поверхом, обстругав блок знайомих сци-кух (мабуть, до однієї з них просився на нічліг); з таксомату на першому поверсі телефонував готовим у дим до Олі, відірвав слухавку і товк нею по голові якогось типошу, який зустрівся мені вночі на сходах. Потім мене накрило ще більше: в кімнаті свого одногрупника, в одній із тумбочок я знайшов поліетиленовий пакет із гречкою і пішов по кімнатах засівати студентів, вриваючись на незнайомі застілля і осипаючи голови присутніх крупою; мене заспокоювала ціла зграя приятелів, забрали в одну з кімнат, роздягнули, запхали під душ і поклали спати.

Олі батьки дали згоду на мою пропозицію поїхати з їхньою донькою до мене додому на зимові канікули. По телефону я повідомив Маман, що б вона готувалася, по її голосу зрозумів, що вона зраділа і водночас занепокоїлася.

«Чому ти сумна?» — майже кричу в слухавку, бо на лінії жахливі звуки, які перешкоджають добре чути Маман.

«Ти більше не вернешся», — каже вона і я нарешті розумію, чому в неї такий понурий настрій.

Признатися, я ніколи не думав над тим, чи є потреба після навчання повертатися додому.

«Да — не повернуся», — раптом усвідомлюю, що справді — ні за які гроші не повернуся; від однієї думки, що — не дай Боже — життя змусить повертатися, — стає не по собі. Своє рідне місто, своє дитинство і юність у ньому сприймаю, як страшний кошмар, як неприємний сон, в якому все понуре й чуже, безлюдне й дике. Мені навіть не вкладається в голові, як там можна жити, працювати чи навчатися, як там минають дні і ночі; рідне місто — тьмяне, повільне, сонливе царство нудьги.

Не повернуся.

12

Ніяк не можу заснути. Виходжу в тамбур. Закурюю. Починає боліти голова, мабуть, від безсоння й куріння. Вагонами трохи хитає, спираюся на стінку. Зі мною у тамбурі сорокарічний чоловік, він швидко курить і, не приховуючи сліз, плаче. Відчиняються вагонні двері. «Валік, пішли» — гукає його молода вродлива блондинка, мабуть дружина, але він не реагує.

— Сука, — каже він. Пауза.

— Що би ти зробив з тією сукою, якби вона тобі зрадила? — раптом звертається до мене. Його запитання так несподівано вривається у мої спогади, що не можу одразу нічого сказати. Він втуплюється в мене своїми розширеними вистражданими очима і я бачу, як йому важко.

— Причини цьому були? — запитую. Він зводить праву брову, потім опускає голову і довго думає.

— Причини?

— Да, — намагаюся підштовхнути його до сповіді, аби говорив він, а не я.

— Але ж вона мені зрадила! — впивається в мене своїми витріщеними, палаючими очима. — Як тебе звати?

— Олег.

— Олег, вона зрадила. Розумієш? — розводить руками в різні боки. — Після зради — жінки стають іншими. — Ще трохи бурмотить собі під ніс, поки не заходить у вагон, нічого не сказавши на прощання.

Через кілька хвилин у тамбурі знову з'являється блондинка. У неї подавлений, згаслий погляд. Жінка нервово курить, швидко потягуючи цигарку, тліюча кінцівка якої з кожною затяжкою видовжується і загострюється. Помічаю, що пальці жінки тремтять, вона задумано дивиться собі під ноги і мовчить. Раптом знову забігає той, що кілька хвилин тому від розпачу пускав шмарклі. Довго вивчає її обличчя, підійшовши упритул.

— Куриш? — 3 усієї сили б'є жінку в живіт. Вона, глухо йойкнувши, сповзає по стінці тамбура, а чоловік копає її ногами і сичить, що ти, шваль гуляща, треба було з тобою ще тоді розв'язатися, коли їздили в Казахстан. П'ятнадцять років життя! П'ятнадцять років! Сука! Забрала в мене половину життя! Чого мовчиш?! Коли повна жопа — тоді мовчиш?! Я вже давно б знайшов собі добру дівчину, з якою мав би дітей і яка мене завжди чекала вдома з роботи!

Не віриш?! Давно!!! Твоє місце — на панелі! На панелі! С-сука!

— Благаю, не треба… — скавулить вона, розпластавшись на запльованій підлозі тамбура, але я покидаю їх, аби більше не чути.

Повільно, аби нікого не збудити, зачиняю за собою двері купе. Старий дідок на верхній полиці важко сопе, від нього ще й досі тхне салом і цибулею, якими він вечеряв зі своїм десятилітнім внуком. Малий одразу в мене викликав підозру, бо нахабно намагався своїми бруднюшими руками хапати наші продукти, але мій камінний погляд його вчасно зупинив. Я змушував себе не звертати уваги на те, як це неспокійне створіння щоразу копало мене під столиком в коліно, особливо тоді, коли їв бутерброди з шинкою, які приготувала нам на дорогу Оліна матір.

Найгірше — тривожити людину, коли вона їсть. Обличчя Олі освітлене ліхтарем, який стоїть за вагонним вікном, — ми зупинилися на станції невеликого містечка.

Злегка нахиляюся до неї і повільно цілую заспане обличчя, мокре й трішки солонувате від поту. Мені раптом здається, що Оля пахне булочками, які півдня пекла разом із матір'ю задовго до відправлення нашого потягу. «На дорожку, діти» — усміхнулася матір. Якщо я колись одружуся з Олею, то в мене з роками буде товстенька дружина, — думаю про себе й посміхаюся. Товстенькі, здається, дуже спокійні, мало діють на нерви, не кумарять…

Дивлюся на нічні постаті людей за тьмяним склом, які поволі снують туди-сюди. Хриплуватий голос жінки вигукує «біляші, пиріжки з капустою, вареники з сиром», я помічаю її, вона стоїть, закутана в кожух, тупцює на місці у валянках, перед нею — великий дерев'яний ящик на коліщатах, з якого дістає покупцям пиріжки. її обличчя не можу розгледіти, зате бачу, як з рота вона випускає пару.

Який придурок буде їсти її пиріжки о третій ночі?

Оля важко перевертається на інший бік, мабуть, у неї неспокійний сон. Про що вона думає? Переживає за майбутню зустріч із моїм минулим? Лежить, закинувши руку за голову, ковдра сповзла, оголивши ноги, обережно накриваю її, цілую волосся. Оля солодко потягується і у сні посміхається до мене. Як ніколи спокійна. Раптом приходить думка, що більше такої миті не буде, більше не буде неземного, щасливого спокою, який Оля бачить у приємному безпам'ятстві; кутики її рота злегка здригаються.

Дивно: я ще ніколи не здогадувався, що сонна людина може бути радісною… мабуть мріє і теплі води спокою гойдають її — далеко-далеко — за межами цього потягу і сонних тіл у ньому.

Невже Оля буде зі мною?

Хочеться знати її сон. Трохи заздрісно (доброзичливо, звісно), що не можу бути із нею там, де нема цього світу. Приємно позіхаю, згорнувшись на верхній полиці клубочком, наче в материнській утробі, під монотонну музику поїзда. Зранку будемо вдома, побачимо радісну Маман, вона знову розпочне грандіозне пекарство, як у неї в таких випадках годиться.

Чомусь навертаються сльози, але не такі, як від горя чи болю.

Від чогось зовсім іншого.

Господи, я не бачив Маман стільки часу!

Третя ночі. Потяг поволі рушає. Не можу заснути на цій дурнуватій вузькій полиці. За вікном чорню-ща ніч, крізь морок якої пробиваються спершу невиразні квартали незнайомого міста, потім білі простори полів, укритих безмежними снігами, невеликі смуги скелетів дерев, поодинокі селища. Навіть не знаю, скільки часу дивлюся у вікно.

Безсоння — це бездонна дірка, в яку витікають думки і тривоги.

Стежу за спокійним обличчям Олі. Вона у сні прокидається, їй, мабуть, тісно на вагонній полиці.

Провідниця розкочегарює вагонну грубку, від чого почуваюся, наче в справжніх субтропіках. Через кожних десять-п'ятнадцять хвилин виходжу у тамбур. Згадую час, проведений в іншому місті, прекрасний час в іншому світі. Таке враження, наче минув великий період мого життя — принаймні, у моїх переживаннях — з того дня, як виїхав із рідної домівки.

13

З першого її погляду помічаю, що моє місто їй подобається. Сонні стоїмо на ранковій безлюдній зупинці, очікуючи автобус. Дикий мороз. Ще не світає.

Оля виглядає втомленою, але усміхненою, роздивляється вузькі вулиці, невеликі дво— та триповерхові будинки з високими вікнами, котрі щільно туляться один до одного і через дошкульний холод видаються ніби покинутими. Вона горнеться до мене, несподівано зізнаюся собі, що приїзд Олі в моє місто, до мене додому є недаремним, не примхою чи забаганкою, що спала на думку від нудьги, коли більшість часу проводжу сам на сам зі своїми помислами. Відчуваю, що в мені поволі зароджується нове і раніше не відоме ставлення до жінки, чого до цього часу не було: наче раптове прозріння, що звалюється на голову, так як спадок чи виграш у лотерею. Олі про це, звичайно, говорити не слід, бо ще хвіст розпустить, як та пава.

— У нас трохи простіше, — каже задумано, оглядаючи старі триповерхові будинки з високими вікнами.

За тридцять хвилин, протягом яких розповідав Олі про місця, пов'язані з моїми пригодами, доїжджаємо автобусом до спального району з дев'ятиповерхівок і старих хрущовок, де моя оселя.

Маман, яка з нагоди нашого приїзду піднялася ще близько шостої, коли радіо після нічної перерви озивається національним гімном, сприймає Олю бадьоро й ніби піднесено. За час нашої розлуки вона стала наче меншою, на обличчі з'явився сіруватий відтінок і кілька зайвих зморшок.

Вибираю вдалу нагоду, коли Оля знаходиться в іншій кімнаті, цілую Маман і кажу «прости мене, що не міг раніше приїхати». Вона дивиться на мене суворими, а проте трохи дитячими очима і сумно посміхається.

— Я все розумію.

— Я, здається, змінився.

— Я це помітила.

— Правда?

— Да. Ти став спокійнішим, — цілує мене в голову.

Дивлячись, як вона крутиться біля Олі, мені здається, що в неї зароджується нове зацікавлення та захоплення. Оля почувається трохи незручно, бо Маман постійно згадує багатьох моїх знайомих, які передають вітання, згадує окремих мантелеп і в Олі від цього морщиться лобик і пропадає настрій. Її безпідставні ревнощі знову оживають і починають вовтузитися, як комашня після зимової сплячки.

Цілими днями нудьгую, можу по кілька годин сидіти перед вікном і дивитися на біле марево, у якому потопають люди, дерева, будинки, автомобілі. Кілька разів разом блукав з Олею містом, виконував роль такого собі гіда — показував найцікавіші споруди, розповідав про окремі епізоди з історії. Оля дивувалася, що в нас нема пам'ятника Леніну. Хм, звісно, що нема. Розповідаю їй, що колись більшовики поставили пам'ятник вождю пролетаріата на місце пам'ятника Пілсудському, від якого зберігся постамент і на відкритті якого була моя бабця; вона згадувала, що коли з пам'ятника скидали покриття, то побачили, як, обійнявшись із Пілсудським, на коні спить безпритульний — шуму було ого-го!

— Я нещодавно дійшов висновку, що майже всі скульптори, які створюють пам'ятники, є дуже дотепними людьми.

— ?

— Да, да! Коли ще стояв «наш» Лєнін, простягаючи руку до готелю, то можна було побачити його болт, що визирав з-під плаща.

— Як?

— Отак! Якщо дивитися на нього під певним кутом зору, ставши позаду і зазираючи знизу, одна зі складок плаща, яка заокруглювалася, фантастично нагадувала конячу ковбасину, що мирно висіла між ногами.

— І його за це не посадили?

— Кого «його»?

— Ну, скульптора?

— Думаю, що ні. Пам'ятники мають свої пікантні деталі. Треба тільки знайти потрібний ракурс. Це, як із жінками, головне — правильний підхід.

Оля погрожує мені пальчиком, «нечемний», мовляв, дивись мені, ловелас. Показую їй наше озеро і вона від видовища в захопленні.

— Центр до Другої світової був значно симпатичніший, як стверджують старожили. Отам, де зараз універмаг, стояла найвища споруда в місті — довгий, шпилястий костел, його розбомбили, тільки фундамент вцілів — на нього й поставили універмаг. Ось ці сталінки, що ти бачиш по обидва боки центральної вулиці, — це вже повоєнні будинки, бо центр був зруйнований майже вщент.

Оля екскурсією задоволена. Завів її у піцерію і вона зізналася, що ніколи не пробувала піци.

Під час вечері ненароком згадуємо Тюлю і Маман несподівано для мене починає ридати.

— Такий гарний хлопець був! Він же там зіпсується, — плаче Маман. Розповідає, як прибігала його матір, коли їх тільки закрили, як рвала на собі волосся, бідна жінка, сумно киває головою Маман, її можна зрозуміти, обох втратила — старого і малого.

— Скільки йому впаяли?

— Здається шість. Боже, чого ж вам діти так не таланить. Грицько ваш, Циркуль… такий був високий і симпатичний хлопчина — зарізали, а ота дівчина, як її? — Мишка, — дитині все життя зіпсували, а вона така красива! — пауза. — А тепер ще Тюля! Діти мої, чого ж вам так погано ведеться! — важко ковтає вона свій біль і витирає хустинкою очі. — Невже й ви пропаще покоління? Пауза.

— Добре, що хоча б у вас все нормально. Я ж за вас дітки завжди думаю. Прокляте місто! Тільки й чую, що когось убили, когось посадили, а скільки дівчат гарних вивезли за кордон — у борделі! А скільки померло від наркотиків!

Кілька хвилин мовчимо. Маман втирає носа хустинкою.

— Кажуть, що в Роми й отого товстенького… — знову озивається Маман.

— У Бідона?

— Так-так, Бідона… у них усе добре. Дитятко скоро буде. Молодці. Вони також звідси виїхали, кудись у Карпати. Хай хоч вам усім щастить, — крізь сльози сміється Маман і йде на кухню.

Від згадки про Рому в мені знову все здригається і тремтить; важко сідаю на диван. Оживають старі почуття, які, наче підлі сектанти, до цієї миті поводилися законспіровано й не нагадували про себе. До мене повертається давня, втрачена ілюзія — бути з Ромою. Вона стає настільки реальною, що я починаю трохи боятися і водночас її прагнути. Хоча Рома схожа більше на химеру, не можу її чітко бачити.

Шєт!

Колишні почуття і душевні шмарклі, пов'язані з ними, — така лажа!

Маман і Оля на кухні. Маман, мабуть, хвалиться новим рецептом булочок, який вициганила в подруги Оксани. Ця жінка у випіканні всілякої смакоти — справжній профі (у неї четверо дітей, двоє з яких одружилися і зробили її бабусею). Маман і пані Оксана люблять деколи, як вони по-молодіжному кажуть, тусуватися: напекти пиріжків, тістечок, булочок, взяти літру гарного домашнього вина, увімкнути магнітофон або телевізор — і плескати язиками до пізньої ночі. Але тиждень тому пані Оксана поїхала в Італію на заробітки (майже половина жінок із західних областей за кордоном) і Маман сумувати прийшлося недовго.

Приїзд Олі врятував її від нестерпної самотності й нудьги. Маман буквально прилипла, як вона мабуть у думках каже, до «невісточки», тому Оля, хотіла того чи ні, опинилася з нею на короткій нозі. І тут настали повні гайки! Вони почали триндіти не лише про мої мудацькі заморочки («Олечко, дитинко, він такий незграбний, такий бовдур, сорочини не годен собі випрасувати, тобі важко буде з ним» — раптово чую уривок з їхньої розмови), а й про свої бабські таємниці, про які мабуть тільки Господь Бог відає.

Да — жінки деколи не підозрюють, що говорять про таємниці.

Хочу витягнути Олю погуляти, але вона побачила в телепрограмі один із своїх улюблених фільмів, де головну роль грає Ален Делон. Я настільки відвик дивитися телевізор, що не розумію, як люди можуть витрачати свій дорогоцінний час на таке тупе заняття: це ж треба кілька годин сидіти на місці і дивитися. ДИВИТИСЯ! ДИВИТИСЯ ТЕЛЕВІЗОР!

ВТУПИТИСЯ БАНЬКАМИ В НЕВЕЛИКИЙ ЧОРНИЙ ЯЩИК! І робити ближнім зауваження: НЕ ШУМІТЬ, Я ДИВЛЮСЯ ТЕЛЕВІЗОР! Який жах! Це ж може дах поїхати! Ну кіно! Ну і що? Навіть, якби в головній ролі був Рамзес II — що б це суттєво змінило? Взагалі, телебачення — притуплює людину, від цього, мабуть, лоб також може вужчати.

Олі кажу, що піду пройдуся, може побачу когось із давніх знайомих, признатися — я скучив за людьми, з якими давно не спілкувався. Маман через це стає сумна, просить нікуди не йти — посидіти всім разом, по-домашньому, адже на дворі дикий холод. Але мене підкорює божевільна пруха — я давно нікого не бачив, цікаво, що відбулося за цей час, як змінився народішко. Жартую, що вискочу не надовго.

Під вечір виходжу з дому. Стою на тролейбусній зупинці, мовчки курю і думаю, куди б піти. Падає легкий, запашний сніг. Найшумніше місце — «Меридіан», де минулого року завжди зависала купа приятелів, знайомих і всіляких дешевих шлюшок.

Несподівано мене торкають за руку, обертаюся і бачу Мишку. Від радості аж викрикую, хапаю її в обійми, відриваючи від землі. Не знав, що вона така легка! Мишка, як і раніше, маленька, але незвично зажурена. Довго дивлюся в її очі і мене вражають незрозумілі зміни: в них не товчуться розпусні бісики, які легковажні дівахи люблять дарувати направо й наліво, тепер на мене дивиться чорноока журба і спокій.

— Мишка!

— Рада тебе бачити, — каже трохи дивним, ніби досвідченим, серйозним голосом. Розпитую, як справи, як живеться. Мишка, звівши плечима, тихо говорить, що щаслива. Мені стає боляче від потворного шраму на її обличчі, який вона одразу ховає за широкий вовняний шарф. Помітивши мою стурбованість, злегка червоніє й опускає очі. Почуваюся прикро: можу тільки здогадуватися, які, нещасна, переживає страждання через потворний шрам.

— Як наші? — запитую в неї, але Мишка тільки розводить руками: давно нікого не бачила.

— Я рада тебе бачити.

— Ти куди?

— Додому, щойно з роботи.

— Ти працюєш? Де? — мені не вкладається в голові: Мишка працює!

— Роблю ремонти у квартирах, — говорить так, ніби трохи соромиться. — Клею шпалери, білю стелі. — Очам своїм не вірю: переді мною зовсім інша людина, ніж та, яку знав раніше. Кудись пропала ота самовпевнена, трохи натягнута й пихата радість, яка раніше всюди її супроводжувала, пропав отой дурнуватий і наглий вираз обличчя, який говорив про зневагу до навколишнього і до людей, з якими доводилося спілкуватися.

— За тебе часто молюся, — каже тихо й смиренно, наче сестра-монахиня. Я зовсім збитий із пантелику і лише тепер згадую лист Бідона, в якому він писав, що в неї повністю з'їхав дах і що вона у Свідках Єгови. Бідна моя Мишка, як тебе поколошматило життя, що ти так змінилася!

— Я рухаюсь у «Меридіан». Поїхали!

— Дякую, але я не хочу.

— Чому? Поїхали! Я ж тебе чорт зна скільки не бачив!

— Олег, дякую тобі. Мені там нема чого робити.

— То ходімо до мене! Маман буде рада, вона булочки пече. Ти пам'ятаєш, як вона пече? Пам'ятаєш? Пішли! Буде весело! Нам є про що поговорити. А ще познайомлю з моєю… як би це сказати…

— Ти одружився? — захоплено каже вона.

— Ні. Поки — ні.

Мишка сміється — який у неї прекрасний сміх! Наполягаю, переконую, що поставимо чайок, збігаю за плящиною вина! Відмовляється. Мишка! Маленька Мишка зовсім інша, ніж тоді! Кажу, Маман буде рада тебе бачити! Ходімо!

— Іншим разом, багато роботи.

— Яка ще в біса робота! Ти ж ідеш додому!

— Мушу підготуватися до біблійних читань, — дивиться чистими очима і тільки тепер усвідомлюю, наскільки вона далека від того, чим живу я. Хапаю її руку, міцно стискаю, бо не наважуюся сказати «я все розумію»; неохоче, повільно відпускаю. Трохи боляче від того, що Мишка прощається і йде. Приголомшено стежу за її постаттю, яка віддаляється і зникає за поворотом універсаму.

14

У гамірливе, прокурене приміщення «Меридіану» заходжу з дивним враженням від розмови з Мишкою. Біжу очима по великому, просторому залу, в якому за круглими столиками сидять, як горобці, зграї підлітків і де-не-де кілька тридцятилітніх пар. Придивляючись до п'яних облич тільки тепер розумію, чому Мишка не сприймає такого життя. Навколо гамір, шум, сміх. Між столиками ходять симпатичні сцикухи-офіціантки у блакитних фартушках і в коротеньких чорних спідничках, на тацях розносять замовлення. Бачу багато знайомих облич, деякі кивають, відповідаю тим же, деякі, втупившись на мене, кілька хвилин дивляться, наче намагаються пригадати, де раніше бачили морду цього типоші.

У глибині залу, під миготіння кольорових електровогнів помічаю Вовіка Карбюратора з десятком незнайомих штемпів; вони, стягнувши кілька столиків до купи, сидять разом, регочуть, перехиляють чарки, їдять, курять, а кілька розфарбованих мантелеп між ними сміються, зойкують і дають себе цілувати в оголені шиї.

Вовік мене також бачить, привітно махає рукою, відповідаю взаємністю і більше не звертаю на нього уваги. Щоправда, кортить до нього підійти, перетерти кілька слів про Булавку (Бідон писав, що вони тепер разом тусуються), але згадка про те, що цей придурок навів вірменів на Мишку, які порвали їй щоку, одразу змушує забути про такий намір і викинути цю свиню зі своїх помислів.

Замовляю склянку мультивітамінного соку, почуваюся незручно, бо приємних істот не знаходжу, а ті знайомі морди, що мелькають перед очима — повні мутанти. Навколишній балаган пригнічує. Я давненько не відвідував такі місця, де за кожним столиком через гуркіт величезних динаміків у кутках залу змушені голосно, майже криком розмовляти, де всюди наливають, димлять цигарками, сперечаються, сваряться, розповідають анекдоти, де замалажу-ють самотніх мантелеп підігріті типоші, де пахне несвіжими стравами й хронічно-непровітреним приміщенням, де звуки від йорзання стільців, дзенькоту стаканів і виделок об тарілки, а також гуркітлива музика зливаються в єдиний могутній пресинг, що давить на психіку.

Господи, я тут — наче п'яте колесо до воза! Признатися, давно вже відвик від такої обстановки.

До мене підрулює бабське тіло із знайомим фейсом, дарує мені щиру посмішку, сідає поруч. Здається, намагається говорити — мені в пику б'є жахливий перегар. Мантелепа злегка погойдується і по її блукаючому поглядові помічаю, що вона готова от-от звалитися на підлогу.

— Відведи…

— Що?

— Д-до… до-дому…

— Скоро підемо. Добре? — нагинаюся до неї і заспокоюю, аби, вівця тупорила, не викинула ніяких коників. Дивиться на мене і на знак згоди стулює повіки. Бармен міняє в магнітофоні касету і я чую перші акорди «Dire Straits». — Боже, я цього вже сто років не чув! — потім звучать композиції «Led Zeppelin», «T. REX» і я п'янію від музики моєї юності.

Підходить підігрітий Вовік Карбюратор із тупою посмішкою, згинається до мого вуха і майже криком розпитує, як мої діла, від чого відчуваю, як його п'яна слина потрапляє мені на вухо. От, мудак!

— Кажуть, ти виїхав і десь вчишся?

— Що?

— Кажуть ти виїхав! — знову кричить.

— Да, — відповідаю знехотя.

Він запитує, чи бухаю, запрошує до своїх, але я відмовляюся.

— Голова розвалюється.

— А?

— Голова болить! — кричу до нього.

— А-а! Ясно. Надумаєш, ми — тут, — потім помічає мою сусідку і раптом кричить до неї:

— Канай звідси!

Сцикуха підкорюється і чемчикує до виходу.

— Старий…

— А? — перепитую, бо майже його не чую.

— У неї трипак!

— Що? — Музика глушить його слова.

— Кажу, у неї трипак!!! — кричить він мені в самісіньке вухо. Я здивовано дивлюся йому в очі, а він — думаючи, що зробив мені неоціненну послугу, — хитає головою, тіпа, отака фішка, братело. Карбюратор ще раз запрошує за свій столик, але я відмовляюся, він радо плескає мене по плечу і віддаляється.

У кабак заходять четверо, вони розглядають присутніх. Двоє з них скидають верхній одяг і підходять до стійки. Впізнаю Вареного і того малого з потворним шрамом, поверх грубого светра на ньому висить підв'язана на золотистій мотузці маленька флейта. Моторошно, бо це той придурок, що носить у флейті спицю. Його флейта подвійна: на одній частині, як розповідав Бідон, це чьмо любить грати (коли його затримали менти, він зіграв їм гімн України і вони на радощах його відпустили), а в іншій частині носить довгу загострену спицю, рукоятка якої зроблена під корпус флейти і непомітно в ній сидить.

Варений оглядає зал, помічає мене — від несподіванки аж підскакує, витріщає в'язкі пронизливі очі, манить рукою двох дебелих орангутангів у баранячих кожухах, що стовбичать біля виходу. Показує в мій бік. Один із них, морда якого схожа на Гаріка Сукачова (він був тоді, коли товкли Вареного біля більярдної), оголює зуби в неприємній наглуватій посмішці.

Вони демонстративно стають коло дверей.

У мене з'являється легкий мандраж. Розумію, — може трапитися непоправне, і ще більше хвилююся.

А я думав, що в мене більше нема ворогів…

Я вже зовсім інший! — хочу сказати цьому крейзі.

Варений підходить, сідає у крісло праворуч і, посміхаючись, вітається. Нервово кусає нижню губу і бавиться запальничкою.

Розпитує:

— Як поживаєш?

— Нічого. Поки дихаю.

— «Поки»? — регоче, відкидаючись на бильце крісла.

— А як ти?

— Я? — витріщає він баньки. — Ха-ха! В мене якраз все нормально!

— Да?

Його обличчя помітно кам'яніє, зникає посмішка. Варений гостро дивиться мені в очі, я не відводжу погляду, і просить вийти на вулицю, поговорити.

— Через п'ятнадцять хвилин, — відповідаю йому.

— А?

— П'ятнадцять хвилин! — кричу йому на вухо. Він киває головою, наглувато дивиться на мене з кривою посмішкою і відводить своїх даунів.

Мої коліна трусяться, силкуюся заспокоїтися, взяти себе в руки й тверезо оцінити ситуацію. Можна буде спробувати відірватися, на вулиці зупинити перший-кращий мотор, а з водієм не торгуватися. Відпадає: дві шафи, що стоять біля дверей і пильно за мною стежать, цього не допустять. Одразу почуваюся самотнім і мене мало не підкорює розпач, що розпирає груди. Глибоко дихаю, аби не плакати.

Поки не пізно звернутися по допомогу до Вови Карбюратора.

Поки не пізно.

Але що це дасть? Одразу проганяю цю нікчемну думку.

Зрештою — я не буду тікати, бо це несерйозно.

Зрештою — все це триватиме якихось десять хвилин і скоро закінчиться. Тому: чи варто аж так перейматися? Може вдасться зламати Вареному носа?

Виходжу на морозяне повітря — орангутанги поруч. Невдовзі з бару виповзає Варений і малий, неквапливо застібають на собі верхній одяг. Варений клацає запальничкою і дає другану прикурити, той примружує очі й випускає з рота цигарковий дим. Певну мить вони, оцінюючи, спостерігають за мною, міряють з ніг до голови. Прямую до зупинки, але вони заступають дорогу.

Поруч — два дауни у баранячих кожухах. Мертва тиша западає після їхніх кроків; відчуваю збуджене дихання цих придурків, хоча вони стоять на відстані десяти метрів. Не зводять із мене очей.

Озираюся і бачу недобру посмішку Вареного і того малого типошу, який крутить у руках свою страшну флейту. Силкуюся тримати їх у полі свого зору.

Навколо така страшна пустеля — ні випадкових людей, ні машин.

— На твоєму місці я б не думав про допомогу, — каже позаду голос Вареного. — Бачиш, як всьо просто: ти — мене, а я — тебе.

Пауза.

Не відповідаю, мовчки борюся з невідомістю, яка чатує на мене. Здається, що слова більше нічого не значать, бо нічого не зможу цим придуркам пояснити: вони не дізнаються, що ставлюся до них, як до інших, не бажаю ні зла, ні добра. Не відчуваю страху. Внутрішній голос підказує тікати, тікати якомога швидше, але тіло наче підкорює оте незрозуміле западло, такий собі внутрішній параліч, від якого стоїш, як вкопаний. Найжахливіше в житті — рано чи пізно за все треба платити. З самого початку знав, що це зловісне чергування подій останнього божевільного літа колись постане у своєму дикому фіналі.

Господь — серйозний типоша — нічого не забуває.

Я ЗОВСІМ ІНШИЙ, ВУЗЬКОЛОБІ!

Ступаю праворуч, аби за спиною нікого не було. Двоє спереду підходять на кілька кроків. Я в кільці. У глибині одного підворіття лунає дівочий крик, але вони на нього не реагують. Запихаю руку за пазуху, факен шєт! я давно позбувся звички носити ніж. Стоять навколо — напружені, значить помисли їхні серйозні.

Раптом зриваюся і біжу.

— Сука! — репетує на цілу вулицю малий за моєю спиною. Позаду чую жахливу лайку і голос Вареного, який кричить, щоби відрізали мені дорогу від вулиці.

— До котельні! Женіть його до котельні!

— Аля-улю, мачі казату! — кричить малий.

Ті, що переді мною, біжать праворуч на відстані десяти метрів, щоразу наближаючись.

Козли! — хочуть мене притиснути до будинку. Один із них починає мене випереджати. Бачу, що не встигаю першим забігти за ріг п'ятиповерхівки. Роблю останнє зусилля, але, як на зло, права нога провалюється в непомітну, заметену снігом яму і гострий біль обпікає гомілку.

Шєт! Це справжнє западло! Ще цього бракувало!